Панас Мирний. “Голодна воля”

давно, обійшов спершу усе чорне дворище, потім напрямився до будинку.
Двері у йому не були зачинені і в великі вікна блищали два огоньки.
Иосипенко піднявся нагору, увійшов у велику хату, де завжди були гудючі
бенкети, ситні обіди. Серед неї на довгому столі лежав тепер старий
Гамза, схрестивши на грудях руки, у котрих блищав позолотою восковий
хрест. Очі у його закриті, уста склепились, високі сірі брови
одстовбурчились над очима, мов стріха, задрана вітром. Два здоровенних
ставники горіло над його головою, кидаючи неясний світ нагорілих ґнотів
на лице, – воно здавалося якесь жовто-чорне, наче з міді вилите. Коло
ставників примостився дяк і охриплим, ослаблим голосом вичитував
молитви. Йосипенкові чогось стало сумно, так сумно, як ще йому ніколи не
було. Жаль не жаль ущипнув його за серце, а якась досада здавила його.
Він підійшов до пана. Колись і стояти близько біля його було страшно, а
тепер от тихо, покійно лежав він. Морозом пройняло спину Йосипенкові і
він, склонивши голову низько, поклонився. Потім став навколюшки і почав
молитись. Голос дяка наче подужчав, забачивши живого чоловіка коло себе,
кожне слово його, мов гвіздок, доходило йосипен-нові до серця і драло
морозом по жилах. Иосипенко щиро і прикро припадав до землі, здіймав очі
угору, молився, потім встав, підійшов до трупу, подивився у лице і,
припавши до руки, затіпав головою. Він плакав! Швидко почувся його
стривожений плакучий голос: “Паночку-благодітелю!”
Сонце саме вставало, червоним заревом горіло небо якраз проти вікон
і, наче кров’янії коники, забігали по стіні його перші іскорки. Дяк
одійшов до вікна подивитися на світ, дати одпочинок натомленим очам.
Крізь прозоре повітря ясного ранку виразно з другої гори виглядало місто
з своїми білими високими церквами, кам’яними будинками, шпилі і спуски
рудих глиняних гір чорніли, а долина і глибокі западини курилися
туманом. Унизу гори, мов ластів’ячі гнізда, примостилися кріпацькі
хатки. Білі, вони горіли тепер проти сонця і різали очі. Серед їх
невеличких дворів було тихо, ні з одного димаря не піднімався дим,
видно, що житці ще спали. А то що чорніє, колишеться в тумані? Наче
мутна вода, суне з гори прямо на Горішок і тілько її верхів’я виблискує
на сонці. Ні, то не вода, то люди, живі люди. Що ж то за щетина блищить
у їх над головами, одкидаючи від себе тисячі ясних іскорок? Дяк так
прикро задивився, що не чув, коли до його підійшов і Иосипенко,
положивши руку на плече.
– Ідуть! Ідуть! – скрикнув Иосипенко, і лице його просіяло.
– Хто тор-пита дяк.
– Москалі.
– Чого?
– Уводити волю, – радо одказав йосипенко і мерщій побіг з хати.
Дяк ще, ще раз подивився.-Москалі, так, вони, – промовив і мерщій
кинувся до книжки.- Да воскрес-нет бог й расточатся врази его, – почувся
його сумний Голос серед хати, і зразу якоюсь темнотою вкрилася вона, то
сонце посунуло за хмару, що вже давно, наче ворог, стояла і чорніла над
ним.
Рівною лавою, неначе по шнуру витягненою, піднімаються москалі на
гору, нога у ногу ступаючи, і тілько глухий гуп сотні ніг віддається раз
по раз у повітрі. Уперед з правого боку, нахнюпившись, ішов офіцер, і
його довга шабля, б’ючись об мерзле груддя, стрибала, бряжчала. Мовчки,
мов не живі, а машини, ішли вони. Не доходячи Горішка, офіцер скрикнув:
“Заході!” Уперед вискочив один москаль, за ним другий, третій, – мов
з мички виводила молодиця довгу Нитку, – так одним словом офіцер витягав
у довгу вірьовку москалів. Перший повертав, усе завертав набік, і
незабаром усі двори і хати сонного кріпацтва довкола були оповиті
москалями. Гей, всі горішани, прокидайтесь! Вставайте стрічати волю.
Вставайте, подивіться:
он вона, оповита блискучими штиками, прийшла до вас і на сторожі
стала!.. Горішани справді почали прокидатись, – там у вікні замаячив
жіночий очіпок, у другому скривлене заплакане лице дитини, з сіней
виглядали розкудлані чоловічі голови.
– Москалі, глянь. Чого се? – допитувались самі між собою кріпаки.
– Где ж бунтовщики? – кричав на гору офіцер до йосипенка, що, знявши
шапку, мчався до москалів з гори.
– Здраствуйте, ваше високоблагородіє! – низько Вклонившись, мовив
він, – пожалуйте у горниці.
– Да где бунтовщики?-допитується офіцер.
– Тут вони, здесь, ваше високоблагородіє. Усі вони однакові. Вчора,
як розходилися – трохи будинку не рознесли. Пожалуйте у горниці.
– Стоять здесь. Никого не випускать, бьггь наготове, – скомандував
офіцер старшому з москалів і повернув на гору.
– Та й у дворі, ваше високоблагородіє, небезпечно. І там вони одним
духом дишуть. Учора контору обікрадено.
Знову щось сказав офіцер. Частина москалів одді-лилася і, гупаючи
ногами, поплелась на гору. За ними офіцер, а ззаду, як вірна собака біля
хазяйського воза, йосипенко.
Тільки що піднялися на гору, як по дорозі з міста почувся дзвінок…
далі другий, третій. Три тройки, бистрих, як змії, коней мчалися прямо
на Горішок. Горішани повискакували з хат, одні стояли в своїх огородах,
другі посходилися в купи і сунули до шляху.
– Не подходи! не подходи! – гукали на їх москалі.
– Що се? – здвигуючи плечима, допитувалися одно в одного горішани. В
деяких жінок забилось боліс-но серце, і вголос вони почали викрикувати
свою образу.
– Хіба ми усі злодії? Так хай трусять.
– Мовчіть! – здержували їх чоловіки.
Деякі діти кричали на весь рот.
Щось неабияке затівалося, щось страшне носилося в повітрі. Що таке?
що буде? Ніхто нічого не знав.
Ситі коні не забарилися вимчати на гору панів. То був справник,
слідователь, стряпчий. Кріпаки при їх проїзді, низько схиляючи голови,
здоровкалися. Вони мов не примічали і метко погнали коней у двір.
– Тітко Оришко! Тітко Оришко! – стиха гукнув Василь, заглянувши того
ж таки ранку у кухню.
– Хто там? А що? – спросоння кидаючись, спитала куховарка Оришка,
немолода вже молодиця.
– Та се я, – обізвавсь Василь з-за дверей.- Мот-ря спить?
– Спить.
– Хай же спить. Не будіть її.
– А ти куди?-спитала Оришка, відхиливши двері і глянувши на зблідле і
рішуче лице Василя, знову скрикнула:
– Ти куди?
– Та я… Он москалі прийшли. Слободу вже довкола обступили, сюди ще
простують.
– Москалі? Чого?-ще більш дивувалась Оришка.
– Про те їм знати, – і Василь напрямився іти.
– Василю, постій! – скрикнула Оришка, вискочивши у сіни.- Куди ти?
– Та вже ж нікуди. Туди де й всі! Що громаді, те й бабі.
– Василю, не пильнуй дуже. Одумайся лиш краще. Пожалій і себе і її.
Вона всю ніч тілько про тебе і балакала. Тебе візьмуть – вона з собою
що-небудь подіє. Не губи молодого віку.
Василь пильно дивився на широке, уже пописане зморшками лице
куховарки, на її чорні великі очі, що наче ті уголля тліли з-під чорних
брів, і його ще дужче морозом брало.
– Ні-ні. Не бійтесь, – заспокоював він Оришку.- Не кажіть тілько
Мотрі, коли попитає. Скажіть – пішов у горниці. Я одначе туди йду. Піду.
Може доб’юся до панича, скажу йому: що це на нас таку напасть пущено? -
і Василь пішов з сіней.
Оришка навзирці провела його очима. Василь повернув повз контору, і
вона забачила насупроти його москалів.
– Стой! куда? – кричали москалі.
– До панича! – донісся до неї голос Василів, і заргз же почувся
якийсь гуп… хтось біг, хтось гнався.- Це ж за ним женуться! – зломивши
руки, трохи не скрикнула вона і вся затіпалася.
Через хвилину все стихло, а через другу – вона побачила, як валка
москалів бігом промелькнула повз кухонні вікна. Вона з ляку
перехрестилась…- Господи, що це воно затівається, – скрикнула вона. -
Що? що?-не менше злякано схопилася і Мот-ря, що досі спала на полу.-
Тіточко, що там?
– Москалі, – упавшим голосом промовила Оришка.
– Москалі? чого москалі? чого їм треба?.. А Василь де? Де Василь,
тітко? Він не приходив?
– Як не приходив? Був.
– Де ж він, де?
– Казав, піду у горниці, до панича пішов.
– У горниці? До панича? Чого? його покликано
туди?
– Егеж, покликано, – нескоро, роздумуючи, як
його сказати, одказала Оришка.
– Покликано? Пропав же він! – скрикнула Мотря.
– Та бог з тобою. Його панич кликнув, у місто має за чимсь послати.
– Ні-ні. Ви мене дурите, його у горниці кликнули, щоб його узяти! Ви
мовчите?.. Боже мій! боже мій! Я зараз сама піду туди.- І Мотря почала
швидко одягатись, прибиратись.
– Куди?-питала, дивлячись прикро на неї, Оришка.- Куди ти підеш? Хто
тебе пусте?
– Хто ж мене не пусте? хто не пусте? Я й так піду, – і кинулась було
з хати.
– Постій, – стаючи на дорозі їй, сказала Оришка.- Оханись! Не я тебе
не пускатиму, другі не пустять.
– Хто другі?
– Москалі. Он усі входи й виходи зайняли.
Мотря неймовірно глянула на Оришку, та зразу, упавши на піл, так і
залилася сльозами.
Тяжко, невимовне тяжко плакала Мотря. Дух затнеться у грудях, замре.
Це неначе що лусне і – роздається високий крик гіркого плачу. Оришка
тілько ламає руки та стиха уговорює Мотрю. Ніщо не помагає!
Тимчасом Василь, проскочивши крізь москальський кордон, кинувся прямо
у горниці, до панича. Того тільки що підвели. В уборній стояв він
неодітий і умивався холодною водою, розбризкуючи її по всій хаті.
Василь, як опарений, ускочив прямо туди, хоч на його ззаду лакузи
кричали:- Куди? – наморгували і насукували, – вернися, мов. Так не такий
Василь. Не дивлячись на лакуз, він сміло увійшов і ще сміліше гукнув до
панича.
– Паничу! Що це за напасть на вас.
– Как? какая напасть?
– Та де ж не напасть? Нас москалі довкола обступили, не випускають
нікого. Що ж ми, розбишаки, злодії усі? Хто крав гроші, у кого вони на
руках були, – той хай і одвіча. А через віщо ж народ таку славу
терпітиме.
– Да что ты говорить? Какие москали, откуда?
– Відкіль вони – про те не нам знати, а тому хто кдикав їх. Певно, з
города. Москалі, як і москалі, з ружжами, у ранцях.
– Солдата пришли? – обернувся він до дворець-кйго, що стояв у порога.
– Прийшли, ваша милість.
– Кто же их звал? Зачем?
– Не могу знать.
Панич тілько здвигнув плечима.
– Исправник, следователь й стряпчий приехал”, – доклав новий лакуза,
уступаючи в хату. Панич аж скривився.
– Хорошо. Принять их, а мне скореє одеватьсяі – І, вхопивши рушник,
побіг на свої покої.
Василь стояв і думав: – що ж тепер йому робити? Панич, дивуючись, хто
покликав москалів, пішов, не сказавши йому ні слова… Хто справді їх
покликав? Чи панич лукавить, чи справді нічого не знає? Коли так- це
штука Йосипенка… Поїсти він рад усіх… людонена-висник!
І Василь, рішивши дождатись кінця, тихо вийшов з хати. У сінях він
почув крики.
– Де Йосипенко? Не бачили його?
– Не знаю. Нащо?
– Панич кличе.
– Там десь надворі.
Повз Василя пробігло два москалі і помчали у різні сторони
відшукувати Йосипенка. Василь став у сінях дожидатись, чого то Йосипенка
кликано.
Ось через який час і його повели. Товстий, осадкуватий, він ледве
поспішав за вертливим, як в’юн, лакеєм.
– А не знаєте, чого?
– Почем мне знать.
Йосипенко, уступаючи у сіни, почав обтирати ноги, викашлюватись,
готовитись до стрічі.
– Ти чого тут? – призро глянувши на Василя. спитав він.
– А твоє яке діло? Наварив, кажеш, каші!
Запливші жиром йосипенкові очі забігали, загорілися. Він нічого не
сказав Василеві і пішов за лакеєм в покої.
Василь собі покрався в коридор. Через який час до Василя виразно
донісся крик паничів, тупанина ногами, упавший голос йосипенків.
Швидко він вертався назад, похмурий, поблідлий і тіпався увесь.
– Отак! От і доживсь! От і дослуживсь до сьогої Нащо москалів
покликав? А якби бунт стався? Добро не моє – про мене, хай хоч і все по
цеглині рознесуть.
– Поки добро по цеглині рознесуть, то гроші у когось поміж пальцями
пройдуть, – упік, мов батогом, Василь.
Йосипенко, як звір, зиркнув на Василя.
– Це ти, підожди! Ти перший бунтовщик, – крикнув на його Йосипенко.-
Тебе першого б у Сибірю заслати.
– Коли б свині роги! – одказав Василь, усміхнувшись.
Йосипенко понурий вийшов з горниць і напрямився до своєї хати. Василь
коло рундука став дожидатись, що далі буде.
Ось незабаром вийшов панич, за ним і другі пани. Вони тихо
перекидались словами.
– Робіть, що знаєте, – одказав панич.- Вас толь-ко буду просить:
минута не настолько серьезна, – повернувсь він до офіцера.
Офіцер махнув на москаля.
– Цепь снять! – крикнув він.
– А внушеніє? Внушеніє – главное, – умішався справник.-Другим повадки
не буде. Панич здвигнув плечима.
– А поки осмотр проізведем, – сказав слідователь. І всі, знявшись,
пішли до контора. Ввий спершу обійшли кругом, обдивилися около.
Зостановились коло вікна, щупали його побиті шибки, хитали розламану
раму, толкувалися – куди б його злодієві тікати, оглядали слід, котрий
недалеко кінчався в садку. Потім пішли у середину. Дурноверхий Хома щось
їм кричав, розказував. Сльози чулися у його голосі. Не довідавшись
нічого від Хомки, кликнули йосипенка. Той звертав усе на бунтівливе
кріпацтво, раяв зразу усіх перетрусити.
Потім зібрали двірню.
– Хто і кого першого бачив коло контори?
– йосипенка! – крикнуло декілька голосів. Йосипенко перемінився в
лиці і повів довгу річ про те, як йому не спалося та як він з жінкою
толкувався, що – коли б усе було благополучно. Як ранком, прокинувшись,
пішов довідатись по хазяйству і, побачивши розбите вікно, наробив
репету.
Кликнули слугу йосипенкову, зажовклу, захарчовану дівчину.
– Ти не чула нічого? – спитав її стряпчий.
– Коли?
– Уночі. Не чула стуку-грюку якого?
– Ні, не чула.
– Спала?
– Я слалася у кухні. Тілько входять хазяйка та й напустились на мене:
чого так рано стелюся! Чому за роботу не берешся?- А я і кажу:- Людям
свято, а нам робота.- Хазяйка розсердились, вилаяли мене і вигнали з
хати.
– Де ж ти була?
– Я пішла до тітки ковалихи.
– Угу…- прогув якось чудно собі під ніс стряпчий і прикро глянув у
вічі йосипенкові.
– Я її прогнала… Я її прогнала, бо вона ледащо, вона сяка, вона
така, – запорошила Йосипенчиха.
Слідователь махнув на неї рукою і вона замовчала.
– Остається зробити обиск, – тихо сказав стряпчий.
– Робіть, – одказав панич і пішов до будинку. Панн пішли по хатах.
Трохи не до обіда ходили, шукали, питали, розпитували – нігде нічого. У
кухні в Оришки застали за плачем Мотрю.
– Ти чого плачеш? Та мовчала-плакала.
– Чого плачеш?
-Та вона з горниць, – одказала Оришка.-Плаче, – що тепер їй у світі
робити… Пан умер, воля вийшла.
– Нічого, найде молодшого, – сказав стряпчий.
– А гарна, вража, – додав слідователь.
– Как твоє имя? – допитувався офіцер, брязнувши шаблею.
Василь стояв у сінях і увесь тремтів. Він слухав їх жартівливі речі
і, як глибока образа, урізувались вони у його серце. Щоб здержувати
себе, він кусав свої губи трохи не до крові. Та як не держався, таки не
видержав. Йому почувся наче крик Мотрі, і в одну мить він ускочив у
хату.
Пани стояли кругом Мотрі, і той те, той друге Допитувались,
жартували.
– Ти чого? – спитався стряпчий, коли Василь сміло урвався у хату.
– Я тут живу…-здержуючи сам себе, одказав Василь…- Вона моя
родичка.
– Близька?-спитався, усміхаючись, слідователь.
– Про те мені знати, – понуро одмовив Василь, бликнувши гострими
очима.
Пани ще трохи постояли, пожартували і пішли. Василь сердито плюнув
услід їм.
– Годі ж уже, годі, перестань! он же, бач, і він, – умовляла Оришка.
Ліотря, котра не змогла ніяк сліз здержати, не змогла слова сказати.
Василь, прийшовши в себе, почав собі умовляти і насилу угамували її.
– Я сама не знаю, що зо мною, – -усміхаючись крізь сльози, хвалилась
веселенька Мотря, – і хочу здержатись, та не зможу.
Стук у вікно знову злякав її. Вона аж скрикнула.
– Хто там? – спитала Оришка.
– Ідіть до горниць. Панич усіх скликає, щось буде казати, – гукнув
дворник Свирид і мерщій побіг далі.
– Якого там гаспида ще? – сердито спитався Василь іі вийшов з хати.
– Та всім іти? – навздогінці крикнула до Свирида Оришка.
– Усім… усім.
Коло рундука панського будинку стояли пани і щось шептались між
собою. Недалеко від їх купкою зібрались дворові, мовчазні, мов німі. З
години на годину купка усе росла, більшала, все по одному та по одному
прибувало до неї. Ось почувся з-за гори щось за голос, стук-гук. Дворові
озирнулись. То йшли москалі, а за ними сунули задворові. Уперед ішли
старі, похнюпившись, зараз за ними чоловіки, молоді парубки, гомонячи і
жартуючи між собою. З боку їх тяглися жінки з дітворою, – одну несли на
руках, другу вели за руки.
– Становіться всі вряд! Ближче одно до одного, – гукнув на їх
справник. На москалів махнув рукою офіцер і ті зразу подались назад,
стали в стороні.
– Чи всі тут? – знову гукнув справник, коли сяк-так розмістилися
люди.
– Усі, – хтось обізвавсь.
– Чого ви бунтуєте? – гукнув він грізно. Передня лава схилила,
кланяючись, голови і глухо прогула:
– Ми не бунтуємо.
– Мовчать! – крикнув на все горло справник. – Бачите ото, – і він
вказав на москалів.- Махну рукою – ні один з місця не встане!
Усі мов поніміли.
– Слушать!
І справник вийняв папір з кишені і почав читати. То була воля через
два роки, дворовим – на всі чо-.тири сторони, задворовим з землею.
– Хоч на оброк, хоч на викуп іди, – додав панич і повів широку річ,
що для кріпаків краще. Жалкував, що дворові без землі одходять, обіцяв
пособити горю, не забути щирого за його вірну службу.
Усі мовчки слухали, один Иосипенко, стоячи уперед, раз по раз
кланявся.
– Чули? – гукнув справник.
– Чули.
– Ідіть же, робіть, як і робили, служіть, як і служили. Та не
бунтувать мені, а то всіх у тюрму запру.
Кріпаки почали розходитись. Спершу нехотя, один по одному одходили,
похнюпившись, далі чоловіка по три-чотири. Почулась тиха розмова:- Як се
так з землею? Це значить – землю дай – та й сиди на тій землі і знову
роби на пана. Щось воно та не то. Хіба се воля, що воно за воля? Он
дворовим – воля, а нам це казна-що. Дурять, дурять…
Пани стояли, поки розійшлись кріпаки; вони щось шептались.
– Одначе, треба ж щось робить! – сказав стряп-чий слідователеві.
– Та що ж? Сторожа посадить на казенні хліба, може, він там прийде у
себе. Видно, напуск напустив на себе.
– Привести сторожа!-гукнув справник. Через кілька часу кривого Хомку
вели до панів. Він аж зблід, тіпався, ще дужче шкандиляв.
Офіцер гукнув на фельдфебеля. Той вислав пару москалів і, ставши один
вперед, другий позад – повели вони Хомку шляхом на місто. Ніхто того не
примічав, ніхто не бачив, як Хомка, вийшовши на гору і глянувши на
Горішок-став, замахав руками, заплакав.
– Ну-ну, іди, – сказав йому один москаль. І Хомка пішов, ридаючи.
Його глухий плач чули
одні тілько німі скелі та ховали глибокі яри гір. Увечері кухарка
Оришка, даючи вечерю Василеві і Мотрі, зітхнувши промовила:
– Не йде ж Хомка вечеряти. І нащо його, бідного, взяли?
– Куди? – спитала Мотря.
– Та в город же,
Мотря болісне глянула на Василя, той тілько важко зітхнув.
Настала ніч і всіх обняла своїм мороком, своїм покоєм. Горішок наче
вимер, і собака нігде не гавкала, не тілько чоловічого голосу не чутно.
Світло тілько й блищить ще у Лейби в шинку. Недалеко до півночі з його
вийшло два чоловіки і то спотикаючись, то хиляючись один на одного, вони
простували на гору. То був коваль Денис та воловик Федір.
– Стій! – гукнув коваль, хитнувшись назад так, що трохи головою землі
не достав.
– А що ще буде? – мотаючи головою, спитав воловик.
– Глянь на небо. – А що там, на тім небі?
– Зор стільки, що й з-під мого міха не вилітає стільки іскор. Та
танцюють як! Іч…
Воловик щось муркнув про себе, хитнувшись на всі боки.
– От, ще зорі станеш лічити. Ходімо.
– Та ні, постой, – сказав коваль.-Адже там бог?
– А почім я знаю? Хіба я з ним горілку пив?
– Гм… Там же? – одно допитувався коваль:- І звідтіля він усе
бачить… Усе чує. І собака здох, і слава богу, що здох. Так і треба.
Коли ти собака – то й здихай. А за що, скажи ж ти мені, не по коневі
б’ють, а по оглоблях?
– Ат, кажи!
– Та ні, ти стій і скажи мені. За що по оглоблях б’ють, а не по
коневі?
– Де той у гаспида кінь узявся? І які оглоблі стирчать перед твоїми
очима?
– Кінь?… Оглоблі?-узявшись у боки, каже коваль.-А Хомка хто,
по-твоєму, кінь чи хто? Воловик мовчав.
– Мовчиш? Ото ж то й то! А він з неба все бачить.- Один же собака
здох, а нащо ж ще цуценята зостались?
– Моя хата скраю, – одказав воловик.- Одно я тілько знаю: дурять вони
нас – от шо!
– Матері твоїй дуля! – ударивши по зашийкові воловика, сказав коваль
і, не здіймаючи руки, поволік його за собою на гору.

V

Бучні та пишні були по Гамзі похорони. Не в своїй церкві намірились
правити їх, а в городі, в соборі. Труну, вибиту чорним оксамитом, несли
пани на своїх плечах з самого Горішку аж до собору. Назбиралося їх – як
розтяглися в церемонію, то голова торкалася городянських гір, а хвіст
ховався ще в дворищі. Позаду їх два ситих жеребці, укриті чорним сукном,
везли кришку від труни на великих дрогах.
Неабиякі, не прості то були похорони, то дворянство ховало свого
предводителя, то панство співало од-ходну своїм розкошам.
– Бідний, не видержав, – чувся гомін між- панами.
– Де його видержать? Кожний з нас за себе думав, кожен за себе болів,
мучився, – а він за всіх. Багато у старому серці набралося горя, а тут
ще – на тобі!
– А я казав, я казав, – щебетав пузатий круглий панок, – що те буде.
Він сам мені хвалився, сам, – тілько, каже, боюся вимовити, прощайтесь,
каже, тоді зо мною, – і панок перехрестився.
– Царство йому небесне! Добрий він був до нашого брата. Такого
другого не буде, не дістати нам такого ніколи.
– Звісно, ніколи! Звісно, ніколи! – сумно вимовило зразу скілько
голосів.
– А шкода. Ох, яка шкода! У такий час, коли такі люди потрібні – а
тут, як косою скосило.
– Пропали ми тепер!-гукнуз охриплий голос.
– Зовсім пропали. Він би ще здержував ту розбишацьку волю. Він би
здержав її, він би оберіг нас. А без його – дивись – в одну темну ніч
поляжемо ми всі під ножами лютого звіра.
Усіх морозом подрало по шкурі від тієї речі і всі, глибоко зітхнувши,
замолились: “Одверни і спаси нас, святий владико!”
Зостановились саме читати євангелію. Кругом стихло, сумно серед німих
гір роздався голос старого ротопопа. Аж ось півчі знову заспівали, знову
заколихалися попи, рушили.
– Хто знає, обід буде? Щось ніхто і словом не обізвався.
– Аякже! Повинен бути. Хто ж кличе на обід?
– Се при старому було. До того – як до себе, йдеш було, а за молодого
- хто його знає, яка у його поведенція.
– Та так-так. Молодий не. то, що старий.
– Куди йому!
– А ви чули, яку він штуку одірвав.
– Яку?
– І дворовим землю обіцяв, та ще й дурно: за вашу, каже, службу.
– О-н як? – провів здивований голос.
– А як забунтували, москалів кликнули. Усі ждали: от порки зададуть!
Та й слід би було: другим наука. Так і пальцем не звелів зайняти.
– Так, так. Це по-столичному. Там у столиці думають, мужик такий
чоловік, як і всі. Не жили ніколи в селі, не бачили, що то за кодло той
мужик, та й кричать: брати-брати!
– А от як ці брати приступлять з гострим ножем до горла, то тоді й
пізнають, що воно за брати.
– Чого доброго? Коли мій Яшка… Ви його знаєте, знаєте і мене. Слова
не смів сказати при мені. Прийми, подай і все мовчки. Третього дня чую
гомін у горничній. Прислухаюсь, Яшка розказує, що коли б скоріше ці два
годи, піду, каже в губернію наймуся, у гостиницю. Там, каже, служба.
Поварська страва… Чуєте, йому моя страва у ніс коле? Так я його за
чуба та чубуком по спині, і надавав йому поварської страви.
– Вовка як не годуй, а все в ліс дивиться!
Всі знову зітхнули.
Багато було за той день гомону, жалощів, бідкання, пересудів усяких.
Кожного з своїх перебирали та перетирали пани на зубах і всякий раз
верталися вони до тієї проклятої волі, котра гострим ножем стала
впоперек їх горла. Були, були часи, а таких ще ні було!
Та ще більше загомоніли вони, коли, скінчивши похорони, молодий
Гамзенко сів на коня і гайда в Горішок, нікому слова не сказавши.
– Чи їхать то на обід, чи ні? – Кожен кожного питався, кожен, не
знаючи певно, тілько здвигував плечима.
Побачивши Иосипенка, знайоміші кинулись до його. – – Буде обід?
Готовилися?
Иосипенко тілько махнув рукою.
– Не такі тепер порядки пішли, – нескоро сказав він.
Як грім ударив серед ясної погоди – ті слова Йосипенкові! Дехто зо
зла плюнув, дехто вилаявся.
– Хіба я того за тим падлом плентався пішки з Горішка аж у город, щоб
цілий день голодному бутиі
Голодні та люті пани розбрелися. Хто по знайомих, хто просто додому.
Між кріпаками теж ішли свої суди та пересуди. І вільні, бач, і
кріпаки. Два роки ще покрепи. Нащо ці два роки? Щоб останнє висмоктати з
нас, щоб наглумитися над нами наостанок? Уже б краще мовчати ці два
роки, а там зразу – і вільні. Так бач же ні! Ви вільні, а робіть, як і
робили.
Найбільше було клопоту за землю. Як це так, землю дають, та за неї ще
й плати. Хіба ми за сотні рік не заслужили тієї землі. То це довіку з
неволі не вилізеш? Тут, певно, щось та не так, щось та не те. За це діло
треба уміючи братись, обдивитися кругом, а не так зопалу. Треба
підождати, подивитися, як то у других. До слушного часу, брате, до
слушного часу!
Багато той слушний час наробив дешпоту. Пани крикнули: “Бунт!” – і
сотні тисяч москалів розбрелося по селах, хуторах розоряти невелике
кріпацьке добро, вибивати з спин той слушний час. Багато народу
по-брато, порозсаджувано у тюрми, позаслано на Сибіру.
Ось прийшла чутка – цар їхатиме.
– До царя, до царя! – гукнули села та хутори, – до його підемо, його
попитаємо. Чи це та воля, що він дав, чи другу ще ждати.
Проїхав цар. Пройшли його слова: “Не буде вам другої волі”, – з краю
в край, вирвали не один гіркий докір з наболілого серця, виточили не
одну сльозу З кріпацьких очей. Пани зраділи, і зразу пішли писатись
уставні грамоти та списки. Хто йшов на викуп. Хто зоставався на оброці.
І ті жалкували, і другі шкодували. Один бог знає, що краще – чи викуп,
чи оброк?
Гамзенкові усі зразу пішли на викуп. Старий Гам-за, як не гаразд своє
хазяйство вів, а проте усі його великі помістя були заложені в ломбард.
Молодому треба десь грошей брати, треба з чого заплатити. Він і сяк і
так підходив під кріпаків. Одним пообіцяв поля більше нарізати, других
умовив, що йдучи на викуп, вони відразу ставали вільними. Дворових теж
задобрив: наділив їх даремно огородами, аби проживали два роки у його,
аби доглядали худоби. А сам, упорядкувавши так, зразу майнув у столицю.
Пішли роки за роками, один другого довше, один другого важче. Пішли
переміни і несли утрату за утратами для панів, та невелику полегкість і
для кріпаків. Подушне рік од року більшало, викупне доймало, земські та
мирські збори все прибували та прибували. А на перший раз треба ж і
хазяйством завестися, одітися, обутися. Коли панські маєтки пустошилися,
економії занепадали, переходили в руки купців, жидів, не більшало й не
ширилось добро кріпацьке. Коли перші з горя роздвоювали викупні, другі -
ледве кінці з кінцями зводили.
Опустіло і широке чисте дворище серед Горішка, позамикалися,
позачинялися столярні двері великого будинку. Колись його гомін, крик та
співи оголошували, тепер сум тихий прикриває, важкий спочинок спо-вива
його зверху донизу: не виглядають у великі вікна вигодовані обличчя
горничних, не пускають ґедзиків прохожим очима, не роздається їх регіт
голосний, їх забави молоді, – все те розбрелося, не знать куди,
поховалося, не знать де, – одні пішли у місто за москалями, другі,
скинувши дорогі убори, вернулися на свої домівки, огороди полоти, пашню
жати. Не видно й довгообразих облич німих лакуз, – десь їх довгополі
балахони то в шинку у жида застряли, то змінилися на сірі сіряки. Садок
теж запустів, заглух, ні чащі, ні дорожки, – позаростали бур’яном,
глухою кропивою, цвіточні круга оповила дика березка, молоді та дорогі
щепи сохли, кострубатіли, – не берегло їх дозорливе око, не ходили коло
їх ніж та пилка садовника, сам він кудись подівся, десь без вісті забіг.
Вонюча бузина розкорінялася-розплоджувалася на волі.
Зате кріпацькі огороди зацвіли квітками. Невеличкі хатки кругом
дворища, наче гриби, виростали, коло їх високі рожі, жовтогарячі
чорнобривці, пахуча м’ята, м’ятий любисток, зелений барвінок, – те лізло
високо угору, друге слалося по землі низенько. По невеличких огородах,
наче сторожі, стояли широкоголові соняшники, поміж ними, уч рута,
зеленіли кущі картоплі, дерлися угору цибульні цибки, червоніла свекла,
кублилася дрібною гичкою жовтогаряча морква, по невеличких тичинках
вився горох, квасоля, а гарбузи, розпустивши широко листя, наче шнуром,
кругом обводили невеличкі грядочки. Ні бур’янини серед їх, ні травини,

Страницы: 1 2 3 4 5

Ваш відгук

Сторінки

Рубрики

Пошук

Мітки

Архів

Вересень 2017
П В С Ч П С Н
« Бер    
 123
45678910
11121314151617
18192021222324
252627282930  

Підписка

  • Цікаве