Остап Вишня. “Оповідання”

– Так тебе Васьком звуть? – заговорив я з хлопчиком, коли ми
поверталися з лісу.
– Так. Василь Іванович Шумейко.
– А літ тобі скільки?
– Дев’ять.
– А тато та мама твої де? Васько з сумом одповів:
– А я ні татка, ні мами не пам’ятаю. Татко з війни не повернувся, а
маму бомбою вбило… Рік мені тоді був.
– Як же ти ріс?
– Мене бабуся взяла, я в неї й виріс. Бабуся Наталка… Бабусі -
колгосп допомагав, бо вона вже дуже старенька. А потім, як я підріс, до
дитячого будинку мене взяли…
– А бабуся де?
– А бабуся вдома! Дитячий будинок не в тому селі, де бабуся живе.
Бабуся живе в своїй хаті, я до неї щонеділі ходжу. Вона ще й тепер, як я
приходжу до неї, казки мені розказує! Ой, скільки я казок знаю.
– А як у дитячому будинку живеться?
– Дуже хороше! До школи вже ходжу, у другий клас.
– А вчишся як?
– А я відмінник! Усі п’ять! А в мене в дитячому будинку кролики єсть!
Аж дві пари, і маленьких – дванадцятеро! Голубі кролики! Я для них сам і
кролятник збудував. І курочка з півником живуть! І – галка!
– Яка галка?
– А справжня галка! Птиця! Така ручна-ручна! Як покличу її: “Галю,
Галю!” – вона летить і сідає мені на плече або на голову! Дуже цукор
любить! Сяде на плече і зразу: “Кррра!” – “Дай цукру”.
– Де ж ти її взяв?
– Випала з гнізда! Я її знайшов і вигодував! І ні до кого до рук не
йде, тільки до мене. А я в дитячому будинку й музики вчусь. На піаніно.
Вчителька каже, що я, як учитимусь, добре гратиму.
– А тобі хочеться навчитись добре грати на піаніно?
– Хочеться. Я й на баяні вмію! Я граю, а Галя моя ходить і
підстрибує. Танцює! Мені дуже хочеться вивчити танцювати свою галку і
курочку-з півнем. Приїздив до нас ото якось цирк у клуб, я там бачив, як
собачки танцюють під музику. Дресировані. А чи можна вивчити танцювати
галку або півника?
– Ти ж кажеш, що твоя Галя танцює.
– Хлопці сміються, кажуть, що зовсім вона не танцює, а просто собі
підстрибує, як звичайно. А мені здається, що вона ніби до музики
прислухається й танцює…
– А ти сам умієш танцювати? – запитав я Васька.
– А я ж у танцювальному гуртку! Я багато танців знаю: і польку, і
краков’яка, і козачка, і гопака, і лезгинку. За лезгинку я навіть приза
маю! В районі на вечорі самодіяльності танцював. Мене книжкою
преміювали:
“Казки Пушкіна”. А ви бачили дресированих птиць?
– Бачив, – кажу.- Є дресировані папуги, сороки, галки, журавлі…
– І танцюють?
– Бачив тільки журавля, як він танцював. Один дідусь його вивчив.
Дідусь грає на сопілку, а він танцює. Чудно дуже… Ноги в журавля
довгі, і він ними перебирає, а потім ще й присяде, навприсядки танцює…
– А галки не бачили, щоб танцювала?
– Галки не бачив!
– От мені хочеться галку танцювати вивчити. І півня з куркою. І
качку. Оце візьму в Івана Кириловича качку і теж учитиму її. Я дуже
люблю тварин дресирувати! У мене й кролики вчені: через руки мені
стрибають! Я гадаю, що я й птиць навчу!
– Спробуй! Терпіння, Васю, треба багато! Може, й вивчиш! Що, може, ти
хочеш цирковим артистом бути, дресировщиком?
Васько якось так загадково посміхнувся:
– А хіба це погано? – запитав.
– Чому, – кажу, – погано! Навпаки, дуже добре:
вивчати характер тварини, її особливості, її можливості… Учити її
різних штук… Тільки мучити тварину не слід. Читав про дідуся
Володимира Дурова, в нього цілий театр із різних тварин був?
– Читав! Я все про Дурова прочитав! От якби бути таким, як Дуров!..
– А ти помітив, що Дуров ніколи не бив тварин, він тільки ласкою їх
учив! Ласкою та нагородою – шматочком чогось смачного.
– І я свою Галю, як вона до мене прилітає, або щось таке зробить,
завжди цукром частую! Ні, я і галку, і півника з курочкою дресируватиму,
і качку. Я – терплячий…
Коли ми прийшли додому, Іван Кирилович запросив Васька обідати. Він
одмовився:
– Е, ні, побіжу! Я одпросився взяти качку, а всі пішли допомагати
колгоспові збирати кукурудзу. Я повинен їх наздетнати й перегнати на
збиранні кукурудзи. Я найбільше свинки-довгоносика на буряках назбирав,
найбільше від усїх кукурудзи навесні прополов, найбільше колосків
назбирав. Я й на збиранні кукурудзи хочу бути першим! До побачення!
– До побачення, Василю Івановичу! Не впусти качки!
– Не впущу! – вигукнув Васько й підстрибом подався з горки на дорогу.

III

Якось надійшов до мене лист од голови колгоспу з того села, де в
дитячому будинку живе голубоокий мій товариш Василь Іванович Шумейко.
Голова пише:
“Дуже вас прошу купити в Києві черевики з ковзанами, такий і такий
номер. Лижі й костюм для лиж. Правління колгоспу ухвалило преміювати
Васька Шу-мейка за найкращі показники в роботі по збору довгоносика на
буряках і за збирання колосків і кукурудзи. Інші подарунки для дітей ми
знайшли й тут, у себе в районі, а ковзанів, лиж і лижних костюмів нема.
На Жовтневі свята улаштовуємо урочисті збори колгоспників разом з нашими
чудесними малими друзями, вихованцями дитячого будинку, де ми їх
преміюватимемо за допомогу нам”.
Я купив і послав.
А після Нового року одержав листа від лікаря Івана Кириловича:
“Вітаю з Новим роком! Був у мене на Новий рік, – пише Іван Кирилович,
- Василь Іванович Шумейко. При-’ біг на лижах, в новенькому червоному
лижному костюмі. Біжить, розчервонівся, а на плечі в нього сидить галка.
Каже, що галка таки танцює під музику, а глиняста качка ніяк не хоче.
Але я її, – каже, – все одно навчу! Ой, буде з нашого Василя Івановича
другий Дуров. Ой, буде!”
А що ви гадаєте?
Може, колись нам доведеться побачити велику афішу, на якій буде
намальовано портрета Василя Івановича Шумейка. З галкою на плечі, і
написано:
“ВІДОМИЙ ОРИГІНАЛЬНИЙ ДРЕСИРОВЩИК ТВАРИН І ПТИЦЬ ВАСИЛЬ ІВАНОВИЧ
ШУМЕЙКО”.

БІЛЯ РІЧКИ

Текла собі річка, річка невеличка, а хоч і невеличка була та річка,
та проте – глибоченька.
– Над річкою село, а в селі жив білявенький Микола із своєю мамою, і
хата їхня стояла над річкою, – Мико-лина бабуня, як іще жива була,
казала було:
– Наш огород у річці полощеться.
Справді, город їхній спускався аж до самісінької річки, понад річкою
щороку садовили капусту, і як треба було Миколці збігати до кооперації
чи по гас, чи по сірнички, мати казала Миколці:
– Ти, Миколко, біжи капустами – так ближче. А ще ближче було до
кооперації, як перепливти річку, а потім пробігши навпростець лугом, там
перебрести через річку, бо там був брід, – там річку і перебродили і
возами переїздили…
Миколці було там води попід руки, не більше, іноді хіба, як трохи в
бік ступнеш, ну тоді булькнеш з головою.
– Я, мамо, не капустами побіжу, а пропливу, а потім лугом, а там
перебреду, так ближче, – каже було матері Миколка.
– А я тобі кажу – біжи капустами, бо ще втопишся, – сердиться мати.
– Щоб я та втопився?! Я-плавати вмію!
– А як ти з бляшанкою та з сірниками пливтимеш? Ось не вигадуй мені,
біжи, кажу, капустами!
– Вертатимусь з сірниками капустами, а туди перепливу! – сперечався
Миколка.
Мати знала, що Миколка плавати вмів, річку переплівав вільно.
– Та біжи вже, – переспориш?.. махала мати рукою, – хіба тебе.
Миколка підстрибцем у берег, труси на голову, як картуз, бляшанку
чіпляв на шию, – в річку, ляп-ляп, – і на тім березі.
А з крамнички вже вертався або вулицею, або капустами, пливти не
можна, сірники замочиш…
Річки Миколка не боявся аж ніяк: улітку цілими днями купався,
печерував раки з хлопцями, а взимку, як річка замерзне, скільки було для
Миколки та його товаришів радощів, скільки веселощів: і на ковзанах по
льоду бігати, і на сковзанках: як розженешся з берега, так аж до того
берега перелітаєш: і на двох ногах, і на одній, і навприсідки.
А як парубки з дівчатами крутилку було зроблять!
Серед річки в кригу вбивається кілок, на кілок надягається старе
колесо, між спицями встромлюються довгі дрючки, а до них на кінцях
прив’язуються санчата.
Хлопці кілками крутять колесо, а санчата по колу вихором літають.
Держись тільки!
Сприснули руки, не вдержався, – грудкою вилітаєш із санчат і летиш
перекидом по кризі та об берег тільки – грюк!
І нічого не болить! Тільки ж весело як! А то ще пізньої осені, коли
тільки-но річка починає кригою братися, лід іще тоненький, і як на нього
ступнеш, – він тільки – рип! – виляски з того рипу так по всій річці і
покотяться.
Тоді бійся далі на лід ступати – так і шугнеш під лід з головою!
От як лід дужче вже замерзне, і хоч рипить-тріщить, так не
провалюється, а тільки вгинається, крижана перина на річці робиться,
тоді можна розігнатись по тій перині, посковзнутися… і страшно, і
радісно: ти летиш, а крига перед тобою хвилями…
Тільки так, щоб мати не бачила, бо за такі крижані перини перепадало
від матері віником, а то ще було мати й у хаті замкнуть, доки з роботи
прийдуть.
– Я тобі дам крижаної перини! Шугнеш під лід, де я тебе тоді
шукатиму?! Сиди вдома!
Тоді дуже сумно в хаті сидіти, і плакати хочеться… Хоч і сумно в
хаті замкнутому сидіти, хоч і невдоволений Миколка їз своєї матері, та
проте краще все-таки матері слухатися.
Одного разу треба було Миколці збігати до кооперації по сірники.
Діло було пізньої осені, річка замерзла і вже взялася тоненькою
кригою.
– Біжи ж вулицею, не здумай через річку пересков-зуватися, -
наказувала Миколці мати.- Крига ще тонка, не витримає, провалишся…
– Та…-такнув у відповідь Миколка… Вибіг Миколка з хати,
озирнувся, чи не дивиться мати, – та не на вулицю вибіг, а подався у
берег.
Річка вже стала. Лід на ній молоденький та блискучий-блискучий.
– Перескочу! Пересковзнусь! – подумав Миколка. розігнався і на лід.
Лід затріщав, угнувся і на всі боки пішли виляски й тріщини.
І до середини ще не досковзнувся Микола, раптом – трісь! – лід
зламався, і Миколка пірнув з головою у крижану воду.
Він виринув, не розгубився та замість того, щоб пливти назад до свого
берега, вирішив вилізти на кригу, щоб перебігти на той бік.
Що візьметься за лід рукою, – він – трісь! – І вламався! Трісь! – і
вламався.
Сусіда, дядько Мусій, якраз витягав на берег човна на зиму.
Він побачив, як Микола провалився, й крикнув:
– Пливи назад! Сюди ближче! А Микола своєї: пнеться туди, до того
берега, і пірнає. Бачить дядько Мусій, що хлопець із сил уже
вибивається, вхопив багра, підбіг, багор був довгенький, і дядько Мусій
зачепив гаком Миколу за штанчата й витяг на берег.
– Ну, чого тебе туди понесло? Не бачиш хіба, що лід іще тонкий? Біжи
швидше додому та на піч, а то застудишся!
Було Миколі від матері. Було й на печі, було й тоді, як і з печі вже
зліз.
Хоч і горілкою мати витерли, і чаєм з липовим цвітом напоїли, та
проте довелося і віника скоштувати, і в кутку постояти.
А найболючіше було те, що, мабуть, із тиждень замикали мати Миколу в
хаті, як ішли на роботу.
Чи боявся після цього випадку Микола річки? Не дуже! Щоправда, з
крижаними перинами він був обережніший, а як добре вже замерзала річка,
увесь час він на річці – і на сковзалках і на ковзанах, і на кружилках.
А влітку – раки печерував, як і завжди, і вже плавав, плавав, без
кінця купався та плавав. А як було хтось нагадає:
– Ану розкажи, Миколо, як ти під кригою восени плавав?
– Ну, то й що? – сердився Микола.- Ну, й виплив! Не втопився ж!
– Та то ж не ти сам виплив, – сміялися хлопці, – то тебе дядьків
Мусіїв гак за штани “виплив”! Микола махав рукою:
– Побачимо, як із вами таке трапиться!
Коли Микола підріс і ходив уже до школи, він так плавав, що ніхто з
товаришів його випередити не міг, і ніхто довше, як він, не міг пробути
під водою.
Як призвали Миколу до Радянської Армії, призначили його до
Чорноморського військового флоту.
Там він пройшов школу плавби, і тепер Микола майстер спорту і чемпіон
Радянського Союзу з плавби.
Тепер він тільки весело посміхається, як приїздить додому, а йому
дядько Мусій гака показує:
– Оце, Миколо, той гак, що допоміг тобі чемпіоном бути!
Коли розпитують Миколу, де він так добре навчився плавати, він
замислюється і мрійно говорить:
– Добре жити над річкою!
– А як річки нема, тоді як?
– Ставки треба копати, – говорить Микола.- Нема такого колгоспу, де б
не можна запрудити чи викопати ставок. А в ставку так само можна
навчитися плавати, як і в річці… Та ще до того й коропи
розплоджувати… Он що треба робити!

ФЕДЬКО-ЗОШИТ

(Сумний жарт)

Федько Луговий учився не дуже. Дуже йому нелегко було дійти до
сьомого класу, а проте дійшов…
Так він із класа в клас переходив, ніби на Ельбрус видирався:
“візьме” наступний клас, аж упріє, бідолага, аж голова йому ніби обертом
іде. Так ото йому було трудно брати цей крутий підйом.
Як переходив у перший раз Федько Луговий з четвертого класу в п’ятий,
він так, сердега, заморився, що довелося сісти та аж цілий рік у
четвертому класі перепочивати, ніби на туристській базі.
В сьомому класі вже ясно виявилося, що Федько Луговий – шатен і що
вуса й баки в його чорняві.
Вуса, хоч вони й чорняві, Федько рішуче голив, баки таки, хоч
отакенькі, а попускав – і, коли в його парик-махер ввічливо запитував:
“Вам як: просто, чи як?” – Федько, не дивлячись на парикмахера, тихо
відповідав:
– Косо, тільки трішечки.
Чуба Федько зачісував на лівий бік, а на лоба напускав – чуб у його
був густий і кучерявий, це спереду, а на потилиці голо-”бокс!”.
У сьомому класі Федько не так зрадів новим підручникам, як новим
хромовим чобіткам з м’якими халявками на білій підклейці…
Як же він прохав у мами, як він благав:
– Мамо, чоботи! Тільки чоботи!
– А чому ти не хочеш черевиків? Вони дешевші, та й добрі тепер
роблять у нас черевики, – куплю я тобі черевики! – говорила мама.
– Ма-а-а-мо, чоботи! – аж плакав Федько.
– Чого тобі ті чоботи! Он і Оленці треба, вона теж почала в школу
ходити! Чоботи дорогі, за ті гроші я й тобі й Оленці черевики куплю.
– Ма-а-мо, чоботи! – ридав Федько. Оленка, сестричка Федькова, дуже
любила свого брата, вона обняла маму:
– Мамуню! Купи Федькові чоботи, а я в стареньких черевичках походжу,
вони ще в мене добрі!
Купила мама Федькові чоботи.
Цілий вечір Федько сидів й одвертав халявки, щоб було видно білу
підкладку, та штани випрасовував, щоб “з напуском”.
– І навіщо б ото я чоботи псував? – дивувалась мама.- Та некрасиво ж!
А Оленка:
– Мамуню! Всі так тепер хлопці <Ьдять… От і Федя так хоче.
– А чи всі оті, що з вивернутими халявами, трійки, а іноді й двійки
додому приносять, чи не всі? – хитала головою мама.
– Він виправиться, мамуню, – захищала Оленка Федька.
– Ти все, Оленко, його захищаєш! – говорила мама.
– Бо він мій братік!
Сама Оленка була відмінниця і частенько глузувала з Феді:
– Сьогодні на парі чи на трійці приїхав? Федько не дуже й сердився на
Оленку. Один тільки раз він дуже розгнівався, коли Оленка сказала мамі:
– А в нашого Федька палітурки в книжках так пообдиралися, як халяви в
чоботях! А із зоології вчитель таку якусь йому двійку вивів, ніби з
напуском, як штани в халявах.
Федько крикнув:
– Замовч! – підбіг і замахнувся на Оленку кулаком. Оленка завмерла й
зблідла…
Губи в неї засмикались, а не заплакала – стрималась. Тільки
промовила:
– Отакий ти! Із зоології двійка, а замахуєшсяі А мама йому:
– Стидайся! Парубок уже: на голові “бокс”, халяви одгорнуті, штани з
напуском, а маленьку сестричку хотів ударить. А вона тебе так любить…
– А чого вона двійкою очі коле? Хай спробує сама зоологію…
– А що ж там такого, в зоології! Що тебе спитали з зоології?
– Про корову!
– Що ж ти корови не бачив? – підскочила Оленка.
– Про коров’ячий шлунок спитали! А він – трудний! – прогув Федько.
– Чим трудний?
– Складний дуже! Аж чотири частини в ньому… Я три пригадав, а
четверту забув… Переплутав…
– Як? – зацікавилася мама.
– Та як? Сказав про рубець, про сітку, про сичуг, а про книжку
забув… А Петька Чорний хотів підказати та й показав мені книжку, а я
думав, що зошит і бовкнув: “зошит!” Ну й двійка!
Мама сумно похитала головою:
– Частіше б у книжку зазирав, як на чоботи.
– Ат! – махнув рукою Федько.
А Оленка пирснула й у подушку встромилася:
– Федько Зошит!
Федько дуже гнівався, коли його Оленка “зошитом” називала.

ГЕОМЕТРІЯ

Піфагорові штани – назва по-перше вульгарна, а по-друге, вона не
відповідає дійсному станові речей.
Ну хто-таки, скажіть, може пошити штани з катета, або з гіпотенузи?
Ми знаємо, що матерії – сукна чи шевйоту – на штани треба, приблизно,
один метр.
Ну, а скільки треба на штани катетів, а скільки гіпотенуз?
Ніхто цього не скаже.
Отже, Піфагорові штани зовсім не штани, а геометрична теорема, що її
винайшов і довів великий грецький математик Піфагор, що народився на
острові Самосі, потім переселився в південну Грецію, де й жив у V
столітті до нашої ери.
Піфагорова теорема, як ви знаєте, полягає ось у чім:
“Сума площ квадратів, побудованих на катетах прямокутного трикутника,
дорівнює площі квадрата, побудованого на гіпотенузі цього трикутника”.
Цією теоремою найбільше уславився .Піфагор перед математикою, перед
усім людством.
І ніколи за це людство Піфагора не забуде.
Васька Перепелицю Піфагор цікавив постільки, поскільки треба було
знати і вміти довести його теорему перед учителькою геометрії Вірою
Іванівною.
І все!
Більше Піфагор аж ніяк Васька Перепелицю не цікавив, і навпаки -
непокоїв його. Та й справді.
– Десь там аж на острові Самосі народився якийсь там Піфагор, вигадав
аж у V столітті теорему, а ти тут страждай!
Та ще й Віра Іванівна:
– Ти, Перепелице, продивись Піфагорову теорему, та не один’раз
продивись, бо ось-ось екзамени! А ти не дуже, Васю, її знаєш!
Добре говорити Вірі Іванівні – “Продивись!”, що вона. Віра Іванівна,
центр нападу чи воротар?
Що їй. Вірі Іванівні, болить, що вчора футбольна команда з вулиці
Чкалова забила команді, де грає Вась-ко, три голи, а Васькова команда їм
- ноль. 3:0!!
Жарти вам!
Добрі мені жарти, коли капітан Васькової команди Вано Недоберидзе
плакав!
Чесне піонерське, отакими сльозами плакав.
А потім одібрав у Рубена Амудар’яна, воротаря, бутси й крикнув:
– Біжи додому в шкарпетках! Партач!
– Холодно, Вано! Як я побіжу? Та й мама…
– Що холодно?! Що-”мама”?! А пропускати м’ячі не холодно?! А
три-ноль-теж “мама”?!
А Васькові Вано підніс під самісінький ніс кулака:
– У штангу?! Я тобі дам у штангу! Так коли Васькові, скажіть будь
ласка, робити оте саме “продивись”.
Несправедлива Віра Іванівна!

Екзамени.
Екзамени – річ серйозна. Кому хочеться дістати пере-екзаменовку на
осінь, – ціле ж літо тоді нанівець піде? А як іще, крий доле, на другий
рік залишишся?!
А футбол хіба річ не серйозна? Кому хочеться діставати 3 : 0 на
користь супротивника?!
От і крутись! От і страждай!
Дехто каже, що спочатку приготуй уроки, продивись вивчене, а потім і
в футбол можна.
Але це так говорять, мабуть, не футболісти?!
Хоч візьміть, приміром, Вано Недоберідзе, капітана футбольної
команди: він і в футбол грає, і вчиться непогано. Якось він так уміє…
А у Васьки так не виходить.
– Чому-він і сам не знає!
Однаково ж він із Вано ніби й уроки готує. Тільки Вано спочатку
вивчить уроки, а потім у футбол трені-рується, а Васько спочатку
тренірується у футбол, а потім учить уроки.
А хіба це не все одно?
Сама ж Віра Іванівна каже, що від зміни місця доданків сума не
змінюється.
Перед екзаменами Васько кріпко засумував:
– Доведеться, мабуть, кинути футбол! – подумав Васько.
– Чого ти, Васю, такий сумний? – запитав його Ру-бен Амудар’ян.
– Екзамени! Доведеться, мабуть, припинити футбол! За геометрію треба
братися! Погано в мене, Рубене, з геометрією!
– “Пифагоровы штани на все сторони равни”, – заспівав Рубен
Амудар’ян.
– Ти не смійся, Рубене, тут не до сміху. Віра Іванівна сказала, що як
не візьмусь за геометрію, може бути погано!
– Погано! Погано! – перекривив Васька Рубен.- Що ти не знаєш, що
робити? Ту ж саму Піфагорову теорему не можна хіба накреслити на долоні
або на пальцях! Та й основні теореми так-сяк понамальовуємо. Я тобі
перед екзаменами допоможу!
Днів, мабуть, із сім сидів перед екзаменами Васько Перепелиця і все
записував чорнильним олівцем на долонях, і на обшлагах у сорочці теореми
та аксіоми.
Мало не всю геометрію за допомогою Рубена посписував та
понакреслював. “” – Викручусь!-думав собі Васько Перепелиця.
Іде Васько Перепелиця на екзамен з геометрії.
Боязко Васькові.
Боязко, та проте він сам себе підбадьорює:
– Та невже ж провалюся? Все ж у мене писано.
Треба ж було Рубенові взяти до школи футбольноп м’яча, щоб після
екзаменів зразу на майданчик і в футбола!
Раненько прийшли наші учні до школи, – екзамени ще за годину!
– А давай ударимо, Васю, – крикнув Рубен і вдарив по м’ячу.
Васько одбив. Підбігло ще кілька учнів. Літає м’яч по шкільному
двору.
От Рубен як ударить! Гарматний удар!
Васько хотів перехопити м’яча, а він його по руках я-а-ак шарахне!
Васько впав і руками в калюжу, підхопився, як глянув на руки, так і
вмер…
Руки – сині-сині, бо чорнильний олівець розлізся, ну такі руки, хоч
поодрубуй.
А головне, м’ячем поперебивало усі перпендикуляри, поперемішувало
катети з гіпотенузами, а з Піфагорової теореми наробило кваші.
…Як увійшов Васько до класу, як подивилася Віра Іванівна на руки,
покивала головою та й опустила в журналі проти прізвища Васі Перепелиці
- коротенький перпендикуляр. Одиницю!
Навіть не екзаменувала.
За те поставила, що хотів обдурити вчительку і цілу екзаменаційну
комісію.
Про-о-опало у Васька Перепелиці літо!

ПАРАЛЕЛЕПІПЕД
Олег Трійченко, учень 6-го класу, чорнявий, хвацький хлопчина, що
курив уже не тільки “Труд”, а навіть “Катюшу”, а іноді й “Казбека”,
зустрівся з приятелем своїм, . учнем 6-го класу, тільки з другої школи,
Ігорем П’ятьор-ським.
Ігор П’ятьорський запитав Олега Трійченка:
– Ну, як діла з іспитами? Ось-ось уже!
– “На большой!” – відповів Олег.
– Готовий?
– Як з пушки! Ти знаєш – уже два тижні я ворожу, чи попадеться мені з
геометрії перший білет, кручу палець круг пальця і щоразу пальцем у
палець попадаю. І вже встиг піддивитися, як білети лежатимуть! Де перші
номери, а де останні… Перший номер – і п’ять. А в тебе як? – запитав
Олег у Ігоря.
– Працюю. Хоч у мене з геометрії 5, проте все повторюю, щоб як слід
бути готовим.
– Пхе! Повторюю… А я так мало не щодня в Пущі-Водиці. Ох, і
красота!
– Та я знаю, що красота, та хай уже після іспитів. , – Чудно! Іспити
в нас “на ять”-будуть.
Аж ось і іспит з геометрії.
Олег Трійченко ще раз покрутив пальцем круг пальця, розвів широко
руками, хоробро ті руки звів знову- палець об палець тільки – стук.
– Єсть! Складу! – аж підскочив Олег. Упевнено підійшов він до столу,
хоробро взяв білет, глянув і зблід… Щось у його всередині похололо і
посунулось аж туди-туди, а там тільки: тень-тень-тень – затенькало.
– Що ж воно там таке? – затрусився Олег. Глянув у білет:
– Паралелепіпед.
– Що воно таке? – думає з жахом Олег.
– Ну, Трійченко, який у тебе білет? – запитує Олена Василівна,
вчителька геометрії.
А тут круг стола члени комісії, і всі вони на Оаіега дивляться,
чекають.
– Двадцять третій, Олено Василівно.
– Що там у двадцять третім?
– Ралелопопопід.
– Як-як? Що ти сказав?
– Паралелеопі-пі -…
– Ну-ну?..
– Пі… пі… пі…
Уже й члени комісії почали усміхатися, а Олена Василівна вся
почервоніла, а Олег стоїть та все:
– Пі… пі… пі…
Розгнівалася Олена Василівна, похитала головою:
– Не “пікай” ти краще, мов те курча! Іди собі, не страмись сам і не
страми мене. Восени складатимеш, а літо попрацюй як слід.
Повернувся до столу Олег, глянув на товаришів, а вони губи кусають,
щоб уголос не розреготатися.
Проходить на своє місце, а вже хтось збоку:
– Пі-пі-пі.
З того часу Олег так і звався в школі.
– Паралелепіпед.
А Ігор П’ятьорський склав іспит на 5. Після іспитів Олег геометрію
вчив, а Ігор у Пущі-Водиці в ставку купався та рибу вудив.

В НОВОМУ РОЦІ – ВСЕ НОВЕ, ХОРОШЕ!

Хто більше чекав на прихід Нового року – чи Славко Бублик, чи його
мама, – ми вже так достовірно про це й не скажемо: і Славко його чекав
нетерпляче, і мама його, мама Люба, хоч і заклопотана була, а проте,
подивиться на Славка, коли він уже солодко спав після пережитого дня, то
обов’язково й подумає:
– А от уже й Новий рік ось-ось-ось! У Славка Бублика була дуже хороша
мама. Хоч Славкові Бубликові минуло вже сім років і він уже ходив до
школи, і хоч мама його дуже часто ховала його “самоката”, бо дуже вже
той “самокат” дзеленчав по асфальту, намагаючись обов’язково вискочити з
тро-туара на вулицю й збити “Москвича”, лякаючи при цьому подорожніх;
Славко свою маму любив.
Щоправда, коли було мама заховає “самоката”, Славко дуже за це на
маму сердився, плакав, топав ногами, кричав – “дай!”, – а як колись у
школі на перемінці засперечалися, чия мама найкраща, Славко заявив
категорично:
– Такої мами, як у мене, ні в кого нема! Моя мама, мама Люба,
найкраща від усіхі
Павка Крендель, той, що в його вдома є живий єгипетський голуб, теж
не менш рішуче обстоював:
– Попробуй “заімєть” таку маму, як у мене! От попробуй! Хотів би я
бачити, що з того вийде?! – наступав він на Славка.
– Ти думаєш, що твоя ліпша? – одбивався Славка.- Ліпша?!
– А єгипетський голуб у тебе єсть?! Кажи, єсть?! А ти кажеш, що твоя
мама краща?! Ага?!-сказав Павка й переможно подивився на присутніх.
Єгипетського голуба у Славка не було, та проте він не здавався, не
хотів здаватись, примружив очі й промовив з притиском:
– Подумаєш, голуб?! Ми про мам, а не про голубів! Хіба голуб-мама?!
Моя мама мені дві морські свинки купить!
У суперечку між Славком і Павкою встряв Юрко. Юрко перекричав і
Славка і Павку:
– Яз мамою влітку до колгоспу їздив! У мене дядя Стьопа, мамин брат,
тракторист. Я з ним на тракторі їздив, і сам стерном керував! І мама
дозволила! Такої мами, як моя, ні в кого нема!
Тут уже всі присутні не втрималися, кожний почав доводити, що його
мама найкраща, зчинився галас, на який підійшла вчителька Людмила
Павлівна.
Хлопці притихли.
Людмила Павлівна, дізнавшись, про що спалахнула суперечка, помирила
всіх:
– У кожного з вас, – сказала Людмила Павлівна, – таки справді мама
найкраща в світі! Такої хорошої мами, як у Славка, як у Павки, як у Юрка
і як у кожного з вас, ні в кого нема! І в мене єсть мама, – посміхнулася
Людмила Павлівна, – вона вже старенька, але вона так само найкраща мама
в світі!
Так от найкраща в світі Славкова мама, перед самим Новим роком, коли
Славко, прибігши з школи, бігав із санчатами по леваді й спускався з
пагорбків та кучугур (Славко жив у передмісті), – мама Люба в цей час
щось увесь час, прибираючи в хаті, збирала й складала на маленькому
столику.
Збирала й посміхалася.
Виростала на столику ціла купа якихось дивовижних речей.
Були в тій купі пошматовані книжки, бите якесь скло, брудні зошити,
самокат, драні штани, розпороті черевики, шматок поламаної парти,
розірвані й розпороті покришки й камери від футбольних і волейбольних
м’ячів…
Поскладавши все це на стіл, мама Люба взяла картон, вирізала з нього
багато-багато кружечків, взяла потім чорнило і пофарбувала ті кружечки
чорнилом.
Зробила з того ж картону чотири носи і два ока. Носи пофарбувала
червоною фарбою, а очі – синьою.
Вирізала з картону дві великі одиниці, три двійки і три трійки…
Все це вона теж поклала на столик, на ту купу дивовижних речей.
Потім мама Люба причепурила хату, сіла, подивилась на ту купу і
похитала головою.
Аж ось убігає в хату Славко.
Роздягся.
– Мамочко! От нагулявся! Дай мені чогось попоїсти… Та я буду
одягатися, бо сьогодні ж у нас у школі ялинка, будемо старий рік
проводжати! Що це таке, мамочко? – став Славко перед столиком з купою
дивовижних речей.
– А ти подивись! – посміхнулася мама. Славко почав перебирати
дивовижні речі…
– Книжка… Читанка… Це ж та, що я, як бився з Пав-кою, розірвав…
Це – мої драні штани… Шматок парти… Си… Би… букви, що я на парті
вирізав… А це що за чорні кружечки, мамо?
– Це ті клякси, що ти їх по книжках та по зошитах поналяпував!
– А це що?
– Це чотири носи, що ти їх за рік розбив: два твої і два Павчиних!
– А це?
– Це два ока, що ти їх Люді підбив!
– Одиниці… двійки… трійки, – почав перебирати
Славко.
– Ну да, – одиниці, двійки, трійки… Бач, скільки ти їхза рік
поприносив…
– А навіщо це все, мамочко?
– А от як виряджатимеш старий рік, оддай йому це все! Хай забирає з

Страницы: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22

Ваш відгук

Сторінки

Рубрики

Пошук

Мітки

Архів

Листопад 2017
П В С Ч П С Н
« Бер    
 12345
6789101112
13141516171819
20212223242526
27282930  

Підписка

  • Цікаве