Панас Мирний. “Лихо давнє й сьогочасне”

Присвячується В. I. Василенкові.

Добре тому Башкиреві на весь повіт добре! Земель у нього – не міряно,
слуг у нього – не злічено. Через увесь повіт розіслалися його лани
широкополі, виграючи на сонці запашними степами, хвилюючи колосистим
житом, пшеницею. Буйні ліси поперетинали його маєтки і вздовж, і вшир, і
впоперек; широкоплесі стави та озера порозлягалися в затишних балках, по
низах, мов задля того, щоб ясне сонце й синє небо повсякчас любувалися
та видивлялися у їх чистих, прозорих водах, щоб водяна прохолода
одволожувала сухе запашне повітря й напувала цілющою росою й без того
родючу силу землі. А як гарно та весело по маєтках пана Башкиря! Співучі
пташки ціле літо невгавають у його садках-лісах; табуни коней, череди
скоту, отари овець оголошують своїм гуком вільне повітря степів. Куди не
глянь, куди не подивися, всюди благодать божа, статок і достаток!
Тілько по його селах чогось сумно та нудно. Невеличкі людські оселі
порозкидалися то сям, то там, мов ховалися одна від одної, як від лихого
дозірця… І люди, що жили по тих оселях, понурі та похмурі, німі та
мовчазливі, слоняються як тіні, по горах та байраках, виходять на
широкополі лани, на пишно-зелені долини не світом білим любуватися, не
пісень веселих співати, а віддавати буйному вітрові своє важке зітхання,
свої сльози кревні, щоб він, легкокрилий, одніс їх до господа бога.
– Господи, де наша смерть забарилася? Або її пошли, або волю дай! -
від краю й до краю по Башкиревих маєтках ходило й голосило людське
зітхання.
Що ж то за знак? Невже ж людям не добре жилося серед такої розкоші та
привілля? Чи то їх та давня дурисвітка-воля збивала з пантелику й не
пускала ясно глянути очима навкруги?
Послухаймо, що кажуть сусідні панки та полупанка в очі Башкиреві.
– Добре вам, Олексію Івановичу,- і цареві краще не треба! Землі у вас
не м’іряно, людей у вас не злічено… Та ще до того й люди такі покірні
та слухняні – нижче трави, тихше води!..
– Не кажіть мені такого про людей! – кричав Олексій Іванович.- Не
кажіть нічого! То не люди добрі, то гадюки капосні! Одного я в господа
бога молив, однієї ласки просив – дати на них усіх одну спину, щоб як
одного вчистив, то всім зразу дошкулив! А то руки свої пооббивав,
б’ючись, голос стратив, лаючись, а все одно: мов у стіну горохом!.. І не
диво: бо я один, а їх більше тисячі… Тисяча голів на те, щоб шкоди та
втрати наробити!.. Господи! чом ти не дав їм однієї спини?!
– Та як ваша рука, поздоров боже, Олексію Івановичу, то й з тисячею
справиться!- казали панки.
– Ні, пристав… Почав приставати… Колись правився, та ще як
правився! Тут канчуком було лясну- до самого краю мій ляск досягає! А
тепер – не те. Колись сам ходив біля того, сам справляв сю роботу, а
тепер у кожному селі свій станок завів… А все не помага! Не виб’єш із
їх бісових лобів тієї волі та мандрів… Ніяк не виб’єш!..
Не любив Олексій Іванович не тілько волі, а й думки про волю – страх
не любив. Звісно, не задля себе:
сам він був найвільнолюбивіший чоловік на весь повіт, не знав ні в
чому ніяких перепон і перегород… А не л-юбив, щоб кріпаки дбали про
волю або гонобили яку-небудь думку про неї.
– Навіщо їм та воля здалася? Щоб порізатися? – казав він.- їй-богу,
поріжуться! Син .батька заріже, а не то що чужий чужого… Та якої їм ще
треба витії Чи вони в мене голодні-холодні, чи не ситі й одіті? Чи їм
ніде серед степів прогулятися? А от – пити та ледарювати,-то дзуськи!
Сам не п’ю та їх б’ю, а все не гуляю і їм не попущу гуляти. Гульня
даремні думки плодить; даремні думки до мандрів доводять, а в
мандрах-пропащий чоловік! От, примірно, в царя військо. Що б воно було,
коли б усяк куди хотів, туди й пішов? Розтеклися б, як руді миші! І
цареві горе, і військові – друге. Царя кожний би нехрист-бусурман у
полон узяв, а таке військо поодинці перебили. А от, коли всі держаться
купи,- що б там не держало їх: чи страх божий, чи канчук гострий,- о-о,
то зовсім інша річ!..
Так частенько вичитував Олексій Іванович своїм кріпакам, додаючи до
того ще більше снаги черкеським арапником, що вивіз із Кавказу, де за
молодих літ служив у війську. І такі речі Олексія Івановича вислухували
кріпаки з великою покірливістю. Що більше корило кріпаків – чи речі, чи
арапник Олексія Івановича? Певно, що одно другому допомагало. Бо самі
кріпаки хвалилися, що їх пан – могутній пан: і духу великого, та й сили
не малої. Раз канчуком вчеше – до печінки дійме, а голосом крикне – душа
з ляку аж в ноги вступить, під п’яти ховається.
І справді, Олексій Іванович був чоловік неабиякий: височенного
зросту, плечистий, рукатий, цибатий, з круглим, неначе кишинський кавун,
обличчям і гостроверхою головою; рот широкий-трохи не до вух, ніс
приплюснутий, а на кінці одутлий та круглий, мов волоська ріпа; вуси,
руді та довгі, униз загнулися, Ьчі – бульками з червоними жилочками на
білих баньках. Страшно було глянути в ті очі під добрий час, а під
лихий, як червоні жилочки наллються кров’ю і аж ви-инуться, а в зрачках
зажевріють хижі іскорки, дикий звір – і той би злякався того страшного
погляду і затремтів би від ляку, а то ж чоловік та ще й підданий пана
Башкиря! Недарма всі боялися зустріватися з ним і врозтіч тікали, як
забачать було хоч здалеку.
Страшний був чоловік Олексій Іванович., та ще до того й могучий. Він
безперемінно був маршалом, а маршал був тоді не те, що тепер
предводитель. У нього в руках на увесь повіт були суд і розправа. Суддя
та справник, мов ті слуги, по цілих годинах дожидали за порогом, коли
буде ласка вельможному панові їх до себе в хату покликати. Та ще,
дожидаючи, господа бога молять, щоб він, милосердний, послав того дня
Олексію Івановичу, устаючи з постелі, правою ногою на долівку ступити,
бо як лівою – то буде така пара, що і в гарячій лазні, шмагаючи з усієї
сили віником, не наженеш такої.
Зугарний був Олексій Іванович усім страху завдати. Та як його й не
боятись? Багатир він на весь повіт; губернатор під проїзд знає тілько
його одного домівку-прямісінько до нього завертає; сам він, буваючи в
губернії, до губернатора, мов до свого родича, заходить; не раз і
цілувалися з губернатором. А кому не звісно, що губернатор аби з ким не
поцілується! Сказано-могучий!.. Люди кажуть: з дужим не бийся, а з
могучим не тягайся. І не даром кажуть. Ніхто не зважиться накриво слова
сказати Олексію Івановичу, а не то, щоб не ослухатися його наказу або
піти проти нього. І от би, здається, жити Олексію Івановичу, жити та
бога хвалити! А проте й він часто та густо нарікав на свою долю. Ні
почот, ні слава, ні заможність -ніщо не захищало його від тієї
напасниці-туги, що, не розбираючи, гризе людське серце і в багатого, і в
убогого.
Чого ж сумує Олексій Іванович? Чого його серце туга окриває? – Того,
що як здума Олексій Іванович, що от він тепер і в славі, і в почоті, і
добра в нього – на дев’яти б стало… А кому він ту славу передасть?
Кому добро, віками нажите, перейде? Хто буде розкошувати в тому добрі,
засилаючи богові молитви за його душу?.. То так його завіна й ухопить!
Як його, справді, й не сумувати? Вже двадцять літ минає, як він
жонатий, десятеро діток мав, та ні одним не дав йому господь очей
нарадувати. Оце вродиться дитина, наберуть мамок-няньок; сам Олексій
Іванович пильнує, щоб, бува, часом чого не заподіяли дитині, а
дивись-поживе з півроку, похиріє-похиріє та й віддасть богові душу. За
першим ще невелика була скорбота – надія серце гріла: молоді ще самі,
приведе ще господь нарадуватись; а як умерло п’яте та шосте, уп’явся
жаль в Олексія Івановича серце, обняла голову чорна думка! Чого він
тілько не робив, як не розкидав своїм розумом – вже бариню й по лікарях
возив, по заграницях провадив, сама вона скілько раз і на прощу молиться
їздила,- ніщо не помагало.
– Ви б, Олексію Івановичу, стрічних кумів узяли,- радять йому добрі
приятелі.
– Яких то стрічних кумів?-спитався’він.
– Таких: як знайдеться дитина, то вийти з двору й першого стрічного в
куми запрохати.
– Першого стрічного? А як то кріпак буде?- скрикнув Олексій Іванович.
– На те вже божа воля: чи кріпак, то й кріпак- треба й кріпака
прохати,- кажуть йому.
Олексій Іванович нічого на те не одказав, тілько голову опустив та
замислився… Що він думав тоді? Чи не мирив, бува, свій панський гонор
з господньою волею? Бо бариня в ті часи якраз вагітна ходила, а жили
вони в селі Одраді, де близько й полупанка не було – саме кріпацтво…
І от одного літнього ранку, саме в жнива, ще тілько що почало на світ
благословитись, як збудив Олексія Івановича нестямний крик… То був
крик і великої радості, і немалого горя задля його батьківського серця:
йому доведено, що бариня подарувала його сином. Звісно, що він зразу
схопився та ще, як запримітив його “камандинер”, і на ліву ногу.
– Буде ж тепер грому!- додав він, передаючи звістку про те дворовим,
а дворові – задворовим. І пішла та звістка по всьому селу від хати до
хати, попіднімала людей на ноги й мерщій гнала їх у поле, щоб, бува, яка
лиха година не привела пійматися панові на очі.
Минула тілько та чутка одну Проценкову хату, Стояла та хата недалеко
від панського двору – так через яр на горбику, якраз вікнами на панське
дворище й димарем схилилася на нього, мов разом дивилася й слухала…
Та, видно, на той час осліпла й оглухла, що не добачила й не дочула тієї
недоброї звістки.
Та як їй було не осліпнути й не оглухнути, коли в рій завелося своє
лихо. У Федора Проценка занедужала жінка Хівря. Ще вчора була вона
любісінька-милісінька. Він, вона, їх шістнадцятилітня дочка Марина
збиралися на ранок жати панську пшеницю й лаштувались до того цілий
день. Федір обдивлявся серпи, чи не пощербилися, не потупилися; Хівря
турбувалася їжею: пекла хліб, варила страву, а Марина, збираючи в городі
огірки та стиха виспівуючи, думала про те, з ким-то їй доведеться рядом
у полі жати, і молила бога, щоб він надоумив рядчика поставити біля неї
кучерявого Василя Прудоусенка – бравого та жвавого двадцятилітнього
парубка, що як стрінеться де* небудь з Мариною, то знай пуска їй бісика
очима.
Так було вдень. До вечора збиралися, складалися. Сіло сонце – почали
вечеряти; повечерявши, полягали спати, щоби на завтра якнайраніш устати.
І поснули швидко, та ненадовго. Ще й перші півні не проспівали, як Хівря
недужим голосом подала чоловікові й дочці звістку, що з нею щось
трапилося. Під серцем як вогнем пекло, під груди підпирало, то
випрямляло прямцем, то зводило докупи. Хівря не стогнала – кричала. Коло
неї Федір з Мариною заборотали, що б їй дати, чим запомогти… Давали
непочатої води й умивали, й збризкували – не помагало. Марині кинувся в
вічі хрест, що батько напалив на сволоці, як із страсті вернулися.
Устругали того хреста, дали випити. Не змогла випити Хівря – викинула…
Криком кричить, духу пускається!..
– Тату, ви б за Лазорчихою збігали… може, вона одшепче, одчитає,-
плаче Марина.
Лазорчиха живе аж на другому краї села. А вже північ, поки додибаєш
туди та відтіль – світ буде. Федір все-таки побіг. Уже зоря займалася,
почав край неба червоніти, як Федір вернувся додому один: Ла-аорчиху
взяли в друге село бабувати.
Перед світом Хівря затихла, голосу не одведе, тілько мутними очима
поведе, наче хоче чого попросити, та не зможе.
– Може, тобі пити хочеться?- питає Федір, підносячи Хіврі кухоль з
холодною водою.
Хівря глянула й одвернулась, а Марина, припавши до неї головою,
заголосила… Почало сонце сходити за гори, з-за лісу показалося його
блискуче кільце, й пучок золотого проміння, падаючи довгою ниткою на
землю, розсіявся на горі по травиці сизо-золотим пісочком. Досяг той
промінь і до іПроценкової хати, прокрався через помутнілу шибку й
застрибав на клунках, що лежали на полу в кутку, золотими зайчиками.
Він, здається, нагадував, що пора за ті клунки братися, в поле
поспішати. Федір перший те помітив і наче знічев’я кинувся.
– Ану, годі тобі! Час у поле – опізнимося! -промовив він до дочки,
беручись за клунок.
Дочка глянула на матір, потім на батька і знову перевела очі на
матір, немов питалася: на кого ж її кинемо, як її саму зоставимо?
– Що ж я вдію?- сердито скрикнув Федір.- Не понесу ж її на руках за
собою! Збираймося, ходімо, бо лановий як запримітить, що нас немає, буде
халепаї
Марина підвелася, набрала кухоль свіжої води, поставила в головах
біля матері, подивилась на неї, взяла свій клунок на плечі й повагом
потяглася за батьком.
Шлях на поле йшов яром понад панським садком. Федір з Мариною,
похнюпившись, плентались мовчки;
Федір – попереду, Марина – за ним. Сонце, піднявшись височенько,
стиха гріло; пташки співали в панському садку, коники сюрчали в траві; а
вони, не примічаючи того нічого, йшли один за другим, нога за ногою,
похмурні та понурі.
Минувши ярок, шлях повертав геть круто поза садком, зникаючи в
безкраїй далині широкого та просторого, як море, поля, де вже колихалися
купками женці.
– Ох, лихо! Он уже й на постать стали,- промовив Федір і придав ходи.
Марина за ним приспішила.
– Ей, стій!- донісся до них гучний голос із саду. Вони озирнулися. На
окопі з’явився пан і, перескочивши через рів, чесав прямо на них.
Федір незчувся, коли в його клунок вислизнув з рук і посунувся по
спині додолу; обома руками мерщій ухопився він за шапку й трохи не з
чубом зняв її з голови; лице його зблідло, він увесь тремтів, мов у
лихоманці. За ним зігнулась Марина з клунком за плечима, та так і
заколіла.
– Здорові!-промовив пан, наближаючись до них. Федір і Марина нічого
не одказали на те вітання, у Федора тілько мишка забігала по спідній
губі та од ляку перекосилися очі.
– Куди се вас бог несе? – питає Олексій Іванович.
– Пшениці жати, паночку! – обізвався Федір, низько вклоняючись, і
зразу засипав: – Винуваті, паночку, опізнилися… Жінка занедужала. Не
знаємо, що з нею й сталося. Любісінька-милісінька була вчора, а вночі…
твоя, господи, воля!.. Винуваті, паночку, запізнилися. Простіть на сей
раз – й пожалуйте, й помилуйте… Не самохіттю то, случай такий випав,-
не доводь його, господи, нікому! – одно плескав Федір, збираючись
кинутись перед паном навколішки.
– Та годі тобі! – каже Олексій Іванович.- Не об тім тепер річ. Я сам
до тебе з просьбою. Будь ласка, не одкажи… Бог послав мені сина,- йди
його охрестити.
– Паночку! – скрикнув Федір, повалившись Олексію Івановичу в ноги.-
От бог свідок – жінка занедужала!..
А Марина, мов голодна чайка, на все поле заскиглила.
У Олексія Івановича блиснули очі.
– То що, що жінка недужа? – спитав він грізно.- То через те тобі не
можна дитини охрестити? То ти хреста цураєшся?
Думки-не думки, а якісь розпуджені уривки думок носяться у Федоровій
голові… “Дитини охрестити… Хреста цураєшся… Якої дитини? Якого
хреста? Ох, похрестить оце він нас-довіку будемо знати!..”
– То ти не хочеш, питаю? – ще грізніше скрикнув Олексій Іванович.
– Де вже його, пане, не хотіти? Ваша воля – ваша й сила!-покірно
одказав Федір, підводячися з землі.
– Я тебе не силую, чоловіче! Я прошу тебе! – каже ласкаво Олексій
Іванович.
А в Федора від тієї ласкавої мови, серце замирає.
– Паночку,- зітхнувши важко, вимовив він,- хай уже я один в одвіті
буду… Он дочка в мене… Пустіть її, лебедику!
– Дочка? І гаразд, що дочка! Хіба дочці не можна З батьком кумувати?
- питає пан.
– Вона молода, паночку, дурна!.. Як батько накаже, то як його не
послухатися? Простіть на цей раз…
– Та чого ти просиш, дурню? – не второпав пан.- Я тебе до себе в куми
прошу… Чув? У куми! Бог послав мені сина. Прошу тебе охрестити. І
дочку прошу,- товче йому Олексій Іванович.
А Федір дума: “Ох, знаю я, в які-то куми ти просиш мене з дочкою.
Знаю! Хвалилися люди, що якусь нову машину заказав, щоб сама клала,
роздягала, держала й шкуру спускала. То-то тепер, видно, її на світ
народив та й запрошуєш охрестити”. І Федір важко та тяжко зітхнув, немов
хотів витхнути разом із зітханням і душу.
– То ходімо до хати,- каже пан.- Поки се та те, поки зберемося, то
тимчасом і священик прийде. Я за священиком уже послав.
Іде Федір за паном у двір – серце тремтить, душа не на місці.
“Якби-то це молодий, та сам,- дума він,- дременув би вбік-хортами б не
нагнали! А тепер?” Плутає -Федір ногами, мов не своїми, а тут ззаду
Марина ще хлипа.
Федір трохи постояв, поки дочка наблизилась, і, поглядаючи на панову
спину, сіпнув її за полу. _
– Цить, дурна!-прошепотів він стиха.-Більше битимуть! – і знову
виступив уперед, заступаючи дочку собою, щоб пан, бува, не помітив, що
та плаче.
Не забарилися вони дійти до двору. Пан зараз наказав лакеям та
покойовим, щоб повели Федора й Марину, помили, принарядили й привели в
горниці.
Здивувалися Федір і Марина, як і справді почали [їх] мити, чесати, в
нову одежу вбирати. Нарядили Федора, мов того полковника з Січі: чоботи
нові – жовтинці, штани широкі – оксамитні, каптан із синього єдвабу;
підстригли, підголили – так відразу двадцять літ з його обличчя старості
зняли! А Марина?.. То не квітка розцвітає вранці в садочку, то її краса
дівоча пишається в дорогих уборах! На Марині плахта-аж очі на себе бере:
картата, червчата, шовком заткана; темносиня оксамитова керсетка; біла,
наче сніг той, тонкого полотна сорочка з вишитими-вимережаними рукавами;
на ногах – невеличкі червоні сап’янці; на шиї-намисто добре, хрести та
дукачі; на голові- з квіток віночок, а кінець коси аж горить
стьожками!.. Старий Федір дивом здивувався, а Марина від дива й не
здише!
Ще було більше диво, як їх, нарядивши отак, привели в горниці й
припоручили панського сина охрестити. Держить Федір на руках дитину
перед батюшкою – й не ворухнеться, очей з неї не зводе! Забув Федір, що
всього через ярок у невеличкій хатині лежить його Хівря тяжко недужа, що
на полі яра пшениця його корявих рук дожидає, а лановий уже довів
прикажчикові, що з Проценкового двору ні одна душа на панщину не
вийшла… Про все на світі забув Федір! Що йому тепер його непривітна
хатина, хвора Хівря, колюча нива, коли він панського сина у віру
вводить, самому панові кумом стає, а його синові – хрещеним батьком.
В’ін почуває, що це не чужа йому дитина, а є в ньому частина чогось
рідного, свого; на те він держить його на руках перед купелем, на те у
хрест його вводить!.. І те рідне, своє, так виразно ворушиться там, на
самому дні в його серці, в глибині здивованої душі, а прудка думка
забігає далеко вперед… І вбачає він сього хрещеника не на руках уже,
малого та німого, а бравого панича молодого, що зове його на пораду до
себе, як вільного та рівного собі!..
Тимчасом паненя охрестили, й Федір, поздоровивши пана з сином, нізащо
не захотів хрещеника мамці віддати. Де ж це видано, де ж це слихано, щоб
він оддав дитину комусь чужому, а не самій матері, що його на світ
породила, не своїй кумі?
Пан тілько всміхнувся, зачувши те змагання Федора з мамкою.
– Пустіть, пустіть йогої Хай самій матері віднеси сина. Не одступайте
від закону, не ламайте звичаїв.
І Федора з Мариною пустили до залі.
– Поздоровляю вас, барине-кумо, з сином! Дай господи, щоб великий ріс
та щасливий був! – мовив Федір, кладучи сина біля барині на постелі.
Бариня сердито та гостро подивилася на нежданих кумів. Олексій
Іванович, проступаючи слідом за ними, щось по-чужосторонньому заговорив
до барині, і її гострий погляд зразу подобрішав. Вона навіть усміхнулася
й витягла з-під коца свою бліду, замлілу руку. Федір і Марина
приложилися вустами до тії куминої руки.
– А тепер кумові та кумі – їсти та пити! Спасибі їм, що потрудилися:
по трудах час і закусити! – порядкував Олексій Іванович, виводячи кумів
у столову. А там уже повен стіл стояв усяких напитків та наїдків.
Олексій Іванович запрошує панотця сідати, силомїдь усаджує й кума з
кумою.
– Сідайте, сідайте! Чого боїтесь? Не бійтесь. Сідайте, їжте, пийте;
ви тепер мені мовби й рідні – через хрест поріднилися. Прошу покорно!..
Олексій Іванович наливає по чарці собі, панотцеві й кумові доброї
оковитої, а кумі – червоного солодкого вина. Цокається з усіма чаркою -
такий привітний та ввічливий!
– Тепер же, кумо,- повертаючись до Марини й заглядаючи в її чорні, як
терен, очі та свіже, рум’яне обличчя, каже Олексій Іванович,- треба сина
доглядати. Кому ж більше те пристало, як не хрещеній матері? Чи так я
кажу, чесний отче? – повертаючись до попа, питає Олексій Іванович.
– Так, так! – одказує той, запихаючи в рот півпи-рога.- На те кумою
стала, на те бралася, перед хрестом присягалася боронити його від усього
лихого.
Марина мовчить, тілько душею мліє, а радий Федір за дочку одказує:
– Та-а!.. Поздоров, боже, нашого кума та пошли, господи, синові
великому зрости, а виглядіти – виглядемо! Хіба моя Марина мала? Хіба в
неї руки чужі, щоб вона сина не виняньчила та не виносила? Та я сам її
припну до дитини… Стій, ані з місця! Очей не зводь! Не давай і
порошині на його впасти!
– Спасибі, спасибі тобі, Федоре! – дякує Олексій Іванович.-Ти такий
добрий чоловік. Вип’ємо ж ще. То за сина було, а це вже за батька!
– Та ще ж, куме, і за матір треба, бо вона ж його носила, родила,
муки приймала,-базіка Федір, вже посоловівши від другої.
– А треба, треба! – одказує Олексій Іванович, дивуючись про себе, що
в мужика таке тепле серце та добрий розум.- Я от що тобі, Федоре,
скажу,- каже далі Олексій Іванович,- то твоя хата через яр!
– Яка вона моя? – ухмиляючись, пита Федір.
– А чия ж?
– Як чия? Панова!.. Ми панські – і хата панська. Олексій Іванович ще
більше здивувався… Цей Федір хоч і зове його тепер кумом, а своє
стійло зна, свого не забуває!
– Так, так, Федоре! Ти правду кажеш: ви панські й хата панська,-
одказує Олексій Іванович.- Отже, як ти живеш у тій хаті, то вона
все-таки твоя. То слухай же, що я тобі казатиму: хата твоя стара,
кривобока. Дам я тобі другу хату, нову, простору, отут у садочку та в
холодочку звелю вибудувати, щоб тобі вільніше було до сина доступити,
повсякчас його бачити. Чи винесуть його надвір прогулятись, то й ти на
нього позирнеш, своє серце порадуєш… Або дочці твоїй заманеться з
тобою побачитися, поговорити – не далеко їй буде ходити. Чи так я кажу?
– Так, так!.. Поздоров, боже, вас, пане! – кланяючись, дякує Федір.-
Що як у нас пан, то й по цілому світові другого такого нема! А все-таки
я вам по правді скажу, ні крихти не втаю, як перед богом признаюся. Ото,
значить, як ви нас устріли, пане, і страху ж я набрався, господи! А як
почали закликати в куми, то ще більший страх мене пройняв. “О-о, думаю,
та й похрестять же мене з дочкою!..” До самою посліднього, ото вже як
увели нас у горниці, дали сина до рук та постановили перед євангеллю -
тоді тілько я дойняв віри, що воно не жарти. А то все думав: “Та й
жартівливий же який наш пан, пошли йому, боже, здоров’я- жартуючи й
шкуру здійме!”
Не подобалося Олексію Івановичу посліднє Федорове слово; отже
п’яненький Федір з такою усмішкою його вимовив, немов розказував про яку
забавну іграшку або щиру ласку, що Олексій Іванович не розсердився, а
тілько засміявся.
– Отже, що я тобі, Федоре, скажу,- почав Олексій Іванович,- щоб ти не
думав про мене такого, щоб часом і гадка ніколи не западала про те в
твою голову, то я тебе навіки від панщини увільняю. Житимеш у мене, як у
бога за пазухою, і ситий, і одітий, і не голодний. Я б тебе й зовсім на
волю випустив, та що, як ти, бува, мене покинеш? Все одно – ти й не на
волі, а житимеш, як на волі. А як настане мій час сей світ покидати,
тоді я тобі дам вольну, щоб після мене ніхто тобі не зміг чого лихого
заподіяти.
Федір, коливаючись, підвівся й не підійшов – звалився на пана.
– Рученьку!.. Рученьку вашу білу!-скрикнув він, ловлячи панову руку й
обдаючи її гарячими поцілунками.- Барин… кумочку-барин! – і Федір
заплакав.
Ще довго п’яний Федір сидів би та базікав з паном, якби панові не
обридла його розмова.
– Ну, Федоре,- сказав він,- ти тепер іди додому та справляй свої
діла, а я з неділі накажу, щоб задля тебе хату будували.
– Та час, паночку, час і додому, бо там у мене жінка хвора,- згадав
Федір про Хіврю,- От би тілько роздягтись треба, у своє одягтися.
– Навіщо? – пита Олексій Іванович.- Що тепер на тобі та на твоїй
дочці – я вам дарую, щоб ви пам’ятали той день, коли в мене кумували.
Федір знову було кинувся цілувати пана, та Олексій Іванович остеріг.
– Буде, буде вже, Федоре! А то ти зразу всі поцілунки витратиш-на
друге й не зостанеться!..
Федір, п’яний, у своєму пишному уборі, поколивав через двір. Марина
піддержувала його, щоб часом, бува, він не впав. Усі дворові витріщилися
на них, як вони проходили двором. Були такі, що й насміхалися.
– Он як нового кума прибрали, як того снігуря!
– Та й кум же набрався – ледве ноги волоче!
– Бо важка, бач, робота була!
А чи будуть же й кума на стайню водити, як і всіх?
– А чому ж? Кум хрестив, то й кума похрестити.І Так гомоніли між
собою дворові, а проте все-таки кожен завидував, що Федорові випало таке
щастя- Та й Федір не таївся з ним. Він, простуючи через яр до своєї
хати, тілько й знав, що плескав про нього.
– От ти й знай!.. Отаке! -гомонів сам з собою.- І наїлися, і
напилися, і… діло зробили… Тепер ти Федора голими руками не бери!..
Федір – панів кум, Федір-батько хрещений його синові!.. Он то що Федірі
Он то як!.. А ти думав як?.. – І Федір, зупиняючись і коливаючись, тикав
перед себе пальцем, ніби бачиз перед собою кого другого, що перечив
йому. Потім, похитавшись, знову йшов.
Вийшовши нагору, вже перед хатою”, він знову зупинився й Марину
зостановив.
– Марино! -повернувся він до неї,-Ти мені от що скажи: хто я такий?
– Хто ж! Звісно, батько!
– Ні, брешеш! Я кум панський, а ти – кума. Ну, а Хівря що?.. От що ти
мені скажи – Хівря що?.. Я – кум, ти-кума, а Хівря-дуля з хвостом!.. От
ти й знай,- додав Федір, придержуючи Марину за рукав.
– Та годі вже вам базікати! Хоч мене пустіть; я вперед піду, бо,
може, там матері треба в чому допомогти,- сказала Марина, одводячи його
руку.
– Ну, то йди… йди! І я прийду… Ти думаєш – може, не втраплю?..
Утраплю! А як по правді розсу” дити, то все-таки на моє вийде, що Хівря
- дуля з хвостом! Бо я, значить, кум, а ти – кума, а Хівря? – патякав
Федір сам з собою, коливаючись у присінки.
Тілько що Федір уступив у хату, як його ще на порозі привітав
нестямний крик.
– Ох, моя матінко, моя голубонько! На кого ж ти нас покинула? -
голосила Марина над помер шою матір’ю.
Федора наче в груди кулаком шелепнуло. Він хитнувся, трохи не впав,
отже встояв і наче бадьоріше підійшов до полу, де лежала мертва Хівря, а
над нею, припавши, голосила Марина.
-Умерла?-промовив Федір.-Так швидко? От ти й знай!.. Хоч би було
довелося побачити їй, які ми тепер, дочко, стали з тобою! Шкода!..
Покійниця добра була людина: вік з нею зжили, а не билися, не
лаялися,-промовив він із жалем, подивився на холодне Хіврине лице, на її
мертві очі, потім положив руку дочці на спину.
– Марино! Годі, не плач… Може, воно й краще, що господь її
прийняв… Бо що вона таке була між нами?.. Я-кум, ти-кума, а вона?.. Не
плач!-потішав п’яний Федір свою дочку.
Марина не слухала батька, навіть не глянула на нього, а ще дужче
заголосила…
Того ж таки вечора, повертаючись з поля додому, гомоніли одрадяни про
несподіване Федорове щастя, жалкували, що безталанній Хіврі не довелося
й нара-дуватися тим несподіваним щастям. “Тут би тілько жити та бога
хвалити, а вона візьми та й умри!” – гомоніли люди.
Один тілько вівчар Улас, білий, як молоко, дідуган, що й побілів,
пасучи отари овець, і не знав та й не признавав іншого щастя на світі,
як бути біля овець,- один тілько він якось глухо бубонів сам з собою:
– Толкуються! Про що толкуються? Про позаторішні вишкварки!.. Тоді
скажеш гоп, як вискочиш!.. Коли б ще не довелося Федорові гіркими
слізьми поливати те покумання. Все бридня на світі, окреме праведного
бога та вівці смиренної… Та хоч нікому лиха не заподіє-смирна! А то
все бридня на світі та омана!..
Одначе люди не звертали уваги на ті Уласові речі.
– Старий став – з ума вижив… Що не кажи, як не верти, а все-таки
Федір – кум панів! – плескали вони.
Через тиждень, як поховав Федір з Мариною Хіврю” їх перевели у двір.
Марину – прямо в горниці до сина Петра пристановили, а Федорові, поки ще
будувалася задля нього хата в садку, наказано в прикажчика в хаті
перебути.
Живе Федір у дворі, як у бет” за пазухою. Все йому є, чого душа
бажає: чи їсти – то істи і пити-то й пити, чи нарядиться в що-і нарядів
усяких Федорові нашили. Не знає Федір, де те все береться, нема йому ні
про що турботи, не знає він ніякого клопоту – все те неначе з неба
падає.
– Ану, Федоре, панів куме! Час тобі вставати – робота важка тебе

Страницы: 1 2 3 4

Ваш відгук

Сторінки

Рубрики

Пошук

Мітки

Архів

Червень 2017
П В С Ч П С Н
« Бер    
 1234
567891011
12131415161718
19202122232425
2627282930  

Підписка

  • Цікаве