– Де тут часник? – кричать. Дідусь тарілку з ковбасою, принюхує:
– З часником! – каже. І таке за столом вчинилося.
У хазяїна вже піт на чолі й чуб мокрий, а драма не вщухає. Тоді він і
каже:
– З часником у нас ковбаса чи без часнику, та я вірю своїй господині,
що часнику вона не клала. А чому не клала? А тому вона не клала, що ніде
його не дістала. А чому вона його не дістала? А тому, що дід-городник
проґавив і часнику не посадив.
Дід як підскочить:
– Я хіба не казав, що часнику треба посадити?! А ви <с що, Іване Петровичу, відповіли? "Обійдеться й без част нику!" А тепер дід винуватий! Неправильно, Іване Петровичу! У Діда часник єсть! Та не для всіхі При цих словах дідусь витяг із жилетної кишені величезний зубок часнику, надгризеного! - Так от воно звідки! - всі на діда накинулися. Іван Петрович як трахне ще раз по столу рукою: - Так от, діду! Наказую! Наступної весни посадити не менш як гектар часнику! Все! - Гектар?! - усі: - Навіщо гектар? Що з ним робитимемо? Дід підвівся: - Єсть гектар часнику, Іване Петровичу! На цьому таки драма вщухла. Наступної весни дідусь-городник посадив цілий гектар часнику. Дехто ремствував, дехто дивувався, навіщо, мовляв, стільки часнику. Та ось як уродив часник, та як дізналися про це працівники ковбасної промисловості, - так і дідусь-городник ходив гоголем, і Іван Петрович Дрімлюк ходив гоголем, а бухгалтер колгоспний все посміювався та голові колгоспу доповідав: - Знову переказ на наш рахунок у банок! За часник! - Скільки? - питає Іван Петрович. - Чотири нолики ззаду! - І то гроші ! - каже Іван Петрович. - От вам і часник! - сказали ми мудрому колгоспникові. А мудрий колгоспник: - А ви що гадали?! Часник та цибуля, та перець - де ж дуже потрібні речі - спеції у харчовій промисловості! Гав ловлять ті керівники наших колгоспів, що їх не культивують! А що ото драма з часнику вибухла? То нічого, воно ж на користь. ЖАРТИ - Ну що, готові до жнив? Як у вас із косами? Чи приладнати грабки до кіс? - запитали ми оце якось В одного молодого та жвавого бригадира. А молодий та жвавий бригадир з таким презирством на нас подивився та й каже: - А ви, товаришу, з якого століття? - Та ні, - ми йому, - ми з Мандриківки! - Так знайте, - проказав нам молодий та жвавий бригадир, - що тепер час комбайнів, а не кіс! - Ну, пробачте, - вклонилися ми молодому та жвавому бригадирові. - Ми ще й косу... Аж ось підходить до нашого гурту дідок із косою, а на косі невеликі грабки... - Драстуйте, - вітається дідок. - Здоровенькі будьте! - А куди це ви, Васильовичу, косу надраїли? - бригадир до його. - Та це я, товаришу бригадир, косу намантачив, грабки припасував, бо, знаєте ж, ото отам горбок серед лану, а за горбком - така вроді улоговинка, - комбайн там не вдере, а я підкошу, щоб не пропадало... Та воно ж і так буває: на кутах, дивись, там гривку залишить, там колосок стирчить, а я його косою та в снопик, та до гурту, - а воно дивись, - колосок до колоска, снопик до снопика, центнер до центнера, - та все в трудодень, та все в трудодень. А трудодень - він не тільки в засіку, а він і в діжу... Молодий та жвавий бригадир подивився на дїдка, подивився на нас, і так ото авторитетно: - А комбайн, - я вам говорю, - передова технікаї Да! А ми до нього лагідненько: - Ну аякже! Товаришу бригадир! Вашими устами глаголить сама істина! Комбайн - головне! Правильно! А як горбик та улоговинка, та десь огріх, - так там і коса не завадить! А дідок додає: - І дуже воно добре виходить, коли комбайн люблять та вітають, а косу гострять та клепають... II А то ще й така розмова: - А скільки у вашому колгоспі комбайнів працюватиме? - А я хіба знаю?! Так нам відповіла така собі огрядненька жіночка у вагоні, що з Києва на Бориспіль нас віз. Сказала та ще 6 губу закопилила. - А хіба ви комбайнів не любите? - запитали ми огрядненьку жіночку. - А той комбайн мене аж ніяк і не лоскоче! - Дорога жіночко! Так комбайн вигадали зовсім не для того, щоб він когось лоскотав! - А нащо мені той комбайн! Мені й серпа досить! - сказала так огрядненька жіночка та. й одвернулася. Ми до неї і сяк і так: - Та як же ж ви так, що ніби комбайна не признаєте? - Я признаю, тільки для колгоспу! А в мене на присадибній ділянці він ні до чого! Я своє жито серпом жатиму, та ще й до схід сонця, щоб не висипалося! - А ви колгоспниця? - запитали ми. - Аякже! Колгоспниця! Та ще й не проста! У мене чоловік - заступник голови правління. - А скільки ж у вас трудоднів? - запитали ми. - У нас із чоловіком - вісімсот! У нього сімсот дев'яносто і в мене десять. Та для нас досить! Чоловік же не може молоко в місто возити! Він у колгоспі, а я на базарі. Так і працюємо. Для нашого господарства і серпа вистачить. А ви про комбайн... А ми собі слухали та й міркували: та коли ж уже такий комбайн винайдуть, щоб отаких "колгоспниць" із колгоспу повикошував? III - Ой, і хороша ж машина - комбайн! До чого ж приємна машина! - А чим же вона так вам сподобалася? - І косить, і молотить, і самохідний! А найголовніше - великий, скрізь його видно! То, знаєте, жатка чи снопов'язалка - кинеш її після жнив серед двору, вона бур'янами як заросте, - на другий рік ніяк її серед тих лопухів не знайдеш... А комбайн такий, що ніякі бур'яни його не переростуть! Хороша машина! - А ви б, товаришу, викошували бур'яниі - Чим? - Ну, хоча б косою. - Так воно так! Та де ж ти ту косу серед бур'янів знайдеш?! Хіба комбайном ті бур'яни косити?.. Так тоді коса не потрібна!.. Ми, розуміється, дорогі товариші, жартуємо, - та воно ще буває й так, що такі жарти декого в "краску" вгонять. Давайте так на жнивах працювати і так жартувати, щоб од наших жартів більше зерна в засіки сипалося! БУР'ЯНИ - ГЕТЬ 3 ПОЛЯ! Що таке бур'яни? Коли задати таке питання агрономові, чи ботанікові, чи взагалі спеціалістові-рослинникові, то він прочитає цілу лекцію про ці триклятущі паразитарні рослини, що забивають наші врожаї і не дають побачити сонячний промінь ні житові, ні пшениці, ні бурякам, пі кукурудзі, - одне слово, жодній озимій і яровій рослині... З лекції тої ми дізнаємося, що один тільки кущик лободи дає 100 тисяч насінин, а щириці - 300 тисяч насінин і т. д.... Що це значить? Це значить, що коли ви цього року не виполете одної лободини, то на той рік з цієї лободини виросте сто тисяч лободин, а коли ви сьогодні залишите на ниві один кущик щириці, то на той рік він дасть "урожай" триста тисяч кущиків. Ясно, що ваше поле захрясне лободою й щирицею так, що нікуди буде сіяти чи то ячмінь, чи то ярову пшеницю, чи щось інше. Коли ви запитаєте, що таке бур'яни, у хорошої ланкової, вона рішуче вам відповість: - Що таке бур'яни, питаєте? Вже виполола. Ходіть подивіться, жодної бур'янинки на моїй ланці не побачите. На запитання про бур'яни у ланкової, котора, сказать, не дуже "рєзва" щодо своєї ланки, а дуже кипуча, коли справа йдеться, щоб пробитись з глечиками молока у вагон під час гарячої роботи по прополці посівів, так вона вам не відповість, а прокричить люто-високим сопрано: - Що ви мені тикаєте в очі бур'янами? Полола. Що мені - найбільше треба? Бур'яни йому спати не дають! Самі політь, як вам так уже ті бур'яни в печінках сидять. Я вже напололась. А коли ви запитаєте про бур'яни у шестилітньої білоголової Оленки, що сидить отам під грушею у волошко-_ вому віночку і грається у крем'яхи: - Оленко, ти знаєш, що таке бур'яни? - Знаю. - А що ж воно таке? - Бур'яни то таке, що як позаторік я було попрошу в мами хліба, так мама мені й кажуть- "Не дуже, Оленко, з хлібом, не роз'їдайся дуже, бо ми тільки по 400 грамів одержали - бур'янів ми не пропололи, от і не вродило". Вареників тоді мама не варили і пирогів не пекли. А тепер мама мало не щодня вареники варять і щонеділі пироги печуть та все мені кажуть: "А чого ти, Оленко, хлібця не береш? Бери, іж, бо тепер у нас борошна повна комора - і житнього, і пшеничного... Ми ж по чотири кілограми на трудодень одержали... Добре посіяли, бур'яни всі випололи, от воно і уродило. Може, тобі перепічок напекти, Оленко?" Не люблю бур'янів, вони нам хлібця не дають, - рішуче заявила маленька Оленка. - їх виполювати треба. Маленька Оленка знає, що бур'яни виполювати треба, а єсть не маленькі, а вже великі дяді з вусами, і навіть V з бородами, і великі тьоті, які все ще вагаються, чи треба •гі бур'яни полоти, чи не треба. Вони огинаються: - Та ще встигнемо. Або: - Та в мене тих і бур'янів не так, щоб уже й густо. А того ніяк не можуть такі дяді й тьоті зрозуміти, що, не виполовши бур'янів, вони не тільки знижують урожай ,, у себе в колгоспі (а значить і в районі, і в області, і в республіці, і в Союзі), а ще й сусідам загрожують засмі- • ченням ланів, хоч сусіди й добре дбають про чистоту своїх посівів. От що таке бур'яни. Один тільки чоловічина й трапився нам вд життєвому нашому шляху, який говорив про бур'яни з почуттям ніжності й сердечної бур'янам подяки. Це - колишній голова колгоспу. Головувалось йому непогано: було й поросятину і до поросятини. І вродини, і хрестини, і весілля й похорон - усе це було в обов'язковій присутності енергійного голови... Особливо добре поливались присадибні ділянки, коли вони збільшувалися для півлітрових дружків проти норми - так соток на тридцять-сорок. Головувалось, правда, не довго, - після головування значно довше сиділось, - .проте проголовувалось дуже весело, - як у карти програлось... Так оцей бувший, - і ніколи вже не будучий, - голова й розповідав нам, яка така хороша штука бур'яни. - Діло, - розповідав бувший голова. - було пізньою весною. Мій колгосп (бувший голова, згадуючи про колгосп, завжди говорив "мій") змагався із сусіднім колгоспом. Настала пора перевірянь, як, мовляв, мій колгосп упорався з роботою по догляду за посівами. Головне, чи пропололи ми бур'яни, чи не пропололи? По правді сказать, не дуже я цікавився цією справою. Говорили мені, що Галя і Наталка - дві такі ланкові були в мене - комсомолки - вже пропололи, що на ланках у них ані бур'янинки. Може, й так, не любив я тих комсомолок, бо де б не зустріли вони мене, ніколи не минуть, завжди компрометують. "Знову, - кажуть, - баньки залив". Ох, і не любив же ж я їх. Да... приїхали, значить, із сусіднього села перевіряти... А в Одарки, знаєте, що біля верби хата, якраз хрестини. Хто ж піде на якусь там перевірку, коли в Одарки хрестини? От чудаки. Сидимо, значить, в Одарки, хрестимо. Коли ось чути знадвору: "Де голова? Де голова?" Одарка вискочила з хати: "Нема в мене голови", - кричить. Коли чую дідів Ониськів голос: "Не бреши, - кричить дід, - у тебе голова". А я вам скажу, і дід же лютий, отой Онисько, був. У печінках у мене сидів. Все кричав: "Я тебе на чисту воду виведу". Одарка вскочила в хату та до мене. "Тікайте, Панасовичу, бо всі дівчата прийшли, і всі з сапачками, а дід Онисько з кийком. Ви, - каже Одарка, - через сіни в саж, а з сажу через тин у бур'яни та бур'янами на хутір у третю бригаду". Бригадир - кум був. Три дні просидів на хуторі. Через три дні повернувся, заходжу до правління, а там уже новий голова сидить. Петро Лісний, з армії повернувся, сержант... його обрали. А що, якби не бур'яни? Хто-хто, а дід Онисько кийка дав би. То такий. А ви кажете, що бур'яни річ не корисна... Корисна, по собі знаю. Я б їх ніколи не виполював. В даному випадку бур'яни справді прислужилися бувшому голові, хоч самого голову й випололи. А на нашу думку, все-таки бур'яни треба винищити. Коли б справді голові треба було де сховатися, можна в льох, чи в ярок, а то просто під ліжко до Одарки. А бур'яни - геть з поля! ДОМІНЯЛИСЬ Трапилося це в районному центрі. В якому саме районному центрі, ми не казатимемо, бо це особливої ваги не має. А трапилося таке незвичайне і таке страшне, що наполохало в районі навіть найповажніших і найвідповідальніших товаришів. Так наполохало, що вони почали на ніч кріпко замикатися, старалися, щоб хтось із домашніх не спав і вартували по черзі. А що ж таке трапилося в тому районному центрі? Жив і працював там завідуючий районним відділом сільського господарств Іван Іванович Іваненко. Іван Іванович був із себе огрядненький, середній на зріст, опасистий, так що його дружина іноді йому казала: - Ти б, Баню, у волейбола грав. Далі вже нікуди ґудзики переставляти, - я петельку прив'язала, застібай на петельку. Он комсомольці у волейбола грають, так які стрункі. Спробуй, Ваню! - Що ти мене до комсомольців рівняєш? - сердився Іван Іванович. - Комсомольці! Що їм, травопільна система болить?! Чи штучне запилення?! Чи просапні?! Наука так стрибнула вперед, що й на петельку не встигнеш застебнутись. Жилося й працювалося Іванові Івановичу в районі непогано. І почував себе Іван Іванович добре. Сільське господарство в районі розвивалося не так, щоб уже дуже, а проте розвивалося. Гірше було з тваринництвом. Трирічний план розвитку тваринництва в районі, правду казавші, шкандибав, одстазав. За це Іванові Івановичу перепадало. І так іноді перепадало, що Іван Іванович сильно дуже нервувався й смикав сердито свої вуса. Я забув вам сказати, що у Івана Івановича були чудесні вуса - чорні, густі та пишні... І не вниз їх Іван Іванович загладжував, а в боки, і вони в його, мов два чорних крила, прикрашали кругле, червонувате, тільки чомусь трохи сонне обличчя. А так взагалі жилося й працювалося Іванові Івановичу, ще раз кажемо, непогано. Одного чудесного травневого ранку, коли цвіли конвалії й бузок, коли було так чудесно в природі, що навіть старий завідуючий районною аптекою, вийшовши на ґанок, зняв пенсне і по-молодечому заспівав: Ой, лопнув обруч Біля діжечки! - так отакого чудесного ранку прийшли співробітники рай-сільгоспвідділу і сіли працювати. Коли дивляться в кабінет завідуючого, за його столом сидить якась худюща, в окулярах, людина, голена й лиса. Сидить і перебирає службові папери. Співробітники питають: - Ви чого сюди забрались? Хто ви такий і чого тут?! Людина суворо подивилася на співробітників і гнівним голосом крикнула: - Як хто?! Посліпли, чи що?! Я заврайвідділом сільського господарства Іван Іванович Іваненко. - Ви Іван Іванович Іваненко? Таке скажете?! Наш Іван Іванович Іваненко огрядний, червонолиций, чубатий, вусатий, а ви... - Що я?! Я вам твердо заявляю, що я Іван Іванович Іваненко. А потім та людина як підскочить та як грюкне кулаком по столу: - Ану, хто проти? Хто проти, - марш з роботи! Співробітники задки-задки-задки та з кабінету... З кабінету долетіло грізне: - За годину приймаю доклади! Іван Іванович Іваненко (новий) поводився, мов тигр. Худющий, аж чорний, а що вже лютий був, то й не сказати. І такий був грізно-твердий та люто-переконливий, що переконав і дружину свою, і районне керівництво, що він найсправжнісінький Іван Іванович Іваненко. - Це я так змінився, - гримав він, - від внутрівидової гібридизації. Минулої ночі мене, - каже, - щось узяло та й гібридизувало. Районне керівництво задумалось: - Могло бути, - каже, - дідько їх розбере, оті різні гібридизації. Може, вночі і гібриднуло, може, й справді змінило нашого симпатичного Івана Івановича Іваненка. Наш мудрий колгоспник, вислухавши цю неймовірну історію, засміявся: - Ну, це вже ви, товаришу, щось такого нагородили, що й у ступі не влучиш. Фантазер ви великий, товаришу! - Це так мудрий колгоспник до нас. Я образився. - І зовсім, - кажу, - це не моя фантазія. За що купив, за те й продаю. Серйозна людина розповідала, така людина, що не міг я їй не повірити. Мудрий колгоспник замислився. Довго думав, а потім і питає: - Слухайте, чи не траплялось у тому районі випадків заміни корів, чи свиней, чи коней? - Як це? - А так. От колгосп має, приміром, сорок корів. Половина з них чистопорідних сименталів. Голова голгоспу, нечесний голова, чи продає, чи наділяє якомусь приятелеві племінну корову-рекордистку, а натомість ставить "драбину", вдесятеро дешевшу. Поголів'я числом однакове. І шито-крито: не прискіпаєшся. А грошики в кишеню. Було таке, чи не було? - Кажуть, що було. - Ну, тоді й історія із заврайсільгоспвідділом зрозуміла. Могло бути. Ото не гібридизація, а ті "мжяйли" так розперезалися, що не тільки корів, а й заврайсільгоспвідділом підмінили. Ото щоб стежив та припиняв усякі такі шахрайства в районі. Так йому й треба. НЕ СВАРІТЬСЯ! (Жарт) Іван Косило, бригадир рільничої бригади, та посварився з Іваном Моторенком, механізатором, бригадиром тракторної бригади. А жили вони завжди між собою в згоді та в злагоді, працювали дружно, - і от нате вам: пробігла між ними чорна кішка! Та яка! Не кішка, а просто тобі чорна пантера! Як іде було бригадир Іван Косило повз трактора, так механізатор Іван Моторенко - за трактор, щоб бригадира Івана Косила не бачити, а як проходить було механізатор Іван Моторенко понад пшеницею, так бригадир Іван Косило - у пшеницю, щоб механізатора Івана Мо-торенка не бачити. А пшениця така вродила, що й не нахиляючись заховатися можна: ускочив у пшеницю - і нема людини, хоч вона навіть і бригадир. А що сталося? Подейкують, ніби бригадир Іван Косило хотів покепкувати з механізатора Івана Моторенка: - Ну, що б оце ти із своїм комбайном робив, якби я тобі отакої пшениці не викохав?! Кажи, га?! Та ще, кажуть, і зареготався. Та ще, кажуть, і прилюдно. Механізатор був людина поважна, трудно було його розсердити, а вже як розгнівається, тоді держись. Спочатку зблідне, потім почервоніє і, як заговорить, аж заїкається... - Ти це всерйоз? - запитав механізатор у рільника. А той своєї, кепкує: - Всерйоз?! А що я з тобою - в триньки гратимусь?! - Ну? - насторожився механізатор. - Живете нашими знаннями, нашою агротехнікою! Нашою... нашою... - не знайшов Косило слова. - Що нашою, нашою, нашою?! - перекривив механізатор. І вже зблід. - Розумом нашим! А потім: ми механізатори! - Р-р-р-озумом? В-в-в-вашим розумом?! М-м-и в-в-вашим розумом живемо? - аж застогнав механізатор і вже почервонів, і вже почав заїкатись. - Та плавали б ви своїм голим розумом зверху по стерні, як і досі плавали, якби не ми, механізатори! Бригадир підскочив: - Ми?! Без вас?! Та що ви таке робите, скажіть, будь ласка? І без вас пшениця родила! Подумаєш! Механізатор! Баранка!!! Аж затупцював механізатор: - Ба-а-а-р-р-анка? Що робимо? А глибока оранка, а культивація, а сівба, а комбайни! Та як?! Та в які строки?! Родило?! По скільки родило? По два ковші на десятину родило! А тепер по тридцять центнерів з га?! . Ціпидло ти таке! - Хто ціпидло?! Я - ціпидло?! - аж закрутився бригадир. Надійшов комбайнер. Моторенко з комбайнером як узяли бригадира в стоси, так і слова йому не дадуть сказати. Він тільки: - Агр... Міч... Знан... І побіг. Біжить, біжить - озирнеться та кулаком: - Я тобі, мовляв... Механізатор махнув рукою... Заїло бригадира Івана Косила: - Ціпидло?! Я тобі покажу ціпидло! І почав рільничий бригадир думати, що б його таке механізаторові зробити, щоб йому було кисло. Якби це було до механізації, він би знав, що зробити: він би йому або одну війїну від війя одчахнув, або занози від ярма у пшеницю позакидав (хай би попошукав ті занози у тій пшениці!), або кілочки з осей повисмикував, щоб йому всі чотири колеса в гарбі поспадали! А в тракторі війн нема, та й ярмо в тракторі не дуже знайдеш, колеса хоч і є, так осі без кілочків... От морока! Довго думав рільничий бригадир і таки надумав: - Я тобі покажу! І тобі й твоєму комбайнерові! Як почалися жнива, як почали гуляти комбайни по пшеничному морю, рільничий бригадир узяв та до безта-рок таких коней дав, що ледве ногами совають. Повезуть безтарки від комбайна зерно до зернозси-пища та й їздять години дві-три. А комбайн стоїть, бо бункер повний! І трактор стоїть! А рільничий бригадир стоїть на могилі та посміхається: - Стоїш? Механізація називається!- Стояїзація, а не механізація! Я тобі покажу ціпидло! Підвозити воду до трактора рільничий бригадир призначив бабу Секлету 111 років, а підвозити пальне - діда Ярусалима 112 років. Стоїть трактор, бо води нема, бо пального нема! І комбайн стоїть! - Механізатори! - махає кулаком бригадир. - Простойзатори, а не механізатори! Я тобі покажу ціпидло! Добре, що такого не було, а то пшениця осипалася. Ой коню, мій коню... Київська філія учбових фільмів випустила на екрани фільм: "Хороший кінь - гордість колгоспу". У фільмі на підставі практичної роботи і досвіду показано, яких успіхів досягли в конярстві колгоспи ім. Сталіна та ім. Хрущова, Ново-Українського району, Кіровоградської області, а також Дубровський державний конезавод та інші. Голова колгоспу ім. Сталіна тов. Кандійчук і голова колгоспу ім. Хрущова тов. Жерновий змагаються між собою. Колгоспи ці викохують чистокровних коней-скакунів. Наслідки змагання щороку перевіряються на районних скачках-перегонах. Переконливо, яскраво розказує і показує фільм основні етапи вирощування коня. Глядач бачить на екрані і вчиться, як ходити коло маток, коло плідників, як "бабувати" біля новонароджених лошаток, як ті лошатка викохувати, виховувати, починаючи від першого недоуздка до першої запряжки, і як використовувати вже дорослого коня. Фільм "Хороший кінь - гордість колгоспу" дає практичні наочні поради з конярства; він увесь перейнятий любов'ю до коня. Отак годуйте, отак тренуйте, отак використовуйте, а водночас і любіть! На вашу любов худобина відповість і відданістю, і чесною працею, і, коли хочете, то й грошима. Так, так - грошима. Бо правильно поставлена племінна конеферма дає колгоспові хороші прибутки. Ви запитайте хоч того самого тов.Жернового, чи тов. Кандійчука, який процент у прибутках їхніх колгоспів становлять прибутки від конеферм? Вони, напевно, не чухатимуть потилиці, а весело підморгнувши, заспівають: Ой коню, мій коню, заграй підо мною! Дехто, захопившись тракторами, може, вже недооцінює коня? Це - помилка. Трактор - трактором, машина - машиною, - честь і хвала тракторові й усякій машині - а кінь - конем, і коневі належить і належатиме почесне місце і в господарських наших справах, і в оборонних. Треба вчитися виховувати коня так, як це робить показаний у фільм'ї ветеран тренінгу коней, Михайло Дмитрович Стасенко, що вже більш як 60 років виховує коней і, маючи тепер за вісімдесят літ, досі не кидає своєї благородної справи, а передає свій досвід молодшим на Дубровському кінному заводі. Хороший кінь таки справді - гордість і колгоспу і окремого колгоспника. Колись, на зорі колгоспного руху, довелося мені жити в одному районному центрі. Був з'їзд районного активу. Район сільськогосподарський. Тракторів тоді по районах було небагато, де-не-де пихкали "Фордзони", а автомашин - і вантажних і легкових - не було зовсім. Актив приїхав до району кіньми. І от перед початком засідання секретар райкому та голова райвиконкому вийшли на площу, де скупчилися підводи, якими приїхали голови колгоспів, директори радгоспів, бригадири, ланкові і т. д. Скільки ж було сорому тим головам та директорам, у кого були коні-драб'я, мотузяні наритники, немазані вози і т. д. А секретар і голова були хазяї добрі, дбайливі і знаючі. Ніякої не було лайки, ніяких доган і крику, було тільки таке: - Це твої рисаки, Іване Пилиповичу? - Мої! - дивлячись у землю й червоніючи, мимрить Іван Пилипович. - Ану, проведи, проведи їх, щоб усі бачили, якими орловцями їздить голова колгоспу! Проведи! Та загнуздай, щоб бува не попадали! Піддержуй борозенного, а то, бачиш, лягти хоче! Скільки було того сміху, реготу... Після такої "виставки" навряд чи наважиться вдруге приїхати До району такими кіньми Іван Пилипович. Він усе зробить, щоб коні в нього були добрі, щоб удруге не, червоніти перед усім районним активом. Тоді й такі способи виховання, може, були непогані, бо не було ще тоді фільмів, не було курсів, обмаль було зоотехніків, агрономів... А тепер у нас все єсть для того, щоб побачити краще, - чи в учбових фільмах, чи на виставках, - щоб збагачувати досвід, вчитися... Таку благородну мету має і фільм "Хороший кінь - гордість колгоспу", і, треба віддати йому належне, фільм своєї мети досягає. Закінчується фільм правдивими словами диктора: "Нашій Батьківщині потрібні мільйони і мільйони породистих коней. І країна чекає від конярів дальших успіхів". II - Ну, добре... Коні вже у нас єстьі І добрі коні єсть! І чимало у нас коней єсть! А буде їх, коней, іще більше, і будуть вони, коні, ще кращі! І от виросте такий собі кінь-вогонь, чистопорідний орловець, сірий в яблука красунь, підійде до свого конюха-вихователя, переможно заірже: - Виріс! Запрягай мене, дядю! І помчу я тебе, дядю, шляхами, полями-ланами, як вихор! Нехай знають, як коні літають! Запрягай! А дядя конюх-вихователь тому коневї-вогневі та у відповідь: - А в що ж я тебе, голубчику, запряжу? В оцей хомут, що його промкооперація на кроликів виробляє чи в оці шлеї, наритники, що їх промкооперація з ґноту понашивала? Ламп гасових тепер уже небагато треба, бо скрізь електрика пішла, от промкооперація й пустила ґноти на шлеї, на наритники, на гужі!.. Ти ж хвостом махнеш, і всі ці ґнотики кульбабою порозлітаються. - А що ж мені - гуляти, байдикувати?! Іго-го-го-го! Я жеребець чесний, жеребець трудящий! Я вівса даром їсти не хочу! Іго-го-го! - Почекай, голубчику, жеребчику! Я спитаюсь у голови колгоспу, може, він дозволить тебе в "Побєду" запрягти? В нас у колгоспі он уже три "Побєдн" і ні одного воза! І не думай, що колгосп у цьому винний! Ні! Оті, хай їм щастя, "деревообделочники" так те нещасне дерево "обдєлують", такого воза встругнуть, що не встигнеш у того воза запрягти, сказати "но", як тобі зразу: Про-о-о-падай моя телега, Все четыре колеса... Спиці самі по собі, обіддя самі по собі, шкворень кан-дибобером, тільки голоблі в гужах стирчать. - По-о-о-їхали! - А ти, коню, кажеш - запрягай! Легко тобі казати, - а тут ні хомута, ні воза... - А старий же хомут єсть, я бачив. Непоганий, видать, хомут, і якраз на мене! - заірже кінь. - Та він же весь потріскався! Нема чим мастити збруї! Нема дьогтю! Та я б сам нашій промкооперації за таку роботу вимастив би ворота дьогтем, - так де ж того дьогтю взяти? - Так-так! - сумно заірже кінь. - А потім не забувай, коню мій, що як запряжемо ми тебе, то бігти тобі можна тільки ґрунтовими шляхами! На брук чи на асфальт і не думай! - Чому? - Бо ти босий, некований! Уяви собі, вухналя нема! А як є, то такий вухналь, що ним навіть слонів не можна підковувати, - розколе слоняче "копито". Таким вухналем можна кувати хіба тільки іхтіозаврів та єгипетських сфінксів! Та й замислиться старий конюх. А потім і каже: - Ми, конярі, свій обов'язок перед радянською державою виконаємо! Коня ми дамо! І доброго коня! Та треба ж і нам допомагати. Чому, наприклад, у нас іще не зовсім вирішено справу з кормовим для коней балансом? Чому так трудно добитися планового постачання коням концкормів і т. ін.? Чому в нас і досі зовсім кепсько стоїть справа з обліком праці коней? У декого зриваються вигуки: "Коні мало працюють, коні дармоїди!" А хто враховує працю наших коней? Запрягай! їдь! І все! Коли виїздить машина, їй і наряд, і путівка, Г все... А коні? Па-няй! А коли буде налагоджено облік кінської праці, тоді побачимо, чи такі вже коні дармоїди, чи таки вони справді мало роблять! Там, де єсть конеферми, треба подбати про вигули для коней, бо розвиток коня - це рух! Хай не мучиться молодняк по стайнях, по денниках, хай бігає, вигулюється. Тоді коні будуть, як коні, а не уславлені "Му-2", симпатичні бички-третячки... - Отакі-то діла, мій конику! - лагідно промовить конюх, погладжуючи коня по крутій шиї. - Набридло, брат, мені вже співати: Ой конику вороненький, Де ж твій хомут ремінненькин? ОЙ, ДУБ, ДУБА, ДУБА... На Чернігівщині росте дуб. Чудесний дуб - високий, розлогий, у чотири обхвати. Могутній дуб. Той дуб, що про нього пісні співають: На березу дуб похилився, На багату чорт задивився... Це, звичайно, не той дуб, що його колись був посадив "святий" Федосій Чернігівський. Того дуба, що посадив Федосій, із'їли. Ще за царя Панька. Як? А так - узяли та й з'їли, згризли зубами, бо він од зубів допомагав. Як гризонеш було того дуба, так твого зуба як рукою зняло. Я ще пам'ятаю, як моєї бабусі кума "збігала", як вона казала, з Полтавщини до Києва, до Лаври, вертаючись із Києва, по дорозі забігла в