Остап Вишня. “Оповідання”

– Не засмічуйте садів і парків!
– Не витоптуйте, не витолочуйте трави!
– Охороняйте природу!
І от, невважаючи на просьби, на попередження, на законні вчинки й
заборони, трапляються і, на жаль, частенько трапляються людці, до яких
всі такі вимоги й прохання, мов горохом об стінку!
І до чого тільки не додумуються такі люди.
Деякі керівники-хіміки, наприклад, доводять, що вода в річці чи в
ставку псується від листя, що падає в неї з прибережних дерев, що така
вода шкідливо впливає на ” паровозні чи інші якісь котли. І що роблять?
Вирубують “вікові гіганти”, дерева, що ростуть на берегах річок,
ставків. І ніхто не вхопить їх за руки, не крикне: – Що ви робите? Чи ви
подумали про те, що, винищивши дерево, ви губите річку, вона висохне і
зовсім не даватиме води і для паровиків, і взагалі для людей! Невже не
можна винайти інший спосіб знешкодити ту кринську воду? Та локомотиви
ось-ось атомною енергією рухатимуться, а такі от “специ” ладні всі
дерева й квіти винищити, щоб їм зайвий раз не довелося почистити казана
в паровику!
А скільки зіпсовано річок сточними брудними заводськими та фабричними
водами!
Лунають заклики про те, що треба закликати до порядку всіх, хто
завдає лиха нашій прекрасній природії
Давно пора!

II

Є ще інша категорія людей. Назвати їх ворогами природи не можна, але
вони якось по-своєму розцінюють, ну, хоча б, приміром, красу в
природі…
Ми не зачіпатимемо хворих людей, що говорять про себе:
– Я – нервиной! Або:
– Я – нервиная!
Така людина може жбурнути в солов’я калошею:
– Розтьохкався мені тут! Тьохкає, ніби тебе за ішіас смикає!
Таких людей можна зрозумітиі Що з ними поробиш: вони нервинії…
А от як зрозуміти цілком здорову людину, що, дивлячись на розквітлий
кущ бузку, уквітчаний розкішними махровими пахучо-п’янючими
квітами-гронами, скривившись, мимрить:
– Понасаджували! Хіба не можна замість бузку терном засадити: і на
пироги було б, і на тернівку!
У Харкові, біля пам’ятника Т. Г. Шевченка є чудесний розаріум. – Які
ж там троянди викохали харків’яни! Така краса, такий аромат, що дивишся,
нюхаєш і думаєш, що в Харкові не Лопань, а мінімум – Десна тече. Той
розаріум свідчить про те, що харків’яни красу ” люблять, і що взагалі
без троянд Харків би здавався старішим літ на кільканадцять.
А от і серед харків’ян є монстри.
Гуляючи в розаріумі, почули ми:
– Квіти! І такий клапоть землі! От якби картопля!
Т що ви гадаєте: земля не розверзлася й не поглинула отакого
картоплемрійника!
Ми вирішили, що то ізрік не харків’янин. То якийся приїжджий із тих,
що, одружившись, на другий день узяв ножиці й порізав усі ленти в’ своєї
дружини на січку.
Є ще, на жаль, і такі.

III

Бувають і такі монстри.
Державний млин. На тому млині плодиться й живе чимало голубів.
Жили симпатичні птахи, живилися розсипаним зерном, а то, дивись,
якийся любитель од щедрот своїх кине ім жменю-другу одвійок, і живуть
собі пташки, літають, воркують, очі радують.
І принесло на той млин нового головбуха.
Що принесло?
Таких людей приносять не відділи кадрів, а здебільша нечиста сила. ,
Головбух перестріляв з рушниці голубів, та ще хитро перестріляв,
захищаючи, мовляв, од пТулік та від рябців.
Ви гадаєте, що головбух узагалі проти птахів?
Нічого подібного!
Замість голубів, він курей завів на держмлині. Побудував курника і
підгодовує власних курей державним зерном!
Що йому до того, що голуб – емблема миру, що голубів наш народ
любить, як символ чистоти, вірності, краси?
Таким людям, як той казав, хоч пір’я та вовна, аби кишка повна.
Голуби, як ми знаємо, окраса багатьох великих радянських і
європейських городів і взагалі населених пунктів.
Київ колись теж мав чимало цих чудесних пташок.
Війна знищила голубів, але тепер кияни дбають про те, щоб якнайбільше
їх розплодити в своєму місті. Та не тільки кияни!
А от декому голуби не до вподоби! Їм рідніші кури, але не звичайні
кури, а ті кури, що вигодовуються державним зерном.

На державному млині е, розуміється, комсомольці, е, очевидно, й
стінна газета. От узяли б і намалювали демонстрацію робітників за мир.
Усі йдуть з голубами в руках, а головбух їхній – з куркою! Та ще й з
смаженою!
Хай би помилувавсяі
Ми – за голубів! Ми – і за курей! Ми – за охорону і за розквіт
чудесної нашої природи!

ПОМИРИЛИСЯ

В одному районному центрі був ремонтно-механічний завод.
Завод не можна сказати, щоб дуже великий і зовсім не всесоюзного і
навіть не республіканського значення, проте він вважався хорошим
підприємством, плани виконував.
Шефствував завод над колгоспом “Вільний труд”.
Правда, за шефську роботу завод узявся, можна сказати, не дуже жваво:
саме взявся, а не вхопився.
В райкомі, показуючи центральні і обласні газети, – говорили
директорові:
– Читали? От що можуть шефи зробити! Тут тобі і теплиці, і парникові
рами! Та й цеглою допомагають і залізом… Труби у вас на заводі
валяються, а ви б із тих труб водопровід на фермах зробили!
– Що ви наш завод до столичних” рівняєте? – відбивався директор. -
Хіба ж ми зможемо теплицю? Куди нам? Та й план у нас! Та й з робсилою
сутужно! Ні, ні, – не потягнемо ми шефства… Ні…
– Так ви що – проти шефства?
– Та ні, ми – за! Ми – розуміємо…
– Так от, коли розумієте, то й беріться за “Вільний труд”: колгосп
відсталий, ніяк ми його на ноги не поставимо!
– Та що ви “Вільний труд”?! Ще якби “Зоря”…
– “Зоря” й без вас “Зоря”… Вона й сама добре світить…
Одно слово, завод узявся за шефство над “Вільним трудом”, хоч гострий
на язик завковальським цехом, коли його запитали, куди він зібрався,
відповів:
– У “Повільний труд” поїду… Головний бухгалтер заводу заспокоював
директора з приводу шефства:
– А ви не турбуйтеся! Вони самі від нашого шефства відмовляться!
– Як? – здивувався директор.
– Та як-небудь! – посміхнувся головбух. – Ніде ж не сказано, що шеф
має безплатно давати матеріал чи щось робити для підшефного колгоспу…
От ми й виставимо такі ціни, яких жоден шеф не виставляв.
– Дивіться…

II

Колгосп “Вільний труд” і всіма своїми ділами, і всіма своїми думками
таки справді більше скидався на “Повільний труд”.
Описувати його ми не будемо.
На жаль, в багатьох районах є такі “Повільні труди”, в кожному з них
головує голова, кожного такого голову мало не щотижня викликають до
району:
– Доки ти весь район назад тягтимеш?
– А хіба тільки я сам?
– Так ти ж ну найзадніший! Зрозумій, нарешті!
– А хіба я не розумію?
– Так мало ж розуміти! Мало! Ти збери актив, а потім загальні збори!
Розтлумач, зачепи за живе, за душу, за струну! Та здвинь, та зруш! Пора
ж уже взятися!
– Та я хіба що? Хіба я проти того, щоб узятисяі Я – за! – сонно
дивився на секретаря голова.
– Візьмешся?
– Візьмусь!
– Ну, паняй додому! Та дивись мені, це востаннє тебе попереджаю!
їй-же богу, з місця цього мені не встати, не подивимось, що це ти! Ні
твоя Людмила, ні моя Віра не допоможуть! Аж загурчиш! Доки я в Сірка за
тебе очі позичатиму?! Кажи – доки?!
Такий голова, вийшовши з райкому, йде до чайної, де на запитання
буфетниці не говорить, а показує.
– Пойнятно! А закусить? – питає буфетниця.
– Пиво є?
Випивши й закусивши, голова кидає:
– Ну, бувай! Дід Петро, їздовий мій, підходив?
– Бувайте здорові! Підходив! …Дід Петро, виїхавши з району на поле,
повертаєть-ся до голови:
– Знов, мабуть: за живе, за душу, за струну?
Голова мовчить.
Дід Петро цьвохкає батіжком:
– Трудні діла!
Голова мовчить. Дідові нудно, йому говорити хочеться, а голова
мовчить… Дід Петро починає співати:

А йон ни-ги-щасной
І-ги-щить бурі,
Як будто в бурі єсть покой…

– Та не гуди ти! Тут і без тебе… – сонно кидає голова.
– А я б на вашім місці, – храбрився дід, – узяв би та й зробив!
– Що б ти зробив? – цікавиться голова.
– Що в нас у селі струни нема?! Гітара ж у Петьки Гички була! Ну,
гітару він забрав, а струна ж якась, може, й завалялася?! Знайти струну,
коли вже так у районі хочуть, та й зачепити там чи за душу, чи за живе,
- радить дід.
– Кого?! Бугая?! – сердиться голова.
– За віщо ж бугая! Бугай не винен! – цьвохкає батіжком дід.
– Трудні діла…

Шефствує, значить, завод над колгоспом “Вільний труд”, а шефство те
якесь повільне, та й ставлення до шефства з боку керівників колгоспу
таке саме.
Почали будувати і водопровід, і підвісну дорогу на фермі, але все
жужмом лежало серед двору, бо засперечалися, кому те все приганяти, на
місце ставити…
Завод наполягав, що він свій шефський обов’язок виконав, усе поробив,
а ставити, монтувати і т. ін., то, мовляв, справа МТС.
Тимчасом рахунки за зроблене завод колгоспові надіслав.

В колгоспі як глянули – ґвалт!
– Та за такі гроші, – кричав колгоспний коваль Михайло Рибка, – я б
оцю всю причандалію своїми руками викував.
– А де б ти матеріалу взяв?
– За такі гроші?! Та за такі гроші я б і труби і всі оті
коліщата-моліщата познаходив! Та хіба ж отакі іржаві та невірні? Та вони
б у мене аж сміялися та вилискували б. Ні, справжні шефи так не
роблять…
Кинулися до шефів:
– Нічого не можемо зробити, – говорить головбух. – Такі розцінки. – І
почав показувати їм всілякі папки з перепапками.
– Та де ж ми гроші такі візьмемо? – бідкаються Підшефні.
– А наше яке діло? – посміхається головбух. – Та ще не забувайте, що
завтра ми вам два кормозапарники привеземо!
– Та ми з вами зроду-звіку не розрахуємося! – мало не плачуть
підшефні.
– А ми з вас продуктами! – підказує головбух. Приїхавши додому,
підшефні довго радилися, а потім і вирішили:
– Нічого! Ми з ними на картоплі порахуємося!

IV

Урожай у колгоспі “Вільний труд” виріс повільненький.
Правда, з картоплею поталанило. Картопля вродила підходященька.
А треба вам знати, що картоплею була засаджена чимала площа.
Ще коли садовили картоплю, зітхали:
– А як уродить? Хто ж її тоді копатиме?
Як настав час копати картоплю, вдалися до шефів:
– Допоможіть!
Знаємо ми, що не тільки шефи, про яких оце мова мовиться, а і взагалі
чималенько і заводського, і міського люду під час збирання врожаю
виїздить у колгоспи допомагати впоратися з урожаєм. Працюють дружно,
спільно.
Взаємодопомога – це наше, радянське. Це – наш радянський побут.
Стосунки підшефного колгоспу “Вільний труд” із своїми шефами не були,
як ми бачимо, нормальними.
Приїхав завод у колгосп копати картоплю.
Голова показав їм “робоче місце”:
– Копайте! Роботи вистачить! Боже поможи!
– А де ж ваші колгоспники? – запитують шефи.
– Ще трохи молотити залишилося! Ось-ось вийдуть! – відповів голова та
й поїхав додому.
– Копають? – запитують у голови деякі колгоспники.
– Копають!
– Ну, хай копають! А ми – на базарі Отак і пішло: шефи картоплю
копають, а підшефні базарюють та підсміюються…
Зовсім розбився глечик між шефами і підшефними…

V

Надходив Новий рік. Ремонтно-механічний завод ви’ конав річний план і
готувався відзначити успіх.
І от напередодні Нового року під’їздять до заводу троє парокінних
саней.
– Що таке? Звідки? – дивуються заводські.
– З колгоспу “Вільний труд”.
– Що сталося? – аж ніби перелякалися шефи.
Просимо дорогих шефів до нас на зустріч Нового року!
???
– І не відмовляйтеся, і руками не махайте, бо без вас ми додому не
поїдемо! Дуже просимої Всім колгоспом!
Поїхали шефи. їдуть і побоюються, чи не “підкіп” який. Чого це так
підшефні подобрішали?
Приїхали.
Ні, все гаразд! Усі радо зустрічають, вітають, запрошують один
поперед одного.
Керівництво колгоспу влаштувало зустріч Нового року з шефами в
приміщенні правління.
Було й тостів, було й до тостів.
Шефи дивувалися: звідки стільки можна було набрати того, без чого
тости не тости? Та якого! Аж горить! І на запах ніби резеда!
Допитувалися:
– Де? Звідки? Ну, скажіть!
Підвівся голова і, низенько уклонившись шефам, ледве промовив:
– Спасибі вам, за вашу допомогу! Як би не ви, ніколи б у нас не було
такої бучної зустрічі Нового рокуі
– Чому нам? – дивувався головбух.
– Пр-р-о-дим… дим… дим… – почав голова.
– Який дим?
– Та не дим… а… дем… онстрація… Діда Петра сюдиі
– А, продемонструвати?! Єсть!
Дід Петро, хитаючись, запросив шефів до ферми… Відчинив двері у
присінок, де запарювали січку…
Перед очима шефів блищав надраєний кормозапарник, в якому щось
потихеньку гуло, булькало, а із скляної трубки (із скляної!) капало в
підставлену сулію…
– Горить! – похитнувся дід Петро. – Та то нічого, що горить, у
багатьох горить! Масштаби які! Масштаби!
А коли розходилися по хатах, знову побачили діда Петра: він,
схилившись на ворота, виводив:

А йон ни-гн-щасной
Іти-щить бурі,
Як будто в бурі є-ге-сть
по-го-го-койї

Післяслово.
– Чи було таке справді, питаєте?
– Не було! Це я вигадав!
– А навіщо?
– Щоб такого не було.

ДЗВОНАРІ

– Дррр!.. (пауза). Дррррі (пауза)… Дрррр!
Це дзвонить телефон.
– О, господи! Знову! – це або говорить сама до себе, або думає
заклопотана людина і бере телефонну трубку.
– Ну?! Потім заклопотана людина стріпує головою і поспішає сказати у
ту саму трубку:
– Пробачте, не “ну?!”, а я вас слухаюі Хтось про щось говорить
телефоном заклопотаній людині. Заклопотана людина слухає. Послухавши,
сердито кидає:
– Ну?!
Заклопотана людина ще кілька часу слухає, потім нервово кладе трубку
на телефон.
– Показилися! – бурмоче заклопотана людина. …Дррр!
– Ну?! – взявши трубку, запитує знову та сама людина. – Пробачте, я
вас слухаю!
… – Ні, не перебили! Я сам перебив! …Дррр!.. Дрррр! Дррр!

II

Відповідальна людина, що працює в одній керівній установі, приходить
щодня на роботу, як їй і належиться, о дев’ятій годині вранці.
Людина ця виконує відповідальну роботу, розробляє й вирішує справи,
над якими слід і подумати, слід про ці справи прочитати чимало
матеріалів, продивитися книжки, прикинути, порівняти, зважити, а потім
уже вирішити.
Це людина розумової праці…
Ну, от, значить, рівно о дев’ятій годині ранку людина сіла за стіл…
Раптом:
– Дрррр! – телефон.
Відповівши на перший дзвоник, людина розгортає справи, читає…
– ДРРРР!
– Я вас слухаю!
Після п’ятнадцятого “дррр!” людина, беручи телефонну трубку, вже
говорить не “я вас слухаю”, а “ну?!”, потім, схаменувшись,
поправляється: “Пробачте, не “ну?!”, а я вас слухаю!”
Після сімдесят п’ятого “дррр!” людина довго-довго дивиться на
телефон, потім, ніби щось пригадавши, говорить “ага!”, бере телефонну
трубку і каже:
– Ви мене слухаєтеї
Після сто одинадцятого “дррр” відповідальна людина хватає в руки не
трубку, а телефонний апарат, прикладає його до вуха й дивується:
– Дивись, поважчала як трубка! І незручно її якось до вуха
прикладати!
Потім думає, думає, думає і раптом несамовито кричить:
– Галло! Та галло ж твоїй матері!
І падає в крісло.
Потім підводиться з крісла, підходить до вікна, на дворі весна, на
зелено-кучерявій під вікном липі стрибають, весело цвірінькаючи,
горобці.
Людина дивиться на горобців і ніяк не може пригадати, що воно таке,
які то такі веселі пташки стрибають…
Потім таки пригадує, що то горобці, ніяковіє з того, як вона могла
забути горобців, це її сердить, і вона сердито говорить:
– Телефона б вам на липу повісити! Ви б так не стрибали, не
цвірінькали!

ІІІ

А які такі справи, які питання розв’язувала відповідальна людина, не
випускаючи з рук телефонної трубки цілісінький білий робочий день?
Перші дзвоники, з дев’ятої, приблизно, до десятої години ранку сильно
дуже інтересувалися, як себе почуває відповідальна людина, як їй
спалося, що їй снилося і т. ін.
Ранкові дзвонарі намагалися всілякими такими “на-водящими” фразами
довести людині, що вони вже на роботі, що, мовляв, аж ніяк вони на
роботу не запізнюються, а приходять вчасно, а деякі кидали, так, між
іншим, що для них прийти на роботу за п’ятнадцять-двадцять хвилин до
початку робочого дня, це не тільки звичка, а доконечність, яка їм дає не
радість, а просто-таки дисциплінарний восторг!
– Я й дітей так виховую! – запевняв відповідальну людину один із
ранкових дзвонарів і при цьому схвильовано запитував: – А ваші дітки як?
Подейкують, що шкарлятина ходить! Берегти треба! Я своїх у дитячий
садочок ані-ні! Діти – вони діти! А ми батьки, так ми повинні бути таки
батьками!
Кинувши ще кілька таких афоризмів, дзвонар вивертав розмову:
– На все! Подзвонюйте!
…Частенько просять розв’язати такі складні й принципові питання:
– У нас поруч дикторської кімнати живе родина з дітьми. Діти шумлять,
заважають дикторам. Чи можна ту родину переселити до іншої кімнати?
– А вільна кімната є?
– Є! Звільнилася оце!
– Так навіщо ж ви запитуєте?
– Та знаєте, воно, як то кажуть… Хе-хе-хе! На рибалці не були?
– А я рибалкою не захоплююсь!
– І я не захоплююсь! А дехто вудить! Хе-хе-хе! На все!
… Турбує вас кандидат філологічних наук Іван Іванович Крапказкомою!
– Уже захистили? Вітаюі
– Захистив, захистив! Тяжкувате було! Підняв же тему! Бєлінський за
таку не брався!
– А цікаво, яку саме тему ви підняли?
– “Вплив дубових полиць на палітурки “Кобзаря” Т. Г. Шевченка видання
1871 року”.
– Інтересна тема! Так що вас турбує?
– Як ви гадаєте, чи не краще нам слово “вйо” писати не просто “вйо”,
а після літери “ви” ставити апостола?
– Якого “апостола”?
– Та оту кому, що хвостом угору!
– Ага! Це не в моїй компетенції… Апостоли – це тема богословська!
– Пробачте!
– Привіт! Привіт!
– Хто це?
– Не впізнав? А на війні пам’ятаєш, ти на Ельбі, а я на Дунаї!
– Пам’ятаю! Є така Ельба, і Дунай є! Так що вас цікавить?
– В інструкції сказано, що культивувати міжряддя кукурудзи слід
вздовж і впоперек. А колгосп “Зоря” спочатку прокультивував упоперек, а
потім того вздовж? Чи, ставити на бюро, чи ні?
– Став! Став! Став на бюро! – закричала відповім дальна людина. – А
потім і сам на бюро ставай! Все!

IV

Телефон, кажуть, винайшов німецький учитель Пилип Рейс, а вдосконалив
американець Белл.
Вони – не винуваті.
Якби вони знали, ідо появляться отакі “дзвонарі”, вони б утримались.

ВІДКРИТТЯ ОХОТИ

Власне кажучи, щороку “Відкриття полювання” буває двічі: першого
серпня на птицю, а першого листопада на звіра, але якось уже так
утрадиційнилося, що за урочисте коли хочете, свято серед мисливців
вважається перше відкриття, коли після довгої перерви у вас у руках
знову улюблена вами рушниця і ви знову маєте змогу не тільки, сказать
би, поповнити свої продовольчі ресурси, не тільки допомогти державі в
м’ясозаготівлях, а й задовольнити себе, як природознавця, природофіла й
спортсмена.
Полювання, як бачите, не якась там легковажна дурничка, не дрібничка,
а дуже й дуже поважна справа, особливо для таких громадян, як ми з
вами…
Відкриття…
Скільки турбот, хвилювання, нервозності, доки все в тебе буде в
порядку: і рушниця, і набої, і одежа, і рюкзак, – одне слово, все, що
потрібно для серйозного, до-бутливого полювання…
А куди їхати?!
А з ким їхати?!
Куди їхати?!
Ну, як ви одразу зможете вирішити, куди їхати, коли сьогодні вам
кажуть:
– Біля Борисполя, на озерах, качви тієї, ну, як хмари! Повірите, як
випливуть, ну, як тої ряски! Одне одного просто давлять. Оце вчора
приїздила звідтам молодиця, так казала, що її свекрові кум його казав,
що кумова баба чула од свахи, що та сама бачила, як коноплі мочила, що
нема куди через тую качву коноплини ткнути! Поїдемо, га?!
– Поїдемо! Тільки в мене набоїв обмаль!
– А навіщо вам багато набоїв! Та там з одного набою торік по 24 качки
били. П’ять набоїв – сто двадцять штук. Самий крижень, майте на увазі.
Важка птиця: більш як сто двадцять штук не піднесете!
Завтра ви почуєте:
– Куди на відкриття?
– Думаю до Борисполя.
– До Борисполя? Чого? Хіба на сухому качки плавають?!
– Як “на сухому”?!
– Та там же озера повисихали! Та там за весну й за літо ніхто навіть
і не чув, щоб хоч одна закахкала. Ранньої весни прилетіло було туди
чималенько табунів, покружились трохи й усі на Носівку! Чули про
Носівку?!
– Чув.
– Та там з усього Лівобережжя качки ще навесні позбирались. Стихійне
нещастя: соняшники всі потолочили. А на луках через гнізда трава не
виросла: гніздо на гнізді, траві нема де рости, – не знають колгоспники,
чим худобу годувати. Ні, коли вже їхати, то тільки в Носівку!
– Ну! поїдемо на Носівку! Іще через день:
– Драстуйте! Готові до відкриття?
– Готовий.
– На Яготин?
– Ні, на Носівку!
– Тю! За жабами?!
– За якими жабами?
– Та в Носівці самі жаби! Коли вже їхати, щоб з качками бути, так
тільки на Яготин. От там качки… І т. д., і т. п.
З ким їхати? Ах, доле моя!
Та хіба ж єсть серед мисливців, серед людей, що люблять тихі вечори
над озерами, що чують ніжний шелест очеретів, що пам’ятають: “Тихше,
тихше, не диши, нас почують комиші…”, яким крик бугая на болоті
бринить в їхніх вухах, як козловське распроп’яніссіме ля в серці
тихомрійної блондинки, а загадковий тихий плескіт на озері в їхнім серці
одгукується трепетними перебоями, і коли під вербою, чи під копицею все
вже розказано і настає на хвильку тиша, – обов’язково ту тишу заколише
одностайне чарівне;
Зоре моя вечірняя, Зійди над водою – хіба ж є серед цих людей хоч
один, з яким би не можна було поїхати на відкриття полювання?!
…Ну, поїдете ви з Іваном Петровичем…
На зеленому килимі, під задумливою вербою, точити-муться спогади про
знаменитого його гордона, – таких псів тепер не буває! – який одного
разу став на стойку в густій ліщині на вальдшнепа, та так став, що
ніякими свистками, ніякими гудками його не можна було зрушити з тої
стойки, довелося його залишити в лісі, бо настала вже ніч, а обставини
змусили Івана Петровича на другий день ранком виїхати з того міста.
Повернувся він аж через рік, згадав про пса, пішов у ліс, розшукав ті
кущі:
– Дивлюсь, стоїть кістяк мого гордона, і стоїть з піднятою правою
лапою! От був собака! Мертва стойка! Такого собаки я не бачив! Даси
бувало в зуби йому записку й гроші: “Джек! миттю пляшку вина!” За
півгодини вже летить з вином. Тільки не можна було більше грошей да-.
вать: решту обов’язково проп’є!
…Десь оддалік дере деркач, б’є перепел, потім усе затихає, сам
кудись провалюєшся і бачиш, шо там за столом сидить Джек і пропиває
хазяїнову решту.
…А як поїдете ви з Петром Івановичем, то він вам розповість, що він
більше любить полювати звіра, а птиця це так тільки, за традицією! Петро
Іванович – гон-чатник… І яка в нього є сука Флейта, як вона ганяє! По
два місяці вовка ганяла. А спочатку боялась, перший раз як наткнулась на
вовка, вискочила на просіку “бліда-бліда, як стінка!” “Чотирнадцять
вовків колись за нами з Флейтою гнались!”
– Ну, Петре Івановичу! Невже таки чотирнадцять?!
– Факт! Спитайте Флейту! І обидва сірі!
…Пилип Федорович розповість вам про короткозорого старенького
бухгалтера, пристрасного мисливця, жертву фантастичних вигадок усієї
компанії, з якою він завжди полював. Ви дізнаєтесь про зайця, який після
бухгалте-рового пострілу з страшним криком “н-н-няв!” вискочив аж на
вершечок телеграфного стовпа, і як переляканий бухгалтер кинув рушницю
і, приказуючи “да воскреснеть бог”, біг три кілометри додому…
– А то, бачте, я сам натягнув на кота заячу шкуру й посадив біля
телеграфного стовпа, на дорозі, де мав іти той бідолаха-бухгалтер…
– Та й це ще не все! – додасть Пилип Федорович. – Одного разу ми
прикололи шпилькою до вбитого зайця папірця з написом: “За що ви мене
вбили?!” та того зайця й посадили під кущем і спрямували на нього
короткозорого бухгалтера. Він – бах! Заєць – беркиць! Підбігає, а там
такий на записці заячий докір! Що сміху булої
…А чи не пореготались би ви з оповідання одного старенького дідуся,
як він колись, бувши молодшим, не мав рушниці, а завжди додому з качками
приходив.
– Як же це так?
– А так! Отам на плесі завжди качки є! От я на острівець перепливу та
в очереті й заховаюсь. Знаю-бо, що обов’язково хтось із мисливців туди
прийде сидячих бити. Коли так: бачу – підкрадається, підкрадається…
Ббах! А я в очереті як закричу: “Врятуйте!” Ну, він зразу драпала, бо,
думає, убив когось, чи поранив! А я тоді роздягаюсь, качечки позбираю і
додому…
…Покотилася зоря. Булькнув у воду водяний щур-Закахкало спросоння
криженя… Писнула очеретянка… Десь далеко прогув паровик…
Сіріє…
– Фіть-фіть-фіть! – прорізало повітря чиря…
– Ббах!
Перший постріл! Полювання відкритої

ЯК ВАРИТИ І ЇСТИ СУП ІЗ ДИКОЇ КАЧКИ

М. Т. Рильському

Був такий славнозвісний орнітолог Мензбір, який на підставі
багатолітніх спостережень і наукових досліджень остаточно визначив, що
дикі качки, крім базару, водяться ще на лугових озерцях та по очеретах і
тихих-тихих плесах по річках колисково-смарагдової Батьківщини нашої
радянської…
…Словом, ви поїхали на лугові озера, на очерети й на тихі-тихі
плеса.
Само собою розуміється, що ви берете з собою рушницю (це така штука,
що стріляє), набої, і всілякий інший мисливський реманент, без якого не
можна правильно націлятись, щоб бити без промаху, а саме: рюкзак,
буханку, консерви, огірки, помідори, десяток укруту яєць і стопку…
Стопка береться для того, щоб було чим вихлюпувати воду з човна, коли
човен тече…
Ідете ви компанією, тобто колективом, так – чоловіка з п’ять, бо дика
качка любить іти в супову каструлю з-під колективної праці…
У вагоні (чи на машині) зразу ж ви почуєте:
– Е, чорт! Стопку забув! Ви взяли?
– Взяв!
– Ну, як будемо вкупі, позичите! А залишусь сам, доведеться з
“горлушка”!
“Горлушком”, за мисливською термінологією, зветься та частина
мисливського човна, що на морських .суднах має назву “право руля”.
Дика качка любить убиватись тихими-тихими вечорами, коли сонце вже
сковзнуло з вечірнього пруга, минуло криваво-багряний горизонт, послало
вам останній золотий привіт і пішло спать… Це ввечері… А вранці дика
качка зривається шукати вашого пострілу рано-рано, тільки-но починає на
світ благословлятись.
Звуться ці часи у мисливців “зорьками” – вечірньою й ранковою…
В ці часи ви чуєте і над собою, і перед собою, і за собою, і
праворуч, і ліворуч шум – свист качиних крил.
Ви і сюди – бах! і туди – бах! і отуди – бах!
Ах, незабутні хвилини!
На вечірню зорьку ви спізнились. Це обов’язково..” Запізнення на
вечірню зорьку – це мисливський закон. Виходячи ще з дому, – та що там
виходячи! – ви ще напередодні знаєте, що на вечірню зорьку ви
обов’язково не встигнете, от через це саме ви, в день виїзду на
полювання, ще зранку все вкладаєте, ще зранку ви щось забуваєте, і в час
од’їзду ви вибігаєте з хати, летите чи то на вокзал, чи до машини, на
запитання знайомих “Куди?” – кидаєте: “Спішу, щоб на вечірню зорьку
спізнитись”, і галопом далі…
Словом, спізнились… До озера ви підходите вже тоді, коли качки
“повиключали мотори”, почистили зуби, зробили на ніч фізкультурну
зарядку з холодним обтиранням і, поклавши на водяні лілеї голови,
полягали спать…
Але ви з цього не печалуєтесь, бо поблизу кожного лугового озера є чи
ожеред, чи копиці пахучого-пахучого сіна… Ви йдете до ожереду й
розташовуєтесь… Ви розгортаєте сіно, простеляєте плаща, лягаєте
горілиць, дивитесь на чорносинє, глибоке зоряне небо і відпочиваєте… А
відпочиваючи, думаєте.
Ну, думайте собі на здоров’я, а ми будемо до ранкової зорьки
готуватися…
– Ну, що ж, товариші, давайте звечора приготуємось, щоб зранку не
вовтузитися, а зразу за рушниці б по місцях. Де ж це… стопка? Прохав
же покласти!
– Що, нема?
– Нема!
– А я взяв! Я поклав собі за правило: приїжджаю додому, а її в
рюкзаці прив’язую, щоб не забути. По-моєму, не так нервуєшся, як рушницю
забудеш!
– Доведеться й собі прив’язувати! А сьогодні, прошу вас, позичте
вашої… Капризна це, я вам скажу, штука, як з “горлушка”… Повітря
чисте, на широке диханів візьмеш, а воно темно, не встигнеш і зітхнути,
як уже “горлушко” біля “донушка”.
Тут і починається найцікавіший момент качачого полювання.
Це коли старі, досвідчені ваші товариші по полюванню починають
розповідати різні надзвичайні випадки з мисливського життя.
Спільна для всіх мисливських оповідань риса – це те, що всі вони -
факти, що все це насправді було, що: “розкажу, то не повірите, але це -
факт!”
…Швиргається вгорі якийсь космічний хлопчик зорями, залишаючи в
чорносиній безодні золоті смуги, рипить Віз, дишель свій униз спускаючи,

Страницы: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22

Ваш відгук

Сторінки

Рубрики

Пошук

Мітки

Архів

Вересень 2017
П В С Ч П С Н
« Бер    
 123
45678910
11121314151617
18192021222324
252627282930  

Підписка

  • Цікаве