Остап Вишня. “Оповідання”

вимені в корови. Коли ми кількість дійок замість чотирьох доведемо до
восьми, молока безперечно подвоїться…
Завідуючий відділом сільського господарства підвівся, хотів щось
сказати, але знепритомнів і з гуркотом упав під стіл.
Промовець кинувся до зава і… прокинувся.
– Слава богу… сон! Фу! Збожеволіти можна!
– А ти вчись! – сказала дружина, коли він розповів їй про цей
страшенний сон.

НЕ ЗАБУВАЙМО

В одному колгоспі бригадирова жінка щовесни на вго-роді в себе садила
кукурудзу.
І дуже пильно її доглядала, – бувало і прорве, і про-полить, і землю
підпушить, і попасинкує – і така родить щороку кукурудза, що коли, було,
бригадир прийде додому після трудів праведних (ну, й роботи! ну, й
роботи!) дуже втомленим, таким, що в нього не тільки ноги, а й язик
заплітається, і жінка бралася або за рогача, або за качалку, – так
бригадир ховався в кукурудзі.
Увійде, було, він у кукурудзу, – і картуза на голові не видно, така
була кукурудза висока, та лапата, та густа.
Жінка було стоїть біля кукурудзи, качалкою розмахує та кричить
тільки:
– Ось потолочи тільки, іроде, мені пшінку, потолочи, я тебе, бабський
празнику, потолочу!
Отака щороку виростала на бригадировім присадибнім городі кукурудза.
Небагато її й садили, – всього там кілька соток,.- а було й дітям
частенько повнісінькі баняки молодих качанів варили (хай дітки
поласують!), було й на мамалиґу, і на кукурудзяну крупу для каші, і на
дерть…
І корівчина взимку не голодувала, і двох кабанів, таких, “як світ”,
щороку відгодовували.
І як визріє було восени кукурудза, пообламують качани, бригадир
ніколи не забував нагадати жінці:
– Ти ж мені дивись, не накидай насипом вогкої кукурудзи в кіш,
розклади на ґанку, на блясі, хай підсохне, провітриться, а тоді вже в
кіш.
– Та що ти мене вчиш? Без тебе знаю!
– А на насіння повідбирай найкращі качани, хвостів не обривай,
пов’яжи в пучечки та повісь на жердині під стріхою, хай на вітрі
підсушуються, а на зиму на горищі порозвішуємо… Насіння – це все!
– Бабі своїй розкажи! – гнівалася бригадирова жінка. – Дивись, який
хазяїн знайшовся! Професорі А хто щороку так робить, ти чи я? Взяв би та
й зробив, а то тільки язиком плескати вмієш!
– У мене й без твоєї кукурудзи ділов хапає! Мені он за всю бригаду
відповідай, а ти хочеш, щоб я ще й удома сам усе робив? А ти навіщо?
Бариня яка!
Гиркалися вони гиркалися, це так, – а, проте, по хазяйству завжди
було все справно і кукурудза на насіння зберігалася до весни качан у
качан, зернина в зернину, без єдиної плямочки, суха, дзвінка, добірна…
Ну, й сходила, як слід! Не було того, щоб посаджене зерно навесні не
зійшло!

II

Бригада цієї весни посіяла квадратно-гніздовим способом 120 гектарів
кукурудзи.
Посіяли, чекають, як зійде.
На схожість перевірити чи забули, чи не встигли, чи просто:
– А чого там її перевіряти? Зійде й так! А воно так і не зійшло. То
там витягнулося, то там… не кукурудзяне поле, а чорно-ряба корова:
геть чисто чорні плями. І почалося:
– Підсівай! Підсаджуй!
– Я ж казав, що в торфогнойових горщечках для підсадки слід було
посадити кукурудзу!
– Казав, та не зав’язав! Бригадир руками розмахував:
– Не простежили з осені, які качани на насіння залишили!
– А хто повинен був простежити?
– А хіба я?
– А хіба я?
– А чому саме я?
– А чому саме я? Хіба мені найбільше треба? І пішло, і пішло, і
пішло…
Якби з тієї балаканини сходила кукурудза – ой, яка б вона була висока
та качаниста! Заметушилися:
– Паняй, позич насіння у “Зорі”!
– Питав, у “Зорі” нема!
– Паняй у “Перемогу”!
– Їздив, уже нема!
Доки шукали насіння, минув час, підсадили пізно… Ну, а наслідки?
Що ж, чухали потилиці! До того чухали, що рівчаки “на потилицях
попрочухували. І все один до одного:
– Я ж казав!
– Я так і знав!
– А чому не ти, а я?
– ..?!

ІІІ
Бачите, як воно виходить: як удома, так не забуваємо:
– А чи в пучки пов’язала?
– А чи на жердині розвішала?
– А чи не вогкою в кіш поскладала?
А як у бригаді, так:
– Я ж казав!
– Чому я? Хіба мені найбільше треба?
Як вчасно не приготуємо сапеток для зберігання кукурудзи, одним
словом, якщо кукурудзу не просушити і зберігати вологою, то вона
втратить схожість, зіпсується…
Заздалегідь треба про все це думати…
І про сапетки для зберігання, і про сушарки, і про силосні траншеї, і
про все…
Щоб потім рівчаків на потилицях не вичухувати!

ДУМАЛО

Один голова колгоспу ходив собі та все думав, усе думав та ще думав.
– Про віщо ж так ото, Олександре, думаєш? – допитувалася дружина.
– Еге! Так я тобі й сказав! Не перебаранчайї Думаю, значить, треба
думати! У мене укрупнений колгосп – є про що думати!
І знову думав.
Дружина почала з другого боку заходити:
– Олександре! В тебе діти малі!
– Ну то що, що малі! Не видумали ще такого, щоб діти одразу дорослими
народжувалися! Тобі так хотілося б: сьогодні доньку народила, а взавтра
вже й весільної:
Викотили, викотили бочку, Виманили, виманили дочку.
Так тобі б хотілося? Вигодувати та виховати спочатку треба, а тоді
вже й про заміжжя думати…
– Так я про це ж і кажу! Я ж про дітей і турбуюсь, а ти все думаєш! -
гнівалася дружина. – Дірку в лобі продумаєш, а тоді що? Кубанкою
затулятимеш?
– Еть, одчепись ти від мене, а то… – гримав голова колгоспу.
І знову думав. Колгоспники хвилювалися:
– Як там Олександр Данилович? – дружину запитували.
– Думає!
– Та про віщо ж він так круто та довго думає?
– Не каже!
– Що ти будеш робити? Тут добрива треба на поле вивозити, а він усе
думає, приступу до його нема! Таке буде, як і торік! Не вивезли добрива
на буряки, ну й викопали тих буряків, як на десятичні дроби, ноль цілих
трясцю десятих! Торік хоч не думав, а все обіцяв вивезти, все-таки якось
легше було, а тепер думає… Хоч плач!
Нарешті одна ланкова, дуже бойова комсомолка, наважилася. Рішуче
ввійшла до кабінету:
– Здорові були, Олександре Даниловичуі
– Здрастуй!
– Думаєте?
– Думаю!
– А добрива на буряки коли вивозити?
– Отож я й думаю!
– Що ж ви думаєте?
– Думаю, як би воно так видумати, щоб ті добрива на полі опинилися!
– Та що ж тут довго думати? Та занарядити підводи, машини,
навантажити добрива та на поле, та дружно, та з піснями! От і все!
– Е! Чого б дурна й плакала?! Так кожен може добрива на поле вивезти!
Це – стара техніка! Треба тепер… за нове братися… От я й думаю, що б
його таке ну хоч би з гранульованими добривами зробити, як би їх так чи
яровизувати, чи гібридизувати, щоб у них лапки повиростали і вони в один
день – диб! диб! диб! – і на буряковище. Кожна гранулька на ріллю
прибігла б, в борозну лягла, ніженьки підібгала б, щоб не померзли, та й
удобрювала б собі земельку. Оце – винахід! А ти мені і вантажити на
підводи, на машини, вивозити… Фантазії у вас нема!
– Та в нас, Олександре Даниловичу, не тільки фантазії нема, у нас і
цукру нема! Не удобрили торік буряків, от і п’ємо чай з приймаком!
– Тож-бо то і є! – ствердив Данилович* – А виростуть лапки в
гранульованого добрива, і чай буде солодший! О!
Ланкова довго дивилася на Олександра Даниловича, а потім і запитала:
– Ну, а далі що?
– А далі от що! То ми все мали справу з мікроелементами в добривах, а
тепер учені винайшли мікроелементи, такі, як мідь, марганець, цинк, бор,
кобальт і т. д., їх для удобрення землі треба значно менше. Отоді
заживемо! Треба, приміром, міді додати як добрива, набрав у кишеню
мідних копійок, розкидав по копійці на ланку, і гуляй собі! А буряк
росте! Чи бору треба піддати: узяв у торбинку борної кислоти і розкидай
по чайній ложечці на чверть гектара! Отоді солодко житимемо!
Ланкова ще довше дивилася на Олександра Даниловича. Дивилася-дивилася
та й каже:
– А може ж, воно не так буде з мікроелементами, як ви оце кажете!
Олександр Данилович розгнівався:
– Що ти мені торочиш? Що ти в цій справі розумієш? Я вже додумався!
Ти гадаєш, що я ото ходжу та так собі думаю, без наслідків! Овва!
Почервоніла ланкова та й сказала з притиском:
– Коли вже вам, Олександре Даниловичу, так до вподоби думати, знаєте,
про що я вам раджу думати?
– Ну?
– Думайте про те, як з мінеральними добривами замість цукру чай пити!
І самі це випробуйте на практиці. У нас така думка, що на склянку чаю
треба центнер суперфосфату. Бо ми бачимо, що звашим думанням ми, як і
торік, залишимося без цукру!
Вискочила ланкова з кабінету й дверима грюкнула. Олександр Данилович
довго дивився на двері і сказав:
– Іч яка!
Та й почав знову думати.

СОРНЯК

Коли в районному центрі розпитувалися, як ідуть справи в колгоспі
“Промінь”, районне керівництво кривилося і говорило:
– Не дуже! Ми за його, за той колгосп “Промінь”, ось-ось візьмемося!
Урожаї, справді, в колгоспі “Промінь” були, як казав гострий на язик
дід Книш, не дуже середні.
– Он у “Зорі”, – казав дід Книш, – там урожаї таки справді середні,
по три кілограми на трудодень, а в нас по сімсот-вісімсот грам! Голова
колгоспу хоч і говорить, що наш “Промінь” колгосп середній, а я так
думаю, що не дуже! Може, й середній, так дуже вже ззаду.
І тваринництво у “Промені”, як на дідову Книшову термінологію, теж
було не дуже середнє: До тисячі літрів на фуражну корову за рік не
витягали. І з кормами завжди було завізно, і приміщення для скоту
“ребрами світилися”, та й порідність корів така була, що звалася
безпорідністю.
Щоправда, півтора року тому колгосп придбав у сусідньому радгоспі
восьмимісячного бугайця-симентала Сарданапала, який виріс у чудесного
могутнього красуня-бугая. Сарданапала було сопричислено до класу “еліта”
і записано у відповідні племінні книги.
Смирний і лагідно-веселий Сарданапал радував хазяйське око всіх
колгоспників із “Променя”, але він ще не встиг облагородити колгоспну
череду і стояв у корівнику, як прекрасний принц серед зачуханих золушок.
Справді світлим променем у “Промені” була доярка Харитина Тарасівна
Тернова, чорноброва, волоока молодиця-удова, що жила з дванадцятилітньою
донькою Галочкою, бо її чоловік загинув смертю хоробрих у Вітчизняній
війні.
Харитина Тарасівна надоювала від закріплених за нею корів найбільше в
колгоспі молока, її корови виділялися серед інших і вгодованістю, і
чистотою, та не могла вона сама піднести тваринництво до такого рівня,
щоб не сором, як вона казала, було людям ув очі дивитися.
Перепадало від Харитини Тарасівни за такий стан тваринництва і голові
колгоспу, і завові молочно-товарної форми, і зоотехнікові, – та справа
не дуже поступалася вперед.
Завідував молочно-товарною фермою Кузьма Кири-лович Сорняк, така собі
заваляща, хоч і з великим гонором, людина, що потрапила на такий пост
тільки через те, що доводилася голові правління племінником у других.
Кузьма Кирилович Сорняк по-первах вирішив був позалицятися до
Харитини Тарасівни, хоч мав жінку й троє дітей, але, скоштувавши разів
зо три дійницею по попереку, активне залицяння облишив.
Кузьма Кирилович полюбляв говорити по-вченому: і про період лактації,
і про сухостійний період, і про кормові одиниці, і про те, що молоко в
корови на язиці.
Харитина Тарасівна їдко на це відповідала, що, мовляв, наші корови
здебільша перебувають не в періоді лактації, а в періоді сухостійному і
що корови, замість кормів, їдять самі кормові одиниці-цурупалки і що
таки правда, молоко в корови на язиці, але дуже кепсько, що у “Промені”
молоко на язиці не в корови, а в зава молочно-товарної ферми. Та й у
правління теж!
У колгоспі “Промінь” кожного дивувало те, що, незважаючи на благенькі
корівники, в них, проте, були для корів автопоїлки, підвісна дорога для
кормів і механізована вивозка з-під корів гною.
Кузьма Кирилович Сорняк вихвалявся:
– От я! Якби не я! У мене автопоїлки, у мене механізація! У мене!
Колгоспники посміхалися, а в Харитини Тарасівни очі палахкотіли
гнівом.
Бригадир тракторної бригади, що обслуговувала “Промінь”, мовчазний, з
задумливими сірими очима Карпо Іванович Малюта частенько навідувався до
корівника, оглядав автопоїлки й механізацію і щоразу запитував Харитину
Тарасівну, вдивляючись в її очі сумовитим зачарованим поглядом:
– Ну, як, Харитино Тарасівно? Крутиться? Харитина Тарасівна
червоніла, очі в неї ласкавішали, і голос їй ніжнішав, коли вона
відповідала Карпові Івановичу:
– Крутиться, Карпе Івановичу! Велике вам спасибі! Тягали б ми і досі
воду відрами, солому та сіно вилами, а гній тачками, якби не ви!
Карпо Іванович посміхався, ще раз дивився Харитині Тарасівні в очі і
йшов до своїх трактористів…
Ішов і думав:
“Якби не ви, Карпе Івановичу”, сказала Харитина Тарасівна.
Він ніби аж зупинився при цій згадці, і сам собі говорив у думці: “А
якби не ви, Харитино Тарасівно!..”
На серці в його теплішало, і йому, такому мовчазному, спокійному,
дуже хотілося співати…

II

Харитина Тарасівна не давала молочно-товарній фермі остаточно
розвалитися, а навпаки, ЇЇ енергія не тільки рятувала ферму, ба навіть
справи з тваринництвом ішли, хоча і дуже поволі, на краще.
Кузьма Сорняк нічого не робив, тільки вихвалявся:
– Якби не я!
Робити Сорнякові не хотілося. Почав він частенько до чарки
прикладатися.
І раніше він од чарки не відмовлявся, але останнім часом темпи дуже
збільшив, пив уже по відомому гра-4>іку – “від понеділка до понеділка” -
і перебував весь час у стані щонайменше вище-середнього підпитку.
– Наш Кузьма батькович і сьогодні у періоді ковта-ції перебувають, -
глузливо говорила дояркам Харитина Тарасівна. – Треба буде сказати
жінці, хай би спробувала його запустити на сухостійний період. А то
доп’ється…
Доярки сумно хитали головами, а наймолодша, рего-тушка Одарочка,
захлинаючись, розповіла, як позавчора
Кузьма Кирилович зайшов у закусочну і причепився до офіціантки:
– Де ваша механізація?! Що ти мені горілку в склянці подаєш? Де ваші
автопоїлки для горілки?! Де ваша підвісна дорога для закусі? Доки ми
питимемо й закусю-ватимемо вручну!
Викликали дружину, вона йому давала механізацію по дорозі, а вдома
“автопоїлкою” набила губи так, що скидалися вони на сині вареники.
Але й після цього на сухостійний період Кузьма Сорняк не став, – пив
і далі.
І таки допився.
Якось його, п’яного, як чіп, лиха година занесла на ожеред соломи,
звідки солому подавали підвісною доро-.гою до корівника. Дорога якраз
працювала.
Не встигли робітники озирнутись, як його чортяка внесла в кошик, куди
накладали солому.
“Поїхав” Кузьма Кирилович у кошику до корівника.
“Приїхав”, зателесувався в кошику і випав у ясла до Сарданапала.
Сарданапал, тихий, спокійний бугай, перелякався, він одпрянув од
ясел, аж цеп затріщав, та грізно-перелякано:
– Ве-е-е!
Векнув.
Сорняк підвівся з ясел:
– Сарда-а-анапале! Це ж я, Кузьма Кириловичі Не впізнав? – І поліз до
Сарданапала цілуватися.
Чи Сарданапал його справді не впізнав, чи роздратував бугая
горілчаний дух, тільки бугай – ввв-е-е-е! – ще раз люто векнув і стукнув
Кузьму Кириловича лобом. Кузьма вгруз у ясла. А Сарданапал придавив його
лобом до ясел і не пускає.
Упіймав, мовляв!
Чують доярки, що Сарданапал чогось люто реве, а хтось в його деннику
кричить не рятуйте, а тільки:
– Рят! Рят! Рят!
Прибігли, заспокоїли Сарданапала, витягли Кузьму Кириловича з ясел,
поклали на вагонетку з гноєм і вивезли з корівника.
Коли Кузьму Кириловича відправили додому, рего-тушка Одарочка
проголосила:
– Наш зав у періоді ковтації в’їхав у корівник на підвісній дорозі, а
виїхав на механізованій вагонетці!.
Хай живе механізація!

III

Серйозної травми в Кузьми Кириловича не було: його Сарданапал тільки
трохи помняв, більше було переляку.
Довелося Кузьмі Кириловичу запуститися на сухостійний період.
– Чи ж надовго? – посміхалася Харитина Тарасівна.
Та не повернувся вже Кузьма Кирилович Сорняк на пост зава
молочно-товарної ферми. Дізналися в районі про пригоди племінника у
других голови колгоспу “Промінь” і наказали зняти його з поста.
На зава ферми призначили Харитину Тарасівну Тернову.
Одарочка реготалася:
– Якби не підвісна дорога та не Сарданапал, і досі б командував нами
родич голови правління колгоспу! Хай живе механізація! Хай живе
Сарданапал!

ЗАГИБЕЛЬ КАР’ЄРИ

От уже я вам не скажу, де саме трапилася ця страшна подія: чи на
Кіровоградщині, чи на Вінниччині…
Дехто доводить, що це було на Київщині, дехто – що на Черкащині, у
один газетний кореспондент упевнено заявив:
– Та що ви говорите? Я добре знаю, що це було на Херсонщині, я ще сам
хотів писати про це…
Та це не так уже й важливо, де саме це трапилось, – погано те, що
така незвичайна подія могла трапитися.
Яка пригода?
Довгоносик поїв чотири чи п’ять кар’єр.
Не КАР’ЄРІВ (кар’єр) відкритих розробок корисних копалин, а КАР’ЄР
(кар’єра) – успішного поступу вперед у галузі, в даному разі, службової
діяльності.
І так лиха личина ті кар’єри понищила, що навіть ріжок та ніжок від
них не залишилось, а зосталися від двох тільки чепчики, від одної -
голубий бант, від якоїсь – пудрениця та губна помада…
Одне слово, пожер довгоносик ті кар’єри до цурки!
Кар’єра – це робота людини, її громадське сумління. Ця робота, це
сумління перевіряється зараз, – коли мова йде про людей
сільськогосподарської, агрономічної праці, – участю в боротьбі за
урожай.
Кар’єри, про які ми розповідаємо, такого іспиту не витримали.
Посіявши цукрові буряки й кукурудзу, шефи тих кар’єр полягали трохи
перепочити, а кар’єри свої погуляти відпустили:
– Підіть, кажуть, пройдіться трохи, провітріться, на ставку
покупайтесь!..
От лежать собі кар’єри пїд вербою над ставком, у самих купальних
костюмах…
Уже вони покупалися, поплавали, водичкою похлюпалися, лежать, на
сонці вигріваються, сохнуть…
А довгоносик, знищивши в одному колгоспі буряки, перелазив до другого
колгоспу та й побачив біля ставка кар’єри…
За дорогу зголодніли, взагалі ненажерливий, лютим тигром накинувся
він на кар’єри…
Та кар’єра, що лежала перша від шляху, тільки й скрикнула:
– Мамочко! Мамунечко! – впала непритомна.
Летять з неї резинки, ґудзики, банти, теліпаються бретельки, – і
тільки шелест іде.
Одну кар’єру доїдають, а іншу за руки та за ноги держать.
Тільки одна й вирвалася, залишивши у щелепах у довгоносика модельні
босоніжки.
Ця кар’єра вміла плавати, кинулася в ставок, пірнула і стилем
батерфляй махонула на той бік…
– Оточити ставок! – скомандував найстарший із довгоносиків. – Вилізе
з води, ніде не дінеться…
Ми не будемо описувати тяжких страждань останньої кар’єри в ставку:
вона і мерзла – ніжна шкіра її скидалася не на гусячу, а на гусакову, -
вона захлиналася, посиніла і цокотіла зубами, як цокотить
друкарка-стенографістка під час розшифровки й передруку промови відомого
ентомолога на конференції по боротьбі з шкідниками сільськогосподарських
рослин.
За час перебування у воді вона пригадала все життя і своє, і своїх
подруг.
Вона згадала, як народилася. Ніжна-ніжна, як пролісок, з якимись ще
не зовсім ясними мріями, бажаннями… Потім почала рости, рельєфнішати,
набирати певних форм. Прояснилися в неї вже й шляхи зростання.
Зародившись у молодого колгоспного агронома, вона останнім часом
перебувала вже в особі головного агронома відомої МТС… Ввижалася
постать начальника обласного сільськогосподарського управління…
А далі, далі…
Моторошно було думати… Кабінет міністерства… Аж скрикнула: “Ох,
не ррраздражайте грудь мою больную…”
Моторошно, але як солодко-приємно мріяти!
Вона обурювалася з того, що її шеф махнув рукою на боротьбу з
довгоносиком, пустив справу на самоплив…
І от наслідки!
Загинули буряки, загинули її подруги, чия доля така подібна до її
власної…
І от тепер вона теж мусить загинути…
Порятунку нема, довгоносик стіною оточив ставок, чекаючи, коли вона
вийде з води.
– Так не буде ж по-твоєму, довгоносе! – скрикнула кар’єра.
Пірнула і не виринула… Втопилася… Витягли тіло кар’єрине із
ставка тільки через три дні. Поховали утоплену кар’єру разом з останками
її вірних подруг: з двома чепчиками, голубим бантом, пудреницею та
губною помадою.
Похорон був дуже скромний. Музики не було. Тільки пригравав на
гребінці завхуд місцевого клубу, бо голова колгоспу ще перед весняною
посівною заявив:
– Як почую під час весняної сізби баян, я з тебе самого гармонію
зроблю. Ще й клапани поставлю! Так і знай!
Одну-однісіньку промову виголосила кар’єра головного агронома з
сусідньої МТС. Та це була не промова, а похоронне голосіння:
– Ой, по дружечки любенькі! Та ви ж мої дорогенькі! Та ви ж мої
дорогенькі, та ви ж мої ще й миленькі! Та на кого ж ви мене, сирітку,
зоставляєте?! Та на кого ж ви мене та ще й покидаєте?! Та чого ж я вам
та не присовіту-вала, як сама робила… Та ховалися б ви, як і я, від
того довгоносика по ловчих ямках та по напрямних канавах. Та
перескакували б ви так, як я, з ручного обприскувача та на кінний, а з
кінного та на тракторний! Та все б, подружечки мої, з
гексахлора-а-а-ном! Та оточили б ви себе школярами й школярками з
пляшками та з банками…Та збирали б того довгоносика по карбованцю за
кілограм! А потім по курниках виїзних би переховувалися… І були б ви
тепер живенькі та ще й здоровенькі! Прощавайте, мої рідненькі,
прощавайте мої дорогенькі! Земля вам пу…
Не змогла бідолашна вимовити всього слова “пухом”, – розридалася.
Так і пішли загиблі кар’єри в могилу з чудернацьким побажанням:
– Земля вам пу…!
Нічого не зробиш: пу так і пу, – так і буде!
Позалишалися їхні шефи сиротами.
Є, проте, надія, що скоро їм дадуть по строгачу,
все-таки в парі якось веселіше.
Закінчуючи це печальне оповідання, автор його не може з глибоким
сумом не промовити:
Нема сумнішого нічого в світі, Як довгоносик поїсть цукрові бурякиї
Хоч немає рими, та зате є правда!

ЩОБ НІ В КОГО НЕ БУЛО ТАКОГО

Готувалися в одному колгоспі садити кукурудзу.
Взимку правління колгоспу, разом із партійною організацією та з
колгоспним активом ретельно вивчили в проробили постанови партії і уряду
про кукурудзу.
Відбулися загальні збори колгоспників, де детально обговорили справи
про збільшення земельної площі під кукурудзу й ухвалили, замість
колишніх, що сіяли, 70 га кукурудзи, посадити цього року 600 гектарів.
Голова колгоспу з бригадирами відвідали Макара Остаповича Озерного,
прокунсультувалися в нього, як вирощувати кукурудзу.
В колгоспі організовано було семінари по кукурудзі, куди запросили
знатну кукурудзоводку Євгенію Доли-нюк, яка поділилася з колгоспниками
своїм досвідом викохувати кукурудзу.
Одне слово, в колгоспі підготувалися до посіву кукурудзи
якнайсерйозніше і якнайкраще.
Доярки, підкидаючи в кормушки січку, заспокоювали своїх коровок:
– Не журись, – говорили, – Трояндо! Наступної .зими веселіше
позиратимеш! Знаєш, як пахне силос із кукурудзи? Як вино “Перлина
степу”! Силосовані качани молочно-воскової зрілості? Не куштувала?
Маринований виноград їла? Ще смачніше! Та не дивись на мене так
печально! їж поки що січку! Не довго вже тобі страждати! 600 гектарів
кукурудзи! Розумієш?! Як жалько, що ти, Трояндо, не розумієш! Покуштуєш,
зрозумієш! Ремиґай!
Дід-бугаєзнавець ремствував:
– Його, диявола, і на житній соломі не вдержиші.. А що з ним буде, як
йому молочно-воскової кукурудзи даси?! Рішить він мене, хамлет, істинне
слово, рішить! Не бугай, – а гаспид! Тигра! Прриймись!
Свинарка Катя прибігла до правління колгоспу з радісним криком:
– Волга опоросилась! Аж сімнадцятеро! 11 свинок, 6 кабанчиків! Це
вона почула, що в нас 600 га кукурудзи!.. На кукурудзяну дерть -
піддала! Урра!
Настрій у колгоспників повеселішав.
Птахарка баба Вустя, глядячи курей, котора з яйцем, раптом заспівала:
Сватай мене, серденьку, вийду я…
Дід-бугаєзнавець підслухав і єхидно запитав:
– А на який цвинтар сватів засилати? Дивись – заспівала?! Не буде
баба дівкою, – не рипи деркачем! Деркач не соловейко!
Баба зніяковіла, впустила курку, вхопила півня і, скрикнувши:
“Дивись, і цей з яйцем!” – сплюнула й перехрестилась.

II

Садили кукурудзу квадратно-гніздовим способом. По зябі. Вчасно вологу
закрили, провели як слід культивацію, старанно на квадрати
розмаркірували. Квадрати вийшли все “‘дно, як у підручнику з геометрії”.
Садили кукурудзосаджалками.
Посадили. Легенько зітхнули. На другий день дощ. Майський, обкладний,
тихий. Під такий дощ у маю спиться навіть головам колгоспів, навіть
агрономам. А секретарі райкомів починають усміхатися до своїх дружин,
помічають, що їхні дружини ще нічого собі.
Один секретар райкому під такий майський дощ подивився на дружину та
й каже:
– Дивись! Та ти в мене вроді блондинка!
– Отакої! Я в тебе дванадцять літ блондинка!
– Хіба? А торік я ж сам помічав, як кукурудза в районі погоріла, – ти
вроді була чорна, брюнетка!
– Та то тобі здалося!
– Могло бути! А дітки як наші вчаться? Чи здорові вони в нас? Скільки
це Андрійкові? Ага… пригадав! Він тоді народився, як мене за буряки
пісочили! Того літа зовсім дощів не було…
…Велике діло дощ у маю…
Кукурудза посходила.

ІІІ
Тепер, як ви знаєте, папери не в пошані. Паперовий бюрократизм
виживаємо. Тепер телефони. А телефонний бюрократизм це ж не паперовий, а
це телефонний. Це – не вмер, а це – задавило.
Ну, от, значить, так.
Із області – в район:
– Як із кукурудзою? Негайно під вашу особисту відповідальність,
терміново, молнією, виконання в ноль-ноль – скільки посадили, як зійшла,
який процент не зійшло.
Із района в МТС.
– Як із кукурудзою? Негайно і т. д.. Із МТС голові колгоспу:
– Як із кукурудзою? і т. д..„ Голова колгоспу до бригадира:
– Як із кукурудзою? і т. д. Бригадир до Петька:
– Петько! Катай до тітки Параски на поле, спитай, як там воно,
скільки процентів не зійшло? Та одним духом.
– Дайте коня, дядю! Я – верхи!
– Коня йому? А верхи на дубця, та галопом мені! Канахвета куплю!
– Е, купите! Той раз, як аж за могилу бігав, казали, що канахветів
дасте, а дали?
– За всі рази цей раз одержиш! Катай! Пішло знизу. Петько
бригадирові:
– Тітка Параска казали, що зійшла! – Скільки процентів зійшло,
казала?
– Казали!
– Як казала?
– Тітка Параска нагримали: “А трясця його знає, скільки там тих
процентів? Усе зійшло! Повилазило тобі: усе, бач он.зеленіє!”
Бригадир голові колгоспу:
– Усе зійшло! Сто процентів! Голова до МТС:
– Схожість сто процентів! МТС до району:
– Схожість сто процентів! Район до області:
– Схожість сто процентів! Доложіть Петрові Петровичу, що цього року
район не підкачає! Область у центр, і т. д…. За кілька часу телефон
зверху вниз:
– Прорвали? Знизу вверх:
– Прорвали! Залишили по дві рослини в гнізді! Зверху вниз:
– Розпушили? Вздовж і впоперек?’ Знизу вверх:
– Розпушили! І вздовж і впоперек!
Щоправда, тітка Параска гримнула Петькові: “Скажи, що не тільки
вздовж і впоперек, а ще й навскоси розпушили! І доки ти мене, харцизе,
мучитимеш?
– Та хіба я? Це – дядько-бригадир требуютьі – Але цього в
телефонограму не вставили.

IV

Восени, коли зібрали кукурудзу, вийшло… по вісім центнерів з
гектара… Тоді зверху вниз грім:
– Що? Як? Яким чином?! Чому? До Параски:
– Та ти ж казала, що сто процентів?!
– А я знаю, скільки тих процентів?! Зеленіло!
– Та по ямках же ж видно, що мінімум тридцять процентів порожні. Не
сходила в них кукурудза!
– А я знаю?! Зеленіло ніби добре! Восени доярка говорила корові
Троянді:
– І цю зиму. Трояндочко, щодо кукурудзи тугуватої Ну, може, на той
рік! Не сумуй, голубочко! Мені теж не легше…
Свинарка Катя схлипувала в кулак:
– Продали, Волго, твоїх поросяток! Що поробиш – кормів обмаль!
І тільки дід-бугаєзнавець не дуже сумував:
– Прриймись, дияволе! – гримав він на бугая. – Поживу ще я біля тебе!
Не задавиш, бо й цю зиму на житній січці…
А один секретар райкому говорив дружині:
– Чорна ти якась! Ти ж блондинка ніби в мене?!
Сашко уже й восени в школу пішов.
– Хіба? – здивувався секретар.

ОХОРОНЯЙМО ПРИРОДУ

Дедалі більшає й дужчає голос народу нашого радянського за охорону
нашої природи від знищення, від розору, від плюндрування, від
забруднювання…
Грізний і владний голос народу радянського і просить, і вимагає, і
попереджає:
– Не нищіть дерева! Не обламуйте вітів на деревах!
– Не винищуйте недозволенними способами птахів і звірів!
– Не браконьєрствуйте!
– Не винищуйте риби! Не глушіть рибу!
– Не забруднюйте річок сточними водами з фабрик та заводів!

Страницы: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22

Ваш відгук

Сторінки

Рубрики

Пошук

Мітки

Архів

Листопад 2017
П В С Ч П С Н
« Бер    
 12345
6789101112
13141516171819
20212223242526
27282930  

Підписка

  • Цікаве