Іван Карпенко-Карий. “Сава Чалий”

Трагедія в 5 діях і 7 картинах

ДІЄВІ ЛЮДЕ
Потоцький1 – коронний гетьман.
Шмигельський
Жезніцький
Яворський шляхта.
Качинська
Кася – її дочка
Зося Курчинська, потім жона Чалого.
Сава Чалий.
Гнат Голий2 – його побратим.
1-й
2-й запорожці.
3-й
Медвідь3
Грива4
1-й
2-й
3-й
Гайдамака.
1-а
2-а
Нянька біля дитини Чалого.
Кульбаба
Кравчина5
Яків
Молочай
Микита
[Потап - козачок.]

ДІЯ ПЕРША
Середина пустки. Лави. Стіл на трьох ногах. Піч наполовину розвалена.
На стіні висить жидівський халат. На сцені нема нікого.
ЯВА І

Медвідь і Грива, входять.
Грива (з косою направець в руках. З дверей). А хто тут є, озовися!
Медвідь. Нема ще нікого, рано!
Грива. А тут безпечно справді.
Медвідь. Еге! Ніхто з сіпак дворових не загляне; а на селі то так скрізь і
зорять, щоб не збиралися на раду.
Грива. Сюди ніхто і носа не наверне! Одно – далеко від двора, та ще й в
яру глибокім, а друге – пустка, то побояться, щоб часом, бува, не здибав
тут їх Сава Чалий.
Медвідь. Пани тут всі навколо тільки Сави Чалого бояться, а наш брат
їх ні краплі не страшить, так вже привикли всіх вважать за бидло! А ти ж
куди прямуєш?
Грива. У ліс до Сави.
Медвідь. Він буде тут сьогодня. Обіщав прийти на раду.
Грива. От і гаразд. А Сава митець!
Медвідь. Запорожець, та й запорожець, бра, не кожний з ним
зрівняється. Він вчений сильно: учився, кажуть, в Києві у братстві6. Його
й на Січі поважають7, там і батько його старий в повазі був.
Грива. Вигодував Чалий сина Саву козакам на славу 8.
Медвідь. Кошовим хотіли Саву обібрать, так щось не теє… Старшина,
знать, проти нього.
Грива. Кажуть, Сава не згоджується з тим, що завелось тепер на Січі.
Він хоче людей і віру боронить, а старшина більше тягне за панів
Медвідь. Так от він і кинув Січ! Побратавсь з Гнатом Голим, і скрізь по
Україні панів лякають вдвох.
Грива. Удвох? Ото сказав! Удвох нікого не злякаєш. У них ватага є
велика, та все такі завзятці, що й чорт їм сам не брат!
Медвідь. Якби таких побільше, то легше б нам жилось… Глянь!
Грива. А що ти тут побачив?
Медвідь. Тілько лапцардак зостався.
Грива. Жидівський?!
Медвідь. Еге… У цій корчмі жид-орандар сидів немилосердний. Тілько
хто писне, бувало, проти нього, зараз у двір; а у дворі за жидом тягнуть,
як за братом, бо він всі переправи, всі попаси держав і мито брав…
Обдирав людей на панську і свою користь. Дознавсь про цеє Сава і
пристращав орандаря. Орандар сторожею корчму обставив і ще гірше
почав грабувати. Тоді Гнат Голий сторожу розігнав і всіх порізав.
Грива. І це давно було?
Медвідь. Та на тім тижні.
Грива. Диво, що нових жидів-орандарів і досі тут нема.
Медвідь. Бояться.
Грива. Ніщо їх не лякає, коли поживу чують! Не вспіє кров засохнуть
тим, що вчора вбито, диви – вже нові оран-дарі в, корчмі сидять.
Медвідь. Вірні панські слуги.
Грива. А людські п’явки.
Медвідь. Якби не орандарі, з панами легше б було жити.
Грива. Якби не пани, то й орандарів би не було.
Медвідь. І то правда. І скажи на милость: ну, будем казать, пан, хоч він і
католик, так хрест же в нас один; а жид – невіра… Чому ж не з нами, а з
жидами пани живуть так, як брати? І звідкіля воно це взялося? Невже
так споконвіку?
Грива. Ні. Дід мій сто двадцять літ прожив на світі, так він казав, що між
людом і панами була братерська згода, і всім тоді жилося, як в раю.
Медвідь. А з чого ж сталося усе?
Грива. Як зачепили попи їх нашу віру, а пани їм стали потурать, так
прогнівили бога – і пішло, і пішло! Так от звідкіль та ненависть іде; а
тепер вже до живого допекло! Чуєш?.. Гупотить?! (Бере косу в руки.)
Медвідь. Це, певно, наші. (Прислухається.) А як сіпаки, панські козаки
примітили, то заберуть отут, як тих курей на сідалі.
Грива (трясе косою). Я не здамся.
Медвідь (показує кінець палиці, на котрій спис). Та й в мене є; але що ж
ми зробим проти сили?
Надворі голос: “Гей, а хто тут є – озовися?” Другий голос:
“Певно, ще нема нікого, а може, й не прийдуть, побояться!”
Наші!
Грива. Ще не вчені. І якого бісового батька гомонять. Що за необачний
народ – тілько зібрались вкупу, так і ґвалт.
Медвідь. Заходьте в хату, не кричіть!
ЯВА II
Ті ж і багато людей.
Медвідь. Та тут і половини ще нема громади.
Гаврило. Так змовились: щоб не примітив двір, не всім збиратися на
раду.
Медвідь. І це діло.
Гаврило. А хто ж оце чужий між нами?
Грива. Чужий я тільки на обличчя, а біда у нас одна. Тікаю з слободи у
ліс.
Гаврило. Щасливий, що не піймали; а в нас з собаками вишукують і
ловлять всіх утікачів. Здається, й не в тюрмі, а скрізь сторожа панськая
чатує.
Медвідь. Іди, Микито, надвір і стань лиш ти на варті. Тілько чатуй добре.
Микита. Очі витріщу, як сова, а вуха наставлю, як лисиця. (Вийшов.)
Медвідь. Ну що ж, пани-браття, чи будем панщину робить, чи будемо
тікати?
Гаврило. Куди ж його втечеш від панських козаків9 ?
Медвідь. Сава обіщав від погоні оборонять.
1-й чоловік. А де ж Сава? Коли б від нього раду нам почуть!
Медвідь. Сьогодня буде тут. Казав, що в двір загляне, бо хліба і пшона в
них обмаль, а брать з людей харчі його товариш Гнат не хоче.
Гаврило. То підождем Саву.
Медвідь. А поки Сава прийде, треба нам обміркувать. Не один же
чоловік, а ціла, мовляв, громада. Треба, щоб змовитись, щоб думка
була одна у всіх, а то як прийде Сава, то в нас тоді почнеться
суперечка.
Всі. Так, так!
Гаврило. Треба погодитись.
Медвідь. І знайте всі, що три дні тому назад, ото як ми чиншу платить не
захотіли, лист пішов до Канева10, що ми бунтуєм! То глядіть, що сам
Потоцький наскочить на село з волохами своїми11 і шкуру спустить з
нас.
Гаврило. Трикляте життя! З кожним днем росте і чинш, і панщина, й
податки – несила нам їх одбувать.
1-й чоловік. Нас заманили всіх на слободи12, і як селились тут, то
обіщали нам, що по два злоти в рік чиншу ми будемо платить у
панськую казну на вічність, а тепер…
Гаврило. Помалу, помалу набавляли, та вже дійшло до нікуди.
Медвідь. Звідкіль ти візьмеш заплатить у панськую казну від кожного
тягла сорок шість злотих і шістдесят вісім грошей?
1-й чоловік. Та ще й десятину дай: від пасіки, виходить, очкового, дві
курки, двадцять яєць, двадцять пасом прядива.
Грива. А осип жита та вівса; чи, може, у вас того нема?
Медвідь. Є. А подорожчина? Всього й не злічиш, бо кожний день
вигадують нове: то шарварки, то заорки, то оборки, закоски, обкоски,
зажинки, загрібки, огребки…
Грива. А у нас ще не в зачет скілько: садить капусту, мочить льон,
готовить його до пряжі, полоть просо, пшеницю, давать по черзі варту і
на тік, і в двір, і в корчму!
Медвідь. Так, як і у нас! Скрізь однаково.
Всі. Хоч здихай!
1-й чоловік. Або тікай, або здихай, або роби щодня на панську казну.
Медвідь. А оце вчора загадали нову панщину.
Гаврило. Яку? Я ще не чув!
Медвідь. Один день за березову кору, один день за рижики, один день
за опеньки, і ще – це вже прямо на сміх – один день панщини за ті квітки
біленькі, круглі, як горох, що напровесні ростуть у лісі.
Грива. За просеренки б то?
Медвідь. Може, ще й за просеренки загадають, а то квіточки такі пахучі
весняні, забув, як їх називали, либонь, конвалія, чи що?
Грива. Пахучі, кажеш?
Медвідь. Еге, такі біленькі.
Грива. Ага! Щоб і квіток не нюхали даремно. Ну, в нас до цього ще не
додумались.
Медвідь. Додумаються! Один у другого повчаються! Я певен, що ще за
сонце і за місяць будемо панщину робить, бо вони ж світять даремно
тільки панам.
Всі сміються.
Гаврило. От і розсмішив нас Медвідь.
1-й чоловік. Що ж його робить?
Всі. Тікать!
Гаврило. Куди?
Грива. Тікають люде звідсіль: одні до гайдамаків пристають, другі
шукають нових слобід.
1-й чоловік. Та йти самому в ліс не штука, а от як жінку, діток
безпомічних покинуть тут,- на них же упаде і помста, й кара.
Гаврило. Нема кому дать всім пораду добру.
Медвідь. Так от же Сава обіщав усіх нас вивести звідсіль.
Всі. Так будемо тікать!
ЯВА III
Ті ж і Микита, вбіга.
Микита. Від лісу йде великий гомін, багато десь людей зібралось. Брязк
такий, неначе військо.
Грива. Може, це Чалий зібравсь обчистить панські комори.
Медвідь. Ану лиш, цитьте! (Прислухається біля вікна.)
Тиша.
Еге, чутно вже клекіт. Коли йдуть гучно, гомонять, то це не гайдамаки, а,
певне, панське військо! Треба нам вийти звідсіля, бо як прийде охота
освітить шлях, то корчму цю зараз запалять. Перше я вийду. Сидіть
тихо. Та слухать: що звелю – робить всім миттю! (Вийшов.)
ЯВА IV
Тіж, без Медведя.
Грива. З Медведя добрий був би ватажок.
1-й чоловік. Еге.
Гаврило. Як скаже що, то зараз і послухаєш.
Грива. Добре слухаєм: звелів же сидіть тихо, а ми гомонимо.
Мовчать. Тиша який час. Хтось кашлянув.
Не кашляй!
Легкий сміх.
ЯВА V
Ті ж і Медвідь.
Медвідь. Корчму минули. Та не мине нас, братці, лиха година! Це
Потоцький з волохами своїми прийшов провчити нас за те, що ми не
хочемо платити чинш.
Всі. От і діждали.
1-й чоловік. Пропащі ми!
Гаврило. Закатує.
Микита. Я піду назирці за ними, коли що трапиться – дам звістку, а ви
тут Саву дожидайте!

ЯВА VI
Ті ж і Сава Чалий, одягнений по-запорозькому, а з ним дві баби,
одягнені бідно, замучені.
Медвідь. І ждати не прийшлось.
Всі (один одному тихо). Сава, Сава, Сава!
Сава. Я, пани-браття!
Микита вийшов.
Чи поховалися сюди, як від шуліки горобці, а чи на раду всі зібрались?
Медвідь. Зібралися на раду, пане отамане, а тим часом і шуліка в село
прилетіла.
Чалий. Сюди прилетіла, а звідсіля, може, не полетить. Те-пер там, біля
двору, мій побратим Гнат Голий з десятком добрих молодців
Потоцького чатує, а завтра вже пошмалим крила.
Медвідь. Коли б же то!.. А це що за молодиці?
Чалий. Не знаю. Я тілько що зустрів їх, ховались тут, в яру, і вспів
дознатись тілько, що в Лебедин13 з Немирова14 тікають. Ну, розкажіть,
що робиться в Немирові у вас?
1-а молодиця. Ох, лебедики, бодай і не казать, нема у нас в Немирові ні
права, ні суда, нема кому і пожалітись:до пана вельможного, до самого
гетьмана Потоцького не можна доступитись, а шляхта урядова,
особливо пан Жезніцький, робить те, що сам захоче. Не буду вже
розказувать за других, а скажу тільки про себе: сина мого, єдиничку,
Гаврила Гуску,- це таке прізвище у нас,- пан Жезніцький повісив.
Всі. Ирод!
Чалий. Що ж син твій зробив лихого, що так покарано його?
1-а молодиця. Він швець, син мій Гаврило, швець, лебедику. Гарний
швець, швець на весь Немирів; такого шевця нема ніде… Вже як пошиє
кому чоботи, то і скидаючи, і взуваючи дякують. Еге. А пан Жезніцький
признав його за гайдамаку! “Ти,- каже,- чоботи шиєш гайдамакам!” Чи
він же знає, кому шиє? Чи ксьондз, мої лебедики, чи гайдамака, чи пан,
чи свинар, йому усе одно – шиє! Побий мене бог, шиє, і гарно шиє: чи
свинар, чи пан – шиє однаково!
Чалий. Та як же так, ні з сього, ні з того – гайдамака?!
1-а молодиця. Ні, лебедику, ні, мій голубчику,- і з сього, і з того! Правду
кажу, як перед богом,- і з сього, і з того! Пан Жезніцький звелів пошить
собі чоботи, хороші чоботи, козлові. І пошив мій син йому чоботи,
настоящі козлові, хоч би й гетьманові, такі гарні. І запросив мій син п’ять
золотих за ті чоботи – козел і весь набор панів, а тілько дратва та ще
підкови, гвозді і шитво – і за все п’ять золотих. А пан Жезніцький
розгнівався, каже: “Ти за честь повинен мати, що мені чоботи пошив, а
ти п’ять золотих, гайдамако, правиш? У тюрму його!” Було б уже віддать
йому ті чоботи, а Гаврило розгнівався, чобіт не дав і в тюрму йти не
захотів. Прислали козаків і взяли його. Я вже і чоботи носила панові
Жезніцькому, і оддавала так, без грошей. Не взяв. І Гаврила повісив.
(Плаче.)
Медвідь. Так от яке життя…
Чалий. І на очах у гетьмана самого. Куди ж ви йдете?
1-а молодиця. Тікаємо у Лебединський монастир.
Чалий. Ви, мабуть, сестри?
2-а молодиця. Одна біда людей єдна! Я, мій соколику, перекупка.
Торгувала в Немирові-таки, вибачайте, яйцями, курми, молоко
продавала і тим сама жила і шестеро дітей годувала, бо чоловік давно
подався десь в світи, то я одним одна зосталась. І так собі торгую, і так
собі бідую, і так собі діток годую!.. Що ж би ви думали, мої соколики?
Той самий пан Жезніцький та ще Яворський-пан беруть та й беруть у
мене в борг: і яйця, і всяку живність, вибачайте, а грошей не дають…
Вони попривикали так: жиди дають їм все дурничкою. Так же жиди
мають і від них користь: чи поскаржиться там на християнина, чи кого
одурить, то за нього заступляться. А за що ж я їх буду дурно годувать?
Я в казну чинш платю. І почала я з них гроші править і при инчих панах, і
так, де зустріну… Так пан Жезніцький велів мені, щоб я з своєї
батьківської хати вибиралась. Твій чоловік, каже, гайдамака, і його хата
піде в казну. Я не хотіла, сперечалася… Тоді пан Жезніцький витяг мене
і дітей з хати, а хату запалив, і вона згоріла. От я й зосталася з торбами.
Троє дітей померло, старшенькі пішли у найми, а я з кумою іду у
Лебедин,- може, хоч помремо спокійно.
Всі (тяжко зітхаючи). Горе в світі, горе в світі!
Чалий. Одведіть їх хто у першу хату, нехай дадуть притулок, а завтра я
спровадю їх у Лебедин,- нехай там моляться за нас.
Медвідь. Проведи їх, Паньку, до мене.
Панько. Ходім.
1-а і 2-а молодиці. Спасибі, добрі люде, за ласку. (Виходять.)
ЯВА VII
Ті ж, без Панька і молодиць.
Медвідь. Ну, пане Саво, будь нашим отаманом. Порадь, порятуй, поки
ще й нас не повішали та не попалили.
Всі. Заступись!
Чалий. Аби слухали.
Медвідь. Що ти звелиш, все зробимо.
Всі. Все, приказуй!
Чалий. Гаразд. Тілько перше всього ви знать повинні й наші думи, і наші
сили, щоб зважить все, на що йдете, та щоб не ремствували потім, коли
нам буде неудача, бо ждати всього треба…
Всі. Слухаєм, слухаєм!
Чалий. У Чорнім лісі15, в яру глибокім, в гущавині такій, що тілько вуж
пролізе, ми кошем оташувались. Позад коша глибокеє провалля, а
спереду і з двох боків рови глибокі покопали і, порубавши столітнії дуби,
один на одного звалили. Війська маєм ми всього двісті чоловік і одну
гармату. Це наші сили, це наш замок, куди в пригоді ми можем
заховатись! У цьому місці не то що пан Потоцький, а всі українські пани
нехай зберуться, нас не добудуть, аби харчі були.
Грива. Я пристаю до вашого коша! І, поки смерть мене не скосить,
косити буду сам!
Медвідь. І я пристану.
Чалий. Тепер, коли ви знаєте, які в нас сили, послухайте і наші думи.
Всі. Слухаєм, слухаєм. (Слухають, витягнувши голови.)
Чалий. Я всю Україну об’їздив і серцем всім переконався, що жити тут
немає сили: отак, як вам, отак, як цим немировським бабам, отак усюди
всім! Пани з жидами, вірними своїми слугами, укупі знущаються над
всім поспільством і знову зневажають віру православну, заводячи скрізь
унію свою. Немає инчого рятунку: стару Україну покинуть треба всім і
заснувати нову на вільних козацьких степах біля Лугу Великого16, за
порогами понад Дніпром. Нехай зостануться мостивії пани самі в своїх
маєтностях великих і нюхають ті весняні квітки, за котрі панщину робити
заставляють! Скажіть же всі, чи згодні ви зі мною?
Всі. Згода, згода!
Медвідь. Веди нас, Саво, куди знаєш.
Всі. Всі підемо.
Грива. З тобою, Саво, і на смерть не страшно.
Гаврило. Як умирать, то й умирать.
1-й чоловік. Таке триклятеє життя, що жалкувать його не варт.
Медвідь. Ми всі наважились уже тікать; та тілько як же воно буде, коли
не пустять, коли з путі знов за чуприни всіх нас приведуть назад?
Всі. Еге… як же воно буде?
Чалий. Завтра всі будьте готові покинути село. Улягома, коли в дворі
погасять світло, ми запалим оцю хату. Це буде гасло. Рушайте всі тоді з
худобою, жінками й дітьми до нашого коша, дорогу вам покажуть; ми ж
нападем на двір і разом з тим підпалим всю оселю. Нічна доба, пожежа,
пальба з мушкетів і гармати перелякають так усіх панів і слуг їх вірних,
що вони, мов вівці, очмаріють і всі розбіжаться врозтіч!..
ЯВА VIII
Вбігає Микита. Ті ж і Микита.
Микита. Ой пани-браття, страшно й розказувать, не то дивитися, що
зараз робиться в дворі…17
Всі. А що там?
Микита. Зігнали все село до двору.
Чалий. Ну?
Микита. Все дворище освічено смоляними бочками. Волохи стали у дві
лави, а поміж лав стоїть народ. Позад людей волохи кінні, і, нахиливши
гострі списи до людей, на них всі наступають. Народ іде по лаві, а тут
волохи з двох боків б’ють всіх по чім попало батогами! Коли дійдуть всі
до кінця лави, то знов женуть людей в другий кінець і знову б’ють всіх
батогами… Ґвалт стоїть страшенний. Старий Харко лежить вже
мертвий!
Медвідь. Прокляті! Прокляті! Батька вбили… (Хватає себе за волосся.)
Всі. О-о-о!
Микита. На ґанку сам сидить Потоцький, і на його очах волохи роблять
осудовисько з жінками і дівками!
Всі. Веди нас, Саво!
Медвідь. З дрючками, з косами – ми будем боронити рідних!
Всі. Помремо всі разом!
Медвідь. Запалим зараз все село і двір.
Всі. Запалимо! Саво, веди нас!
Чалий. Не можу я на страту всіх вести вас безоружних! Я сам тремтю
увесь від злоби, а мушу здержувать себе!.. Он як озвірюють наші серця!
Та краще жить з вовками в лісі, аніж з мостивими панами на слободах!
ЯВА ІХ
Ті ж і Гнат.
Гнат (на ньому куртка і штани з телячої шкури, на ногах постоли,
сорочка обмочена в дьоготь; при боці шабля, в руках мушкет). Сава
тут?
Чалий. Тут! Все знаю, брате, я і стою, як лев, прикований на ланцюзі;
безсилля гнітить душу, а злість і помста палять серце!
Гнат. І злість, і помсту ми зараз вдовольним! От слухай. Як тільки
запалили смоляні бочки і почали згнущатись над людьми волохи, ми в
мить одну усі бочки киреями накрили, і вони погасли. На дворі темно
стало так, мов хусткою всім очі зав’язало. Волохи очмаріли і всі стояли
нерухомо; а ми тим часом коням їх, що у конов’язі стояли, розпорювали
животи. Не вспіли ще до розуму прийти волохи, як крикнули страшенно
ми: “Сава Чалий!” Волохи кинулись тоді до коней. Ми плюнули їм в вічі з
десяти мушкетів і понеслись на своїх конях в степ!
Чалий. Орле мій, брате мій. (Обніма Гната.)
Гнат. Тепер же от що: тікайте всі до хат своїх.
Всі. Ведіть нас на волохів!
Чалий. Ідіть, привчайтесь слухать!
Виходять.
Медвідь (на виході). Ой горить душа! (Вийшов.)
Грива. Ех, жаль, що тут немає хоч поганенької якої шкапи, вже б я від
вас теж не відстав, а коса у мене добра й довга. (Вийшов.)
ЯВА Х
Сава і Гнат.
Гнат. Коли погоня буде, вони розділяться на три шматки. Своїх
поставив я в засаду. Ми кинемось на них з обох боків і ззаду, пальнувши
перше із мушкетів; прочистимо ряди шаблями, а потім всі урозтіч!
Чалий. А коні наші де?
Гнат. Тут, біля дуба, у яру.
Вбіга Медвідь.
Медвідь. Летять волохи мов скажені, і шлях освічують верхові
смоляними лихтарями.
Гнат. Від такого світла далеко не побачиш! Ходім! Поки вони піднімуться
на гору, ми яром будем біля наших!
Чалий. О, коли б я мав тепер сто рук і в кожній зміг тримати десять
шабель, щоб заплатить гордині і покарать її пиху, то і тоді б, здається,
ще не вдовольнивсь. Ну, брате, або дома не бути, або слави добути!
Завіса.

ДІЯ ДРУГА
Палац. По підняттю завіси на сцені пусто.
ЯВА І
Входить Шмигельський, за ним Жезніцький.
Жезніцький. Ха! То пану так здається; я ж запевняю, що новий цей
ватажок єсть справжній Сава Чалий.
Шмигельський. Пан Жезніцький готов всім посполитим дать одно ім’я
“Сава Чалий” і разом всіх на палю посадить!
Жезніцький. Пан Ян щось проти мене має, бо скілько раз траплялось,
що пан мені все робить і говорить навпаки!
Шмигельський. Не по душі мені кривава праця! А пан Чеслав купається
щодня в хлопській крові і кожний день шукає нових жертв тілько для
того, щоб вдовольнить свою жадобу крові.
Жезніцький. Помилка то велика! Я хлопів непокірних на користь краєві
караю… Важкий це обов’язок, правда; тим більша честь тому, хто його
виповняє.
Шмигельський. Честь?! Фі! Мучить безоружних хлопів, втинать їм
голови, садить на палю – це не шляхетське діло, для того є волох,
татарин, німець…
Жезніцький. Я б пана Яна з охотою на палю посадив за такі речі.
Шмигельський. Нехай пан Чеслав стережеться, щоб часом справжній
Сава його не злапав і не утнув йому язик.
Жезніцький. Сава сидить у мене тут в тюрмі, а пана Яна жде тюрма і
кара за те, що він сприяє хлопам!

ЯВА ІІ

Ті ж і Потоцький з гайдуками і козачками.
Жезніцький і Шмигельський кланяються.
Потоцький (до Жезніцького). Ну, що твій Сава?
Жезніцький. Мовчить.
Потоцький. Допитувать не вмієш!
Жезніцький. Кістки всі потрощив; диявол би, здається, вже забалакав, а
він немов глузує: знай, усміхаючись, мовчить. Я певен в тім, що цей
шакал не хто другий, як Сава Чалий!
Потоцький. Ми двох вже Сав на палю посадили – одного вслід за
другим; а через день піймався третій гайдамака, і Савою себе він теж
назвав! Тепер мовчить, як кажеш, і ми не знаєм, хто він?!
Жезніцький. Сава Чалий, присягаю! Перші два – то були прості хлопи, бо
не видержував тортур з них ні один, принаймні хоч кричали, а цей
диявол очима тілько світить і мовчить – це Сава, присягаю!
Шмигельський. Такий самий Сава, я чув, сидить в тюрмі у Білій Церкві18
за те, що ограбив московських крамарів. Сав тепер багато по Україні…
Потоцький. Повісь його, то менше буде Сав.
Жезніцький. Щоб страху хлопам більш нагнать і заспокоїть шляхту, його
живим розрізать на шматки і розіслать на ярмарки, а голову на майдані
в Немирові поставить, щоб знали всі, що Саву вже піймали і тяжко
покарали!
Потоцький. Так і зроби.
Жезніцький. Може, пан Ян прийде подивиться на операцію?
Шмигельський. Коли пан Чеслав з людського м’яса буде їсти бігус, тоді
прийду і я на звіра подивитись!
Потоцький (встає). Що за речі?.. Жезніцький виповняє мої накази, то й я,
виходить, звір такий же, як і він? Прошу думать перше, а потім говорить.
Жезніцький, потираючи руки, вийшов.
Якби я не любив пана Шмигельського за його розум оригінальний, то за
слова такі Жезніцькому я дав би право побалакать з паном Яном за
стіною!
Шмигельський. Нічого дивного у тім би не було! Тигри і шакали тепер
більш в ціні, ніж люде з серцем і характером шляхетним!
Потоцький (сідає). Пан Ян, побувши при дворі у Морштина19, набрався
химерних поглядів на хлопа, і тим самим він зопсував рицарський
характер – став баба!.. Морштин єсть ворог України, він милосердієм
своїм над хлопом поміг тому, що купи гайдамацькі скрізь розплодились,
і все псують, і нищать край, що ледве зміг ожить після руїни.
Шмигельський. Ясновельможний пане! Навіщо ж так багато мук і кров?
Кари криваві й муки зроблять хлопа нашого шакалом, шакалові ж лиш
м’ясо пахне всюди!
Потоцький (гнівно). Хлоп був шакалом, єсть і буде! Паля і шибениця – от
мій девіз!
Шмигельський. Ясновельможний пане, прошу ласкаво звернуть увагу на
мої речі. Прошу не гніватись і дать вельможне слово, що я речами
своїми не одверну від себе ласку панську.
Потоцький. Тілько для того, що пан Шмигельський оригінал, я буду
слухать.
Шмигельський. Біда у тім, що вельможне панство не зна і знать не хоче,
як хлоп живе! А хлопові далеко гірш живеться, ніж панським коням та
собакам!
Потоцький. Ну, що ж би ти хотів? Щоб я поставив усіх хлопів замість
коней на стайні, давав вівса їм, нігті їм обтинав, чесав їх кудли, чи як?
Або щоб в палаці моїм замість собак на килимах лежали хлопи? Ха-ха,
тоді прийшлось би вікна всі повибивать, бо й сам би чорт не висидів у
кімнаті, коли з десяток хлопів там покласти!
Шмигельський. Я не для того просив дозволу говорить і ласки панської
мене послухать, щоб пан вельможний пожартував над тим, що я давно
хотів сказать, від чого в мене серце кров’ю окипає.
Потоцький. Чого ж ти хочеш? Щоб я був хлопам хлоп?
Шмигельський. Ні. Ясновельможний пан – монарх народові свойому; під
власною рукою він має двісті тисяч хлопів, він мусить знать народ свій і
як народ його живе, а він того не знає…
Потоцький. А сто дияволів! Ти гнів ворушиш в серцеві мойому! Відкіль
же хлопа знаєш ти?
Шмигельський. Я жив серед народа, я братавсь з ним, з одної миски їв і
рядом спав!
Потоцький. Фі! Мені здається, що у пана Шмигельського і тепер в
сорочці кузки лазять!
Шмигельський. Але то не заважає мені знать, що скрізь великі податки
нищать хлопа і хлоп не має права писнуть, бо карати його має право
усякий челядинець панський. Ніколи б смут цих не було, і ми б про
гайдамак не чули, якби в відносини до хлопів заложені були
справедливість, любов вселюдська, бо хлоп український з природи
добрий…
Потоцький. Розбещений і злий з природи! Не знає сам, чого він хоче, і
рад би світ весь запалить і самому згоріть в тому вогні! Кидає працю, іде
в ліси, живе грабунком, а за поміччю таких харцизів, як Сава Чалий,
збирається у купи і напада не тілько на двори, але й на замки, і ллє
річками кров шляхетську! Так що ж, чи не звелить нам пан сидіть
згорнувши руки і ждать, поки усіх нас не поріжуть хлопи?
Шмигельський. Ясновельможний пане, прошу не гніватись, я ще своїх
думок не висловив цілком! Я не кажу, щоб нам сидіть згорнувши руки. І
суд, і кара мусять робить своє діло; я тілько хотів, щоб пан вельможний
зауважив причини ті, з яких піднявся гайдамацький рух, щоб власною
рукою й правом вельможний пан, як монарх, причини ті навіки зніс зо
всеї України; щоб справжній суд тілько по кодексу судив і всіх однаково
карав! Тоді не буде місця для шибениць, тортур і паль, бо кров, коли її,
як воду, точать, ту має силу, що не страшить і не придержує учинки, за
котрі ніби ллється, але, як масло те в огонь, ще більше підлива в
запеклі людські душі жадоби крові! Поки ж на Україні будуть кривди
проти поспільства, якими б муками народ ми не карали, не діждуться
спокою не тілько наші діти, але й онуки наші! Я скінчив!
Потоцький. Ха-ха-ха! Оригінал! Пан Шмигельський єсть знаменитий
оригінал! Він проти всієї шляхти йде, проти законів Речі Посполитої20,
заступається за бунти, що хочуть потоптать під ноги навіть вдасть
корони! Оригінал! За все, що пан сказав, звелів би зараз я його повісить,
але тоді не буде у всій Речі Посполитій ні одного оригінала!.. Твою
оригінальність я ціню й прощаю тобі твої безумні речі! Я не сердюся на
пана так само, як ні один король не сердивсь на шута за його прикрі
речі!
Шмигельський. То єсть образа, ясновельможний пане, я…
Потоцький. Ну! Оригінали сердиться не мають права, коли до їх химер
прихильні і слухають їх королі! Вони повинні мать собі за честь таке
поводження запанібрата! (Пауза. Сіда. Мовчить, потім говорить
спокійно.) Бунти всі кров’ю підпливали споконвіку, і гайдамацький бунт
потоне а чи погасне у хлопській крові. Це закон… Пане Яворський!
Яворський (підбіга). Слухаю пана!
Потоцький. Піди зараз…
Яворський. Слухаю пана… (Біжить до дверей.)
Потоцький. Пане Яворський!
Яворський (вертається). Слухаю пана!
Потоцький. Куди ж пан? Я ж ще нічого не сказав.
Яворський. Слухаю пана.
Потоцький мовчить. Яворський не встоїть на місці.
Потоцький. В великій залі зібралась шляхта околична.
Яворський. Так.
Потоцький. Нехай пан піде і запросить…
Яворський. Слухаю пана. (Біжить.)
Потоцький. Пане Яворський!
Яворський (хутко вертається). Слухаю пана.
Потоцький. Потап! Дай кухоль води!
Потап дає.
Прошу пана напитись!
Яворський. Бардзо дзінькую!* Я нічого не їв.
Потоцький. Прошу, прошу випить.
Яворський п’є.
Тепер пан спокійніше мене буде слухати до краю.
Яворський. Слухаю пана!
Потоцький. Запроси шляхту сюди, тілько не всіх разом – перше двох-
трьох.
Яворський. Слухаю пана. (Біжить, але од дверей хутко вертається, так
ніби його знов Потоцький кликав.) Слухаю пана!
Потоцький. Пан все вже вислухав. Прошу іти тихо до салі, бо пан так
прудко літає, що забува мої прикази часто.
Яворський. Слухаю пана. (Пішов тихо.)
Потоцький сміється. Входе Жезніцький.
ЯВА III
Ті ж і Жезніцький.
Жезніцький. Четвертував і розіслав скрізь шматки від падла Сави
Чалого.
Потоцький. Коли б той Сава та не воскрес. Ти ріжеш їх, як тих курчат, а
вони плодяться, як пацюки.
Жезніцький. То мені сором. Я ще нікого не зарізав, а смерті предаю
харцизів по закону.
Потоцький. Що є нового?
Жезніцький. Коли ми голову Сави, настромивши на палю, ставили на
майдані, я запримітив двадцять запорожців.
Потоцький. Ну?!
Шмигельський (про себе). Нові жертви.
Жезніцький. Або ж вони хотіли Саву визволить, або розглядають замок,
щоб зненацька напасти.
Шмигельський. Ясновельможний! Запорожці ці тут третій день, вони
купують коні для коша.
Жезніцький. То хитрість козацька; це гайдамаки, я їх добре знаю: пики
страшні, замурзані, очі як у вовків, і ні один бестія не уклонився мені, і ні
один, побачивши, як ми стромляєм палю, не сказав – боже поможи!
Потоцький. Чого ти захотів! Вели їх всіх захопить, допитайся – звідкіля,
чого?
Шмигельський. Коней купують, запевняю!
Потоцький. Обережність не вадить!
Жезніцький. То я їх зараз захоплю і посадю в тюрму. (Вийшов.)
ЯВА IV
Яворський, пані Качинська з дочкою (вони кланяються) Потоцький
сидить, ледь кивнувши головою. Качинська держить молоденьку дочку
за руку.
Качинська. А це моя дорога єдина цурка*, єдина утіха! (До дочки.)
Кланяйся!
Дочка присідає.
Яка я рада і щаслива єсьмь, що можу бачити ясновельможного пана.
(До дочки.) Кланяйся!
Дочка присідає.
Я третій день чекаю щастя бачити нашого заступника, добродія нашого.
(До дочки.) Кланяйся!
Дочка присідає.
Потоцький. То я паню добре знаю. Чого ж хоче пані?
Качинська. Коханий мій муж, царство йому небесне, був вірним слугою
панським. Кохала я його, як свою душу, але пан буг * розлучив нас, і я
зосталася вдовою з дочечкою своєю, сиріткою – Касею звуть. (До дочки.)
Кланяйся!
Кася присіда.
З панської ласки маю п’ять хлопів з хлопками, і ті не слухають: яєць не

Страницы: 1 2 3 4 5

Ваш відгук

Сторінки

Рубрики

Пошук

Мітки

Архів

Вересень 2017
П В С Ч П С Н
« Бер    
 123
45678910
11121314151617
18192021222324
252627282930  

Підписка

  • Цікаве