плаття вона не носить і зачіски на ній нема. Що вони за їдні? Може,
обидві дами, а, може, навпаки, обидва кавалери?!
Трудно з такими клієнтами…
Розплоджуються в саду із звірів: леви, вовки, лисиці.
Із інших тварин: поні, верблюди, муфлони, буйволи.
Власне, не муфлони, а єсть приплід од муфлона й вівці.
Із птиць плодяться дикі гуси, качки, лебеді, павичі і маленькі
попугайчики.
Зебу єсть дві голови: корова й самець, але самець, на жаль, кастрат.
Зоосад має велику територію, яка ще не зовсім упорядкована.
Місцевість сильно “пересічена” – горби, ярки…
В ярках будуються ставки, де почали розплоджувати дзеркальні коропи.
Зоосад має спеціальну риборозводню для акваріумних риб.
З часом Київ матиме зразковий зоосад з вольєрами для хижих звірів, де
вони житимуть у природних умовах і т. ін.
Територія його для цього цілком придатна.
Більше друзів зоосаду!
Поговорили ми в зоосаду з левом.
Він заявив:
– Нічого спільного я з британським левом не маю і | не хочу мати. Я,
– каже він, – мирний радянський лев і ніяких імперіалістичних намірів у
мене нема. Британський мій однофамілець хижий, лютий. У нього очі
завидющі й пазури загребущі… А я нікому зла не робив і не зроблю. Якби
мені попався британський, я б його з’їв.
– Не треба, льово, – сказали ми йому, – не смачно! Стара порохня,
нафарширована жовчю й люттю! Завадить!
– Ну, то хоч би злякав! – посміхнувся лев.

А МИ ГЛУШИМО…

Приміром, хтось би зустрів компанію веселих-превеселих хлопців з
рюкзаками за плечима, з термосами, з ягдташами та іншими мисливськими
приладдями і щоб ця компанія, співаючи “Де ти, хмелю, хмелю, ночував?”,
повним алюром летіла самохідною гарматою, ну, хоча б у напрямі на Білу
Церкву. І от, зупинивши таку компанію, хтось би, приміром, запитав:
– Здорові були, хлопці! Куди ж ви так поспішаєте? На який прорив?
– А це ми на зайців. Переказували, що біля Білої Церкви заєць сошу
перестрибнув!
– Так ото ви…
– Дідька лисого втече! Ми його з самохідки як гахнемо!
– Тю!
– От вам і “тю”! Тюкайте краще на зайців, щоб на Білу Церкву бігли.
Ми їх там прямою наводкою…
Дуже здивувався б отой “хтось”, і взялося б у нього волосся дротом…
Не менш були б здивовані люди, коли б побачили таку, наприклад,
картину: біля просяного поля стоїть, замаскувавшись, танк, ну, може, не
найбільших розмірів, а хоча б танкетка, – а в просі стоїть “на стойці”
прекрасний сетер-лаверак… І от командир танка командує:
– Піль!
Сетер, як йому в таких випадках і належить, стрибає прожогом уперед,
з-під нього – ф-р-р-р! – перепілка. – Командир:
– По перепілці вогонь!
– Трарарах-бах!
І перепілка каменем падає в просо.
Після цього подається команда:
– Джек! Апорт!
І прекрасний сетер-лаверак красиво й гордовито подає командирові
танка перепілку…
Потім танк летить до другого просища, де Джек “човном” знову
перевіряє територію… Знову “стойка”. Знову і т. д. …
Одне слово, звалася б ця картина:
“Охота з танком на перепілок”…
Картина неможлива. Навіть в уяві…
Немислимо, певна річ, припустити, щоб ескадрилья “Як”‘ів гналася над
болотом за чирям і поливала те чиря кулеметними чергами…
Ну, ясно ж, що це все авторова фантазія. Дика фантазія.
Ніколи, ніде таких картин не було і не буде.
І от уявіть собі таку картину…
Ставок… Або Дніпро… Або Ворскла, Псьол, Десна…
Сидите ви тихо під лозою, в руках у вас вудочка, на однім кінці на
тій вудочці черв’як, на другім – ви, рибалка…
Сидите ви, дивитесь на поплавок, дивитесь і думаєте…
Ви собі думаєте, рибка собі не клює. І рибка з вас задоволена, і ви з
рибки задоволені…
Хороше і приємно…
І раптом:
– Б-б-ба-бах!
Перед вашими очима здіймається вгору водяний смерч, ви падаєте з
переляку навзнак, сіпаєте вудку, гачок чіпляється за вашу власну губу,
ви ніяк не можете згадати, де бомбосховище, шарпаєтесь у кущі і важко
дихаєте.
Отямившись, бачите: серед ставу (чи серед Дніпра, Псла, Ворскли,
Десни) стоїть човен, на човні люди милостиво до вас усміхаються:
– Що, папаша, душа де? За закаблуками?
– Та вже, – кажу, – й підбори минула!
– Не бійся! Це ми рибку глушимо. Бачиш, скільки? Півчовна! Та от ще
попливло скільки! Збирай! Вудочкою тобі, папаша, і до другого пришествія
не насмикати.
…Правильно говорять “дітки”: не насмикати.
Це ж іще невеличкими гранатами чи пляшками з толом глушать.
А як почнуть тисячотонними глибинними бомбами смалити, тоді й до
нового пришествія не насмикаєш.
А як атомною?! Треба, обов’язково треба когось смикнути!

САМІ СОБІ ШКІДНИКИ

Колись, давненько вже, поїхав я навесні до одного мого доброго
приятеля, директора радгоспу на чудесній нашій Полтавщині.
Просто так поїхав: на лани подивитися, на луки, на-зелені, весняні
пшениці…
Та й ходили ото ми з приятелем межами та обніжками, рвали сокирки,
волошки, чудесну ромашку.
Директор прикидав, який у нього має бути цього року врожай,
ремствував, що в пшениці березки чимало, сині волошки й ніжні сокирки та
дзвоники виривав і люто кидав на межу:
– Бур’ян! Шкідники!
– Красиві ж, – я кажу, – квіти!
– Красиві, та вредні. Краще б я ції краси не бачив. Більше б
центнерів у мене в засіках зерна було.
– Та то так! – кажу.
– Я б краще, – каже директор, – гектарів би два-три виділив, щоб
насадовити там і волошок, і сокирок, і ромашок, і березки, і
дзвоників… Для таких, як ти. Ідіть і любуйтеся, рвіть, робіть букети
та вінки. А щоб вони мені не стирчали отут серед жита та пшениці… На
тих двох гектарах хай би собі поети декламували:
– Колокольчики мои, Цветики степные…
– Ох, як би було добре, щоб уже не бачити на пшеничних та на житніх
ланах отих “степннх цветиков”, – додав директор.
В цей час директор якось так раптово задер догори голову, скинув
кашкета, махає ним і кричить:
– Привіт! Привіт! Пожалуйте, пожалуйтеї.. Куди це ви літали, друзі
мої найщирішії? Я подивився вгору. Над нами летіла величезна зграя
чибісів.
– От, якби рушниця, – кажу я, – можна було б кілька штук з одного
пострілу збити! Скільки ж їх!
– Я б тебе, – каже директор, – стрельнув. Я б тебе так стрельнув, що
навряд чи ти б після того вже стріляв… І серйозно так каже.
– А що таке? – питаю.
– Та ти знаєш, що для мене оці птахи значать? Тл | я б кожному з них
по карбованцю б у день платив, якби вони вміли брати.
– За віщо?
– Та ти ж нічого не знаєш. Дивись: сідають, сідають, сідають. Ах, ви
ж мої хороші, – дивлячись, як сідають на полі чибіси, ласкаво каже мій
директор.- То ж у мене бурякова плантація. Буряки зійшли добре, дружно.
І на тобі: озима совка, під’їдень. Та як чесонула! Пропали, думаю,
буряки. Я й рівчаки покопав, і людей змо-білізував… А черви тої, ну як
черви. Коли де не візьмись-чибіси! Оця зграя. Сіли на мої буряки та як
чесонули совку. Аж дим іде. Та так полюбили мої буряки, – щодня на них
пасуться. Полетять кудись, чи на річку, чи на озера, води нап’ються й
знову на буряки. Бурячки в мене тепер ростуть, а я собі посвистую…
Нарада була оце в райземвідділі про боротьбу з озимою совкою. Пи-. тають
і мене:
– А як у вас, Федоре Михайловичу, справа з совкою?
– У мене, – кажу, – благополучно. Спочатку було чималенько її
з’явилося, ну, я вжив заходів, – знищив.
– Як?
– Як? Так, як і всі. Канави, людей змобілізував… Взагалі – вжив
рішучих заходів.- А про чибісів мовчу. Голова зборів на директорів та на
агрономів:
– От, бачите, – каже, – як у Федора Михайловича. Вжила людина
заходів, не проґавила, от і наслідки: сов-” кп нема. А ви…- і т. д. і
т. п.
– Взагалі – я героєм вернувся з наради. Так тепер я заборонив і
ходити й їздити повз буряки, щоб не наполохати моїх найкращих
друзів-чибісів. І чим я їм оддячу? Півлітри ж їм не поставиш! А,
їй-богу, я б їм банкета влаштував. А ти-стрілять! Я б тебе стрельнув!
Птахи – друзі наші.
Це – всім відомо і доводити цього не треба.
Колись у дитинстві ми видирали пташині яйця, руйнували пташині
гнізда.
Не було це, розуміється, масове винищення наших чудесних пташенят,
більше зазнавали лиха від таких, як ми були, безштанних агресорів, –
горобці. Ми лазили попід стріхами, а в клуні чи в хліві гасали по
бантинах, засовуючи руки в солом’яні дірки, де на м’якому пір’ячку
намацували тепленькі рябенькі яєчка.
Як ми туди видиралися – і досі недопойму.
Тепер би ніколи не видерся.
І перелазиш з бантини на бантину; аж доки в Тебе не сприснуть руки і
не погирить тебе нечиста сила вниз.
Гепнеш було так, що самому годі підвестися.
Тоді біжать мати або баба, беруть тебе на руки, несуть додому, по
дорозі дотовкують, приказуючи:
– Та в людей же ж і бешиха, і шкарлятин, і обклади, і кір. Прибирає ж
таки господь потроху. А мого, макоцвітного, ніщо не бере. Сам собі
голову скрутить. Лазитимеш, лазитимеш по бантинах?! Лазитимеш?! А тоді
скажуть, що мати не догляділа! Гасатимеш, гасатимеш, гасатимеш?!!
Покладуть на лаву, а тоді до сестри:
– Біжи скоріш до баби Мелашки та скажи, що мати прохали, хай
прийдуть. Йванько, скажи, заслаб. Та щоб мені одна нога тут, а друга
там. Та втри носа, як у хату до баби входитимеш, та не забудь сказати:
“Драстуйте!”
А тоді нахиляться та:
– Де тобі болить, синочку?
– Отут, мамо!
– Боже мій, боже мій! І чого б ото я лазив, і чого б ото я падав?!
– Я не буду більше, мамо!
– Так і калікою ж можна бути. Боже мій, боже мій. Дуже болить?
– Дуже!
– О, царице моя небесна. Хоч би баба Мелашка скорше. Може, тобі
молочка?
Приходять баба Мелашка, шепчуть, варять якесь зілля.
– Та вмочи чистеньку ганчірочку в оце зіллячко й прикладеш. Воно й
полегшає.
Після такої гороб’ячої аварії довгенько було одвертаєшся і від
бантини, і від горобців:
– Подохли б вони йому, оті горобці! Терпіли від хлопчаків і
ластівочки та й садові та лісові пташки: соловейки, шпаки, щиглики,
чижі…
– Я соловейка у верболозі назнав! Або:
– А горличка знаєш, де кубельце звила? І не пам’ятаю, щоб хтось вдома
чи в школі говорив нам про те, щоб не займали ми, хлопчаки, пташиних
гніздечок.
Хіба ото як принесеш у пазусі додому гороб’ятко-підлітка, ще з
“заїдами”, та пустиш у хаті, то бабуся, було, скажуть:
– І навіщо б ото я пташенятко мучив? Воно ж іще маненьке. Пусти його,
не муч!
Наш обов’язок з дитинства прищеплювати любов до природи, до рослин,
до тварин.
І до свійських, і до диких.
Чи не від того наші птахи й тварини дикі, що дехто з нас сам “дикий”?
Пам’ятаю, був я в Асканії-Новій.
Відомо, що там акліматизуються найдикіші тварини.
Але що мене найбільше вразило?
В Асканії тоді був великий ставок, навіть кілька ставків, де багато
було дикого птаства: диких качок, гусей,. лебедів і т. ін.
Нікого вони не боялись, плавали собі спокійно, коли ви підходили до
ставка.
Недалечке від стежки, під очеретом, сиділа на яйцях дика гуска.
А під ґанком, в будинку, де нас помістили, спокійно висиджувала
діточок дика качка-крижень.
Ми ходили по тому ґанку, стукотіли ногами, а крижень спокійно собі
сидів на гнізді.
Чому це так?
Тому, що ніхто в Асканії-Новій не полохав птахів, не тюкав на них і
не кидав грудками.
Сидить у нас усередині якась така лиха личина, що ніяк ти не можеш
стриматися, як побачиш щось дике.
От вгледить хтось, приміром, зайця. Хоч він малий, хоч він старий, чи
ж він стримається, щоб зразу не:
– А-ря-ря! Тю! Тю! Тю! Фюїть! Го! Го! Го! Заєць з переляку вже в
другій області, а він біжить за ним і арярякає:
– А-ря-ря! А-ря-ря!
Я ніяк не можу забути Л. М. Толстого, як він змалював, пам’ятаєте,
бариню.
їхала бариня санками, взимку, значить. Снігу було багато. Бариня як
бариня, в міховій ротонді і т. д. І вискочив заєць. Так бариня не
втрималась, вискочила із саней і помчала, арярякаючи, за тим зайцем.
Упіймати хотіла. Біжить, плутається в ротонді, падає… А біжить і –
арярякає.
Як це характерно! Як це типово!
А дику козу, коли ми побачимо!
І “тю” і “го-го-го” і “аря-ря-ря”!
Та хіба ж після цього тварини не будуть дикі?
А скільки знаємо прикладів, коли в заповідниках чи в засказниках ті ж
самі зайці, ті ж самі дикі кози від людей не тікають, людей не бояться і
часто-густо підходять до людини й беруть корм із людських рук.
Та хіба не можна всю нашу чудесну країну зробити таким заповідником?!
Це – залежить од самих нас!
Серед птахів і серед звірів дуже небагато є шкідливих.
Звичайно, не можна милувати таких птахів, як деякі кібці, шуліки, як
сіра ворона і т. д., що нищать корисних птахів.
І їх самих, і їхні гнізда треба нищити, руйнуват,и.
Не можна, ясна річ, залишати в спокої вовчі лігва і самих вовків, цих
ворогів нашого господарства…
А яке ми маємо право руйнувати, наприклад, качині гнізда?
А ми ж знаємо, що по деяких місцях навесні місцеві пожильці виїздять
човнами на морські коси, на озера і збирають повнісінькі човни качиних
яєць.
Хіба ми не знаємо, що серед нас чимало є “мисливців”, що, назнавши
лисичачу нору з маленькими лисиче-нятами, беруть лопати, йдуть і
розкопують ті нори, нищачи цілі л.исичачі виводки.
Хіба ми не знаємо, що єсть “мисливці”, що не стежать за своїми
собаками-гончаками, собаки бігають навесні по полю й нищать маленьких
зайченят.
Прибіжить такий собака додому, пузо в нього як не лусне, а хазяїн
ляпає його по пузі й самозадоволено всміхається:
– Ну, скільки сьогодні зайченят ісхамкав? Га? , І це роблять не діти.
Далеко не діти.
Ясно, що в таких батьків і діти такі, що не минають жодного пташиного
кубельця… Боротися з цим нам треба люто.
А візьміть глушіння по наших річках та по ставках .риби гранатами та
пляшками з вапном. Це ж звірство!
Скільки гине малька від такого вибуху! А ми робимо. А коли скажеш
такому “рибалці”:
– Що ви ото робите? Навіщо ви нищите рибу? Він на вас подивиться і
прохрипить:
– Що? Мо, ти хочеш спробувати бомби? Паняй, доки цілий!
І родина, і школа, і піонери, і комсомольці, і мисливські товариства,
і вся громадськість повинні взятися за охорону нашої чарівної природи: і
птахів, і звірів, і садів, і лісів…
Не можна сказати, що в цій справі в нас нічого не робиться.
Робиться.
Є у нас і юннати, і школа, і піонери, і комсомольці не стоять
осторонь від охорони нашої природи, але цей рух, рух за природничий
розквіт нашої Батьківщини, має бути всенародним.
Берегти треба наше багатства наше народне господарство!
Берегти, як зіницю ока!
Щоб не були ми – самі собі шкідники!

МРІЙНИКИ

– Ну що, як? їсть?
– Їсть!
– І здорово їсть?
– Здорово їсть! Просто жере, а не їсть!
– Ти дивись, таке мале, а так здорово їсть!
– Та нічого! Ось прилетять літаки, вони йому покажуть, як їсти!
Така, або приблизно така, розмова точилася в одному райкомі та у
виконкомі даної .районної Ради депутатів трудящих.
А довгоносик тимчасом таки справді не їв, а жер молоді зелені сходи
цукрових буряків.
– Може б той… Може б кінні обприскувачі пустити? Літаки – літаками,
а воно, знаєте, і кінні обприскувачі теж річ непогана. Обприскувачів у
нас досить, гексахлорану скільки завгодно! Давайте, товариші, справді за
кінні обприскувачі візьмемося!
– Та що ти мелеш?! При такому розвитку авіації, як у нас, ми будемо
вовтузитися з кінними обприскувачами! Може, ще посовітуєш курей
випустити?
– А що ви гадаєте? Кури – вони довгоносика здорово нищать! Я
пам’ятаю, позаторік вигнали ми на плантацію курей, так вони як чесонули!
Їй-право, з довгоносика тільки курява пішла!
– Так то ж позаторік! Ні, вже не тягни мене назад До старої техніки!
Не тягни мене до курей!
– Та, їй-богу, курей би оце…
– Курей, курей?! Кури, значить, хай з довгоносиком борються, а
літаки, по-твоєму, хай яйця несуть?! Так?! Може, ще присовітуєш літака
підсипати… Голова садова!
– Так їсть же ж! Посіви під загрозою!
– Їсть?! А хіба тільки в нашому районі їсть?! У сусідньому районі
хіба не їсть? Ще й як їсть! А ти думаєш, що сусіди панікують? Нічого
подібного! Ну, працює в них чотири літаки! А кінні обприскувачі стоять?
Стоять! І ніякої паніки! Районне керівництво спокійно на це дивиться! І
голови колгоспів не метушаться! А ти мені тут:
“Ґвалт! Давай кінні обприскувачі! Давай курей!” Прошу без паніки!
Розмова вщухла, бо районне керівництво замислилося:
Думало-думало районне керівництво, а потім замріялося:
– Це ж у нас тепер іще прості собі літаки працюють на боротьбі із
шкідниками колгоспних ланів… А зачекайте, незабаром на ланах реактивні
літаки запрацюють… Тільки-рррр! Гуркнуло, смикнуло, майнуло, тільки
стежка з туману прослалася! Зирк, – а замість довгоносика самий тобі
тільки мікроорганізм на ріллі. Та й того не видно! Доживемо й до таких
часів… Ніхто тобі тоді голови не морочитиме різними відсталими
запитаннями: “А чи- відремонтовано кінні обприскувачі?” “А хто
ремонтував, що вони так погано працюють?” “А чому мало курей вивезли на
бурякові плантації?” Тоді тільки сидітимеш та в телефон:
– Знищити довгоносика!
– Єсть, знищити довгоносика!
– …Гррр! І – нема довгоносика!
– З теперішніми літаками теж іще не без мороки: бензину треба
підготовити, людей для допомоги і т. д. А тоді – сама тобі ракета й
квиті Доживемо! – задоволене посміхнулося керівництво.
– Ну, як у вас з довгоносиком? – телефон у колгосп.
– Знищив половину посівів! , – Як ізнищив?
– А так!
– Пересі-в-а-а-а-й!
За кілька часу розмова:
– Як боролися з довгоносиком?
– Та ми більше мріяли…
– А наслідки?
– Не дуже! Сувора догана з попередженням, та там іще прокуратура щось
пише!

ПЕРШИЙ ДИКТАНТ

Давно-давно це було.
Було це за тих часів, про які старі наші люди, жартувавши, казали:
– Було це за царя Опенька, як була земля тоненька!
А тоді таки справді був цар, хоч і звався він не Опеньком, а Миколою,
і були на нашій землі пани-поміщики та капіталісти.
А жили ми на хуторі, і від хутора до села було тоді верстов зо три, а
тепер, значить, кілометрів три з гаком.
На хуторі було з десяток хатів, а навкруги-ліс, де росли високі
ялинки, розложисті клени, і могутні у три-чотири обхвати дуби…
А ліщини тої, ліщини! Як пішла густими зеленими кущами ліщина понад
хутором по узліссю та аж до охтир-ського шляху прослалася, а потім
повернула на Рубани, з Рубанів на Шаповалівку і аж до самісінького
Рибальського хутора все ліщина та й ліщина…
А як уродить було горіхів! Щодня ми тих горіхів повнісінькі пазухи
було приносили, а мати їх посушать, і взимку такі були ласощі в неділю:
і сояхи, і гарбузці, і горіхи…
Лускаємо було, лускаємо ті сояхи з гарбузцями та з горіхами, аж язики
подубіють, мати дивляться та тільки покрикують:
– Заїди, заїди повитирайте!
Того часу було нас у батька з матір’ю п’ятірко: най-старшенька
сестриця Парася, а під нею був я, а після мене знайшовся в капусті
братік Івасик, а після Івасика лелека приніс сестричку Пистинку – потім
іще, не пам’ятаю вже де, знайшлися дві сеструні.
Це нас було на той час, що про нього оце розповідаємо.
А пізніше приносили нам братіків і сестричок і лелеки, і в капусті їх
знаходили, і з колоддя витягали.
Дванадцятеє всього в батька з матір’ю було нас братіків та сестричок.
Найменшеньку сестричку Орисю баба Секлета на вго-роді під калиновим
кущем ізнайшла.
Ох, і плаксива була сестричка Орися, і перед тим, як заголосити,
скривиться було, скривиться, ніби калинову ягоду розкусила.
Мати, гойдаючи її, все було приказували:
– Недарма тебе, таку плаксиву, баба Секлета під калиновим кущем
ізнайшла! Усе тобі кисло!
А тепер сестричка Орися – лікар, завідує в районі родильним домом,
діточок вона лікує, щоб здорові були і не скиглили.
На хуторі школи не було, не було на хуторі й церкви з
церковно-приходським “вчилищем”, і зростали хуторяни здебільше
неписьменними, бо навіть і до вбогого дякового “письменства” годі було
прилучитися, – дяка на хуторі не було.
А як нашим батькам кортіло, – до болю! – щоб ми, їхні діти, вивчилися
читати й писати, бо як залетить у хутір якийсь лист із далекої
солдатчини, то й того не було кому вичитати, – загорталося того листа в
біленьку хустинку і чимчикувалося з ним аж до села, до вчительки або
дяка, чи до “сидєльця” в марнопольці:
– Прочитайте, прошу я вас! Я вам ось і крашанок принесла!
Учителька в селі була дуже старенька й кволенька, – їй з листами
соромилися надокучати, отже вичитували листи дяк із “сидєльцем”, – і
складали до своїх комірчин хуторські крашанки.
Вчити дітей! То нічого, що школа далеко, що дітям і в осінні дощі і в
зимові хуртовини доводилося ходити десятки кілометрів туди й сюди! Пішки
– це півлиха, найбільше лихо, непереборне для більшості батьків –
чоботи!
– От уже на ту зиму Парасі й до школи час, а де де тих чобіт узяти?
Парасі чоботи таки справили. Померла навесні бабуся, з їхніх старих
шкарбанів перетягли на Парасю. Хоч і непоказні, а проте чобітки, а як
дьогтем вишмарували, ще й блистять.
Почала Парася до школи ходити, а вечорами стоїть було біля каганця та
все “а-а-а”, “би-би-би…”
І ми, меншенькі, обсядемо її та й собі за нею: “а-а-а”, “би-би-би”…
Аж доки було мати:
– Ану, грамотії, спати!
Наступної зими і мені теж випадало йти до школи.
– А чоботи?! Де ж тих чобіт насправлятися?! -бідкалися мати, бо
батька ми вдома бачили коли-не-коли, – він наймитував у панській
економії, був біля панських коней за конюха.
Якось у неділю прийшов з економії додому батько, довго вони з матір’ю
міркували, де взяти для мене чоботи, до школи ходити. Так-таки вони
чобіт для мене і не вигадали, а вирішили, що ми з Парасею ходитимемо до
школи по черзі – один день вона, а один день я…
Почав, отже, ходити і я до школи…
Вчила нас доброї душі старенька вчителька, Марія Андріївна, маленька,
роками вже згорблена бабуся, що весь час закутувалася в теплу хустку і
все кахи! кахи! Усе кахикала…
А добра, добра була, ласкава та лагідна…
Як закрутить було взимку хуртовина, ніколи вона нас, хуторських
школярів, не пустить було додому на хутір, залишить у школі на ніч,
дасть кулешику, чи яєчні насмажить, чайком напоїть, та ще й з цукерками,
біля груби на підлозі рядно простелить, на рядно кожушину, подушку
покладе, подивиться, як пороззуваємося і чи не мокрі в нас ноженята, –
як вогкі, накаже насухо повитирати, онучі на лежанці порозгортати,
чобітки під грубку постановити, тоді чимось теплим повкриває нас:
– Спіть, дітки!
А сама сидить біля столу та все читає, все читає та кахикає…
І вранці побудить нас, і поснідати дасть… А коли вона, старенька,
спала, хто зна!
Любили ми стареньку нашу вчительку Марію Андріївну-дуже! І любили, і
слухали її, бо мати було і Парасі й мені завжди наказувала:
– Слухайтеся Марії Андріївни і не дратуйте її! Такій учительці, як
наша, низенько вклонятися треба!
Ой, як давно це було, а й досі в нас старі люди згадують чудесної
душі людину, народну вчительку Марію Андріївну, і її могила влітку
завжди квітами уквітчана: колишні учні її пам’ятають про неї…
Училися ми…
НІ
Вже третю зиму ходив я до школи. Парася походила до школи тільки дві
зими і на тому закінчила свою освіту, бо в нас іще добавилося троє
братіків і сестричок, і матері самій годі було з такою оравою впоратися.
Чобітьми ми чергувалися вже з братіком Івасиком. І от одного дня
після різдвяних канікул увіходить до класу Марія Андріївна та і
звертається до нас, що ходили до школи третю зиму, були, значить, уже в
третій групі:
– От що, діти! Почнемо ми з вами тепер щотижня диктовку писати. Я
проказуватиму, диктуватиму, а ви пильненько вслухайтеся і пишіть у своїх
зошитах те, що я вам диктуватиму! Вийміть зошити!
– їв книжку не дивитися? – залунало з усіх парт.
– Не дивитися! На те й диктант! От і дізнаємося, як ви вивчилися
писати! Ви ж із книжок списували? Пригадуйте, як у книзі слова
напечатані, бо траплятиметься багацько таких слів, що ви їх із книг
списували… Не спішіть, думайте… Ну, починаю… Майте на увазі, що
навесні будуть для вас випускні іспити (як ми тоді називали-
“здаменти”), – а на іспитах обов’язково буде диктовка, диктант.
Почала Марія Андріївна диктувати.
Всього першого диктанта я вже не пригадую, але пам’ятаю одну його
фразу дуже добре.
Диктувалося російською мовою, бо шкіл на рідній українській мові за
царя на Україні не було.
Ось проказала Марія Андріївна:
– “По полю ехала с господами коляска, запряженная четвериком
великолепных лошадей. За коляской бежала й лаяла собачка испанской
породи”.
Прочитала Марія Андріївна це саме і вдруге… Ми зашелестіли
зошитами, зашаруділи перами.
На другий день Марія Андріївна принесла перевірені наші зошити з
диктантом.
Почала вона говорити про те, що написали ми перший диктант не дуже,
сказать, удало, помилок багатенько, а коли згадала про ту коляску з
господами та з собачкою “испанской” породи, не витримала, зайшлася
веселим сміхом, сміх перейшов у. кашель, з очей полилися сльози, і вона
вже просто впала в крісло, витирала сльози, реготалася й кашляла…
– Ну, що ви понаписували?! О, господи! І де ви таке чули?
Ми понаїжачувалися…
– Вас шістнадцять учнів, і п’ятнадцять із вас понаписувало: “…За
коляской бежала й лаялася собачка из панской породы”… Де ви чули, що є
на світі собаки панської чи не панської породи і щоб вони лаялися?
Порода “испанская”, єсть таке государство – Испания, – а собаки не
лаються, а “лают”, по нашому “гавкають…”.
– Зрозумів? – запитала вона мене.
– Та не дуже, Маріє Андріївно! Я собі думав, пани їдуть, то й собака
в них панської породи, батько часто говорять, що їх пан та бариня лають,
я й думав, що коли пани лаються, то й собаки їхні не кращі за них і теж
лаються…
– А воно, бач, і не так! – засміялася Марія Андріївна.- Та в тебе ще
й без того багато помилок. Поставила я тобі двійку! Підтягтись треба!
Сідай!
Я сів і ледве не заплакав:
– Здохла б вона йому, та собачка, разом із панами!..

ВАСИЛЬ ІВАНОВИЧ

– А я ось і прийшов! Драстуйте! –
– Драстуй, Васької Сам прийшов?
– Сам!
– І не побоявся?
– А чого мені боятися? . – А вовки ж у кукурудзі єсть! Хіба ти не
чув?
– А я вовків не боюсь! Я читав у книжці, що вовки бояться людини і
тоді тільки можуть напасти, як голодні. А голодні вони тільки взимку! А
тепер літо! .
Перед нами стояв білявенький, з синіми-синіми очима хлопчик, у
голубій майці і в чорних трусиках.
Ми з лікарем, Іваном Кириловичем, ходили на високім березі річки
Осколу, за Турецькою могилою, розшукували кущі шипшини.
Іван Кирилович дуже любить квіти. І не тільки любить, а глибоко на
них знається – у нього біля сільської лікарні чудесний квітник: там і
гладіолуси, і братки, і айстри, і жоржини, і левкої, і гвоздики, і
кручені паничі, і кани, і нагідки…
А які в його троянди! І білі, і рожеві, і чорні, і густо-червоні,
бордо… Великі, великі та пишні.
А знаєте, як він викохує троянди?
Восени він іде в ліс, викопує шипшинові кущі, садовить їх у своєму
квітнику біля лікарні й прищеплює на них культурні троянди…
От і сьогодні ми з ним пішли в ліс, що розлігся над Осколом, шукати
шипшину…
Як же там хороше – над Осколом.
Поміж густими очеретами блищить срібно-голуба річка, що поділилась
тут а.ж на три рукави, вдалині – голубіють озера, – і скрізь: скрізь,
куди дістає око, по широкому зеленому річищу – стоги зеленої отави…
Ген там, на протилежнім березі, – село, а за селом, аж до
самісінького виднокраю зеленіє озима пшениця…
Ліворуч – далеко-далеко, де небо з землею сходиться, – кукурудзяний
ліс, і по ній, по кукурудзі, білі пелюстки порозкидано – колгоспниці в
біленьких хустках кукурудзу ламають…
Праворуч, за селом, на горі, вітряк крилами махає, а поруч комбайн
сояшники “косить-молотить”.
З того боку понад річкою залізниця.
Із-за соснового лісу вискочив паровик, весело закричав і помчав далі,
тягнучи за собою величезний состав порожняка: по вугілля побіг на
Донбас.
Іван Кирилович, прищеплюючи до шипшини трояндову гілочку, посміхався:
– Прищеплю оце та й залишу тут, на зиму прийду й прикопаю в землю. От
дивуватимуться люди навесні, коли на простій шипшині зацвітуть чудесні
троянди!
І, помовчавши, додав:
– Був би в мене час, я б на всіх кущах шипшини в лісі троянди
поприщеплював! Яка краса!
Великий квітолюбець і великий мрійник сивоголовий Іван Кирилович.
В цей час і з’явився перед нами голубоокий Васько.
– А я по качку до вас, Іване Кириловичу! – мовив Васько.
– Гаразд! – одповів Іван Кирилович.- Підемо додому, забереш свою
качку.
Іван Кирилович, бувши в дитячому будинку, де жив Васько, подарував
Васькові глинясту качку. Васько оце по неї й прийшов.

II