Панас Мирний. “Морозенко”

Полюбила й тітка мале внуча. Тихе та втішне, воно стало забавкою
старій бабусі. Наперебій одна перед другою хапали вони його на руки,
носилися з ним, його забавляючи, самі бавилися.
Ото під таким доглядом і ріс Пилипко, піднімався на ноги і став
мазуном своїм і чужим. Вздрівши його, чоловік зостановиться, гляне на те
пишне панське личенько, ясні блакитні очиці та біле й м’яке, наче льон,
волоссячко. “Гарний город ський гостинчик, нічого казати!” – подума
собі. А жінки аби не спіймали Пи-липка, то й з рук не спускають: та
вхопить, а друга й свої руки підставляє, щоб перехопити.
Зовсім би добре жилося Пилипкові, коли б було чого уволю їсти. А то
не вряди-годи приходилось одним сухарем давитись. Ще поки стара бабуся
жила, і сяк і так жилося. Катря піде на роботу – тітка з Пилипком дома.
Один бог знає, де вона видирала задля Пилипка шматок м’якої палянички
або крайочок булки! А як стара на той світ переставилась, погіршало на
сім і Пилипкові, й Катрі. Він сам собі дома голодний та холодний сумує,
а вона на чужій роботі серцем за його мліє.
Отак не забарилася Катря перебігти прудкою думкою довгу й родючу ниву
свого безталання й опинилася знову в холодній хаті, в тісному куточку на
печі, рядом із своїм Пилипком, що назавтра збирався йти до хрещеного
батька посипати, щоб принести їй і паляницю, і ковбасу, й грошей.
“Куди йому йти та й у чому його йти по такому лютому холоду?” -
подумала Катря. А як же їй справді назавтра бути? Що вона дасть йому
завтра поїсти? Чим вона в хаті прокурить? Чи то свята земля давніше
запасів більше родила, що їх вистачало? Чи менше їх утрачалося? Чи,
може, вона тоді молодша була, щиріше робила, більше заробляла?
І знову невсипуща ясурба захопила її в свої цупкі обіймища, занудила
та затрудила материне гаряче серце, заскреблася червоточиною в попеченій
від горя душі, важким гнітом навернула ясний розум. Ні, немає розгадки,
просвіту не видно!
– Хоч би що продати!..- І вона позирнула кругом себе. Підсліпий
каганчик ледве присвічує з комина, допомагає підсліпим від сліз очам
оглядати злиденне добро. Он дірява ряднина чорніє, простяглася під
Пилипком замісто постелі. “Кому вона і на що годиться?” Он невеличка
подушечка піддержує його кучеряву головоньку. Вона була колись велика, з
пуху, та через кілька літ зносилася, що й не пізнати. Пуху в ній,
правда, ще багато: якби розскубати та розбити, і на велику б стало.
Замість пуху, напірник можна соломою або сінцем набити – і на соломі
щасливому добре спиться. От якби продати! Та кому ж його? Коли? Он ще
кожушина вовною вгору, мов вівця, простяглася. Колись за неї двадцять
рублів давали. Ще й тепер можна рублів із п’ять зачепити. Та як його без
кожушини по такому холоду на роботу бігати! Хоч би потеплішало швидше, в
свитці б можна. Застарчила б кожушину. П’ять рублів – гроші: на них би
місяців зо два протягти можна, а там потепліє. Хіба однести шинкареві в
заставу! А може, там ще що знайдеться? – Каганець почав примеркати:
останнє світло в ньому вигорало. По кутках печі стовпились морок та
чорна темнота. Катря провела рукою по черені, чи не налапає, бува, ще
чого, про віщо вона, може, забула. Мозоляна рука черкнулася об суху
глину й загарчала. “Ні, не забула, не помилилась, нічого більше немає!”
- подумала вона і глянула на Пилип-ка. Сонна дитина тихо лежала перед
нею розхристана, розкидана. Катря витягла з-під себе другий край ряднини
і вкрила нею сина, поцілувавши його в заплюще-чі очі. Нагорілий гніт
блиснув, зашкварчав, сиза іскорка стрільнула вгору і згасла… В хаті
зробилося темно, як у домовині.
Катря підвелася, встала й почала спускатися з печі на піл, з полу
додолу. Ось вона босими ногами по-човпала по холодній долівці прямо до
стола. Вхопивчійсь руками за край його, вона звела очі в темний куток.
Там нічогісінько не видно. Сількісь: вона знає, що там стоїть образ.
Перепочивши край стола, вона одступила ступнів зо два назад і почала
хреститись. Міцно зцупивши пучку, вона ще міцніше почала накладати нею
то на лоб, то на груди, то на плечі, чутно було глухе постукування серед
темноти, а більше нічого. Аж ось почулось важке зітхання, наче дух
випи-рався з тіла. “Господи, боже мій!” – роздався глухий голос у
темноті, мов виривався з-під землі. Ще трохи згодом щось посунулось,
наче впало. То Катря опустилась навколішки й замолилася вголос:
– Господи! Я не вчена тобі молитись, я не зугарна тебе святим словом
просити… Я не за себе… Не на мене ти зглянься – зглянься на його…
Дай мені пораду в моїм горі… Пошли мені розум добути, чого не стає
нам! А ти, мати божа, царице небесна! Заступнице наша! Напути його на
все добре, захисти його від усього лихого; від холоду й від голоду, від
хвороби та болісті, від наглої смерті!
Далі вона, припавши головою до холодної долівки, замовкла. Вся
постать у неї тремтіла, голова трусилася, сльози рясно-рясно посипались
з закритих очей.
Хоч зарані заходилася Катря висипати ними на Новий рік своє щастя, а
все-таки трохи полегшало на душі, як вона нешвидко підвелася з землі.
Хоч туга серце, наче в жмені, давила, та не різала його своїми гострими
острогами! Поточуючись, наче чмелена, по-чопала Катря назад до полу й
подралася з полу на піч. Помацки налапавши сина, вона обережно
перехрестила його і на край подушки рядом з його кучерявою головонькою
схилила свою задурену голову.
Чорна, непроглядна темнота стояла кругом. Надворі ревла сердита буря,
стугоніла в стіни, стрибала по оселі, вила в димарі, гуркотіла у вікна.
Катря не дослухалася. Натомлена важкими думками голова не здужала з
дослуханням справлятись, натруджене болістю серце забажало спочинку.
Незабаром обгорнуло Катрю німе забуття, захитала дрімота, а міцний сон
прикрив її своїм спокоєм

III

Бралося далеко за північ. Позасипали люди по своїх теплих захистах;
спить-дрімає земля під глибоким снігом; знемігся вітер, утомилося й
віхало, затихло. Не сплять тілько зорі в далекому небі, та не спить той
старий дідуган Морозенко, яким Катря лякала свого Пилипка. Білим інеєм
чіпляється він за дерево, гладенькою кригою вистилає собі слід по снігу,
дише в повітрі таким холодом, що аж кипить усе кругом його. Розходився,
сердитий, немилосердно давить, колеться від його натовпу чорна земля,
тріскається на їй снігова кора, ділиться на шматки товста крига над
водою. Глухий бренькіт від того йде понад землею, розпросторюється в
холодному та густому повітрі, а дійшовши до лісу – стукається об кожну
деревину. Там, у його темній гущавині, виють вовки-сіроманці. Сумно
всюди, холодно й страшно. Кругом висить морок та мла непроглядна буяє,
тілько сніги виблискують трохи та глупіють зорі в високому небі… Аж
ось виплив з-за гори Волосожар і почав виблискувати своїми зірочками,
немов танцював перед світом.
У той саме час злегенька скрипнули сінешні двері в Катриній хаті й
замовкли. Трохи згодом рипнули й подвірні, випускаючи Пилипка надвір.
Загорнений у довгу материну свитку, закутаний її чорним плат-ком, у
шкарбунах на босу ногу, з рукавичкою в руках, він, мов заєць, вискочив з
сіней та й полинув прямо з села на ліс… Серце його, як у невеличкої
пташки, стукало, билось, дух затинався в грудях; а малі ноженята,
байдуже про непомірні чоботи, своє робили: він ними швидко чекрижив все
вперед та вперед.
І який він радий, що прокинувся зарані, який веселий, що мати не
чула, як він встав, узувся, одягся й вийшов. От якби йому так і
звернутися, щоб мати ще спала. Він би багаті приноси положив на столі, а
сам приліг біля неї. Он уже й світ бовваніє надворі, білуваті смуги
пробиваються крізь намерзлі шибки в хату. Він вдає, що спить, а мати вже
проснулась. “Синочку! пора вставати”,- шепоче вона йому тихо. А він, мов
не чує, ще дужче зажмурює свої очиці, потягається, наче й геть-то
розіспався. “Бач, як міцно заснув,- дивується мати.- Поспи, синку, поспи
ще трохи, поки я приберусь,– каже вона, злізаючи з печі.- А то де
взялось?!” – скрикнула мати, вгледівши на столі хліб та ковбаси. А він
схопився, визирає з-за комина та давай реготати. “А що, мамо, злякався я
вашого Морозенка?! Що, злякався?” І він миттю плигнув з печі на піл, з
полу додолу. Мати його підхопила, пригорнула до себе. “От якби-то так
сталося!” – запобігає вперед думкою Пилипко та, знай, налягає на ноги,
поспішаючи до лісу.
Ось він вибіг уже й за село, на широке роздолля. Перед його очима
манячить ліс, притрушений інеєм зверху та прикритий снігом, наче
страшенна біла гора, бовваніє він здалека… Подихнуло на Пилипка
вільним холодним повітрям, ущипнуло за ніс: аж покотилися сльози з очей,
і невеличкі крижинки зразу на віях повисли.
– Та ну, не страши: не боюсь я тебе! – промовив Пилипко, струшуючи
рукою крижинки з очей.- То тільки мати лякала.- І він не пішов, а побіг
підтюпцем.
Ось він добіг уже до лісу. Не сніговою горою тепер він здававсь
Пилипкові, темним страшидлом з чорними корявими ногами, білими лапатими
руками та величезною, закутаною снігом головою… Скільки в того
страховища ніг та рук? І не перелічити!.. Ось воно одну ногу підставило
під Пилипкові шкарбуни, мов перечепити збирається. Пилипко ухильнувсь,
обминув. Ось другу знову засилає, третя з снігу вилазить. Ось лапата
рука зачепила його за голову, й зразу обтрусило всього снігом. Він як
обпечений одскочив. Щось десь луснуло, посипало наче горохом. Он друга
рука наставляється, третя здалека на його киває, мов перестерігає: не
ходи далі!.. Пилипкові зробилося страшно: чорні кружала заходили перед
очима, на голові піднялося волосся вгору, наче джмелі, загуло у вухах.
Серце як не вискочить, б’ється, дух запинається в грудях. Він
зостановився.
– Морозе, Морозеночку,- замолився він тихо.- Пусти мене до хрещеного
батька. Я тільки до його одного піду посипати і, що випосипаю, віддам
тобі половину.
Недалеко від його сич засичав, сова зарепетувала, а йому здалося, що
то Морозенко регоче.
– Хіба тобі мало половини, що ти регочеш? То я все тобі віддам, усе -
і гроші, й ковбаси. Пусти тільки.
– Пу-гу-гу-у-у! – застогнав пугач серед лісу, а Пилипкові здалося, що
то загукав Морозенко: – Не пущуі
– Бач, який ти лихий та недобрий! – почав докоряти Пилинко.- І що б
тобі сталося від того? Я ж не твоє братиму, а буду прохати в хрещеного
батька. Он бідкається мати, що в нас на сьогодні нічого їсти, нічим
протопити в хаті. Пусти, голубчику*
– Ха-ха-ха-ха-ха-а-а! – знов зарепетувала сова, й гучна луна того
скаженого репету по всьому лісі роздалася.
– То ти тільки вмієш реготати? – скрикнув Пи-липко.- Так не боюсь я
тебе! – і, піднявши кулачата вгору, він подався вперед.
Так цвірчить і стриба горобець перед котом, що вловив гороб’я і,
міцно здавивши зубами, покручує довгим хвостом та висвічує хижо очима.
Ой, стережися, невеличкий горобчику, того лукавого викручування та
хижого висвічування! Лети собі мерщій у своє гніздечко виплакувати своє
горенько з своєю дружиною. Стережися й ти, невеличкий Пилипку, свого
лютого ворога, що тобі з ним боротись несила! Вернися мерщій у свою
голодну та холодну оселю, де тебе ненька рідненька пригріє й
потурбується про твої недостатки.
Не встерігся знічев’я горобець, не встиг і цвірінькнути востаннє, як
накрив його кіт своєю пазуристою лапою. Не встерігся й Пилипко свого
ворога, що заманив його аж в середину глухого лісу, де він збився з
шляху і різався трохи не по пояс глибокими кучугурами снігу. Не лічив
Пилипко, скільки разів приходн-лося йому падати й набирати снігу не то
що в шкарбуни, а й за пазуху, й за чорний платок на голові. Сількісь!
Сніг він отрусить та й знову дере вперед; дурноверхе завзяття його
підганяє. Ліс перед ним мов ви-роста; він давно вже вскочив у його і
повинний би був перейти, а от йому кінця-краю немає. Мороз уже не раз,
мов опік, боляче вщипнув його за ноги в лихих шкарбунах, за голі малі
кулачата й за личенько біле, рожеве. Не потура на те Пилипко,
зостановиться перепочити, потре те місце, де болить, похука в малі
рученята та й знову підтюпцем далі.
Ось він вибрався на чисту поляну. Кругом ліс обступив її, а вона,
чиста та біла, лежить собі, відпочивав під холодним снігом, і тільки
зірочки виблискують по їй своїми сизо-жовтуватими іскорками. Де се він?
Куди забрів? Скілько разів доводилося літом бродить йому по лісу, а він
не припам’ятає такої поляни. Чи не Морозенкова се, бува, горниця? Чи не
задля себе він прибрав її так чепурно, чисто? Кругом обставив деревом
високим з кучерявими верхів’ями, пообтикав невеличкі полянки поміж
деревом кущами тонкої ліщини, від вітру холодного закриває. Певно, се
його світлиця. Он під кожною деревиною по пеньку чорніє, то задля
гостей, що як найдуть, то було б де перепочити. Чом же тепер нікого
немає? Чи були та порозходились, чи ще й не приходили?
– Сісти лишень тут і собі та відпочити,- промовив голосно Пилипко.-
Здорово ухоркався, аж піт проймає, сяду та перепочину.
Пилипко вибрав найзручніший пеньок і сів на йому.
“Ну, та й добряче сидіти: є куди простягти ноги й спиною об віщо
обпертись”,- подумав Пилипко, простягаючи натруджені ноженята й
прихиляючись головою до товстої деревини.
Йому було так хороше. Холоду він не почував, руки й ноги
терпли-німіли, неміч чи сон колихав його стиха…
– Відпочину та й знову піду, хоч світом доб’юсь до хрещеного батька.
Докажу-таки матері, що Моро-за її не злякавсь. Не страшний він мені, хоч
спершу було наче страшно. А тепер… ні! не боюсь… не страшний.
Пилипко затих, наче заснув. Що се таке? Він почув, наче що стрільнуло
в йому; голова ходором заходила, посипались іскорки з очей і разом все
перед ним освітилось.
Загорілася вся поляна якимсь сизим світом. Серед того сизого сяйва
почали сніжинки ворушитись, почали підніматись, вставати. Та які вони
невеличкі, тендітні та білі! Личко з мачине зерно, самі з горошину, а
рученята.. та ноженята, наче волос, тоненькі.
– Годі нам спочивать! – гомоніли.- Швидко світ буде, дідусь наш
прийде. Погуляймо та в довгої лози пограймо! – І почали ставати одна до
другої спиною.- Разом! – хтось гукнув. Руки посплітались, задні
посхилялись і передніх підняли вгору; далі передні пригнулись,
піднімаючи задніх,- і пішло, пішло. Все кругом колесом так і заходило!
“Та й проворні які”,- подумав Пилипко.
– Буде! погрілись! – хтось крикнув.- Давай танцювати, нашого гостя
дивувати! – Якого? – хлопця малого, що йшов до хрещеного батька посипати
та присів у нас на пеньку одпочити.
Ха-ха-ха! Ха-ха-ха! Якби-то нам жеииха..і Невеличкого, малого,
Хлоп’яточка молодогої
“Дивись, ще й глузують!” – думав Пилипко. А вони кругом його, як той
рій, заходили! Крутяться, немов завірюха знялася.
– Шкода, що немає музики! – знову чує Пилипко.- Де в гаспида подівся
наш музика? Видно, вихилив чимало, стрічаючи Новий рік, та й заліз у
дуплі відпочивати. Ходімо його збудимо. Доки він, бісова п’яниця, буде
рутити!
Декілька пар кинулося ген до дуплинастого дуба. Закрутилися над
дуплом та незабаром у йому й зникли. А ті, що зостались біля Пилипка,
заспівали:

Вставай, вставай, п’яниченьку! Годі тобі спати.
Заграй ти нам на скрипоньці, Дай потанцювати.

Незабаром з дупла показався чорний цвіркун, на весь рот позіхаючи та
ногою голову
– Прочумайся, п’янице! Ач, як кричать до його сніжинки.
– П’янице! – огризнувся цвіркун.-ниця? Ви мене напували, чи що?
– А від чого ж спиш?
– Від чого? Сон найшов! почухуючи. розіспався!
– Який я п’яниця?
– Знаємо ми, відкіля той сон. Цілу ніч у попа гуляв, попову дочку
звеселяв. Прочумайся ж та грай мерщій!
– У попа й без мене були свої музики. Віддає дочку після водохрестя,
то там такого гостей зібралося, що й протовпитись -ніяк. Цілу ніченьку
гуляли. Музика тне, а всі танцюють.
– От і ти нам заграй, щоб і ми потанцювали.
– А плата буде?
– Буде.
– Яка.
– З інею водиця цупка.
– Подавіться ви нею! – скрикнув цвіркун, сплюнувши.
– Ну, годі, не комизься та мерщій проспися. Бо як повернеться наш
дідусь Морозенко, то буде тобі лихая ненька!
– Ви так і звикли про все доводити дідові!.. Цокотухи! Становіться
вже, буду грати. І, надимаючись, він почав:
Цвірінь, цвірінь! Якби теплий черінь Та гаряче просо, То спав би я й
досії А тут мені холодно, Жити мені голодно. Бух! Піти надіти кожух.
І цвіркун мерщій плигнув у дупло. Всі сніжинки зареготались.
– Дивись, які тут дива! – промовив чи подумав Пилипко.
– Ще й не такі побачиш! – хтось до його обізвавсь.
Се зразу щось як загуде! Тонко та голосно запищало, наче хто в
невеличку дудочку заграв:
Се наше Віхало йде Та музики за собою веде! – скрикнули разом
сніжинки й закрутилися серед поляни. Захитались гілки на високому дереві
й почали струшувати з себе іній. То не іній, то ледве примітні білі
голенькі хлоп’ята злітали з гілок, і кожне, вхопивши за руку сніжинку,
почало біля сніжинок крутиться та гопака вибивати. Сніжинки, собі
зіп’явшись на пальчики, дрібно ногами вибивали; сухе листя на ліщині
надималося, гуло, деренчало’; ліщина об ліщину терлась-скрипіла, а вітер
поміж гілками так завивав, що в Пилипка аж у вухах пищало. Сніжинки з
інеем крутилися, збивалися в купу, і та купа росла, більшала і, наче
стовп, підіймалася вгору.
Віхало! Віхало! Наше любе Віхало! Прийди ти до нас Звеселити нам час!
- все кругом пищало, верещало, гуло.
Аж ось з’явилося й Віхало. Товсте та кругле, наче здоровенна копиця,
воно десь із-за дерева взялося і, вхопившись за верхів’я гілок цупкими
лапастими руками, почало опускатися серед поляни. Товсті, як лантухи,
його ноги в повітрі гойдалися, снігова одежа на йому крутилася,
лопотіла, а кустрата голова на всі боки майтолалася.
– Помочі дайте! Помочі дайте!.. Піддержуйте, щоб не впав, бува, я та
не забився,- товстим хриплим голосом загукало Віхало.
Сніжинки з інеєм ще більше закрутилися, стовпом здіймаючись угору, і
той стовп підвели під Віхало.
– Ху-у! заморився! – сказало Віхало і по стовпу почало спускатися на
поляну.
– Гу-гу-у-у! – загуло Віхало, і все кругом його закрутилося.
У Пилипка потемніло в очах, голова кругом заходила, у вухах дзвонило,
мов у дзвони, гадки почали меркнути, зникати. Його щось хитає, колише.
Засни, засни, мій синочку, Малая дитино! – чує він, наче крізь сон,
чийсь любий голос. То мати над ним котка співає чи хто інший? Ні, то не
матусин голос, то хтось другий над ним нахилився.-• Чого ж воно тісно
так стало? Хто се на мене таким холодом дише? – плутається в Пилипковій
голові,- Се ти, дідугане Морозе? Се твої лихі вчинки?
– На щастя, на здоров’я, на Новий рік!.. Загуло в Пилипка у вухах,
тисяча свічок засвітило в очах, і він побачив дідугана Морозенка.
Здоровенна, наче винницький казан, голова його була закустрана цілим
оберемком білого снігу, довга, як помело, борода виплетена з товстих
вістряків криги; товсті настовбурчені брови густо покриті білим інеєм, а
сіро-зелені очі, наче Волосожари, виблискують холодним світом. Тихо
схилився він над Пилипком, подививсь, мов милувався, на його личенько
біле, покійне і, світнувши хижими очима, приложивсь до теплих ще
устоньків Пилипкових своїми холоднопалаючими устами. Не зітхнув Пилипко,
не струснувся!.. Все в йому й кругом його затихло, покрилося темним
холодним спокоєм…
Вже білий світ носився понад землею; надумалось сонце вставати й
послало вперед себе аж два червоні стовпи. Стоять вони на краю неба,
піднялися високо вгору, буяють своїм червоним світом, пророкують людям
щось лихе на сьогодні…
На щастя, на здоров’я, на Новий рік! Роди, боже, жито, пшеницю і
всяку пашниіцо,- почулося Катрі крізь сон.
Вона кинулась, одкрила очі та й не стямилася. Де лежав Пилипко,
тільки слід його: чорніє діряве ряденце, бовваніє прим’ята подушка.
Вона миттю стрибнула з печі додолу й побачила табун посипальників, що
товпились біля порога.
– Ви не бачили Пилипка? – питає.
– Ні…- поторопіли ті.
– Боже ж мій, боже! – вдарилася в телеси Кат-ря.- Він таки не
злякався, не послухався – пішов!
Та, вхопивши наопашки кожушанку, як навісна, помчалася з хати.
Хлопчики постояли трохи і, здивовані, пішли собі далі.
– А куди се? Куди се так швидко? – гукали до реї з дворів селяни,
дивуючись, що Катря так зарані й так прудко біжить улицею.
Не дослухалася вона до того допитування, вона навіть не бачила нічого
перед собою, окрім одного Пилипка.
– Пилипку!.. Сину мій!.. Синочку!.. І куди ти пішов по такому лютому
морозу?.. Куди ти знявся по такому скаженому холоду?..-гукала вона на
бігу, думаючи, що це гукання раніш від неї добіжить р,о сина, подасть
йому звістку, як побивається за ним його мати. – .
Вітер подихав проти неї і геть односив назад Катрин нестямний лемент.
Не донявши гуком, вона надолужала бігом. Аж мерзла земля гула під
нею, так вона мчалася! У грудях дух затинався, серце, як не вискочить,
билось, а вона неслася! Вона не потурала ні на що. Хіба вона дише для
себе? Хіба серце б’ється для неї? Хіба не все одно, коли те й друге
стане, як його на світі не стане? І чому вона не птиця? Чому в неї не
виросли крила? Стрілою б вона пустилася навздогінці, рябцем би впала, де
його спіткала, сизим орлом підхопила на свої крила і миттю додому
примчала!.. Та ба! Нема в неї крилець, їй богом не дано літати. Хай же
одбувають за все ноги!
І Катря не жаліла своїх ніг: скільки хапало духу, мчалася,
спотикалася об груду, падала у високі кучугури снігу і, викарабкавшись,
знову неслася далі та далі.
От вона вже й біля лісу. Ось і в ліс вбігає. Бита дорога послалася
вправо. А то чий слід верне наліво? На чистім снігу свіжий слід малої
ноги. Катря як вкопана стала. “Невже се Пилипчин слідочок? Збилось уночі
з шляху?” – вдарило Катрі в голову. “Та невже ж то, господи?” -
скрикнула вона, не знаючи, що їй робити: чи йти по шляху, чи вернуть по
сліду. <А може, воно далі й на шлях натрапило? Піду по сліду”,- подумала
Катря і, наче п’яна, хитаючись, тихо поплелася свіжим снігом у гущавину
лісу.
Ясне сонце почало підніматися десь далеко за лісом, і його червоний
світ слався в лісі по снігу, а на опушених інеєм гілках стрибало його
ясне проміння, висвічуючи то жовто-зеленими, то червоно-синіми
іскорками. Наче зачарований велетень, стояв ліс, опушений ввесь інеєм
білим, прикритий і пронизаний наскрізь сонячним сяйвом. В ньому було
тихо; холодне повітря від лютого морозу, здається, загусло, ані
ворухнеться – чисте, прозоре, спокійне.
Хто втерпів би не зостановиться, щоб налюбуватися тією чарівною
красою?
Отже Катрі байдуже про те! Не до того їй, щоб чим милуватись на
світі. Вона тієї чарівничої краси не примічає та й не бачить. Вона
вбачає тільки свіжий слід по снігу і боїться його загубити. Чорною марою
тиняється вона по тому сліду, хиляє то направо, то наліво, куди він
поверне, їй навіть не западає в голову, до чого він доведе: вона тільки
одного бажає – швидше, хутчіше знайти свого Пилипка!
Он слід ріжеться прямо на кущ ліщини. Ні, не в кущ він пішов, а
повернув поза кущем. Чмелена Кат-ря за ним повертає й опинилась серед
невеликої круглої поляни.
Бистре око її не помилилося, вгляділо зразу, що Катрі треба, і вона,
як стріла, полинула до пенька, на котрому сидів Пилипко, прихилившись до
дерева головою.
– Пилипку!.. Синочку мій! – нестямно скрикнула Катря і вхопилася за
його.
Палючий огонь не опік би так боляче їй рук, як опекло їх холодне
Пилипкове тіло!
У Катрі перед очима дим закурив, запекло біля серця, голова кругом
заходила. Якась невиразна думка знялась в її голові, проплазала гарячим
мозком та там і заколіла.
Опукою повалилася Катря біля сина та вже більше й не підводилась. В
неї од нестямки розірвалося серце.
На третій тільки день кинулись селяни шукати Катрю і знайшли її, вже
задубілу, біля мерзлого сина.
– Отаке-то вчинилося! Недаром сонце всі оці дні такі стовпи ставило,-
мовив старий дід, оглядаючи холодні трупи.- Шкода молодої сили – подавив
мороз.
– Та й краще! – одказав Катрин близький сусіда, високий та сухий,
наче дошка, чоловік.- Не задавив би мороз, то голод догриз!
– А хлопчик? Яка то була втішна дитина! – знову каже дід.
– Не жалкуйте; діду, малого: раніше вмерло, менше горя знатиме! -
знай одно товче Катрин сусіда.
Люди тільки важко зітхнули та перехрестилися. Чи не від божевільних
речей Катриного сусіди?

Страницы: 1 2

Ваш відгук

Сторінки

Рубрики

Пошук

Мітки

Архів

Серпень 2017
П В С Ч П С Н
« Бер    
 123456
78910111213
14151617181920
21222324252627
28293031  

Підписка

  • Цікаве