І ви прекрасно знатимете, почім тепер вівсяна крупа і пшоно, і що ваш
Джек за один місяць з’їдає мінімум четверик коней.
І от, нарешті, Джек готовий.
Перше з ним самостійне ваше полювання на бекасів.
– Стойка!
– Піль!
Джек кидається, і з-під нього вискакує… здоровенна жаба.
А повернувшись колись із полювання, ви розповідаєте
своїм приятелям:
– Посилаю Джека: “Побіжи, пошукай, чи нема на тім болоті бекасів”.
Джек побіг, метнувся сюди-туди по болоту, бігав, нюхав, прибігає,
висолопивши язика.
– Що, – питаю, – нема?
– Нема!- каже.
А бекасів, товариші, треба смажити, не розчиняючи їх, а з потрухами,
з уздром.
Ах, яка це смачна, благородна, ніжна дичина!

ВАЛЬДШНЕП

– Що, може, на вальдшнепів поїдемо? – запитав я свого вірного
товариша по охоті.- Воно хоч і пізнувато, висипки вже далі на північ
посипали, – та, проте, може, ще ж якийсь забарився й у нас. Та й Ральфа
треба перевірити, чи не забув він за зиму, як стойку робити! Поїдьмо,
провітримося трохи.
– Ні, не поїду! Весняної охоти я не визнаю! Та й тобі не раджу! Я –
ворог весняної охоти!
– Чому? Навесні в лісі краса якаї
– От тому, що краса, я й ворог!
І замислився-замислився мій вірний товариш.
А потім і питає:
– Ти молодим коли-небудь був?
– Здається, – кажу, – був! Та й що з того?
– Було й мені, – він каже, – колись вісімнадцять літ. І були в мене
тоді очі, як сливи, і кучері, як пісня. І була тоді весна. А Галя, що
жила, як піти поза садком та перейти леваду, так Галя та, повір мені,
була краща, як весна. Такої постаті, таких очей, такої коси, такого
голосу і такого погляду, – от заприсягаюся тобі!- ні в кого в світі не
було! Мої очі і мої кучері і все, що в грудях моїх билося й горіло, було
для Галі, а Галин.погляд був для мене.
– У суботу, Галю, ввечері, як тато з мамою поснуть, прийду, – сказав
я Галі.
– А я чекатиму. У клуні, – зашарілася-зашарілася Галя.
Настала субота.
Ой, як же довго, довго в ту суботу не вечоріло! І цілісінький день
лилося з грудей тоді в мене:
Коли б уже вечір, Та й повечоріло…
І довго батюшка тої суботи вечерню правив, і тато якось тоді
довго-довго у дворі поралися, і мати – все щось товчуться, все
товчуться… І чого, – ти мені скажи, – в отакі суботи час не рисаками
їздить, а волами, та такими ж ледачими, що всі б бичі і всі батоги на
них, клятих, потрощив би?! Аж ось батьки полягали і поснули. Яку ж я
того вечора сорочку одягнув, як же я свої кучері розчесав, як же я
чоботи вимастив! А сукняна чумарчина на однім плечі, як пір’їночка. І
пішов. Ні, брешу: не пішов, а полетів. Поза садком. Панський тоді той
садок був. Липами весь обсаджений. Великими, великими липами. І був тоді
місяць май. І липове листя ледь-ледь тільки розтулилося, обгорнуло віти
і потихесеньку-потихесеньку шепотить. А місяць на липи ковшами золото
сипле. І цвів бузок, і конвалії цвіли. І солов’ї, а солов’ї!! Щось
неймовірне! Особливо мені врізався втямки один. Він не співав, він ридав
над своєю коханою, що десь недалечке від нього, під кущем обгорнула
своїм тепленьким тільцем шоколадні яєчка. Він благав:
Люби! Люби! Люби! Цілуй! Цілуй! Цілуй!
На хвилинку зупинився і знову: “Люби! Люби! Люби!” І кожне оте його
“люби!”, кожне його “цілуй!”, вилітаючи з гарячих солов’їних грудей
його, обгорталося пахощами бузку й конвалій і віночком квітчали трепетне
серце його коханої, що гріла під кущем майбутніх солов’яток своїх.
І йшов я, пам’ятаю, через леваду… Вузесенька, вузесенька стежечка
понад струмком. Струмок із камінчиками грається: підбіжить, плюсне на
камінчик, блисне сміхом і побіжить далі. А над левадою – ніжні-ніжні
шати з золотого серпанку, .прозорі-прозорі, як Галині очі, – прозорі, аж
до неба од зеленої на леваді трави золоті шати. А далі верби стоять,
стоять – ані шелесть!- думу думають. За вербами Галин город, а з городу
до двору перелаз… І от я на перелазі. Став. Серце тьох-тьох-тьох!
…Коли це хтось як тьохне мене билом межи в’язи, так
Я ТІЛЬКИ – ОЙ!
– До Галі, гемонський хлопець?! Я тобі дам Галі!
Звідти до левади я біг, мабуть, їивидше, ніж до перелазу.
Я впав на леваді в траву і зубами ту траву рвав.
Я плакав. Плакав не з болю – ні. Я плакав, бо я Галі не бачив.
Давно це було…
А й тепер, коли іноді умовлять мене поїхати на весняне полювання, і я
стану де-небудь над озером і бачу, як на качачий крик, крик, у якому і
хотіння, і прохання- та де прохання, – моління!- коли на такий крик
мчить зачарований селезень і каменем падає в воду, – прекрасний, як
казка, в своєму весняному вбранні, як писанка, всіма кольорами
розмальований, – я завмираю. Отакий я біг левадою до Галі…
І коли я підіймаю рушницю й беру його на мушку, я не селезня бачу на
озері, я бачу себе на перелазі і… опускаю рушйицю! Ні, друже мій,
навесні я не полюю. Люблю я полювати восени. І качку, і вальдшнепа, і
все…
Вальдшнеп, або лісовий кулик – благородна птиця, трохи менша як наш
голуб, темнорудуватого кольору, з довгим, як у всіх куликів, дзьобом і
довгими ногами. Птах він, як сказано, лісовий, у нас не виплоджується, а
тільки перелітає: навесні, коли мандрує на північ, на місця свого
гніздування, і восени, коли повертається у вирій.
Тоді в чагарниках, а особливо на узліссях, з’являється у нас на
Україні вальдшнеп і поодинці, і цілими табунами, так званими висипками.
Отоді їх і полюють.
Полюють з лягавими собаками і на “тязі”…
Тяга -це та сама річ, про яку Іван Сергійович Турге-нєв сказав:
– “Ви знаєте, що значить стояти на тязі?”
Отже, на тязі можна стояти.
Але стояти, як ви знаєте, можна й на вулиці, і в кімнаті можна
стояти, і на стільці, і на столі ми стоїмо.
Так – тяга не подібна ні до вулиці, ні до стільців, ні до кімнати.
Тяга – це зовсім навпаки.
Тяга – це коли навесні чи восени вальдшнеп перелітає, “тягне” – з
одного місця на друге. Вранці й увечері.
Буває це здебільша над ярком, над балкою, коли, приміром, у вечірній
сутіні миготить понад деревами, з характерним хрюканням силует
вальдшнепа.
І ви його стріляєте.
Ви йдете на тягу зарані, щоб вибрати до сутінку місце, обдивитися,
примірятися.
Осінь…
Ліс стоїть задумливий, печальний йому ось-ось треба пишне своє
вбрання скидати, підставляти свої віти дощам холодним, хуртовинам
сніговим.
Листя з суму жовтіє, а деяке з туги кривавиться.
Ось падає кленовий лист, – умер він, одірвався з рідної йому галузки
і падає.
Він не падає сторч на землю – ні.
Йому так не хочеться йти на вічний спокій, лежати і тліти серед
завмерлих собратів своїх…
Він кружляє на галявині, то вгору підноситься, то хилиться до землі.
Ой, як не хочеться йому тліти!
Останнім конвульсійним рухом він поривається вгору, до світла, до
сонця, що так пестило його, так голубило…
Але нема вже сили в кленовому листу, нема вже життя в нього, падає
кленовий лист на землю і затихає…
Навесні на його місці молодий буде лист, зелений, він з вітром
розмовлятиме, хапатиме жилками своїми сонячний промінь, під дощем
купатиметься й росою умиватиметься…
Щоб потім умерти…
Старе одживає, нове – народжується.
– Хор! хор! хор!-чуєте ви вальдшнепові “позивні”.
– Б-б-бах!
– Ну, що?- кричить вам з другого кінця балки приятель. – Пудель?
– Пудель!- одповідаєте ви.
– Я так і знав! -іронізує приятель. А ви собі думаєте:
– Слава богу, що пудель! Хай собі пташечка живе! З собакою так само
дуже інтересно полювати вальдшнепа.
З хорошим, певна річ, собакою. Стопка… Піль!.. Бббах!.. і т. ін.
А мені здається, що не так навіть інтересно полювати вальдшнепа з
собакою, як про це розповідати.
– Ральф мій… Не встиг я вилізти з трамвая в Свято-шині, дивлюсь, –
він уже потяг. Я за ним. Тягне, тягне, тягне… Я за ним… Уже й Ірпінь
проминули, а він тягне… Бачу, вже ось-ось Коростень, а він тягне…
– Слухай, – перебиває один із гостей, – давай вип’ємо та закусимо,
потім уже хай він далі тягне…

ВОВК

Мисливцеві, що йому вперше в житті доводиться їхати чи йти полювати
вовка, раз і назавжди слід обов’язково запам’ятати стару нашу народну
приповідку:
“Не бійсь вовка, – сідай у хаті”.
Вовк – хижак і хижак лютий, кровожадливий, – проте боятися його нема
чого.
Кіндрат Калистратович Моргниоко, давній і досвідчений убийвовк, – так
він усім розповідав і всіх учив, що вовк – звір надто полохливий і
боязкий.
– Ось послухайте, – казав усім Кіндрат Калистратович.- Живу, як
знаєте, я па хуторі і якраз на узліссі. Кошара моя стріхою аж на ліщину
ніби налягає. От вовк і нанюхав моїх овечок. Продер глупої ночі під
стріхою в кошару дірку та й уплигнув серед овечки. Ну, в кошарі, звісно,
ґвалт, – вівці: “ме-е-е!”, та й у хліві, – а хлів поруч, – корова в рев!
Я почув, вискочив з хати та прожогом у кошару. А воно щось сіре повз
мене під стріху – шелесть! Крізь дірку проскочити не встигло, як я його
за хвіст, а воно, видите, вовк. Ну, лякливий же, я вам скажу, звір! Така
вже, звиніть, неприятність! Хоч що ви мені тут кажіть, а вовк – звір
кріпко полохливий!
А на нашу думку, це ще. не такий сильний аргумент за вовчу
полохливість, бо хто знає, яка б “неприятність” вийшла, коли б вовк
зненацька вхопив Кіндрата Кали-стратовича, ну, не за хвіст, а взагалі
ззаду… А Кіндрата Калистратовича ми всі знали за хоробру і сильну
духом людину.
Та хоч вовк, може, й не такий уже сильно полохливий, проте ще раз
кажемо:
“Не бійсь вовка!”
Полювати вовка – це для мисливця і честь, і обов’язок, бо хто ж таки
не почервоніє й очей долу не спустить, коли йому скажуть:
– Сидите ви тут, сидите, охотниками прозиваєтесь, а у Вербовому
хуторі вчора вовки трьох овець зарізали та телиці лівий задок од’їли.
– А де це Вербовий хутір?
– Од Зачепилівки кілометрів не більш як з п’ять буде. Як доїдете до
могили, так дорога вліво піде, тією дорогою й їдьте. Ярок переїдете,
беріть праворуч, та понад ярком, понад ярком, нікуди не звертаючи, якраз
у Вербовий хутір і в’їдете…
– А вовки хіба в самому хуторі?
– Ні, на хуторі спитаєте кривого Степана, – він знає, де вовки. Той
усе на світі знав. Давній охотник, тільки правов не вибрав.
– Чи не в Перещепиному це лісі?-кидає Кіндрат Калистратович.
– Та, мабуть, що в Перещепиному. Де ж Їм більше бути, як не в
Перещепиному… І лісу чимало, і самі ж вам ярки та балки. Тільки в
Перещепиному. Вовка там, як хмари! Закурить нема?
– Закурюйте!
– Так почекайте, – устряв знову Кіндрат Калист-ратович.- Як у
Перещепиному, так чого ж нам тоді до Вербового хутора їхати? Перещепине,
– воно ж біля Розлогого хутора, а Вербовий – так він же біля Кучерявої
балки… То, може ж, то вовки з Кучерявої балки?
– Мо й так! Воно, конешно, вовк, конешно, звір! Правильно! Тільки в
Кучерявій! Густа балка і чималенька балка. Ох, і вовка там! Як завиють,
– волосся дротом!
– Так тоді давайте до Вербового вдаримося! Це – в Кучерявій!
– Так-таки до Вербового й прямуйте. Та там спитаєте кривого Степана,
– його всі там знають. Той вам і розкаже, й покаже. Він усе знає, бо
охотник давній, от. тільки що оце тепер правов не вибрав.
– Ну, поїхали! Прощавайте! Спасибі, що сказали!
– Щасливої! Підсипте ще махорочки! Запашна махорка!
– Закурюйте!
– Спасибі. Так як ярок переїдете, беріть зразу понад ярком, і аж до
самого Вербового. Три ж овечки й телиця, – государству ж збитки які.
Ніззя, треба винищити. Бувайте здорові!

II

Ну, значить, переїхали ярок, взяли праворуч, та понад ярком, понад
ярком, нікуди не звертаючи, прямісінько у Вербовий хутір.
– Тррр! Драстуйте, бабусю!
– Драстуйте!
– Де тут, скажіть, будь ласка, кривий Степан живе?
– Кривий Степан?
– Еге! Охотник!
– Так він же ж тепер не охотник: він без правов! А живе він…
Одна… Друга… Третя… Четверта… П’ята… Шоста… Сьома… за
четвертою хатою повернете в уличку. Тією вуличкою у самісінький двір так
і в’їдете.
– Спасибі, бабусю!
– Тільки сьогодні неділя, мабуть, його вдома нема, на охоту пішов.
– Та то вже як там буде!
За четвертою хатою вулички нема. Стали.
Бабуся кричить:
– Та куди ж ви? Вже проїхали!
– Та то ж, бабусю, третя хата, а не четверта!
– Дивись, а я думала – четверта. Недобачаю вже я. Не тільки вулиці, а
вже й нитки в голку не вштрикну. Завернули у вуличку і прямісінько в
двір.
– Драстуйте, Степане! як вас?..
– Іванович…
– Степане Івановичу! Це ви охотник?
– Охотник то я, конешно, охотник, так тільки не встиг правов
виправить. Без правов. Не охочусь тепер…
– Вовки, кажуть, одолівають тут вас? – Ні, такого щось не чувать!
Тихо з вовками, хвалити бога, тихо поки що… Зайчишки, ті, конешно,
попадаються. ї густенько… Лисичку іноді торохнеш… Буває….

V

– А троє овець хто зарізав?
– Троє? Не слихав! Позавчора Секлета, одноосібниця, заколола, так не
вівцю, а кабанчика…
– А телиці зад хто од’їв?
– Що ви, товариші?! Це-брехня, вірте совісті, брехня. Десятий рік я
старшим корівником. Коли хто навіть ударить, строго взиськую, а не то,
що цілі зади од’їдать… Хто ж це вже підкопується?!
– Та ні, ми, Степане Івановичу, про вовків!
– Які такі вовки, коли в мене по 2000 літрів на фуражну корову, а
вони- “зади од’їдають”? Хай знімають, коли не вірять!
Розтлумачуєте, кінець кінцем, у чім річ, і Степан Іванович
заспокоюється.
– Так у вас про вовків, значить, не чуть? А так поблизу де-небудь?
– Говорили, що кілометрів за п’ятнадцять звідси, у Попівському, ніби
виють. І що справді ніби комусь зад од’їли… Не знаю тільки кому – чи
телиці, чи комусь іншому…
– Поїдьмо, товариші, на Попівське! Може, там справді щось
організуємо, – каже Кіндрат Калистрато-вич.- Там-таки справді бували
облави на вовків і там-таки є справжній мисливець, що має і прапорці, і
зможе зібрати гучків-загонщиків, і знає, де поставити на номера. А я, як
фахівець у цій справі, навчу вас, як полювати вовків облавою.
– Поїдьмо! Забились, так уже поїдемо! Сьогодні, може, вже не
встигнемо, ну що ж, лишимося, завтра й пополюємо!
Поїхали.
Кіндрат Калистратович, давній убийвовк, розповідає про вовчу облаву.
– Ой, цікава ця штука, товариші, облава на вовка. Вовк залягає на
день у густій хащі і там лежить до ночі і тільки вночі виходить од’їдати
телицям зади, різати овечки та лошата. Досвідчений охотник зарані вже
знає, де вони є, бо прислухається до їхнього виття, а то й сам, виючи
по-вовчому, викликає їх на відповідь, щоб уже напевно знати, де саме
вони лежать. Коли це все вже вивчено, тоді призначається облава.
З’їздяться мисливці, зарані сповіщаються загонщики, з двох боків те
місце обтягується шнурком, з прив’язаними на ньому прапорцями. З одного
боку, де прапорців нема, розставляються на номерах охотники, а навпроти,
здалека, заходять загонщики, запускаються, коли єсть, собаки… Звір
піде на охотників, убік він не побіжить, бо боїться прапорців… От,
значить, обложили, стали. Загонщики чекають знака, коли починати… У
лісі тихо-тихо… Іноді тільки трісне гілочка, упаде з ялинки,
стук-стукне дятел… Ви стоїте й “прочісуєте” зором свою територію: де
стежка, де галявина, – щоб зарані вже знати, як бити вовка, коли він
піде – чи просто на вас, чи. може, трохи праворуч чи ліворуч. Ви ж
знаєте, що й праворуч, і ліворуч на номерах ваші товариші-мисливці.
Отже, щоб не допустити його на їхню територію, а щоб вовк був ваш! І
тільки ваш! От почалися гони. Крик, шум, гам. Тріщить десь ліщина,
гавкають собаки, стріляє старшина загон-щиків… Не ліс там у
загонщиків, а пекло.- Га-ла-ла! Тю! Го-го! Ух! Ох! Та-ра-ра-ра!- Пекло
це прямує на вас. Отут уже держіться. Тут уже кожний тріск гілки-то
тріск усіх ваших нервів. Падіння шишки з ялинки – атомна бомба. Стрибок
зайця – мінімум стрибок жирафи. Лисиця – тигр. А ви ж зайців і лисиць не
стріляєте. Боже борони! Найтяжчий злочин – стріляти на вовчій охоті в
щось інше, крім вовка. І от, нарешті, іде він, Я його, товариші, не
тільки на око впізнаю, я його ходу за сто метрів знаю, я чую його єством
своїм усім. І от – між кущами – мельк! – сіре. Раз на мене – вважайте,
що вовка нема. З першого пострілу. А там іще – постріл, там постріл. А
якась роззява то й не помітить. А дехто, помітивши вовка, – на грушу.
Буває й таке. А дехто й собаку, замість вовка, стукне. Буває й таке.
Наближаються гонщики:
– Скільки взяли?
– Трьох!
– Скільки пройшло?
– Два!
– Ех, ви! Як же це ви зівнули?!
І от тоді на узліссі оповідання про колишні облави…
– А тоді, пам’ятаю…
– А отоді…
– А раз…

Та що там говорити..
Кіндрат Калистратович аж упрів, оповідаючи про вовчу облаву. Очі йому
блищать. Почервонів увесь. Слухачі зачаровані…

IV

Їдете, значить, ви на Попівське.
Обабіч дороги, аж ген-ген – куди око дістає, закучерявилися зелені
вруна колгоспної озимої пшениці.
А за зеленями, на пагорках, чорніє, ніби воронове крило, колгоспна
зяб…
Аж ось мчить з гори віз. Кобильчина летить галопом. На возі стоїть
громадянин, кашкет йому набакир, в лівій руці віжки, а в правій – батіг,
що загрозливо навис над кобильчиною:
– Н-н-н-о! Н-н-н-о!
– Куди летиш, дядьку?
– Вовк!
– Де?
– Отам, на горі, на пшениці! Мишкує! Н-н-но! Кіндрат Калистратович,
як старий і досвідчений убий-вовк, резюмує:
– Нічого вдивительного нема! Може бути! Старі вовки, розлючені, що
нічого не бояться, іноді виходять і вдень помишкувать на поле. Буває.
Сіпни, Петре, коні, може, справді побачимо…
Підтюпцем вибираєтесь на гору. Праворуч од дороги пшениця пішла
схилом до річечки. За річкою весь у вербах невеличкий хутірець.
– Он! – аж скрикнув Кіндрат Калистратович. Справді, серед великого
лану озимої пшениці стоїть сірий звір. Він нахилив голову і щось ніби
винюхує. Потім починає гребти лапою землю.
– Хлопці! – шепотить Кіндрат Калистратович. – Один стрибай тут і,
пригнувшись, до річки. Другий із-стрибуй трохи далі. Петре Івановичу, ви
станете отам за пагорком, а я спущусь до он тієї вербички. Поволеньки
сходьтесь і наганяйте його на мене. Я не промажу. А ти, Петре, їдь собі
потихеньку дорогою та співай, щоб він на тебе поглядав. Пішли.
Всі, попригинавшись, розбігаються, як наказав старий і досвідчений
убийвовк Кіндрат Калистратович, і починають оточувати звіра. Звір,
видать, не дуже полохливий, бувалий звір, бо не видно, щоб дуже
нервувався. Побачивши, що до нього наближаються люди, він потихеньку
почав одходити, і тоді тільки, як гарячий Петро Іванович, не витримавши,
побіг за ним, – легеньким скоком подався на хутірець, прямісінько на
Кіндрата Калистрато-вича.
Підпустивши звіра метрів на п’ятдесят, Кіндрат Калистратович
вистрілив.
Звір дико зааяяйкав, підстрибнув і вдаривсь об землю.
Кіндрат Калистратович його вдруге…
Раптом із садка біля крайньої хати одчайдушний крик:
– Тату! Нашу сучку вбили!
І на постріли, і на крик вибігають чоловіка з п’ять хуторян…
Тут дозвольте хвилин, на п’ять перервати оповідання… А через хвилин
п’ять ясно вже було все:
– П’ятдесят і не менше! Зійшлися на тридцяти.
– Та заберіть семеро цуценят, бо чим я їх годуватиму!
Ідучи далі, Кіндрат Калистратович говорив:
– Нічого вдивительного нема, що вовк виходить і вдень мишкувати на
поле…
А подумавши трохи, ніби сам уже до себе, додав:
– Тільки ж той був без цуценят.

ВЕДМІДЬ

Ведмідь у нас на Вкраїні, крім як у зоологічних парках, ніде не
водиться, через те не так уже й страшно по наших лісах вальдшнепа, чи
зайця, чи лисицю полювати.
Були б ведмеді, – довелося б багатьом мисливцям рушниці попродати, бо
наші охотники люди тихі, сумирні й поетично ніжні, а ведмідь – звір
великий і реве: може перелякати.
Один мій приятель, дуже пристрасний охотник, коли ми, пам’ятаю,
колись дістали таку телеграму аж із Вологодської області – “Назнали й
обклали аж три ведме”. жих барлоги зпт приїздіть негайно…” – довго
вдивлявся у ту телеграму й каже:
– Ти як знаєш, а я не поїду… Я – на бекасика люблю, бекасик –
пташка сумирненька, – вона не реве і скальпів із людини не здіймає. А
ведмідь – воно дуже велике й дуже буре, а снігу там багато: не втечеш!
Не поїду я!
Не поїхали ми вдвох. Ведмеді бувають бурі, і сірі, і білі…
Бурі – ревуть по лісах, починаючи з Бряншини…
Сірі звуться – “грізлі”, вони, спасибі їм, водяться десь далеко.
А білі – ті у полярних морях та океанах, і далеко до них їхати, і
холодно.
Ну, а проте, для кожного мисливця забити ведмедя – то вже така для
нього честь і така йому з того слава, що хоч теоретично, а хочеться.
Ви ж самі подумайте: по-перше – прекрасна ведмежа шинка і знамените
ведмеже м’ясо, а по-друге – ведмежа шкура…
Лежить таке велике-велике та волохате ведмеже хутро у вас у кабінеті
перед канапою.
Ви сидите на канапі, а перед вами приятелі сидять.
Ви їм і кажете:
– Оцього ведмедя сам убив!
Приятелі ваші, як і взагалі в таких випадках усі приятелі, –
подивляться один на одного і обов’язково котрийсь із них кахикне.
Не звертайте на це “кахи” ніякої уваги й розкажіть їм, як ви
спочатку, коли ведмідь вискочив із барлога, вдарили його жаканівською
кулею, але тільки поранили, а він, розлючений,як стрибоне до вас, а ви
не розгубились, вхопили рогатину, добре вперлись у сніг і взяли лютого
звіра на рогатину, і як у вас рогатина – трісь! – а ви хапаєте другу
рогатину і прямо ведмедеві в грудні Аж тут друга рогатина – трісь! Ви
тоді – за третю! Звір уже дихає прямісінько вам в обличчя… Третя
рогатина…
Але тут дружина:
– Жалуйте, товариші, до столу! Чайку поп’ємо! А коли ви вийдете з
кабінету, ваш найближчий друг каже вашій дружині:
– Спасибі, хазяєчко, що покликали, а то б довелося вашому чоловікові
й за четверту рогатину хвататись! Чого тільки не перетерпить людина за
правду?’

II

Добрий мій знайомий, тов. С., хоч сам він і не мисливець – розповів
мені дуже інтересний спосіб полювати ведмедя.
Сам я ніколи до того про такий спосіб здобути ведмеже хутро й цілу
торбу ведмежого м’яса не чув, але спосіб цей, на мою думку, вартий
всілякої уваги, тим паче, що він зовсім безпечний, і-мисливець у всякім
разі тут своїм життям не рискує.
Виявляється, що дорослі ведмеді дуже пристрасні математики.
Ви назнаєте місце, де ведмідь полює, чи просто годується, берете
великий аркуш дикту, пишете на тому диктові великими літерами таку
математичну формулу:

2Х2=5

Написавши цю формулу, берете молоток і цвяхом прибиваєте до ясенка чи
до дуба на тій стежці, де ведмідь подорожує. Прибивати треба не дуже
високо та й не дуже низько, а так, щоб ведмідь ту математичну формулу
побачив.
Прибивати краще опівдні, коли ведмідь одпочиває. А як вийде він
увечері полювати, щоб він її вже уздрів.
Прибили.
Зразу ж біжіть додому, запрягайте коня в гарбу й їдьте до того
математичного місця. Тільки ж не під’їздіть до нього близько, заховайте
коня з підводою десь у ярку, чи за скиртою соломи, а самі біжіть у ліс,
вилазьте поблизу прибитої формули на дуба й чекайте нишком.
Ось іде ведмідь.
Тріщить ліщина, падають з неї галузки, і взагалі шум.
Ви не бійтесь і спокійно собі чекайте.
Наткнувся, нарешті, ведмідь на дикт з математичною формулою.
Досвідчені в такім на ведмедя полюванні люди розповідають, що коли
він побачить 2х2=5, з ним починає коїтись щось неймовірне.
Він то ступне назад, вдивляючись у числа, то знову до них підступить,
протирає лапою очі, дивиться, дивиться, і, пересвідчившись, що таки
справді написано 2х2=5, хватається лапами за голову й починає ту голову
ламати.
Ламає, ламає, ламає…
Ви сидите – і нічичирк!
Аж ось голова ведмежа тріскає й ламається.
Ви злазите з дуба, підходите до ведмедя, – а він уже мертвий,
упокоївся з поламки голови над невірною математичною формулою.
Ви біжіть по підводу, під’їздіть, навалюйте ведмедя на гарбу,
урочисто везіть додому.
Дехто з мисливців, щоб не видати секрету цього способу полювання на
ведмедя, потім б’є його кинджалом у серце.
– Наткнувся, – мовляв, – у лісі на ведмедя, він на мене накинувся, я
не розгубився, схопився з ним у страшному герці, – і звалив його ударом
кинджала прямо в серце! Ось, дивіться!
І покаже ще й кинджал у ведмежій крові.
А по-нашому – це нечесно: як здобув, так і розповідай!
Завжди додержуйся стародавньої охотницької традиції: говори завжди
правду, і тільки правду!
Ще раз говорю, що вищеописаного способу полювати ведмедя я не
перевіряв, але всі, хто його знає, кажуть, що він дуже добутливий.
Спробуйте, товариші охотники!
Дикт не так дорого коштує, а ведмеже хутро – коштовна річ.
Та й м’ясо не дешеве.

III

Ще був один непоганий спосіб придбати ведмеже хутро, але тепер навряд
чи можна його здійснити, бо грунтовно змінилося на нашій Батьківщині
життя.
Як знаємо, за старих, дореволюційних часів цигани-мандрівники ходили
по базарах та по ярмарках і водили за собою приручених і навчених різним
нехитрим штукам ведмедів:
– А покажи, Миша, як п’яний дядько з корчми йде!
– А покажи, Миша, як п’яна баба танцює!
Миша показує, бо в Миші в ніздрях залізне кільце, і як його за те
кільце сіпають, Миші дуже боляче…
Тепер цигани ведмедів у нас не водять. Тепер цигани культурно по
колгоспах господарюють та талановито грають на сцені свого ц-иганського
театру в Москві – “Ромен”.
Так от і трапилася така -охотницька за старих часів пригода.
Але хай за мене про неї розповість учасник тої пригоди, хай
розповість так, як він мені колись розповідав…
…”У вересні місяці діло було, якраз на другу пречисту.
Полювали ми з Трохимом Свиридовичем та Семеном Петровичем вальдшнепів
біля Кленової. А в’ Кленовій на другу пречисту величезний щороку ярмарок
з’їздився. Як ішли ми через Кленову, бачили під слободою чималенький
циганський табір з кіньми, возами, ведмедями й дітьми. Ведмедів було
два, – і чималеньких. Ярмарок нас не цікавив, бо виїхали ми з міста
виключно, щоб пополювати. Ну, полюємо! Я зайця стукнув, пару
вальдшнепів. Приятелі теж дечого підстрелили. Надвечір зійшлися
перекусити. Сіли на узліссі – трапезуємо. Довгенько трапезували. Уже й
сонце за Гулеву гору сховалося, а ми трапезуємо. Уже Трохим Свиридович
“Зібралися всі бурлаки” двинув, а ми все трапезуємо. Трохим Свиридович
було як потрапезує, то співає, співає, аж заливається. Проспівали вже й
“Зібралися”, і “Реве та стогне”, і “Гиля-гиля”. Під “Кину кужіль на
полицю, сама піду на вулицю” Трохим Свиридович навприсядки пішов. Уже й
потанцювали, а проте все ще трапезуємо. Трохим Свиридович хотів під
“Кучерява Катерина чіплялася до Мартина” вдруге навприсядки вдарити. Не
вдарив – упав! Упав та головою на ягдташ з вальдшнепами,
Витяг вальдшнепа з сітки, дивився, дивився на нього та й каже:
– Пт-та-ташечко! Люб-б-б-ая! За що ти мерррртвая? Хіба ж ти
з-в-в-вір? Хіба ти мед-вед-мед-мідь?! А потім як {схопиться:
– Мед-вед-ведя хочу! Хлопці, – кричить, – давай медведя полювати! За
мною!
Ми за ним!
Я вже докладно не дуже й пам’ятаю, та й тоді воно мені не дуже
затямилося, що саме було. Пам’ятаю, що кругом кричать цигани, ведмідь
мене кусає, я ведмедя кусаю. Хтось мене за ноги, пам’ятаю, тягне, я
когось за щось, пам’ятаю, тягну.
Прокинувся – темно. Лапнув праворуч – ніби борода Семена Петровича.
– А де ж, – думаю собі, – ведмеді? А так якась проти ніби дірка і
трохи світиться. Я до дірки, стоїть людина, пиката й вусата. Я її й
питаю:
– Ми, часом, не в барлозі? А вона мені:
– Я тобі дам барліг! Я тобі дам такий барліг, що ведмедем заревеш!
Хлів станового пристава за барліг маєш?!
Тоді я все зрозумів!
За все життя оце один тільки раз на ведмедя й полював.
– Інтересної Тільки дуже дорого, – з сумом додав учасник тої
пригоди…”
Тепер так на ведмедя полювати вже не вдасться: нема
ярмаркових тепер, слава богу, ведмедів… Хіба, може, в Зоологічному
парку? Але ні: не варт! У всякім разі не рекомендуюі

IV

А приємно все-таки лежати на канапі, вкритій ведмежою шкурою, й
посміхатися:
– Сам убив! Ій-бо, сам!

ДИКИЙ КАБАН, АБО ВЕПР

Чого воно так: коли говорять “дикий кабан” – так не страшно, а як –
“вепр”, так уже й мороз ніби поза спиною і волосся на голові ворушитись
починає?
Воно, мабуть, саме слово “вепр” – страшнувате, – якесь таке, ніби з
великими іклами й погрозливо хрокає…
– Вепр!
На Полтавщині, недалеко славного міста Гадяча, є село Веприк, – хоч
воно і не дорослий “Вепр”, а тільки маленький, тільки ще “Веприк”, але я
гадаю, що колгоспникам там, мабуть, увесь час страшно, – ану ж візьме
малий “Веприк” та на великого “Вепра” й виросте? Що тоді?!
Найстрашніший дикий кабан – “одинець”, – це запеклий
кнур-індивідуаліст, старий досвідчений кнуряка, що прибивається до