повідати своє горе. З дівчатами горничними він більше жив. Тим – аби
пореготатися, посміятися, а не находилось ні одної, котра б пригорнула
його, як старша сестра. Ось він став виростати. З козачків розжалували
його в пастухи. Сміялись з його хлопці, коли побачили у рваній
козачковій одежі. Заставляли бігати за скотом, за лошатами. Не слухався
– били. А то і так – кулачки заведуть, граючись, і насадять боки
Василеві! Трохи та потроху обжився він, почав підніматись на ноги, у
силу вбиратись. Уже були такі, кому й він накладе. На конях цілий день
ганяє. Вивчився так на їх їздити, що на неїждженому поїде. Пішла про
його чутка на всю економію, дійшла до пана і прибила Василя знову у
двір. Дворові порядки задавили, степове життя зовсім вийшло у його з
помки. Там, на степу, тілько й право- право дужого. А Василь, як
найдужчий, усіма верховодив, над усіма старшинував. Тут, у дворі, не те,
зовсім навиворіт, йосипенко усіма верховодить, що сказав прикажчик –
слово його закон. З першого разу не злюбив Василь йосипенка, сміявся,
глузував з його товстого ситого брюха, з його розпорядків.
– Ох, хлопче, – предостерігалн його учені дворо. Ти говори, та не
договорися.
– Щоб я, щоб я?-гукав, розпалившись, Василь.- Я серед його товстої
пики вчеплюсь!
Звісно, все те зараз ходило до йосипенка. І між прикажчиком і новим
кучером почалися сварки, зачіпання. Почалося спершу з вівса, сіна.
– Щось у нас багато вівса сходе, – каже Йосипенко.
– Я поїв, – одказує прикро Василь.
– Та ти мені цього не толкуй! – лютує йосипенко.- Знаю я вашого
брата. Набере мірку та й понесе у шинок. , – Я ж, я і ношу, – спокійно
одказує Василь.
Йосипенко, затаївши на душі образу, одійде. Він би, може, що і
сказав, та пан раз похвалив Василя:- отже як став цей молодий кучер, –
сказав він йосипен-кові, – то й коні стали кращі. Що значить догляд!
– Та воно, барин, догляд-догляд, та сіна та вівса не знать скілько
зводиться.
– На те й сіно та овес, щоб коні їли, – одказав пан.
йосипенкові далі нічого було казати, нічого й до Василя чіплятись.
Тим тяжче йосипенкові. Старий не забуває своєї образи і – який
невеличкий случай – зараз до Василя чіпляється.
Василь нашустриться. Ріже прямо у вічі Йосипенкові правду, перед
людьми страмить. Дума, люди за його оступляться. Та не так дворові
звикли. Сам на сам вони Василя вихваляють, а прийдеться до чого -зараз і
назад. Не злюбив Василь дворових більш ніж йосипенка. Гірко йому було у
ті часи. Віра в добро людське мерхла, падала у його. Він зостався всюди
один з молодим запалом правди та гіркого горя.
Все це зійшло йому на думку тепер. Зійшло… і, дивлячись на Псло,
Василь думав: “Тихо пливеш ти, темна річко, у крутих берегах. Золотом
вигравають твої легенькі хвилі при місячному світі… Добре б,
заплющивши очі, кинутись у твої чарівні кручі, пошукати спокою…” І
наче що за поли його притягле до річки. Тілько що підійшов він до
дуплинастої верби, що розвісила свої віти над темною кручею, де вода,
мов кип’яток у горшку, крутила, як тонкий дівоцький голос прилинув до
його вуха. Василь, круто повернувши, не пішов – побіг на гору. Серце
його забилось, гіркі думки не знать де зразу ділися, одна тілько: вона,
вона Співає і подає голос… Одна вона, моя Мотруся, що І красе се
життя. Пройшовши трохи, він справді забачив знайому постать. Уся у
білому, з розпущеною косою, стояла Мотря у кущі калини і обдивлялася
навкруги. Василь нарошно пішов попід високим окопом, щоб вона не
примітила.
– Та не ховайся, не ховайся, бачу, – сказала вона йому, коли він,
підходячи до того місця, де вона стояла, присів був. Василь підвівся.
– А що, довго дожидав? Не вдалося, як думалось, вирватись. Поки
дівчата полягали, поки поснули… Віком здалося. Чому ж ти не стрибаєш
сюди, не бійся. Тут нема нікого… Давай руку, я тебе втягну.
Василь мовчки одійшов на противну сторону і, розігнавшись, стрибнув.
Вона не вспіла подати йому руку, як він уже був коло неї, обхопив її
кругом стану і, притисши до себе, дзвінко поцілував.
– Мотрусю! Мотю! Моя ти рідна! – чулося поміж гарячими поцілунками.
Мотря у одній тонкій сорочиниіі, у білій спідниці, як хмелина,
обвивалася кругом міцної Василевої шиї своїми білими руками. Високе лоно
тіпалось, пригортаючись до свого милого, гаряче зітхання гріло його.
його очі горіли, тоді як проймав усього якийсь холод. І довго вони,
дивлячись одне на одного, мінялись солодкими поцілунками.
– Ти скучив за мною? Скучив? Кажи?-граючи очима, питалася вона.
– Ох! – зітхнувши важко, одказав він.- Коли б ти знала, що я пережив
за сії дні. Ворогові моєму не бажаю!
– І все дурно. Нічого з сього не буде. Ти знаєш, чого старому чортові
досталося?
– Як?
– Як утекла ото я, та прямо в горниці. Страшно мені так та важко. А
як почула ще, що бійка ваша і до пана дійшла, так мене і вхопило за
серце, за віна. Пропав вже, пропав, – думаю! Пан вернувся сердитий.-
Треба бісового сина у москалі спровадити, – сказав. У мене і душа
обмерла. Се значить тебе. Сиджу, як кам’яна, дожидаю того часу, коли
будуть лягати. Другі, припавши до столу, куняють, а я сиджу та плачу.
Ось чую: розходяться, роз’їжджаються пани. Ось і він пішов. Мене
кличуть. Пішла я, плачу.- Ти чого? – питає. Мовчу я, плачу.- Чого ти
ревеш? – питає удруге. Мене наче сонце освітило: зразу надумала, що
казати. Як його, кажу, не плакати – побив Йосипенко.- Як, за що?- Я й
кажу: пішли ми у кухні погуляти. Я вийшла на двір, а Йосипенко п’яний
ззаду:- А ти чого сюди?- та в зашийок. Я так і впала без пам’яті. Коли
підводжуся, аж Йосипенко вже зчепився з кучером. Я скоріше і втекла.-
Постій же, стара собако, насварився пан.- Так, бач, він нализався до
того, що й світа білого не бачить, та й укіп.- На другий день як почав
йому пан читати молитву, як почав, – то він і плакав, і клявся-божився,
що до суду не буде ніколи напиватись.
– Так це ти, ти, моє кохання, визволила мене? І, піднявши, як дитину,
він ухопив її на оберемок і помчав у кущі. Вона тільки стиха реготалася.

II

Василь сам недавно поступив у двір, як тут привели й Мотрю. Йдучи
напувати коней, він стрів коло двору на невеличкому возку дівчину з
закутаною головою і коло неї стару жінку. Обидві плакали. Попереду
сумний, похнюпивши голову, ішов чоловік, держачи у руках прядив’яні
віжки, а ззаду – гордо виступав другий, натоптуваний.
– Здрастуйте! – привітався Василь.
– Здоров.
– Куди се?
– Вже аж нікуди, – одказав передній чоловік,
– Ти з двору? – пита задній.
– З двору.
– Прикажчик устав?
– Ні, ще належує.
– Поганяй, – одказав задній. Передній прискнув на волохату шкіньку.
Василь здивувався. Хто б се і чого? Він ще дужче здивувався, як
приїжджі стали коло двору. До його донісся нестямний плач старої жінки.
“Певно, не на добро приїхали”, – подумав він і погнав своїх жеребців,
щоб скоріше напоїти і звернутися мерщій назад,
дознатись, чого ці приїхали, що за лихо привело їх у Двір.
Він застав уже повозочку у дворі коло воріт. І дівка, і жінка
позлазили з возка, стояли тут. Дворник Свнрид розпитувався їх щось.
Василь мерщій повів коней у конюшню і сам пішов до приїжджих.
Дівка і жінка неутішно плакали.
– Та годі вам! От рюми розпустили! – гірко крикнув на їх похмурий
чоловік, видно, що дуже близький їм.
– Не плач, дівко, тут тобі худо не буде, – умовляв і дворник.
– Вона ж у мене одна… одна, – насилу за плачем одказала жінка і ще
дужче залементувала.
~ Та що ж це? Хіба беруть куди її?- пита Василь. Приїжджий чоловік
сердито глянув на його.
– Як же не беруть? Від серця одривають! -крикнула жінка.- У других он
по скілько їх, та ні одної не беруть.
– А що ж у тебе вона вродлива вдалась, – усміхаючись, одказав
дворник.
Василь поняв усе. І його серце зразу заколотилося, аж дух у грудях
сперло.
– Та ви й везете? Ви й пустили? – бликнувшя очима, спитав він.
йому ніхто нічого не сказав. Один дворник тілько махнув рукою. Це ще
дужче укололо Василя.
– Я б краще задавив її своїми руками! – гаряче скрикнув Василь. На
його приїжджі скинули очима. Скинула і дівка. Василь подивився на неї.
Молода, чорнява, на личку біла. А сльози, як горох, так і котяться з її
очей. Василь не зміг далі дивитись і мерщій сховався в конюшню.
– Хто се такий?-спитався чоловік у дворника.
– А-а!- махнув той рукою, – Кучер. Недавно ще став.
Чоловік важко зітхнув.
Василь потім бачив, як Иосипенко приймав до своїх рук добро панське,
як тужили, прощаючись, мати і дочка, як батько, наче п’яний, хитаючись,
вивів шкіньку з двору, і поїхали собі. Дівку взято в хату до йосипенка,
де вона була, аж поти пан не встав. Потім він бачив, як її вели у
горниці, з простої дівки зробили якусь куклу, іграшку, нарядили її у
дорогий, з золотими галонками сарафан, груди ув’язали так, що вони наче
просились виприснути з-під тугих повивачів. Брови, і без того чорні,
покрасили чимсь, а бліде личко притрусили, наче борошном, білим чимсь.
Довгу косу одрізали і зоставили невеличкі пацьорочки, завивши їх у густі
косички, – наче хмелем укрита голова її блискучими кучерями, помащеними
пахучою мастю. На ногах білі чулочки, рипучі ботиночки. Вела її сама
йосипенчиха, низька, широка, прудкая, – наче утка, коливається коло
невеличкого утяти.
Василь, побачивши, зо зла так і швирнув граблі з конюшні, що валок
дістав аж до кухонь, а граблище на три часті перебилося. Увесь той день
він був сумний, неговіркий, за обідом мало що їв і тілько страшно
побликував своїми чорними здоровими очима. Увечері бачив, як дівку вели
у баню, нарошно топлену для того. йосипенчиха неодступно була коло неї.
Як Василеві хотілося скрастись і підпалити ту баню, як увійшли вони в
неї.
– Не наше і не нам! – махнувши рукою, зо зла пробурчав він собі і
пішов спати.
Йому не спалося. За довгу осінню ніч усякі думки лізли у його голову,
а найбільше – вони вертілися коло дівки. Коли він пригада її заплакану,
горем биту, – його серце рветься від болю на часті, коли побаче
наряджену – і в звіра воно так не застука, як у його стукає. Злість,
наче іржа та в залізі, проточує його серце, ссе, п’є кров з його. Люди
здаються йому гірше собак, своє життя – черідкою лиха та горя. І
справді, що в йому веселого, порадного. Від самого малечку по сей час
воно його кидало, як безпомічну тріску, з боку на бік, гнуло, нагинало.
Тілько й волі зазнав він серед степів, коло коней. І звідти його взяли,
і від того одірвали… І чому він не вмер малим. Нащо та добра подруга
матерня, птичниця, після смерті її взяла його до себе, вигодувала,
виростила? Добра, вона хотіла зробити якнайкраще, а зробила найгірше…
Вона, довготелеса, худа та чорна, “суха тараня”, як звали її у дворі,
привиджувалась йому… Він хижо усміхався до неї, і замість дяки у серці
ворушилася лайка. “Господи! -думав він, оханувшись трохи, – чи довго ще
мені мучитись? Чи не краще відразу порішити з собою?.. В конюшні бантини
надежні, вірьовка не обірветься. На стілець став, накинув петельку на
шию, турнув стілець геть – і через хвилину, закрутившись, все перед
тобою покриється темним забуттям. Зійдуться дворові, одчеплять; дехто
посміється, дехто скаже: дурний, а дехто: так йому і треба. А вона буде?
Вона що скаже? Чи не будуть її заплакані очі дивитись на його з
докором?.. Вона подумає – і нащо? Я всього раз його бачила і за той раз
гарячий його поклик так урізався в моє серце… Ні, се вигадки бабські!-
шептав він знову, мов прокидаючись.- Вішатись?! Самому вішатись? Чого
вішатись? Коли б кого другого повісити… може б, краще було”, –
зітхаючи, прошептав він.
З того часу дівка не сходила в його з думки. І вдень він бачить її,
наче перед собою, і вночі вона привиджується. Він дізнався з розказів
дворових, що зовуть її Мотря і що йосипенко, у чомусь прошпетившись,
розшукав її, щоб умилостивити барина, бо барин чогось наче сердився на
тих чотирьох дівок, що годувалися в горницях. Почув теж, що Мотря дуже
подобалась панові, та Мотрі не подобався пан, що вона боліє часто і
якась чудна стала, – то весела раз, а вдруге – цілий день скиглить. Ті
чутки гострим ножем різали Василеве серце. Хоч би він побачив її, хоч би
словом перекинувся… Запер, як злодій украдене добро, і на світ не
випускає. З дня на день він робився сумнішим, небалакучішим; все йому на
заваді.
Одного осіннього дня панові заманулося покататися. Подав Василь
коней. Ситі жеребці, як змії, стоять коло будинку і тілько ногами землю
вибивають. Василь дивився на їх. “Адже тілько пустити з гори, сам
скочив, а їх пустив – кісточки не зостанеться – рознесуть”, – подумав
він і гірко усміхнувся очима… У ту мить щось застукотіло у шибку
нагорі. Він задрав голову. Мотря в одній білій, як сніг, сорочці сиділа
на вікні й стукала до його. Личко її було веселе, очі грали. Вона часто
крутила головою і не переставала стукотіти. З-за неї видно було других
дівчат, котрі хапали її за руки, за стан, тягли; вона, одпихаючись, своє
робила, стукотіла. “Що то вони, граються-б’ються?” – подумав він і ще
дужче задрав голову. Саме – пан вийшов, і коні рвонули до рундука. Так
Василь і поїхав, не довідавшись, нащо і до кого то стукотіла Мотря. Він
тілько мельком забачив, повертаючи круто фаетон, що чиясь дужа рука
вхопила Мотрю за поперек і стягла з вікна. Після того йому стало легше.
Хоч бачив її. Той день був для його краще свята усякого.
Удруге… Хоч була і осінь, а день вибрався теплий, погожий. Сонце,
прощаючись з землею на довгу зимню пору, так вигрівало та висвічувало.
Повітря ані поворухнеться, тілько довге павутиння тихо плаває по йому.
Василь від суму пішов після обіду в садок і, забравшись у гущавину
молодого поросту, ліг на сонці. Кругом так тихо. Між жовтим листом хіба
де навіже-ний горобець цвірінькне та, забачивши його, здійметься і
полетить геть, а то ніщо не нарушає тихої тиші, в котрій, здається, мліє
земля. Небо темносинім непроглядним шатром розкинулося над ним чисте.
Чим більше вдивлятися в його, тим все далі та далі розходиться –
розширяється, чорніючи на самому дні, тоді як по верху золоте сонячне
проміння стрибає невеличкими скалочками. Василь задивився у його. І так
задивився, що забув і про недавній сум свій, про все на світі. Не можна
сказати, щоб він і думав про що, або спав у той час. Він сам не
пам’ятає, коли і як та чудова краса очарувала його своєю безмірною
глибиною, без-краєю шириною, як підхопила його: і занесла бозна-куди,
поділа, не знає де. Учувається тілько, що йому і тепло, і гарно, і ясно,
безжурно на душі…
З того німого забуття, з того очевидячного сну пробуркав його
нестримний регіт і біганина дівчат.
Після ситого обіду, коли пан ліг опочивати, вони війшли в садок
погуляти на волі, погратися.
– Давайте у блохи! Давайте у блохи!- кричить’ чорнява на волос, а на
лиці біла, як крейда, Мотря.- Любила я у блохи грати, як була ще дома, –
і невеличкий ружинець покрив її білі щоки.
– Давайте! Давайте! Побігаємо трохи – кричить і Гапка, і побігла. За
нею другі, її наганяючи, одна з одної регочучись. Ото вони пробігли повз
Василя і розбуркали його.
Він озирнувся і своїм очам не віре, – недалеко від його, всього за
кущем, стоїть Мотря, від прудкого бігу зітхання її сперлося, груди
ходором ходили, бліде личко покрилося тонкою краскою, а очі так
грали-горіли. Вона піджидала Христі, важкої тілистої Христі, що повагом
спускалася з гори. і – Та швидше!- гукнула до неї Мотря. і – Ще поспієш!
Не швидчи, – одказувала та.- Он як розпалилася-розгорілася. Та гарна яка
ти стала, як трошки почервоніла. Оце якби пан побачив, – хвалила Христя,
доходячи до своєї товаришки. | Досі у Мотрі очі якось блищали, а то
зразу, наче хто дмухнув на їх, померхли, потухли, – невеличка складочка
пробігла над бровами.
– Не згадуй мені його, Христе, прошу тебе, молю тебе. Не згадуй його
мені, коли хочеш, щоб я була хоч трохи весела, – жалібно прохала її
Мотря.
– А-а… Тобі не подобався? Молодого все хоч. Мотря, зразу стративши
і краску, і радість, тілько махнула нетерпляче рукою і, нахиливши
голову, пішла поміж кущами.
– Куди ж ти? Ходімо до своїх! Он вони пішли до садовника хати.
Мотря, мов не чула, подалася кущами. Василь, притаївшись, очима
позирав за нею. Як йому хотілося, щоб земля провалилася у той час під
усіма дівчатами і проглинула всіх відразу, тілько зоставила її, одну її.
Ось вона зайшла за один кущ і сіла до його спиною. йому не видко ні її
лиця, ні що вона робе. Він, тихо піднявшись, наче кішка, покрався поза
кущами. Ось уже стало видно її бліде задумане лице. Сидить вона на
сугорбику, набравши в припіл жовтогарячого листу, і тихо перебирає своєю
невеличкою рукою, її чорні очі задумано уп’ялися на Псло, на широкі лани
та білі піски, що тілько мріють поза Пслом. Чого вона туди дивиться? Об
чім вона думає? Він підкрався ще ближче і тілько тепер запримітив, що
хоч вона дивиться, та нічого не бачить, – гарячі сльози заслали їй світ,
котяться по личку в припіл, одна рука покійно лежить, а друга не
перестає переминати змочений лист. Була хвилина, що він так хотів і
кинутись до неї, обітерти, осушити гарячі сльози, та якось задержався.
“Так незручно!” – пробігло у його голові. І він манівцями покрався геть
далі від неї. Спустився на самий низ і звідти сміло почимчикував на
гору, до того самого сугорбику, де вона сиділа. Він здаля побачив, що
вона запримітила його, та не тікає. Подаючи вид, що йде за ділом, він,
похнюпившись, напрямився прямо до неї. Порівнявшись, він тоді тілько
підняв голову і став, уп’явши здивовані очі у неї. Обоє мовчали. Вона
вже переплакала, хоч сліди недавніх сліз ще стояли на її лиці.
– Здорова! – перервав він перший мовчання.
– Здоров! – одказала вона.
– Ти, здається, та дівка, що недавно прибула сюди?
– Я.
– Мотря?
– Мотря. І знову обоє помовкли.
– Чого ж ти сидиш тут одна, коли подруги твої он де гуляють?
І він вказав пальцем.
– Хай гуляють.
– А ти це плакала? Вона похнюпилась.
– Граєшся листячком?
Вона зразу вишвирнула лист з приполу.
– І нащо? – спитався він, все ближче, підступаючи до неї; вона, мов
німа, сиділа.
– А гарна осінь, – не скоро почав він знову.- Ще такого теплого та
хорошого дня і не було.
– Гарна, коли є кому гарно, – зітхнувши, одка-зала вона.
– А тобі хіба погано?
– А чим мені гарно? – спитала вона, блякнувши чорними очима.
– Хіба ти голодна, або холодна? Он як тебе наряджено.
Вона прикро обдивилася свій одяг.
– Наряджено!..- тихо сказала вона і, закривши лице руками, припала
додолу.
Наче хто ножем ударив Василя у серце. Він підійшов до неї, побачив,
як її плечі поривчато кидались, хотів щось сказати, та не міг.- Вона
плаче… плаче, – вертілося у його в голові, в очах, у серці.
– Ну й чого?! – якось ненароком вимовив він, важко зітхнувши.- Годі,
перестань! – казав він далі, опускаючись коло неї.- Слізьми не поможеш
горю. Слізьми нічого не вдієш. Тілько голову наплачеш. Не плач, Мотре.
Не ти перша, не ти послідня… Кожного з нас те прокляте лихо зачіпає,
та нехай зачіпає. Недовго буде зачіпати. Наше не за горами. Чутка про
волю все росте та шириться. Діждемся її – оділлються наші сльози комусь
другому!
Під той тихий гомін сумного Василевого голосу Мотря затихала.
– От бач, так і краще! – казав він, прилягаючи на траві коло неї,
бажаючи як-небудь заглянути у її лице, подивитися в її очі.
– Ох, коли б хто знав, як мені важко! – сказала вона, зовсім
угамувавшись, і, утерши рукавом лице, підвелася.
– Повір, Мотре, що нікому воно не легко. Усіх наше ярмо надавило. Та
ще дехто вже й привик.
– А я ніяк не привикну. Тілько згадаю дім, батька, матір… подруг…
та оглянуся кругом себе…- Вона не доказала, і дві сльози затремтіли на
її довгих віях.
– Терпи козак-отаманом будеш!-опустивши руку на плече і заглянувши їй
у вічі, сказав він. Вона, сама не знає чого, усміхнулася. І сльози
давлять, а щось легке на самому споді серця ворушиться, піднімається
угору, веселить її. її наче хто рідний привітав, близький хтось заглянув
у її душу, торкнувся злегка рукою її болючої виразки, і вона наче зразу
заніміла.
– Здається, я тебе бачила десь, – глянувши ва його, сказала вона.-
Десь чула твій голос.
– Де бачила? Як приїхала – бачила.
– То ти казав батькові, що задавив би мене.
– Казав! – вимовив він, махнувши безнадійно рукою.
– А в тебе рідні е? – помовчавши, спитала вона.
– Нема.
– Нікого?
– Нікого…
– Ні брата, ні сестри? Ні батька, ні матері?
– Нікого. Та й нащо?
– Хіба так краще?
– Та вже як там не е. Хоч те гаразд, що ніхто тебе не клопоче. Нікого
ти не знаєш. Ніхто тебе не знає. Сам собі.
– Добре вам. Нам так не можна.
– Чому не можна? Хіба і вас не рівняє панський налигач?
– Правда твоя, – подумавши, сказала вона.- Та чому воно так? Усі,
кажуть, перед богом рівні, а бач: один у неволі скніє, а другий п’є,
розливає сльози людські.
– То люди-собаки так завели, – гірко одказав він.
– Люди? що ж тим людям робити?
– Що робити? Бити, давити пакосників, – он що робити.
– Чому ж їх не б’ють? не давлять? – одно допитується вона.
– Того, що люди дурні. Дали на себе ярмо накинути, а скинути нема
кебети. Звиклься з тим ярмом.
– А що ж роблять такі, хто не звикає? Кого давить те ярмо?
– Що роблять? Тікають більше.
– Куди ж ти втечеш? Це-мандри?..-якось боязно, наче злякало її те
слово, спитала вона.
– Мандрівочка – наша тіточка! – одказав він. Вона тільки що розкрила
рот, щоб сказати щось, як недалеко від їх почулося:
– Та де ж вона ділася? Куди вона заховалась? Вона злякано озирнулася
кругом і, як опечена, схопилась.
– Куди ти? – спитав він.
– Он мене кинулись. Шукають-Прощай. Виходь коли-небудь сюди…- і він
не вспів попрощатись з нею, як вона поза кущами побігла назустріч
дівчатам.
– Бачі ми шукаємо, шаримо Її, а вона он проходжується.
– Я ходила аж до купальні. Там так гарно, – казала вона…- Листя
багато понападало. Вітру зовсім немає. Тепло, як літом.
– Ходімо і ми.
– Ходімо.
І Мотря повела дівчат геть у противну сторону від того місця, де
зостався Василь.
Після того разу Василь частіше і частіше почав навідуватись у садок.
Іноді і дощик осінній моросить, а він після обіду забереться між
гущавину – сновигає. Отут вона ховалася, отут сиділа… І йому легше й
тепліше зробиться на серці. Хоч одна знайшлася душа така, з котрою він
побалакає як слід, котра глибоко зазирала своїм чорним оком у його душу.
Коли ясна лучиться годинка, то й вона вибіжить. Стрінуться, походять
поза кущами, побалакають, вона пожаліється своїми болями, своєю досадою
і розійдуться задоволені обоє. Вона з якого часу стала хоч сумніша наче,
зате рівніша, тихша, – не переходила відразу од заливного реготу до
гірких сліз, як було спершу.
Раз у неділю Василя стрів пан у садку. Пан не сам був, а з дівчатами.
Сонце так ясно світило і гріло, що панові аж стало жарко. Він, скинувши
шапку, утирав платком своє сите запотіле лице і реготався з вигадок та
іграшок дівчат. А вони одна перед одною вихвалялися та бігали, крутилися
перед ним, то стрибали одна одній на плечі, то ловили за довгі коси.
Одна Мотря покірно в стороні ішла собі, похнюпившись.
– Чего ты, милашка, такая скучная? – підійшовши до неї і вщипнувши за
білу круглу щічку, спитався її пан.
Мотря повними суму очима дивилася на пана.
– То вона ще не розгулялася. Позвольте, барин, нам її прогонити, –
весело мовлять до його Анютка та Хівря.
– Прогоните, прогоните!-усміхаючись, сказав він. Дві здоровенні
дівки, ухопивши її за руки, помчали поперед себе. Мотря бігла,
спотикалася, боялася упасти.
Пан стояв, плескав у долошки і реготався. На той час саме Василь
виткнувся з-за куща. Побачивши пана, він скинув шапку і вклонився.
Панове лице зразу почервоніло, а очі покосились.
– Ты чего здесь?
– Ходив, барин, на купальню подивитись.
– Твоє место в конюшне. Ступай! – грізно сказав він і одвернувся.
Василь тілько скрутнув головою та заскрипів зубами. Він чув там
нанизу крик Мотрі… У його очах блискавки засвітили і, тілько
побачивши, що за Мот-рею ганяються дві дівки, він заспокоївся.
“Граються”, – подумав він і похилив у двір.
День був гарний, а ніч випала ще краща. Висипали зорі по небі, зійшов
місяць, повний, здоровий, як діжа. Нема тієї сонячної спеки. Легенький
морозець оббива лист з дерева, устилає траву срібним інеєм. Василь ще не
перебрався з свого літнього захисту у хату – під сіряком саме добре
спалося. Він ліг зарані, та сон не впокоював його. Крізь щілини
пробивався місячний промінь у його темну конурку, мережав ясними поясами
його постіль і долівку.
Думки снували у його голові. Він роздумував об своїм гіркім житті:
“Сам мучишся і бачиш, як другі мучаться. І як то довго воля забарилася.
Де вона застряла? Коли б воля, одружився б він на Мотрі, вона така добра
дівчина, і зажив би. А то яке його життя буде? Та чи і віддасть лиш пан
її йому? А вкрасти та на вільні степи, – подумав він та аж усміхнувся.-
А справді вкрасти. То ще попожди тієї волі, а то зразу та й воля. Сам
собі дав волю. Та чи схоче то вона? А чому ж не схоче? Он мучиться як,
ще б не схотіла”, – і він схопився з постелі, накинув на себе сірячину і
вийшов надвір. Тихо, ясно. На чорному дворі все спить, і собаки навіть
позалазили в свої конури, А в горницях, там на горі, де дівчата, – ще й
досі “світиться. А що, як піти в садок: звідти видніше до їх, як
підгледіти, що вони роблять? Чи й Мотря між ними?- І Василь мерщій
покрався в садок. Крадучись, про’ брався він гущавиною вишень і вийшов
якраз проти цвітника. Місяць, піднявшись угору, прямо лив світ на
галерею, де щось, склонившись на решотку, стояло. Бистрий погляд Василя
зразу пізнав Мотрю, і він тінню направився ближче.
– Мотрушко! – тихо окликнув він її. Мотря стрепенулась, підвела
голову, подивилась кругом і тихо зійшла з галереї. Уся в білому і облита
місячним білим світлом, вона, наче причуда, колихалась поміж високими
кущами квіток, подаючись до його.
– Чого тобі? – тихо спитала вона, наблизившись до його.
– Ти вже спати зібралась… А мені не спиться…- глухо одказав він.
– Наші всі вже полягали. Мені душно у хаті, я і вийшла прохолодитись.
Ходімо, походимо.
Вона була в одній сорочці та в білій спідниці. Чорні коси хмелем
порозсипалися по її круглих плечах.
– Ти змерзнеш, прохолодишся.
– Мені душно, ходімо.
– А як тебе кинуться?
– Хай собі! – і вона пішла вперед. Він за нею.
– То ви гралися сьогодні вдень, що тя так кричала?
– Заманулося ж старому чортові… нічого робити…- і вона сплюнула.
– Знаєш, що я надумав овр, Мотре? – пройшовши трохи мовчки, спитав
він.
– А що?
– Утечемо відсіль. , – Куди? – і вона стрепенулась, наче мороз пробіг
по їй.
– Ти змерзла. Я тебе пригрію хоч сірячиною.- І, пригорнувши до себе,
він прикрив її полою, її кругле плече саме прийшлось коло його бока.
Крізь тонку сорочку він чув, як її тіло горіло. Він її ще ближче
притиснув до себе і обвив усю своїм широким сіряком. Вона здригувала.
– Отак, отак! – казав він, пригортаючи її, – щоб не замерзла.- І,
зиркнувши у блискучі очі, пригнувся. Вона почула на своїй щоці тепле
зітхання, гарячий поцілунок. Вона ще ближче пригорнулася, їй здалося так
гарно, так тепло коло його.
– Мотруню! серце моє! – і знову поцілунок… знову… Він, здається,
крався все ближче та ближче до її рожевих уст. Вона повернулась і
незчулася, коли і як злилася своїми устами з його. Щось її наче вщипнуло
і обляло такою солодкою утомою. Вона не здужа далі іти і, обвивши руками
його шию, склонила свою важку голову йому на груди. Вона чує, як у його
серце стука і, здається їй, – вона займається, вся горить, і їй так
гарно горіти тим огнем, тліти на такому жару.
А він одно шепче:
– Утечемо, моя добрая! Утечемо. Хіба мало ти звідала тут горя, одлила
гарячих сліз? Коні у пана добрі. До світа – і вітер нас не здожене.
– Куди? до батька-матері?
– Ні, серце. Далі-далі. Світ за очі. Щоб і люди нас не бачили, щоб їх
гомін не лякав нашого щастя.
– Ох, Василечку! – сказала вона, повернула його лице до місяця і,
заглянувши своїми огненними очима у його очі, пригорнулася до його,
дзвінко поцілувала… Земля, здається, заколихалася під його ногами. Він
наче посунувся з гори. Коли він очумався, її вже не було коло його. Він
сидів на землі, коло його рядом лежав його чорний сіряк і чиясь скора
хода роздавалася аж на галереї. Він божевільне позирнув кругом, –
пусто-глухо. Одні тіні від густо вкритих жовтою ли-ствою вишень
колихаються коло його по землі, стрибають йому у вічі. йому стало так
зразу боляче і гірко… гаряче зітхання намірялося наче розірвати йому
груди, і він від немочі зліг на сіряк.

Як не приставав Василь до Мотрі: утечемо, вона завжди уміла