родина жила в евакуації. Я приїхав до неї. В хаті було холодненько, був
лютий. Уночі не спалося, а більше хукалося. Хукав я, хукав, ніякого
тепла не нахукав. Хукнеш, а воно пара клубками вихукується Розбудив я
дружину:
– Ти не змерзла?
– Змерзла!
– Слухай, я тобі щось розкажу.
– Перед світом? Може, це тобі з холоду?
– Слухай, може, тепліше буде.-‘ І почав: “Сидить дід Свирид на
колодках, сидить і стружить верболозину…” І так до кінця.
Дружина почала сміятися. Потеплішало.
А вранці встав, нагрів біля чайника пальці, попрохав у хазяйчиної
доньки-школярки чотири аркушики з учнівського зошита паперу “в
кліточку”, взяв олівця, бо чорнило замерзло, сів та й записав “Зенітку”.
Так народилася “Зенітка”…
“Зенітка” – це гумореска, написана не на фактичному матеріалі, це,
сказати б, чистісінький авторський витвір, домисел.
Давайте спробуємо поговорити про фейлетон, чи усмішку, як про
наслідок певного життєвого явища, факту. Єсть у мене усмішка (чи хай
буде фейлетон), що зветься: “У ніч під Новий рік”. Матеріалом для цієї
усмішки прислужився той життєвий факт, що по багатьох наших колгоспах
голови колгоспів, щоб повлаштовувати на легесеньку роботу своїх родичів,
кумів, сватів і т. д., – призначають їх сторожами.
В одному колгоспі було виявлено по штату цілих вісімнадцять сторожів.
Явище, розуміється, ненормальне, яке межує із злочином. Треба було
висміяти це явище, звернути на нього громадську увагу, винести його на
людське посміховисько і, таким чином, – припинити.
Як я підійшов до цього матеріалу, до цього факту?
Я собі уявив, що коли в колгоспі вісімнадцять сторожів, і всі вони
родичі, чи приятелі, – ясно, що не всі вони діди, що це здорові,
працездатні люди, які ховаються від роботи і мають за це ще й неабиякі
трудодні.
Це була, так би мовити, вихідна точка, та грубка, від якої я почав
“танцювати”…
Що може робити здорова, неспрацьована, молода людина вночі, коли вона
сторож, а тому сторожеві тільки й діла, що в калатало калатати?
От я й почав їм роботу знаходити, на папері, звісно: вони в мене і в
підкидного грають, і борються, і на фермі симентальського бугая
піднімають. Дійшло до того, що комсомолка Ол&нка на правлінні почала
вимагати, щоб сторожам футбольного м’яча купили – хай, мовляв, не
гуляють, а тренуються та “Кубок СРСР” для колгоспу виграють.
А остаточно я скомпрометував сторожів тим, що одного з них в ніч під
Новий рік щось украло.
Люди читали, сміялися, а дехто, напевно, й чухався.
А якби я взяв та й написав: “У такім-от колгоспі 18 сторожів.
Розженіть їх!”
Це була б не література. Справа літератури своїми засобами звернути
увагу на певне явище, висвітлити його, а для “вжиття заходів” у нас є
інші відповідні установи.
Якось, бувши в однім районі, я звернув увагу, що клуби по селах
здебільша позамикувано. Висять на клубних дверях величезні
колодки-замки.
Я не допитувався, чому позамикали ті клуби – для мене було ясно, що
на культосвітню роботу в тому районі увага невелика.
Написав я фейлетона: “Про замки та інші речі”.
Району я не називав, не називав і певного клубу, але вийшло, що я
“попав у точку”: чимало було листів-одгу-ків на цей фейлетон, де
писалося:
“От, мовляв, добре, що написали про замки на клубах: у нас уже нема
замка, клуб працює і т. д. і т. ін.”
Чому я із “смішного” саме боку підходжу до життєвих явищ?
Бо я намагаюся бути сатириком, а сатирики, як говорив М. Є. Салтиков,
“закликають на допомогу зброю сміху”…
Коли б я був романістом, і цей факт мене б зацікавив, я б поклав
його, може, за основу багатотомного ро-мана.
Поет написав би, може, баладу, може, поему, може, пісню…
А моя зброя – сміх! Я глузую, кепкую, а частенько просто собі
усміхаюсь.
М. В. Гоголь сказав: “Сміху боїться навіть той, хто вже нічого не
боїться”.

VI

Де береться матеріал для сатирично-гумористичних творів?
Радянські письменники, сатирики та гумористи, зде” більша гуртуються
біля сатиричних та гумористичних журналів “Перця”, “Крокодила” та інших,
що видаються по братніх радянських республіках. Працюють вони по
редакціях газет та журналів. Редакційна пошта завжди дає такого
матеріалу скільки завгодно.
Але, розуміється, найкраще бачити життя на власні очі, вивчати його,
бути серед народу, отож найкориснішими завжди бувають поїздки в
колгоспи, радгоспи, на фабрики, заводи, шахти і т. д. і т. ін. Сатирикам
та гумористам це ще потрібніше, ніж комусь іншому.
Письменникова зброя – мова, слово. Веселу гумореску, фейлетона,
гостру сатиру не можна написати спокійною, холодною, хай навіть і
найлітературнішою мовою.
У сатирика та гумориста мова має бути жива, гостра, дотепна,
наближена до мови, якою розмовляє народ.
Отож і доводиться прислухатися, записувати, знайомитися з
фольклорними матеріалами і т. д. і т. ін.
Це для нас і необхідне, і обов’язкове, без цього веселої усмішки не
напишеш.
Мені довелося повоюватися зброєю сміху з ворогами радянського народу,
панськими лакузами, продажними українсько-німецькими націоналістами.
Вся ця наволоч після війни кублилася по всіляких схронах у західних
областях Радянської України. Все це вихованці всіляких гестапо та інших
гадючих гнізд із своєю розбійницькою специфікою, жаргоном, побутом,
вчинками і т. д.
Розуміється, що сидівши в Києві, не вивчивши цього всього матеріалу
на місці, мені трудно було б щось про них уїдливе написати. Треба,
значить, було їздити в західні області, знайомитися з обстановкою
каїнової роботи ворогів, говорити з місцевими людьми, що докладніше
знали роботу цих запроданців, доводилося говорити і з самими “героями”
темної ночі та густої хащі.
Наслідком тільки цього й могла вийти моя книжечка “Самостійна
дірка”…
Не було б моїх “Ленінград і ленінградці”, якби я не побував у
Ленінграді, наслідком поїздки в Запоріжжя з’явилися мої “Запорожці”; всі
мої “мисливські усмішки” – результат багатолітніх мандрівок з
рушницею…
Треба вам сказати, що і в мисливських усмішках нічого вигаданого
нема: це все власні спостереження, все це було побачено, почуто,
пережито.
Розуміється, все оброблено з мого погляду.
В кабінеті наш брат багато не висидить,

VII

Ми, на превеликий жаль, дуже бідні ще на теоретичні роботи в галузі
сатирико-гумористичної літератури. Та появиться ж колись і теорія.
Що ж іще вам сказати?
Знайте найголовніше: “Не святі горшки ліплять!”
Захочете навчитися писати фейлетони, навчитеся, бо, ще раз
підкреслюю, навчитися можна!
А нам, що вже чимало літ працюємо на ниві сатирично-гумористичної
літератури, чекаючи молодої, гарячої, дотепної, веселої зміни,
залишається тільки одне:
– Учитися, учитися та ще раз учитися! Чекаємо до наших лав: будемо
вчитися разомі

КАЛИНОВИИ ГАЙ
Стоїть собі повоєнне українське село. Колгоспне село.
А в тому селі вже нові хати побудовано, хати під черепицею, з
великими вікнами, з просторими ґанками-верандами.
Під великими вікнами, на клумбах та на грядках цвітуть троянди і
цвітуть рожі, горять бузковим полум’ям зелені кущі, пахтить резеда, під
легеньким вітерцем тихо погойдуються жоржини, а пишні кущі калинові ніби
гарячою кров’ю покроплено.
Цвітуть сади…
Білорожева грушояблуневишнеза метелиця водить буйний танок у селі й
понад селом.
Село – садок!
“Попід селом тече річка, як скло вода блищить”, а над річкою густі
очерети, і запашна осока по заводях, і ряска, і латаття, і білі водяні
лілеї…
А у воді риба: і сомки, і щучки, і линки, і краснопер…
На острові серед річки – курінь, гїід столітньою дуплястою вербою, на
вербі сіті рибальські порозвішувано, і жаки, і ятери, а перед куренем
огнище, а над ним казанок, а в казанку юшка вариться…
А гусей скільки! І лебеді восени сідають! За єриками, на озерах гуси
збираються, тисячі їх, і лебеді, а качок, як мошви!
Поза селом гаї, дубові, кленові гаї, а поза гаями і перед гаями
безкрайні лани золотої пшениці, поля і кукурудзи, і соняшника, і проса,
і бавовнику…
Українське колгоспне село.
В селі в тому, в колгоспному, живуть чудесні люди.
Люди ті, разом із своїми друзями, врятували своє село від фашистських
головорізів, відбудували його і працюють там, будуючи нове життя.
Вони люблять своє село, свій колгосп, бо вони там народилися,
виросли, вивчилися жити й працювати, – отже, живуть і працюють!
Приїжджі до них гості кажуть про них:
– Які люди у вас гарні! А дівчата, – одна в одну, – стрункі,
смаглолиці, таких дівчат я ще не бачив!
І таки справді – хороші дівчатка, і самі вони, – єсть, що
називається, на що подивитися, а до того ще й у багатьох із них на
дівчачих грудях виблискують урядові нагороди.
А як вони співають!
Молоді їхні голоси, вириваючись з орденоносних гру” дей, лунають
понад садами, гаями, очеретами – то сумовито, бо “нельзя рябине к дубу
перебраться”, то гордовито-весело, бо “честь заслужила з подругами я,
ланка то сила і слава моя”.
Перекочуються дівчачі пісні через молоді яблуневі колгоспні сади,
стелються зеленими пшеницями, гойдаються на ніжно-молодих віточках юних
кленів, дубів, акацій, смерек, берізок.
Радянську владу в тому селі представляє чудесна жінка Наталка
Микитівна Ковшик, сувора охоронниця радянських законів, дисциплінований
і полум’яний член Комуністичної партії, розсудливий, розумний і
енергійний представник народної влади і водночас весела, дотепна,
жартівлива жінка й ласкава та ніжна мати…
Ще нема в селі доброго клубу, нема оркестру, а в колгоспі приміщення
для худоби не всі добрі, але те все буде, бо про це дбає енергійна
Наталка Ковшик, голова сільради.
Обов’язково буде й оркестр, бо Іван Петрович Рома-нюк сказав:
– Куплю. Даю слово!
Іван Петрович Романюк-голова колгоспу в тому селі. Розумний голова,
чорновусий, огрядний, колишній сапер Радянської Армії, з орденами за
бойові заслуги на війні і з орденом “Знак пошани” за колгоспну роботу.
20 літ головує вже в колгоспі Іван Петрович Романюк. Як головує?
– Після війни людей із землянокЖуюві хати вивів, усе господарство на
ноги поставив іЦр до середнього рівня довів!
І в той же час:
– Що ви мені все Дубковецького та Посмітного під ніс тичете? У мене
від них уже нежить хронічний! Хіба я не хочу таким бути, як Дубковецький
і по всіх центральних президіях сидіти і з членами Уряду на портретах
зніматись? Не можу я кожному колгоспнику вкласти в голову свій мозок! Не
доросли наші! У мене нема часу на екскурсії їздити… Я роблю, день і
ніч роблю! А їм усе мало й мало…
А голові на відповідь:
– Нам завжди буде мало, бо ми комуністи…
Колгоспне життя…
Радянський письменник, лауреат Сталінської премії, що приїхав до того
села пожити й попрацювати, попервах сказав був:
– Невимовна тиша у вас… Спокій, величний спокій…
А воно, виходить, зовсім ніякий там не спокій, а навпаки, велика
боротьба, боротьба нового із старим, боротьба за ще краще життя, за
поступ, за культуру, за комунізм.
І які чудесні паростки нового вже повиростали в нашому житті на
колгоспних наших селах.
І не тільки в роботі, не тільки в агрикультурі, в обробітку землі, а
як перемінилися самі люди, які прекрасні нові риси й ознаки з’явилися в
їхніх характерах, у ставленні одного до одного…
Поняття обов’язку, дружби, кохання, поняття громадського й власного,
– як вони за цей час змінилися, зробилися вишуканими, тонкими,
благородними.
Як наші радянські люди розуміють мистецтво: і книгу, і театр, і
картину…
І робота, і культура, і почуття – все:
– Уперьод! Тольки уперьод!
О. Є. Корнійчук виїхав з Києва, приїхав до села, подивився, село йому
сподобалось:
– Як зветься село? – запитав Олександр Євдоки-мович.
– “Калиновий гай”!
– Назва підходяща! Збирайтесь, громадяни! З усім, що у вас єсть, і з
хорошим, і з тим, що має покращати! Збирайтесь! Швидко!
– Куди? – перелякано запитав Іван Петрович Романюк, голова колгоспу.
– У комедію! Театри чекають!
– Я так і знав! Рррят!..- крикнув І. П. Романюк.- Я ж двадцять літ
чесно… і голова болить! Дайте хоч пираминдону прийняти!
– Та ви не бійтесь! Я по-хорошому! Беріть пирамин-дон, беріть глечик
з квасом, усе беріть!
– А голову сільради, Наталку Микитівну, брати?
– Я з радістю й сама поїду!-підбігла Н. М. Ковшик.
– Та до нас і гості якраз приїхали: письменник Ба-тура, художник
Верба! Як же нам бути?
– А люди підходящі?
– Хороші люди! Лауріяти!
– Беріть і їх! Все забирайте, і їдьмо…
– А рибалок, а бригадира Вітрового?
– Я ж кажу-всіх! До цурки!
– Та вони ж без річки, без куреня, без човнів не можуть!
– За вашими хатами, за річкою, за садками, за всією вашою красою
природною талановитий Народний художник А. Г. Петрицький уже поїхав! Усе
забере! Та ще й підкрасить, – ще кращі будуть!
Тонкий і спостережливий художник О. Є. Корнійчук приніс до театру
цілі брили нашого прекрасного колгоспного життя та каже:
– Ось воно яке! Розташовуйте його по мізансценах та показуйте!
Сидиш у театрі і п’єш, буквально упиваєшся всім тим, що бачиш, що
чуєш, що переживаєш разом із героями “Калинового гаю”.
Простими, запашними словами про складні й серйозні речі говорить
автор, а тому, що просто, по-людському сказано, тому воно таке глибоке й
переконливе.
А як оригінальне, просто й мудро показано й розв’язано почуття дружби
між матросом Вітровим і письменником Батурою в дуже складній ситуації
кохання до дТв-чини…
А ставлення матері (Н. М. Ковший) до кохання доньки Василини з
художником Вербою?!
Все це нове, свіже, правдиве.
Одне слово:
– Отак би й мені хотілося!
А як…
Та що – я вам найнявся про “Калиновий гай” розказувати?!
Підіть самі та й подивіться.
Акторська гра?
Правильна гра! Та й уже!
Оцінка глядачів така (я, пробачте, підслухував):
– Ю. В. Шумський? Орел-артист!
– Орел, – кажеш? Не орел, а звір-артист! Ти подивись, як Ю. В.
Шумський своїм Романюком Кіндрата Галушку з’їв!
Я сам собі й подумав:
– Велика була небезпека в Ю. В. Шумського із Ро-манюка Галушку
зробити! Блискуче вийшов переможцем! Дав Романюка вірно, кріпко,
правдиво, з тонкими штрихами й нюансами.
Н. М. Ужвій?
Один глядач каже другому:
– От урізала Наталія Михайлівна, спасибі їй!
Я не знаю з теорії сценічного мистецтва, що значить термін “урізала”,
але, судячи з виразу облич у розмов-ців, з блиску їхніх очей, з усього
їхнього захоплення, – гадаю, що термін “урізала” – позитивний.
А П. М. Нятко?! Це ж треба “зобразить” таку “Агу”, що вже її трудно
переагакнути!
А В. Добровольський? А Є. Пономаренко? А Яков-ченко? А Кусенко? А
Братерський?! А… А… А…
Я тут залишу місце, а ви вже всіх акторів (за абеткою) пропишіть
самі.
Талановита робота Гната Петровича Юри єсть великим кроком уперед
театру ім. їв. Франка.
Оформлення? Дивився б отак та й дивився.
Для глядачів “Калиновий гай” – велика радість.
Єдина в п’єсі небезпека: дехто, як його посилатимуть на село, може
замість села піти на “Калиновий гай”, а потім доклад напише. І всі
повірять, що він на селі був, ще й командировочні дадуть.
Чого від п’єси хочеться?
Хочеться, щоб таких п’єс було багато!
Чого в п’єсі нема?
Того, чого їй і не потрібної
Спасибі авторові і театрові за хвилини справжньої насолоди.

“КАЛИНОВАЯ РОЩА”
ПРИВІТАЛЬНА УСМІШКА

Олександр Євдокимович Корнійчук посадив у нас на театрі чудесний
“Калиновий гай”, ліричну комедію. Зазеленів і закучерявився “Калиновий
гай” по багатьох театрах нашої квітучої Батьківщини, звеселяючи наш
народ та закликаючи його все “уперед, уперед, уперед”, до світлого
майбутнього, до комунізму!
Дуже ароматно, дуже буйно та гойно зазеленів “Калиновий гай” у нас, у
Києві, в театрі ім. їв. Франка, у виконанні наших франківців.
У Москві замість “Калинового гаю” виросла “Калиновая роц/а”.
Наші друзі, уславлений колектив Московського Державного академічного
Малого театру, привезли і показали нам “Калиновую рощу”.
– Дивилися “Калиновий гай”, подивіться “Калиновую рощу”!
Що краще-чи “Калиновий гай”, чи “Калиновая роща”?
Обоє кращі!
Коли говорити про людей, що живуть у “Калиновому гаю” і в “Калиновой
роше”, – можна з радістю відмітити, що і там, і там живуть чудесні,
привітні, розумні радянські люди, такі милі та любі нашому серцю, про
яких можна захоплено говорити словами художника Верби:
– Які прекрасні люди у нас живуть! І вони не тільки живуть і
працюють, а вони ще до того й талановито вміють показати себе на театрі.
Коли порівнювати людей з “гаю” з людьми із “рощи”,. можна знайти
деяку різницю, але різниця ця аж ніяк не применшує їхніх чудових
особливостей.
От візьмемо голову колгоспу Івана Петровича Рома-нюка.
І. П. Романюк у “Калиновому гаю” (Ю. Шумський) трохи молодший за
свого тезка з “Калнновой рощи” (Ф. Григор’єв), суворіший і огрядніший.
Очевидно, в “гаю” його Надійка (донька) частіше квасом напуває, але,
незважаючи на квас і на “пираминдон” (голова болить!), він вольовіший,
зібраніший. А зате який же Іван Петрович принадний та чарівний у
“Калиновой роще”! Романюк в “роще” трохи старший, лагідніший і…
худіший. Невже в “Калиновой роще” на трудодні менше дають, ніж у
“Калиновому гаю”?
Мабуть, ні, не менше, бо коли подивитися на Наталку Микитівну Ковшик
з “Калиновой рощи”, можна подумати навпаки.
У “Калиновому гаю” Н. М. Ковшик значно тендітніша, через те,
очевидно, вона й гостріша, і така собі трохи з лукавою хитринкою.
Не можна сказати, що у “Калиновой роще” Н. М. Ковшик простувата, ні,
діло вона своє знає, як член партії і представник радянської влади на
селі – вона вольова й кріпка, а як мати – ніжніша.
От ви бачите на сцені матір у виконанні двох чудесних артисток,
народних артисток СРСР: у “Калиновому гаю” – Н. Ужвій, а в “Калиновой
роще” – В. Пашенної.
Обидві вони прекрасні.
Н. Ужвій – мати-товариш. Ніжний товариш.
В. Пашенна – мати-товариш. Ніжна мати.
Так і треба,, щоб мати була і ніжним товаришем, і ніжною матір’ю!
А взагалі Н. М. Ковшик не може не радуватись, що її в “роще” і в
“гаю” з таким почуттям, з такою пристрастю, з такою майстерністю
втілюють на театрі В, Пашенна і Н. Ужвій.
А яких вони дочок Василин викохали: у “гаю” – О. Кусенко, а в “роще”
– К. Роєк. Які дівчата! Обидві такі милі, такі чарівні, такі розумниці.
У “гаю” – Васи-линка трішки ніби боязкіша, нерішучіша-і в роботі, як
ланкова, і в коханні до художника Верби. А в “Калиновой роще” –
огонь-дівчина. З характером. Така ніби маленька, тендітненька, а як
крутонула художника Вербу, коли ревнощі в ній до балерини спалахнули!
Бачили, як блискавки з її чудових, великих, глибоких очей метнулися?
Спопелю! І як ланкова, Василина – Роєк – твердіша! І в той же час
скільки ніжності й голубіння до коханого й до матері, коли все гаразд,
коли любити та голубити можна.
Трудна доля судилася дочці Івана Петровича Рома-нюка-Надії… І в
“Калиновому гаю” (М. Мушкіна), і в “Калиновой роще” (І. Ліксо). Надія
любить одного, а думає, що любить другого. От і трудно. А проте –
нічого. Все гаразд. У “роще” Надійка кріпша, майстерніше виходить із
трудного становища. Є за що її полюбити так, як її й любить Карпо
Вітровий.
Письменник Батура в “Калиновой роще” (М. Царьов) і в “Калиновому гаю”
(В. Добровольський) – хороший письменник. Лауреат Сталінської премії. В
“роще” – він темпераментніший, у “гаю” – спокійніший, але обидва вони
серйозні, глибокі, розумні.
А от художник Верба в “Калнновой роще” (І. Лю-безнов)-сама вам
принадність, саме, скажемо по-ро-сійськи, “обаяние”… Такий він
безпосередній, такий незаймано-чистий, такий людяний, що аж потиснути
руку йому хочеться. Ну, як же ж його не любити, хоча б і тій Василинці?
Ну, як же ж його не ревнувати до легковажної балерини? Верба, у
виконанні Любезнова, не може таких балерин любити, він може покохати
тільки таку, як Василина… Хай любляться, – вони достойні одне одного!
У “Калиновому гаю” Верба (Є. Пономаренко) трохи не такий. Він більше
художник, він волосся пальцями зачісує, нервовіший, клопітніший… Проте
і цього Вербу із “гаю” полюбити теж можна.
Карпо Корнійович Вітровий, що його любить Рома-нюкова донька Надійка,
V “Калиновой роще” (М. Аннен-ков), незважаючи на тяжкі на війні
поранення, – вже видужав, поправився. Кріпкий чоловік. Спокійний,
солідний, глибокий і рішучий. Чудесний у нього голос…
У “Калиновому гаю” у Вітрового (М. Братерський) ще подекуди тяжать
поранення, не зовсім він іще зміцнів, але дедалі видужує, і є всі дані
сподіватися, що Вітровий його буде кріпким, як і в “Калиновой роще”.
Прекрасні в “Калиновой роще” рибалки, особливо М. Свєтловидов, –
чиста вам скульптурна робота.
Вакуленко, заступник голови колгоспу, у “роще” (П. Оленєв) значно
підхалимніший, хитріший і тонко-підліший, ніж у “гаю”. Філігранна
майстерність.
Ага Щука. У “гаю” (П. Нятко) Ага щукатіша, зубатіша і смішніша, а в
“роще” (С. Фадєєва) -лагідніша, дурнувато-ніжніша і в порожнечі своїй
для нашого часу ще нікудишніша. Хто з них “агаїша” – сказати трудно, в
обох акторська майстерність на високому рівні.
Народний художник СРСР А. Г. Петрицький, – треба сказати просто, –
більше полюбив “Калиновую рощу”, ніж “Калиновий гай”. А особливо третю
дію. Тут ми знову побачили соняшник. Наш традиційний український
соняшник, що ми з нього починали своє знайомство з театральним
оформленням у “Наталці Полтавці”. І любили ми той соняшник, і хаяли ми
той соняшник. (“Та коли ж уже в нашому театрі без соняшника ми
будемо?!”)
Прийшли часи, що вже ми й без соняшника на театрі граємо.
Що ж робить А. Г. Петрицький? Він бере отой самий соняшник і створює
чудову- та де чудову – найпре-пречудовішу! – картину колгоспного,
соціалістичного села! Уявіть собі нове, колгоспне село на золотім фоні
безкрайнього лану квітучих соняшників! Колгоспна плантація соняшника. А
світла скільки, а сонця, а повітря! От вам що значить талант майстра!
Справа, розуміється, не в порівнянні роботи двох театрів, нам просто
хотілося з почуттям теплої подяки згадати про чудесних артистів,
прекрасних майстрів російського театрального мистецтва, що завітали до
нас у Київ і порадували нас чудовим спектаклем, своєю глибоко сумлінною
роботою над п’єсою О. Є. Корнійчука.
Талановита робота Олексія Денисовича Дикого, *пос-‘ тансвника
“Калиновой рощи”, заслуговує на спеціальний аналіз. Скажемо тільки, що
О. Д. Дикий прекрасно знає Радянську Україну, знає її життя, роботу,
характери і звичаї наших людей. Через те все так у нього вірно, все так
характерно, все так тонко.
Ні, товариші, Малий театр – не малий театр. Малий театр-великий
театр!
Честь і слава великому Малому театрові, честь і слава його чудесним
артистам!

“НАЩО МЕНІ ЧОРНІ БРОВИ”
Сиджу оце якось надвечір на Володимировій горі, дивлюсь на широкі
задніпровські простори, на голубі ліси та на чудесний обрій…
Сиджу собі та й думаю, як би це так зробити, щоб прожити ще принаймні
хоч років із півсотні…
У цей момент хтось до мене підходить і хтось мені говорить:
– Доброго вам вечора!
– І вам, – кажу, – доброго вечора! Дивлюсь – знайома дівчина. Молода
й гарна. Чорноока і струнка.
– Сідайте, – кажу, – та милуйтеся з красоти цієї сліпучої.
– Дякую, – каже. І сіла.
Подивився я на молоду, гарну дівчину і так я їй позаздрив:
“Яка, – думаю собі, – щаслива! Жити їй, жити та ще раз жити. Якого ж
ще вона чарівного та прекрасного побачить”.
Сидимо, з краєвидів милуємося, розмовляємо…
А як признатися вам по правді, дівчина ця працює в одному з київських
театрів і пречудесно співає. Я й кажу їй:
– Голубочко моя молоденька! Такий чудесний вечір. Заспівайте чогось
такого потихеньку. Пробачте, – кажу, – за таке прохання: воно, звісно,
співати приємніше для молодого, та вже даруйте старому: лірика, – кажу,
– дуже на мене напала. Будьте такі добрі!
– З охотою, – каже, – заспіваю, бо й у мене, – каже, – настрій
сумовитий.
І заспівала:
Нащо мені чорні брови. Нащо карі очі, Нащо літа молодії, Веселі
дівочі?..
Співала вона чудесно. Стільки було в голосі суму, жалю, болю, що аж
серце в мене зайшлося.
Та проте в цю мить якраз не такої мені пісні хотілося – думав я весь
час про іншу, і навіть, коли цю дівчину побачив, позаздрив, – кажу ж, –
на її літа молодії.
Сердечно я їй подякував за спів та й ще прошу:
– Голубочко моя молоденька! Чого ж ви сумної такої заспівали? Ви б,
може, якоїсь іншої, веселішої, коли ласка ваша.
Сидить вона, задумалась, сиджу і я, замріявшись… Аж ось дівчина
починає, і я знову чую:
Нащо мені чорні брови, Нащо карі очі?..
А в голосі ще більше жалю, ще більше суму, одчай аж ніби
проривається…
Проспівала, тяжко зітхнула й замовкла…
“Що таке?” – сам я собі подумав.
Подивився на чарівну молоду дівчину, а в неї на очах сльозинки
бринять.
Сидимо, мовчимо…
Я вже не прошу її співати, бо бачу, що в дівчини якесь горе.
А вона за кілька хвилин’знову:
Нащо мені чорні брови?..
Я не витримав.
– Голубочко! – аж крикнув.- Що ви, справді: “Нащо та нащо мені чорні
брови?” Та бога побійтеся! Найкраще, наймиліше в людини – її молодість.
Та ще коли при молодості чорні брови, карі очі та отакий голос… Та
цілий світ повоювати можна!
А вона мені печально:
– А я щохвилини молюся, щоб посивіли мої брови, потьмарилися мої очі
і щоб літа мої молодії, веселі дівочі скакнули вперед літ хоча б на
сорок.
– Божевільна! Навіщо це вам?
– Я б тоді головні ролі та прем’єри в опері співала. А то ж мені
доведеться, як і тій артистці, що в “Синій птиці” сорок років “Насморка”
грає…
– Невже, – питаю, – так трудно молодь висувається? Я чув щось зовсім
інше!
– А в нашого театрального керівництва думка інша.
Помовчали.
А потім дівчина говорить:
– Знаєте, я, мабуть, уже на неврастенію захворіла.
– Чому ви так думаєте?
– Та сьогодні, – каже, – вночі таке привиділося, що й досі
заспокоїтися не можу. Ганна, Шевчеккова “Наймичка”, до мене приходила.
Підійшла до ліжка, нахилилася та й каже: “Дівчинко моя молоденька! А
чому ж ти мене в театрі не заспіваєш? Була, – каже, – я сьогодні в
опері, подивилася та аж затремтіла вся, як побачила себе на сцені.-
Слава тобі, – подумала я, – господи, що я сина Марка за молодих літ
народила, а то в таких літах дуже б мені вже трудно було. Заспівай, –
просить, – та заграй мені, дитино моя, – так хочеться знову молодою себе
побачити!”
Прокинулась я, скрикнула: “Ганно?” Дивлюсь – нікого нема, тільки
тремтять у мене руки та волосся до лоба прилипло.
– Та заспокойтеся, – кажу, – буде добре та гаразді
– Навряд чи буде!
– Невже ви така вже, – питаю, – безталанна? А вона мені:
– А ви думаєте, що “Безталанній” краще? Третьої ночі “Безталанна” до
мене приходила. Прийшла та й каже: “Хіба ж я в свої літа так обнімала
Гната, як обнімає його тепер Софія на сцені… Я ж молода тоді була та
прудка, та весела, та гаряча. Спробувала б така вже собі в літах Варка
одбити тоді в мене Гната… Чорта лисогої А тепер зрозуміло, чому
одбила, – бо Гнатові ж тепер однаково, до кого йому, – чи до Софії, чи
до Варки, бо й тій з гаком, і тій “з перегаком”. •
– Ото, – кажу, – яка вам суєта!
– Е, – каже, – “Суєті” краще. В “Суєті” ж усі дійові особи – одна
сім’я – Барильченки. Сім’я дружна, багата, їм не важко сестру в гімназії
до сорока літ учити. Що Їмі А мені працювати треба.
– Невже, – кажу, – старшим Краще?
Старші в нас тільки те й роблять, що молодіють. Тоді я підкахикнув і
кажу:
– Так, значить, я, в моїх літах, вроді як герой?..
– Та ще й який! – каже. – Просто “душка”. Та якби, – каже, – вас у
театр, так ви Ахілл, Орльонок і На-зар Стодоля!
Я ще раз підкахикнув і заспівав:
По дорозі жук, жук, По дорозі чорний, Подивися, дівчино, Який я
моторний!
Так ми й додому пішли. Вона, їй двадцять три роки, співала:
Нащо мені чорні брови, Нащо карі очі?..
А я, мені не двадцять три роки, співав:
Подивися, дівчино, Який я моторний!..

“І ЖИВІ ЩЕ І ЗДОРОВІ ВСІ РОДИЧІ ГАРБУЗОВІ”

Ну, чого мене, скажіть на милость, понесло знов на київський пляж?
Чого я там не бачив?
Ще торік сам собі слово дав, що не поїду я на київський пляж, бо
сильно здорово в човні придавили, а до того ж – вхопив мене хтось у воді
за труси.
Я вирвався й кажу:
– Та я ще не топлюсь! Чого ви мене хапаєте?
– Я вас не хапаю, – каже, – я тільки прошу порадити, як мені квартиру
повернути?
А цього року і до води не доїхав, – в фунікулері розпочалися
квартирні справи.
Приїхав на пляж.
Іду собі берегом, шукаю місця, зачепився ногою за чийсь бюстгальтер,