табуна тільки тоді, коли свині весілля справляють.
Він тоді своїми страшними іклами розганяє кнурців-парубків, усі його
рушниками перев’язують, він сидить, хрокає й чавкає, як колись
пан-поміщик на весіллі у своїх кріпаків, і йому, як і колишньому
кнурові-поміщикові, належить право “першої ночі”.
Дикі кнури-одинці, що звуться ще за свої величезні страшні ікла –
сікачами, вигодовуються на справжнє страховидло, сильне та люте.
Собак вони своїми іклами одним ударом січуть на бефстроганов, а
охотник, як побачить сікача, зразу бере на мушку або дуба, або грушу, і
сидить там тихий, як горличка.
А потім уже всім і розповідає після четвертої стопки:
– Сікача вчора стріляв! Іду, знаєте, очеретом, коли чую, щось сопе!
Дивлюсь, а воно, як гора! Я зразу думав, що паровик обтікаємої форми
зійшов з рейок і болотом котить. Придививсь – а воно сікач! Я, звичайно,
не розтерявся, – у лівому стволі в мене жакан, – я його в лоб як жахну,
– а він тільки головою покрутив, куля од-скочила та недалечке від мене й
упала. Тільки трохи сплющилась! Я не розгубився… А коли я взагалі
розгублююсь, скажіть? Да… Я не розгубився та зразу за фінку, та до
нього! Розмахуюсь, а він мені й каже: “Злізайте, каже, дядьку, з дуба,
чого ви туди залізли?” Да… Я, звісно…
– Стій-стій! Що ти буровиш? Хто каже? З якого Дуба?
– Та не перебаранчай! Я до нього з фінкою, вдарив його під ліву
пахву, якраз проти серця! “Ага, – кричу, – попався, – кричу, –
веп-п-пиррр. Не з таких, – кричу, – я, щоб сікачів боятись!” Та на нього
верхи! Сів верхи й держусь за гілку! А він мені знову: – “Та злазьте, –
каже, – дядьку, кабан у Пилипову балку побіг!” А я йому: “Злізай,
кажеш?! Не злізу, поки, – кричу, – не рішу тебе тут!” А він мені: “Я, –
каже, – веп-п-пиррр – сі-сі-сі-ка-ка-ка-ч…”
Тут уже підходить хазяйка:
– Може б, – каже, – ви, Стратоне Стратилатовичу, прилягли трохи?
– Не злізу! – кричить Стратон Стратилатович. Потім уже беруть
Стратона Стратилатовича під руки й кладуть на канапу.
А він і на канапі ще добиває сікача:
– Не злізу, – кричить, – доки не рішу!
І так-таки ніхто й не довідався, чи зліз Стратон Стратилатович із
страшного вепра-сікача, чи й досі держиться за гілку.
Сікач – страшний звір, так що й після четвертої стопки не дуже
злізеш…
Чому ми весь час говоримо про вепра-одинця, сікача?
Бо ми – охотники, ми люди хоробрі, і коли вже йти на дикого кабана,
то йти на такого, щоб можна було чим і похвалитися, та й показати було
що…
Уявіть собі на стіні у вашому кабінеті отакенну сі-качеву голову із
страшними зубищами-іклами!
Слава не тільки вам, а й усьому вашому роду-племені.
Ясна річ, що полюючи сікача, можна мимохідь з десяток менших кабанів
чи свиней настріляти, але головна ваша мета – сікач.
Поросят не бийте.
Убити порося – це все дно, що встрелити на озері качення, що ще й у
колодочки не вбилось.
Це – шокінг для справжнього мисливця.
Сікач, незважаючи на свою чималу вагу й короткі ноги, дуже прудко
бігає.
Розповідав мені якось приятель-охотник, дуже досвідчений мисливець і
на птицю, і на звіра, як сікач бігає.
Кузьма Дем’янович – мого приятеля звуть.
– Полювали ми кумпанією у Баб’ячій балці, – почав Кузьма Дем’янович.
– А Баб’яча балка підходить з того краю до глибоченького провалля…
Понад балкою – ліс. За проваллям починається болото, поросле очеретами,
а далі – річка. Полювали ми зайці, лисички, – що трапиться, одне слово.
Був з нами й місцевий дідок-охотник. Пройшли ми балку, підійшли до
провалля, сіли на горбочку, закурили, відпочиваємо. Краса ж яка, куди
оком кинеш! Очерети, між ними де-не-де озеречка, а за очеретами
срібноголуба стрічка річки… По той бік річки – лісочок… Біля лісочка
– хутірець на три хати… На узгір’ї біля хутора овечки пасуться…
Чутно, як у хуторі дівчата “Чорноморця” виводять:
Вивів мене, босую, Та й питає:
Чи є мороз, дівчино, Чи не-ма-а-а-є-е-є?
Дивився б і не передивився… Слухав би і не переслухав…
Сиділи, слухали, з краєвиду милувалися. Аж ось місцевий дідок і каже:
– А в цьому, – каже, – болоті табун диких свиней є! І сікач тут
здоровенний бродить.
– Ми всі, – каже Кузьма Дем’янович, – аж попідскакували!
– Де?
– Та отут у болоті!
– Та невже? – ми до нього. – А чи бачив їх тут хто-небудь?
– А чому ж не бачить? Бачили! А скільки вони в нас городини та
буряків перенищили… Я сам сікача бачив, – пудів на п’ятнадцять, якщо
не більше! Страшний звірі
– Ну, ви ж розумієте, – вів далі Кузьма Дем’янович, – що ми зразу ж
рішили пройти болото, може ж таки пощастить наткнуться на табун свиней.
Було нас шість чоловік. Рішили так: я, як найстарший, – мені вже тоді
п’ятдесят шостий пішов, – так я пройду од провалля углиб в очерет та тут
буду собі чекати, а решта – з того боку зайде і йтиме до мене один од
одного метрів на тридцять-сорок.
Загонщиків у нас, як бачите, не було, – ми самі, мовляв, і за
загонщиків, і за стрільців. Дідок не схотів з нами йти: – Боюсь! – каже.
Пішли ми в очерет, а дідок спустився в балку: “Мо’, – каже, – де зайчика
наполохаю”. Увійшов я в очерет, пройшов трохи, став, – обдивляюсь.
Справді, ніби стежки якісь в очереті – сюди й туди йдуть. Не брехав,
видать, дідок, – сам я собі подумав… Пройшов ще трохи далі в очерет,
вибрав таку собі невеличку вроді галявинку, став, прислухаюсь… Не чуть
нічого… Шелестить тільки очерет, та іноді десь із-боку зашарудить
болотний щур. І знову тихо. Довгенько я стояв, уже час би й товаришам
підійти, а їх нема та й нема. Я, сказати правду, задрімав трохи. Стою,
дрімаюі Коли воно щось ніби як шелесне очеретом, та як хрокне, – так я
як підстрибну! Підстрибнув – і крутюсь на місці, – не знаю, куди тікать!
А воно вдруге – як хрокне! Так я як прянув з очерету й вискочив якраз
навпроти провалля… Почув тільки, що й од мене щось шелеснуло й
подалося в напрямку до річки! Та де там було думати, що воно… Я
вискочив з очерету й помчав прямо на провалля. З провалля вилетів, як
хорт, добіг до лісу, й на грушу. Сів, звів курка, чекаю. Довго сидів,
нема нічого. Аж ось чую, гукають:
– Кузьма Дем’яновичі Кузьма Дем’яновичі Агов! Де ви? Агов-гов-гов!
– Я тут! – кричу. – На сікача засів! На грушії
– Зла-га-га-газьте!
– Не злізу! – кричу.
А воно й справді, я й сунувся був із груші злазити, – не злізу. Груша
висока, стара груша, і аж до половини ні сучків, ні віття – самий
стовбурі Як я на неї видерся, вбийте мене, й досі недопойму…Підійшли
товариші. Зняли мене з груші.
– Бачили що-небудь? – питаю я їх.
– Анічогісінько не бачили!
– Та як же ж, кажу, не бачили, коли ж щось хрокнуло, та не раз, а аж
двічі! І шелеснуло щось од мене! Я від нього, а воно від мене! А що
хрокнуло, хай мене бог поб’є, – кажу, – своїми вухами чув!
– Так то ви, значить, – питає мене Іван Петрович, – на провалля
прянули?
– Я ж, – кажу, – я? Воно як хрокне, – я думав, що сікач, і з очерету!
– Та то я висякався! – каже Іван Петрович. – Тільки я сякнувся, воно
щось як шелесне біля мене, а я думав, що сікач, та й собі од нього до
річки!
Аж ось дідок підходить.
Ми на нього:
– Де ж ваші свині? Де ваш сікач?
– Нема хіба? – здивувався дідок.
– І сліду нема, – кажемо.
– Виходить, пірнули!
– Куди пірнули?
– Під воду! Куди ж!
– Та хіба ж дикі свині пірнають?
– Не знаю, як де, а в нас пірнають! – каже дідок.
– А що ви гадаєте, – міркує Кузьма Дем’янович, – могло бути! Єсть же
ж морські свині, могло буть, що й річні єсть!
– Так отаке-то трапилося з нами на полюванні кабанів. Я й досі ніяк
недопойму, як я з провалля вискочив, як я на грушу видерся?! П’ятдесят
же шостий мені… Пал ото такий, виходить, охотницький! Так отак сікачі
бігають? Прудкий звір, – додав Кузьма Дем’янович.
Полюють дикого кабана з собаками-гончаками чи спеціально на таку
охоту натасканими псами, але зде-більша і найчастіше полюють його з
загонщиками.
Коли на вас вискочить дикий вепр, ви не встигли втекти, ви вже тоді
його, ясна річ, стріляєте.
Стріляти треба обов’язково кулею, цілитись у голову або в серце, бити
треба наповал, бо поранений кабан – звір страшно лютий, він кидається на
охотника, з розгону всаджує йому своє страшне ікло прямо в пуп і з
криком “Ага, попавсь!” поре мисливця по черевній білій лінії од пупа
вгору до грудей.
Коли він сам смертельно поранений, – він лягає тут же, поруч
охотника. І обидва вони потихеньку віддають душу богові.
Потім уже сходяться охотники, лаштують носилки і несуть і свого
загиблого товариша, і дикого кабана до машини чи до залізничної станції.
Ті, що несуть загиблого товариша, – дуже сумні, бо їм дуже жалко
хороброго мисливця, що впав жертвою благородної спортивної своєї
страсті.
А ті, що несуть забитого кабана, – дуже веселі, бо такий мисливський
трофей трапляється не дуже часто.
Коли ви йдете болотом, де обов’язково є цілий табун диких свиней і де
бродить величезний сікач, не менш як пудів на п’ятнадцять вагою, дуже
корисно проказувати таку ніби молитву, що за сивої давнини дуже
допомагала на охоті нашим предкам-мисливцям (між іншим, молитва ця
корисна не тільки при полюванні кабанів, а корисна вона й при охоті на
всякого звіра).
Така молитва:
Ви зорі-зірниці,
Ніч темна темниця,
Замикаєш ти церкви і хати
Ще й царські палати.
Замкни звірю вуха й очі,
Щоб я підійшов і не промахнувся…
Коли ви таку молитву прочитаєте з вірою, то, безперечно, зможете
підійти до кабана, незважаючи на те, що він звір дуже обережний, і слух
у нього, як у найталано-витішого диригента симфонічного оркестру.
З вищенаведеною молитвою можна й треба полювати дикого кабана навіть
самому, продираючись заплутаними стежками й перескакуючи з купини на
купину в очеретяному болоті.
А взагалі, ще раз кажемо, полюють кабана із загонщиками.
Трапляється, і дуже часто трапляється, що кабан, почувши, чи
довідавшись, що спереду стоять на номерах мисливці з жаканівськими в
рушницях кулями І бувши не зовсім певний, що всі вони прянуть на груші,
– повертається і йде на загонщиків.
Бо він звір хитрий, – він знає, що у загонщиків, крім кілків та
одчайдушного галасу, в руках нічого немає.
Випадки такі кінчаються більш-менш щасливо, кінчаються вони
переляком, бо кабан поре людину тільки тоді, коли його поранено, а так
він підбіжить, хрокне, налякає й, сміючись, побіжить далі.
Було таке й з нами на полюванні кабанів, було, було! Брехати не буду
– було!
Підняли загонщики в очереті на болоті кілька диких свиней і кабанів.
Пішли вони на охотників. Почулося там бах, там бах!
Виткнувся на них і один чималенький, так пудів на десять вепр.
Чи там у нього стріляли, чи не стріляли, я вже не скажу, бо дехто з
охотників, щоб видніше було, сидів на груші, а тільки ж він крутонувся й
помчав на загонщиків.
На всьому скаку підбіг до одного парубча ка-загон-щика, той і
“рятуйте, хто в бога вірує!” не встиг проля-щати, як він його тиць рилом
у пуп! Перекинув, перестрибнув через нього, хрокнув, загигикав і помчав
далі. Підбігли ми всі до того парубчака: стоїть блідий-блідий, губи білі
й трусяться, і нічого більше вимовити не може, тільки:
– Хрокнуло й побігло! Хрокнуло й побігло! Нарешті трохи опам’ятався.
Ми до нього:
– Ну, що, – дуже злякався?
– Злякався, тільки не зовсім до кінця злякався! Можна дужче
злякатися! – промовив він і подавсь у кущі.
Так що й загонщикам, як бачите, треба бути пильними,
Убили ви дикого кабана.
І отоді настає найтяжчий момент полювання диких свиней.
Це – коли вже зберуться на дикого кабана до вас приятелі і вам треба
переконати їх, що це іменно кабан не простий, а дикий.
Ви їм розказуєте про ваше полювання, не пропускаючи найдрібніших
деталей: і як збиралися ви на охоту, і як їхали, і як доїхали, як до
болота чи до лісу дійшли, де стали, скільки було загонщиків, як кабан
вискочив, як ви не розгубилися, як бахнули, як він ткнувся рилом у
землю, а потім знову встав і побіг, а ви його вдруге…
В процесі розповіді ви й свідків називаєте і розплющену кулю калібра
вашої рушниці показуєте…
Ну, всі докази за те, що ви власноручно вбили дикого кабана.
І бачите, що ніщо не допомагає: їдять і хвалять кабана, а не вас!
І ви прекрасно знаєте, що, йдучи додому, вони, похитуючись, будуть
реготатися:
– Дикий кабан! Найшов дурних! А, до речі, почім свинина тепер?
Отакі люди!
Невдячні люди!
З’їли цілого кабана, випили геть чисто все, до того випили, що на
ранок хазяйка істерично верещить:
– Ну, яка це дендя (хазяйка трохи знала по-англійськи) півлітри
карасини випила? Ну, гості?! Щоб ти мені більше диких кабанів не
стріляв!
А вони, приятелі, ідуть ситі й п’яні додому та ще й насміхаються!
Нехорошо!

ПЕРЕПІЛКА

Чудесна пташка.
Сіренька, з чорненькими на пір’ячку крапочками. Мініатюрна курочка.
Вилупить свої жовтенькі пухнаті перепеленятка, ота-кусінькі, водить
їх за собою й квокче.
Ах, ти ж моя матінко-квочечко! Та де ж тобі квоктати, коли ти ж сама
ще курчатко?
А квокче! По-справжньому квокче, і на ворога кидається, як він її
дітонькам загрожує.
Нічого не поробиш: мама! Мати! Ота мати, що про неї дітки наші
співають;
Десь була, десь була перепілочка, Десь була, десь була невеличенька.
Ось вона впала, До землі припала…
Любить наш народ перепілку: і в дитинстві любить, і в зрілих літах її
він любить.
От, приміром, іде полем заклопотаний голова артілі. Голова в голови
розколюється од думок різних:
– А чи закінчили сьогодні шаровку?
– А чи пропололи озиму пшеницю?
– А чи…
– А чи…
Раптом із ярової пшениці стаккато:
– Пать-падьом!
– Пать-падьом!
– Пать-падьом!
Зморшки на лобі в голови розгладжуються, очі яснішають, все обличчя
лагіднішає, розгортаються на його вусах пелюстки усмішки, він
зупиняється і починає рахувати:
– Разі Два! Три! Чотириї Ах, б’є! Ах, сукин кот, і б’є ж!
От і відпочила в голови голова!
Любить наш народ перепела і тоді, коли він у сітчаній клітці під
стріхою у дворі б’є!
Любить наш народ перепела і тоді, коли його повна ринка і коли він,
присмачений сметаною, стоїть на столі, а хазяйка у вишиваній сорочці
паляницю крає.
Чудесна пташка!
“Вечір.
Ніч…”
Хай дарує мені Павло Григорович Тичина за цей невеличкий плагіат, – я
це роблю навмисне, щоб нагадати йому, що він укупі з усім радянським
народом теж любить перепілку.
От коли вже літній вечір настає – яв цей час до матері:
– Мамо, я з дідом Махтеєм перепели піду ловити!
– Ще не набігався?
– Пустіть, мамо! їй-бо, пустіть!
– І коли воно набігається? Цілісінький божий день, як та дзиґа!
– Можна, мамо? Я слухатимусь, їй-бо, слухатимусь!
Мати мовчать, і не сопуть, і не лаються!
То вже я знаю, що можна!
Зразу в хату, окраєць хліба за пазуху – і до воріт.
А мати:
– Ти хоч чумарчинку накинь!
– Ат! – кидаєте ви, і вистрибом, вистрибом, не шляхом, а по зеленому
споришу мчите до діда Махтея, що живуть у Василлі, на забаштах, і що
їхній Павло нашу Степаниду держить.
– Біжиш і знаєш, що в діда Махтея в кишені вже манок отой, що так
робить: “Сюр-сюр! Сюр-сюр!”, – так, як перепілочка до себе перепела
кличе.
Так і дід Махтей сидітимуть і перепілок під сітку вабитимуть.
А сітка тоненька-тоненька (ой, як же ж чудесно дід Махтей уміють такі
сітки виплітати – і на перепелів, і на рибу, і на метелика!) – така
сітка, ніби найніжніше вирізування, що Ганна собі ним сорочки мережить,
– вона вже у діда в кошику лежить, а біля кошика стоїть клітка, сіткою
напнута.
У ту клітку дід упійманого перепела пускатимуть, і не пруттям клітка
заплетена, а напнута сіткою, щоб як битиметься в клітці впійманій
перепел, так щоб він собі об пруття голівки не побив.
Сильно дуже стрибають у клітці впіймані перепели, на волю хочуть
вирватись, і до крові розбивають собі голівку об тверде пруття.
А від сітки вони тільки одскакують, і нічого їм не робиться.
– Драстуйте, дідусю! – хакаєте ви.
– Здоров, здоров! – кажуть дід Махтей.
– Підемо, дідусю? – боязко запитуєте ви, і так вам хочеться аж у
самісіньку душу дідусеву вскочити. – Підемо? Ох, і патьпадьомкали, як з
татком з сіножаті їхаві Штук сто! От патьпадьомкали!
– Патьпадьомкали, кажеш?
– Ой, дідусю! І досі аж у вухах лящить!
– Лящить, кажеш?
– Ох, і лящить! Штук сто!
– Сто, кажеш?
– А мо й ціла копа!
– Копа, кажеш? А що більше – чи копа, чи сто?
– Копа, дідусю, більша! Копа, як яєць, то повнісінький кошик!
– А як сто?
– А як сто… Як сто? То то, мабуть, як яєць, то тільки на яєчню.
– Іч як! Дуже багато патьпадьомкали? У клітку не влізуть!
– Так ми не всіх ловитимемо!
– Ага! Ну, тоді, мабуть, підемо! А я думав, що цілу копу треба
ловити, та й злякався! А як можна не всіх, тоді підемо!
Ну, тут уже такий іде вистриб, що Бровко починає й рсобі стрибати, і
вже ви на сіні біля хліва верхи на Бровкові сидите й того Бровка
лоскочете.
– Не пустуй, – кажуть дід, – бо ще вкусить!
– Не вкусить! – ляскаєте ви й перекидом летите разом з Бровком із
сіна на спориш.
– Ну, збирайся, підемо! – кидають дід.
А ви, дідусю, оте, що “сюр-сюр”, узяли?
Взяв!
А дайте я сюркну! Один тільки разі
Ходім, ходім! Потім сюркнеш!
Пішли…
Ну, ще раз:
“Вечір.
Ніч…”
Власне кажучи, вечір уже минув, і вже сама ніч!
Я не буду ні в кого запитувати, що таке українська ніч, бо ще сто з
гаком літ тому Микола Васильович Гоголь запитував усіх:
– “Знаєте ли вьі украинскую ночь?!” І тут же з сумом дорікав усім:
– “Нет, вьі не знаєте украинской ночи!”
А за ці сто з гаком літ, я гадаю, ви вже придивилися і знаєте, що
воно таке за українська ніч!
Так що, по-моєму, пояснювати зайве.
Якби тепер “я йшов тої ночі з дідом Махтеєм перепели ловити, я б
обов’язково дивився на діда й думав:
– Та не викручуйтесь, дідусю, не викручуйтесь, бо співає у вас душа,
їй-бо, співає:
Ніч яка, господи, місячна, зоряна, Видно, хоч голки збирай…
– А як ваша, дідусю, душа цієї пісні проспіває, ви трохи замислитеся,
тяженько зітхнете, а потім знову в душі вашій, дідусю, зривається:
Місяченьку блідолиций, За хмару краще б ти сховавсь, Не світи, бо вже
немає Тієї, з котрою кохавсь…
Та не про те мені тої ночі думалось, не про те гадалось!
Найголовніше, що мене цікавило:
– Чи ж патьпадьомкають? І ціла копа патьпа-дьомкає?
Тільки-но вийшли за село поза старою грушею, що над шляхом стоїть,
звернули на межу, аж ось один:
– Пать-падьом!
– Пать-падьомІ
За ним другий, а там іще, й ще, й щеі
– Ага, дідусю, чуєте?
– Чую!
– А копа буде?
– Дві копи!
– Аж дві! Ото!..
Проходимо далеко, далеко межею. Аж за могилу. А праворуч і ліворуч
стіна озимої пшениці.
А на межі ромашки, і молочай, і чебрець, і дзвоники…
Тут уже дід Махтей зупиняються, витягають з кошика сітку.
– Держи, – кажуть.
Я держу з одного боку сітку, а дід Махтей її розгортають,
розпрямляють.
– Занось!
От ми з дідом заносимо сітку й напинаймо її на пшеничні колоски біля
межі.
Дід тоді витягають манок і починають:
– Сюр-сюр! Сюр-сюр! Сюр-сюр! Тихо.
Дідусь ізнову:
– Сюр-сюр! Сюр-сюрІ
Аж ось ліворуч, мов молотком:
– Пать-падьом!
– Сюр-сюр!
– Пать-падьомІ
І на кожне дідове “сюр-сюр” – все ближче, все ближче нервове
“пать-падьом”.
Уже чути й пожадливо-пристрасне:
– Ха-вав! Ха-вав!
А за ним одразу й бойове:
– Пать-падьом!
Ось-ось уже близенько він! Уже чути, як шелестить пшениця, уже його
“ха-вав” і “пать-падьом” ніби біля самісінького вашого вуха! – – Ха-вав!
Він уже під сіткою! Уже я його бачу! Я бачу, як крутать він голівкою
сюди й туди, як на ніжки спинається, шукаючи чарівну спокусницю!
– Ха-вав!
Дід Махтей мовчать, вони теж уже його бачать, вони милуються з цього
закоханого перелюбця.
– Ха-вав!
Дід Махтей раптом б’ють у долоні і встають. Переляканий коханець
зривається, б’є головою в сітку й заплутується.
– Ага, парубче, – посміхаються дід Махтей, виплутуючи сіренького
переляканого птаха з сітки. – А будеш до чужих молодиць, захекавшись,
бігати? Будеш у гречку стрибати?!
Єсть один!
Він підстрибує в клітці, б’ється голівкою об м’яку сітку і падає на
дно.
Я не знаю, в кого дужче тріпоче серце – чи в переляканого перепела,
чи в мене?
– Та не стрибай, дурнику, не стрибай! – умовляє перепела дід Махтей і
клітку прикриває свиткою. І знову:
– Сюр-сюр! Сюр-сюр! І знову десь аж у гречці:
– Пать-падьом!
І другий уже в клітці… І третій!
Я дивлюсь на небо, а воно глибоке-глибоке та синє-синє, а зірок тих,
зірок! Скільки ж кіп тих зірок на небі?
В очах у мене щось ніби полегесеньку свербить, я кулаками протираю
очі і солодко-солодко позіхаю.
І ледь-ледь чую, як дід Махтей говорить:
– Е, парубче, заснув!
А потім обгортає мене щось тепле. То дідів піджак. І я вже не чую ні
“ха-вав”, ні “пать-падьом”. І тільки вже під ранок, коли дуже-дуже не
хочеться з-під дідового піджака вилазити, чується:
– Вставай, синку, вставай! Додому підемо! Там досипатимеш!
Вискакую з-під піджака, до клітки, а там аж сімі
– Ого!
– Ну, пішли, синку, пішли…
З рушницею полюють перепілок восени, коли вже просо вклоняється
хазяїнові повними китицями пшоняної каші, а навкруги проса, куди оком
кинеш, – самі стерні та копи, та скирти…
От тоді на просищі з собакою інтересно настріляти повнісінький ягдташ
перепілок… Ситі вони тоді дуже…
Вони запливають тоді жиром і, коли ви їх поскубете, перед вами не
птиця, а грудка масла.
Коли полюєте перепілок з вашим власним собакою, то це найвища
насолода.
– Піль!
– Бах! Єсть!
– Піль!
– Бах! Єсть!
Так що ви маєте повне право потім усім говорити:
– За якусь годину-півтори мій Ральф подав мені шістдесят сім
перепілок! Насилу встигав.
– Піль!
– Бах! Єсть!
– Піль!
– Бах! Єсть!
От собака! Ах, і собака ж!
Коли ви прийдете з полювання додому й принесете шістдесят сім
перепілок, не забувайте двох правил після перепелячої охоти.
Перше: обов’язково почистіть рушницю! Друге: не об’їдайтесьі

ГАГАРА

Одного разу відпочивали ми кумпанією після ранкової зорьки й
підраховували, скільки хто з нас не знайшов битої смертельно качки.
П’ятеро нас було дуже досвідчених охотників-влуча-ків, дуже цілких
стрільців, що ото:
– Ану, підкинь картуза! Ану, підкинь! Побачиш, як я стріляю, та до
того ж побачиш, як у мене ружжо б’е! Підкинь!
Картуза ніхто не наважувався підкидати, бо картуза шкода, а пляшки
ставляли.
Правди нема куди діти, – ставляли!
Що ставляли, то ставляли…
Найцілкіший із нас отой, що:
– Та що мені картуз?! П’ятака підкинь! Пір’я з твого п’ятака
посиплеться!
– Так оцей, найцілкіший, у чвертку на п’ятдесят кроків дромазав.
Та це так, між іншим, бо всі ж мисливці знають, що ніколи на охоті
ніхто в порожні (порожні, порожні пляшки! Не вповні! Ні!) пляшки не
стріляє, такого звичаю в охотників не було, нема й не буде! Боже борони!
Та й де ті пляшки на охоті візьмуться?!
Так що те, що ми ото чвертку за мішень поставили, то просто випадок,
може, єдиний за всю історію охоти.
Так… Підраховували ми, значить, хто скільки з нас не знайшов битої
смертельно качки…
Якось так трапилося, що підійшли ми після ранкової зорьки до ожереду,
і ні в кого з нас. не було ні пера, ні пуху.
В таких випадках ми ж знаємо, що всі охотники це роблять:
підраховують незнайдені качки.
Така вже в них традиція.
Кожний із нас не знайшов щонайменше п’ять-шість крижнів, штук по троє
чирят та по одній широко-носці…
Всі ж на одному озері полювали, тому й випадки були один до одного:
– Вдарив, знаєте, – ну, вона грудкою на землю і недалечке й упала!
Шукав-шукав, шукав-шукав – нема! Трава .густа, висока! Нічого не зробиш!
Собаки нема! Якби був собачка – був би оце я і з пером і з пухом! Та ще
з яким! Ні одного промаху! Ех!
І так кожний.
Ну, посумували, позітхали, та що поробиш. Єсть іще ж вечірня зорька,
може ж, вона щасливіша буде.
Лежимо під ожередом, розмовляємо.
Хтось із нас, – не знаю вже з якого приводу, – згадав, як він колись
гагару стріляв.
Дідок один, – хто й зна звідкіля він до нашої кумпа-нії прибився, – і
собі встряв у розмову:
– Стріляв, – каже, – і я колись гагару! Жив я ще тоді у Вовчанському
в’єзді! Ой, звір, ой, звір – гагара! Собака в мене був, ох, і собака,
гончий собака! Так він й ув’язався за гагарою! Гонить і гонить, гонить і
гонить! А я на горбочку стою і все бачу! Вона не дуже й тікала. Стане,
собака до неї підбіжить, а вона тільки зубами – клац! Собака й
одскочить! А собака був! Ох, і собака! На вовка верхи сідав! А гагари не
бере! Нагнав-таки на мене, я вистрілив, з неї вроді дим пішов, а не
впала, подалась далі й зникла… А собака все по слідах гонить! Насилу я
його впіймаві Гагара, так воно таке – ніби й лисиця, ніби й вовк. Я
панові розказував, – а пан учений у нас був, – у предводителях ходив, –
так він казав, що то вона забігла до нас із тої землі, – як пак вона? –
та ота, що там Ярусалим-город стоїть! Та, боже мій, іще ж жінка Каленика
Тимофійовича Триндипляш-ки, що парова машина в нього була, – так вона
туди їздила, та й розказувала, як та місцевість зветься. А я й забув…
Стріляв, стріляв і я гагару! Чудний звір, на наших не схожий. Що ні, то
ні!
Посміялися ми з дідової гагари.
Але ніхто з нас із ним не сперечався!
Навіщо, скажіть, сперечатися, навіщо розчаровувати симпатичного
дідуся, який, може, вже років із сорок розповідає в кумпанії, як він
гагару стріляв.
Ну, доводитимете ви йому, що гагара не звір, а птиця, та навряд чи
він вам повірить.
Та може, й краще, що не повірить: ще десь розповідатиме, ще десь,
значить, кумпанія буде весело реготатися…
Хай розказує!
Чимало таких “гагар” трапляється в цікавім ромаи-тично-пригодницькім
мисливськім житті-буттї.
Гагара, розуміється, птиця.
Та цього ще мало, – птиця то вона птиця, та цікаво не те, що вона
птиця, а цікаво те, що вона цікава птиця.
І цікава іменно для запального охотника, а особливо для запального та
ще й молодого охотника. Охотника початківця.
А який молодий охотник, охотник-початківець, не запальний?
Нема таких!
А напевно ж є такі мисливці, що не знають, що таке гагара, а знати їм
це конче потрібно, бо в противному разі втеряють вони чимало дуже
інтересних моментів з мисливського життя.
Гагара – птиця, що плодиться не в нас, а на півночі.
На наших озерах ми її бачимо на початку вересня й пізніше, коли вона
мандрує з півночі на південь.
По-латині вона зветься Соlumbius (Колімбус).
Завдовжки вона 65-75 сантиметрів, крило в неї – 38 сантиметрів, хвіст
– 6 сантиметрів.
Шия в неї довга, дзьоб – прямий, гострий. Восени вона вся зверху
темнобура, а голова й шия теж зверху – сірі. Знизу вона вся біла.
Як побачите, що така птиця на озері плаває, – підійдіть і прикиньте
хоча б приблизно: як має вона завдовжки 65-75 сантиметрів, а крило – 38
сантиметрів, а хвіст – 6 сантиметрів, значить – вона, гагара!
Але треба все-таки пильненько придивлятись, може бути і довжина її
65-75 сантиметрів, і крило – 38 сантиметрів, а хвіст, приміром, не 6
сантиметрів, а 5 або 7.
Так і знайте, що то вже не гагара.
Буває і навпаки: хвіст рівно 6 сантиметрів, а крило 37 або 39.
Знову не гагара, а щось інше.
А вам треба обов’язково гагару, інакше не будете мати ніякої насолоди
з полювання на негагару.
Бахнете – птиця й полетить.
А гагара – нирець, ниркова птиця, через те охота на неї має свої
особливості й свою принадність.
А от, коли всі виміри (65-75х38х6) ви зробили правильно і
пересвідчилися, що по-латині вона зветься СоїутЬиз (Колімбус), – отоді
вже можна її й полювати.
В чому ж полягає принадність охоти на гагару? Ось у чому:
1. Коли ви полюєте на озері гагару, ви цілісінький день перебуваєте
під враженням, що кожної хвилини ви маєте перед собою дичину. Ви не
гуляєте, шукаючи качки – вона цілий день перед вами.
2. Гагара розвиває у вас три види спорту: мисливський, стрілецький і
легкоатлетичний.
3. Гагара полегшує вам подорож з полювання додому.
От приїздите ви на село.
Із дому ви берете з собою півтори-дві сотні набоїв, менше брати не
можна, бо, виїздячи, на охоту, завжди треба мати на увазі, що ви можете
потрапити на такий перельот, чи на таке на болоті скупчення качви, що
тільки те й робитимете, що бахкатимете.
І от уявіть собі, що у вас невистачило набоїв?
Та ви руки собі кусатимете, коли качки вам просто на мушку сідають, а
ви нічого зробити не можете!
Завжди мисливець повинен мати добрий запас набоїв.
Приїхали ви, значить, на село з добрим запасом набоїв.
Тягти з собою зразу всі набої на болото чи на озеро нема ніякої
рації, – ви їх залишаєте в хаті у того селянина, де зупиняєтесь.