Остап Вишня. “Оповідання”

попритулялися, поприкипали. І не дишуть! Небезпека минула, мамине
заспокійливе – ках! – і знову весела гра – купання серед озеречка.
Чарівні місця на річці, на Осколі…

* * *

Тихо, тихо Оскіл воду несе…
– Якраз проти радгоспу річище в Осколу широченьке, вода чиста-чиста.
Трохи ліворуч – велика ковбаня, ціле просто урвище під зверху тихою
водою.
– Там така глибочінь, їцо й дна не дістанеш! Там ніхто ніколи дна ще
не дістав! Та куди там?! Там так глибоко, що наша дзвіниця пірне! Ій-бо,
правда! Пірне з хрестом! Отака там глибочінь!
Це так нам дід Панько розповідав.
– Боже вас борони там купатися! Втягує, вглиб утягує! Закрутить тебе,
завертить, бульк! – і нема чоловіка! • – А що ж воно, дідусю, закрутить
та завертить? Зверху ж ніби тихо.
– Та воно зверху вроді тихо, а під водою крутить. І крутить і
вертить! Та то ще нічого! Соми там живуть! Там такий один сом жив, що
сохрани, господи, й помилуй! Ще за панів було: сидимо ми з паном отут на
березі… Ні, не так: пан сидить отут на березі, а я стою біля пана. Вже
сутеніло… Пливуть гуси. Великий табун панських гусей пливе! Коли це
гусак як закричить – ге-ге-ге-ге! – та по воді крилами ляп-ляп-ляп! Гуси
з криком усі врозтіч! Гусак ще раз-ге!-та крилами-ляп!- і нема гусака!
Пірнув під воду! А на тому місці, де гусак плив, щось як ляпне по воді
ніби чорною лопатою! Лясь! Тільки хвилі водою пішли. Я тільки: “Свят,
свят, свят! Чорт, пане, чорт!” А пан у крик: “Давай ружжо! Сом гусака
ковтнув!” Де там давай, хіба туди ружжо дострелить, на отаку глибочінь?!
Про-о-опав гусак! Отакі соми бувають!
– Невже таки сом гусака ковтнув?
– Не вірите? А ви хіба книжки Сабанєєва не читали? Мені пан її читав.
– А хто такий Сабанєєв?
– А мисливець такий знаменитий колись був і рибалка, що книжки
понаписував: і про рибальство, і про полювання, і про мисливських собак.
Пан казав, що дуже хороші книжки понаписував Сабанєєв. Професор він був,
чи що… Так у тих книжках написано, що колись було впіймано сома вагою
на 400 кілограмів! Он який сом! 25 пудів сом! Не сом, а корова! Так що
ви гадаєте, що він гусака не проковтне? Та ви послухайте, що далі з тим
сомом було. Да… Вирішили ми з паном, або, вірніше, пан зі мною,
впіймати того клятого сома! От наказав пан ковалеві зробити величезного
гака. Зробив коваль гака. Насталив його, загострив, приніс до пана. “Ну,
Паньку, – пан мене питає, – а чим ми того гака наживляти будемо?” – “Не
інакше, – кажу, – паночку, як гусаком. Сом, – кажу, – вже поласував
гусячим м’ясом, і на гусака він піде обов’язково!” Наказав пан зарубати
гусака чи гуску, я вже не докажу. Обскубли ту гуску, не розчиняли, а так
цілою трохи на вогні підсмажили, – гуска сита була!-та й почепили на
гака. Гака того ми прив’язали на два зв’язані налигачі, прип’яли до
осокора та пізно ввечері й закинули в Оскіл. Соми, як ви знаєте, полюють
за здобиччю вночі. Вдень сом може вчепитися на гака тільки випадково.
Закинули, значить, ми гуску в Оскіл і посідали на березі, над ковбанею.
Сидимо, чекаємо. Ніч тепла, місячна. Тихо, тихо навкруги. Тільки чути за
садком, як Христя, що панські корови пасла, голосно виводить:
Якби ж таки того пана торти були узяли, Ми з тобою, мій коханий, не
такої б утяли!
Сидимо. Я вроді тої пісні не дочуваю, а пан так і зовсім не чує.
Тільки й запитав: “Хто воно ото так виводить?” – “Не знаю, – кажу, -
пане, то не з наших, то хтось із хутора на село через леваду йде”.
Сидимо, дрімаємо. Пан налигача в руці тримає. Коли-це я-а-ак смиконе! А
пан налигача не пускає. А воно пана тягне! Ну, тягне з берега у воду, в
ковбаню, тягне та й уже! Пан налигача держить, а я пана держу.
“Пускайте, – кричу я панові, – налигача до осокора прив’язано! Не
одірве! Пускайте!” А пан: “Е, – каже, – пускайте! Поводити його треба,
щоб стомився!” Водимо ми, значить, та й водимо! А воно, як мотоне, як
мотоне, а тоді й попустить. Тихо вроді. А потім знов, як мотоне, як
мотоне! А потім знов пустить. А ми водимо! Водимо собі та й водимо!
– А далі що? – не витримав я.- Ну, водите, а далі?
– Далі? А далі водимо собі та й водимо. А воно як мотоне, як мотоне,
а тоді й попустить. Водили ми собі, водили…
– Та швидше вже, діду! Ну, водили… А витягли ви сома чи не витягли?
– Та витягли. Тільки ж довго, дуже довго водили… Водимо ото собі та
й водимо…
– Ну, вже витягли, слава богу, діду! Ну, а далі?..
– Ох, і сом же був! Завбільшки, як тобі сказати, ну, не менший, як
звідси до отієї верби! їй-бо правда! Вчотирьох несли додому! Пудів на
п’ять, як не більше! Розчинили. І що б же ви гадали, що там у того сома
всередині було? У череві?
– Гусак?
– Як би ж гусак! Ми, як побачили, поперелякувалися І
– А що ж там таке страшне було?
– Було… Та ви послухайте. Пропав у пана мисливський собака,
сетер-гордон Джой. Розшукував його пан по всіх усюдах: і листи скрізь
понаписував, і телеграми порозсилав, – нема Джоя… Заходжу якось я
ввечері до пана, а він ходить по кімнаті та аж голосить: “Нема мого
дорогого Джоя! Не знайдеться мій дорогий Джой!”
– Як, – питаю я, – не знайдеться? Адже ж знайшовся – кажу.
– Як ізнайшовся? – підскочив пан.- Де ж він?
– Та ви ж його, пане, самі з’їли! У сома всередині самі тільки
підпалини та хвоста витягли! – Було тоді віл пана нам, але було й панові
гикоти та нудоти. А Джой, бачите, любив купатися в Осколі. Ото, як він
купався, сом його й проковтнув.
– А ви, діду Паньку, часом не той… не бре-бре, що сом собаку
проковтнув?
– Не віриш? А от у Сабанєєва в книзі написано, що в Уфимській
губернії сом проковтнув ведмедя, який перепливав річку. А ведмідь це
тобі не собака! Отакі соми бувають! А ти не віриш…
– А не чули, щоб сом парового катера проковтнув?
– Такого не чув. Що не чув, то не чув! А чого ти смієшся? Ти думаєш,
що катер для сома розміром завеликий? Є такі соми, що й катера б
ковтнули, так бояться.
– А чого вони бояться?
– Торохтить дуже, як річкою пливе. А якби тихо плив, могло б і катеру
те бути, що тому Джоєві! І незчувся б, коли у сома в череві опинився б!
Соми – вони такі!

*

Сом дуже сильна риба, могутня.
– Одного разу, – розповідав мені один дуже заядлий і дуже
справедливий рибалка, – стою на човні з вудками на Дніпрі. Отам, трохи
нижче од Плютів. Тягаю лящі, язі, краснопери. Добре тоді клювало… Коли
- гульк – серединою Дніпра мчить проти води човен. Швидко мчить, а
мотора не чути. Що, гадаю собі, за фокус-мокус: і мотора на човні нема,
і вітрил нема, і веслами ніхто не махає, а човен, немов той глісер,
мчить. Коли це якраз навпроти моєї сижі човен як закрутиться на місці,
як завертиться, а потім стриб уперед, а потім знову круть-верть на
місці, і то ніби пірне, то вирине, то пірне, то вирине, – аж ось таки
добре пірнув і звідти, з човна, раптом одчайдушний крик: “Рятуйте!
Рятуйте!” Тихо… І знову: “Рятуйте! Давай човна!” Я за весла та до
човна. На човні переляканий дідок, однією рукою в човна вчепився, а
друга рука чомусь аж у воду з човна звісилася. “Що таке?” – питаю. “Сом!
Рятуйте!” – “Де сом, який сом?” – “На гаку сом”.- “Так одчіпляйте, -
кричу, – а то втопить!” – “Зашморгнуло на руці, не відчеплю!” – “Рубайте
шворку” – “Нема чим рубати. Підпливайте, може, вдвох щось зробимо”.- “І
давно він вас возить?”- “З-під Канева мчу!” Тільки-но я вхопився за
дідового човна, а воно як потягло, як поперло, як поперло! Куди тому
глісеру! Дотягло нас аж отуди до Вишеньок, а тут, хвалити бога, пішов
сом понад берегом і я встиг за кущ на березі вхопитися… Смикало воно,
смикало – не візьме. Я міцно за кущ держуся, а воно, видно втомилося…
Та де ж не втомитися – проти води стільки ото човна промчати… “Шворка
ослабла, слава богу!” – каже дідок. “Тягніть!” – кажу. “Не підтягну”. Аж
ось і сам сом виринає і перевертається голічерева на воді. Вуса
ворушаться і бульби з рота бульботять. Так ніби не скаже:
“Ох, і стомився ж я, товариші рибалки! Дайте відпочити, я вас до
Києва довезу!” Витягли ми сома на берег. Я й кажу: “Не вір, бо звір. Бий
веслом по голові!” Дід як гагакне сома веслом по голові і промовив:
“Амінь!” Показує руку, а вона шворкою ніби аж перерізана у зап’ясті,
пальці пухлі та сині, сині… Ну й сом, я вам скажу! Як човен
завбільшки… “Та де, – питаю, – воно, оце страховисько, вас підхопило?”
- “Трохи вище від Канева, – відповідає дідок.- Виїхав я на сома оцим
човником, пливу собі, похрокую, самицю приманюю. Ну, як знаєте, під
човном гак з наживою. Він як ухопить, як смиконе… Ну й пішло! А шворку
я петлею за руку запетлював. Як смиконув він зразу, якби був я не
вхопився за човен, лазили б ото по мені раки. Утримався все-таки. От
халепаї Як же ми тепер додому дістанемося? Не близький світ!”
Сильна, як бачите, риба сом.
Сом – риба осіла. Живе сом в якійсь одній ковбані і майже ніколи її
не кидає. Дорослий сом. Молоді со-менки й соменята-ті меткіші, вони
бродять по всій річці, на чужі “вулиці” запливають.
Чим живляться соми, що вони їдять? Соми їдять рибу, жаб, каченят,
гусят…
Найкраще ловиться сом теплими літніми місяцями, вночі.
Ловлять сомів вудочками, бере він і на спінінг, а великий – на
спеціальні великі гаки.
Чим наживляти гаки на сома? Черв’яками, живцями, жабами, можна
чіпляти шматки м’яса і т. д.
На великих сомів на гака, як ви мали нагоду пересвідчитися з нашої
розповіді, найкраще чіпляти гусака або гуску, собаку сетер а-гор дон а
або бурого чи гімалайського ведмедя. На білого ведмедя сом не бере, бо
білий ведмідь звір полярний, а сом любить теплі води й не дуже холодних
звірів.
Як ловити сома?
Дуже просто: наживляйте гачка, сидіть і чекайте. Почне клювати -
підсікайте. Підсікши – витягайте. Ви-тягли – зразу ж беріть ножа і
розчиняйте сома, бо були випадки, коли в сома в череві знаходили різні
цікаві речі: копчену ковбасу, вареного рака й пару цілісіньких шпротів.
Отже іноді сом вам принесе не тільки самого себе, як свіжу й дуже смачну
рибу (якщо її засмажити), а ще й неабияку холодну закуску.
Інтересна риба сом!
За царського режиму, як свідчать дореволюційні рибалки-письменники,
сом важив до 400 кілограмів, ковтав собак і ведмедів. Можливо, що з
розвитком рибальства сом важитиме тонну і ковтатиме симентальських
бугаїв і невеличкі буксирні пароплави…
Все можливо, хоч ми особисто, рибалки-письменники, у це не дуже
віримо. Радянському письменникові не до лиця, – м’яко кажучи, -
перебільшувати.
А сома… сома мені самому доводилося бачити такого завбільшки, як
комбайн! Тільки трохи довшого.
Це, дорогі наші читачі, серйозно і без жодного перебільшення.

ОЛЕКСА ІВАНОВИЧ
Олексі Івановичу стукнуло було вже 76 років, як я з ним познайомився.
Він-з давніх-давен мисливець. Полював і по перу і на звіра.
По перу – це значить на птицю: на качку, бекаса, дупеля, горличку,
перепела, куликів і т. д.
Колись він полював і диких гусей і лебедів, розуміється, ранніми
веснами та пізно восени, коли гуси та лебеді, перелітаючи з вирію на
північ і з півночі у вирій, зупинялися на наших річках та на озерах.
Тепер Олекса Іванович уже диких гусей і лебедів не полює.
– Літа не ті!-говорить Олекса Іванович:-А колись…
На звіра – це значить: на зайця, на лисицю, на вовка.
Жив Олекса Іванович на селі, біля села було величезне озеро, навіть
не одно, а два озера, поміж тими озерами був широченький вроді
перешийок, і були поміж тими озерами добрі перельоти дикої качки. І
якось так воно виходило, що вранці качки “тяглн” з великого озера на
менше, а ввечері – з малого на велике.
На перешийку копалися ямки, ямки ті замасковувалися бур’яном,
очеретом, кугою… Мисливці сідали в ті ямки і чекали, коли качки
пролітатимуть над ямками.
Перешийок був чималенький, ямок таких можна було викопати на відстані
одна від одної на сто приблизно метрів штук 5-7…
Полювання на тих озерах було дуже до вподоби справжнім
мисливцям-спортсменам. Вони стріляли качок тільки вльот – не так, як ті,
що сиділи за очеретом біля плеса, чекаючи, коли опливуться докупи штук
сто або тисяча, а тоді по сидячих: ба-ббах! Таких “мисливців” по тих
місцях не любили і прозивали “шкурниками” і “масовими убивцями”.
– Ти вльот устрель! А сидячу й палкою можна встрелити!
Олекса Іванович, простий собі чолов’яга, мав благородне серце
мисливця-спортсмена і ніколи по сидячих не стріляв.
Коли навіть іноді він підкрадеться було до озера до сидячих качок на
постріл, він підводився, говорив: “а-киша!” і стріляв тільки летячих.
В Олекси Івановича була пара гончаків – Докучай і Бандит.
Гончаки були добре натаскані, ганяли добре, особливо Докучай, старий
уже, дуже строгий пес, який було ніколи не покине звіра і ніколи не
сколеться, тобто не загубить сліди. Голос у Докучая був низький,
октавистий, по-мисливському – башур.
Бандит був молодший, паратіший (бистріший), але не такий досвідчений,
як Докучай, голос у нього був із за-ливом, тонкий, заливчастий. Ліс,
коли гнав звіра Бандит, був повний дзвону-передзвону…
І такий вони, Докучай та Бандит, дует у лісі давали, що слухав би й
не переслухав.
І от одного вечора, коли ми повернулися з полювання по чорнотропу,
Олекса Іванович заявив мені:
– Старий я вже! З гончаками мені вже важко! Забери в мене моїх
Докучая та Бандита, ти молодий, вони тобі ще послужать.
– Як так забери? Таких собак і забери?! – здивувався я. – Коли ви
справді вирішили не полювати з гончаками, – купити собак я можу, а
так… Що ви, Олексо Івановичу!?
Олекса Іванович махнув сердито рукою:
– Зроду собаками не торгував! Ніколи! Забери! Мені з ними важко, а в
лихі руки віддавати не хочу!
Я забрав Докучая й Бандита.
Коли я виїздив з двору Олекси Івановича, він кудись пішов. Семенівна,
дружина Олекси Івановича, прощаючись із собаками, кожного з них, і
Докучая, і Бандита, обняла й поцілувала.
– Не обижайте їх, – звернулась вона до мене. -
Хороші вони пси… Докучая на перших порах остерігайтеся: він із
характером! Доки звикне!
– А де ж Олекса Іванович? – питаю я.
– У садок пішов, щоб не бачили, що він плаче… Не за собаками пустив
сльозу старенький Олекса Іванович, – він добре знав, що собаки будуть у
добрих руках, молодих літ старенькому було шкода.
Недарма останнім часом, лежачи під копицею або під стогом сіна, як
було, полюючи, ночували на лузі, Олекса Іванович, дивлячись на небо
голубе, на золоті зорі, старечим голосом заводив:
Запрягайте ….. Та й поїдем доганяти Літа молодії…
Залишився Олекса Іванович без гончаків.
– Полюватиму з Піркою… На дупеля, на перепела… А як підстрелю
десь качку, – він і качку мені принесе.
Пірка (Пірат) – літній уже, не дуже чистої крові ірландський сетер.
Шукати вмів і перепела, і дупеля, і бекаса, держав добре стойку і
розумів Олексу Івановича не тільки з слова, а й руху. Махне рукою Олекса
Іванович – лягай, мовляв, – лягає… Махне – “Вперед!” – іде вперед.
Слухняний був пес Пірка і лагідний.
Про те, щоб зовсім кинути полювання, Олексі Івановичу і на думку не
спадало…
– Хоч на горличку, хоч на горобця… Аж поки вперед ногами з хати не
виїду, рушниці не кину! – твердо заявив Олекса Іванович, коли Семенівна
колись натякнула: “Та куди вже тобі з тою рушницею?… Облишив би
вже…”
Кріпко тоді розізлився Олекса Іванович на Семенівну.
Олекса Іванович – мисливець, можна сказати, з дитинства. Полював його
дід, полював його батько. Діда свого Олекса Іванович уже не застав, а
батькові було дуже багато мороки ховати від малого Олекси порох та
пістони. Ховалася й рушниця, держав-бо її завжди батько зарядженою, бо в
батька не централка була, а шомполка. Хоч рушниця часом була й не
заряджена, батько знімав пістона, бо добре знав, що найнебезпечніша
вдома рушниця – незаряджена.
Було і з дідом, було й з батьком, що стріляла завжди рушниця або
“незаряджена”, або без пістона.
А ви думаєте, що з Олексою Івановичем такого не траплялося, коли йому
минуло 13 літ?
Тоді вже батько не дуже ховався від Олекси з рушницею. Висіла вона на
стіні, на гвіздку. Олекса взяв та й клацнув курком. Хоч пістона не було,
а воно – баббах! Добре, що він держав рушницю цівкою вниз. Тільки й
того, що в долівці отакенну яму вибило…
Батька й матері вдома не було…
А як повернулися батько з матір’ю, мати ахнула, а батько суворо
запитав:
– Клацав?
– Клацав, тату.
– А я що говорив?
– Щоб я не займав рушниці.
– Спускай штани!
Нема де правди діти, “стріляв” батько череском Олек-су, приказуючи:
“Не клацай! Не клацай!”, аж поки мати не вихопила череска і не сказала:
“Та годі вже тобі!”
Після того вже Олекса не клацав до того часу, поки сам батько якось у
неділю сказав:
– Ну, ходім у садок, учись уже стріляти. Восени зі мною на качок
підеш… Пора вже!..
Радості було, – і не говоріть!
А ви гадаєте, що Олекса Іванович не стріляв раніше, до того часу,
коли вже сам батько вирішив учити його стріляти, готувати з нього
мисливця?
Стріляв! Та ще й як стріляв.
Починалося, як і у всіх майбутніх мисливців, з бузинової пукалки.
Ні, не так: ще перед бузиновою пукалкою була сикавка з болиголову.
Вона, сикавка, хоч і не вогнепальна зброя, вона більше гідропульт, та
проте й вона привчала до окоміру.
Набере було в сикавку маленький Олекса з калюжі біля колодязя чогось
такого ріденького, що аж ніяк водою не можна назвати, і підкрадеться до
кота, щоб його поцілити. Кіт дуже хитрющий, зразу – на яблуню, з яблуні
- на стріху, із стріхи – на горище, і нема кота. Кота трудно було
поцілити.
А от квочку легше. Квочка сиділа під припічком у хаті, дуже кріпко
сиділа, не тікала. А клятуща квочка ж була! Тільки-но підійдеш чогось до
припічка, зразу рльрльрльрль… зальрорчить, пір’я настовбурчить, та в
литку тільки – цюк! Дзьобом – цюк! Боляче цюкалася клята квочка… От її
з сикавки як цюркнеш! Ох, тоді лементу в хаті: квочка по хаті стрибає,
квокче… яйця під квочкою мокрі, з гнізда брудна рідина ллється…
Весело!
А як ускочить на той лемент у хату мати, тоді вже сумно. Сикавка
розлітається, вдарившись об Олексину нижню спину, до тієї спини
приєднується такий мамин лящ, що одчиняються Олексиною головою хатні
двері, в сінцях Олекса не затримується, а летить аж до повітки. Від
повітки з криком: “Я більше не буду!”-через перелаз на вгород і в
картоплиння. В картоплинні вже од-сапка.
А з хати лунає:
– Я тобі, харцизяко, дам сикавки! Самого, ірода, на яйця під припічок
посаджу! Щоб знав, як квочку з еи-кавки обливати!
Тремтить Олекса в картоплинні, у борозні лежачи. Тремтить і думає,
схлипуючи:
– Не всидю я під припічком на яйцях, їй-бо не всидюі Утечу!
Довго мати репетує, аж поки сіно під квочкою перемінить, яйця
поперетирає.
А як угомониться, це вже аж надвечір, – тоді гукає:
– Де ти там, сикавщику? Вилазь! Іди, молока випийі
– А не будете, мамо?
– Ну, йди вже, йди! Та не займай ти мені квочкиї
– Не буду, мамо, бігме, не буду!
Помирилися…
А вже після сикавки – бузинова пукалка.
Бузинова пукалка – зброя дуже популярна і дуже поширена серед
майбутніх мисливців.
Жертвами цієї зброї здебільша бувають мухи, Маленькі жабенята,
маленькі курчатка і таке інше.
Муху можна встрелити з пукалки на смерть, жабеня !& курчатко
перелякати.
– Пук! – а курчатко тільки стриб! – і озирається на всі боки, що таке
з ним трапилося, що воно підстрибнуло. Квочка теж занепокоєна, нахиляє
набік голову і пильно в небо одним оком вдивляється, чи не шуліка,
бува…
Пукалка – зброя не дуже агресивна, але й вона іноді завдавала малому
Олексі чимало неприємностей.
Якось до мами завітала дядина Оришка, мамина кума, з маленькою
Мар’янкою на руках. Мар’янці було всього три місяці. Поклали Мар’янку на
полу на подушці та й балакають собі мама з дядиною Оришкою.
Олекса підійшов до Мар’янки з пукалкою в руках, націлився добренько
та в лоб Мар’янці тільки – пук!
Було лементу Мар’янчиного, було крику маминого й дядининого, був
гарячий ляпас Олексі по нижній спині, а найболючіше було те, що полетіла
пукалка в піч.
– Ох, і пукалка ж була! Такої пукалки, як в Олекси, на цілому кутку
не було! – згадував Олекса Іванович.– Як послиниш було клоччя та зробиш
з того клоччя кульку, – тугу-тугу! – та як пукнеш було, так кулька та
вище від берестка летить! Отака була пукалка!-і от згоріла!
Та чого тільки не перетерпиш для того полювання.
Після пукалки діло пішло вже до справжньої вогнепальної зброї…
Батько збирався вже з шомполки переходити на цен-тралку і вже купив
був п’ять штук мідних патронів 12-го калібру.
Про це Олекса розповів Одарчиному Ількові. Ілько відразу:
– А ти вкрадь одного патрона – пістолета зробимо!
– Довго ми вистругували ложу для пістолета, довго прикручували дротом
патрона до ложі… Нарешті прикрутили.
Чималенько довелося крутитися біля батькової скриньки, де він ховав
порох, патрони, пістони й інші мисливські приладдя. Нарешті порох є. І
сірнички є! Набили патрон порохом і пішли аж у берег.
Олекса держав пістолета, а Ілько підпалив сірничком.
– От бббахнулої Ну й бахнуло! Аж виляски понад берегом пішли.
Батька не було вдома, а мати, коли Олекса прийшов додому, запитала:
– Хто воно ото в березі бахкав?
– То панич горобці стріляв! – відповів Олекса…
– Нічого ото їм, отим паничам, робити, так вони горобців полохають! А
вже й не маленький! – кинула мати.
Стріляв Олекса з пістолета хоч і не часто, проте стріляв: пороху
трудно було дістати.
Одного разу з Ільком вони надумали, що не дуже їхній пістолет
бабахкає, треба, щоб луна дужче пішла.
Пороху потроху назбирали.
Набили патрон добре, мало не півпатрона пороху насипали.
Пішли далеко від хати, аж під лісок, у лози.
Простяг Олекса руку з пістолетом, сам одвернувся:
– Підпалюй, – каже Ількові, – і сим падай! Ілько чиркнув сірничка,
ткнув ззаду патрона і сам зразу впав.
Ех, і бббахнуло! Ех же ж і рвонуло! Розлетівся патрон на клаптики і
одним шматком так і зчесало ніготь на великім пальці в Олекси…
Не будемо розповідати, що було. Скажемо тільки, що було боляче, було
сумно, було й соромно. Довелося до Олександра Петровича, до фельдшера,
йти, – мати повела. Страмив він уже, страмив Олексу, та ще й додав:
– А ще й мисливців син! Та й ще доброго мисливця! Ну, куди воно
годиться!
Отакого було, доки на справжнього мисливця Олекса Іванович вийшов…
А полювалося добре! Було й птиці постреляно, було й звіра
впольовано…
Та хіба ж жарти: 60 з гаком літ, як полює Олекса Іванович…
Були за цей час і гончаки, були й лягаві…
А тепер уже не теї Літа не ті! Та, проте, рушниці не кидає! То ні! Аж
до останнього подиху!
Якось одного чудесного серпневого дня заманулося мені відвідати
старенького Олексу Івановича, давно вже я його не бачив.
Від невеличкої степової залізничної станції до Олекси Івановича п’ять
кілометрів пройшов я пішки, межами. Копи навкруги, копи та ще копи. А
де-не-де вже й скирти стоять, колгоспні скирти.
Прийшов я до Олекси Івановича. Зустрічає Семенівна.
– Здрастуйте! А де Олекса Іванович? – питаю.
– Поплентався з рушницею та з Піркою по переп’лки! Нічого я з ним
подіяти не можу. Хворів оце останній тиждень, кашляв, і гарячка була.
Фельдшера кликала – банки ставив. А це трохи полегшало, сьогодні встав,
поснідав і за рушницю: “Піду, каже, до просища, може, перепілку яку
підстрелю! А хворобу з мене сонце випече та вітерець видме… А на печі
- де та хвороба дінеться, так у мені й сидітиме. Піду!” – і пішов.
– А де просище у вас?
– Недалеко за селом, понад шляхом на Мандриківку. Проса ще не косили,
а пшеницю понад просом комбайном викошено, і там, кажуть, сила
перепелів.
– Ну, піду, – кажу, – пошукаю Івановича. Та, може, й сам перепілками
побалуюсь.
Побачив я Олексу Івановича ще здалека.
“Дай, – думаю собі, – подивлюсь, як старий перепілки полює”.
Підійшов, став за копицею, спостерігаю. Старий мене не бачить.
І смішна, і зворушлива картина постала перед моїми очима…
Сидить Олекса Іванович на снопі (понад просищем ще снопи не були
складені в копи), а недалечке перед ним бігає, та, правду казавши, не
бігає, а ходить Пірка. Ходить “човником”, як і слід справжньому
мисливському псові. Ішов, ішов Пірка, раптом став. Став, повернув голову
до Олекси Івановича і дивиться. Олекса Іванович, бачу, підніс руку.
Пірка ліг. Потихеньку встає Олекса Іванович і йде до Пірки. Підійшов,
взяв рушницю напоготів, ступнув кроків три – зірвався перепел. Олекса
Іванович вистрілив, перепел упав. Олекса Іванович сів на снопа. Пірка
підвівся, пішов, не побіг, а пішов, знайшов забитого перепела, приніс і
поклав перед Олексою Івановичем. Постояв трохи, поки Олекса Іванович
махнув рукою: “Вперед!” Пірка пішов знову “човником”… Став… потім
ліг… Підводиться знову Олекса Іванович… Так і полюють: доки знайде
перепела Пірка, відпочиває Олекса Іванович, доки дійде до нього Олекса
Іванович, відпочиває Пірка.
Довго я стояв, милувався з роботи двох стареньких друзів.
Коли Олекса Іванович “мазав”, Пірка підводив голову і довго на нього
дивився.
Олекса Іванович, закладаючи в централку патрони, говорив:
– Ну, не гнівайся, Пірка! Буває!
Підійшов я до Олекси Івановича, привітався.
– Як здоров’я?
– Вибрикуємо! Вдвох із Піркою вибрикуємо. Бачите, вже півдесятка з
Піркою уходакалиі – показуючи на торбинку, посміхнувся Олекса Іванович.
Все життя з рушницею! До останнього подиху! Благородна пристрасть
благородної людини.

КИЇВСЬКИЙ ЗООСАД

Красивий город Київ. У Києві єсть чарівні своєю красою й
привабливістю місця.
Але в Києві єсть місця, які ще красивіші, які ще принадніші, ніж ви
думаєте.
Таких місць у Києві сила-силенна.
От ви на дозвіллі сядьте та й пригадайте, які саме в Києві єсть
чарівні, незабутні місця…
Пригадуйте собі на здоров’я, а ми тимчасом пройдемося по Київському
зоологічному саду, що розлігся кучеряво-зеленим островом по
Святошинській соші, навпроти Київського політехнічного інституту.
Яка ж там у травні краса!
Цвітуть вишні, черешні, груші, яблуні…
В Київському зоосаді дивовижне сполучення парку з фруктовим садом…
І які барви, які кольорові плями голублять вам око:
білорожева в цвіту яблуня на темнозелено-кучерявому фоні каштанів,
яснозеленому тлі клена чи ясеня!
А скільки там бузку!
Цілі бузкові алеї аж горять од цвіту!
І горять, і п’янять, і ніжать, і пестять, і чорт його знає, чого
такого вони з людиною виробляють…
Нащо вже бегемотиха з носорожихою, – дами, сказать по правді, не дуже
вишукані й стрункі, – а й вони у травневому присмерку, на тлі бузкового
полум’я та п’янких пахощів можуть здатися за ніжнопривабливих осіб
дамського полу.
Принаймні для бегемота й носорога!
Але, на жаль, обидві вони ще ходять у дівках і чекають женихів…
Слониха Люція – так та в цей час просто грандкокет.
Вона самотня і томно зітхає…
Від її зітхання здіймається вихор і розлітається навкруги пір’я…
разом із горобцями.
Чарівний своєю природою зоосад і в травні, і в червні, і кожного
місяця, його прикрашають великі крислаті дерева і чагарники…
Чудесне місце для відпочинку – Київський зоосад.
Прекрасні алеї, чисті, упорядковані…
Звірі й птиця і різні тварини добре вгодовані – не сумні і справляють
дуже хороше враження…
Весело вистрибують граціозні косулі, поважно ходять зебу, олені,
буйволи, зебра…
Радісний дитячий галас лунає біля мавп. Мавпи найбільш привертають
цікавість дітлахів…
Якої породи мавпа? – Яшка! – так звуть його діти.
Багато птиці: орли, яструби, кондори й інші хижаки.
Ґелґочуть гуси, дикі й свійські, крякають дикі качки, бігають фазани,
квокчуть чудернацькі кури і, розпустивши віялом свій чудо-хвіст, ріже
ваш слух різким криком павич.
Із диких хижих звірів в зоопарку єсть леви, тигри, пантери, пуми,
білі й бурі ведмеді, вовки, лисиці…
Велику культурно-освітню вагу має зоосад; тут відвідувачі
ознайомлюються з тваринним світом мало не всієї земної кулі.
Розуміється, що йому слід було б ще поповнитись тваринами; територія
в нього чимала, і тварини єсть де розмістити.
Як його й сказати: чи щастить Київському зоосаду в доборі тварин чи
не щастить? •
Мабуть, таки не щастить.
Київський зоосад можна назвати “дамським салоном”…
В саду єсть:
Не слон, – а слониха.
Не бегемот, – а бегемотиха. . Не носорог, – а носорожиха.
Не два білі ведмеді, а дві білих ведмедихи…
І дві пуми-самки.
І тигр – самка.
І чорна пантера – дівчина…
Женихів, женихів треба…
Саме тільки сімейство левів – в повному порядку: єсть самці, єсть
самки…
І леви пречудесно в зоосаду розплоджуються.
Єсть два крокодили-алігатори. Ростуть вони прекрасно. Керівництво
саду гадає, що один із них самець, а одна – самка, а як ти дізнаєшся:

Страницы: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22

Ваш відгук

Сторінки

Рубрики

Пошук

Мітки

Архів

Листопад 2017
П В С Ч П С Н
« Бер    
 12345
6789101112
13141516171819
20212223242526
27282930  

Підписка

  • Цікаве