– Спи, Пилипку, спи! Он чуєш, яке надворі схопилося! Гуркоче, гуде та
виє… Розгулявся Морозенко! Нема Епкну старому дідузі: аж пищить усе, а
він, немилосердий; давить… Знаєш Оленчикого Андрійка? Бкусив бідного
за пальчик, аж ногтик побілів, пучка опухла. Тепер мати його і
вовтузиться з ним: не знає, сердешна, яку йому пораду дати. Почне
одтірать – Андрійко плаче: пальчик болить; давай хукати, оді-грівати, а
хлоп’я ще дужче займається… А все через те, що не слухав матері. Мати
казала йому: не ходи, синку, надвір – Морозенко лютує! – а він не
послухав, пішов. От і вкусив його Морозенко за пальчик. А тепер обом
лихо: Андрійкові лихо – пальчик болить, а матері друге – Андрійко
нездужа!
Так звечора на Меланки казала Катря Зайчиха своєму семилітньому
синові Пилипкові, забившися з ним від страшенного холоду аж за комин, у
самий теплий куточок печі.
Було ще не пізно – тільки починало смеркати, а Катря вже зовсім на
піч забралася, не знати від кого й задля чого сінешні двері закрутила,
хатні защіпну-ла, сняла невеличкий каганчик з полиці, засвітила й мерщій
побралася з сином на піч, захопивши й світло з собою.
Череп’яний каганчик, що вилупила його Катря з розбитого кашника, з
каплею рижієвої олії ка дні, ледве блимав у темному кутку своєю сизою
горошиною на кінці гної; пузатий коган заслоняв той підсліпий світ від
хатнього мороку; на печі хоч сякпй-такпй світ борюкався з темнотою; зате
хату окривали непроглядні покзрки… Видно, світ неохочий заглядати з
темні пристановища. де ховаються злидні від холоду! Та й що там було
освічувати! Хатні голі стіни – полупані, мороз погпступаз па їх сизим
інеєгуі; чорні двері роз-малюзаг пін бічимп візерунками, а па шиках
повимуровуваз цілі барани криги; тала та крига помалу спускалася по
стінах аж до долівки чорними потьоками… В кутку лід божницею замість
стола стояла узесенька примостка на чотирьох паколах, убитих в землю. Не
лежало на тій примостці, як у добрих людей буває, ні хліба шматочка, ні
солі дрібочка; на двох голих дошках тієї примостки чорніли тільки дірки,
де були колись сучки, що повигнивали та повипадали. А вгорі з кутка
виглядав невеличкий образ – не знать, святого чи святої, бо на йому
малюнок потемнів, позлущувався, одні тільки чорні очі сумно визирали з
пожовклого обличчя, немов скаржилися на холод та голод, що доводилося
терпіти хазяїнам хати… А насупроти столу, між череватою пічкою й
другою стіною, притулився піл з чотирьох тоненьких драни-чок, таких
хистких, що вони хиталися та вгиналися й тоді, як хто до їх підходив,
немов перестерігали не накладувати на їх нічого, щоб, бува, не
проломилися. Та на їх і не лежало нічого – пустісінькі та голісінькі, як
і та гола та дебела жердка, що висіла в кутку над полом. І навіщо її там
привішено? Удень, правда, на їй бовталося лихе ряденце, а на ніч вона
зоставалася голою дровенякою, причепленою наче на те, що коли кому
заманеться, було б де повіситись. І диво дивне! – як се Катрі ніколи не
западала така лиха думка, коли кругом неї було таке убожество
непроглядне, нужда та недостача безмірні, холодні та голодні злидні.
Одначе то б було ще дивніше, якби в Катриній голові заклюнулась така
чорна думка вночі на Меланки, якраз перед Василем! Всякому звісно, що в
ту ніч старий рік кінчається, а новий зачинається. На віки вічні старий
зникає, занесе з собою і добре й лихе, приховає пережите й перемучене і
стражданням закручене; а коли що й зоставить у людській
схованці-споминці, то все ж то буде не кипуче життя-страждання, а тільки
спогадка про його, не живе в’їдливе лихо, а тільки його холодна облуда.
Натомість Новий рік прийде, нові надії принесе з собою, а за ними, може,
хоч невелику крихітку щастя. Та багатому багато його треба, а бідному й
то гаразд, коли буде що на завтра кусати, буде чим забезпечитись від
холоду!
У Катрі всі ті запаси якраз на Меланки вийшли. Ще з осені вона з ними
тяглася та держалася, скупилася і хлібом, і топливом, думала
перехопитись через зиму. Та ба! Об різдві вона побачила, що не тільки
через зиму, а хоч би через святки перехопитись… “Тільки б через
святки! – дума.- А там робоча пора настане. У багатих людей назбирається
немало чорної одежі, поношеного білля, треба його попрати. Піду до кого,
або хто покличе – може, хоч на хліб перепаде! А може, в кого трісочок
або кізячків випрошу, буде чим у хаті прокурити. Так і перетягну через
зиму,- аби через свята!”
І ось сьогодні вдень Катря послідню мисочку борошенця витрусила, щоб
спекти сяку-таку перепечайку, посліднє полінце спалила, щоб спекти її,
послідній бурячок у борщ покришила, послідню пучку солі в його
вкинула… “Очистилася! Зовсім очистилась. Назавтра хоч і в рай святий,
то чиста!” – думала Катря, пораючись біля печі.
Поки серед череню лежало трухле полінце, дожидаючи підпалу, Катря
була ніби покійна. Правда, чорні думки й тоді вже снували по її обличчю,
нерадісно світили карими очима. А як вона запалила останнє полінце, як
огненні язики охопили його кругом, то їй здалося, буцімто її серце
горить-палає. А як почав борщ укипати, то в її серці такі кип’ятки
піднялися, що як вона не кріпилася, а не видержала…
– Пилипку! Синочку мій! Що ми будемо завтра їсти! – скрикнула вона, і
гарячою течією гірких сліз полилися ті кип’ятки з очей додолу…
Пилипко підскочив до матері, припав до її обличчя й тихо промовив:
– Цить, мамо, цить! Завтра, мамочко. Новий год… Я завтра піду до
хрещеного батька посипати… Дасть мені батько сороківку грошей, а
дядина велику паляницю, ще й ковбасу на придачу… От й буде нам що
їсти. А на гроші топлива купимо… багато-багато, щоб на всю зиму стало!
Катря втихомирилася. Та як же було й не втихомиритися, коли син
обіцяє такі багаті приноси?
А Пилипко, як тільки знову заклопоталася мати, вже й з хати махнув.
– Куди ти, розхристаний та неодягнений? Мороз надворі лютий! –
крикнула вона йому наздогінці.
– Я на хвилиночку, мамо… Я зараз і вернуся.
Справді, Пилипко не забарився. Вскочив у хату, як пуп, синій, зубами
цокоче.
– А що, не я тобі казала: не йди! І куди ти ходив?
– Я за пашнею, мамочко, бігав.
– За чим?
– За пашнею. Сусідній хлопець обіцявся пашні на посипання дати. Я до
його бігав. Ось вона, так з рукавичкою й оддав,- хвалиться син,
показуючи матері рукавичку.- Та тут, мамо, не тільки пашня, і горох є, і
квасоля – всього насипав Федір!
– І куди ти, сину, підеш по такому холоду?
– Як куди? Кажу ж: до хрещеного батька.
– Господь з ним, дитино моя! Хіба близький світ до його тьопатися? Як
через ліс, то три, а шляхом – п’ять верстов буде… Ще змерзнеш у
дорозі!
– Я змерзну?.. Та я літом було на одній нозі до його дострибаю!
– То літом, сину, а се зимою. Шляху немає, сніги глибокі, загрузнеш
де-небудь та й не вилізеш. Не ходи, .мій голубе! Хай, як потепліє, тоді
підеш.
– А що ж ми завтра будемо їсти! Чим хату натопимо? – спитався син,
зазираючи матері в очі.
Вона аж стріпнулася, мов хто колючу голку встро-д мив у її серце.
“Боже мій, у такі літа та чим свою голівоньку він клопоче?!”-подумала
вона, ледве •” здержуючи сльози. І, пригорнувши сина до себе, почала
його умовляти:
– Не клопочи, сину, про завтрашнє – господь милосердний об нас
поклопоче. Ти в мене малий, одна в мене втіха й надія. Не доведи боже,
лучиться що з тобою недобре, навіщо тоді й мені на білому світоньку
жити? Не ходи, синку!.. Не ходи, моя дитино рідна!
– Я б, мамо, й не пішов, так як же Федорові рукавичку назад вертати?
Ти,- скаже,- не ходив; ще сміятися буде.
– Ми пашню висиплемо, а рукавичку оддамо. Не ходи, мій голубчику! Ти
ж в мене слухняний, послухайся мене: не ходи! – І почала голубити
Пилипка.
– Ну, добре, не піду вже, тільки не вбивайтеся так, мамочко! –
упрохував вже Пилипко матір, цілуючи її і в лоб, і в щоки.
Катря наче заспокоїлась, а проте неймовірна думка не кидала її
голови, клопотала її. Вона знала свого Пилипка, який він вразливий до
чужого горя. То ж до чужого,- а до свого? Хіба він не чув, яким вона
несамовитим голосом заволала, останні запаси витрушуючи на сьогодні?
Хіба він не бачив по її заплаканих очах, яка різуча мука на сто крат
крає її серце? Хіба вона не знає, як ті сльози та мука боляче впинаються
в його жалісливе серце? Та він на що хоч піде, аби його мати не плакала.
Він і обдурити – обдурить, аби її заспокоїти.
Вона не помилилася. Пилипко, вмовляючи матір, тільки заспокоював її.
В його малій голівоньці гвіздком стриміла думка: от хоч би що, а піти
посипати! І торік він ходив, ще меншим. Хрещений батько дав йому
сороківку грошей. Шагів з п’ять він випосипав по селу. То ж торік було,
тоді він був малим, а тепер… Тепер він дядині скаже, що в їх нічого
їсти. Дядина – добра людина, надає йому й хліба, й ковбас. Ото він
звеселить матір, як нанесе додому подарунків! “Мати стращає, що я
замерзну. І чого б я змерз? Та я як чкурну, аж закурить! Мені аби з хати
вибратись, щоб не запримітила мати, а там…”
– Ти б синку, сьогодні віддав Федорові рукавичку,- трохи згодом
почала Катря.- Ну, я сама спорожню та й віднесу назад. Скажу: у нас своя
є… Дай сюди рукавичку!
– Так я, мамо, похвалився Федорові, що в нас рукавички немає. Хай я
завтра в обід сам йому віддам, а то в брехунах зостануся.
– Ну, добре. Хай і по-твоєму буде! – одказала, зітхнувши, Катря й
почала в хаті поратись.
Пилипко собі буцім загрався, а тим часом пригадував, куди б його
заховати рукавичку, щоб мати не побачила. Він тепер каявся, що
похвалився матері про неї. Не похвалився – мати б нічого не знала, не
клопоталася, а тепер не одстане, одне товктиме: не ходи та не ходи.
Тілько що мати вийшла чогось надвір, він зразу схопився, метнув очима
по хаті, побачив непримітне місце між піччю і паколом від полу і мерщій
туди рукавичку.
– Сиди там та не писни! – скрикнув на неї й посваривсь невеличким
пальчиком, мов на кого живого.
Рукавичка виставила до його напалька, наче, глузуючи, дражнила: отже,
візьму та й похвалюся! От тільки мати на поріг, а я зараз їй на очі.
– Бач, яка осоружна: я її прошу, а вона мов на-рошне виставляється!..
Підожди ж ти!
І він побрався аж під піл, щоб переховати рукавичку.
Катря, вернувшись знадвору, здивувалася: “Де се Пилипко, куди йому
дітися? Чи не на печі?” – подумала і, не сподіваючись нічого, підійшла
до полу, зазираючи па піч.
– Сину! Де ти? – спитала.
– Гарр…- загаркав Пилипко з-під полу, вдряпнувши матір за чобіт.
Катря з жаху одскочила аж насеред хати.
– Ненечкої Матіночко! Злякалися? – вискочивши з-під полу, скрикнув
Пилипко й повис у неї на руках.
Він усміхався до неї і рожевим своїм личеньком, і ясними оченятами, і
білими, мов жорновки, зубенятами.
– Нехай тобі, сину, добро сниться, як ти злякав мене! – промовила
вона, піднімаючи його вгору, і пригорнула до себе.
Пилипко вчепився за материну шию руками, припав до неї головою і так
утішно на всю хату залився! Не маючи з ким погратися, він пустував тепер
хоч із матір’ю.
Мати собі раділа. Хай дитина краще бавиться, ніж буде сушити себе
важкими думками. Поцілувавши сина в лоб і в розхристану голу душу, аж
тричі міцно поцілувавши, вона донесла його до полу й, положивши на тонкі
дранички, ще раз поцілувала. Не знать, де й ділася недавня туга, сум та
журба гірка.
– Моя дитиночко рідна! Мій синочку коханий! Краще так забавлятися,
ніж підеш куди не знать за чим! – нагадала знову Катря.
– Та я ж вам казав уже, мамо, що не піду! Які-бо ви неймовірні! –
обізвався він з докором.
– Чую, чую, моя дитино! Я знаю – ти слухняний, ти послухаєш своєї
матері! – палко шептала Катря, а проте думка про синові заміри не кидала
її голови.
Вона зійшла до неї й тоді, як Катря послалася й лягла з сином спати.
Через те вона й на добраніч загомоніла з сином: щоб одвернути його від
його заміру йти посипати, стала лякати Морозенком, що вкусив Оленчиного
Андрійка за пальчик.
– Та я, мамо, не боюся Морозенка,- одказав Пилипко,- не страшний він
мені! Андрійко малий, не знав, що робити, то він його і вкусив за
пальчик, а я не боюся його!.. Якби він став мене кусати, то я б його по
зубах, по зубах!
– Ні, сину, і ти бійся його, хай йому всячина! Може б, і Андрійко
оборонився, якби знав, коли він напаяється, а то він завжди підходить
крадькома. Вкусить та й подався далі!
– То як же від його, мамо, й устерегтися, коли він такий? Ми оце тут
поснемо, а він підкрадеться та й покусає.
– Тут не покусає, сину, бо тут тепло. І зуби в його розтануть, як він
підкрадеться до нас.
– А де ж він живе? де його хата? – спитався Пилипко.
– Надворі, сину. Де віхало найстрашніше та холод найлютіший – там
його й хата…
– Як же він не змерзне, мамо? Ти кажеш, що він старий, а от не
боїться холоду.
– Чого ж йому боятися, коли він й є сам холод. Пилипко задумався.
Дивно йому й чудно йому. Він знає, що таке холод, він бачив не раз і
віхало. Непривітне все те, дошкуляє. Отже, щоб то було старе або молоде,
він не знає,- щоб мало обличчя, не бачив,- а от мати дідуганом Морозенка
взиває. Він знає й діда старого, горбатого, з білою бородою і запалими
підсліпуватими очима. Отже, то дід добрий – нічого не зашкодить, а от
Морозенко,- каже мати,- кусається.
– Мамо! А бачив хто Морозенка, який він?
– Не знаю, моя дитино. Я не бачила, то й не знаю. А люди кажуть, що
він старий-старий та кремезний… Голова з гору, замість волосся вкрита
снігом, а борода сплетена з довгих-предовгих вістряків, що намерзають у
ясний день під стріхами. А ніщо так у його, як зуби! Наче голочки,
гострі, тонкі, непримітні? він як кусає ними, то впускає в гіло. Через
те воно так і болить та трудить, як він вгородить в його свої зуби!
– І очі є в його, мамо?
– Є, сину! Кажуть: очі в його з криги, білі та блискучі, от як тонкі
скалочки з льоду бувають, тільки замісто чоловічків в їх холодні огники
світять. Страшні такі очі, крий господи! Як наведе він ними на кого, так
наскрізь холодом і прониже!
– А ноги він має? І руки?
– Є ноги й руки. Ноги в землі, не видно, а руки – довжелезні хапала,
він ними завжди махає. Холодом дихне, а руками махне,- так по всьому
світу снігом та холодом і стеле. А як розсердиться чого, то ще дужче
руками замахає,- тоді вже ціле віхало здіймає.
– Нехай йому всячина, який він страшний, мамо! – глибоко зітхнувши,
мовив Пилипко.
– Страшний, сину… А найстрашніший малим діткам. Він їх любить
кусати, а часом і зовсім собі забирає.
– Я ж, мамо, не малий, мені його нічого боятися.
– Бійся й ти, синку. Ти великий на те, щоб тебе вгору підняти або
матері на руки взяти, а Морозенкові ти саме впору. Таких, як ти, він
найбільш полюбляє. Часом, буває, ви вискочите надвір, то він зараз і
почне з вами загравати: за пальчики кусає або за носа ловить, а то на
щоці вліпе такого холодного поцілунка, що від його аж шкура побіліє, а
потім геть злущиться. То ж, коли він вас в селі недалеко від домівки
застукає ; а як – не доведи боже! – де в голому полі або в лісі заскоче,
то там вже й душу витягне.
Пилипко замовк, притаївши духа; мовчала й Кат-ря. Завдавши синові
такого страху, вона була певна, що він побоїться піти посипати, їй
тільки того й треба, щоб він не зірвався в такий холод в таку далеку
путь! їй самій, привичній до всякої лихої години, й то часом аж плач
бере, як вискочить надвір. А то ж то йому, малому! – без одежі теплої,
без чобіт добрих. Хай трохи попомліє душею від страху, а як засне,
переспить. Страх минеться, забудуться ті страховища, що душу лякали, сон
своїм спокоєм все те заснує, а все ж зостанеться споминка про ту
страховину, й та споминка одсахне сина від лихого заміру.
Вона глянула на його. Пилипко не спав, лежав тихо; широко розкриті
очі напрямилися в куток печі, він ними й не змильне, так дивиться
прикро. Куди він дивиться? Що він там вбачає? – Він нікуди не дивиться.
Погляд його ганяється за таємною думкою, що стоїть перед ним
нерозгаданою марою, як той нерозгаданий страх, що опанував його душу й
серце. Що воно, відкіля воно, не питайте! Чутно тільки, як оте
страховище пронизує його мале серце, як воно кидається в кожній жилочці,
озивається в кожному суста-ві. Отже, назвати його не підбереш слова,
піймати й розглядіти не натрапиш часу. Так пробігає блискавиця через
наше тіло, незчуєшся, звідки світне, прониже і не знать куди зникне.
– Синочку! Пізно вже… ти спав би. Ну, я тебе перехрещу, щоб ніщо
лихе до тебе сонного не приставало,- мовила Катря, дивлячись на
замислене личенько Пилипкове, й почала його хрестити, а перехрестивши,
здавила злегенька за носик. Пилипко усміхнувся, повернувся боком до
матері. Тиха дрімота почала його колихати, злегка закриваючи очі.
Незабаром після того він заснув.
Приспавши сина, зосталася Катря одна із своїми думками самотніми.
Невеселі вони були в неї! Та й кому зійде на думку радість, коли на
завтра нічого їсти, нічим в хаті прокурити в люті морози? Як не забивай
собі баки іншими гадками, а думка про щоденні потреби скаредного життя
верне тебе до його, почне крутити та вертіти коло його,- от як крутяться
голуби над пожежею. Дарма їм, що посмаляться крила; байдуже, що
незабаром огонь пожре їх захист, оселю: несподіване страховище вабить
їх, тягне до себе. Кругом чорний морок, димище та курище розіп’ялося, а
під ними так видно та ясно! Доки сили стає, шугають вони, сполохані з
гнізд своїх, над широким полум’ям, в диму та курищі, в гарячім від палу
повітрі, поки не посмаляться. Тоді від знемоги опукою падають у жарке
вогнище.
Чоловік – не птиця, Катря – не голубка. Хоч кругом неї вихорілась
пожежа злиденного життя, душила димом та чадом її знеможену душу, хоч в
тому чорному диму й крутились та вертілись її самотні гіркі думи,- та не
падали вони на огнище, не смалились і не горіли, а ще більше
розпросторювались і гуляли собі по волі – не на безкраїм просторі, а в
холодній хатині, б’ючись об сирі стіни, заглядаючи в голі кутки,
прислухаючись до пекучих перебоїв серця. То їй вчувалася своя голодна
печія, то синів безпомічний викрик: “Мамочко, їстки хочу! Мамочко,
папки! Мамочко, змерз – холодно!”
Ну що, справді, дасть вона завтра синові їсти? Чим прокурить черевату
піч, щоб обігріти його, малого? Піти в кого позичити? Хто ж їй позичить?
Чи, може, христа ради руку простягти? Хто ж на те зверне увагу? Гладка,
скажуть, не хоче робити та в старці пошилася! Ну, та, може, хто й
зглянеться, зарятує на день або другий. А там же? А далі? Коли б вона
сама була, то байдуже їй журитися. Хіба мало високого дерева в лісі,
глибоких ополонок на річці? Тільки б, може, нагнулася довга гілка над
тілом або зашуміла вода попід льодом, сердячись, що хтось незвичайний
зрушив її сонний покій. А от біля боку лежить її втіха й надія, спочиває
її крихітка серця, що вона з таким болем одірвала від свого й пустила на
світ окремим життям. Все на світі переживеться й минеться, все замовкне,
як і ми самі замовкнемо; все зникне, як тінь та, коли ми очі закриємо,
одно зостанеться – воно, наша частка, що зв’язує мертвого з живим,
нагадує живому про помершого, та нитка, що тягнеться без перериву через
сотні, тисячі віків. Не дай господи, вона перерветься!
Через те Катря більше боліла за сина, ніж за себе. Та й чого їй за
себе боліти, коли все, що було доброго та живого в душі, так перетрухло
та перемліло, такою корою покрилося, що нічому вже проломити її.
Чого тільки вона не пережила на своїм віку, не звідала? Десяти літ
вона зосталася сиротою, без батька, без матері, в панському дворі. Не на
те примостила її доля там, щоб на волі рости, як билина в полі, а щоб
підставляти свою спину під нагальну працю, томити свою сирітську голову
чужими клопотами, вислухувати докори та нарікання, скоштувати стусана й
духопелика від кожного, в кого засверблять руки. Батька її ще замолоду в
москалі віддали, щоб знав, як треба коритися кріпацькій долі, а мати
сохла та скліла, поки зовсім не зоскліла, покинувши на білому світі
одинадцятилітню сироту. Зосталася вона одним одна із Зайцевого роду.
Були, правда, дядьки та тітки з матернього боку, та ті за двором жили, а
туди заходили тільки вряди-годи, щоб часом поманити її сухарем з
остюками. Була ще в неї хрещена мати, що коли-не-коли мила й чесала її,
та були панські індичата, що вона пасла малою, а більше нікого близького
не було. Індичата їй найближчі були. Вона з ними росла, ними втішалася.
Оце набере в пазуху невеличких індичат та й майне з ними по степу. Старі
індики курлюкають, женуться за нею. А вона, наче вітер, степом гуляє,
заливається реготом, бо індичата, підскакуючи в пазушині, лоскочуть її
попід боками. А як побільшають індичата, почнуть добиратися ростом до
старих індиків, то вона почне на їх гукати, свистати,- і знову регоче,
коли вони до неї, наче москалі на муштрі, всі разом забелькочуть.
Дурниця, дитячі забавки та витребеньки, за які не раз птичниця чесала
руки об її спину. Сількісь! Коли та дурниця забавляє нас, тішить, то чом
же й не потішитись нею? Хіба не так само бавляться люди, ганяючись за
достатком, почо-том, славою? Та сама дурниця, тільки іншої пори, інших
літ… Одно тільки: невеличка Катруся, бавлячись з індичатами, сама себе
забавляла, й від її іграшок не було нікому ніякої втрати, хоч птичниця,
засилаючи духопелика, і гукала щосили: “Ти ж, сучко, напеле-хавши повну
пазуху індичат, подавиш їх!” А ми, ганяючись за достатком, почотом та
славою, так часом бавимось з людьми, що від наших забавок буває їм дуже
солоно!.. Нам байдуже про те, як було байдуже й Катрі, чи краще
індичатам по степу біля старих індиків бігати, чи в її пазушині пищати.
Вона знала одно: се її забавляло, вона й бавилася. Маленька, дурненька!
Та й тепер, видно, вона не порозумнішала, бо, пригадавши давнє, трохи не
скрикнула: “І чому я довіку не зосталася невеличкою дівчинкою з
невеличкими індичатами?!”
Так думала Катря, та не так судила їй мачуха-доля.
Минуло їй п’ятнадцять літ. Вона тільки-тільки що стала розпускатися,
як та рожева квітка вранці на зорі, стигнути й наливатися, як
червонобокі яблука об і спаса. Ясне сонце та запашне степове повітря
допома- ; 1 гали роботі дівоцьких літ. Висока Катря та брава, на ;,
лиці, як калина, чорне волосся, наче хміль, кучерями ;’ обвиває її
голову, карі очі так утішно виглядають :
з-під довгих вій, загара на обличчі доводить, що не буряковий квас, а
гаряча кров дзюрчить у її жилах.
Раз її вгледів пан – і… Катря від індичат пішла в горничні. Вона не
скаже, щоб там їй жилося погано: було їй вдоволь і пити, і їсти, і в
чому походити; одно тільки – не було волі! їй хотілося, як тому вітрові,
по степу ганяти, надихатись польового повітря, щоб аж у грудях
займалось, нажаритись на сонці палючому, що як не займеться!.. А вона
мусила сидіти в чотирьох стінах та хіба коли-не-коли по садку походити,
в холодку та в тіні, куди тільки крізь густе гілля пробивається ясне
сонячне проміння. Польова билина, вона не призвичаєна до густої садової
тіні. Чорна загара геть спала з її повного виду – білий він у неї та
свіжий, мов пелюсточка з рожевої квітки; волосся від пахучої масті та
щоденного вичісування вирівнялось та вигонилось – не стирчить на голові
кучерявим хмелем, а гладенько причесане, рівно облягає кругом її білого
чола, сама вона ще піднялась, вирівнялась, налилася, немов обточена
стала,- очей не одірвеш від неї!.. То все було зокола. А що було на душі
в Катрі, що заводилось у її серці? Вона нікому не казала, та її ніхто й
не питав. “Яке несподіване щастя випало Катрі! – гомоніли дворові.- Що
було з неї, а чим тепер стала? Сказано – не родись вродливим, а родись
щасливим!” – “Брехня! – думала Катря,- через ту вроду не маю я щастя
зроду!”
Незабаром після того вийшла воля. Все зашуміло кругом, прорвалася
гребля людській сподіванці на краще життя. Цілі довгі віки мостили та
гатили її, держали в запруді ту велику воду, а се вона зразу прорвала ту
міцну греблю й понеслася широкою течією по селах, хуторах. На дивовижу
всім дворовим, винесла та течія і панську горничну Катрю з двору на
волю! Кріпаки за те трохи її на руках не носили. Сказано: своя кістка,
своя кров! Не обросте вона жиром у розкошах – до свого рідно обізветься!
Були, правда, і такі, що казали: “Дурна, дурна Катря та нерозумна! І що
б там з нею сталося, якби вона зосталася в дворі? Ні, заманулося свого
хліба, волі! Побачить, яка та воля, як не раз, не два голодна й холодна
посидить!” Отже Катря не потурала на те; їй притьмом захотілося волі – й
вона попливла за тією бурливою течією, що, знявшись з дворів, понеслася
по всьому широкому краї, вигукуючи та викрикуючи: “Хоч гірше, аби інше!
Буде нашим ворогам чужим потом умиватись, нашою кров’ю впиватися!”
Пішла Катря в село до дядька та дядини, та недовго була в родичів. Не
їй, молодій та дізнавшій розкопи, було миритися з тим мозоляним
хліборобським життям, до якого прикрутила доля її родичів. Ще поки
стояла весна красна, з теплом привітним, з цвітом розкішним, з запашними
лугами та степами, вона по них швендяла, пригадуючи свої дитячі забавки.
А як настали жнива, з довгими палючими днями, невеличкими короткими
ночами, з важкою похопливою роботою, то їй стало невміч: удень
немилосердно сонце пече, стерня в руки й ноги коле, нагальна праця з ніг
валяє, а нічка прийде,- хвоста того заячого коротша,- ні виспатися, ні
одпочити як треба!.. Насилу Катря одбула жнива та й подалася з села в
город, де стільки галасу та гомону, дива та чуда всякого. Село, риючись
у своїй чорноземлі, серед підметів та городів, гаразд не зрозуміє
городського життя. Байдуже кротові, що поверх його узенької нори
привітно сяє ясне сонечко, а в прозорому повітрі літають і радісно
щебечуть усякі пташки! Дарма й сонцеві, що в глухих нетрях землі риється
якесь сліпороде звір’я: хай собі риється та підпушує землю, на котрій
тепло, поєднавшись з світом, зародить таку буйну рослину! Сількісь і
пташкам – відкіля береться їх живність: куди оком не скинь, де не
приткнись – всюди її багато; а коли хто зжене з одного стебла, то
недалеко й друге – тільки знятись та перелетіти! Всякому своя доля: один
рук не поклад аючи працює, а другий його працю без клопоту поїдаві Катрі
спершу сподобалось городське життя: хатня робота не важка, зайвого часу
чимало і дива всякого багато. А до того ще, вродлива та при здоров’ї,
Катря кидається кожному в очі. Витріщаються підсліпі очі, уздрівши перед
собою польову квітку: загра-затіпаєть-ся порожнє серце, як заманячить
перед ним брава дівоча постать. Не дивно, що Катря не мала одбою од
улесливих речей та здивованих очей. І москаль серед муштри до неї
бровами моргає, і шевчик або кравчик посила їй навздогінці такі
солодкомовні привіти, що в неї аж дух спирає в грудях, і блідолиці
паничі, стрінувшися з нею, оживають, проясняються й геть-геть проводять
її своїми очима. А Катря землі під собою не чує!.. Ой, стережися,
польова пташко, знизу блискучих котячих очей, а згори бистрих пазурів
хижих шулік! То вони біля тебе ворожать: одні крадькома, попідтинню, а
другі звисока, ширяючи в безкраїм просторі синього неба. Кожному
хочеться жити, кожному треба живитись!
Не вбереглася пташка шуліки, як не вбереглася й Катря своєї недолі. В
сусідньому дворі такий хороший панич і такими солодкими медяниками
годує! Наїлася Катря тих солодких медяників,- аж тепер їй нудно, як про
те згадає. Медяників швидко не стало – панич оженився на панночці, де
вона служила за горничну, а їй ткнув у жменю дві червоних бумажки; аж у
неї у віччі від них почервоніло. Спасибі й за те! Все-таки не з
порожніми руками прийдеться в село вертатись.
Незабаром Катря вернулась до вдови-дядини, що під той час, поховавши
чоловіка, одним одна на старості літ зосталася. Спасибі дядині – не
прогнала Катрі й, узявши в неї гроші до схову, обіцяла навіть після
смерті оддати їй свою хату з городом. Хоч та хата й валилася, а города
того жменя, а все ж таки свій захист, своє пристановище. І птиця собі
гніздечко звиває.
Оселилася Катря в селі. Пішов кругом гомін про неї; чутно смішки та
пересмішки: корисна в городі з’їжа, он які гладкі відтіля вертаються!
Слухала те Катря та мовчала, навернула лихо важким гнітом горя та душею
мліла. Все, що було в її серці живого, закам’яніло, все, що було в душі
доброго, зотліло! Зосталися горе та сльози та… Пилипко з’явився на
втіху. Пилипко її справді втішив. Не було тих любих на-звів, щоб вона
йому не прикладала, не було тих утішних слів, котрими б вона його не
взивала! Вночі не спить, його доглядає, вдень серцем за його мліє, коли
робота одірве від його на яку хвилину. Нема для неї щастя й спокою, як
біля його. Хай собі довгі язики що хочуть говорять: ротів людям не
позамазуєш і слухати – не переслухаєш. А воно, мале немовлятко, одна в
світі втіха й надія!