Тоді Едуард Йосипович бере “екіпаж”, невеличкий ящик на колесах,
запрягає в нього свого рисака-гусака,
і – “но!”
Рисак везе хазяїна на циркову арену…
Веселим галасом та оплесками зустрічають глядачі виїзд артиста!..
Але Васько не звертає ніякісінької уваги на оплески. Він везе свого
хазяїна по цирковій арені, а хазяїн урочисто їде на своєму
рисакові-гусакові…
Об’їхавши циркову арену, гусак-рисак везе свій “екіпаж” за лаштунки,
а хазяїн на всі боки кланяється.
Здається, все так просто…
А спробуйте взяти звичайного гусака й запрягти у возик, – що він вам
наробить!
Багато треба і вміння й терпіння, щоб привчити птицю чи звіра до
роботи в цирку.
Артист Едуард Середа має вміння і терпінняі
– Крошка! Алле!
На арені – цирковий артист – собака Крошка.
Крошка народився на Кавказі. Батько його – мисливський собака, а мати
походить з породи кавказьких вівчарів, вірних друзів гірських чабанів.
Вівчарі – прекрасні сторожі овечих отар, вони не підпускають до овець ні
чужої людини, ні звіра…
Не судилося, як бачите, Крошці ні полювати, як батькові, ні стерегти
овець, як матері, – вийшов із нього • прекрасний цирковий артист.
– Крошка, алле!
Крошка підбігає до артиста.
– Скажи – мама!
Крошка дивиться на хазяїна.
– Ну, ну, швидше! Кажи – мама! Крошка зовсім виразно вимовляє:
“Ма-ма!” За це він одержує цукор від хазяїна і гучні оплески від
глядачів…
Крошка дуже багато вміє: він грає з Едуардом Йосиповичем у м’яча,
підбігає до телефону, бере телефонну трубку і викликає хазяїна до
телефону:
– Гав! Гав! Гав! Дзвонять! Просять до телефонуї А ще Крошка
талановитий математик: він лічить, складає, віднімає, множить і ділить
до десяти.
– Крошка! Скільки буде чотири та два? Крошка відповідає:
– Гав! Гав! Гав! Ґаві Гав! Ґав! Шість! А як хтось із глядачів дає
задачу на числа більші, як десять, тоді Крошка стає на задні лапи і щось
ніби говорить на вухо хазяїнові.
– Що Крошка говорить? – цікавляться глядачі.
– Крошка цікавиться, чи той, хто запитує, сам знає, скільки буде
тринадцять та дванадцять?
А як чудесно Крошка удає, ніби він школяр і йому не хочеться йти до
школи, а хочеться повалятися в ліжку. А як він сердиться, коли мама його
будить:
– Вставай! Пора до школи!
Крошка перевертається на килимі, стогне і сердито гавкає:
– Не хочу. мовляв, уставати, іти до школи! Хочу поспати!..
Крошка дуже веселий пес і, між іншим, хороший товариш. Він чудесно
грається з Лялькою і маленькою чорненькою Чітою.
Чіта теж циркова артистка: вона вміє стояти на двох і на одній
передній лапці вниз головою на долоні в Едуар-да Йосиповича.
Едуард Йосипович Середа іде із своїми друзями Лялькою, Крошкою та
Чітою по вулиці. З кишені артиста виглядає маніпусінький Ральф – песик з
колючою борідкою.
Ральф іще дуже маленький: поки що він не працює, приглядається.
– Куди це ви, Едуарде Йосиповичу?
– Іду для своїх друзів ялинку купуватиі Я їм за їхню хорошу роботу
ялинку влаштую і кожному подарунки подарую.
– Які подарунки?
– Приходьте на ялинку, побачитеї
– А Петька й Васько?
– І Петька і Васько також будуть на ялинції І їм будуть подарунки!
Приходьте!

СОЛОВ’ЯЧА ЯЄЧНЯ
Славко і Людочка жили поруч: отут була Славкової мами хата, а як
трохи далі пройти – жила Людочка з своєю мамою.
А за хатою Славкової мами був великий колгоспний садок.
В тому садку росли яблуні, груші, сливи, малина, смородина і навіть
абрикоси.
Завідував тим садком старенький дідусь-садівник, який дуже любив і
Славка й Людочку і дозволяв їм гуляти в садку.
Вони були діти слухняні і не псували ні дерев, ні кущів, ні квітів.
От настала весна.
Зацвіли вишні, сливи, яблуні.
Побігли Славко і Людочка в садок.
Ой, як же ж хороше в садку навесні!
Усе цвіте, пташки співають, бджілки гудуть, мед носять, сонечко
припікає.
Славко і Людочка побігли в малинник.
Прибігають до одного куща, а звідти якась сіренька пташка тільки –
пурх! – і полетіла.
Славко і Людочка – до куща.
Розгорнули кущ, дивляться – а там, під кущем, на землі, невеличке
гніздечко, в листячку вимощене, і в гніздечку четверо маленьких яєчок,
тільки не біленьких, а темненьких, такого кольору, як шоколад.
– Цур, моє! – скрикнув Славко.
– Ну, і хай буде твоє, – погодилась Людочка. – А як ще десь гніздечко
знайдемо, то те сже буде моєї Добре?
– Добре! -каже Славко.-А якої ж це пташки гніздечко, що такі, як
шоколад, яєчка?
– Не знаю, – каже Людочка.- Давай спитаємось у дідуся – він, мабуть,
знає!
Побігли Славко й Людочка до дідуся-садівника…
– Дідусю! – кричать.- А ми гніздечко назнали під малиновим кущем! А в
гніздечку четверо малесеньких яєчок, тільки не біленьких, а таких, як
шоколад!
А дідусь і каже:
– То соловейкове гніздечко! Чуєте, як у нас соловейки співають!
Тьох-тьох-тьох! Тут їх не один! Я вже їх штук із п’ять по голосу знаю.
Бо всі вони по-різному тьохкають! Тут іще десь їхні гніздечка єсть! Ну,
назнали, дітки, – так ви ж не видирайте яєчок і гніздечка не руйнуйте.
Соловейко – корисна птичка, вона черв’ячки та кузьки всякі їсть, а
кузьки та черв’ячки – дуже шкідливі для садка! Пташки – наші друзі, вони
нам допомагають, щоб у нас, у колгоспі, було багацько яблук, груш, ягід
різних… Славко і Людочка побігли до смородини. А з-під смородинового
куща теж вилетіла така сама пташка.
Вони – туди: і там кубелечко, а яєчок, таких самих шоколадних, не
четверо, а п’ятеро аж!
– Цур, моє! – крикнула Люда.
Славко погодився, хоч трішки й заздрив, що в Людоч-чино’му кубельці
не четверо, а п’ятеро яєчок.
Славко і Люда умовились, що вони не будуть руйнувати соловейкових
гніздечок.
Побігали Славко і Люда, побавились та й пішли додому обідати.
Вдома розказали всім, що вони назнали в садку аж двоє соловейкових
гніздечок.
І Славкова, і Людина мами теж їм говорили, щоб вони не видирали яєчок
і не ходили до кубелець, бо пташки можуть наполохатись і покинути свої
гніздечка, а тоді яєчка захолонуть, попсуються і вже солов’ята маленькі
з них не вилупляться.
Славко, як лягав увечері спати, все думав про шоколадні яєчка – дуже
вже йому хотілося, щоб вони в його в хаті були, щоб можна було ними
гратися.
“Соловейкові яєчка! Хіба ж е у кого така іграшка! Ні в кого нема! А в
мене буде!” – думав він, засинаючи. .
А на другий день устав Славко раненько, Людочка ще спала, – та й
вийшов з хати.
– Куди це ти так рано? – питає його мама.
– Піду трошки побігаю! Я виспався, – каже мамі Славко.
Побіг Славко на город, а звідти через перелаз у колгоспний садок.
Дідусь-садівник якраз вулики на пасіці перевіряв і не бачив, як
Славко в садок прибіг.
А Славко зразу до малинового куща, зігнав з гнізда соловейка, за
яєчка – і додому.
Біжить, а яєчка в руках держить: у правій руці двоє і в лівій двоє.
Як ліз він через перелаз, зачепився за сучок і впав. Падаючи, закрив,
щоб не подряпати, лице руками. А в руках – яєчка. Яєчка побились,
вимастили Славкові і лице, і носа, і вуха, і сорочку.
Ніс – жовтий, вуха – жовті, сорочка жовта. І тече все, і капає. І
сльози в нього течуть та з жовтком перемішуються…
Прийшов він додому, а вже й Людочка до нього прибігла.
Мама як побачила:
– Що з тобою, Славку? Де це ти в яєчню лицем уткнувсь?
А Людочка побачила шоколадну шкаралупку від яєчка та як закричить.
– Та це ж він соловейкові яєчка видер! Як тобі не сором, Славку!
Яєчня ти солов’яча!
Розсердилась Людочка і побігла додому.
– Не буду я з тобою дружити! – у воротях крикнула.
Довго мама вмивала Славка, доки змила яєчню. І відтоді так і прозвали
Славка: “Солов’яча яєчня!”
На другий рік уже не прилітав у той куток садка соловейко, що його
гніздечко Славко зруйнував.
А в Людоччиному кубельці вилупилось п’ятеро солов’яток, вони виросли
й полетіли на зиму аж в Африку, бо там тепло, коли в нас зима.
А навесні знову прилетіли в колгоспний садок. Старий соловейко
полагодив гніздечко під смородиновим кущем- і знову там було п’ятеро
яєчок.
А молоді нові кубельця собі поробили.
Та як забіжить було Людочка в садок, так вони тьохкають уже,
тьохкають, ніби навмисне для Людочки співають за те, що вона не руйнує
пташиних гніздечок.
А Славко і в сад перестав ходити, бо йому було соромно.

КАПІТАН І ГАРПУННИК

Наталочка, біленька дівчинка, дуже така непосидюща, рухлива та
прудка, зібралася з мамою їхати в Крим, в Євпаторію.
Наталочка дуже була весела, дуже з цього раділа, через скакалку
підстрибувала й приспівувала:
– В Євпаторію! В Євпаторію! Море, море, пляж! Море, море, пляж!
Грай, собачка, дуже-дуже розумний собачка, із породи спанієлів, і
собі підскакував за Наталочкою, хапав її за платтячко й гавкав.
Наталочка дуже любила Грая, їй шкода було залишати його в Києві і
їхати без нього в Євпаторію, і вона просила маму:
– Мамочко! Давай візьмемо Грая з собою р.. Євпаторію! Він там буде в
морі купатися, на пляжЬлежати! Мама відмовлялася брати Грая.
– Грая ми не візьмемо, бо йому там буде дуже жарко! А потім Грай має
їхати з татком на полювання, бо він собачка мисливський і має виносити з
озера дику качку, як татко її заполює!
Наталочка засмутилася:
– Ой, шкода, що Грай з нами не поїде! Я за ним сумуватиму. А як би
він там на сонці засмалився, загорів! Він у нас біленький, тільки
мордочка та довжелезні вуха в нього чорні, і на боці чорна пляма, а
увесь білий-білий!
Мама засміялась.
– Наталочка! Собачка не може засмалитися на сонці, не може загоріти,
бо вовна на сонці не загоряє. Загоряє й чорніє тіло, а не вовна.
– А ми його пострижемо!
– Ну, ти в мене видумщиця! – махнула рукою мама.- Грай зостанеться з
татком удома, полюватиме качок, а ми без Грая в Євпаторію поїдемо, бо
тобі треба добре влітку відпочити, здоровенькою, кріпкою бути, ти ж
знаєш уже, що восени до школи йдеш!
Наталочка застрибала ще дужче:
– До школи! До школи! До школи!
Наталочка з нетерпінням чекала, коли вже вона піде до школи, і все
розпитувала старшого брата Аліка, чи хороша в неї буде вчителька, не
сердита.
Алік уже перейшов у четвертий клас, учився на відмінно, був дуже
серйозний, слухняний, грав у дворі в футбольній команді крайнього лівого
і запевняв і маму і татка, що, якби він грав у змаганні київського
“Динамо” з московським, – він би забив не менше, як два голи.
На Наталоччине запитання, яка в них буде вчителька, він одповів так:
– Як будеш учительки слухатися, як будеш на відмінно вчитися, твоя
вчителька ніколи не буде сердитою!
– Ніколи? – перепитала Наталочка.
– Ніколи!-відповів Алік.
– Так знаєш що? – сказала Наталочка.
– Що?
– Моя вчителька ніколи не буде сердитою. Ось щоі -• проказала
Наталочка і ще веселіше застрибала через скакалку.
– Наталочка!-гукнула мама.-Ти б уже складала свої речі, іграшки, все,
все, що ти маєш брати в Євпаторію! Алік уже зібрався!
Наталочка побігла сходами до квартири, а за нею наввипередки помчав
Грай, що так само любив Наталочку, як і вона його.

II

У Наталочки була подружка Шура. Наталочка і Шура були однолітки,
ходили разом у дитячий садочок і товаришували одна з одною.
– Наталочко! А ми з мамою кудись їдемо!
– І ми з мамою теж кудись їдемо! – відповіла Наталочка.
– Куди?
– А ви куди?
– От і не вгадаєш, куди ми.
– А ти думаєш, що ти вгадаєш, куди ми?
– Ну, скажи, куди ви!
– Ні, ти перша скажи, куди ви!
– Ми з мамою їдемо… їдемо… У місто-герой! От угадай!
– Ну, куди? Ти ж уже почала говорити!
– Ми з мамою їдемо… їдемо… У місто-герой!
– Знаю, – підскочила Наталочка.- В Сталінграді
– От і не вгадала!
– В Ленінград!
– От і не вгадала!
– В Севастополь!
– І не в Севастополь! Хоч і недалечке від Севастополя, а не в
Севастополь!
– У місто-герой ви їдете?
– У місто-герой.
– Недалечке від Севастополя?
– Недалечке від Севастополя.
– На морі?
– На морі.
– На Чорнім?
– На Чорнім.
– Уже знаю! Уже знаю! Уже знаю! -застрибала Наталочка.
– Ну, куди?
– В Одесу!
– А ви куди? – і собі запитала Шура.
– Ми з мамою їдемо в Євпаторію! Ось куди ми їдемо!
– Так Євпаторія не герой!-скривилася Шура.
– Ну, так що ж, що не герой, так там пляж, такий там пляж, що такого
пляжу в Одесі нема!
– Так Одеса – місто-герой!
– А в Одесі море глибоке. А в Євпаторії, мама казала, ідеш та й ідеш,
та й ідеш у морі, далеко, далеко йдеш і все мілко-мілко… Уже так
зайдеш, що тебе й не видно, а воно тільки по коліна! Он яке там хороше
море! Не страшно! А в Одесі глибоке море!
– А я хоч і за маму держатимусь, – казала Шура, – так зате Одеса –
місто-герой! А повернемося з Одеси,_ я в школу ходитиму.
– І я ходитиму! А ми попросимо, щоб нам в одну школу ходити. Добре?
– Мама сказала, що вона в ту школу мене запише, куди й тебе.
– От здорово буде! Я тобі тоді розкажу, що треба робити, щоб
учителька ніколи на нас не сердилася! Мені Алік розказав!
– А що?
– Хай потім. Тепер мені треба до Євпаторії збиратися.
Наталочка з мамою й Аліком поїхали в Євпаторію.
Наталочка купалася, заходила в море далеко-далеко, а як приплив до
Євпаторії пароплав, розпитувала маму, звідки той корабель пливе, куди.
Наталочка дуже полюбила море…
На пляжі мама познайомилася з жінкою-інженером, що приїхала
відпочивати після будівництва Волго-Дон-ського судноплавного каналу ім.
В. І. Леніна.
Жінка та, її звали Віра Павлівна, розповідала про будівництво каналу,
про те, як радянський народ здійснив давню, прадавню мрію народу нашого
– з’єднати дві великі російські річки Волгу й Дон.
Віра Павлівна розповіла, що Волго-Донський канал; тепер об’єднав аж
п’ять морів. Починаючи з крайньої пів| ночі, з Білого моря, можна пливти
в Балтійське мореД звідти річками й каналами до Волги, потім Волгою у
Ка-| спійське море, а як повернути у Волго-Донський канал -І до річки
Дону, і вже Доном у Азовське море, а з Азовіського моря у Чорне море. І
Віра Павлівна погладила Наталочку по голівці:
– Бачиш, Наталочко! Значить, звідси, з Євпаторії з Чорного моря, ми з
тобою можемо попливти пароплавом аж до Білого моря! Он як!
– А хто водить пароплави й кораблі? – запитала Наталочка.
– Капітани! Морські капітани! – відповіла Віра Паї лівна.
– Мамочко! Тьотю Віро! – твердо заявила Наталочка.- Я буду морським
капітаном. Я водитиму пароплави й кораблі.

IV

Повернулися до Києва Наталочка з Євпаторії, а Шура – з Одеси.
Наталочка розповідала Шурі про Євпаторію і про те, як проїхати з
Євпаторії Волго-Донським каналом аж че-„ рез п’ять морів.
А Шура розказувала Наталочці про місто-герой Одесу, про те, як вона
бачила в Одесі китобійну флотилію “Славу”, познайомилася на морі з
донькою гарпунника із “Слави”, Людою, і вона тепер знає, як Людин татко
гарпуном з гармати стріляє в Антарктиці величезних голубих китів. І як
вони там ловили птиць-пінгвінів і подарували їх дресировщикові Дурову, і
тепер пінгвіни виступають у цирку як артисти.
– Я буду гарпунником!-заявила Шура.
– А я морським капітаном! – одповіла Наталочка.
Коли мами привели Наталочку й Шуру першого вересня до школи,
Наталочка принесла до шкільного природничого кабінету багато камінців і
черепашок, що їх вона поназбирала на березі моря в Євпаторії, а Шура
привезла з Одеси морську черепаху.
Обидві вони піднесли вчительці, Ганні Петрівні, букети квітів.
Ганна Петрівна, ласкаво посміхаючись, запитала:
– Ким же ви, дітки, хочете бути, вивчившись?
– Морським капітаном! – сказала Наталочка.
– Гарпунником!-заявила Шура.
– А ти не боїшся китів? Вони ж величезні?! – засміялася Ганна
Петрівна.
– А я пінгвінів ловитиму! – одповіла Шура.- Вони менші!
– Щоб бути капітаном або гарпунником, треба вчитися на відмінно! –
сказала Ганна Петрівна.
– Єсть учитися на відмінно! – відповіли Наталочка й Шура, ніби
справжні моряки.

ПЕТРИК. РЕЗЕДА ТА БАРИНЯ

Петрик жив з татком та з мамою в панській економії.
Петриків татко був ув економії за корівника, а мама за доярку.
Була в Петрика старшенька сестричка Палазя, їй минув хоча десятий
рік, а вона вже ходила в економію на поденщину – влітку садила та полола
панські городи, за що їй пан платив по злоту * за день, а працювала
Палазя з досвіта аж до смерку.
Взимку Палазя пряла на пана – по гривенику в день. Та Петрик дуже
любив Палазю, бо меншенького вона його гляділа і дуже хороші пасочки з
піску йому робила.
А як підросла Палазя – пішла на поденщину, не було коли їй із
Петриком бавитися.
Батько й мати день у день у роботі та в клопотах, Палазя на
поденщині, і Петрик ріс сам, і доріс аж до того часу, коли йому вже
стукнуло сім років, пішов восьмий.
З телятками Петрик бавився, піде до теляток у пастів-ник, підійде до
котрогось із них, чухає йому лоба, шию/ черевце… А як телятко,
задравши хвоста, піде вистрибом по пастівнику, Петрик і собі за ним,
наввипередки – хто кого. Телятка любили Петрика, не полохалися його, а,
навпаки, тільки-но Петрик у пастівник – телятка всі до нього, щоб
чухав…
Татко та й мама побачать було Петрика між телятами та й кажуть:
– Дивись, щоб бариня тебе серед телят не застукала, а то гриматиме.
– А я втечу! – одказував Петрик.
———— злотий – 16 коп.

– Тяжко від панів утекти! – зітхав батько.
Не було з ким Петрикові в економії бавитися, бо, крім Петрикового
батька, що великим майстром за коровами доглядати був, пан не дозволяв
нікому з наймитів жити в економії з родиною.
Із дітей були тільки паненята, а до паненят Петрикові було зась – і
пан, і особливо бариня не дозволяли своїм дітям гуляти з Петриком, а
Петрика до панських горниць і до ґанку не підпускали.
Бариня говорила паненятам:
– Він – мужик! Він – вам не рівня! ,А як Петрик було скаже батькові:
– І чого ото мені в панський садок не можна! І до паничів не
підпускають? Чого? Хіба я який? Батько посміхався:
– Ти, Петрику, отакий, а вони, паничі, отакії І що ти в них путнього
знайшов? Щоб ото тебе там штурляли? Краще з телятками грайся, телятка
веселіші…
Грався Петрик з телятками, та дуже вже йому хотілося в панському
садку погуляти.
А садок, ой же ж і садок у пана був! Великий-великий, увесь
височенними липами обсаджений… Петрик гадав, що за день навряд чи той
садок обійти можна, – такий він був великий… Та й справді, хіба
близенький світ, як од самісінького бугра та аж униз отуди, аж до ставка
садок перетинала довжелезна яворова алея, доріжки піском посилані… По
один бік алеї – яблуні, по другий – груші, трохи ніби нагору, ліворуч –
вишник, ближче до ставка-сличник… А за ставом-ягідники: там і порічки,
і чорна смородина, і малина, і аґрус, і полуниці… Праворуч понад садом
– текла невеличка річечка, а понад річкою панські горсти… Там Палазя
цілими днями свою молоденьку спину гнула.
А в ставку риби тої, риби – коропи, і карасі, і лини…
Та не дозволяв пан нікому навіть з маленькою вудочкою над ставом
посидіти…
Купатися навіть нікому в тому ставку не дозволялося.
Ото хіба в річечці там, де вона з саду на леваду вибігає, – там можна
було літньої пори у рідечці похлюпатися, води там було дуже мілко, по
коліна та й учора. Ні тобі поплавати, ні тобі як слід у воді
поборюкатися…
Сердитий пан був, а бариня ще сердитіша…
Як прийде було в корівник, все на батька Петрико-вого та на матір
гримає: і те їм не там, і те не так…
Влітку бариня ходила з червоною парасолькою, од сонця. І як тільки
було входить у корівник, зразу до Пет’ рикового батька:
– Михайле! Резеда прив’язана?
– Прив’язана, пані!
– Не одірветься?
– Не одірветься, пані: кріпко прив’язана. Резеда – так звали одну
корову. Дуже вона чогось барині не любила. Особливо, коли на барині було
щось червоне. Як побачить було Резеда бариню без червоного, зразу
сердито реве й гребе землю передньою ногою, а як на барині щось червоне,
рветься/аж ясла тріщать, щоб бариню на роги вхопити.
Бариня Резеди дуже боялася.
Одного разу, ясного літнього дня, Петрик пішов на панські городи до
Палазі. Він знав, що через садову хвіртку, біля колодязя, його туди не
впустять, – там зав-‘жди сидів старий дід, сторож, який слідкував за
тими, хто пішов на вгороди. Всіх робітників городніх дід знав і чужих
нікого не впускав.
Петрик перехитрив діда: він пішра понад річечкою, і там, де огорожа
спускалася до ріки, він перейшов на вгород по воді. Пригнувся і бережком
понад капустами прибіг до Палазі.
– Звідки ти тут узявся? – перелякалася Палазя.- Тікай звідси, бо як
побачить бариня, перепаде і тобі й мені.
– Нікого вдома нема, я засумував, от і прибігі Не боюся я
барині!-відповів Петрик.
– Іди, іди додому! Мама прийдуть, тебе нема, хвилюватимуться,
шукатимуть… Біжи додому!
А Петрикові дуже кортіло по садку побігати, на ставок подивитися…
Удаючи, ніби він пішов додому, Петрик понад річкою побіг, низенько
прихиляючись до ставка.
Далі він до ставка, звернув ліворуч і вискочив на доріжку. Тільки-но
він хотів у малинник шугнути, щоб малинником до купальні продертися, аж
ось:
– Ти куди?! Ти куди, я тебе питаю?
– Я до Палазі! Та от заблукав…
– До якої Палазі? Ти до малини, а не до Палазі, – хапаючи Петрика за
руку, заверещав Едик, паничик, панський синок, за Петрика старший: йому
вже було 10 років.
– Не бачив я вашої малини?! – рвонувся од Едика Петрик.- Пустіть!
– Ось я тебе пущу! До мами! Вона тобі дасть малини! – тягне Едик
Петрика за руку. А другою рукою ще й за вухо його вхопив.
– Пустіть! – крикнув Петрик.- А то…
– Що “а то”? До мами, я тобі кажу, а то за вухо поволочу!
Петрик рвонувся, не пускає панич.
Тоді Петрик кинувся вперед, підставив паничеві ногу і вдарив його
головою в груди.
Панич так і покотився в малинник! Та як закричить, та як зареве! На
весь садок!
Петрик ускочив у малину, малинником до річки, понад річкою і додому,
в корівник.
На паничів крик і плач прибіг пан, прибігла бариня, позбігалися геть
чисто всі пани та паненята.
Ревів панич тонко, верещала бариня люто, і розмахував кулаками і
підскакував пан високо.
Ой, буде Петрикові! Ой, буде!
Надвечір пригнав Петриків батько панську череду додому, Петрикова
мати мила дійниці, готувалася доїти корови.
Але ось летить до корівника розгнівана бариня.
– Де ваш шибеник?! Я йому…- аж засапалася бариня, що навіть не в
силах була вимовити що саме:”я йому…”
Та Петрикові батьки вже знали, що трапилося в садку, і чекали, чим
усе скінчиться… .
А Петрик заховався. Він знав, що бариня прибіжить, що лаятиме батька,
нахвалятиметься на матір, а його, як він не сховається, – люто покарає.
Лементувала бариня, лютувала, ногами тупотіла, аж корови ремиґати
перестали.
Ущухнувши трохи, бариня сердито запитала (про це вона навіть у гніві
не забувала):
– Резеда прив’язана?
– Так! – похмуро відповів батько.
У цей час як зареве Резеда, як крутонеться в своєму стійлі і до
барині. Бариня в крик та тікати. Спотикнулася, впала. Петриків батько
схопив Резеду за роги і затримав, не дав їй підняти бариню на роги.
– Прив’язана? – кинула лютий погляд на Петрико-вого батька.
– Сам прив’язував, – сказав батько.- Вона всерці налигача перервала.
Побігла люта бариня додому.
А батько таки справді прив’язав Резеду, а то Петрик навмисне
заховався в яслах і одв’язав Резеду. Сидів собі в яслах та посміхався:
– От я тобі, мовляв, покажу шибеника!..
Давно це було, ще перед революцією.
Зустрів я Петрика в 1929 році… Чорновусий, високий і ставний, він
організовував на місці колишньої панської економії колгосп.
Отоді він мені й розповів, як Резеда барині не любила.
– Нема вже Резеди, – додав Петро Іванович. – А онучка її є, теж
Резеда, тільки не панська, а колгоспна.
– А бариню любить?
– Не перевіряв! Нема на кому перевірити: барині тепер нема!
Колгоспників любить-корова лагідна!

ЛІТЕРАТУРНО МИСТЕЦЬКІ УСМІШКИ

ВСЕ ЖИТТЯ 3 ГОГОЛЕМ

Коли я вперше почув про Гоголя?
Ой, давно, давно, давно!
Ще й до школи я не ходив, як уперше дізнався, що в містечку
Сорочинцях народився письменник Микола Васильович Гоголь, що писав
книжки і написав “Сорочин-ський ярмарок”.
Чому саме найбільше вразило мене, що Гоголь написав “Сорочинський
ярмарок”?
Не “Ревізора”, не “Тараса Бульбу”, а іменно “Сорочинський ярмарок”?
Ярмарок у нашому містечку був для нас, дітей, вели- -ким святом, бо
батько давав нам на ярмарок по цілому п’ятаку, і, боже мій, боже
мій!-скільки ж можна було на того п’ятака поласувати: і фіалки під яткою
випити, і “брусиків” купити, і канахветів барбарисових аж п’ять на
копійку, і отого великого-великого канахвета, довгого, круглого, що
золотом обкручений, та ще й з обох кінців у його золоті китиці. А
коники-пряники, рожеві з золотом, аж два на копійку! А цигани й коні! А
каруселі! Ах, ярмарок – дитяча мрія!
І от у Сорочинцях народився письменник, що про ярмарок написав!
Значить, і про фіалку, і про коні, і про циган, і про брусики, і про
канахвети, і про каруселі?
Який же це, мабуть, хороший письменник!
От би почитати! Хоч би скоріше до школи!
Батьки мої жили на невеличкому хуторі, біля великого містечка
колишнього Зіньківського повіту, на Полтав До Сорочинець од нас 45
кілометрів, до Полтави – 75, до Диканьки – 60.
Батько, – ми, діти, про це знали, – їздив і в Сорочинці, і в Полтаву.
У Сорочинцях жили якісь наші родичі, у Полтаву батька в різних
справах посилала бариня, а про те, що на світі є Диканька, ми дізналися
з етикетки на пивній пляшці, де по складах удвох із старшим братом з
трудом прочитали:
“Пиво Диканського заводу князя Кочубея, м. Диканька”.
І тоді до матері:
– Мамо, що таке князь?
– Мало мені з вами клопоту, щоб я ще князями собі голову сушила!
Побіжи подивись, чи гуски не в шкоді? Та носа втри, князю ти мій
замурзаний!
Може, мені тоді було п’ять років, може, шість, а тільки пам’ятаю,
одного літнього дня в хаті в нас почалася якась незвичайна тривога,
батько щось потихеньку говорив матері, мати охкала, ахкала, хапалася за
віника підмітати хату і запитувала батька:
– Та що ж вони хоч їдять? Чим ми їх пригощатимемо?
А батько спокійно відповідав:
– Те їстимуть, що й ми їмо!
Аж увечері вияснилася причина такої в -нашій хаті тривоги.
За вечерею, коли вся сім’я була в зборі, батько сказав нам, дітям, а
нас, батькових та материних дітей, сиділо за столом чималенько, –
вечеряли не з одної миски, а з цілих трьох:
– От що, дітки! Приїздять до нас у гості сорочинські дядько й дядина,
їдуть вони на богомілля уз Охтирський монастир, а по дорозі заїдуть до
нас. Забажалося їм подивитися, як ми живемо. Хоч вони нам і не дуже
близькі •родичі, якісь там троюрідні, та проте родичі. І вам вони дядько
й дядина. Вони багаті, у них у Сорочинцях цілі хороми, а дітей у них
нема. Так от, дітки, як вони приїдуть, так ви в очі їм не лізьте, а як
вітатимуться, поцілуйте ручки, відповідайте тільки тоді, як про щось вас
питатимуть, а краще більше в садку та на вгороді гуляйте, – тепер літо.
– А де вони спатимуть, тату?
– А спатимуть у хаті! А ви, дітки, в клуні, на сіні, тепер тепло!
Це вже добре, – спати в клуні, на сіні, бо мати боялася нас, малих,
самих залишати в клуні на ніч:
– Ще клуню підпалите!
Спали ми в клуні тільки тоді, коли мати або батько з нами залишалися,
а це траплялося не часто.
– От якби довше дядько з дядиною гостювали в нас, щоб у клуні
ночувати! – мріялося нам, маленьким.
Мати причепурила хату, вимастила долівку, посипала її травою, –
запашно в хаті та зелено.
…От приїхали й родичі. Приїхали не возом, а тарантасом, парою
гладких, з великими черевами, вороних коней, а на козлах сивий дід з
довгими вниз вусами, а в зубах у діда люлька-зіньківка.
Батько з матір’ю вийшли до тарантаса, уклонилися низенько родичам, і
батько урочисто проказав:
– Милості просимо!
А ми, діти, з’юрмилися біля сіней, витріщивши на родичів здивовані
оченята. Підійшли родичі до нас:
– Драстуйте, дітки! Та скільки ж тут васі Ми їм хором, хоч і не дуже
влад, одповіли:
– Драстуйте!
Уперше ми побачили своїх багатих (а ми були бідні) родичів.
Чудними вони нам здалися.
Дядько – маленький, худенький, з руденькою цапиною борідкою й
колючими, підстриженими вусиками. Оченята в його десь глибоко в очних
ямках сидять і звідти швидко сюди-туди бігають. На голові в дядька
картуз із лискучим козирком. Одягнений в якесь дивне вбрання: довгий,
довгий піджак. Потім уже я дізнався, що то сюртук зветься. На ногах
чоботи бутилками, лискучі-лискучі – лаковані. А на жилетці – срібний
ланцюжок і на ньому великий срібний годинник.
А дядина! Із дядини можна було б викроїти не менш, як штук три отаких
її дядьків. Така вона висока, така вона огрядна, така вона пишна. А лице