Остап Вишня. “Оповідання”

Осокорки. Він там ще й рибу, злочинець, глушив толом.
Про що я вас прошу:
– Хай оті два, що вбили мою качку, хай по черзі приходять, сідають на
моє гніздо й вилуплюють мені каченят, бо сам я не впораюсь. Пропаде ж
одинадцятеро каченят.
Може, це навчить їх поважати закони.
З глибокою пошаною до вас.
Дикий Селезень-Крижень, неграмотний, а за нього розписався Остап
Вишня.

ЕКІПІРОВКА мисливця

“Без пристрою, – як каже народне прислів’я, – й блохи не вб’єш”.
Мисливець, як ми знаємо, бліх не полює, мисливець, коли він є
справжній мисливець, – він полює левів, перепілок, тигрів, зайців,
білок, носорогів, бекасів, жирафів, дупелів, бізонів, качок, ведмедів,
гусей, тетеруків і інших звірів та птиць, ризикуючи в окремих випадках
заполювати крокодила або слона.
Спробуйте забити слона або гіпопотама (він же бегемот) голими руками!
В нашій коротенькій розповіді ми не будемо говорити про те, як
повинен екіпіруватися мисливець на слона або на крокодила, – це дуже
складна штука, та й практично не дуже для нас потрібна, бо слони й
крокодили плодяться на “дуже суверенних” територіях, звідки ось уже
кілька століть виводяться іноземні війська.
Поради наші стосуватимуться мисливців, що полюють на території “від
Кавказу до Алтаю, від Амуру до Дніпра”…
Два принципи повинні керувати нами, коли ми екіпіруємось на
полювання:
Перший: їдеш на день, бери хліба на тиждень.
Другий: на величезній нашій території сила різного звіра може
трапитись, – від НІАИОЇ перепілочки до страшного бурого ведмедя чи
уссурійського тигра.
До всього треба бути готовим, бо незручно буде, зустрівши
уссурійського тигра, говорити йому:
– Не їж мене, голубчику, бо забув я з собою взяти жаканівську кулю, я
вийшов тільки на качок і найбільший у мене шріт номер четвертий! Тепер
уже, як їхатиму, візьму й кулі на тебе, а сьогодні не бий люто хвостом,
а йди собі з богом, пошукав краще марала! Маралом, голубчику, і
поснідаєш!
Тигр може не послухати вас і вами поснідати.
Ще раз підкреслюємо: на полюванні треба бути готовим до всього, щоб
потім не жалкувати.
Приготувавши рушницю з твердим футляром, бо в м’якому її можна в
дорозі пошкодити, ви, розуміється, одкла-даєте набої, набиті
різнокаліберним шротом, щоб було чим бити і бекаса, і тигра.
Двадцять чотири набої ви кладете в патронташ (не забудьте, отже,
патронташа), а решту, штук так 500-600, ви складаєте в спеціальний для
набоїв ящик, оббитий непромокальним брезентом або шкірою.
Без шомпола з різними щіточками й ганчірочками (чистити рушницю),
флаконом рушничного масла (мастити рушницю) виїздити не можна, бо
рушницю після пострілу обов’язково треба чистити.
Покладіть обов’язково екстрактора, бо набій у стволі може застряти, і
без екстрактора ви його не витягнете.
Ну, з рушницею, здається, все…
Да, – бінокль не забудьте, щоб можна було здалека наглядіти дичину, і
компас, щоб не заблудитися.
Що треба мисливцеві брати для транспортування додому забитої дичини?
Коли ви їдете полювати птицю, беріть для неї сітку (це-для бекасів).
Сітка – це та ж сама широко розповсюджена серед населення “авоська”,
тільки відповідним способом реконструйована.
Для качок потрібні – тороки чи, як їх іще називають, “удавки” -
коротенькі ремінчики з кільцем на кінці – робити петлю. В ту петлю
просувається качача голова, петля зашморгується, й качка гордо висить у
вас за спиною.
На вовка ви берете з собою тачку, краще з колесами на
шарикопідшипниках-легше, везти. Для ведмедя чи лося – тритонку.
Ці всі речі для дичини ви берете, коли їдете полювати на день-два…
Коли ж передбачається полювання тривале-два тижні чи місяць, -
обов’язково беріть з собою невеличкий льодннк, де зберігатимете дичину
до того часу, коли будете її вже чи солити, чи коптити. Отже, значить,
не забудьте взяти з собою бочку для солоної дичини і кілька ящиків для
копченої.
Як солити й коптити дичину, – прочитайте про це перед полюванням у
відповідних підручниках, бо це в план нашої розвідки не входить.
Одежа. Штани й куртка, кепка чи капелюха – це зрозуміло. Чоботи – дві
пари: одні чоботи шкіряні – ходити по сухому, другі чоботи гумові -
ходити по мокрому. Взимку до двох пар чобіт беруться ще й повстяники.
Плащ-палатка. Для полювання взимку – білий халат, для полювання влітку -
зелений халат, для полювання восени – кілька халатів різнього кольору,
залежно від того, де полюватимете, чи на полі, чи в лісі, чи на лузі.
Все це, як ви вже й самі догадуєтесь, потрібно для маскування.
Спальний мішок-спати.
Рукавиці, щоб руки не мерзли.
Накомарник, щоб комарі не кусали.
Коли ж ви не побажаєте тягти з собою спальний мішок та накомарник,
візьміть із собою невеличкий розбірний мисливський будиночок, з
розкладним ліжком -дуже зручна штука: і виспатись єсть де, і негоду
перебути єсть де.
Щоправда, можна збудувати замість розбірного будиночка
звичайнісінький курінь, але тоді візьміть із собою метрів з десяток
непромокальної матерії покрити зверху курінь, щоб під час дощу курінь не
протікав.
Мисливець, як відомо, весь час ходить, – бережіть ноги, щоб не
намуляти їх.
Найкраще від намуляння ніг – частіше мити ноги.
Для цього ви берете з собою емальовану велику миску, мило й рушника.
Помили ноги – намастіть їх вазеліном, або ланоліном, аво кремом
“Сніжинка”. Потім припудріть тальком: всі ці “антинамульники” повинні
бути у вас під рукою.
Взимку, щоб ноги не мерзли, поверх шкарпеток та онуч обгортайте ноги
газетами чи журналами.
Їжа мисливська. Полювання – процес не легкий, – весь час напруження,
багато ходити, чимало на собі носити, – все це до певної міри людину
виснажує, отже, треба добре під час полювання їсти й пити.
Не будемо рекомендувати, що саме з їжі має брати кожний мисливець: у
всякого, – як то кажуть, – своя доля і свій шлях широкий, – свої, тобто,
уподобання.
Любите сало-беріть сало, любите ковбасу-беріть ковбасу, любите
охотницькі сосиски – беріть сосиски, яйця, консерви, шинку, овочі,
фрукти, – беріть, словом, все, що вам більше до вподоби, але обов’язково
беріть багато.
Ні, не багато беріть, а беріть ще більше, бо обов’язково буде мало.
Це перевірено віковим досвідом, – хоч скільки б ви взяли на полювання
харчів, все’дно – мало!
Вони, харчі, очевидно, під час ходьби втрушуються.
Для харчів – рюкзак, торба, сітка.
Для чаю чи кави – термос. Погано в нас те, що термоси виробляють
малі, найбільший – на літр.
Є чутки, що незабаром вироблятимуть спеціальний мисливський термос на
цеберку чаю чи кави… Тоді буде самий раз!
Дві фляги. Одна-для води, друга-для того, хто що любить.
– А що у вас у другій флязі? – запитуєте ви свого товариша.
– Боржом!
– Збільшена кислотність?
– Збільшена! А у вас?
– Єссентуки № 17!
– Зменшена кислотність?
– Зменшена!
– Кільки взяли?
– Взяв! А ви?
– Я – шпроти!
– Ну, як питимемо боржом, ви мені шпрота дасте, а я до ваших
Єссентуків № 17 – кільку. Гаразд?
– Гаразд!
З флягами в нас теж не дуже добре. Для води фляга нічого, підходяща;
для боржому чи єссентуків – замала:
треба збільшити.
Розуміється, що ви на полювання берете з собою казанок, кухоль,
ложку, ніж, виделку, сіль, перець, лавровий лист, сиру картоплю, пшоно,
моркву, петрушку, топірець (дрова рубати) і брусок (топірця гострити).
Ви вже, ясна річ, догадались, що все це береться для того, щоб
ізварити чудесну польову кашу, – і то кашу не з куркою, чи з індиком, чи
з бараниною, а кашу з чирям, або з крижнем, або з широконоскою.
Ох, і каша! Ох, і каша!
Тільки одне в тій каші недобре: казанки замалі!
Для швидшого розпалювання вогню (багаття) беріть із собою сухий
спирт. Підкреслюємо – сухий спирт, а не мокрий. Від мокрого – сліпнуть.
На всяк випадок. Поводитися на полюванні , треба обережно. Стріляти
тільки туди, де ви напевно / знаєте, що не стоїть ваш товариш, інакше
можете за-( мість крижня вліпити заряд шроту в спину, або й нижче, в
симпатичного Івана Івановича.
‘-” От для таких випадків кожний мисливець повинен мати бинт, вату,
йод, стрептоцид, пеніцилін, шприц, голку для шприца, спирт
(медицинський, а не якийсь інший) і камфору в ампулах…
Найкраще напарником по полюванню мати досвідченого лікаря, не
гінеколога, а хірурга.
Запасливий мисливець бере з собою із ліків: аспірин, пірамідон з
кофеїном, сульфатіазол, складану кружку або, краще, гумову грілку з
довгою гумовою трубкою з наконечником, яка (грілка) заміняє собою
кружку.
Непогано (хоч це й дуже складно!) мати з собою невеличку карету
швидкої допомоги, а ще краще- санітарний самольот.
Полюєте, розуміється, ви з собакою, – лягавим улітку, і з
собаками-гончаками восени і взимку.
Для собак беріть харчі, миску, свисток, сурму (для гончаків), поводок
} нагая…
Здається, все!
Екіпіруйтеся, дорогі товариші мисливці! Не забувайте нічого, бо в
лісі, чи на озері, чи на лузі – ніде нічого не дістанете: все треба мати
з собою! Ні пера вам ні пухуі

ЛЕБІДЬ

Розчудесні місця на річці, на Північнім Дінці…
Вам ніколи там не доводилося бувати?
Коли не доводилося, – обов’язково побувайте.
Ви з Харкова робочим поїздом доїдете до Змієва.
Зміїв – мальовничий городок, тепер районний центр Харківської
області, – він розлігся якраз на Північному Дінці.
У Змієві ви візьмете човна й попливете за течією Північним Дінцем…
А пливти вам треба в червні…
Ви потихеньку пливтимете і милуватиметеся чудесними краєвидами:
ліворуч зеленітимуть заливні луки, – зелені вони, ті луки, зелені, та
запашні, уквітчані і ромашкою, і конюшиною, і дзвіночками, а іноді серед
зеленої соковитої трави червоно горітиме квітка степового тюльпана або
дикого маку.
І скільки ви пливтимете, весь час вітатимуть вас своїм щебетанням
веселі жовтобрюшки, канарейкові трясогузочки, підпадьомкатиме на вашу
честь перепел і дерчатиме деркач.
З прибережного пісочка з посвистом зриватимуться кулички, а в затоці,
вкритій лататтям та білими лілеями, мов почесний вартовий, вас
зустрічатиме сіра чапля.
На правому, високому березі, в кущах ліщини розриватимуться
солов’ї…
Так потихесеньку ви допливете аж до Коропового хутора.
Наближаючись до Коропового хутора. Північний Донець ширшає, робиться
многоводнішим, глибшає, – тут він упливає в ліс, – з обох берегів над
ним схиляються зелені віти густозеленої вільшини, гостролистих кленів,
струнких дубів, берестків, грабини, утворюючи над ласкавою рікою казкову
алею-тунель…
Стоять на височеньких протилежних берегах дерева і ніби вітаються між
собою, простягаючи одне одному зелені віти-руки.
Як випливете ви з алеї-тунелю, – острівець невеличкий на вашій путі
буде, – зелений, зелений острівець, зарослий і вільхами, і вербами, і
кугою, і високим-високим очеретом.
А на тому на острові під розлогою, старою, дуплястою вербою курінь
побачите, – благенький курінь, такий собі очеретом сяк-так прикритий, а
зверху ще вітами, та кугою, та травою, – щоб од дощу десь приткнутися
було…
І в курені зеленої трави наслано, щоб можна було при нагоді, чи як
уже дуже очі злипаються, подрімати годину-другу.
Ген там гонів, може, за п’ять, як річкою, там уже пором буде, щоб з
лівого берега на правий переправитися, – бо лівим берегом ген он аж куди
пішли луки та й луки, та й луки, – а на правім березі величенька серед
лісу галявина, де й розлігся Коропів хутір, з хатами, з садками, з
городами…
Ах, який чудесний Коропів хутір!
І хатів за деревами та за садками не видно, і такі ж там соняшники, і
така там квасоля, тичинами підтримує вана, росте, – ну, просто вам як
ліс…
Колишні хуторяни, а теперішні колгоспники вам одразу ж і скажуть:
– У нас не хутір, а рай!
А ви візьміть та їх і запитайте:
– А ви рай бачили?
Вони за словом у кишеню не полізуть:
– А навіщо ми того раю шукатимемо, коли в нас свій єсть…
А коли ви вже захочете, щоб на свій бік їх пригорнути, ви їм скажіть:
– Ні, товариші, у вас тут тепер краще, як у раюі Вони вам привітно
посміхнуться і скажуть:
– Могло буть! Отакий Коропів хутір!
На цей раз ми з вами умовимося так: у Коропів хутір ви не пливіть, а
правуйте човна до отого зеленого-зеленого острівця, тільки обережненько
правуйте, щоб вудочки не зачепити, бо часто й густо отак біля куреня,
куди вам пристати треба, – там лиманський дід Кирило Іванович Дудка рибу
вудить…
От вам і пощастило: вудочок нема, і ви спокійно стукнулися човном об
берег…
Підвели голову, а на березі біля куреня дід Кирило Іванович Дудка
сидить.
У солом’яному брилі й босий…
– Здоровенькі були, Кириле Івановичу! – весело ви до нього…
– Драстуйте, – він до вас…
– Живенькі-здоровенькі? Як рибка?-ви дідові.
– Порвало! – дід вам.
– Кого порвало?! Хто порвав?! – інтересуєтеся ви.
– Снасть! – сердито кидає Кирило Іванович. – Не бачите хіба! Ось!
Порвало й переплутало! Оце вже годин зо три сидю, розплутую і розплутати
не можу! Сатана!
– Та хто ж порвав, хто ж заплутав? – не відстаєте ви від діда.
– Хто ж, як не він!
– А хто він?
– Та що, ви не знаєте: коропі – люто вже говорить дід і з серцем
кидає на траву ліску. – Закурить нема?
– Закурюйте, дідусю! Закурили…
Помовчавши трохи, Кирило Іванович починає розповідати…
– Воно й брало потихеньку! Так тільки ледь-ледь на світ
заблагословилося. Смик! І тихо… потім ще раз – смик! І знову – тихо. А
потім повело, повело, повело, до того он, – бачите? – кущика
по-о-о-вело! Дай, думаю, підсікну! Сіп! Е, воно ж як і рвонуло! Ех же ж,
як і рвонуло! А волосінь у мене у двадцять волосин, та ще з якого
жеребця! Із Рицаря, з племінного, орловського рисака! Там така волосінь,
що на одну волосинку можна бузівка налигати! Вудлище – дугою! Я -
попускать! А воно рве, а воно рве! Я – держу! Коли ось – викидається!
Ій-же богу, як ночви!
– Ну, Кириле Івановичу, невже ж таке велике?
– їй-богу, як ночви! Сатана! Більше, як сатана! Хвостом по воді як
уріже, й на дно! Я – смик! А волосінь-дзень! А я в воду з усіх ніг-лясь!
І-по шию! Сушусь оце! Одежа вже трохи висохла, а чоботи й досі он мокрі!
Босий ходю. Так з гачком і пішло! Біля грузила- перервало. – - Може,
грузило волосінь перетерло?
– Е, ні! Перервало! Та хіба таке не перерве?! Як ночви! Так оце й
розплутую! Кілограмів на двадцять! Не менше!
Вам краще повірити Кирилові Івановичу, щоб його не розгнівати, бо
Кирило Іванович Дудка, як розгнівається, – замовкне, і ніколи в світі не
розкаже вам, як він позатої весни на Лиманському озері лебедя стріляв…
Кирило Іванович дуже неохоче про того лебедя розповідає, отже вам
треба дуже тонко й дипломатичне роз’ят’ рити його рану, щоб він у гніві
на свого онука Васька розказав вам про той випадок, підкреслюючи:
– А все той гемонський Васько! Якби не він. був би лебідь мій…

III

– Ой, той мені Васько! І досі забути не можу, – починає Кирило
Іванович, запалюючи цигарку.-Да… Ви ж знаєте наше озеро Лиман. Воно
звідси, від Дінця, кілометрів із дванадцять. І село Лиман називається, і
озеро Лиман. Кілометрів на сім те озеро простяглеся, аж до села
Андріївки. Чудесне озеро. На ньому андріївські колгоспники силу качок
свійських і гусей розплоджують у природних, сказать, умовах. А які там
карасі!.. Вони й невеличкі, і не золоті, а сріблясті якісь, – а до чого
ж смачні – і в юшці й на сковорідці. Харків’яни на базарі завжди
питають: – “Чи не лиманські, часом, карасі?” – “Лиманські!” -”Давайте,
діду, давайте, спасибі, що привезли!” Да… Так отак, значить, озеро
Лиман, а сюди ближче до села Лимана друге озеро, Чайки зветься… А між
тими озерами такий собі перешийок, метрів так із п’ятсот, а може, й
більше. Добряче там полювання на качок восени. На перешийку викопуються
ямки, маскуються бур’яном, сідаєш у ямку й сидиш: качка вранці і ввечері
тягне, перелітає або з Чайок на Лиман, або з Лиману на Чайки… і таки
іноді добре попостріляєш… Да… От позатої весни, якось надвечір,
прилітає Васько, онук отой мій гемонський, і ще з вулиці криком кричить:
– Діду-у-у! На Лимані два лебеді сіло! Ій-бо, правда! Швидше, а то
полетять!
Я за рушницю та туди. Васько біжить за мною й командує:
– Ви, дідусю, біжіть, сідайте в ямці, ми з Федьком побіжимо та
забредемо озером, бо вони недалечке з цього боку сіли, на мілкому!
– Обережно, – кажу, – забрідайте, щоб не потопилися!
– Ні, там, діду, мілко! Не бійтесь! – подавсь Васько до озера, де вже
його чекав Федько.
Сів я в ямці, прикрився бур’яном, звів курки, чекаю… А як спускався
з гірки, бачив, що справді на Лимані, не-далечко від берега, з цього
боку два лебеді плавають. Сидю я. Ну, поки хлоп’ята ж ото забрели та
потихеньку до лебедів підходили, чималенько часу проминуло. Уже в мене і
спина болить, уже й очі злипаються, і ноги терпнуть… Я терплю, -
аякже: лебідь! Коли ось чую Васьків крик: “Діду-у-у! Пильнуйте!”
Підвівся я трошки в ямці, зирк у той бік крізь бур’ян, – бачу, справді
знялися з озера лебеді і летять просто на мене. І низько, так низько
пливуть.. Білі, білі, – аж ніби блищать… Сонечко якраз заходить, і як
сонячний промінь упаде на лебедя, – так у нього одно крило ніби золоте,
а друге – срібне! Летять тихо, не сурмлять. Один летить вище, а другий-
нижче, – і той, що нижче, прямує просто на мою ямку… У мене аж зуби
цокотять і руки підскакують. Ось-ось уже лебідь мене крилами накриє. Я
беру його на мушку, вірно беру, даю, як і треба, вперед: клац! – не
спалило!.. Аж я зубами заскреготав.-Клац-з лівого! – не спалило! А я
ружжо об землю! А я картуза об землю! Та впав у ямку і за чуба себе
вхопив! Підбігають Васько з Федьком:
– Чого ж не стріляли, діду?! А я не сказав, а ніби аж заревів:
– Не спа-га-га-ли-ло!
Васько підбіг до ямки, вхопив рушницю, – а в мене централка, тулка,
добряче ружжо! – розкрив її:
– Та вона ж у вас, дідусю, без набоїв! Не заряджена! Оце охотник! Я
як закричу:
– Як не заряджена?!
– Дивіться самі!-сміється Васько.-Де ж ваші набої?
Так отаке буває! Раз у житті довелося лебедя стріляти, і забув
рушницю зарядити! А все той Васько гемонський. “Швидше, – кричить, -
швидше!” От тобі й швидше!

IV

Ви не смійтеся з діда Кирила Івановича Дудки, бо він розсердиться…
А ви його так -лагідненько запитайте:
– Весною це, дідусю, було? А чи дозволено тоді було весняне
полювання, не пам’ятаєте?
– То ж бо й є, що не дозволено! Так хіба ж отямишся, коли Васько, як
навіжений, кричить: “Швидше, діду, бо лебеді сіли!” Хіба той Васько не
спантеличить?
– А цієї весни, дідусю, сідали лебеді на Лимані?
– Сідали! Васько бачив!
– І що: не прибігав за вами, щоб ви з рушницею йшли лебедів стріляти?
– Таке скажете! Тепер Васько в піонерах, та ще й за голову отих, – як
їх там? – юннатів, що ото птицю оберігають! Так такий завзятий, що як
побачить когось із ружжом у заборонений час, – зразу до сільради! Та ще
й мені навесні наказує:
– Ховайте, дідусю, рушницю аж до осені! Кирило Іванович Дудка докурив
цигарку і взявся знову розплутувати снасть…
Мовчав, мовчав, а потім додав потихеньку:
– Та воно, може, й краще, що тоді ружжо не “спалило”, мав би я
мороку, що навесні лебедя встрелив.
…Тепер ви можете пливти Дінцем на Коропів хутір і Далі повз
Козацьку могилу, аж до… та куди хочете…

КОРОП

Чудесний ліс. Мішаний. І дуби, великі-великі, в лісі ростуть, і
ясенки, і берестки, і сосни. Найбільше дубів та-сосон. У тиху погоду в
лісі ані шелесне: тихо-тихо, тільки коли-не-коли флейтою іволга заграє,
застукотить дятел, затівлікає щиглик…
І знову тихо.
Серед лісу ставок, очеретом з одного боку прикрашений…
І якось так воно вийшло, що з одного берега у ставок сосни
заглядають, а з другого, протилежного – дуби… Ліворуч над
ставком-гребля, а праворуч-луки прослалися, з зеленими кущами, вербами,
з густою-густою травою.
У тому ставку коропи живуть. Отакенні коропи!
– Ой, та й здорові ж коропи отут у ставку живуть! Як ночви!
І як же хочеться впіймати оті “ночви”!.. Та ще після того, як вам
скажуть:
– Та що ви?! Та там як ухопить, як смикне, як поведе, – так і не
думайте підсікати! Намагайтеся, щоб зірвався сам. Бо й гачка не буде, і
ліски не буде, і вудлища не буде, і самі ви, як за дуба не вхопитеся, у
ставку будете! Наші такі коропи! Не коропи, а жеребці! Вони в нас
особливої породи – гібриди: мати дзеркальна, а батько – симентал.
Отож і хочеться впіймати отакого гібрида.
Голову колгоспу, що йому належить той чудесний ставок, ми знайшли на
степу, біля комбайна, що якраз домолочував великий лан озимої пшениці.
– Дозвольте, Іване Павловичу, коропця у вас упіймати, – сказав я
безнадійно, бо знав, що нікого він і близько до ставка не допускав.
Іван Павлович посміхнувся та й каже:
– Ловіть, хлопці, ловіть! Бачу, що рибалки з вас бідові.
Рвонулись ми завзято до ставка. Дозволив-таки, бо настрій у нього
чудесний: жнива закінчує завчасно, озима пшениця була як ліс, хлібоздачу
уже виконано.
Навздогін голова нам кинув:
– Тільки дивіться, щоб коропець вас не вловив! Коропці в нас такі!..
– Та ми тільки так, щоб поборюкатися з коропом! – гукнули ми.
А беруть коропи на світанку… І особливо тоді, як перший ніжний
промінь дубові крони прорізує і листя дубове золотить.
А як сонячний промінь дубове листя позолотить, тоді він із дубової
гущавини виривається і на ставоіі падає, – тоді і ставок золотий, і
очерет, і рогіз, і пісок на березі, – все тоді золоте.
А промінь од води відскакує, летить на той берег ставка, а там сосни,
- золотіють тоді сосни, і ясенки, і клени, – їх позолотивши, промінь
летить далі, аж туди, туди, туди, що вже його й не видно… Тільки слід
його залишається – веселий та грайливий…
А як у золотому ставку короп викинеться, так і короп тоді золотий…
А короп – як ночви… Золоті ночви…
Отакі діла над ставком сонце із своїми весело-грайливими променями
виробляє…
Воно сходить ліворуч од вас, за дубами, і спеціально саме там
сходить, щоб насамперед дуби позолотити…
Ох, і хитрюще отам над ставком сонце!
Воно хоче, щоб усе, де воно промені свої кине, – щоб усе там грало,
вилискувало, раділо, буяло-Хоче – і робить!
Ох, і хитрюще! Сонце хитрюще!

II

Ви коли-небудь переживали такий момент, коли вам на гачок клюнув
короп? Переживали? Коли не переживали, обов’язково переживіть, а коли
переживали, вам закортить цей момент пережити ще раз! До болю, до шалу,
до крику закортить.
Уявіть собі таку картину: сидите ви над ставком рано-вранці ще й
ранесенько. Благословляється на світ. Ліворуч од вас загорілося небо…
То сонце підводиться… Про це вже писано, не будемо ще раз писати… В
руках у вас вудочка. Ліска у вас кріпка, гачок у вас сталевий,
загартований, міцний. На гачку – картопля, зварена якраз так, як любить
короп: не м’яка й не тверда, а саме враз. Ви дивитесь на поплавок так,
як навіть, коли були женихом, не дивилися в голубі великі-великі очі
своєї коханої… З такою увагою, з таким бажанням, з таким чеканням. І
раптом поплавок – сіп! А вас у серце – штрик! Ще раз-сіп! Ще раз-штрик!
І ось ваш поплавок поїхав-поїхав-поїхав і зник під водою. Коли починає
поплавок їхати-їхати-їхати, покотилося-покотилося-покотилося тоді у вас
із-під серця щось холодне, покотилося-покотилося-покотилося кудись униз.
І ви почуваєте, що оте холодне вдарило вам у п’яти. І вашим п’ятам
холодно. Ви за вудку- ррраз! – підсікли. І почуваєте, що в руках у вас
щось тріпоче! І бачите, що ліска ваша натяглася, як струна, а вудлище -
дугою і тремтить! Єсть! Він, короп! Ведете його до берега… Вудлище з
ліскою-ходить по воді сюди, ходить туди… Ось короп уже біля берега.
Ось виткнулася його голова, ось уже видно його спину. Він рветься,
вигинається, б’є хвостом, скручується бубликом, виривається… Але ви
його не пускаєте, ведете… Ще – крок, і він на березі… Серце у вас
колотиться, дихаєте ви глибоко і прискорено. Ви вже бачите цього коропа
або фаршированим, або маринованим, або просто смаженим, а з голови -
юшку… Раптом-ррраз! Лясь! – Ви – смик!-гачок порожній, а короп, на
мить отетерілий, ще стоїть перед вами… Які хвилини!..
Взагалі коропа в даному разі у вас нема: зірвався.
Що робити?
Були такі випадки, що рибалка стрибав у воду, щоб ухопити коропа
руками. Шубовсть! В одежі, в чоботях, з картоплею в торбинці, з
цигарками і з путівкою в Гагри в кишені… Даремно! Короп-на путівку
навіть у Гагри не бере, не бере він і на картоплю в торбинці, а тільки,
коли та картопля на гачку.
Спокійніші рибалки в такий момент вигукують щось, залежно від
темпераменту, і наживляють на гачок свіжу картоплю. Закидають знову і
сердито сопуть.
Коли сусіда запитає (а сусіда ваш, передовик заводу “Ленінська
кузня”, пристрасний рибалка, що відпочиває в лісі, обов’язково запитає):
- Здоровий зірвався?
– Здоровий, аж чорний!-відповідають і знову сопуть. Гірше,
розуміється, коли попадеться такий коропища, що з вашої ліски
залишається тільки клаптик, а гачок ваш прикрашає коропову верхню
губу…
В такому випадку на запитання сусіди, що трапилося, суворо
відповідається:
– Порвало!
Не рекомендується, між іншим, вудивши коропа, залишати вудочку на
березі неприв’язаною, а самому піти Пройтись по лісу, бо частенько
трапляються такі випадки, коли пастушки вам гукатимуть:
– Дядю, ваша вудка попливла! Потяглої
Тоді доводиться роздягатися і гасати по ставку, ловити вудку…
А короп у таких випадках майстер із вас поглузувати: тільки-но ви до
вудки, а він – смик! – і поплив… Потягло!
…Так скажіть, прошу вас, варт чи не варт вудити коропа, переживаючи
отакі хвилюючі моменти?
Ми вже не говоримо про переживання, коли короп не зірвався, а його
привезено додому, замариновано, чи зафаршировано, чи просто засмажено!
І ви закусюєте та й розповідаєте:
– От як потягло! Та я не з тих, щоб упустити…
Ну, закусюйте собі на здоров’яі

СОМ

Ви були коли-небудь на річці, на Осколі, що тече Харківщиною нашою аж
у річку Північний Донець? Не були? Побувайте!
…За славним містом Енськом Оскіл тече повз радгосп, і
радгоспівський садок, як то кажуть, купається в річці.
Заплава річки Осколу, де він у цьому місці розбивається на кілька
нешироких рукавів, заросла густими очеретами, кугою, верболозом і
густою, зеленою, соковитою травою. Як увійдеш, картуза не видко! Шумить
заплава в травні та в червні…
Поміж очеретами та верболозом сила-силенна невеличких озеречок,
вкритих густою зеленою ряскою, лататтям з жовтогарячими
квітками-горнятами на довжелезних зелених батогах!
А скільки там водяних лілій!
Озеречка ті з’єднуються одне з одним вузенькими . єриками, такими
вузькими, що ледь-ледь можна ними пропхнутися на невеличких
човниках-довбанках з одного озеречка до іншого.
Дівчатка було як сядуть на човника та як поїдуть по тих озеречках та
по заводях, – цілий човен водяних лілій понаривають і їдуть додому всі в
білих вінках, і човник їхній уже не човник, а ніби величезна довгаста
біла квітка річкою пливе…
Дівчатка їдуть та й співають і “Човника”, і “Тихо-тихо”, різних
чудових пісень дівчатка співають.
“Тихесенький вечір на землю спадає”, в садку заливаються солов’ї, до
Осколу з пасовиська спускається колгоспна череда, а з річки лунає
грайливе “Човник гойдаеться серед води” або зворушливо-ніжне “Тихо, тихо
Дунай воду несе, а ще тихше дівка косу чеше”…
Чарівна річка Оскіл…
А скільки там диких качок!
Як бува пощастить вам у тих місцях побувати навесні чи влітку,
сідайте ви на човна-довбанку і пливіть єриком тихо-тихо, щоб весельце
ваше ані плеснуло, ані булькнуло…
І вдивляйтеся в очерет. Ви обов’язково побачите, як поміж густим
очеретом мелькає голівка чирятка-мами, а навколо неї манісінькі
чиряточка, мов мишенята, шмигають…
А далі – он пробирається качка-крижень з криженятами…
А болотяних курочок! Як на путній колгоспній птахофермі
курчаток-леггорнят. Тільки дикі курочки не білі, як леггорни, а
рудувато-чорнувато-крапчастенькі, на довгеньких ноженятах. І ноженятами
тими вони бігають по зеленому лататті, як по паркету. Зелене латаття під
ними навіть не вгинається – такі вони легесенькі – болотяні курочки…
До плеса чи до озеречка ви підпливайте ще тихше, – щоб ані звуку, ані
шурхоту! На озерце не випливайте, а зупиніться біля нього і дивіться.
Обов’язково побачите або білолобу лиску з лисенятами, або виводки чирят,
крижнів, широконосок… Гуляють качатка, у теплій воді купаючись…
Раптом тривожний мамин голос, тихе – ках! – і каченяток нема! їх як
злизало. Вони або пірнули, або до куги, до очерету, до латаття

Страницы: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22

Ваш відгук

Сторінки

Рубрики

Пошук

Мітки

Архів

Грудень 2017
П В С Ч П С Н
« Бер    
 123
45678910
11121314151617
18192021222324
25262728293031

Підписка

  • Цікаве