Остап Вишня. “Оповідання”

Чернігів, одгризла тріску з того дуба та й бабусі моїй маніньку цурочку
принесла, бо у бабусі сильно зуби крутили.
Гризонула бабуся чернігівського дуба – заніміло. Не було чому боліти:
кріпкий дуб був.
Стоматологічний, сказать, дуб був.
Тепер такі не ростуть, тепер, замість таких дубів, пішли бормашини,
пеніциліни та інші всякі “дерева”…
А це росте на Чернігівщині простий собі дуб. Росте й людей рятує.
От одного весняного ранку, тільки-но зійшло сонце й ударило золотим
промінням по зеленому листу, дуб прокинувся, зашелестів вітами,
порозправляв листя, чхнув, подивився на сонце, потім на землю круг
себе… Гулькі – а недалечке виткнулися з землі два ніжних листочки
молодого дубочка…
– Ти, мале, звідки? – густозеленим басом запитав дуб.
– А я, дідусю, цієї ночі виросло!
– Само?
– Само, дідусю!
– Та тепер же, кажуть, вас гніздовим способом, садовлять та кохають,
та доглядають.
– Е, дідусю, садовлять, та не скрізь… Та й розказало мале дубенятко
старому могутньому дубові, як воно біля нього опинилось і чому саме воно
тут проросло…
Отакої воно розказало.
– Довгенько, дідусю, я в жолудях лежав. Лежу та й лежу, лежу та й
лежу… А воно, знаєте, в піску не дуже приємно лежати: муляє й на зубах
тріщить. А рости хочеться, так хочеться, так хочеться… Та й боязко,
щоб не засохнути. Лежимо ми, жолуді, сумуємо: – Чого лежимо? – Один
інженер сівалку винайшов, щоб гніздовим способом, як учить Трохим
Денисович Лисенко, вас сіяти, – кажуть. – А коли ж? – Та вже технічна
рада Міністерства лісового господарства УРСР винахід схвалила, і міністр
затвердив. Доручили начальникові обласного управління лісового
господарства реалізувати… – Ну, добре, думаємо собі… Та як пішло, як
пішло, як пішло… Ні, не так, дідусю, – та як лягло, як лягло, як
лягло… Та й досі лежить… Схвалили, затвердили, а бази виробничої не
дали, а грошей не дали. Чернігів пише до Києва, Київ пише до
Чернігова… Така знялася паперова хуртовина…
– Так-то папери, виявляється, літають цілих два роки з гаком і
влітку, і взимку, і завжди, а я думаю собі: чого воно – літо, а ніби
сніг іде? – зауважив старий дуб.
– Так, дідусю, то – папери.
– Ну, а далі?
– А далі ми собі лежимо, а справа йде, як біля бабиного воза…
Довели сівалки до “готовності на 80 процентів” та й кинули. Отак із
винаходами у Міністерстві лісового господарства. А інженер,’кажуть, крім
гніздової сівалки винайшов ще й рядкову сівалку для дуба, і комбіновану
сівалку для посіву насіння лісових дерев разом із добривом, і машину для
обробки бересклетового насіння…
– Так-так… закивав кроною старий дуб. – Народ тепер пішов
талановитий, енергійний, не те, що за моєї молодості … Беручкий
народ…
– Так ви знаєте, дідусю, як на Чернігівщині нашого брата, дуба,
сіють?
– Як?
– З пляшки!
– З пляшки?! – зареготався дуб. – 3 якої пляшки? Ха-ха-ха!
– Із звичайної пляшки!
– Та хоч би з-під шампанського пляшки брали, а то ж можуть і з-під
самогону хватонуть… Ха-ха-ха!
– Отож і я перелякався! Дуже вже не хотілося в пляшку лізти. То я й
утік… Та оце біля вас і проріс. Любіть мене, дідусю! А я на вас
рівнятимусь.
– Рости, милий, рости! Нічого не бійсяі Рости вгору високо!

**

Деякі громадяни, бажаючи допомогти цій справі, запитують:
– Де Міністерство лісового господарства УРСР збирає пляшки для посіву
деревного насіння, які саме пляшки і куди приносити?
– Допоможемо! – кричать.- Допоможемо! Ого-го-го! Ви ж тільки
подумайте, які перспективи… До жінки:
– І не пив би, голубочко, і не нюхав би! Так дуже вже ліу люблю!
Порожню пляшку в Міністерство лісового господарства, голубко, занесеш.
От здорово!

ДІЛОВ, ДІЛОВ…

Антон Іванович Рилло керував трестом “Синтетична коломазь” главку
“Возосаниголоблячерезсідельниксу-поря”, а як для телеграм -
“Возочерсуп”. “За сумісництвом йому було доручено керувати ще й
“Музпрокатом” на тій, очевидно, підставі, що й піаніно і роялі робляться
з сухого дерева і добре горять.
Антон Іванович Рилло походив із Полтавщини. Предки його прозивалися
просто собі Рило, і цілий куток на’ селі прозивався “Рили”, – жили вони,
як усі казали, на Рилах.
Антонові Івановичу, а особливо його дружині Пистині Федорівні, таке
прізвище було просто огидне, отож Антон Іванович додав до нього ще одне
“л” – і з Рила вийшло Рилло.
Прізвище стало милозвучнішим!
Родина Рилло дуже пильно оберігала своє модернізоване прізвище, і
коли одного разу до Києва приїхав дід у других Антона Івановича і,
подзвонивши в парадному, запитав:
– Чи сюди я потрапив, чи не сюди? Антон Іванович Рило тут живуть?
Вони мені, вроді, як онуком доводяться…
Пистина Федорівна відхилила двері на ланцюжок, – тигром подивилася на
дідка й просичала:
– Ніякого Рила тут нема! Сам ти рило! – і грюкнула дверима.
– Переїхали, чи як? – запитав дід, але відповіді не почув, почухав
потилицю і пішов на вокзал.
“Видать, переїхали, – сам собі подумав. – Де я їх тепер шукатиму?” -
та й поїхав додому.

…В Антона Івановича було двоє діток: старшенька Наталочка (Талочка)
і молодший Юрко (Жора).
Старшеньку Наталочку вигляділа покійна бабуня, мати Антона Івановича.
Дівчатко виросло слухняне, ввічливе і добре вчилося. А молодший Юрко ріс
уже без бабуні, батькові й матері було не до сина, батько то спить, то
на роботі, а матері, Пистині Федорівні, невиста-чало часу на ательє – то
замовляти, то приміряти, – *Юрко гасав у дворі на самокаті, бив з
рогатки пташок та котів, і коли Наталочка соромила його й закликала
вчити уроки, він показував їй язика, кричав: “Мені мама нічого не каже,
а ти мені не мама!”
Вчився Юрко погано. “Приїздив” додому або на трійках, або на двійках.
З цього приводу Пистина Федорівна говорила:
– Та він іще у нас маленький! Підросте – нажене!
Іноді Наталочка говорила про Юркові “успіхи” батькові.
Антон Іванович, засипаючи після обіду, сонно бурмотів:
– Хай мама з цим розбирається! Чи ж мені є час? У мене і “Синтетична
коломазь”, і “Музпрокат”! Досить мені й так мороки!
Антонові Івановичу таки справді мороки було на роботі чимало.
Особливо у вечірньо-нічні години.
Він ретельно сидів у своєму кабінеті до четвертої, до п’ятої, а іноді
й до шостої години ранку, сидів, дивився на стелю і думав: “Чому й досі
таким начальникам, як я, не дають “ЗІМ”‘ів? Іноді він дзвонив і
запитував секретарку:
– Пошти нема?
– Кілька листів є, Антоне Івановичу!
– Давайте!
Секретарка подавала пошту, Антон Іванович читав листи, думаючи про
“ЗІМ”. Листи були і по лінії “Коломазі”, і по лінії “Музпрокату”. І
іноді якось воно так виходило, що на листі про видачу синтетичної
коломазі з’являлася резолюція:
“Відпустити на 6 місяців фортепіано”…
А на прохання дати на прокат піаніно, він писав:
“Більше, як дві тонни, дати не можемо”.
Та воно й не дивно: ділов, ділові
Цілу ніч просидівши, і не таку резолюцію встругнути можна.
Сидів ночами Антон Іванович Рилло, бо сиділи ночами і в міністерстві
(а раптом подзвонять?!), а раз сидів Антон Іванович ночами, то сиділи
ночами і співробітники “Синтетичної коломазі”, і співробітники
“Музпрокату”. (А раптом викличе?!)
На роботі Антону Івановичу хоч і сумно було, та не так, як
співробітникам: окремий все-таки кабінет, можна й кросворда в “Огоньке”
вгадувати, можна шахові задачі вирішувати…
А набридне це, можна нараду співробітників скликати.
І от урядове розпорядження працювати вДм установам від дев’ятої до
вісімнадцятої години з обов’язковою перервою на обід.
Тепер є час і газету, і книгу почитати, є час у театрі побувати, є
коли буть з дітьми, з родиною!
Ах, як чудесно!
Зрадів і Антон Іванович Рилло: є вільний час…
В перший день праці по-новому обідав він удома, після вісімнадцятої
години.
Наталочка запитала його:
– Татку, ти спати? А що уночі робитимеш? Тепер же тобі не треба на
ніч на роботу?
– Так. Не треба… А й справді, що ж я вночі робитиму? Правильно,
Талочко, ти говориш: тепер можна і вночі мені виспатись. Ну, давай,
доню, поговоримо!
– Ой таточку, яка я рада!-підстрибнула Наталочка. – Давно, ой, як
давно ми з тобою, таточку, не говорили!
– Все ніколи було, дочко. Все робота: і вдень робота, і вночі робота!
Ну, як учишся, Тало? В який клас уже ти перейшла?
– Та схаменися, татку! Я вже на другім курсі університету! Хіба не
пам’ятаєш: я ж тобі ще торік говорила, що десятирічку я закінчила з
медаллю! Хіба забув?
– Так, так… Пригадую, пригадую… От тільки вже забулося, яка
медаль… Так, так… Якось це все повз мене пройшло… Все діла, все
діла… І вдень діла, і вночі діла.. Так ти, значить, уже студентка? А
скільки тобі років?
– Двадцять перший, тату!
– Дивись ти, як швидко час іде! І незчуєшся… Ну, а Жора як? Ще в
дитячому садку?
– Ти жартуєш, тату! – засміялася Наталочка. – Жора залишився на
другий рік у сьомому класі! І за поведінку у нього – четвірка… На
Жору, тату, треба звернути увагу! Нехороший у нас Жора!
– Як на другий рік?! Як за поведінку – четвірка?! У сина Рилла
четвірка за поведінку?! Син Рилла – і на другий рік?! Та я йому шкуру
спущу! Поклич мені Жор-ку-мерзотника!
За кілька хвилин перед розлюченим батьком став Жора. Стрижений під
бокс, з цигаркою в роті, він нахаб-нувато дивився спідлоба.
– Ти – Жора?! Ти – мій Жора?! – отетерів батько.
– А що, хіба не схожий? – прогугнявив Жора.
– Кинь цигарку, мерзотнику! Як ти з батьком розмовляєш? – затупотів
ногами Антон Іванович. – Геть з моїх очей! Запорю!
– Три ха-ха! – зухвало посміхнувся Жора. – Ніж кричати та ногами
тупотіти, папахен, краще на пиво б підкинув! А щодо запорю, – кинь,
старик, свої домо-строї! Час уже на сучасного батька повертати! Адью!
Антон Іванович кинувся до Жори, але назустріч йому випурхнула Пистина
Федорівна:
– Отак ти використовуєш вільний час?! Дивись – на дитину звіром
накинувся! Краще б уже спав та працював, як раніше! Як без тебе вдома
тихо було… Виросла донька, росте синочок!
– Куди росте синочок, ти бачиш?
– Це моя справа, куди він росте! Антон Іванович махнув рукою і ліг
спати. Снилися йому якісь кошмари: у Жори ніби в роті аж три цигарки,
Жора показує йому язика і цілиться на нього з рогатки! А потім ніби
підходить до нього, підморгує й говорить: “Що, папахен, по сто грамів не
колдирнем?” Антон Іванович прокинувся мокрий од холодного поту:
– Тьху! Який кошмар! Це не те, що кросворди відгадувати! Треба щось
робити! Тало! – покликав він дочку. – Ти не знаєш, у нас нема якоїсь
книжечки про виховання дітей?
– Пошукаю, тату, – відгукнулась Наталочка. Антон Іванович замислився.
З другої кімнати почулося бринькання піаніно, і Жора фальшивим
голосом затяг!
…С этим что-то делать надо, Надо что-то предпринять!

НЕЩАСНЕ КОХАННЯ

Іван Федорович Мороз і Віра Іванівна Сніжко разом закінчили
сільськогосподарський інститут, і тепер Іван Федорович Мороз – агроном,
а Віра Іванівна – зоотехнік.
Отут якраз добре було б написати, які у Віри Іванівни коси, які очі,
яка в неї чудесна душа, а в Івана Федоровича – густе та красиве волосся,
- воно кучерявиться! – і який він, Іван Федорович, стрункий,
широкоплечий та сильний, та мужній, і як вони вдвох співають, і як, одне
слово, Ваня любить Віру, а Віра – Ваню, – таку можна було б симфонію
написати, та не можна їх затримувати, їм треба до МТС їхати, бо колгоспи
чекають на спеціалістів.
Хай про симфонію іншим разом, а тепер обмежимося тільки тим, що вони,
одержавши дипломи, поїхали зразу, до загсу, записалися, кріпко
поцілувалися (вони, між іншим, і до цього цілувалися) і почали пакувати
чемодани…
Спакувалися, ще раз поцілувалися й поїхали на вокзал.
На другий день опівдні вони вже були на станції, звідки до МТС -
п’ятнадцять кілометрів.
На станції до них підійшов дідок у сіряку, з батіжком (не сіряк з
батіжком, а дідок), та й запитав:
– Ви, часом, не до МТС? Драстуйте!
– Драстуйте, діду! – відповіли Іван Федорович і Віра Іванівна. – Так,
ми до МТС!
– Так швидше сідайте, бо вона не стоїтьі
– Хто не стоїть, діду?
– Кобила! Вона в нас норовиста.
Іван Федорович і Віра Іванівна швиденько підхопили чемодани і до
воза.
Посідали на воза, дід цьвохнув батіжком:
– Но! Поїхали.
– Так хто ж ви такі будете? – питає дід.
– Я – агроном, – одповів Іван Федорович.
– А я – зоотехнік! – додала Віра Іванівна.
– Так мені й казано! Поїдеш, казано, та забереш на станції
спеціалістів: агронома й зоотехніка. Значить, угадав. Но, ти, мадама! -
цьвохнув батіжком дід. – Да… Завертілось у нас тепер! Ох, і
закрутилось! У кожному колгоспі, казано, буде і агроном, і зоотехнік, і
ветеринар… Культурно, казано, хазяйнуватимемо! По науці… Тільки я
вам скажу: не знаю, як вам, агрономові, в нас буде, а от вам -
зоотехнікові – труднувато в нас буде… Да…
– А чому труднувато, діду? – спалахнула Віра Іванівна.
– А тому труднувато, що ви вроді як женщина, а бугай у нас дуже
строгий. Диявол, а не бугай! Віра Іванівна голосно засміялася.
– А ви не смійтеся! Він, ірод, як зірвався ото в неділю з цепу, а я
якраз ішов до Пилипа, до Канупера, – кумом він мені доводиться, він у
суботу кабана заколов, – так бугай, ірод, як вискочить із корівника, як
зареве, а потім мене вздрів – і на мене. Біжить, хвіст бубликом, реве.
Ну, думаю, ні печалі мені, ні воздиханія… Гульк, а біля Оленино”; хати
драбина стоїть, – Олена в суботу бовдура мазала, я по драбині на хату…
Він прискочив та по драбині лобом – хрясь! А я вже за бовдура держусь…
Перебив, ірод, драбину, стоїть біля хати, передніми ногами землю гребе й
реве… Годин зо три чорногузом на хаті я сидів, а Ілько, що до бугаїв
приставлений, кудись аж на той куток до дочки пішов… Отак і сидів я,
за бовдура вчепившись, аж поки Ілько не прийшов та не загнав його,
ірода, в корівник. Та ще доки без драбини з хати зліз, сміху було. А все
через тих дітлахів. Позбігалися й командують: “Ви, діду, надміть штани
та вроді як на парашуті…” Капосна дітвора, все вона тепер знає, де вам
ті парашути, де вам ті ракети, де ті атоми… Нічого від них не
заховаєш… Да… Прийшов до Пилипа, до Канупера, до кума, а там кендюха
вже поїли, літру випили, кума спить, а кум сидить та “Ах, не вейтеся,
чер-ньіе кудри” співає… От вам і бугай! А ви смієтесь! Народ у нас, у
колгоспі, хороший народ, з-людьми ви зразу потоваришуєте, а от з бугаєм
справа сурйозна…
– Нічого, діду, я й з бугаєм як-небудь договорюсь, – – засміялася
Віра Іванівна.
– Договоришся з ним, з дияволом, коли він реве, як… У нас колись
диякон отак ревів. Як ревоне, було, апостола, так спідниці в молодиць
лопотять, мов од вітру… Так диякон хоч ногами не гріб, а цей реве й
ногами гребе… Чорт, прости господи! Одне слово, як той казав,
животноводство! Но, ти, замечталась! – гукнув дід на кобилку… – А
знаєте, як нашу кобилку звуть?
– Як, діду?
– Новела! Був тут у нас один іще: сказати, не зоотехнік, а вроді
практикант, усе стишки писав… Новелою лошичку прозвав. А що воно таке,
я вже вам і не докажу…
– Це з літератури, діду! – пояснив Іван Федорович.
– Могло бути! Сильно норовиста й дороги не держиться… Могло буть…
Ну, от і наша МТС… Сказать, і доїхали…
В долині розляглося широке подвір’я МТС.
* * *
Директор МТС дуже привітно зустрів Івана Федоровича й Віру Іванівну:
– От і добре, що приїхали! Залишайте анкети та й паняйте до колгоспу
“Зоря”. Там ви й працюватимете разом. Щоб не розлучати вас, – молоде
подружжя, – ми вас обох у “Зорю” й призначили.
Тут же він звернувся й до діда:
– А ви, діду, не тікайте! Повезете спеціалістів до-себе в “Зорю”,
Вони у вас працюватимуть…
– Та мені вже про це казано! – відповів дід. До “Зорі” від МТС -
дванадцять кілометрів. Голова колгоспу вже чекав на молодих
спеціалістів, бо директор МТС подзвонив йому, що вони виїхали з МТС до
колгоспу.
Колгосп теж дуже гостинно привітав Івана Федоровича й Віру Іванівну.
Був уже приготовлений окремий для них будиночок з двох кімнат.
– Вітаю вас у вашій хаті, – сказав їм голова колгоспу. -
Улаштовуйтесь… Будемо працювати. Час добрий… Тільки от що, дорогі
товариші. Ви ще до нас не приїхали, а вже є телефонограми – одна з МТС
від головного зоотехніка, а друга з райради. Завтра о десятій годині
агрономові треба бути на нараді в райвиконкомі, а зоотехнікові – в МТС.
Зранку й виїздіть.
– Та ми ж іще з хазяйством не .познайомилися…
– Наказ, товариші, є наказ!.. Очевидно, там, у районі та в МТС, вам
дадуть директиви, як вам слід тут у нас хазяйнувати…
Другого дня Іван Федорович раненько виїхав до району, а Віра Іванівна
до МТС.
У районі відбувалася нарада колгоспних агрономів. На порядку денному
було питання “Підготовка до весняної посівної кампанії”.
Перше слово голова дав агрономові колгоспу “Зоря” Іванові Федоровичу
Морозу.
– Тільки ви, товаришу Мороз, доповідайте докладніше, передавайте
досвід іншим!
Іван Федорович підвівся й сказав:
– Тільки-но вчора ввечері я прибув до колгоспу “Зоря”, ще не встиг і
по колгоспу пройтися, – оце весь мій досвід.
– Так… Ну, тоді послухайте інших, набирайтеся досвіду.
Чотири дні засідав Іван Федорович у районі. А Віра Іванівна в цей час
працювала в МТС.
– От добре, що приїхали, – зустрів її головний зоотехнік МТС. – Ну,
як там у вас у “Зорі” з коровами? Чи забезпечені ви плідниками-бугаями?
– Я тільки вчора приїхала до колгоспу, ще не встигла ознайомитись з
господарством, але чула, що в колгоспі єсть якийсь дуже строгий бугай.
Дід-їздовий розповідав… Оце й усе, що я знаю про плідників у “Зорі”, -
відповіла Віра Іванівна.
– Ну, гаразд! Директив тут та циркулярів різних зібралася ціла гора.
Сідайте та під копірку переписуйте, треба по колгоспах порозсилати…
П’ять день Віра Іванівна переписувала в МТС папери.
Коли вона поверталася додому, по дороз[ зустрілася з Іваном
Федоровичем, якого викликав в МТС головний агроном.
Зустрілися в дорозі, привіталися:
– Ти додому? – запитав Іван Федорович.
– Додому! – відповіла Віра Іванівна. – А ти?
– А я з дому! До МТС – викликає чогось головний агроном!
– Надовго?
– Не знаю!
– Ну, не затримуйся! Повертайся швидше! А як там у нас – на новому
місці? – поцікавилася Віра Іванівна.
– Ну, що я тобі можу сказати? Учора пізно ввечері я повернувся з
району, а сьогодні вранці оце вже їду в МТС… Спалося нічого.
Коли Іван Федорович повернувся за кілька день із МТС, він не застав
Віри Іванівни вдома, в колгоспі “Зоря”, її викликали на нараду в район.
А як поверталася Віра Іванівна з району, вона по дорозі зустріла
Івана Федоровича: він їхав у район на чергову нараду…
А як повернувся Іван Федорович у “Зорю”, Віра Іванівна виїхала до
МТС: знову всі колгоспні зоотехніки переписували чергову зливу директив
та циркулярів…
Приїхала Віра Іванівна в “Зорю”, а Іван Федорович виїхав до МТС, – по
дорозі вони розминулися.
Увечері Віра Іванівна прийшла до правління й подзвонила по телефону,
викликала Івана Федоровича. ~”
– Я слухаю! – підійшов до телефону Іван Федорович.
– Це я говорю – Віра!
– Що трапилося, Вірочка?
– Ваню! Ти мене любиш? Скажи хоч по телефону, бо, очевидно,
зустрітися нам не пощастить… Любиш, Ваню?
– Люблю, Вірусю, дуже люблю! Ще, мабуть, на тиждень директив
переписувати! їй-богу, люблю!
Віра Іванівна прийшла смутна додому, сіла на ґанку та й заспівала:
Така ії доля… О боже мій милий, За шо ти караєш її, молоду?
– Чого такої сумної? – зупинився біля воріт дід-їздовий. – Доброго
вам вечора! Голова прохав переказати, що вас узавтра до району
викликають! Я вас Новелою й одвезу… Сумуєте? А ви не журіться. Було й
зі мною таке замолоду. Побралися ми, а я в гулі кинувся… То на хутір,
то на той куток… Дивилася моя Оришка, дивилася, та за макогона: “Та й
доки ж ото я на самоті зорюватиму?!” Бить, сказать, не била, а разів
тричі межи плечі добре штурхонула… Така потім любов пішла…
– Тоді, діду, циркулярів не було!
– Це правда – не було! Що не було, то не було! Циркулярами не
замахувалась! Макогоном було, а циркулярами – ні! Що ні, то ні!
На ранок Віра Іванівна виїхала Новелою до району… А ввечері приїхав
Іван Федорович. Сів на ґанку та й заспівав:
Ой, я нещасний, Що ж маю діяти? Полюбив дівчину…
Чи зійдуться колись разом наші молодятка – Іван Федорович та Віра
Іванівна? Поживемо, побачимо…

ДІЛА ЙДУТЬ

Прочитавши про те, що треба менше проводити часу в канцеляріях та
кабінетах, більше працювати з людьми, всебічно зміцнювати первинні
партійні організації колгоспів, МТС і радгоспів, допомагати їм
вирішувати практичні справи і провадити політичну роботу в масах, -
секретар райкому по зоні МТС Іван Васильович замислився…
“Менше, значить, сидіти по канцеляріях та по кабінетах…” – думав
він.
Думав, думав і рішуче промовив:
– Правильно!
Іван Васильович у той же день швиденько залишив свій кабінет у
райкомі партії і всі папери, всі документи, що стосувалися його МТС,
переніс до себе на квартиру.
“Це не канцелярія?” – сам собі подумав Іван Васильович.
“Ні!”
“І не кабінет?”
“І не кабінет!”
Виходить, директиву виконано, проводитимемо час і не в канцелярії, і
не в кабінеті!
На другий день на квартиру Івана Васильовича з його кабінету було
перенесено телефона.
“Ну, от і добре!” – сам собі подумав Іван Васильович.
Перший день минув у клопотах по обладнанню робочого місця секретаря
по зоні МТС Івана Васильовича.
– А коли ти взавтра на роботу? – запитала дружина Івана Васильовича.
- Щоб я встигла тобі сніданок вчасно приготувати.
– Як і завжди – о 9 годині вранці. Тільки ти не дуже поспішай, моя
дорога, я тепер можу снідати й пізніше, так би мовити, без одриву від
виробництва.
– Це ж як?
– А так: я керуватиму з дому. Це тепер і єсть моє робоче місце!
– Яка краса! – аж підскочила дружина. – Тепер, поки я з Пашею на
базар, – ти ж і з Ігорком зможеш побавитися!
– Ну, розуміється, зможу! Ідіть зранку куди там вам треба, чи на
базар, чи по магазинах, чи там по кравчинях, а я вже, як секретар
райкому по зоні МТС, по хазяйству буду!
– От здорово! – ще раз підскочила дружина. – Як прекрасно придумано -
і круте піднесення сільського господарства і зміцнення сім’ї! Одночасно!
Так ми, Ва-нечко, так, значить, розподілимо тепер обов’язки: зранку ми з
Пашею на базар, а ти бавишся з Ігорком. Ігорка об одинадцятій ти кладеш
спати, а сам у цей час виведеш погуляти Бобика, тільки ж дивись, щоб він
за сусідськими індиками не ганяв, індиків він дуже не любить і позавчора
старому індикові хвоста вирвав, – сусідка нахвалялася до суду
поскаржитись! Приведеш Бобика, нагодуєш Мурку! Отам на полиці трохи
молочка для неї зоставлено. Та дивись, щоб вона не шкодила, бо вона в
нас ангорська!
– Добре, зроблю!
– Паша сьогодні заспала й курей не перегляділа, котора з яйцем. От
що, Ванечко, як нагодуєш Мурку, візьми отам у комірчині трохи проса,
вийди, одчини сарай і поклич отак: “Тютечки, тю-тю-тю!” і. посип проса,
тільки не біля сарая, а в сараї, всередині, як тільки кури туди
забіжать, ти сарай причини і лови тоді, і гляди, чи з яйцем…
– Хіба ж я впіймаю? Вони ж, кури, літають! Де там я за ними гасатиму?
– А чого тобі гасати? Кури в нас не наполохані, сумирні кури, ти
тільки отак руку простягни та: “Сіла! сіла! сіла!” – прокажи! Вона й
сяде. А ти тоді бери і, як ви, вчені, кажете, – констатуй, чи на
сьогоднішній день вона позитивна (з яйцем), чи, навпаки, негативна (без
яйця!). Тих, котрі позитивні, з сарая не випускай, а негативних – одчини
двері і отак на них: “А киша!” Оце й усе! По-йнятно?
– Та пойнятно воно, пойнятно, та якось…
– Що “якось”? Треба звикати! Щоб керувати, треба самому знати! Так,
значить, не забудь: Ігорок, Бобик, Мурка, кури… Ну, ми побігли!
Іван Васильович побавився з Ігорком, поклав його спати і тільки-но
зібрався виконувати наступну справу порядку денного – виводити Бобика, -
раптом задзвонив телефон.
– Алло! Я слухаю! “Зоря”? Хто говорить? Секретар парторганізації?
Гній вивезли? Куди вивезли? Ага! А навіщо? Ага… Так-так! Загальні
збори перед сівбою? Ага… Ну, проведіть! Мені приїхати? Я – зайнятий!
Накреслюю план… Ви в мене не самі! По всій МТС! І от що: в цей час ви
не дзвоніть! Дзвоніть од третьої до четвертої. Від четвертої до п’ятої я
по колгоспах директиви дзвонитиму! Від другої до третьої – перерва.
Так-так. Перерва! Після шостої? Що ви не знаєте, що робота тільки до
шосто’Р Ну, отож! Як там люди? З людьми треба працювати! Все!
Поговоривши по телефону, Іван Васильович вивів Бобика, нагодував
Мурку, переглядів курей…
– Ну все, здається, – зітхнув Іван Васильович. – А сільське
господарство не жарти! Дивись, аж упрів ніби трохи, – посміхнувся він. -
Що то значить незвичка! Тренінгу нема! Нічого – звикнемо! Ну що ж,
полежати, перепочити трохи…
Іван Васильович ліг на канапу та й задрімав. …А так взагалі по МТС
діла йшли. Не сказати, щоб дуже круто, проте йшли. Орали, сіяли,
культивували, пололи, обробляли… Дзвонили телефони. Сходило сонце, і
заходило сонце…

НА ВЕРБІ ГРУШІ

На нараді з промовою виступив один керівний товариш.
– Товариші, – почав він. – Правильно говорилося на вересневому
Пленумі ЦК партії, що навіть деякі керівні працівники до ладу не знають
сільського господарства і’ не хочуть його вивчати, а відбуваються
загальними формулюваннями, поверховими вказівками, які дають мало
користі. Хіба можна визнати нормальним, коли керівник не може навіть
назвати ні одного колгоспу, ні одного передового бригадира. Правильно!
Соромно було б мені, товариші, коли б я не знав, що в колгоспі
“Перемога” високі врожаї!
– Найнижчі, – почулося з місця.
– Як – найнижчі? – спалахнув керівний товариш. – Коли я, проїздивши
полями колгоспу “Перемога”, отам, над річкою, зайшов в урожай, так із
головою в тому врожаї заховався, руку підніс – руки не видно!
– Так то ж очерет!
– А що з того, що очерет… Але ж високий!! Прошу не перебивати! Я
повинен знати, що в нас найпередовіші голови колгоспів Іван Отудихата,
Петро Одімкникомора, Кузьма Перехилипляшка, Степан Недохиличарка, Олекса
Перекусисало…
– Та їх уже давно нема! – залунало з задніх рядів.
– Як нема?
– А так – нема!
– Чому нема?
– Та якось так вийшло, – відповів завідуючий відділом сільського
господарства, – що Іван Отудихата будував не свинарники, а собі хату;
Петро Одімкникомора одмикав не свою власну, а колгоспну комору; Кузьма
Пе-рехилипляшка хронічно і невгаваючи виправдував своє прізвище; Степан
Недохиличарка насправді більше скидався на Степана Перехиличарку, а
Олекса Перекуси-сало таки кусав, і добре кусав, тільки не своє, а
колгоспне сало.
Керівний товариш розгнівався.
– Чому мені про це не доповіли своєчасно? Я мушу поставити питання
про те, як завідуючий відділом сільського господарства інформує мене про
те, що робиться в його хазяйстві! Безладдя якесь, а не керівництво!
– Та я ж доповідав вам, – боязко промовив завідуючий відділом, – а ви
сказали, що…
– Я вам слова не давав!
– На Пленумі ЦК, – вів далі керівний товариш, – справедливо
зауважували: хіба допустимо, щоб керівник не знав, як колгоспи провадять
роботу по забезпеченню тваринництва кормами, які культури, наприклад,
краща вирощувати на силос… Справедливе, товариші, зауваження. А невже,
товариші, це так трудно засвоїти? Та кожний же з нас, за малим, може,
винятком, в дитинстві пас корови і знає, чим його мама чи бабуся
годувала корову! Невже ми не знаємо, що коровам дають пійло? Невже ми не
знаємо, що коровам дають дерть? Чому ми не можемо посіяти сотень п’ять
гектарів пійла, сотень вісім гектарів дерті? Чому, я вас питаю?
Всі присутні на нараді уважно слухали, важко дихали, і ніхто не
наважався сказати: справді, – чому?
А оратор промовляв далі:
– На Пленумі підкреслювали, що неприпустимо, щоб керівник не
розбирався конкретно в перевагах передових методів праці у сільському
господарстві… Передові методи… І .саме, товариші, в тваринництві…
Адже домоглися ми мати по два опороси на рік від свиноматки, домоглися
по двадцять і більше ділових поросят? Домоглися! А чому ми від корів
цього не можемо домогтися? Ну, я не кажу, щоб по двадцять ділових телят
од корово-матки, але по четверо-п’ятеро телят можна? Я гадаю, що коли ви
слухатимете моїх порад, не так трудно це буде зробити. Причім, слід
домагатися телят з’ ухилом не в бички, а в телички, щоб перекрити
наявність відставання корів у нашому тваринництві. Правильно я говорю?
Всі мовчали…
– Потім, товариші, нам слід серйозно подумати про кількість дійок на

Страницы: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22

Ваш відгук