Остап Вишня. “Оповідання”

блідне поволі Чумацький Шлях, а під ожередом плететься чудесне мереживо
з мисливських оповідань…
І вільно дихається, і легко дихається…
Поволеньки голос оповідача тихшає, потім якось переривається і зовсім
затихає…
Сусіда тяжко якось зітхає…
– Про що думаєте, Іване Івановичу?
– Про Америку! Яка все-таки техніка.
– А що таке?
– Кажуть, двоствольну стопку видумали!
І тихо…
Поснули…
“Раннім-рано та ранесенько”, ще ледь-ледь починає сіріти, штовх вас у
бік:
– Вставайте! Вставайте! Час уже!
– Г-г-г! М-м-м!
– Вставайте!
– М-м-м!
– Б-б-бах!
З криком: “Бомбьожка!” ви зриваєтесь і мчите.
– Тю на вас! То я в крижня гахнув!
– І промазав.
– Ну, ясно, що промажеш, коли вас нечиста сила в бомбосховище
поперла! Трохи в озеро не шубовснув!
Почалася ранкова зорька…
Тут уже все залежить од вашого уміння, від майстерства і практики…
Качка, як відомо, птах… Вона – літає…
Як її стріляти?
Дуже просто: цільтесь обов’язково в око. І бахкайте.
Бах! – і в торбу. Бах! – і в торбу.
А коли не повезе, тобто, коли бах-бах! – і повз торбу, не сумуйте,
старайтесь їхати чи йти з полювання повз базар, або, побачивши в якогось
із мисливців кілька качок, киньте:
– Карбованців, мабуть, по надцять тепер штука… Бо однаково, коли
приїдете додому, члени вашого семейства спитають вас:
– Дорогі, мабуть, тепер качки?
Ви на це не звертайте уваги й беріться зразу ж готувати янтаревий суп
із дикої качки…
Найперше й найголовніше – обскубти качку.
Робити це краще в себе в кабінеті. Щоб не заважало вам уже вискубане
пір’я, одчиніть вікна й двері, щоб вітерець був: ви скубнули, вітерець
підхопить, і пір’я вам не заважає… І качка обскубана, і кабінет -
перина…
Обскубли, тоді вже до мами, чи до дружини, чи до сестри, хто на кого
багатший:
– Уже обскуб! Мамо, зваріть супу!
Коли дружина чи мама, охнувши, кине вам:
– Та це ж курка, а не качка! – ви авторитетно заявіть:
– Це – качка. Тепер усі такі качки пішли. Яровизовані…
– А чому в неї горло перерізане?
– Чому? Чому? Все вам так ото цікаво знати. Летіла, побачила, що
націляюсь, виходу не було, взяла й… зарізалась. Що ж тут дивного?!
Варіть уже, прошу васі
Залишається, отже, останнє: їсти суп.
Як його їсти?
Ложкою!
Попоївши, лягайте на канапу й читайте “Записки охотника” І. С.
Тургенєва.
Прекрасна книжка!

ЛИСИЦЯ

Лисицю найвигідніше полювати взимку, коли земля натягне на себе
білу-білу та пухку-пухку ковдру і задрімає зимовим спокійним сном.
Тоді шкурка в лисиці робиться густа-густа та лискуча, та пухната, а,
як відомо, лисицю полюємо виключно через її знамените хутро, що має
наукову назву – горжетка.
Лисиці водяться у нас в Радянському Союзі геть чисто на всенькій його
території – і на ланах, і на болотах, і в лісах та перелісках.
За весь час нашого свідомого полювання нам доводилося бачити лисиць
по всіх вищесказаних місцях і на всіх тих місцях в них стріляти.
Збираєтесь ви, значить, на лисиць.
З цього приводу ви говорите вдома:
– На лисиць поїду! У Сріблянському ярку, казав Йосип Євдокимович, два
виводки. Поїду, – чотири-п’ять лисичок тарарахну, – от воно: тобі
горжетка. Це, як чотири! А як п’ять – то й мені горжетка.
Полювати лисиць, – одягатись треба дуже тепло, бо зима, доводиться
стояти на гону довгенько, – лисиця йде великим колом, доки собаки її тим
колом обженуть, – замерзнути можна.
Треба вам знати, що звір, – коли його піднімуть і поженуть гончаки, -
робить коло: і заєць, і лисиця, і вовк.
Кожний із них, зробивши коло, повертається до того місця, звідки його
піднято, – отже, ваша задача не бігти разом із собаками за зайцем, чи за
лисицею, чи за вовком, а стояти на місці й чекати, коли він, оббігши
коло, повернеться до свого лігва.
Собаки гонять, як знаємо, уголое, і коли наближається гон, – знайте,
що звір іде до вас!
Стежте тоді пильно!
Голос наближається, наближається, наближається.
Ось майнула серед кущів золоточервона стрічка, як блискавка!
Бах! – і нема нічого…
Заєць робить невеличке коло, лисиця – більше, а вовк, – той іще
більше.
Чекати іноді доводиться довгенько, – отже, одягайтесь тепло.
Одяглися.
Вам удома й кажуть:
– Ти їздиш-їздиш, стріляєш-стріляєш, собак годуєш, а в Ганни Іванівни
он яка чорнобурка! І рушниці нема, і собак нема, – а чорнобурка – очей
одірвать не можна.
– Добре, добре! Трапиться, так гакну й чорнобурку! Тільки в нас на
Україні чорнобурка трапляється дуже й дуже рідко! Майже ніколи!
– Рідко?! Повні комісійні крамниці!
– Та що ти, господь з тобою! Що ти хочеш, щоб я з гончаками у
комісійній крамниці чорнобурку полював?! Добре буде й рудобурка!
– А песці там єсть?
– Єсть!
– Білі чи голубі?
– Рябенькі! Вони тільки на далекій півночі білішають та голубішають.
Так, як і куріпки: у нас рябенькі, а на півночі – білі-білі, сліпучо
білі! Так і песці!
Взагалі збори для полювання на лисицю дуже й дуже, як бачите, складна
справа…
В коротенькому кожушку, в повстяниках і в капелюсі на лисичачім хутрі
виходите ви з тепло-затишної хати Йосипа Євдокимовича й простуєте до
Сріблянського ярка, де:
– їй-богу, аж два лисичачих виводки! Йосип Євдокимович – старий,
досвідчений мисливець і давній ваш приятель, що на своєму віку:
– Тих вовків, тих лисиць, тих зайців, що вже попо-вбивав, так,
вірите, й лічби їм нема!
Ранок. Морозець. Порипує сніжок. До Сріблянського ярка від хутора три
кілометри.
Визирнуло сонце. Застрибали на сліпучо білій, що й оком її не охопиш,
- ковдрі мільярди діамантів…
Докучай і Бандит – на смику.
Докучай іде спокійно, він багато літ прожив уже і багато ганяв і
зайців, і лисиць, і вовків, – його вже нічим не здивуєш, а Бандит тільки
друге поле починає, – він то рвоне вперед, то повернеться до вас і
намагається, підстрибнувши, покласти передні лапи вам на груди, то знову
- вперед.
Нервується Бандит…
Рветься і так жалібно-жалібно скавучить:
– Пусти, – мовляв, – дай побігать, дай натішиться! Дивись, як біло
скрізь, як хороше, як сніг блищить! Дай покачаться!
Йосип Євдокимович, пихкаючи цигаркою, совітує:
– Пустимо з того боку, од груші, щоб проти вітру. Ви проходьте трохи
вперед од груші й ставайте в ліщині, а я на той бік перебреду та за
терном сяду. Пустите тоді, як я вже на місці буду! Я потихеньку свисну!
– Гаразд!
– Та зайця не стріляйте! Лисичок спочатку поколошкаємо. Хіба собаки
за куцохвостим ув’яжуться, – ну, тоді битимемо, щоб собак звільнити!
– Добре!
У ліщині затишно-затишно…
Утоптується навкруги сніг, щоб “зручно було на всі боки повертатися,
бо лисиця може вискочити і зцюдова” і студова, і спереду, і ззаду…
Докучай ліг і лежить біля ніг, а Бандит нап’явся, мов струна, підніс
голову і нюхає, нюхає, нюхає…
– Які ж запахи проскакують через рожеві твої ніздрі в чистопорідний
твій мозок, Бандите? Які? Чи фіалковий од рипиці пишної “труби” хитрої
лисиці, чи густий сморід зголоднілого сіроми-вовка, чи невиразне
пахкотіння і уві сні тремтячого зайчика-побігайчика? Які? Ляж, Бандите,
заспокойся!
Ви обдивляєтесь навкруги…
Он од ялинки простягся вузенький ланцюжок-слідок і біля груші
обірвався.
То – білочка.
Може, спить вона тепер солодким сном, листячком у грушевому дуплі
прикрившись, і сняться їй соснові шишки та солодкі горішки…
А он далі трохи покотилися в ярок одна за одною кругленькі ямочки, і
де-не-де між ямочками ніжнолеге-сенький по снігу “чирк”.
То лисичка з нічного полювання в ярок одпочивати йшла…
Значить, єсть!!
Легенький свист.
То Йосип Євдокимович подає знак, що він уже на місці.
Відпускаються з смика Докучай і Бандит.
– Ну, хлопчики, вперед! Ні пера ні пуху! Три хвилини напруженої
тиші… П’ять хвилин… Ще тиша…
Раптом одчайдушне скавучання Бандита і нервово-густий Докучаїв бас:
– Ґав!
Бандит однаково істерично скавучить, чи то зайця він підіймає, чи то
лисицю, а Докучай, почувши зайця, спочатку дає легесеньке “скаву-скаву”,
а потім – спокійний “гав”, і далі рівномірне “гав”, “гав”, “гав”…
Погнав, значить…
На лисицю Докучай подає перший “гав” значно нервовіше і йде за нею,
гавкаючи трохи частіше і вищим тембром, ніж за зайцем.
А Бандит і за зайцем, і за лисицею однаково істерично:
– Ай-яй-яй! Ай-яй-яй!
Погнали лисицю…
Ну, тут уже у вас пульс із 72 ударів зразу на 90, очі рогом на лоба,
“прострілюючи” ліщину, і ходором ходить у руках двадцятка. – Спокійно! -
сам до себе. – Спокійної
Перша горжетка на вагс іде!
Метрів за 50 од вас, з легеньким тріском, із ліщини на поляну вилітає
вона…
Вона не біжить, а летить, червона-червона на сліпучо білому фоні,
випроставши трубу (хвіст) і витягши мордочку.
Бах! – легкий стрибок і червоного нема, – самий тільки білий фон…
Вискакує Докучай, за ним Бандит.
Докучай зиркає у ваш бік, бачить, що нічого нема, рявкає суворим
басом і мчить далі.
За ним Бандит.
– Ай-яй-яй! Ай-яй-яй!
Покотила горжетка через яр, і ви бачите, як майнула біла китичка на
її хвості у ліщині по той бік яру. Докучай мало-мало не на хвості в неї
сидить. На Йосипа Євдокимовича пішла.
– Пильнуй, старий! Аж ось:
– Бах!
Дим і снігова курява біля Йосипа Євдокимовича.
– Бий, – кричу, – старий, удруге, щоб певніше було!
– Кріпко лежить! – кричить Йосип Євдокимович і додає таке, про що,
хоч як ви мене просіть, написати не можу.
Я зриваюсь з місця, лечу крізь кущі в ярок, засапавшись, видираюсь на
гору й підбігаю до Йосипа Євдокимовича.
– Єсть? – питаю.
Він дивиться кудись убік і не каже, а стогне:
– Єсть! Он! За терном! Я стрибаю за терен…
Крутиться Докучай і смикав лівою ногою. Я падаю в сніг…
А десь далеко, аж у другім кінці яру. Бандит аж плаче та заливається:
– Ай-яй-яй! Ай-яй-яй! Горжетку ганяє-Приїздите ви додому в старому
Йосипа Євдокимовича кашкеті, бо лисичачу капелюху ви загубили, як через
кущі бігли…
Вам дома й кажуть:
– Горжетка? Чорнобурка?! Одна була лисичача капелюха, та й ту
прополював. І хто ті рушниці вигадав?!
– Ладно, – ви собі думаєте, – ладно! Говори! Говори! Одужає Докучай -
знову за горжетками поїдемо.

ПРО МУДРОГО ЗАЙЦЯ

Поїхав я оце якось на дозвіллі за місто, отуди за Бро-вари, а потім
звернув трохи вбік за Полтаву, взяв ліворуч поза Харковом, звідтам на
південь – на Донбас, з Донбасу – на Дніпропетровщино-Херсонщину та й
зупинився на Правобережжі, біля Кам’янця-Подільського.
Сиджу собі, відпочиваю…
Аж раптом повз мене заєць тільки – шурх!
Я на нього:
– Тю! А він мені:
– Не тюкай, – каже, – я не тільки твого “тю” не боюсь, я на всі
сирени і на всі фари з усіх автомашин, усіх, які є на світі, марок, на
всіх на них поклав я всі чотири лапки!
– Дивись, – кажу, – який хоробрий! Ану, – кажу, – підходь! Такого ще
не бачив!
– І підійду, – каже заєць. І підійшов.
– Так чого ти, – питаю, – такий хоробрий?
– А того, – каже, – що я рекордсмен!
– Рекордсмен?
– Так! Рекордсмен! Я за своє коротке життя вивів із ладу вже двадцять
автомашин.
– Ото скільки автомашин ти понівечив! Як?! Яким способом?!
– Я їм іще не те покажу. Вони думають, що я тепер отой зайчик, про
якого співають:
– Зайчику, зайчику, Де ти бував?
– У млині, у млинії
– Що ти видав?
– Не “у млині, у млині” я побував, а я доти й дзоти бачив! І танки
бачив! А вони мене хотять фарами налякать! Не на того нарвались!
– Та що таке? Нічого не розумію!
– Ти знаєш, – каже заєць, – який тепер народ пішов?! Чорті й що за
народ!! Полює нас, чесних зайчиків, в незаконний час, з-під
автомобільних фар!! Ми собі чесно вночі пасемось, знаємо, що полювати
нас ще не дозволено, – раптом якась лиха личина, здебільшого під
градусом, летить по стерні, лякає нас, бере в фари, ми мчи-мось, як
осатанілі, під фарами, а він гатить у нас з рушниці… І багато нашого
брата гине від такого нечуваного в культурній країні хуліганства. Ти ж
сам подумай: ми ше молоді, хутро в нас ріденьке, тільце худеньке, а він,
сатана, лупить?! Ну, кому воно, ну, навіщо воно? Сором за цих людей!
Я сумно покивав головою.
– Таки справді сором! – кажу.
– Так ми тепер, – каже заєць, – мудрішими поробились. Тепер на кожній
такій ділянці біля шляху ми поставили старих досвідчених зайців, які
знають, що їм робити. Як тільки появляється машина, такий зайчик зразу
сам ускакує в фари, а потім вивертами та зигзагами веде ту машину до
ярка або до протитанкового рову… І там “Форд” чи “Адмірал” тільки
трах! бах! трісь! – і бувай здоров! Потім уже ведуть його додому на
буксирі, складають акта, витрачають народні гроші на ремонт, обдурюють
державу, порушують закон і т. д. і т. ін.
– Ну, ну! – тільки й зміг я сказати.
– А ми, – каже далі заєць, – між собою змагаємось – хто скільки машин
із ладу виведе… Так я найбільше їх винищив! Я – рекордсмен!
Соромно, соромно мені зробилося. Я мовчав.
А заєць пік мене словом, допікав:
– А ти, – каже, – думаєш, що мені не шкода тих машин, що через мене
аварії зазнають?! Хіба не шкода добра народного?! Але що я маю робити?!
Мушу ж я боронитися! Ах, якби я міг тим людям хоч трошки вставити свого
заячого мозку! І тим, хто робить, і тим, хто за цим повинен стежити…
Як же я червонів од тих справедливих заячих слів! За людей червонів!

ЗАЄЦЬ
Золота осінь…
Ах, як не хочеться листу з дерева падати, – він аж ніби кров’ю з
печалі налився і закривавив ліси.
Сумовито рипить дуб, замислився перед зимовим сном ясен, тяжко зітхає
клен, і тільки берізка, жовтавозелена й “раскудря-кудря-кудрява”, – ген
там на узліссі білявим станом своїм кокетує, ніби на побачення з
Левітаном жде чи, може, Чайковського на симфонію викликає.
Креслять тригонометричні фігури високо в небі запіз-нілі журавлі,
запитуючи своїм “кру-кру”:
– “Чуєш, брате мій, товаришу мій?” Відлітаємо!
Золота осінь…
От в цей саме час заєць уже збігав до підборщика хутра, той йому вже
на всі прорішки попідбирав густо-теплі шматочки, вичистив вуха й лапки і
посадив на ріпицю білий помпон.
Набиваються набої крупним шротом, витягаються теплі штани й піджак,
мастяться грубіші чоботи, деруться на онучі теплі підштанки,
відкидається набік веселенький картузик-кепочка, а натомість
розтягається на кулаках сумовито-серйозна капелюха…
Коли в качачому полюванні більшу вагу мали помідори й огірки, то тут
їх заміняють сало й ковбаса.
Незмінною залишається стопка.
При полюванні на качки стопку, як ми знаємо, беруть, щоб вихлюпувати
воду з човна, а при полюванні на зайця з неї, при певному досвіді, дуже
добре оглядати обрій; коли дивитись крізь дно, – місцевість рельєфнішає.
Всі вищейменовані тверді, плинні й газуваті речі розкладаються в
певному порядку на канапі, ви ходите й усе кілька разів перераховуєте,
перевіряючи, чи нічого не забули:
– Штани, значить, є! Чоботи є!.. Онучі, значить, є!.. Набої є!.. Сало
й ковбаса є!.. Гм-гм… є… Чи не мало буде?
– Досить, досить! – поспішає посемейство…
– А де ж стопка?
– Та ось, за рюкзаком!
– Поклади в рюкзака, а то закотиться. Ну, все, здається. Так я краще
зарані виїду, щоб не спізнитись на поїзд.
Ви швиденько одягаєтесь, вкладаєте все в рюкзак.
– Ну, бувайте здорові! Не сумуйте. Деньків за два-три я буду!
– А рушницю ти взяв?
– Ай справді, де ж це вона?
– Та я стола нею підперла, бо ніжка поламалась…
– Та хіба ж можна рушницею?!
– А що їй зробиться? Хоч яка-небудь користь із неї… А то ж…
– Ну, годі, годі! Бувай здорова. Поспитай у Катерини Миколаївни, як
зайця салом шпигувати, а то ж потім зіпсуєш… Та купи сала не менш, як
на трьох зайців.
– На трьох?
– Ну, купуй на п’ять! Я більше як п’ять не стрілятиму.
Поїхали…

II

Полюють зайців в основному трьома способами: з підйому, з-під
собак-гончаків і на засідах.
З підйому можна полювати одному й колективом.
Ідеш собі один чи ріллею, чи озиминою, чи бур’янами і “витоптуєш”
зайця, який, як відомо, вдень лежить і від- • почиває… Ви підходите до
його лігвочка, заєць і вискакує…
Коли полюєте компанією, тобто колективом, краще йти так званим
“котлом”, такою ніби дугою, щоб фланги були спереду від центра. Заєць,
як вискочить, приміром, в центрі, то вже йому, інакше як на сковорідку,
бігти нема куди.
Як же краще, – спитаєте, – полювати: одному чи колективом?
Майже однаково.
Коли йдете один, то один промазуєте, коли йдете колективом, то
промазуєте колективом.
Дуже цікаво полювати зайців з собаками-гончаками.
Коли такі собаки є, їх пускають у лісок чи в байрак, вони біжать,
підіймають зайця і “голосом” його гонять.
Ви стаєте на путі, де має бігти заєць, і мажете по ньому на тій путі.
Та краса заячих ловів з гончаками не тільки у. вашому промахові…
Ви уявляєте собі, коли ціла зграя гончаків іде слідом за зайцем, ніби
якийсь оригінальний, ні в якій філармонії не бачений і не чуваний,
оркестр. Заливається флейта. трубить з переливами трубач, рявкає бас,
гуде баритон…
“Скільки жару, скільки страсті в голосах”…
Ех, якби в наших оркестрах з такою пристрастю грали оркестранти, -
які б були симфонії!
Стоїш, слухаєш, рве серце тобі груди, поломеніє в тебе мозок, і ти
мажеш, мажеш, мажеш…
На засіди ви виходите, коли вже добре стемніє… Виходите в великому
дубленому кожусі. Хазяїн вас питає:
– Може б, і свитку ще надягли?
– Ні, – кажете, – не треба. Не так уже воно й холодно. І вітру нема.
Та й первак у вас з коміром. Теплий первак, я його добре підпережу, воно
не продме.
Засідаєте біля величезного колгоспного ожереду соломи…
Ніч темна, бадьора.
На небі, над ожередом – зорі, на землі, під ожередом – зайці.
Сіли, закутались.
– Ну, налітайте, которі тут зайці є!
Тихо-тихо…
Аж ось десь аж із сусіднього села:
– “Котила-а-а-ася…” І тихо.
Ще щільніше закутуєтесь у кожуха…
Замислюєтесь… Мимоволі із грудей:
Ой, зійди, зійди, ясен місяцю, Як млинове коло…
І знову тихо.
Голова на солому хилиться, хилиться, хилиться…
Під кожухом тепло-тепло…
І на серці тепло-тепло…
Раптом над вухом:
– Доброго ранку! Заснули?!
– Драстуйте! Невже заснув?!
– А вже й сніданок на столі! Ходімте!
– Ходімо.
– А де ж ваша рушниця?
– Нема… Дивись. Сюди-туди – нема рушниці.
– Та то так! Тут у нас не зівай! Підслідили, значить, і хапнули. Ну,
нічого: може, десь випливе… – Неприємної Не кажіть хоч нікому!

III

Додому ви все-таки зайця привезли.
– А де ж рушниця? – питається посемейство.
– Курок трошки закапризив: заніс до майстра. Увечері ви їсте
нашпигованого салом зайця. За столом урочисто: перший в цьому сезоні
заєць.
– Трапезу ділить з вами і ваш вірний по полюванню товариш.
– Будьмо!
– Будьмо!
По вечері ви благальне дивитесь на вірного товариша, а він,
прощаючись, заплітається:
– Ти ж не забудь узавтра занести, що на зайця позичив.

БЕКАС

Бекас для охотника, насамперед, – собака!
Я ж ніколи не думаю, що ви таке твердження зрозумієте безпосередньо!
Ясна річ, що бекас – не собака, а птиця, але кожен мисливець знає, що
полювати бекаса без собаки, це все’дно, що справляти весілля без музики.
Отже, коли хочете говорити про бекаса., треба перш за все говорити
про собаку, бо без лягавого собаки ви бекаса не те, що не їстимете, а
навіть не бачитимете.
Значить, давайте про… бекаса,
Бекас – невеличкий болотяний птах, сіренький, з біленьким на пузці
пір’ячком, дуже меткий, із дуже довгим дзьобом, довгенькими ногами,
зривається з характерним для нього криком і летить, навіжений, ніби він
перед тим, як злетіти, випив мінімум двісті грамів: зигзагами.
Який же він смачний-смачний, бекасі
Делікатес!
І, – майте на увазі, – бекас – це один з тих небагатьох сортів
дичини, яку засмажують разом з уздром, з потрухами: дзьобика його під
крильце, трішечки масла –• і в піч.
Не дай бог, потім сметанки та, не дай бог, іще чого-небудь, – це
такая – вам кажу – симфонія, що… давайте зараз же їхати на бекасів…
І знову ж таки: бекас без собаки і не делікатес, і не симфонія, бо
без собаки – нема бекаса. Значить, давайте про… собак!
Що таке собака – ви всі знаєте: голова, чотири ноги, хвіст і гавкає.
Трохи докладніше про породи мисливських собак і, оскільки йдеться про
полювання бекаса, – значить, – про лягавих собак.
Такі є породи:
а) Лавераки.
в) Гордони.
с) Ірландські сетери.
г) Пойнтери.
е) Континентальні лягаві.
ж) Грифони.
з Спанієлі.
и) Пудель. Тепер ця порода переродилася скрізь на “пунделя”.
Яка порода з них найкраща?
Та, з якою полюєте ви.
Коли придбаєте собі, приміром, лаверака, – то такого лаверака ні в
кого не було і не буде.
– Ну, який собака! Не собака, а Едісон! Факт! Та послухайте, що я вам
розкажу. Полювали ми…
І пішло, і пішло…
Хочете – слухайте, хочете – не слухайте, але такого собаки таки
насправді не було і не буде.
Якої ж породи собаку посовітувати вам придбати?
Такої, яку ви вже придбали або хочете придбати.
Охотник-початківець, не зв’язаний мисливськими родинними традиціями,
придбавши рушницю, шукає собаку.
Теща його, прекрасна завжди бабуся, почувши про бажання дорогого зятя
придбати собаку, ласкаво й привітно (як і завжди теща) говорить, сильно
натискуючи при розмові на шиплячо-свистячі приголосні:
– Ссссетера требаї Шшшшшикарний сссобака в Акуліни Кузьмінішшшшни!
Дуже сссстойки робить! А, головне, акуратний, чистун. Я попроіпшшу
Акуліну Кузь-мінішшшшну! У неї шшшшвидко ццццуценята будуть! Якщо, на
щщщастя, не позззздихають! Дуже породисті ццццуццценята!
За місяць чи за два вам принесуть од Акуліни: Кузь-мінішни шшикарного
сетера.
Які ж ви раді: перший у вашім житті мисливський собака. Ваш! Власний!
Пестите ви його, голубите ви його, доглядаєте, як сина, як найдорожче
для вас створіння.
Купили ви йому нашийника, купили поводок і за кілька часу ведете до
мисливського клубу, в собачу секцію, на експертизу.
Показуєте суворому дяді і так на нього дивитесь, як у дитинстві
колись дивилися на батька, коли суворий і заклопотаний батько ваш
ласкаво подивився на вас та ще й приголубив.
_ Ну?! – запитуєте. – Песик! Правда, хороший і кровний? Га?!
Суворий дядя дивиться на песика довго й уважно, а потім перекидає
свій погляд на вас і байдуже кидає:
– Кундель!
– А мені казали – сетер!
– Значить, сетер-кундель! – кидає дядя.
– А як із ним далі? – трепетно запитуєте ви.
– Та що ж далі? На цім поводку не варто вішати, хороший поводок.
Повісьте на простій шворці. Ні в його папи, ні в його мами сетер у крові
й не ночував! Кундель!
Після цього у вас удома з тещею гостро-короткий діалог, після якого
теща резюмує:
– Акуліна Кузьмінішна женщина не такая, – а вже на сьомому році
приобщалася й сповідалася. І ніколи я не думала, і ніколи я не гадала,
щоб моя Люда (Люда – це ваша, значить, дружина) могла так помилитися
щодо друга її жисті, а вона ж у мене одна і куди я дінусь, і хто їй, та
й не тільки їй, пектиме такі пончики. Невдячні тепер пішли молоді люди.
Коли мати рекомендує собаку, то слід все-таки пам’ятати, що рекомендує
собаку мати. Бо я мати не тільки Люді, а я тепер мати й вам. Не може,
отже, бути собака не сетер, а кундель! Од кунделя чую! Людо, дай мені
понюхать!
Перший собака для мисливця-початківця дуже трудний собака.
Потім уже буде легше-Потім уже, коли ви познайомитесь і з мисливцями
і з їхніми собаками, коли ви вже знатимете, що був на світі знаменитий
Камбіз, чорний пойнтер, і знаменита Алі, ла-верак, і знаменитий Джой -
гордон, – тоді вже ви придбаєте собі таке’ цуценя, яке вам більше до
вподоби. Коли вам більше до серця пойнтери, вам скажуть:
– У Василя Івановича є сука-пойнтер камбізівських кровей. Сам Камбіз
Перший колись перестрибнув через , неї, коли вона вилазила з вагона на
станції Бориспіль.
Придбали ви чудесне, приміром, пойнтереня.
Як його назвати?
Безперечно – Джек, або Джой, або Стек!
Ніколи в житті не прозивайте його Бровком чи Цяцею (коли “вона -
сука) чи Терном, боже вас борони: таке ім’я може навіки зіпсувати собаці
таланти, хоча б собака був навіть богом.
Привели, чи принесли, чи привезли ви, значить, песика додому.
– Правда, славний песик? – запитуєте ви у своїх домашніх.
Теща ваша, подивившись примруженими очима на вас і на песика, піде до
своєї кімнати, нічого не сказавши.
Дружина ваша Люда подивиться спочатку на свою маму, яка воднораз і
ваша теща, погладить песика по голівці й прокаже:
– Хороший песик! А чумка в нього скоро буде?
– Мабуть, скоро, – відповідаєте ви.
– Хоч би скоріше! Кажуть, ідо вже як собачка пере-чумує, то тоді вже
не дохне.
– Так, тоді вже не дуже дохне!
– А від чумки дохне?
– Дохне!
– Хоч би скоріше чумка!
– Де ж ми його пристроїмо? – ласкаво запитуєте ви. І тут чуєте тещину
пораду з сильним притиском на шиплячо-свистячі й голосні:
– Двоспальне ліжко, може. б, ви йому поставили? А, може б, окрему
канапу…
– Мамо, – заспокоює дружина, – ну чого ти хвилюєшся?! Скоро ж буде
чумка!
Починається виховання мисливського собаки, а від виховання залежить
все: і добутливість вашого полювання, і вся краса й насолода від
полювання з мисливським собакою високих кровей.
На другий день після того, як у вас оселився симпатичний
чистопорідний песик, починається дискусія на тему:
– Хто витиратиме?
– Я не витиратиму! – кидає теща.
– Я вже сьогодні п’ять разів витирала, а чумки ще нема! – заявляє
дружина.
– Витиратиму я! – рішуче кажете ви. – Де це наші ганчірки подівалися?
Скрізь були ганчірки, а тепер хоч би тобі одна.
Витираєте, значить, ви…
От ви витерли вже пізненько, лягаючи спати, поклали Джека на його
місце і лягли.
Джекові скучно за мамою, йому скучно за братіками, за сестричками, -
Джек так жалібно-жалібно скавучить.
Теща ваша, виходячи з “удобств” і човгаючи пантофлями, ласкаво
заспокоює Джека:
– Цить! Цить! Здох би ти йому! В цей час ви кашляєте і кидаєте:
– Джеконько! Спи, голубчику! І чуєте тещине:
– Спи, песику. Спи, любенький. Навіки засни, соба-ченько наш хороший.
Заснув Джек, заснула теща, заснула дружина, засинаєте ви…
А засинаючи чуєте, як дружина уві сні кличе бла-гально:
– Чумко! Чумкої Чумочко! Швидше, швидше, швидше!
Так росте у вас ваш улюблений і чистопорідний Джек.
Він росте, а ви витираєте.
Витираєте й водите Джека гуляти.
Щоб не часто витирати, частіше треба водити гуляти, а як не часто
водити гуляти, тоді часто треба витирати.
Водити гуляти малесенького чистопорідного песика з п’ятого-шостого
поверху разів по п’ять-шість на день – дуже приємне
спортивно-гімнастичне заняття.
Зразу так-таки ви беретеся і вчити Джека різних потрібних мисливських
штук: іти за ногою, приносити поноску, шукати заховану якусь таку річ і
т. ін.
Особливо приємно вивчити собачку знаходити ваші нічні пантофлі.
Чистої породи песик за 2-3 дні збагне цю науку, а вже за 2-3 тижні
біля вашого ліжка лежатимуть усі пантофлі вашої родини й усіх сусідів,
що живуть у спільній з вами квартирі.
Веселі часи настають, коли в песика зубки починають прорізатися.
Тоді одного чудового ранку ви прокидаєтесь, бо сильно скавучить
собачка і сильно кричить дружина Люда:
– Модельні! Боже мій! Єдині модельні черевики!
– В чім річ?-запитуєте ви.
– Поїв модельні черевики!
– Хто поїв модельні черевики?
– Ваш Джек поїв модельні черевики!
Тижнів на два ви переходите з дружиною на “ви”..
А ще за кілька часу з поважною вашою тещею припиняються всякі зносини
і на “ти”, і на “ви”, бо од її улюблених нічних шльопанців залишилися
дві недогризені стельки.
Але то нічого, – ви все рівно Джека любите, він уже носить поноску,
він шукає речі, і ви самі бачили його першу стойку на сусідчину у дворі
рябеньку курку.
Ви ще й “піль” йому не сказали, а вже в роті в нього весь курчин
хвіст, а курка сидить зверху на хліві й одчайдушне всіх запитує:
– Куда-куда-куда?! Куда-куда-куда?! Траплятимуться і такі випадки: ви
прийдете додому, а з вами не балакає навіть Юрко, ваш коханий синочок.
– Що таке?- запитуєте ви.
Мовчання. Напружена тиша. Тільки все посемейство суворо якось дихає.
– Юрасику, що трапилось?
– Джек вісім котлет із’їв.
А як перед різдвом така в родині буде ситуація, то почуєте:
– Од індика тільки архирейський носик залишився!
– З шийки, значить, почав?-проказуєте ви. А що ви більше скажете?
Т так до перших роковин з дня уродин вашого хорошого песика.
Потім непогано віддати песика для науки досвідченому єгерові.
Єгер – це людина, що вчить чистопорідних мисливських собак. І зробить
із вашого Джека одного в світі.
Але з єгером ви вже самі майте справу.
Одно скажу: доки ваш собачка в єгеря, ви ходите в старому костюмі і в
старих черевиках, а ваша дружина ніколи не придбає собі модельних
черевиків.

Страницы: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22

Ваш відгук

Сторінки

Рубрики

Пошук

Мітки

Архів

Вересень 2017
П В С Ч П С Н
« Бер    
 123
45678910
11121314151617
18192021222324
252627282930  

Підписка

  • Цікаве