упав на якесь ожиреніє серця, оперіщив хтось мене розкритим зонтиком, я
з спицею в трусах розчавив чиїсь модельні черевики.
Тільки-но зірвавсь на ноги, а мене знову зонтиком:
– Оддай спицю! – кричить. Вискочив-таки сяк-так на галявину. Дивлюсь,
– чудернацька якась купка народу лежить на сонці, вигрівається.
Не подібна до киян, а ніби щось знайоме,
Я став, дивлюсь.
А якийсь такий огрядненький чоловічина питає:
– Чого ви дивитесь?
– Та ніби, – кажу, – щось знайоме. А не вгадаю.
– А от угадайте!
– Та як же голого вгадаєш! Голі – вони всі однакові. Ніяк не
відрізниш… Коли б в одежі, – може б, і розібрав. А хто ж ви такий?
– Та я ж Шельменко! Денщик! Хіба не впізнали?
– А-а-а! А біля вас оце хто?
– Та всі ж старі ваші знайомі! Ото Гриць із “Ой, не ходи”, а це
Непокритий Іван з “Дай серцю волю”. Пам’ятаєте?
– Аякже! А ото з батіжком?
– То ж Сурма Терешко. З “Суєти”!
– А Матюша ж де?
– Та пішов шукати “предлинну хворостину” для гусей.
– А ото хто?
– То Мартин Боруля з Омельком!
– А хропе ото хто так?
– Грицю, штовхни його, чого він так ото на всі завертки? – звернувся
Шельменко до Гриця. Гриць штовхнув легенько хропуна під бік. Той
підскочив, чмихнув, пригладив волосся під покришку, подув на вуса, щоб у
рота не лізли, і, не розплющуючи очей, почав:
Дід рудий, баба руда, Батько рудий, мати руда.
– А-а-аі Здорові були, дядьку Макогоненкуі Як ся маєте?
– Загоряю!
– Ну, і як?
– Без сіряка пече.
– А ви б сіряка взяли!
– Не дає зав. костюмерного цеху. А воно мені в трусах вроді як і без
нічого. Соромлюсь! Я, як бачите, ще поверх трусів і лопухом. От
призвели!
– А жінки, ото за вами, ваші?
– Та наші ж!
– Хто ж то?
– Циганка Аза, Богуславка Маруся, Безталанна, Лимерівна…
– Що ж ви тут робите?
– Та, розумієте, театри ж ото у відпустку пішли, а ми й собі
відпочиваємо, бо ж так нас заїздили за цей час, що з ніг падаємо. Думали
куди-небудь на курорт – путівок не дають, керівницво театрів путівки
порозбирало. Так ми оце на пісочку.
– І нічого?
– Та воно нічого. Та тільки ж сумно. Сидиш все та й думаєш, коли ж
уже “положеює” буде, все “сватання та й сватання”, – каже Шельме’ДЙв:
Терешко Сурма підсунувся, цьвохнув батіжком:
– Доведеться, – каже, – мать, і майбутній сезон ла-перить та
ламерить! Цього сезону чотири батоги побив, а амортизацію затримують.
Матюша вже виріс, ремствує:
– Не “кататиму”, – кричить, – я. більше “гуси”.- Та воно й не дивно –
парубок уже, женить пора, а за його ніхто заміж не хоче. Дівчата кажуть:
“Боїмось! Кинь “предлинну хворостину”, а то ще оперіщиш!”
Мартин Боруля довго на мене дивився, а потім обе-режненько так:
– Скажіть, будь ласка, шановний пане, чи не можна мені вже на пенсію
подавати? Я так собі прикидаю: як буду я вже на пенсії, так я тоді сам
собі хазяїном буду, – схочу граю, схочу не граю. Не без того, звичайно,
щоб коли-небудь не заграти, та не рік же ж у рік, не день у день, як
тепер. Та ще й провідним у театрі! Дуже важко. І як я маю писати в
прошенії: чи Беруля, чи Боруля?
– Пишіть, як знаєте. В Комітеті мистецтв навряд чи знають, як
правильно!
– А мені як, – устряв до розмови Омелько, – чи й далі крутити собі
голову, чого панові треба: чи коня, чи кобили? Доки ж воно…
Боруля скипів:
– Чого пан накажуть, того й запрягатимеш!
– Та воно, пане, так… Але ж казали, що вже скоро буде сучасний
репертуар, так тоді ж уже машинами їздитимуть, тоді вже чи кінь, чи
кобила, так воно вже й не той… Уже ж кажуть давно оте, як пак його,
антер… он-тер… Ні, не вимовлю!
– Ех, ти, мужва! Ентер… Онтер… І не ентер, і не он-тер, а
унтерв’ю! – Боруля до його.- За панські слова берешся!
– Ну, а як ти, Іване? – звернувся я до Непокритого з “Дай серцю волю,
заведе в неволю”.
– Граю потроху. Мені що? Я людина сумирна, я всіх люблю! Мені нічого!
От тільки кукса моя дерев’янка, трохи вже сходилася. Не витримує. І
стерлася й муляє…
Чи не можна мені протеза як-небудь зробити? Кажуть, тепер алюмінійові
роблять, легенькі! З таким би протезом я б навприсядки танцював би! Хай
мене бог уб’є, танцював би!
– Напишіть, – кажу, – заяву.
– Куди?
– Та ж у Комітет в справах мистецтв.
– Що ото унтерв’ю про сучасний репертуар .дає?
– Еге.
– А буде?
– Що? Протез?
– Ні! Сучасний репертуар!
– Мабуть, буде. Інтерв’ю є, значить і репертуар буде.
– Ну, спасибі вам! – уклонився мені Іван Непокритий, скорботно схилив
голову і пошкандибав. А з очей у нього сльози тільки – кап! кап! кап!
– А чого ж ото ваші дівчатка: Аза, Богуславка, Безталанна, Лимерівна,
– чого вони аж під кущі поховались?
– Та, бачите, в їх купальних костюмів нема. І незручно! Так ото вони
хто корсеткою, хто очіпком поприкривалися й одпочивають.
– А можна до них?
– Чому не можна? Можна! Тільки ж вони дуже потомлені, увесь час
сплять. Та й тепер, бачите, жодна ані поворухнеться!
– Ну, хай, – кажу, – колись іншим разом! Раптом зривається Гриць з
“Ой, не ходи”. Хвацько так підходить:
– Що я вас хочу запитати, пане-товаришу!
– А що таке?
– Чи не буде нам уже коли-небудь демобілізація? Не встиг я
відповісти, як із репродуктора:
Ой, не ходи, Грицю, Та на вечорниці, Бо на вечорницях Дівки
чарівниці…
– Ой, не можу! – скрикнув Гриць і кинувся до Дніпра.- Вирину, як
скінчить! – та шубовсть у водуі

ПРО СЕРГІЯ ВОСКРЕКАСЕНКА

Є на світі такі якісь таємничі слова, – ні, не слова, а певніше,
вислови: “інші” та “тощо”…
Коли ми говоримо або пишемо про когось чи про щось, то, закругляючи
свою думку, ми її дуже часто закінчуємо отими таємничими висловами:
“інші” або “тощо”…
Приміром:
“В нашій поезії дуже плідно працюють Машенька, Пашенька, Дашенька,
Парашенька та інші…”
Або:
“Сьогодні на літературному вечорі виступали письменники Гренко,
Тренко, Мренко, Кренко та інші…”
Хто вони, оті таємничі “інші”?
Чому про Сашеньку, Дашеньку і т. д. пишуть, що він Сашенька, а вона
Дашенька, або про Гренка й Кренка, – що вони – таки найсправжнісінькі
Гренко й Кренко, а решту письменників чомусь гамузом запихають в оте
ге-‘ монське “інші”?..
В чому річ?
Або, розглядаючи творчість якогось письменника, наша критика,
говорячи про позитивне і негативне у письменника, про його плюси й
мінуси, дуже й дуже полюбляє другий таємничий вислів: “тощо”…
“У поета Пашеньки, мовляв, є ритм, є рима, але слабенькі в нього
образи тощо…”
Особливо, коли йдеться про творчість молодого письменника.
А воно, на наш погляд, коли критика береться аналізувати творчість
саме молодого письменника, і слід відкинути к бісу оте “тощо”, а
розібрати до корінчиків, до дрібничок, бо це буде на користь і
письменникові І читачеві того письменника, та й самому критикові, – не
одма-хуватиметься він загальниками, а привчатиметься до глибокого,
детального аналізу… Як анатом із скальпелем.
Сергій Ларіонович Воскрекасенко, наш поет, сатирик і гуморист, – не
молодий поет і не початківець.
Не думайте, що він уже й дідуган з отакенною білою бородою, – ні,
він, що називається, тепер оце “саме враз”, так би мовити, “у формі”…
Пише він уже давненько, але чогось поетична фортуна ніяк не хотіла
ставати до нього лицем.
Не можна сказати, щоб вона була до нього й спиною, ні…
Все якось так – бочком, бочком…
З музою Сергій Воскрекасенко весь час був у добрих стосунках, з
самого початку своєї літературної роботи, а от фортуна його не голубила.
І довго (надто вже довго) затискували Сергія Ларіо-новича в оті
“інші”.
Кінець кінцем Сергій Воскрекасенко розколов шкаралупу “інших”, рішуче
й сміливо “вилупився” з неї на білий світ і радісно заспівав:
Будь здорова, Україно, І чолом тобі, й привіт! Будь щаслива, Україно,
Славна й дужа на весь світі.
Правда,здорово?
Дзвінким, повним, синівсько-вірним голосом вітає поет свою
Батьківщину.
Син, коли він справжній син свого народу, має право одверто, на
повний голос привітати свою матір-Батьківщину, ніжно її приголубивши в
своїх поетичних обіймах…
Дуже й дуже обережною ходою підходив Сергій Воскрекасенко до
літератури, трохи немовби озираючись, оглядаючись…
Ви гадаєте, що він за себе боявся?
Ні, він за літературу болів, щоб її бува якось не образити, не
принизити, не завдати їй якоїсь прикрості.
Звеличити, тільки звеличити, збагатити літературу – не себе на
літературі, а збагатити саме літературу, – мета Сергія Воскрекасенка. .
Я, ви ж знаєте, не рецензію на твори Сергія Воскрекасенка пишу, я
говорю про нього, як про талановитого сатирика й гумориста, як товариша
по роботі в літературі, і мені хочеться, щоб знали його читачі, щоб
знала про нього наша чудесна молодь…
Я не знаю, чи були вже рецензії або критичні розвідки про творчість
Сергія Воскрекасенка, – коли не було, то певне будуть і напевне в його
творчості знайдуть критики. його власне “тощо”.
Про свою роботу, про мету своєї роботи поет сам сказав чудово і
цілком ясно:
Скрізь служи свому народу, І не знатимеш печалі. У великому й малому.
Будь як Ленін!
Будь як Сталін!
Служіння народові – мета поетова. Служить він народові вірно й
нелицемірне. Про друзів, про хороших наших роботящих людей у Сергія
Воскрекасенка і слова хороші, теплі, лагідні… Про наших, про
радянських людей він говорить:
Бо дівчата гарні, вмілі. В нашій, знов-таки, артілі.
Але треба вам знати, що Сергій Воскрекасенко в своїй сатиричній
поезії (він більше сатирик, ніж гуморист) дуже колючий і дуже зубатий, –
я б сказав, навіть лю-туватий.
З ворогом у нього ніяких “цирліхів-манірліхів” нема, – він бере
ворога за грудки і б’є просто в лоб… Словами, розуміється…
І знаходить для ворога слова пекучі, жалючі й гострі…
Лексика у нього народна, і він уміє вибрати для ворога з тої лексики
слова безжалісні, такі, якими обзивав наш народ панів, попів, ледарів і
всяке казна-що.
Про панів ми у нього читаємо:
І стрибуче, мов блоха, Вийшло куце, з піваршина, Закричало щось,
завило, А вона-як мотовило, Довга, довга та суха, І така ж, як він, –
лиха.
Звернув на рецензію… Стоп!
Воскрекасенко дуже дотепний і пекучий у своїх епіграмах і пародіях…
Радісно, товариші, жити в радянському світі, коли з “інших” приходять
у літературу талановиті письменники, що вони саме приносять радість і
народові, і літературі…
От і Сергій Ларіонович Воскрекасенко прийшов з “інших” – майстер
вдумливий, серйозний, дотепний, талановитий тощо!

ПРО СТЕПАНА ОЛІЙНИКА

Вийшла з друку книжка Олійника “Наші знайомі”.
– Напишіть, – кажуть мені, знайомі” рецензію! А я й кажу:
– Не напишу я про книжку “Наші знайомі” ніякої рецензії, бо взагалі
писати рецензій не вмію, та до того ще й не дуже я люблю рецензії,
навіть позитивні, а що вже до негативних, то вони мені просто-таки якісь
непри-ємнуваті!
Хай рецензії про книжки пишуть літературні критики, бо вони для того
обучаються, а от поговорити з приводу книжки “Наші знайомі” давайте,
коли хочете, поговоримо, бо говорити є про що.
Книжка “Наші знайомі” Степана Олійника – хороша книжка.
Хороша вона і тематикою своєю, і мовою своєю, і тоном, і справжнім,
глибоким своїм гумором, гумором оригінальним.
Степан Олійник уміє люто покепкувати з ворогів, уміє лагідно зогріти
теплою своєю усмішкою радянську людину…
Хто хоче в цьому пересвідчитися, хай візьме й прочитає книжку…
Є в книжці речі сильніші, є слабші… але це вже рецензія! Не вмію!
О. Є. Корнійчук, голова Спілки радянських письменників України, на
2-му Всеукраїнському з’їзді письменників дуже правильно сказав про
Степана Олійника, як про вельми обдарованого гумориста.
– На нашому радянському сатирично-гумористичному фронті ми
спостерігаємо дуже інтересне явище, якого не знала дореволюційна сатира,
якого не знає й сатира буржуазно-капіталістичних країн.
В нашій радянській гумористичній літературі народився позитивний
герой…
Такий гумор є у всіх майже радянських гумористів (Воскрекасенко,
Білоус), але чи не найтоншим майстром такого гумору є якраз Степан
Олійник…
Прочитайте у “Наших знайомих” його “Імператора”, “Василя Хомича” та
інші речі і ви побачите, що… але це вже рецензія! Не вмію!
Позитивний гумор у гумористичній літературі дуже цікаве явище, нове,
своєрідне, воно розширює горизонти жанру сатири й гумору, дає йому нові
шляхи, нові властивості…
Багато ще потрібно нам боротися сатирою з ворогами зовнішніми. Чимало
також доведеться нам вкласти енергії в боротьбу з рештками
дрібновласницьких пережитків у побуті і в свідомості людей, та прийде ж
час, що весь бур’ян викорчується на землі.
Тоді як: гумору не буде, сміху?
Ого, ще й який буде!
Але це буде сміх стверджуючий, радісний, ясний, теплий…
Радянські гумористи його й починають.
І серед них – Степан Олійник.
Степан Олійник давненько вже працює в радянській літературі, але
якось воно сталося так, що книжки його з’явилися оце тільки останніми
роками.
В чім річ?
Не знаю, в чім річ, а проте хочеться звернутися до тих товаришів,
кому потрапляють твори наших молодих авторів, початківців:
– Не затримуйте талантів! Хай ростуть!
Один мікробіолог мені говорив, що коли найбуйнішу лірику покласти в
шухляду років на п’ять, вона всихає й перетворюється на сіно, якого
навіть кози не їдять…
А коли зашухлядити на такий час збірку найгуморис-тичніших гуморесок,
на гуморесках починають бриніти сльози, автор тих гуморесок лисіє,
починає ставити своїх онуків навколішки і може навіть до того
рознервуватись, що вставить собі вранці жінчині зубні протези, а потім
кричить на всіх:
– Чого я рота затулити не можу?
Який же з нього гуморист?
Затримали, виходить, у зрілості!
Із Степаном Олійником цього, хвалити долю, не трапилось, та забувати
про це не слід.
Це не значить, що коли до редактора з’явиться молода -\ кучерява
людина, подасть зошита з віршами і рішуче заявить: “Я – геній! Ось
вірші!”, то обов’язково треба відразу дзвонити до директора видавництва
“Радянський письменник”, щоб опоряджував літака везти вірші до друку…
Навіть коли та молода людина подасть довідку від кербуда, що, мовляв,
мешканець будинку № 40 по вулиці Зеленій Іван Красунь справді геній, що
підписом і печаткою свідчиться, і тоді навіть не треба хапатись.
Треба сказати такому “генієві”:
– Сідайте, будь ласка! Покажіть язика! Скажіть: “а!” І так ладиком до
нього, ладиком:
– Генія, мовляв, ще не видать, а так вроді “щось кудись лізе”.
Література, в тому числі і гумористична, делікатна штука: недобереш –
погано, перебереш – ще гірше…
Треба, щоб було “саме враз!” І треба, щоб усе було вчасно!
В резолюції 2-го з’їзду радянських письменників України відмічено, що
“із значними досягненнями прийшли до з’їзду письменники, які працюють в
галузі гумору й сатири…”
Я гадаю, що така висока оцінка з’їздом роботи українських радянських
сатириків і гумористів не позбиває їм їхніх шапок набакир, і надалі вони
носитимуть свої шапки скромненько, дужче наполягаючи на тому, щоб більше
було таких книжок, як “Наші знайомі”…
Я також гадаю, що всі талановиті українські сатирики й гумористи
знають визначення Шолом Алейхема, що таке талант.
– Талант, – казав Шолом Алейхем, – це така штука, що коли вона є, так
вона таки є, а коли її нема, так її нема…
Знають вони також і інше визначення таланту – Максима Горького:
– Талант – це робота!
Наслідком сполучення двох вищепойменованих визначень: “коли він є”
плюс “робота” – і бувають такі книжки, як “Наші знайомі”.
Дехто з письменників-гумористів замислюється:
– Чому, – мовляв, – сатиру й гумор ставлять на останнє місце? От і в
доповіді т. Корнійчука спочатку – поезія, потім – проза, потім –
драматургія, далі – дитяча література і аж останніми – гумор і сатира?
Та й завжди так: і в статтях, і в оглядах… Чому?
Гумор і сатира не на останньому місці, а на лівому фланзі
літературного фронту! І це зрозуміло: справжній полководець завжди на
флангах становить найхоробрі-ших, найбойовіших солдатів!
От чому сатирики й гумористи на фланзі!
Лівофлангові літературні солдатиі
І серед них один з найбойовіших – Степан Олійник!

ПРО ДМИТРА БІЛОУСА

Поет-сатирик Дмитро Білоус належить до, мабуть, чи не наймолодшої
плеяди наших українських радянських поетів-сатириків та гумористів.
Чи до плеяди, чи до когорти?
Та, мабуть, і до плеяди і до когорти, або до обох їх разом.
Чому саме до плеяди або до когорти?
А це тому, щоб не сказати по-нашому, по-простому: до загону!
Уперше заговорив Дмитро Білоус під час Великої Вітчизняної війни,
1943 року, заговорив на повний голос, і голос той дедалі кріпшає,
мужніє, набирає сили й авторитету серед читачів.
І вже тепер, перелічуючи наших сатириків та гумористів, чи оглядаючи
нашу сатиричну й гумористичну літературу, не можна не згадати про Дмитра
Білоуса, навпаки, якось аж дивно, як подумаєш, тобі робиться: як же це,
мовляв, так, що наша література могла перебувати без “Осколочним”, без
“Будьмо здорові”, без “Добрим людям на здоров’я, ворогам на безголов’я”,
або без “Веселих облич”?
Ото такі назви мають окремі книжки Дмитра Білоуса, що вийшли по наших
видавництвах з 1948 року.
Мало?
Дехто каже: мало!
Воно, розуміється, що більше, то краще, хоч з другого боку: “Краще
менше, та краще!”
Не будемо ми поета батіжком підцьвохувати, не будемо ми його й за
поетичні поли притримувати. Хай пише!
Років Білоусові Дмитрові значно менше, ніж декому, гемоглобіну в його
крові 99,9 процента, папір тепер у нас виробляють кращий’, як колись
виробляли на фабриці князя Паскевича у Гомелі, а ленінградські авторучки
такі пішли, що куди тому Паркерові: сама пише, – встигай тільки по
паперу її пересовувати та вільного від писання часу іноді думати.
Часу ще для Білоуса вистачить, ще багато, – ми в це кріпко віримо! –
він напише хороших віршів і видасть багато хороших книжок!
А Білоус сам прекрасно розуміє: самі вірші не пишуться, працювати
все-таки треба!
І працювати наполегливо й сумлінно!

II

Розпочавши свою поетичну путь, Дмитро Білоус дуже •хороших і дуже
правильних “тичок” на тій путі понаставляв:
І коли поет шукає
Шлях між стріх і лопухів, Він тоді не помічає У житті нових шляхів.
(“Поміж стріх і лопухів…”).
А перед тим:
І коли поет воліє Проїжджад-и на волах, То читат’чаш червоніє За
кривий поетів шлях.
(Там же).
Отже, не між стріх, не між лопухів, і не волами!
Нові творчі орієнтири! Нові, сучасні способи поетичного руху
вперед…
А по стріхах, по лопухах, по волах (поетичних, розуміється!)
-“Осколочним”!
Правильно!
Намітивши собі такий поетичний шлях, Дмитро Білоус пішов ним твердою
й певною ходою, на манівці не збочуючи та пильно роздивляючись навкруги
своїм гострим оком сатирика.
А око в Білоуса таки справді гостре, вміє підмічати все те, що
вимагає уваги, і помічає він його навіть і тоді, коли воно хоче
приховатися, залазить у щілинку, щоб звідтам шкодити нашому поступові
вперед.
І слово в Білоуса знаходиться разюче, дошкульне, пекуче, так що
“об’єктам” поетової уваги не можна сказати, щоб було спокійно та
байдуже…
Гострого осикового кілка (так розділ у книзі “Осколочним” зветься:
“Осиковий кіл”) забив Дмитро Білоус у брудну могилу фашистів-гітлерівців
та українсько-німецьких націоналістів.
Належне гітлерівцям:
Той наказ, що він накреслив, Хлопці здійснили вночі:
Ворога в петлі піднесли На належну височінь.
Належне псам українсько-німецьким націоналістам:
Люди кажуть: – Ой, велике Вам спасибі, ковпаки! Гляньте: що не жовта
пика, То й блакитні синяки!

III

У творах на внутрішні теми Дмитро Білоус віддав належне так званому
позитивному гуморові.
Колись, у “безконфліктну епоху”, дехто галасував, що у нас, мовляв,
все добре та гаразд, що негативного того в нас, як муха капнула, навіщо,
мовляв, його показувати, воно нетипове, катай, Матюшо, про хороше та
миле.
Ми дотримувалися та й тепер дотримуємося тої думки, що поруч гострої
сатири, яка випікає все лихе, все те, що заважає нам будувати прекрасне
майбутнє, має право на життя і отой позитивний гумор, твори, де теплою,
лагідною усмішкою, дотепним, але прихильним словом треба похвалити,
підтримати, показати, як приклад, наших прекрасних радянських людей,
передовиків, новаторів, ударників.
Основне завдання сатири, розуміється, викривати, картати і випікати.
Це так.
Але одне одному не заважає…
З так званого позитивного гумору складається розділ “Добрим людям на
здоров’я”.
Чудесний вірш у цьому розділі – “Колісник” – про колісника діда
Михайла, що його і таких, як він, “…колгосп “Калініна” у люди
вивів…”
Шумить пшениця колосом, А жито аж гуде, І раде сонце колесом По небу
вгору йде.
Хоч там палій по світові Пускає дим і чад. Та колесо, брат, дідове Не
крутиться назад!
У розділі “В сім’ї не без виродка…” поет пером сатирика викриває
негативні явища в нашому житті.
Тут і “На словах – усе чудово”, і “Актом стверджено…”, де, за тим
актом, “…в водоймі утопивсь гусак”, і “Ілько-хвалько”, отой самий, що:
– Ну, Ілько наш і “цабе”! В нього меж немає- Всі говорять, – він себе
Тільки й величає.
Розділ цей – гострий і дотепний.
…Дмитро Білоус майстер на дружні шаржі, пародії та епіграми на
своїх сучасників.
Чимало також він працює в галузі перекладів: з російської (байки І.
А. Крилова, Дем’яна Бєдного, С. Ми-халкова), з білоруської (Богушевич),
з латиської (Ян Райніс), з азербайджанської (Сабір), з осетинської
(Коста Хетагуров), з вірменської (Аветік Ісаакян)…

IV

Єсть у Дмитра Білоуса вірш з циклу позитивного гумору “Телятниця”,
присвячений Героєві Соціалістичної Праці Ользі Сердюк.
Так отой самий вірш, власне, не вірш, а корова, що про неї в тому
вірші згадується, дуже підвела хоч і молодого, але дуже сердитого
критика з газети “Молодь України” О. Лук’яненка.
Як підвела?
А так: узяла, гемонська, та й отелилася чотирма телятами.
А діло було так.
О. Лук’яненко написав, а “Молодь України” взяла та й надрукувала
статтю про збірку віршів Д. Білоуса “Веселі обличчя”, яка (стаття)
зветься “На жаль, не весело”…
Стаття та робить “могильний” висновок про творчість Дмитра Білоуса:
“Та не всякі ще рядки та й на вірші схожі”…
Читаючи ту статтю, почуваєш, що кожний абзац ніби- тарарах голоблею,
тарарах!
А взагалі, з тої статті виходить, що нема поета-сатирика Дмитра
Білоуса! Нема та й уже…
Так і вчувається, що, надрукувавши ту статтю, редакція хором
заспівала:
Ой, був та й нема. Поїхав на річку, Якби його чорти взяли, Поставила
б свічку!
А при чім тут, ви запитаєте, корова?
О. Лук’яненко картає Дмитра Білоуса: “навряд чи вдало сказано “Корова
отелилась телятами” (ясно, що не козенятами!)”.
От бачите, як можна пересмикнути. У Білоуса чорним по білому
написано: “Чотирма телятами”.
Що це значить? Це значить, що трапилася надзвичайна подія, яка,
натурально, викликала потік екскурсій до колгоспу! Та й не могла не
викликати, бо народ у нас цікавий! Четверо телят!
– Поїдемо, подивимось! Досвіду наберемось! Може ж, і в нас по четверо
телят корови водитимуть?
А О. Лук’яненко, щоб підхихикнути – “Ясно, що не козенятами!” – увів
читача в оману. По-простому, набрехав.
Прочитавши це, можна Лук’яненкової рецензії далі й не читати, бо
народна мудрість говорить: “Єдинажди збрехавши, хто тобі повірить?”
У наївності своїй О. Лук’яненко гадає, що порада Сталіна
письменникам: “Пишіть правду!” критиків не стосується…
Неправильно гадає О. Лук’яненко.
І критики повинні теж писати правду!
Дивує нас і спосіб виховання своїх поетів, що його (способу) добрала
редакція “Молоді України”: голобляї
А Дмитро Білоус – комсомольський поет-сатирик, який почав працювати і
працює здебільшого в комсомольській пресі, який і виріс і росте далі із
комсомольської преси.
Виходить:
– Я тебе породив, я тебе і вб’ю!
Не треба вбивати: хай живе!
Такі-то діла!
Ну, нічого – буває! І це переживемо!
Дорогий Митя Білоусе! Хоч ви аж ніяким родом не Галушка, а я не
Часник, та проте:
– Уперьод, Дмитре Білоусе! Тольки уперьод!

“У КУРСІ ДЄЛА…” (Пам’яті Юрія Васильовича Шумського)
Було це, мабуть, року 1923-го. А може – 1924-го. Зайшов до мене в
Харкові в редакцію “Селянської правди” співробітник, як він себе назвав,
Херсонського Українбанку.
– Драстуйте, – каже.
– Драстуйте, – кажу.
– Зайшов, – каже херсонець, – я до вас просто, щоб з вами
познайомитися.
– Ну, що ж, – кажу, – давайте познайомимося, – не така вже це важка
справа.
Познайомилися. Сидимо, розмовляємо.
Новий знайомий розповідає мені про Херсон, а я слухаю та угукаю собі,
щоб не мовчати, а розмову сяк-так підтримувати. Говорили, говорили, і
раптом херсонець мене запитує:
– А чого ви до нас, до Херсона, ніколи не приїдете?
– Та нема, – кажу, – справ у Херсоні в мене ніяких, і родичів у
Херсоні я не маю, а в редакції я працюю не роз’їзним кореспондентом,
отже, нема причини, щоб до вас у Херсон поїхати.
– А ви, – наполягає херсонець, – знайдіть причину та й приїдьте!
Послухаєте, як співробітник нашого банку ваші,твори читає! Не пожалієте!
– Який співробітник?
– Шумський! Юрій Васильович Шумський! Він так вас читає на наших
вечорах самодіяльності, що ми помираємо зо сміху!
Отак я вперше почув про Юрія Васильовича Шум-ського.
До Херсона мені тоді поїхати не довелося.
1925-го року в Одесі заснувався Державний драматичний театр ім.
Жовтневої революції.
Ю. В. Шумський почав працювати актором в Одеському театрі.
Відтоді частенько вже ім’я Шумського почало з’являтись і в пресі, і в
розмовах про роботу Одеського театру.
Шумський… Ужвій… Нятко.. Осмяловська…
Кріпке ядро молодих українських акторів очолювало колектив молодого
Одеського театру.
Уже тоді одесити, приїздивши до Харкова, тодішньої столиці Радянської
України, пікірувалися з харків’янами:
– Хіба у вас “Полум’ярі”?! Побачили б ви у нас, в Одесі, “Полум’ярі”!
– І це називається “Республіка на колесах”?! Коли це “Республіка на
колесах”, то в Одесі не одна, а три еРеспубліки на колесах”!
Тоді і в Харкові і в Одесі йшли п’єси: “Полум’ярі” Луначарського і
“Республіка на колесах” Мамонтова.
Ішли ці п’єси непогано і в Харкові і харків’яни не здавалися, гаряче
доводили, що в Харкові п’єси йдуть краще.
Тоді одесити йшли з козирного туза:
– А “Собор Паризької богоматері” ви бачили?! Шум-ського-Клода ви
бачили?! А Осмяловську-Есмеральду?!
Не знаю, чи бачив тоді хтось із харків’ян “Собор Паризької
богоматері” в постановці Одеського театру Революції, чи не бачив, – ця
п’єса в Харкові не йшла, – і харків’яни змовкали…
Розповіді про виконання Юрієм Шумським ролі архідиякона Клода
переростали в легенду.
Так із сина малописьменного чорнороба і неписьменної батрачки виріс
першорядний блискучий артист, згодом народний артист Радянського Союзу,
лауреат Сталінських премій Юрій Васильович Шумський.
Тільки 1927 року мені пощастило вперше побачити і почути Юрія
Васильовича Шумського.
Я не пригадую, в якій саме ролі я вперше його побачив, вразили мене
насамперед те, що на сцені ходила людина, яка не грала, а жила, отак, як
це в житті буває. І говорила так, як у житті говорять, і руками так
розмахувала, і ногами так ступала…
Дивно якось було те, що от чималенько іноді буває людей на сцені, а
дивитися хотілося тільки на Шумського, слухати хотілося тільки
Шумського.
Виходив Шумський із сцени, було шкода, що. він пішов, з’являвся він
на сцені знову – було радісно.
Причаровував Шумський глядача вже самою своєю появою на сцені.
Великого сценічного, по-російськи казавши, “обаяния” був актор.
Дивишся і дивуєшся: і не найбільший він од усіх, і не найтовщий, і
голосом нормальним говорить, а дивишся – на нього, і слухаєш – його,
Шумського.
Отакий був іще світлої пам’яті Панас Карпович Са-ксаганський.
Панас Карпович у “По ревізії” грав п’яничку свідка Гараська. Така
собі нікчемна ніби ролька, верзе щось п’яним-п’янюща людинка на сцені
нечленороздільне, а очей од неї відірвати не можеш. А бачив я Панаса
Кар-повича у “По ревізії” в такому ансамблі, що кожний із учасників міг
прикувати погляд і затамувати подих тисячі глядачів.
Отоді ж таки, 1927 року, я й познайомився з Юрієм Васильовичем в
Одесі.
І тоді ж таки я запитав його:
– Так оце ви той самий Шумський, що з Херсона?
– Отой, – каже, – самий!
– Ну, тоді, – кажу, – все зрозуміло.
– А що саме, – питає Юрій Васильович, – зрозуміло? . – А те, – кажу,
– зрозуміло, що попервах буває незрозумілим.
– А що саме?
– А те, кажу, – саме, що не завжди слід не вірити людям, ніби