Панас Мирний. “Голодна воля”

тілько чорна та пухка земля чорніє поміж ого-родною рослиною.
В кінці садка, під самим Пслом, поміж кущами молодого вишнику біліє
нова хатина. Малась вона будуватися на дві половини, та, видно, в
господаря не-стало достатку, і він ледве спромігся на одну, та й то ще
не зовсім. Про те говорила недокрита стеля, сяк-так прикидана бур’янами
та трухою, запліт для приспи не набитий, не обмазаний. Видно, надолужило
хазяїнові, по чужих хатах живучи, і він мерщій поспішав з своєю. А
широко була задумана хата: високі рублені стіни, непомірне великі вікна
казали про те, хвалилися, що хазяїн їх мав думку вибудуватись на славу.
Повз неї якраз пролягає дорога з гори до броду, і тілько невеличкий
рівець одрізняє двір од шляху, – ні воріт, ні тину немає, не видно його
і з других боків, від садка тілько нелоламаний забор схилився, перевитий
колючою березкою. Ось шляхом проходять два чоловіки, на заробітки,
видно, сунуть, небораки, бо великі торби у їх за спиною, коси на плечах,
наче рушниці у москалів. Видно, знайома їм ця дорога, видно, не раз вони
ходили на брід, бо так тягнуть сміло. Ось вони, забачивши хату, уп’яли
свої очі на неї.
– Іч, і тут уже хтось будується!-сказав один.
– Та ще які вавилоии! – додав другий.
– Щось, видно, – заможне? – одгадував перони*
– Навряд. Ти дивись, як укрита хата і приспи кат має, і огорожі.
– Видно, наш брат, Савко? – Наш, та без толку. Хотілося по-панському,
а вийшло – по-собачому.
– З сього дерева можна он яку хату збудувати, а він і на одну не
спромігся.
Саме проти вікон вони стали і обдивлялися хату, огород.
– Огород і великий, та дурний, – сказав, помовчавши, один.
– Сама глина, – додав другий.- Мов уже гіршого і не було де.
– Пгди ж ти! Тісно, брат, тепер стало. Багато нашого брата
намножилось, скоро один на одному буде жити.
– Тепліше буде, – засміявся перший.
Ось двері рипнули, з їх виплив кривий дідусь.
– А що вам?-спитався він, напрямляючись до прохожих.
Прохожі зам’ялися.
– Чи сюди дорога на брід?- спитався один.
– Сюди-сюди.
– То-то я й кажу це-сюди, а він каже-ні. Торік мов ми проходили, сеї
хати не було.
– Еге, у нас так-у нас все, як з води йде!- усміхнувся кривий.
Та це ж Хомка! Дурненький, кривий Хомка, це ж його і усмішка, його і
поступ.
– Це ваша хата?- питається другий прохожий.
– А що, погана хата? Такої, брат, хати-світ сходи-другої не найдеш.
Підожди, ми її обробимо, Візерунками виб’ємо, квітками викрасимо.
– Та так-так!-усміхаючись, сказав перший, – та тоді запали – як
свічка горітиме.
– А що ти думаєш?- пита Хомка, – з самого тобі дерева і рублена! У
нас, брат, так. У нас-коли будуватись, то будуватись.
Прохожі подивились прикро на діда, здвигнули плечима і, нічого не
сказавши, пішли собі’далі, а Хомка, не примічаючи, що їх немає, не
переставав базікати, тикаючи рукою то на хату, то на огород, то на Псло.
– Хомко! З ким ти гомониш?- крикнула до його у вікно старенька
бабуся, держачи на руках маленьку дитину, а невеличкого хлопчика
придержуючи за мо-тузину, котрою він був підперезаний, щоб, бува, не
випав у вікно.
– Та тут! – махнув рукою Хомка і усміхнувся…- Всі завидують на нашу
хату. Діждіть, кажу, своєї такої… Еге! Я три роки вештався по місту,
сходив його з краю в край, а яснішої і веселішої не бачив хати.
– Що він каже, тітко Оришко? – почувся слабкий привітний голос з-за
бабусі, і з-за спини її показалося бліде личко молодої молодиці.
– Не налюбується хатою.
– Мамо, мамо! -крикнув, усміхаючись, хлопчик, – а де тато?- і
стрибнув з лутки прямо на руки матері.
У запалих чорних очах молодиці блиснула якась іскорка, по зблідлому
личку розлилась вона тихою радістю. Молодиця пригорнула хлопчика,
поцілувала і поставила на лаві.
– Стій, Карпику, стій. Тато прийде, рибки принесе, а я Катрусю
погодую, – і вона простягла руки до невеличкої дівчинки, що сиділа на
руках у бабусі і тяглася до молодиці. Тут коло розчиненого вікна, у
котре подихала тихо прохолода, вона розпочала дитину годувати.
– Ти б геть пішла, Мотре, од вікна. Вітер віє, хоч він і невеликий,
та все ж негаразд – і тобі і дитині.
Молодиця знялася і перейшла на лаву у затишок.
Та се ж усе знайомі. І Хомка кривоногий, Оришка куховарка, Мотря…
Тілько Василя й немає.
А то хто суне від Псла та з малою меткою окунів у руках? Та се ж і
він, його хода, його поступ. Карпик гукає у вікно: – Тату, тату!- а він
показує йому метку окунів, що проти сонця виблискують, підкидаючи
чгр-воними хвостами. Тілько чого він такий смутний, такий задуманий, аж
змарнів, аж зігнувся мов, коли б не чорна борода, що, як щітка, густо
висипалась і затіняла великі ями на щоках, сказав би – він тілько що від
болісті знявся.

Так-так. Се ж він, се ж і його хата, і його сім’я.
Від’їжджаючи в столицю, йому се дворище подарував панич, наказуючи,
коли хоче будуватися, то й дерева з лісу хай його візьме. Василь довго
мосувався, дивлячись на руду глину свого чималого клаптя землі. Він
раявся з Мотрею, з котрою швидко і одружився, що його робить: чи
розпочати будівлю, чи оселитися тут, чи спродати – і гайда на вільні
степи, на більший простір, його тягло туди, мануло, неначе магнітом
притягувало. Там воля, там ніщо не нагадає про його муки, про його
неволю. Так Мотря – навпаки. Правда, що вона тут звідала лиха, тілько
тута ж вона устрілася із Василем, он у тому садку вона гуляла з ним, на
сього Псла вона часто задивлялася. За Мотрею і Оришка тягла руку, і
батько та мати Мотрині:- Заведеш на чужі краї нашу дитину. Вона не
знатиме, що з нами буде, ми не знатимемо, що з нею. І довіку, може, вже
не побачимося.- Збили Василя.
Воно б, може, і не збили його, коли б йосипенко, купуючи його
огородину, не давав, мов на сміх, тілько десять рублів. Василь плюнув
йосипенкові у вічі і пішов у город найматись на станцію, кинувши Мотрю з
Оришкою у дворі. Батько та мати раяли їй іти до їх, у село, – вона сама
не схотіла, так уже вони зжилися, здружилися з Оришкою.
На станції служба важка – невільно: і вдень вози і серед ночі вставай
та їдь. Коли-не-коли вирветься Василь додому, навідається на
годину-другу та й назад. Будь Василь хоч один – ще б сяк-так, а то
здумає, яка Мотря… Вона така палка, безздорівна – і вхопе його нудьга,
запече за серце. Скілько раз він намірявся кинути сю станцію осоружну.
Та як його кинути? Де ті п’ятдесят рублів у рік узяти, що дає йому жид,
та й від проїжджого часом перепаде. Там жінка з Оришкою у панському
дворищі поки ще можна, і сяк-так переб’ються. А він? йому треба думати.
Кінчаться ті два роки – і гайда з панського дворища. І тепер йосипенко
насіда: тілько даремно хліб переводите. Куди тоді? Треба ж думати про
захист: серед шляху не сховаєшся, та й з шляху проженуть… Гіркі важкі
думки обіймали його голову, проймали його серце, мов тупим ножем, різали
на шматочки. Він нарікав на долю, нарікав на бога, не то з заздрістю, не
то з досадою дивився на кожного заможного. Він не зазіхав на його добро,
- тілько чого ж така неправда у світі:
одному і надто багато, а другому і повіситися прихо-диться на чужому.
Часто йому приходилося проїздити широкими степами, довгими ланами. Все
то панське добро, колись по йому колосилося жито, пшениця доходила до
чоловічої груді, – тепер тілько будяки червоніють, та синяк синіє.
Даремне пустує земля. Не стало кріпацтва – нікому орати. А скілько б то
ся земля прогодувала, прикрила таких, як і він неборак? Все то
ненаситість панська: і зори, і засій, і збери, ще й половину віддай
йому, а то хай пустує. Другий раз і можна б узяти, об віщо ж ти руки
зачепиш?.. Будь ти проклята, земле! Як не гірко, а тут все ж без усякої
справи, голими руками хоч що-небудь заробиш. І Василь, зітхнувши тяжко,
поганяє чужу скотину. Минув рік, тілько то й того, що Василь узиму вивіз
дерево з лісу. Знайомий лісник не поскупився, та й Йосипенко дивився
крізь пальці, йому тоді саме настала своя незгода. Кривого Хомку
випустили з тюрми, а хитрий стряпчий припнув його за крадіжку грошей.
Усі казали: от чого доброго, Йосипенка посадять на казенні хліба. По
цілим тижням жив Йосипенко у місті і не раз його туго набиті грошима
кишені пустіли. Одарка сердилась, лаялась, лаялась: усе нажите добро
рознесе та розволоче на старість! Вийдуть з двору – десь прийдеться під
чужим тином здихати, йосипенко тілько кректав та все знай носив грошики.
– Куди ти їх носиш? Чи не міським хльоркам?- розсердившись, спитала
вона його. Йосипенко увесь затіпався.
– Чи не збожеволіла ти?- одказав він.- Он кривого чорта випустили…
Хоч, щоб я на його місце сів? йосипенчиха замовкла;
Та не затих, не замовк людський поговір: дворові не шепталися, а
вголос гомоніли між собою, що як не крути, а правда своє візьме.
Найбільше всіх говорила Оришка. Вона доводилась якоюсь родичкою Хомки, і
її серце боліло, що безневинно каліка страждає.
Йосипенчиха терпіла, вона ждала, поки скінчиться діло.- Я їх
переберу, я їх перечищу!- сварилась вона, затаюючи на серці зло.
Після різдва діло скінчилося – не знайшли винуватого. Люди ще
погомоніли трохи та й замовкли: у їх свої нужди, свої незгоди, котрі
ближче доходили до серця, ніж чуже лихо. Тоді саме випала черга
Йоси-пенчисі промовити своє слово. Безбоязно вона його вимовила і
наперед всього до Оришки: що за збірню вона з усього світу позбирала?
Звідти все лихо встає. Нащо їй, одинокій, такі хороми займати, -
перевести її до коваля. У коваля немає дітей, хата простора -
помістяться. Оришка, може б, і слова не сказала за те, коли б справді
вона була сама, а то коло неї Хомка, Мотря, котра доходжувала послідні
дні: не сьогодні-завтра дожидався ще новий жилець… Оришка забила бучу.
– Як се так? Чого се так?
– Ти ще й базікати? З гуздром викину з двору!- крикнула на неї
Йосипенчиха і дала строку на два дні.
Оришка кинулась у місто до Василя. Прийшов і Василь увечері.
Пораялись, що робити, як бути. Василь кинувся до задворових. У Кабанця
хата на дві половини і друга половина пустує. Чи не пустив би ти брата?
Кабанець поніс, що хоч у його справді друга половина пустує, тілько
тепер вік такий – ні об віщо рук зачепити. Василь пообіцяв три рублі у
рік заплатити. Кабанець згодився і тієї ж ночі Василь переніс усе своє
збіжжя і перевів Мотрю.
– А я чого тут буду зоставатись? І я піду за тобою, – сказала Оришка
і собі перейшла.
Вона рощитувала, що щоденний пайок за неї- буде поміччю і для болящої
Мотрі. Хомка ж, поки знайде службу, сяк-так переб’ється. На другий день
вона пішла у двір за пайком.
– Ти зовсім з двору перебралася? Хіба я тобі так веліла? Нема тобі
пайка.
Сумна, невесела вернулася Оришка додому і не Хвалилася Мотрі, щоб,
бува, не стривожити. Вона сказала тілько Василеві, що трохи не опівночі
прибіг довідатися, чи все благополучно.
– Собаки!-скрикнув Василь.-Тепер, коли діло скінчили, вони задрали
кирпу, а то було дуже похнюпили.
– А я думаю, Василю, цього діла не кидати, – проводячи його геть за
хутір, знову про своє раялась Оришка.- Я піду до мирового жалітись. Чи
виходжу що, чи ні, а вже піду. У нас либонь мировий, кажуть, добрий
чоловік.
– Пан!- одрубав Василь.
– Та вже хоч і пан, а коли він справедливий, то не допусте усякій
погані знущатись над нами. Хіба я даремно цілий вік робила, силу
втрачала? Що нема тілько панича тут, а то б не бути йому управляющим.
Побачили б тоді, як то воно легко з свого тягтися.
– Кому, їм буде трудно? Мало грошей накрали?- одказав Василь.
– Авжеж і крадуть. Те дворище, де шинок був, собі одгромив, на весну,
чула, будуть перестроювати та перероблювати. Заїжджий двір робити має.
Улітку – що тут того чумака їде- страх. По копійці – скілько-то тих
копійок?..
Невеселі розстались вони за хутором. Василь пішов у місто. Оришка
вернулася додому. Невеличка хатка здалася їй такою сумною, такою
глухою-тісною, що й дихати важко, не те щоб повернутися у їй вільно.
Вона лягла і цілу ніч продумала про свою долю, про людську неправду, що
і без того гірке життя загірчило. Та як не гірко їй було, Оришка не така
людина, щоб мовчки терпіти. Вона мовчала, поти Мотря недугувала, а як
Мотря підвелася, породивши на масниці сина Карпа, – Оришка пішла знову у
двір правити провіанту.
– На те суд є, на те правда у людей!- сварилася вона.
Иосипенчиха і говорити не схотіла.
Оришка тоді кинулась до посредника. Вона знала його ще невеличким
хлопчиком, як бувало приїжджав він з своїм батьком до старого Гамзи
побігатися та по-гулятися з Гамзенком, тоді ще теж невеличким. Вона усе
розказала посредникові, пригадала і те, як колись, потайно од усіх,
нагодувала морквою.
– Добре, добре, я скажу, – пообіцяв посредник.
Оришка вернулася дожидати. Так через тиждень кличуть її у двір.
– Чого?
– Іди провіанту брати.
– Не піду я. Хай сюди присилає!- каверзувала вже Оришка.
Пройшов ще з тиждень. Коли везуть паровицею провіант до Оришки:
недодане щось більше, ніж за місяць, і ще й на місяць уперед.
– Отак би й давно.
Минає зима, настає весна. Хлібороб обдивляється плуги, борони, вози,
літню хліборобську справу. Швидко час настане ярину засівати. Коли
теплом держатиме, то й до паски, а то – зараз після провід.
– Чи ти, Василю, і в’ік думаєш вікувати на тій станції?- пита раз
Кабанець Василя, що прибіг у неділю подивитися на сина, довідатись, чи
все благополучно дома.
– А що?- понуро пита Василь.
– Як що? Ти б, може, приглядів шматочок поля.
– Та чим його зорати? Пальцями?
– А хіба пальцями не вгризеш? – жартує Кабанець і, трохи помовчавши,
повів річ, що воно аби хіть, то можна і не маючи свого товару. Кого
попрохав, хто б може з ним спрягся та й прокопирсали ті десятин з п’ять.
– Не з нашим писком! – гордо одказав Василь.- Як йому
прохати-кландати – і так як-небудь переб’ємся.
І пішов Василь у місто ганяти чужих коней, думаючи, що коло землі -
не йому ходити, не його доля є – хліборобська доля. Одні жінки, сидячи
дома, не так і не те думали. Оришка бачила, що провіант їй ітиме тілько
до масляної, а там – годі. Треба ж буде і тоді щось кусати. Недовго
думавши, вона метнулася розшукувати невеличкого клаптя землі. Одному
кума, другому так добра знайома, вона недовго і бігала. Пригово-рила
одного кума випросити в управителя невеличкий шматочок цілини зараз біля
Горішка, буцім для себе, і зоравши десятин чотири на хліб, з півдесятини
кинула на огород. Через другого кума вона позичила в економії пшениці на
засів, на огородину уже сяк-так самі настягались, – того випрохали у
других, того пообіцяли вернути, як уроде, а що – купили. Настало літо.-
Ще ні на чиєму полі не було такої доброї пшениці, як у Оришки, нічия
огородина не задалася така плодюча. Зелених свят тілько дізнався Василь
про те. Він зрана прийшов додому на цілий день і, носячи сина, думав,
яка-то його доля жде. Після обіду йому стало сумно, тяжко. Думка про
свій захист, про своє пристанище не давала йому радіти. Кабанець кликав
його до шинку погуляти, та Василь не схотів. Понуривши голову, сидів він
і слухав жіночого мовчання. Один Хом-ка плескав, не знать що.
– Тобі сумно у нас, – сказала Оришка, дивлячись на Василя.
– Ти б пішов хоч проходиться по полю, подивився на нашу пшеницю,
огородину.
– Яку пшеницю? Яку огородину?
– Там на горі, коло Вовчої долини. Василь пригадав, що справді бачив
невеличкий клапоть, засіяний пшеницею.
– Чого ж він наш?
– Ти хіба не знаєш? – пита Мотря.
– Та цить! – крикнула на неї Оришка, досі моргаючи та показуючи на
Мотрю, щоб мовчала.
– Багато є нашого такого! – понуро одказав Василь.
Спершу Мотря, а потім Оришка розреготались. Далі вже Мотря розказала,
як і через віщо то їх пшениця.
– То ходім справді подивимся, – каже Василь. Недовго вони збирались.
Василь узяв сина на руки, жінка рядно і пішли, зоставивши Хомку глядіти
хати.
Сонце саме вступало в літню пору, ще не пекло, а тілько привітно
гріло. Земля убралася в пахучу і свіжу рослину, – ні листочка жовтого,
ні стеблини сухої нігде не забачиш, все неначе зеленою сукнею вкрито.
Дрібний спориш укрив і самий шлях, по йому невеличким рівцем пробігають
тілько дві колії, а кругом поля, степи. По їх зеленій скатертині так і
біга, так і грає сонячне проміння. Повітря чисте, прозоре, ні пилинки
нігде, по йому плаває весіннє птаство і розсипає свою радісну пісню.
Гарно у таку пору у полі, не надивишся, не надишешся. І Василеві гарно.
Живучи в городі, він так одвик од сього простору польового, од сього
повітря свіжого, що він, наче зачарований ішов… Широкою хвилею неслися
пахощі польових квіток з усіх боків. Він пригадав здоровенні загони та
конюшні на станції, їх пахощі… І його серце наче хто у жмені здавив. А
як прийшли на ниву, як обдивився він буйну пшеницю, квітучу огородину, -
він немало дивувався жіночим розпорядком, а більше всього Оришці. – Як
се ви, тітко Оришко, так усе зробили? Оришка розказала, хто землю на
себе прохав, хто орав, хто засівав. Василь пригадав слова Кабанцеві і
пойняв йому віри, що часом і без хазяйської справи можна землю
обробляти, що хазяйство не зразу прихо-. де, а наживається довгими
роками. Він рішився сього року добути і почать хазяйнувати. З осені він
безпремінно наймає десятин з п’ятнадцять, а то і всі двадцять поля. Хай
він п’ятнадцять рублів оренди заплате, п’ятнадцять за оранку,
п’ятнадцять за насіння… Півсотні рублів… а півсотні ще у його
зостанеться. Буде на харч. Та найматиме так, щоб і цілини прихопити,
бак-шу заведе. Ніщо так не корисне, як бакша. Один знайомий бакшівник
хвалився йому торік, що до півсотні з десятини виручив. З десятини -
півсотні, а п’ять десятин-дві з половиною сотні. І Хомці буде робота,
зопне курінь і буде сторожити, а то от нігде не найде місця… А дві
сотні – гроші та ще й чималі, і будуватися тоді можна. Та вже ж і
вибудується він 1 Не так, як будуються люди-хата як хлів,
віконця-дірочки якісь. Він он яку домину розпочне…
Далеко, далеко занесли Василя думки серед простору польового, серед
повітря свіжого, тепла привітного. І все те так здається, що ось мов він
сьогодні усе те затіває, перед його очима все те коїться. Серце його
стиха і радісно б’ється. Оришка прилягла на ряднинці, куняє. Мотря
сидить коло неї, держить на руках сина і стиха співає “Удівоньки”.
Тонкий і тихий її голос рюзходиться по ниві, зливається з щебетанням
пташок. Гарно, боже, як гарно на світі. І бідному часом буває, що він
забуває свою бідноту, заколише свої болісті, уложе спати чорну нужду і
сповняється його душа таким покоєм.
Трохи не до смерку досидів Василь на ниві, йому так не хотілося іти
до хати, а ще більше не хотілось у город. Уже зорі висипали на небі і
місяць почав сходити, як він рушив з дому.

VI

Минало літо, заходила осінь. Уже пшеницю звезли і вимолотили, а
Василя так і манило, так і тягло в поле. Той майовий день не виходив у
його з пам’яті. До того він таки найняв п’ятнадцять десятин поля. П’ять
уже зорав на зяб, останні зоставив на ярину, баштан і огородину. Він
рощитував, що років з два можна жінкам і в сусідах прожити, він
служитиме і так-сяк переб’ються, поки на свою оселю зберуться. Кожного
свята, кожної неділі він навідувався додому:
і Карпик його радував, і свинка, і пара овечат, що купили жінки, а
найбільше хліб, поле. Він щоразу бігав до його навідуватись, милувався
густим, як щітка, житом, чорною ріллею, що так чепурно переорав Орищин
кум на ярину. У злиденному Василевому господарстві Оришка велику силу
мала, у великій пригоді ставала. Вона за рідну матір була молодій Мотрі,
за щиру порадницю Василеві і господинею в хаті. Добре знайома з усіма
горішанами, вона з того вигадувала велику користь для невеликого
хазяйствечка: той те, той друге зробить, то тим, то другим наділить. Не
маючи нічого ні за собою, ні перед собою, вона жила, не знаючи ні нужди,
ні недостачі, – всього уволю зуміла роздобути Оришка. Правда, що й сама
вона невсипуче працює, – що собі то й собі, а то й людям: тому
візьметься півмітка напрясти, тому моток, тому оснує основу, хворого
одвідає, порає ліки. Як у бога за пазухою жили біля неї Мотря та Хомка.
От одна журба з Хом-кою, ні кчому не пригодний дома, він не мав місця і
на стороні. А і їсти, і пити треба, та не голому ж і ходити. Один Хомка
тілько і був журбою задля Оришки. Ні Василь, ні Мотря ніколи слова не
казали, а Оришка трохи не щодня клопоталася.- Коли б йому де місце
знайти – знов би мов на світ народилась, а то він як спичка та стримить
у моїх очах.
Та про зиму нічого клопотатись. Ще літом сякі-такі сторожові роботи
луч’аються, а зимою які? Та ще в такі роки, коли саме знялась
кріпаччина: пустіли панські маєтки, руйнувалися великі господарства, а
кріпацтво і голе й голодне стояло серед тієї великої руїни і не знало,
що йому робити, за що узятися, до чого свої вільні руки приложити. Не
такої йому ждалося волі. Воно ждало за свою вікову працю шматка дарової
землі. Йому, правда, й давали, тілько стілько, щоб аби з голоду не
пропасти, та й за ту закервували таку плату… Кріпацтво не хотіло такої
землі, котру у любого дешевше можна було купити, воно не думало, щоб
така неправда повинна була вчинитись, що їх горе, їх болі дійдуть же до
того, кому про те треба знати, воно надіялось. Надія – велика
дурисвітка, наче на цепу держить чоловіка. Не будь її – певно, не було б
того горя, яке часом приходиться переживати. А вона – це горе зуміє
скрасити і злиденну долю прикриє, хоч латами, хоч жданням. І на сей раз
кріпаки, укриваючись латами та давлячись гірким хлібом з остюками,
ждали…
Вони бачили, як один за другим панські маєтки занепадали, великі
степи неораніі, несіяні пустували…- Отже даремно земля пропадає, а ми
б її, як квітку ту, причепурили… Та не нам вона – не наше, -
зітхнувши, казали вони і ждали… З того ждання виросли, кому треба
було, великі бучі.
Горішанам не привелося ні ждати чого од волі, ні бунтувати. Вони все,
що можна було, одібрали. Панич обдарив їх огородами, а землю прийшлося
їм викупляти. їм сказали, що вони тепер уже общество і повинні вибрати
собі виборців: старосту, зборщиків, десятників. Ніхто не знав, нащо той
староста, нащо ті десятники, зборщики, як і кого їм вибирати. Мировий їм
поміг.
– Хто у вас був прикажчиком?
– йосипенко.
– Ну, от вам і староста, – сказав він.
– То це знову панщина вертається? – обізвалося декілька голосів.
– Яка панщина? Панщина вже не вернеться! Ви крестяне-собственники.
– А нащо нам отой староста?
– Щоб порядкував між вами. Коли нужно від мене що вам наказать – не
всіх же кликати вас. Старості я й накажу.
– То хай буде йосипенко старостою.
– А плата ітиме йому за се?
– Ні-це безплатно.
– Ну, то хай він буде. Він чоловік заможний. Коли Який день прогуляє
- йому нічого.
Записали йосипенка старостою. Заможнішого вибрали зборщиком, щоб
податки збирав та носив у Казну, а за десятників довго балакали і
прийшли до того, що десятникам або ж плату положити, або ж усім по черзі
виправляти цю одбучу.
Хтось пораяв був кривоногого Хомку.
– Хомку? – викрикнув хтось.- Куди йому? Зайців тілько ловити?!
– А що ти думаєш? Хіба такий зайця не дожене?- жартував другий.
– Де тобі дожене, ще й випереде. Громадяни реготались.
– Нам такого прудкого не треба – забіжить без Вісті!
Так і не привелося Хомці десятникувати. Громада присудила кожному
одбувати десятникування по черзі.
Василь здивувався, коли, надійшовши додому, йому жінки розказали про
сход, кого куди вибрали.
Василеві було найдосадніше, що Йосипенка вибра-.ли старостою.
– Не знайшли чеснішого, прямішого чоловіка. Злодія одібрать, га? Ну й
голови! Не дався їм узнаки Йосипенко, прикажчик. Разом уже було б його
назначити і зборщиком, щоб харлав мирянські гроші.
– Чи чуєш, Василю, – сказала Оришка, – не наше і не нам! Самі
вибрали-хай самі і справляються. Нам коли б льготу прижити – запишемося
у міщани. Там і податки менші.
Василь не унявся; у його була інша думка-. “Чого нам у міщани лізти,
своїх кидати. Уже коли тут бути. – то разом з своїми ярмо тягти”.
І він пішов по деревні ходити та вибори славити.. Кожен сам на сам,
балакаючи з Василем, судив громаду.
– От ви всі однаково кажете! А що ж у громаді, казали? Чи не самі
вибирали?- гарячився Василь.
– Нема у нас такого, щоб нами водив, був за ватажка. Посредник сказав
- Йосипенко, – ну і йосипенко. Та й те вп’ять. Не знали, які обов’язки..
Хай ви-служе свій строк – роздивимось, побачимо.
До йосипенка хоч не швидко, а дійшли ті Василеві гомони.
– І яке йому діло? Що він між нами? Жидівський наймит! І знав би
свого жида, а не ліз, куди його голова не влізе.

Страницы: 1 2 3 4 5

Ваш відгук

Сторінки

Рубрики

Пошук

Мітки

Архів

Вересень 2017
П В С Ч П С Н
« Бер    
 123
45678910
11121314151617
18192021222324
252627282930  

Підписка

  • Цікаве