собою! А проси Новий рік, щоб він тобі дав все нове, чисте, хороше. Цілі
носи, непідбиті очі! І тільки четвірки, .і тільки п’ятірки! Добре,
Славку?
Славкові було ніяково. Він пригорнувся до мами й тихо промовив:
– Добре, мамо!
Мама поцілувала Славка, бо у Славка мама найкраща
“в світі!

ГВОЗДИКА

Оля і Толя жили в Києві.
Оля жила з татком та мамою на вулиці Леніна, аж там, де вулицю Леніна
перехрещує вулиця Чкалова, – там якраз дуже хороший оце садочок посадили
з квітковими клумбами, з молодими деревцями – липами та кленами, з
рівненькими, піском посиланими доріжками.
Серед садочка на клумбах цвітуть різні-різні квіти: і братки, і
гвоздики, і флокси, і резеда, і різні ще різні.
А понад доріжками кущі ясмину розрослися, і як зацвіте той ясмин
навесні, – то так уже пахне, так пахне…
Оля там у тому садочку щодня гуляє, з іншими дітьми бавиться, але ні
квіточок, ні ясмину не рве й не ламає, бо вона знає, як хороше, коли
скрізь дерева та квіти, скрізь трава зелена, нема тоді куряви, повітря
свіже та чисте, і немає кашлю, і не сверблять очі, і ніхто з дітей не
робить отак: “ачхи!”, – бо не лоскоче курява в носі…
А Толя, Олин друг і товариш, жив на Печерську, біля арсеналу, дідусь
Толин був робітник арсеналу, тепер дідусь уже старенький і на пенсії,
він старий більшовик, і разом з іншими робітниками 1917 року перший з
рушницею в руках повстав проти панів за Радянську владу.
Ой, як він інтересно розповідає, як билися за Радянську владу перші
київські червоногвардійці…
– І ти, дідусю, бився? – запитував його Толя.
– Бився! Ще й як бився! Хіба можна було не битися з такими злими
людьми, що знущалися з робочого народу та з бідняків!-говорив дідусь.
А Толя сидить у його на колінах та й посміхається:
– Ой, дідусю, хоч у тебе й вуса отакенні, та ти ж ніколи навіть не
сваришся на нас із Олею, як ми пустуємо, а ти кажеш – бився! Ти не
вмієш, дідусю, битися!
– Та я з вами не вмію, – гладив. по голівці Толю дідусь, – а з панами
вмію!
Олина й Толина мами були подругами, частенько приходили одна до одної
і брали з собою Толю чи Олю, бо Толі і Олі було по чотири роки…
Толина мама любила Олину маму, Олина мама любила Толину маму, Толя
любив Олю, а Оля любила Толю.
Татки їхні товаришували, а дідусь Толин усіх їх лю-‘бив: і їхніх
татків, і Толю, і Олю, – і Толину маму, і Олину маму.
У серпні щороку святкували дідусів день народження.
Толя й Оля дуже любили це свято, бо щоразу дідусь їм у цей день
розповідав щось нове і дуже інтересне: і про звірів, і про пташок, і про
дерева, й про квіти, і завжди їм показував у своєму садочку якусь
дивовижну квітку, якої ні в кого не було, бо дідусь дуже кохався в
квітах, і в його невеличкому садочку щороку виростала якась дивна
квітка: або величезна багатоколірна жоржина, або ромашки такі
завбільшки, як блюдце, або ще щось…
Толя й Оля вирішили цього року зробити дідусеві подарунки, але так,
щоб Толя не знав, що подарує дідусеві Оля, а Оля щоб не знала, що
даруватиме Толя.
Толя, знаючи, що дідусь дуже любить квіти, вирішив подарувати йому
букет червоних гвоздиків, і ці гвоздики він вирішив виростити сам.
Тільки щоб не знала Оля і не знав дідусь.
– Дідусеві, – думав Толя, – буде дуже приємно, що я вмію вже сам
викохувати квіти.
Він розповів про це мамі, мама похвалила Толю за такий намір,
допомогла йому купити кущиків гвоздики, Толя сам викопав у таємному
місці грядочку, посадив гвоздики, ходив за ними, поливав і на липень у
нього розквітли чудові червоні махрові гвоздики.
Оля думала, думала, що подарувати дідусеві, і вирішила:
– Дідусь дуже любить квіти! Посаджу я гвоздики, викохаю їх та й
подарую дідусеві! йому буде дуже приємно, що я сама вже вмію вирощувати
квіти! Правда, мамо! Тільки, щоб не знали ні дідусь, ні Толя…
Оля зробила те ж саме, що й Толя! І в Олі до дня дідусевого
народження розквітли прекрасні, запашні червоні гвоздики.
Дідусів день народження. Посходилися гості. Вітають дідуся. У Толі в
руках щось загорнуте в папір, і в Олі – так само.
Толя підходить до дідуся:
– Вітаю вас, дорогий дідусю, з днем народження. Бажаю вам здоров’я на
многі літа! Прийміть од мене цей подарунок! Це я сам викохав!
А за ним Оля:
– І я вас, дорогий дідусю, вітаю, бажаю здоров’я й дарую вам оцей
подарунок. Це я сама викохала!
Дідусь подякував, поцілував Толю, поцілував Олю, розгорнув Толин
подарунок – червоні гвоздики!
Розгорнув Олин подарунок – червоні гвоздики!
А Толя:
– Ой! Я й не знав, що й в Олі гвоздики! А Оля:
– Ой! Я й не знала, що й у Толі гвоздики! А дідусь сміється, а дідусь
сміється:
– Я дуже, – каже дідусь, – дякую за ваші хороші подарунки! І радий я
дуже, що ви самі їх викохали! Значить, і ви так само любитимете квіти,
як і я! А гвоздики мені дуже любі та милі квіти, вони мені нагадують
колишні часи, коли ми, робітники, працюючи в підпіллі, пізнавали один
одного по червоній гвоздиці в петлиці на піджаку. Червона гвоздика –
квітка революції.
І розповів дідусь Толі й Олі про те, як кохався в квітах великий
пролетарський письменник Максим Горький, і особливо любив він гвоздики.
Коли гостював у нього на острові Капрі наш український письменник
Михайло Коцюбинський, якого дуже любив і поважав Максим Горький, –
Олексій Максимович подарував Михайлу Михайловичу чудесну, пишну-пишну
гарячочервону квітку гвоздики.
– На знак нашої дружби, – сказав Максим Горький. Михайло Михайлович
Коцюбинський привіз дорогий для нього подарунок Максима Горького з
далекого італійського острова Капрі до себе в Чернігів і висадив її в
своєму квітникові.
Михайло Михайлович теж дуже любив квіти, сам за ними ходив,
викохував, вирощував, – а найулюбленішою його квіткою була горьківська
гвоздика.
Пишна та рясна росла вона в садочку М. М. Коцюбинського, і він
дарував її своїм друзям.
І по сі пори зветься вона “Гвоздика Коцюбинського”.
– Ось вона! Дивіться!
Дідусь підвів Толю і Олю до грядочки в кутку свого садочка, де серед
інших квітів червонів, аж горів, кущ гарячочервоної гвоздики.
Дідусь замислився і тихо промовив:
– Був і я колись у гостях у М. М. Коцюбинського, в Чернігові.

ФАЗАНИ

– Дідусю, а коли ти мене на охоту візьмеш? Я теж хочу зайчика
встрелити!
Отак завжди маленький Павлик прохав свого дідуся-мисливця, як тільки
дідусь брався за рушницю.
Дідусь гладив Павлика по голівці:
– Візьму, візьму, Павлику, ти ще маленький’, підростеш, тоді й
візьму…
Дідусь дуже любив маленького Павлика і завжди йому розповідав про
зайців, про вовків, про лисичок, про всіх звірів, що він їх полював.
А одного разу прийшов із лісу та й каже:
– Павлику, а я фазана бачив.
– Де ти, діду, фазана бачив?
– У нашому лісі!
– Якого фазана?
– Такого, як ото ми з тобою бачили в зоологічному парку.
– Із отаким червоним хвостом? З отаким великим, що отак аж дугою
загинається?
– З таким самим! Фазанів, Павлику, привезли у наш ліс аж із далекого
Казахстану! Привезли й пустили в нас! Тепер вони у нас плодитимуться.
– Дідусю, візьми мене, будь ласка, в ліс фазанів полювати!
Дідусь якось так загадково посміхнувся та й каже:
– Добре, Павлику! Взавтра підемо в ліс до фазанів. Маленькому
Павликові так хотілося піти з дідом на фазанів, що він і вночі
прокидався та все питав маму:
– Мамо! Чи скоро вже ранок?
– Спи, Павлику! Спи! Дідусь без тебе в ліс не піде! Раз уже він
сказав, що тебе візьме, то, значить, візьме.
Дуже рано прокинувся Павлик. Бачить, а дід уже ходить по кімнаті,
одягнений у повстяки, у ватяні штани і кожушок…
– Дідусю, – крикнув Павлик, – а мене хіба не візьмеш?
– Візьму, Павлику, візьму! Одягайся! Тільки добре одягайся, бо бачиш,
скільки за ніч снігу нападало!
Павлик тепло одягся: і світер, і теплі рейтузи надів, і валянки і
шапку-ушанку…
– Ну, я вже готовий, дідусю! Бери рушницю та й підемо! – каже до
дідуся Павлик. А дід йому:
– Ні, Павлику, ми сьогодні рушниці не братимемо! Ми щось інше
сьогодні для фазанів візьмемо. Ходімо!
Вийшли дідусь з Павликом з хати та й пішли під повітку.
А під повіткою дідусь зарані заготував кілька снопів з ячменю.
Невимолочених, із зерном.
Та серед великих снопів і кілька маленьких було, – для Павлика.
– От з якими “рушницями” полюватимемо фазанів ми з тобою, Павлику!
Та й розповів дідусь Павликові про те, як треба оберігати взимку
птицю, і не тільки фазанів, що оце тільки їх привезли до нашого лісу, а
й всіляку птицю: і куріпок, і синичок, і щигликів, що взимку, як випаде
сніг, не мають змоги знайти собі їжу…
Дідусь із Павликом пішли до лісу, розгорнули на галявині сніг і
поклали снопики ячменю…
– Давай, Павлику, заховаємося отут за ліщиноюі Подивишся, який
червоний красунь фазан зараз до ячменю прибіжить.
І справді, – тільки-но вони присіли за кущем ліщини, збоку щось
заквокотало, залопотіло крильми, і чудесний, червоний красунь фазан, із
хвостом дугою, підбіг до снопа і почав клювати зерно.
Дідусь обняв Павлика та й каже:
– Отак, Павлику, завжди роби! Взимку, коли багато снігу, підгодовуй
пташку в лісі! Добре?
– Добре, – відповів Павлик.

ЗИМОВИЙ ДЕНЬ

Ох, і хороше взимку на санях з гори спускатися! Ох, і весело ж!
Сідає Оля в саночки, а Толя її ззаду тільки – штовх! – і полетіла Оля
з гори, аж у вухах засвистіло.
А потім, коли Оля привозить санки на гору, – сідає Толя… Оля його –
штовх! – Бережись, бережись! – Покотив Толя, тільки вітер по Толиних
щічках лопотить!
– Правуй, Толю, правуй! – кричить Оля… Невправував Толя: санки
вбік! Толя тільки – беркиць у намет!
Вилазить Толя з намету чудернацьким білим ведмедиком, обтрушується,
пирскає… А Оля стоїть на горі і заливається:
– Аха-ха-ха! Охо-хо-хо! Ага, перекинувся! Ага! А я не перекинулася! Я
вправувала! Ага!
Толин дідусь потихеньку, спираючись на ціпок, сходить з гірки і
підходить до Толі.
– Здорово забився? – питає дідусь.
– Та ні, дідусю, зовсім не забився! Сніг же, дідусю, не твердий, хіба
об нього заб’єшся?
І побіг Толя, підстрибуючи, саночки наздоганяти.
Отак щонеділі, як добра година, ідуть Толя та Оля, а з ними і Толин
дідусь, спускатися на саночках, туди, аж Де Аскольдова могила в Києві,
над Дніпром…
Ми ж знаємо, що Толя з дідусем живуть у Києві на Печорську, а Оля,
подружка Толина, частенько приїздить До Толі в гості з вулиці Леніна, де
вона живе…
Як уже добре набігаються та *наспускаються Толя з Олею, личка в них
розчервоніються, оченята блищать,. і кожушки, і рейтузи, і шапочки на їх
білі, білі од снігу, тоді йдуть вони з дідусем на Аскольдову могилу,
сідають на лавочку й відпочивають.
Але перед тим, як сісти, дідусь обов’язково стане перед могилами
славетних радянських воїнів, які віддали свої життя за свободу і
незалежність нашої Батьківщини, скине шапку й уклониться могилам героїв.
І дідусь, і Толя, і Оля, шануючи пам’ять воїнів, сидять тихо.
Толя з Олею нічого дідуся .не розпитують, бо були вони тут не один
раз, і дідусь розповідав уже їм і про київського князя старовинного
Аскольда, і про його походи на Царград, і про його оцю могилу, де його
давно колись поховано…
І вже, коли вони одпочивши ішли додому, Оля запитала:
– Дідусю! А влітку ми ходитимемо сюди прикрашати квітами могили
воїнів?
– Аякже! – відповів дідусь. – Як і минулого літа ходили, так і
наступного ходитимемо. Нехороша, діти, та людина, яка забуває про наших
воїнів, які віддали своє життя за наше з вами вільне життя, за наше
щастяі

II

Наступної неділі Оля знову приїхала до Толі, і пішли вони з дідусем
спускатися на саночках.
– На Аскольдову могилу, дідусю? – запитав Толя.
– Ні, діти, сьогодні ми з вами підемо в інші місця! Наближаються
сумні роковини з того дня, коли ми залишилися без Володимира Ілліча
Леніна… Хочу, діти, я показати вам сьогодні ті місця у нашому Києві,
що нагадують про нашого Леніна…
– А хіба, дідусю, Ленін був у Києві?
– Ні, на жаль, Володимиру Іллічу не випало побувати у Києві, але є в
нас місця, про які Ленін, перебуваючи в еміграції за кордоном, частенько
думав, і не тільки думав, а й перебував в них своїм великим серцем…
З Печерського базару дідусь, Толя й Оля повернули туди, де колись іще
імператор Петро Великий збудував київську фортецю, де понасипувано
великі земляні вали, побудовано широчезні кам’яні та темні капоніри.
– А що таке капонір, дідусю?
– Капонір – це мурована будова між кріпосними валами з товстими
кам’яними стінами. Будувалася вона для того, щоб, сидячи за товстими
стінами, відбивати ворожі напади стрільбою з рушниць та гармат, а
пізніше цар із капонірів в’язниці поробив, де мучилися революціонери,
борці за народну кращу долю. Тепер, діти, у колишній фортеці військовий
госпіталь, де лікують воїнів Радянської Армії.
Вийшли Толя і Оля з дідусем на високий вал біля госпіталю, звідки
відкривається чудовий краєвид на Київ.
Погода була чудесна: сонячно, тихо… Віти на деревах аж позгиналися
від снігу, що осів на них… І як сяде на таку гілочку щиглик або чижик,
так і посиплеться з дерева сніговий дощ…
І пішли вони поза госпіталем в напрямку до Черво-ноармійської вулиці.
– А це що будується? – поцікавилася Оля.
– Праворуч, унизу, величезний стадіон імені Микити Сергійовича
Хрущова…
– А ми були на стадіоні імені Хрущова! – підскочили Толя з Олею.-На
футболі! З мамами!
– Я знаю, що ви були, – посміхнувся дідусь, – тільки ви заходили з
того боку, а тепер ми позаду стадіона. Будується тут готель для
спортсменів, різні інші будівлі для спорту… От будете старшенькими, і
ви будете тренуватися в цих будинках! Будете спортсменами, чи ні?
– Я буду бігуном!-рішуче заявив Толя.
– А я волейболісткою!-сказала Оля.
– Ну, от і добре! Щоб бути сильним, здоровим, спритним, вправним,
обов’язково треба бути спортсменом. Ну, ходімте далі…
Наближалися вони до колишньої Лабораторної вулиці.
– От і підходимо ми з вами, – говорить дідусь, – до тих місць, що
були дорогі Володимиру Іллічу Леніну, а тепер дорогі кожній радянській
людині… Ленін, дітки, завжди пам’ятав про Київ, ніколи він його не
забував, як не забував він жодного куточка на землі, де страждали бідні
люди, де пани, поміщики та фабриканти знущалися з робітників,
приневолювали їх, голодних та вимучених, працювати на себе, щоб самим їм
жити в розкошах, їсти, пити та гуляти, нічого не робивши.
– Але були часи, коли Київ був для Леніна найрід-нішим місцем у
світі, бо жила тут його мама, Марія Олександрівна, з його братом Дмитром
Іллічем та сестрами Анною й Марією Іллінічними. Було це, дітки, дуже
давно, в 1903-1904 роках. Я ще тоді був молодим хлопцем. Родина Леніна
брала участь в революційній роботі в Києві, за що царський уряд
заарештував був сестер і брата Володимира Ілліча і замкнув у
Лук’янів-ську в’язницю в Києві… Мама, Марія Олександрівна, живши на
цій вулиці, допомагала своїм ув’язненим дітям, носила їм у тюрму їжу і
підтримувала їхній бойовий дух, їхній бадьорий настрій, бо великої
внутрішньої сили, великого серця людина була мама Володимира Ілліча
Марія Олександрівна! І я гордий, що мав щастя бачити Марію
Олександрівну, як приносив до Анки Іллінічни листа від революційного
комітету Арсеналу… А ось і цей будинок! Тепер ця вулиця зветься:
“Імені Ульянових”, бо справжнє прізвище Володимира Ілліча Леніна було –
Ульянов.
Толя з Олею зупинилися перед будинком № 12, де на стіні побачили
мармурову дошку, і на ній написано:

У ЦЬОМУ БУДИНКУ РОКУ 1904 МЕШКАЛА РОДИНА В. І. ЛЕНІНА. А. І., Д. І,
ТА М, І. УЛЬЯНОВИ, ЩО БРАЛИ АКТИВНУ УЧАСТЬ У КЕРІВНИЦТВІ РОБОТОЮ
РСДРП(б) ТА ТРИМАЛИ ЗВ’ЯЗКИ 3 ЗАКОРДОННИМ
БІЛЬШОВИЦЬКИМ ЦЕНТРОМ.

Дідусь стояв, глибоко замислившись.
– Ну, дітки, потомилися, мабуть? Ми з вами сьогодні чималенько
пройшлися! Нічого! Додому на таксі поїдемо!
– На таксі! На таксі!-застрибали Толя з Олею. А саночки як?
– І саночки на таксі поїдуть. Дідусь покликав таксі, і помчали вони
по Червоноар-мійській, Хрещатиком повз стадіон “Динамо”, понад Дніпром
на Печерськ.
– О, дідусю! Аскольдова могилаї Давайте ще поспускаємося!
– Хай на ту вже, дітки, неділю! Обідати час ужеі

ЧУДЕСНІ ПТАШКИ

Петрик жив із своїми батьками на околиці великого міста.
Петриків батько працював ковалем на машинобуді-вельному заводі, а
жили вони всі: Петрик, тато, мама і сестричка Леся – в чотириповерховому
кам’яному домі.
Петрику вже йшов восьмий рік, і він ходив у перший клас, а сестричці
Лесі минуло тільки п’ять років.
Перед будинком, де жили Петрик і Леся, ріс великий каштан. Щовесни
каштан розцвітав ніжнорожевими квітами, і тоді він був схожий на ялинку,
яку Петрик і Леся бачили на Новий рік.
Коли навесні розцвітав каштан, Петриків батько говорив:
– Бачили? – вже загорівся наш каштан рожевими свічками. От краса!
Якраз навпроти їхнього будинку стояла стара хатиночка. У тій
хатиночці жила старенька бабуся. Нікого з рідних у бабусі не було, а
жила вона з того, що одержувала від держави пенсію.
Була в старенької бабусі кізочка Лялька та чорненький песик Якваско.
Кізочку стара бабуся, тільки з’являлася весняна травичка, виводила
пасти, а Якваско лежав серед двору, стеріг хату…
Коли бабуся виходила з своєї хатинки козу пасти, • дітки завжди
привітно віталися з нею:
– Доброго ранку, бабусю!
– Здрастуйте, мої голуб’ятка! – відповідала бабуся. Біля бабусиної
хатки був невеличкий город, де росли картопля, цибуля, морква, петрушка,
з десяток соняшників, а серед городини цвіли голубі кручені паничі та
червоногарячі айстри. І ще росли там дві яблуні, одна антонівка, а друга
путивка… Яблуні ті щовесни рясно цвіли ніжним білим цвітом, та яблук
на них родило дуже мало, бо листя об’їдала гусінь, а як і достигне
якийсь там десяток, – всі вони були червиві…
Чому?
Та тому, що різні шкідники – плодожерка та золотогузка – звивали собі
на яблунях кубельця з яєчками. Навесні з цих яєчок виплоджувалася
ненажерлива гусінь, що поїдала яблука. А старенька бабуся не мали сил
пооббирати кубельця.
Якось Петрик приніс у хату кілька дощечок та почав ці дощечки
стругати.
– Та й що ото ти майструєш? – запитав татко.
– Я, татку, хочу зробити шпаківню! Повісимо шпаківню на каштані,
прилетять навесні птахи, оселяться у нас і виведуть діточок… А як
шпак, тату, співає, якби ти знав!
Татко посміхнувся.
– Я, Петрику, знаю, як співають шпаки! Вони не лише хороше співають.
Шпаки садки наші, наші ліси й поля від шкідників бережуть від гусені,
від сарани” совки… Хочеш, я допоможу тобі шпаківню змайструватиі
Шпаківню було зроблено й повішено на каштані. А ні тому каштані, у
стовбурі, височенько над землею було не? величке дупло.
Виявила це Леся.
Якось вона дивилася у вікно і побачила, що із каштана вискочила якась
невеличка пташка.
– Петрику! Петрику! – закричала Леся.- Дивись, пташка з каштана
вистрибнула! Прибіг Петрик.
– Де?
– Он, бачиш, якась дірочка в каштані! Он там, під нижньою гілкою!
Звідти й вистрибнула пташка.
Петрик почав спостерігати.
Справді, через деякий час на гілочку сіла пташка, підстрибнула й
пурхнула в дірочку.
– Синичка! – вигукнув Петрик.- Це вона собі кубельце мостить. Треба
стерегти, щоб часом собака її не налякала! Тепер у нас на каштані будуть
і шпаки і синички! От здорово!

І таки справді, у дуплі на каштані звили собі гніздечко пара синичок.
Настала весна. Прилетіли шпаки і оселилися у Петриковій шпаківні.
Зацвіли садки…
Дуже рясно цвіли яблуні біля бабусиної хатинки… Якось бабуся вивела
свою кізочку пастися, побачила
Петрика та й каже:
– Ти не знаєш, хлопчику, де взялися пташки, шпаки і синички, – вони
геть чисто всі кубельця гусені на моїх яблуньках поклювали.
– То наші шпаки і наші синички, вони на нашім каш-•тані живуть.
Восени на бабусиних яблунях рясно-рясно вродило яблук – і антонівки і
путивки.
– А йди-но сюди, славний хлопчику! – покликала .якось Петрика бабуся.
– Що, бабусю, скажете?
Бабуся винесла Петрикові цілу тарілку прекрасних великих яблук, і
серед них – жодного червивого:
– Це тобі й твоїй сестричці за те, що пташок принадили… Вони мої
яблуні від шкідників урятували!
– Дякую, бабусю! – поклонився Петрик. А як розповів про це Петрик
учительці в школі, вона йому сказала:
– Це ти дуже добре зробив, що принадив пташок… Ти знаєш, що одна
синичка за добу з’їдає стільки комах, скільки сама важить! А своїх діток
вона годує на добу більше, як 330 разів, шпак – більше, як 200 разів.
Вчені спостерегли, що шпак за 17 годин прилітав до гнізда з кормом для
дітей 198 разів, а велика синиця 332 рази за 18 з половиною годин!
От скільки шкідників нищать ці чудесні пташки!

ВЕСЕЛІ АРТИСТИ
“ШАРИК ПІДШИПНИКІВ”
Маленька Надійна аж заплющилася й притиснулася до мами, коли вона
побачила на арені в цирку, як веселий і дуже-дуже смішний артист-клоун
Едуард Йосипович посадив собі на голову невеличку біленьку з рудими
плямами собачку, собачка та сіла в його на голові на задні лапки,
піднесла вгору передні, а Едуард Йосипович поліз-поліз-поліз щаблями на
високу подвійну драбину, виліз аж на самісінький її вершечок, а потім
другою половиною драбини зійшов на арену.
Собачка ввесь час нерухомо сиділа в артиста на голові.
– Ой, упаде! Ой, мамо, собачка впаде! – шепотіла Надійна,
притискуючись до мами.
Але собачка не впала.
Коли артист зняв її з голови, вона ве-ю підстрибнула, Едуард
Йосипович простяг руку догори долонею, собачка стрибнула на долоню,
стала на передні лапки головою вниз, а задніми ніжками вгору, – зробила
на долоні прекрасну стійку, як справжній висококваліфікований гімнаст.
Едуард Йосипович, весело посміхаючись, познайомив глядачів цирку, – а
глядачі здебільше були діти, і було їх у цирку більш як тисяча:
– А зовуть, дітки, цього артиста,’ цього мого чотириногого друга –
Шарик Підшипників!
Громом оплесків та веселих вигуків вітали глядачі, – і діти, і
дорослі, – роботу Шарика Підшипникова і веселого артиста-клоуна Едуарда
Йосиповича.
Шарик Підшипників, закінчивши роботу, стрілою помчав з арени за
лаштунки.
А чого він так швидко полетів за лаштунки? Бо він прекрасно знав, що
за його хорошу роботу він обов’язково одержить чогось смачного: може,
цукерок, може, грудочку цукру, може, ще щось…
Собачка побігла, а Надійка сумно мамі сказала:
– Яка хороша собачка! Шкода, що так швидко вона залишила арену.
Так, на цей раз собачка показала тільки два свої “номери”, а взагалі
Шарик Підшипників знає чимало різних гімнастичних циркових вправ, серед
яких єсть такі, що їх не робить жодна дресирована в цирку тварина.
* *
Насправді Шарика Підшипникова звуть не Шарик Підшипників, – це його
жартівливе ім’я, – а звуть собачку Ляля.
Народилася Ляля далеко на півночі, аж на острові Нова Земля, в
Північному Льодовитому океані, де її мама зимувала з своїми хазяями на
полярній станції.
Породою вона – лайка.
Лайки – це мисливські собаки, що допомагають мисливцям полювати в
північних лісах, у тайзі, – білку. Коли лайка нападе на слід білки, чи
почує або побачить білку на дереві, – вона “облаює” її і голосом кличе
хазяїна-мисливця, показує йому, де сидить білка.
Лайки дуже розумні собачки, і дуже цінні, без них полювання білки в
тайзі просто неможливе.
Але хто б міг подумати, що з мисливської собачки може вийти такий
чудесний цирковий артист-акробат.
І в цій роботі, як бачите, виявився природний розум лайки.
Едуард Йосипович розповідає, що придбав він Ляльку в місті Калініні:
до цирку, де він тоді працював, принесла Ляльку жінка, що приїхала з
Нової Землі до родичів у Калінін.
Лялька була тоді маленьким шестимісячним цуценятком.
Цирку, розуміється, вона зроду не бачила, і попервах дуже боялася
музики, циркового галасу, шуму, сліпучого світла.
І коли Едуард Йосипович перший раз просто так собі виніс її на арену,
щоб познайомити її з цирком, Лялька затіпалась і заховалася в його на
грудях під піджаком, а як він приніс і пустив її в убиральню, Лялька
залізла в темний куточок під диваном і тихенько скавучала.
Так ото вона перелякалася!
Але поволеньки звикла до всього: і до музики, і до світла, і до шуму
і до того, що після кожної вправи – і на репетиції, і на виставі – ласий
шматочок цукру. Лялька почала охоче працювати, і вже через місяць Едуард
Йосипович виходив з нею на арену, де вона чітко проробляла свій “номер”.
Лялька хоч і невеличка собачка, але з характером і дуже самолюбива.
Одного разу Едуардові Йосиповичу уперше з Лялькою довелося працювати
в цирку Шапіто.
Шапіто-літній цирк, у нього замість даху-величезне, напнуте з
брезенту шатро.
Увечері знявся великий вітер.
Вийшов Едуард Йосипович з Лялькою на арену, подув вітер, залопотів
люто угорі напнутий брезент.
Ніколи такого в цирку не траплялося, і Лялька злякалася.
Вирвалася і стрілою за лаштунки.
Один із артистів, бажаючи її завернути на арену, хльоснув її батіжком
– шамбер’єр у цирку такий батіг зветься.
Лялька на арену не вернулася. Заховалася так, що насилу її Едуард
Йосипович одшукав, і коли він узяв її на руки, на очах у Ляльки бриніли
сльози.
Так ото вона образилася, що їй зробили батога, бо ніколи Едуард
Йосипович її не бив, – тільки ласкою та чимось смачним він домагався від
Ляльки виконувати всі її номери.
І довго після того довелося Едуардові Йосиповичу переконувати Ляльку,
що ніколи такого більше не трапиться, що ніхто на арені більше не
зробить їй боляче, – не хотіла йти вона на арену.
Потім вони помирилися, і Лялька почала працювати
Едуард Йосипович ще раз пересвідчився, що з тварини ласкою та
нагородами завжди можна виховати собі справжнього друга і помічника в
роботі.
Тепер Лялька улюблениця циркових глядачів і не-перевершена циркова
артистка-акробат.
У неї є знаменитий номер, коли вона стоїть на передніх лапках, задні
– вгору, – на лобі в Едуарда Йосиповича.
Вивчає Лялька ще й кульбіти, і сальтомортале. З цими “номерами”
Едуард Йосипович незабаром має познайомити глядачів.
Діти страх як люблять Ляльку і завжди проводжають її громом
оплесків…
Отака Лялька – Шарик Підшипників.
У неї єсть друзі: маиісінька-манісінька, чорненька, куцохвоста з
гострими вушками Чіта, теж циркова артистка, і великий чорнорябий собака
Крошка, чудесний математик, який уміє говорити “нема!”
Але про них розкажемо далі.
ЙОГО ДРУЗІ
– Ку-ку-рі-ку!
Таким веселим вигуком зустрічає циркового артиста-коміка Едуарда
Середу його учень і товариш по роботі – Петька.
Почувши голос Едуарда Йосиповича, Петька б’є крильми, кукурікає і
біжить-летить до свого хазяїна. Хазяїн ласкаво вітається з Петькою:
– Здрастуй, Петю!
– Ко-ко-ко-ко! – сокорить Петька і дивиться артистові в руки, бо
знає, що йому зараз дадуть чогось смачного: крихту булки, грудочку цукру
або жменьку добірної пшениці.
Петька, дзьобаючи зерно, кличе своїх подруг, білявеньку й сіреньку
курочок:
– Ко-ко-ко!
Курочки підбігають, Петька і їх частує. Едуард Середа дуже весела
людина. Він розмовляє з Петькою, мов із людиною. Лоскоче його, смикає за
червону борідку, а Петька удає, що він дуже сердиться, і намагається
клюнути хазяїна в руку.
– Не гнівайся, Петю! – говорить Едуард Йосипович. – Давай краще
попрацюємо!
– Ко-ко-ко-ко! – відповідає Петька. Середа бере звичайнісінькі
граблі, а Петька стрибає на них і зручно вмощується:
– Ко-ко-ко-ко! Готовий!
Едуард Йосипович ставить граблі на долоню, на голову, на підборіддя і
балансує ними. А на граблях сидить, ніби справжній артист, Петька.
Сидить і навіть не ворухнеться.
Тільки на непомітний знак Едуарда Йосиповича він б’є крильми й вітає
глядачів:
– Ку-ку-рі-ку!
Так щодня репетирує з Петькою артист цирку Едуард Середа.
А ввечері Петька виступає на цирковій арені…
І ні весела музика, ні сліпуче світло, ні оплески захоплених глядачів
не лякають Петьку. Він своє діло добре знає!
Петьку Едуард Середа придбав у місті Куйбишеві на Волзі, там, де
тепер будується велика Куйбишевська гідроелектростанція.
Петька тоді тільки-но вилупився з яєчка в інкубаторі І був зовсім
манісіньким пухнатим курчатком.
І от почав Едуард Йосипович вчити Петьку.
Молодий півник виявився дуже здібним і вже череа два тижні виступав з
хазяїном на арені цирку.
З того часу Петька та Едуард Йосипович разом працюють і кріпко один
одного люблять.
А їх обох люблять циркові глядачі-і великі і маленькі…
* * *
– Васю, Васю, Васю! – гукає, ляскаючи в долоні,
Едуард Йосипович.
З криком-“ге-ге-ге-ге!”-розмахуючи крилами, летить до хазяїна гусак
Васько.
– Це мій рисак!-усміхаючись, рекомендує гусака
Васька артист Середа.
– Як так рисак? – дивуються глядачі.