– Ти куди ото до колодязя? Га? Ось я тебе! Господиня! Як мама! У сім
літ! Бо мама в наймах. Вісім років білоголовій дівчинці… Настає –
обов’язково настає – рок! – момент, коли стомлена, виснажена мати,
причвалавши з панської чи куркульської роботи, дуже ніжно пригортає до
себе свою білоголовеньку донечку, свою старшеньку, голубить її так
ніжно-ніжно та пестить, та плаче, плаче.
– Чого ви, матусю, плачете? – донечка білоголова питає.
– Важко мені, доню, татко на заробітках, вас у мене четверо… Чим
вас, мої любі, дорогі мої, годувати? Ой донечко, донечко! Мабуть, і тобі
треба піти до Бугаїв дітей глядіти!
– Ну, то й піду, матусю! Тільки не плачте! Плаче мати до світанку,
котяться сльози в білоголової дівчинки під рядном, щоб матуся не бачили!
І тільки перед світом і само дівча незчулося, як запитало:
– А вони, мамо, не битимуть?
– Ні, дитинко, не битимуть! Я й прохатиму, я й молитиму, щоб не били!
А вдосвіта веде мати свою білоголову восьмилітню дівчинку до Бугаїв
дітей глядіти.
– Ти ж слухайся, дитинко!
…Куркульська наймичка. З восьми років.
Дитиною, дівчиною, жінкою – найми… Від куркуля до пана, від пана до
куркуля…
Іще добре, як бабою чи у своїх чи в чужих за кусень хліба від досвіта
до глупої ночі біля дітей та біля куделі, а то в покручених гіркою
працею пальцях – ціпок, за худими, горем згорбленими плечима, торба та
нужденне попідвіконню:
– Дайте, христа ради, що милость ваша!
І як епілог – отакусенька могилка край цвинтаря, на вітрі, біля
канави, та з двох хмизинок на тій могилі отакісінький хрест!
Все!
Оце, коли хочете, біографія всіх таких, як Олена Семенівна Хобта до
Великої Жовтневої соціалістичної революції.
Жовтень… Революція… Заклики Леніна… Більшовицька партія…
Радянська влада… Соціалістичне колгоспне господарство…
З-за столу президії наради передовиків підводиться старенька
сімдесятилітня сивоголова, у біленькій хустині, бабуся і простує до
трибуни…
На грудях у бабусі ордени й медалі, на грудях у бабусі зірка Героя
Соціалістичної Праці і значок депутата Верховної Ради…
Величезна ясносліпуча зала обгортає бабусю любов’ю сотень сердець і
вітав її громорокотом оплесків.
– Слово має Олена Семенівна Хобта! І починає маленька сивоголова
бабуся говорити.
Слухають бабусю керівники партії і уряду, академіки, професори, старі
досвідчені агрономи, директори величезних радгоспів, механізатори
сільського господарства,
уславлені колгоспні хлібороби, Герої й орденоносці, старі й молоді…
Всі прислухаються, що скаже бабуся…
– Товариші передовики, – сміливо починає старенька, – прибули ми сюда
поділитися своїми думками, як же на цей рік високий урожай дати…
І вилітають з бабусиних вуст мудрі слова багаторічного досвіду, що їх
мікрофони доносять у всі кутки великої зали…
Олена Семенівна повчає і про кукурудзу, і про’ цибулю, і про
картоплю, як їх на піскуватих землях садити та що з ними робити, щоб
давати нечувані врожаї…
– От що ми своєю ланкою робимо!.. Ми… ланкою… Не я, а ми…
– Узяла я, жінки, перед партією таке зобов’язання… Ну, як, жінки,
гадаєте – виконаємо?.. – і знову – жінки… Гуртом… Колективом…
І всі чують, що в старенької бабусі, у ланкової, Героя Соціалістичної
Праці Олени Семенівни Хобти, в її ланці
запроваджено найпередовіші агронаукові поради, досліди…
І все це так просто, так спокійно, що, як заплющити очі, здається,
ніби в садку, під розлогою грушею старенька бабуся своїм улюбленим
онукам чудесної казки розказує…
І так усе мудро…
Олена Семенівна говорить про глибину оранки, потім про подальші
потрібні агрооперації і знову повертається до глибини оранки, – ось поки
треба орати. Паша Анге-ліна мені казала! – А через кілька часу вона
знову повертається до того, як глибоко треба орати…
Недосвідчений промовець? Так по-вашому?
А якраз і ні! Вона домагається, наполегливо, настирливо “розтлумачує”
всім, що орати треба глибоко!
Вона вчить, бо сама в цьому пересвідчилася й переконалася… Вона
свій досвід передає…
Бо Олена Семенівна Хобта хоче:
– Щоб усі ланки, щоб усі бригади, щоб усі колгоспи були
високоврожайними! І раптом:
– Це якраз тоді було, як я заболіла!
І, звертаючись до Микити Сергійовича Хрущова:
– Ви не пам’ятаєте, Микито Сергійовичу, коли я заболіла?
На офіціальній республіканській нараді, де вирішуються справи
величезної державної й політичної ваги, старенька бабуся прилюдно
звертається до одного з керівників більшовицької партії, щоб один з
керівників партії пригадав, коли вона, бабуся, заслабла.
Що це?
– А-аа! – може дехто сказати. – Пробачимо, – старенька ж уже вона!
Ні, це і “не старенька”, це і не випадково! На всі світи, на всі
моря, і в повітря, аж до небес
лунає голос старої Хобти:
– Люди добрі! Та слухайте! Та дивіться! Де ж це видано, де це чувано,
щоб до старої баби, що десь там, у маленькому селі на
Переяславщині-Хмельницькій, заслабла, один з керівників великої держави
приїздив?! Люди! Де? Ну, де?! Скажіть мені!
Ой, знає, добре знає старенька бабуся, Олена Семенівна Хобта, що на
порядку денному республіканської наради передовиків сільського
господарства нема пункту про те, коли вона заслабла!
Ой, знає, добре знає знатна ланкова, Герой Соціалістичної Праці,
депутат Верховної Ради Радянського Союзу, стара сімдесятилітня
колгоспниця, про те, що видатний державний діяч може й не знати (а він,
якраз, уявіть собі, знає), коли саме вона захворіла!
Знає вона так само й про те, що її хвороба аж ніяк не стосується
врожайності цибулі, чи кукурудзи, чи картоплі, але вона говорить про
це…
Вона говорить і про те, які професори (аж із самого Києва) приїздили
до неї, і як щодня і секретар районного партійного комітету, і секретар
обласного комітету лартії дзвонили до неї телефоном, питалися, як її
здоров’я…
І знов-такк по всіх світах, по всіх усюдах лунає голос старої Хобти:
– Слухайте! Де таке є? В кого, в яких краях, в яких державах така
влада єсть, як у нас, як наша, як Радянська, як народна влада!! Де?!
Слухайте!
А потім знову до діла:
– Урожай треба збирати зразу, гуртом, за день; за два, щоб зерно не
осипалося, щоб не завдавати збитків державі, народові.
І що для цього треба?
– Так звечора я й кажу своїй маленькій онучці:
“Збирайся, дитинко, взавтра на жнива підемо! Всі підемо, а хати
замкнемо!”
– А що ж я, бабусю, там робитиму? Я ж іще маленька!
– Нічого, нічого! Колосочка підбереш, снопика піднесеш! Жнива, дитино
моя, велика справа! Всім народом треба, щоб ураз, швиденько, щоб зерно
не осипалося! А ми ж колектив, всі повинні працювати…
Що це? Олена Семенівна Хобта за використання на сільськогосподарських
роботах дитячої праці?!
Не вгадали! Свою онуку вона на поле візьме, а якби вона побачила, що
всі вивели на поле своїх малих онуків, ой, нагримала б:
– Куди ото ви їх на сонце та на спеку? Хай би собі в дитячому садку
гралися!
Своя онука, може, колосочка підбере, може, снопика піднесе, може,
метелика або перепеленятко впіймає.
– Але в якого гевала ходить совісті всидіти у жнива вдома, коли:’
“Дивіться, стара Хобта і онуку на жнива вивела”, – посміхається Олена
Семенівна.
І знову до діла:
– А як ми влітку на жнивах повоювалиі Ми! Наша ланка!
І дзюрчить словесний струмок про соціалістичне змагання ланки з
ланкою, бригади з бригадою, колгоспу з колгоспом…
– І ми перемогли! …І раптом:
– Велике, товариші, мені щастя випало. Я в Кремлі була!
І кожний, мавши щастя в Кремлі бути, з таким би, як і Олена Семенівна
Хобта, захопленням про це розповів. Але Олена Семенівна не забуде
(ніколи не забуде)
про:
– Приїхали ми до Москви! Став поїзд, я подивилась у вікно та й питаю
в Паші Ангеліної: “Пашо, питаю, чого стільки народу, якого то, питаю,
міністра зустрічають?” А Паша й каже: “То нас, Олено Семенівно, так
зустрічають!..”
Що це? Величання?
Не згадали!
Знову:
“Люди добрі! Бідні та прості люди з усього світу! Дивіться! Де таке
є?! Де?! В якій державі, на якій планеті прості люди у такій пошані?!”
А потім захоплена розповідь про те, як вона в Кремлі була…
Та й тут, у розповіді про Кремль:
– Питають мене: “Олено Семенівно, чого ж ви не закусюєте?” А я й
кажу: “Я й узавтра й щодня пообідаю, а в Кремлі я не щодня буваю!..”
…Проста селянка… Українська колгоспниця… Стара сивоголова
бабуся…
Іде українська сива бабуся за кордон, до країн народної демократії,
їде, досвід свій передає, нового життя людей учить…
Скільки ж мудрості в її сивій, благородній голові! ………………
Олена Семенівна Хобта в Кремлі булаї Щасливаї
Але найщасливіша старенька бабуся тим, що її керівники уряду бачили.
Колись, колись іще давно побачив її Володимир Ілліч Ленін…
І її, і мільйони таких, як вона… Побачили і ведуть до щастя, до
комунізму! І вже на одній шостій частині земної кулі засяяло те щастя!
Ось тому:
Над широким Дніпром, Над лужком-бережком Зійшло, зійшло сонечко
золоте.
– Це пісня про Олену Семенівну Хобту, що лунає на широких просторах
радянських…
Пісня про колишню панську та куркульську наймичку, що їй в старі,
лихі часи доля судила б вічну тяжку в наймах працю, злидні, горьоване
горе, жебри та безвісну могилку край убогого цвинтаря, біля канави, на
вітрі, та дві хмизинки над могилою навхрест…

КОЛГОСПНИКИ 3 ВЕРХОВИНИ

Верховино, світку ти наш…
Хороша пісня,весела, як вітер на карпатських полонинах, грайлива, як
Черемош, що сріблястим вужакою попід Карпатами звивається… А на
Черемоші – дараби, а на дарабах-легіні, а біля легінів струнких
чорнобриві марічки-красуні, що тільки те й роблять, що водять попід
смереками коло, танцюють “аркана” та все з коломийками, та все з
коломийками…
Та з веселими коломийками, та з безтурботними коломийками…
У легінів у руках замашні топірці:
А я теє дівча люблю, Що біле, як гуся, Воно мене поцілує, А я
пригорнуся!
А в марічок разкове намисто та чорні очі вогнисті, а в русих косах
стрічки барвисті… Ех, давай розвеселої:
Я сапала кукурудзу, Та й зняла фасольку, Полюбила папотчика, – Купив
парасольку!
Ох, як же ж весело! Сама тобі романтика! Самі танці, самі співи!
Ніколи було навіть тим дуже романтичним гуцулам їсти, бо все співали,
танцювали та топірцями замашними розмахували…
Отак дехто уявляв колишню Гуцульщину, батьківщину “Тіней забутих
предків”…
А великий каменяр Іван Франко прийшов та правдою-сокирою,
загартованою в кузні його батька, великого майстра сокирячих справ –
коваля, -4 як розмахнеться та – г-е-ех!:
“Ото пан був! Фудульний пан, дай му боже царство! Нема нині таких. То
бувало не приступай! Аби-с отак нічого не винен, аби-с по-добру до нього
пішов, а станеш перед ним, то все тіло на тобі терпне! Душа в п’яти
хо-ваєся, як миш у нору”.
О! Бачите, – виходить, що красені-легіні не тільки танцювали та
топірцями замашними розмахували, а в них “у вільну від танців хвилину”
перед “фудульним паном” і тіло все терпло, і душа в п’яти ховалася, як
миша в нору.
А як тій душі не ховатися, коли всеньке життя і їх, і їхніх дітей у
фудульного пана в руках було…
Ой, більше в бідного гуцула було панові боргів, як тих коломийок!
А за великим каменярем хай про “романтичних” легінів скаже правдива
пісня:
Та кувала зозуленька, Та й он там на гілці, Та що Василь за господар?
Де воли, де вівці?
А за піснею хай ще раз скаже великий борець і пе-чальник за долю
робочого люду Іван Франко в своєму “Гуцульському королеві”, як жилося та
“танцювалося” на зелених полонинах, під високими смереками, де лунали
“трембітині тони”:
“…над нами висіло одно страшне і невідоме: устєрі-Цький пан. То був
направду наш король, наш найвищий судія, такий, що не питав ані суду,
ані права, лише міг брати, в кайдани кувати, катувати та вбивати
кожного, хто йому подобався. Сидів у тих Устєріках, як иедвідь у гаврі,
і куди простягнув лапу, текла кров, а принаймні плили сльози”.
Виходить, що у веселих, дуже “романтичних” дегі-нів текли від
панської ласки кров і сльози…
А коли тече кров або принаймні сльозн, тоді, мабуть, не до танців…
– Нам так здається…
А тепер хай пісня розповість про те, як жилося-бу-лося чорнобривим
марічкам теж у “вільну від співів веселих коломийок хвилину”…
Отак жилося-булося:
Заплакала дівчинонька в перший понедівчик, : – Єк здіймала з
головочки хрещатий барвінчик. Заплакала дівчинонька раненько в вівторок,
Єк стало їй у головці а годочок сорок. Заплакала дівчинонька раненько в
середу, Єк вдарила лиха доля і в личко спереду, Заплакала дівчинонька
раненько у четвер, Бо що ж буду та й робити бідненька я -тепер?
Заплакала дівчинонька раненько в п’ятницю, Не можу я викликати із коршми
п’яницю, Заплакала дівчинонька раненько в суботу, Не можу я викликати
біду на роботу. Заплакала дівчинонька раненько в неділю, Ой, уже я, моя
мамко, з бідов нич не вдію!
О! Виходить, ідо й марічки не тільки коломийок співали, а й
плакали…
Та як плакали!
У понеділок, у вівторок, у середу, у четвер, у п’ятницю, у суботу, у
неділю…
Від понеділка – до понеділка! Сім день на тиждень! Усього тільки сім
на тиждень.
А коли дівчина плаче, тоді, мабуть, їй не до танців!
Нам так здається.
А тепер підсумуємо, як жилоея-булося гуцулам-українцям за старих
австро-угорських часів…
Але хай за нас це зробить свідок, того життя великий український
письменник Іван Франко:
“А гуцули, звичайно, забитий, затурканий нарід. Аю скарбових кльоців
рубати, ані скарбових дараб гиатимя не перестали, але грошові данини
зробилися -чимраз тяжчі і життя тяжче і скрутніше-ой, ой, ой, яке
скрутніше”.
Писалося це в 1906-1907 роках. Після цісарської Австро-Угорщини –
панська Польща. Про життя гуцулів за панської Польщі мальовниче
розповідала учасниця республіканської наради передовиків сільського
господарства, ланкова колгоспу ім. Молотова на Станіславщині т.
Сливинська.
– Слово має товаришка Сливинськаі – голова наради каже.
Рвучко, чітко, аж ніби такт одбиваючи, до трибуни підходить в
західноселянському жіночому “строю” літ-аенька вже, невисока, чорнява
жінка.
Коли, після звичайних привітань, Сливииська заявила, що вона з восьми
років у наймах, Олена Семенівна Хобта, що сиділа за столом президії, не
дуже здивувалася, а тільки галовою кивнула:
– Знаємо! Чи колншяя царська Росія, чи колишня цісарська
Австро-Угорщина – для бідної жінки однаково: найми! Ані кордони, ані
мова, ані назва держави – ніщо не врятує бідного! Нанмиї Праця на панаї
Знаємо! Говори, мовляв, сестро, далі!
І сестра говорить далі:
– З восьми до двайцяти і двох років у наймах. Працюю та й думаю собі:
“А хто ж мене, сараку, заміж візьме?” – Молодого не знайшлося, за
старого віддалася. То сама гнула спину в куркулів та в панів, а як
віддалася, вдвох почали спину гнути у куркулів та в панів.
Полегшало молодиці. Так оте “заміж” допомогло, як завжди дуже добре
допомагає мертвому кадило.
Допрацювалося подружжя… Чоловік з тої праці номер, а жінка
розібрала останнього хліва, щоб труну зробити та тіло похоронити.
Оце й увесь заробіток!
Радянська влада на Гуцульщині… Ні в кого тепер ве правдоє в наймах
гуцулка радянська Сливинська, нема чого їй геути ні перед ким спину.
Представниця молодого колгоспу, вона сміливо промовляє перед
представниками партії, перед представниками влади, перед найзнатнішими,
найдостойнішими людьми своєї Батьківщини Радянської! Її ланка дає по 108
центнерів кукурудзи з гектара.
Забезпечена вона, забезпечені її краяни, бо вона газ-диня, справжня
ґаздиня, тобто господарка і своєї землі, і своєї долі.
І як вона широко-весело зо сміху розлягається, – а за нею і всенька
зала, – розповідаючи:
– Перший трактор землю на наші лани приїхав орати! Вийшла я в поле,
дивлюся, а біля трактора цілий натовп люду.
Що таке?
А люди за трактором ідуть, землю в жмені хапають та нюхають! Казано,
що після трактора і земля, і хліб нафтою одгонитимуть!
Виявилося, що ні земля, ні хліб нафтою після трак-‘тора не одгонять,
а от куркулі та підкуркульники справді-таки трактором… проганяються…
З народної, з колгоспної землі проганяються…
Радянська гуцулка – справжня ґаздиня своєї колись поневоленої землі,
своєї країни…
Через те так дзвінко, так весело лунає її голос в залі столичного
театру, через те вона так сміливо звертається до свого міністра
сільського господарства:
– Машину, автомашину я прошу для нашого колгоспу! І щоб ту машину я в
колгосп привезла!
Я… Бо я, член колективу, хочу щось таке для своїх людей ізробити,
щоб пам’ятка про це була!
Люди забезпечені…
Та не тільки ж справа в кілограмах на трудодень, не тільки в
паляницях та в салі!
Людина – я! Вільна! З усіма рівнаї
Не “тінь забутих предків”, а дюдинаї
І предки мої не забуті!
Предки мої!
Федькович – славен єсть!
Кобилиця – славен єсть!
Довбуш – у піснях!
Не тінь я, а людина!
Вируй, Черемоше! Шуміть, смереки! Трембіто, грай!
Слухайте, пани, агій на вашу голову!

ТАЛАНТИ

Кілька років тому, теплого весняного вечора, сиділи ми в одному
мальовничому селі на Полтавщині в садочку біля хати.
А садки цвіли! Ой, як же ж садки цвіли!
Небо, розуміється, було зоряне… І місяченько, розуміється,
блідолиций був на небі… І хрущі, розуміється, гули над вишнями…
Соловейко все те бачив та все співав: “Тьох, тьох, тьох!”
Усе, як слід…
Надійшли дівчатка – молоденькі вчительки.
Ми ж знаємо, що коли три українці вкупі, – то це вже хор.
А тут було цілих п’ять: дві дівчини, два парубки та один уже вроді
дід.
Ясно: капела. “Думка” не “Думка”, а що капела – факт!
Дід хоч і не дуже з голосом, а проте гуде. Обов’язково гуде.
Ну, розуміється, зразу ж:
На вгороді верба рясна-а-аі
Пізненько вже було: десь близько дванадцятої… Коли ось з-за
бузкового куща дівчаче:
– Доброго вечора вам! Співаєте?
Стоїть перед нами щось таке чорне-чорне, чорніше від темної ночі.
Обличчя в пилюзі, в мазуті, біліють тільки зуби та блищать очі.
– О Галю!-наші дівчата до неї. – Звідки це ти?
Оте чорне, що виявилося Галею, не сіло, а ніби аж упало на траву.
– Ох, і втомилася ж! Доорювала! Дала слово, що сьогодні закінчу ниву!
І закінчила!
– Так оце ти прямо з трактора?
– Еге!
– Так ти ж не на цім кутку живеш!
– Пісню почула! Не витримала! Співати хочетьсяі І зразу високим,
чистим-чистим сопранояк заведе:
Посі-я-ла огірочки…
Галя – трактористка місцевої МТС.
– То – наш соловейко! – так усі ЇЇ називають. Оре на зяб – співає,
культивує пари – співає, сіє – співає, тягне комбайна – співає…
Голова колгоспу, дивлячись на стіяу озимої пшениці, підкручує було
вуса й усміхається:
– Аж співає та наливається наїла озимка] На співочих парах сіяна.
Галя і на зяб орала. Галя й культивувала. Галя й сіяла’ Галя й коситиме!
А потім, як уже зерно в засіках, прийдеш, прислухаєшся, – а зерно ніби
аж видзвонює в коморі! Співуча пшениця]
А Галі тій ішла тоді дев’ятнадцята весна!
І отож, дивіться: цілісінький день на тракторі (слово дала доорати!),
іти б ото відпочивати, – так ні, пісню почула, не витримала, на другий
куток подалася і зразу:
“Посі-я-ла огірочки…”
Вже сіріти почало на небі, підхопилася Галя;
– От і відпочила! Побіжу, вмиюся, годинку полежу, – бо взавтра
ранесенько на роботу!
І побігла…
Ви гадаєте, що тихо побігла? Де там! Через усе село бігла, і весь час
було знати, де біжить Галя, бо за Галею .всю дорогу пісня бігла.
Де тепер та Галя?
Може, на тракторі й досі співочі пари обробляє, а може, в народному
хорі “Дівчини переяславки” виводить, а може, в консерваторії на Марію
Іванівну Литвиненко-Вольгемут чи на Зою Михайлівну Гайдай
виспівується…
І дивись, колись такої Тааі Ларіної чи Наймички у столичній опері
“виведе”, що й Марію Іванівну переволь-гемутить чи Зою Михайлівну
перегайдаїть…
Вони такі, наші Галі-трактористки або Лесі-в’яззль-ииці чи
Оксани-ланкові…
Була ж собі така Дарина Прохоренко на Маловисків-ському цукрозаводі.
Жила собі, працювала вагаркою, співала, брала участь у художній
самодіяльності… А приїхала до столиці на республіканську олімпіаду та
як заспівала: <Там, де Ятрань круто в'ється", - так і загуло-зашелестіло в залі столичного театру, а жюрі почало соватися: - І де ти таке взялося голосисте? Ну, вже й не пустили Дарину додому, вже співає в республіканському народному хорі... Та хіба тільки сама Дарина? Скільки їх єсть таких солов'їв народних - і серед дівчаток, і серед хлопців... І щастя їхнє, що за радянської влади вони народилися: було б їхнє бажання, - їм і музичні школи, їм і консерваторії, їм і педагоги. - Учись! Співай? Народові співай! Радянський народ співає... І хором, і солірує... Та не тільки співає, а й танцює, і спектаклі ставить, і в оркестрах грає, бере участь в агіткультбригадах... Тисячі серед народу різних майстрів, художників-самоучок, авторів народних творів і т. ін. На Радянській Україні зареєстровано близько мільйона учасників художньої самодіяльності... Співають, танцюють, на різних музичних інструментах грають, малюють, вирізьблюють, ліплять - і діти, і юнаки, і хлопці, і дівчата, і жінки, і чоловіки, і бабусі, і старі Діди... 23.000 самих тільки драматичних гуртків, де бере участь понад 310.000 чоловік аматорів... А з аматорів частенько виходять Амвросії Бучми, Юрії Шумські, Гнати Юри, Наталії Ужвій. Трішки статистики... Драматичних "самодіяльників" тепер ми, значить, маємо 310.000... Років через декілька ми їх матимемо не менш, як мільйон. Статистика (наша!) доводить, що Амвросій Бучма, чи Юрій Шумський, чи Гнат Юра, - один із них, - виростають із багатьох аматорів драматичного мистецтва. Отже, за кілька років ми таки матимемо, крім тих, що вже єсть, - ще "новенькі" і А. Бучми, і Ю. Шумські, і Г. Юри. Ми не знаємо точно, скільки жінок бере участь у самодіяльних драмгуртках, але ми повинні обов'язково мати, крім нашої шановної симпатичної Наталії Михайлівни, ще, ще та й ще таких, щоб сама Наталія Михайлівна сказала: "Єсть!" Що більше, то краще! І як же гаряче вітатимемо ми кожного нового А. Бучму, Ю. Шумського, Г. Юру, Н. Ужвій! Ми зупинилися на драматичних гуртках, бо, як казав Козьма Прутков, "нельзя объять необъятное". А наші симпатії і наш уклін, і привіт усім талантам народним: і співакам, і танцюристам, і музикантам, і художникам, і різьбярам, і скульпторам, і авторам словесної творчості - всім, всім, всім! Бо вони збагачують культуру народу нашого, бо їхні таланти, їхня робота йде на славу радянської нашої Батьківщини, на славу наших народів. Хай квітнуть народні таланти! ЯК КОВБАСА ТА.. Ні, без чарки... Сама ковбаса... ...Закололи ік Новому року кабана. В Івана Петровича Дрімлюка. Голова колгоспу "Нова путь"... Кабан годований не для продажу, а для себе, - отже й сало таке, що хоч ножиком на паляницю намазуй, само в роті тане, і шкірочка аж просвічує! А здір який! Як решетилівська мережка! Смалець із нього біліший од сметани й ніжніший од вершкового масла, вишкварки такі, що з макітеркою можна ковтнути... Ну, й м'ясо там, і на холодець, і кендюх, і кишка... А ковбаса! Та що там говорити! Правильний, одне слово, кабан. І не думайте собі нічого такого: вигодувано кабана чесно, по-хазяйському, без ніяких порушень, бо Іван Петрович Дрімлюк був голова чесний, хазяйновитий, добрий господар, добре сам знав, де своє, а де громадське, та й інших цього добре й наполегливо вчив... Закололи, значить, того кабана ік Новому року. Закололи, обсмалили, пошкребли, хвоста та вуха дітям по-оддавали, розчинили, - сало в липівку, м'ясо в діжку, натопили смальцю, наробили ковбас, ковбаси в липівці залили смальцем, з голови та з ніг наробили холодцю, начинили пшоняною кашею кишку, печінку з нирками на пироги, а сальника хазяїнові засмажили, бо Іван Петрович дуже любив сальника... І батько його й дід теж полюбляли сальника, - а прадіда Іван Петрович не пам'ятає. Упорали, значить, кабана, сіли, відпочивають, і кожний сам собі подумав: - Коб швидше вже той Новий рік наставав! Аж ось і зустріч Нового роїсу. Іван Петрович Дрімлюк, поважаний голова колгоспу та гостинний і привітний господар, - так що ж ви гадаєте, що він сам Новий рік зустрічатиме?! Та де ви таке бачили?! Такого не буває! Завітало до Івана Петровича гостей чималенько: поприходили й родичі, та й бригадирів кращих він запросив. Онися Ремез, краща ланкова, чорнобрива комсомолка, з отакенними очима та з найтовщими в районі косами, дуже гарненька - просто-таки красива! - дівчина прийшла... Хоч і довго одтакувалася: "Та мені, Іване Петровичу, ніяково! Та я й на людях не вмію", - проте Іван Петрович умовив її прийти, бо дуже він любив Онисю, - талановите дівча було - і в роботі, і в співах, і на виду, - та до того ще й сирота, а як у хату до когось було зайде, - в хаті ніби аж яснішає... Дідка старенького, городника, з дружиною-бабусею теж запросив Іван Петрович, бо поважав старого, як великого майстра викохувати різну городину, а до його дружини-бабусі ставився з великою пошаною, завжди перший при зустрічі з нею поштиво шапку скидав, вітався, бо баба-городниця бабувала, як Іван Петрович на світ білий забунтував, а про родильні доми та про акушерські на селах пункти за старого часу й думки в цар-сько-гіоміщицького уряду не було-Приїхали до Івана Петровича і з району добрі знайомі. Та чималенько, одне слово, гостей за стіл посідало. Зустріли Новий рік, як слід по-колгоспному, пишно та врочисто, з тостами, з промовами, з дотепами, з експромтами, - весело та радісно... І хто б міг подумати, що в такий урочистий, святковий вечір, у такого лагідного, привітного та гостинного хазяїна за новорічним столом могла вибухнути така сильна драма. Як у кіно. А вибухла! Ковбаса підвела... Подала господиня на стіл на двох величезних сковородах смажену, просто з печі, ковбасу, - Смалець шкварчить та бульбочками на сковороді лопотить, а ковбаса аж підскакує... Кільцями, кільцями - ковбаса підскакує й пашить. - Пригощайтесь, дорогі гості! Самі начиняли! - припрошує господиня... Як узялися за ковбасу, зразу ж і почулося: - Ну й ковбаса! Ох же ж і ковбаса! - Чи запікали одразу, як зачинили, та тоді вже в липівку, чи клали незапечену? - хтось запитав. - Запікала! - відгукнулася хазяйка. - І мати покійні запікали та й мене навчили, - запікаю й я! - Ну й ковбаса! Та ось хазяїн, Іван Петрович, трішки скривився й зауважив: - Шкода, що без часнику! - От, якби з часникомі Без часнику вона якась така вроді не така... Хазяйка аж засмутилася: - Звиняйте, дорогі гостії Без часнику! Не дістала часникуі - Та вона й без часнику добраї - почулося з усіх боків. - Будьмо! Старенький дідок-городник, що сидів поруч Івана Петровича, якось так хитрувато, ніби між іншим, промовив: - Що ви кажете, - без часнику! Та з часником же ковбаса! А всі як зарегочуться: Та то вам, дідусю, мабуть, торішній часник унюхується! - Ні, таки, діду, без часнику! Хоч і гірко це мені, а не клала я часнику! Не дістала! - ствердила хазяйка. - Та що ви мене дурите, коли ковбаса з часником! - дідусь своєї. - Самі ось покуштуйте! Наколов на виделку дід шматочок ковбаси із своєї тарілки та й подає хазяїнові: - Покуштуйте й понюхайте! Іван Петрович узяв у діда виделку з ковбасою, куснув, нюхнув і очі витріщив: - Дивись! їй-богу, з часником! Та до жінки: - А ти кажеш, не клала часнику!! Бригадир один, гарячий і на роботі й за столом, аж' підскочив: - Та що ви, діду, нам голову морочитеї Ковбаса без часнику! Нате ось самі пересвідчитесь! І подає дідові свою тарілку з ковбасою. Дідусь узяв тарілку з ковбасою, щільненько до носа її підніс, знизав плечима: - Принюхуйся, голубе, сам! Ковбаса й у тебе з часником! На, їж! Бригадир просто вихопив у діда тарілку (запальний такий був) з ковбасою та до носа й у рот... І отетерів... Дивиться на всіх, дивиться, і так ніби аж із стогоном: - їй-богу, часником пахне! Та що воно за лиха година! Дивись! Примовкли всі, нічого ніби не розуміючи... Раптом той-таки бригадир як підскочить: - Та без часнику ж ковбаса! Слово честі, без часнику! То ніби запахтіло часником, а тепер ні духу ні паху! То мені, мабуть, іздалося! Ось нате, діду! Де там часник? Дідусь-городник знову взяв тарілку в бригадира, понюхав, повертає: - З часником! Бригадир аж засичав. Вихопив у діда тарілку, до носа, і... сів. Не сів, а впав на стілець. - З часником! - закричав. Отут і пішла драма. Всі до діда біжать, тарілки дідові тикають.