Присвячено високоповажній Наталі Кобринській

Людина
Повість з жіночого життя

Das Reich der Luge ist aufrecht, wie еs noch niemals gewesen.
Die Wahrheit selbst wagt sich, nur in gleissenden Fetzen ver-
mummt, aus ihrem Winkel hervor…

Царство брехні панує, як ще ніколи дотепер. А правда
відважується виповзати зі свого кутка не інакше, як закута-
на в привабливо-яскраві ганчірки… (нім. )

I
Пан Епамінондас Ляуфлер прожив добрі часи. Був ц. к.
(цісарсько-королівським) лісовим радником, мав велике пова-
жання, великий вплив і великі доходи. А що він мав між іншим,
так «побічно», ту слабу сторону, що любив одушевлятись гаря-
чими напитками, — се не мало нікого обходити. Про се не мав
він нікому здавати справоздання. Хіба б собі самому. А тому,
що був з собою у згоді, тому, що розумів себе, як розумів і свої
лісові справи, тож і ходив (як кажуть простенькі люди) «годин-
ник зовсім у порядку». Відтак, коли слаба сторона змоглась та
стала збагачуватись більшими наслідками, коли показалось, що
великі причини спроваджують і великі події… тоді й настало…
та про се вже опісля…
Пан Ляуфлер був жонатий і мав чотири доньки й одного
сина. Останнього любив він несказанно, ба навіть обожав. “Се
буде гординя мого життя, світло цілої родини, се чоловік буду-
чини!” мовляв він часто до своєї жінки й добрих знакомих. Доб-
ра женщина, котра так само обожала одинака, вірила смілому
віщуванню свого мужа. Вона бачила сама не раз у своїх мріях
сина лісовим радником, бачила, як він їздив у елегантній ко-
лясці, гордими кіньми, біля нього багата жінка, його здоровлять
низенько малі й великі, старі й молоді: бачила його також по-
важним лікарем-радником у товаристві високих осіб, що з ним
дружно балакають. Часами зміняв муж будучини свій завід й
вибирав становище надворного радника. Супроти того не мож
було вже нічого закинути. А як се звучало шумно! «Високопо-
важний пан Герман-Євген-Сидор Ляуфлер, ц. к. надворний рад-
ник!» Надворний радник! Ні, надворним радником буде, мусить
бути. Се якраз мудріше, ніж лікарським радником або лісовим
радником! Ну, щодо останнього, то воно припало їй лише так en
passant на думку, бо її муж займав припадком те становище.
Однак усякий, хто мав лише цятинку дару думати, мусив при-
знати, що лісовий радник не те, що надворний радник! А коли є
вже хто раз надворним радником, тоді і до міністра судівництва
недалеко. Ой, боженьку, що то не коїться все в чуднім бігу часу!
Вона не була одна з тих, котрі вірують в чуда, в протекцію або
що таке. Борони боже: так низько вона ще не упала, тож саме і
не думав так ніхто в домі її та її мужа. Вона хотіла речі лише так
брати, як вони самі собою представлялись. Наприклад, хто був
от хоть би там і Гамбетта (котрого вона бачила оногди в
panopticum), нім став славним на цілу Францію? Яким був Ко-
лумб, нім відкрив Америку? Певно, не таким славним, яким уже
став опісля. Був і ще такий один, що сягав немов під небеса. Ах,
що то їй все так із пам’яті вибилось, і вона собі ні імені, ні року
не могла пригадати! Головне однак в тій події було те, що хтось
там в молодих літах був пастухом, а на старість став митропо-
литом. Однак — куди ж вона загналась? Аж сміх бере. Герман-
Євген-Сидор не був ані бідним хлопцем, що вичісував вовну у
свого батька (як се робив той бідняка, той Колумб), а вже най-
менше пастухом. Він був сином ц. к. лісового радника і міг лег-
ше, ніж кождий інший, дістатись на таку висоту. Інших перепон
не могла доля поставити. Щождо тих пари шкільних років, про
котрі люди стільки заводять, то вона ними мало журилася. А
коли є вже хто раз в університеті, то літа минають, неначе б їх і
не було. Герман-Євген-Сидор не виказував на тепер особлившої
охоти до науки, але (того б вона й рада бачити, хто б науку лю-
бив) чи ж можна було йому, тому живому хлопцеві, робити з
сього закид? Він же не належав до тих бездушних натур, котрі
вміють годинами нерухомо на твердих шкільних лавках пере-
сиджувати; а противно, був один із тих величаво уложених ха-
рактерів, котрі вимагають іншого проводу й поведения, як,
приміром, звичайні сини урядників, або — надто мужиків!! Од-
нак висушені тверезі професори (вона їх ненавиділа), котрі з
пожовклими щоками, наче мумії, проходжувалися й молодості,
мабуть, зовсім не розуміли, вони не могли його зрозуміти! Не-
милий наслідок сього був такий, що збилися з правого шляху,
що взяли «пік» на нього, прозивали його сильну волю «уп-
рямістю і злосливістю», а його смілі, свобідні бесіди і дотепні
діла називали вони попросту трійлом для цілого класу, ще й пе-
реслідували його, в повнім значенні слова, на смерть…
Під час, коли син невпинно розвивався, підростали й донь-
ки. Природа обдарувала їх під кождим взглядом щедро; крім
того, посилала їх пані радникова на науку французької мови й
музики; батько займав гарне становище, тож по балах, домашніх
забавах та інших вечірках рвалися за ними молоді люди… І так
усміхалась пані радниковій будучина ясна та чиста, наче та
днина весняна, і вона називала її в своїм серці своєю «другою
будучністю».
І ґаздівство розуміли вони неабияк! Розуміли його так, як
його в нинішніх часах не розуміє перша-ліпша жінка! Про се
дбала пані радникова ще заздалегідь. Вона не належала до тих
жінок, котрі супокійним оком глядять на доньок, наколи ті бе-
руть книжку до рук і в будню днину та читанням безбожних
любовних дурниць або й інших пустих діл крадуть час богові.
Правда, зовсім без гріху в тім взгляді не були її дві середущі
доньки (найстарша перебувала в одної кревнячки, а наймолодша
була ще незріла до того трійла), Олена й Ірина. Через се вона
мала не раз і гіркі хвилі. Особливо Олена спричинювалася го-
ловно до сього. Повинишпорювала, бог зна звідки тоті варіяцтва
на день божий та й проглитала їх у цілім значенні того слова! А
як розуміла про се опісля розказувати! Юрбою окружали її
мужчини, і то ще молоді, а вона говорила, розбирала і перечи-
лась, що тільки — боже, змилуйся! Бесіди пекучі, немов залізо,
небезпечні слова, як: соціалізм, натуралізм, дарвінізм, питання
жіноче, питання робітницьке бриніли, мов бджоли, біля чесних
ух пані радникової й лякали, наче страшила, в білій днині її на-
божну душу, денервували її та спроваджували безсонні ночі…
Мало що розуміла вона з того; відчувала однак (справдешнє
чисте серце материнське завсігди на правій дорозі), що дуже
лихий і небезпечний демон заволодів душею доньки, котру пані
радникова так обережно стерегла, та й вніс її в країну
смішливості й безумства! Наче іскри огняні, сипалися слова з
уст дівочих і падали важкими ударами на бідну женщину. Ах,
що вона сього дожити мусила, що її донька розвивала нежіночі,
хоробливі, безбожні погляди та говорила про якусь
рівноправність між мужчиною і жінкою!!! В таких хвилях була
би вона найрадніше з сорому та лютості в землю запалась, її
донька! Донька ц. к. лісового радника виказувала думку, щоби
жінкам було вільно ходити в університети, там нарівні з мужчи-
ною набувати освіту; в життю самій удержуватися, не ждати
лише подружжя, котре сталося простим прибіжи-щем проти го-
лоду й холоду!! Се якраз виглядало, начеб її нічого не учили, і
вона мусила побоюватися о свою будучину! Матінко божа: во-
на, така прегарна, поважна, потрібувала щось подібне ще й явно
голосити!..
Се все вона таки на свої уха чула. Що однак при інших на-
годах і публічно говорила, доносили їй добрі, поважні товариш-
ки і знакомі:
— Наколи ви їй ті дурниці не виб’єте з голови, то будете
наслідків гірко жалувати; вона ще молода, буйна!
— Дівчина губить легкодушно свою будучину і відстрашує
від себе і від других сестер женихів!
— Де, ради бога, нассалась вона того трійла? — питала
знов інша з товаришок.
— Чи завважали ви ту двозначну усмішку в молодого К.,
коли вона остатнім разом розводилась про жінок-лікарок, дово-
дячи, що вони були би правдивим добродійством для
суспільності? А молодий К., се ж прецінь всім звісно, перша
партія в місті!
— Хто ж буде дома їсти варити, наколи жінка стане до уря-
ду ходити? Хто буде порядкувати, прати, шити? Невже ж муж-
чина? Ха-ха-ха! Чи ж се не чиста дурниця розводити такі теорії?
Я поважаю й шаную вас високо, ласкава пані радникова, однак
ви супроти того дівчати не заховуєте достаточно материнського
авторитету. Най би моя дитина виступила з такими
нісенітницями, я її вже скоро привела б до розуму! Або чи ви
чули, що про цю пані С. говорила? А вона прецінь теж щось
знає!
— Що, ради бога, що казала пані С.?
— Казала: ціле її поведения то лише вища тактика коке-
терїї; я женщина й доволі знаю тайні ходи жіночої думки. На
такі слова правди не знала пані радникова нічого відповісти.
Сиділа, наче б здеревіла, по таких бесідах.
— Що ж мені діяти, дорога пані докторова? — питала вона
стиха.
— Що? Попросту книжки забрати і читання хоробливих ав-
торів раз на завсігди заборонити!
— Сього я не можу вчинити Олені — не можу! Щодо забо-
рони, то забороняю, і як ще; але книжки забирати… того я
справді не можу, пані докторова!!
Тут виринула перед її душею висока стать молодої дівчини
з сніжнобілим обличчям та супокійними лагідними очима…
— І що ж вона таке, що ви супроти неї такі безсилі?
— Що? «Мамо», каже: «дозволь, нехай я тебе поважаю та
не причислюю до тих, котрі навмисне не хочуть зняти полуду з
очей; що, боячись правди, немов світла сонячного, затопчують
своєвільно людські права»…
Такі і тим подібні хвилі переживала пані радникова. На
жаль, ся дівчина вміла все її супокійну душу виводити з
рівноваги, як-небудь вона за кождий раз по таких бесідах (з бо-
лем і лютістю заразом) висказувала їй свої думки. Се ніколи не
помагало. Наче тінь, підіймалася за старшою сестрою й Ірина, і,
терпелива та лагідна, якою завсігди бувала, вміла в таких хви-
лях, немов правник, заговорювати й заспокоювати паню радни-
кову, а гаряче боронити поступки й погляди сестри. Десь-колись
прилучувався до них і один молодий чоловік, медик, Стефан
Лієвич. Повернувши з-за границі на ферії додому, заходив він у
дім пана радника та затроював життя пані радниковій…
Чого вже він не оповідав!.. Боже, змилуйся! А вони при-
слухувались йому, неначеб апостол правди витав між ними та
розказував про все блаженство небес. Оповідав, приміром, про
студіюючих жінок і інших, тим подібних; говорив, що багато з
них здає екзамен з найлуччим успіхом, а раз оповідав (то се вже
брехав, як собака), що декотрі з професорів поженились таки із
своїми студентками!! І багато, багато чудного розказував ще…
— Емансипація жіноча в Швейцарії або і в інших поступо-
вих краях — се точка давно виборена. Приходиться соромитися,
що тут жінки остались ще так позаду за другими народами; не
то, що не журяться самі про се, щоби здобути собі
рівноправність із мужчинами, але вважають її якоюсь химерою.
Заграбавшись між свої чотири стіни, не завдають вони собі
навіть настільки праці, щоби дещо путнього прочитати, щоби
хоч тимчасом сею дорогою очиститись з перестарілих, дурних,
просто смішних пересудів. А про якусь основну освіту, про ро-
зуміння природознавства та матеріалістичної філософії нема
вже й бесіди. Освоєні поверховно з поодинокими галузями наук,
з поодинокими фактами всесвітньої історії, думають, що вони
справді доволі озброєні супроти вимог життя. І вони задумують
з горсткою того наукового краму при невідраднім положенні,
яке тепер займають в суспільстві, вести боротьбу о
існування! — Тут і розсміявся він. — Аж розпука бере, — гово-
рив він раз, наколи Олена з блідавим лицем і широко створени-
ми очима прислухувалась його словам, — коли подумаєш, в
якім глибокім сні остаються ще нині жінки, як мало журяться
про свою самостійність!..
— Вони тому не винні, Лієвичу, — перебивала тоді, боро-
нячи, Олена. — Се лиш наслідки нещасного виховання та
вкоріненого пересвідчення, що думати-знати пристоїть муж-
чині, а жінці має воно служити за оздобу!
— Се дійсно так, дійсно, наслідки пересудів і темноти; од-
нак, наколи яка женщина підійметься і, щиро беручись за діло.
старається збудити сонну сестру, чому кидаються на ню, нена-
чеб вона торкала їх огняними кліщами? Чому, приміром, ганять
вас, Олено, наколи ви їм висказуєте свої просвічені, здорові по-
гляди? Се є власне те, чого я жінкам не можу простити. Щодо
решти, то вони справді не винні. Доки сучасний устрій
суспільності існуватиме, доти остануться вони малолітніми; од-
нак, і сей лад не вічний. Будучина жіноча лежить в їх руках. Не-
хай озброюється кожда по можності, після обставин, а зброя їх…
яка чиста, яка сильна, як варто по ню сягнути!! Се — знання,
Олено!
Так говорив він часто, а часом ще більше. А пані радникова
знала, що всі ті «об’ясняючі» розмови відносились до неї, бо во-
на поборювала ту модну, божевільну й деморалізуючу хоробу
на кождім кроці. Для того й ненавиділа вона його з цілої душі,
всіма нервами її величезного материнського серця! Для Герма-
на-Євгена-Сидора не мав він ніколи приємного погляду, ані
доброго слова. Він важився прибирати позицію й манери мен-
тора, неначеб вона його о се коли-небудь просила або її чоловік,
радник, хоч би одним звучечком!!. Нечемний!.. Із своєю вели-
канською постаттю, густою русою гривою видавався він наче
фірман біля ніжної граціозної фігурки Германа-Євгена-Сидора…
Одного разу роззухвалився навіть він до того ступеня, що
вичитав йому в брутальний спосіб літанію. Вона лиш припад-
ком зачула останні слова плебейської проповіді й то, власне, ко-
ли вступала в малі офіцини, в котрих мешкав хлопець, але забу-
ти їх вона ніколи не зможе!
— Наколи б я мав вас у руках, ви, нікчемний, з глибини
душі зненавиджений хлопче, — сичав він, — може, й удалось
би мені вас ще видобути з сього болота, в котре ви як-небудь,
ще такі молоді, залізли по вуха; а так ідете чимраз дальше до
згуби! Тепер…
— Ви не маєте мені нічого розказувати, нічого приписува-
ти! — боронився Герман-Євген-Сидор. — Зрештою іду зараз до
Олени й розкажу їй, як чемно вміє говорити апостол жіночий.
— Безвстиднику! — закипів молодий чоловік. — Зрештою
йдіть! Вона буде тішитись, коли довідається про аванс свого
брата, котрий їй і без того наводить безсонні ночі.
З тої хвилини давала вона (радникова) йому при кождій на-
годі зрозуміти, що його присутність їй ненависна; а він (наколи
вже йому надто було) блід, однак — мовчав, чого вона ніколи
зрозуміти не могла, і — з’являвся наново…
Так зітхала пані радникова не раз з глибини серця, згадую-
чи згубні химери своїх доньок. Могла однак говорити й думати,
що хотіла; могла невтомимо нагадувати донькам границі
жіночого світогляду, — все було надармо. Вони оставалися
вперто при своїх фарсах і носили голови інакше, як випадало
донькам ц. к. радника лісового…
* * *
Був пізній ясний вечір і вже по великодніх святах. Мале
містечко утихло, і виразно було чути шум гірської ріки, що
прорізувала місто. Воно лежало в долині, а по обох сторонах
підіймались величаво гори — Карпати. У мрячну синяву спови-
те верхів’я, освічене магічним світлом місячним, викликувало
чудні тужливі чуття в людській груді…
З одної малої незначної хатини вийшли Олена і Лієвич. Во-
на довірливо сперлась на його рамено, і обоє звернули в одну з
тихих улиць.
— Який нині чудовий вечір, Стефане, — промовила вона
стиха, поважно. — Начеб для тебе бог наказав супокій, щоб ти
його міг подивляти ще востаннє в цілій супокійній красі!
— З тобою, Олено. Що він мені без тебе? Який я щасливий,
що перебув з тобою остатній вечір. А все ж таки, — додав він
трохи згодом, — мішається з сим чувством важкий сум, коли
подумаю, що вже завтра мушу від’їжджати від тебе, і то на два
роки !!
Її пройняла легка дрож, і вона з нервовим посміхом сховала
золоті коси глибше під хустку і, пригорнувшися ближче до ньо-
го, мовчала…
Він похилився вперед і заглянув їй в очі. Вона видалася
йому блідою.
— Ти не кажеш, Олено, нічого? — питав він стиха.
— Не можу говорити, Стефане… Буду тобі писати.
— Однак я хотів би, щоб ти говорила. Хочу чути твій го-
лос. Хочу його чути до останньої хвилини!
— Може, тобі зложити присягу вічної любові й вірності? —
питала вона його з вимушеним усміхом.
— Ні. В присяги не вірю. Ти се знаєш. Вірю лише в силу
любові. А ти ж мене любиш… ти! — сказав він з утіхою, з тре-
пещучим щастям у голосі. — Скажи! Я хотів би ще раз се почу-
ти!
— Люблю! — сказала вона, майже сміючись.
— З першої хвилини? — питав він у недовірчивім тоні, а
гучний усміх промайнув по його обличчю.
— Так, Стефане, з першої хвилини, коли тільки я перекона-
лась, що ти говорив правду, а не так, як багато мужчин, як вза-
галі так багато людей, не боявся ніколи і нічого.
— А з другої хвилини?
— З другої… що був дійсно цілою людиною, не дробився в
кусники для всіх і нікого, не гнувся, а прямував безвглядно до
одного, до праведного; що задивлювався на жінок не очима
нинішнього брудного егоїзму, а людини людяної…
— А з третьої, рибчино?
— З третьої… коли переконалась я… ах, що! — перервала
нараз жартівливо. — Пощо казати? Щоб ще став зарозумілий, як
другі, що далі вже не будуть знати, що з собою починати, як по-
водитись, яким чином доказувати, що ось то вони!.. Ах, як вони
мені всі збридли!!.
— А з четвертої? Вона сміялася тихенько.
Що не чути було від тебе помад та пахощів на милю, що —
«пардон» — не обертав ти себе в якусь модну малпу. Великий
та здоровий, — жартувала вона, — стояв мій «пан і король» між
блискучим, вигладженим гуртом і не знав порядно гуляти кад-
риля, а ще менше у відповідній хвилі прискакувати до дам із
плащем і рукавичками. Наче справдішній московський медвідь!
Обоє сміялися.
— Якби то так тебе твоя мати почула! — обізвався він. Во-
на здвигнула плечима.
— Я мовчу, бо мене не питають. Наколи б спитали, сказала
б правду.
— Я знаю, що й ти не боїшся. Тому й вірю тобі, голубко,
однак мені досадно, коли згадаю, що твоя родина мене не тер-
пить. Їм може забагнутись присилувати тебе, щоб ти вийшла за
когось другого, що, по їх думці, гідніший доньки радника!
Вона розсміялась.
Присилувати, Стефане? Хто може мене присилувати?
Мізерна гордота моїх родичів? Іди ж бо: пригадай собі лучче,
що я тобі казала, коли мовила, що стану твоєю.
— Се я добре пам’ятаю, Олено. Казала, між іншим, і те, що
не могла би-сь без любові ні до кого належати, хіба би-сь пере-
стала чувствувати. А тоді, — казала, — людина що?
— Бачиш, Стефане? — обізвалась вона тихо, — природа
каже правду, а супроти неї йти, значило б те саме, що звергати
зброю проти себе.
— Вони, може, будуть тобі яку partiе brillant надставляти, а
не що б ти хотіла! О, Олено, і залізо ломиться!
— Так ти не віриш мені, Стефане?
— Вірю.
— Чому хочеш мене переконати, що могла би-м за другого
вийти?
— Бо ти також людина…
Вона висвободила свою руку з його і гордо повернула го-
лову.
— Ти думаєш, я належу теж до тих, котрі уперед спокійно
важать становище і всі обставини якоїсь там людини, все
розміркують, а наколи все гарно згоджується, починають люби-
ти? Думаєш, що можна би у моїм серці любов штучно виплека-
ти? Стефане, — почулось трохи згодом докірливо, — думаю,
що ти повинен мати нині для мене інші слова, а не себе і мене
мучити сумнівами.
— Прости мені, Олено! — просив він пристрасно. — Однак
гадка, що ти могла б належати до другого, а не до мене, дово-
дить мене до краю, і я не зношу її просто!
— Успокійся, любчику! — прошептала вона лагідно. — Вір
у мою любов. Чому не мучусь я, що протягом двох років могла
б і тобі інша сподобатись? Адже й ти лиш людина! Тебе в’яже
лише любов до мене. Інших обов’язків не маєш супроти мене;
наші заручини — тайна.
— Я, Олено, я! Зі мною річ інша. Я паную над обставинами
й тому можу сказати, що від мене залежить моя доля. Жінка од-
нак, вона тепер полишена на волю долі…
— Дійсно, — сказала вона з вимушеним усміхом. — А так
були б ми вже з сим і готові, і могли б о чімсь мудрішім погово-
рити. Вже недалеко додому, — додала тихим голосом.
— Ні. — І обоє замовкли.
— Але ти будеш часто писати… — перервала вона перша
тишину.
— Буду. Буду провадити для тебе дневник, а при кінці кож-
дого місяця посилати.
— Вони, може, прецінь скоро проминуть, ті два роки, Сте-
фане?.. — її голос краяв його серце.
— І для чого б ні, серденько? Один рік у В., а другий, коли
буду асистентом… Не клопочись, а бережись лише. Оставайся
фізично сильна, а тоді все легше перебувається.
— Я буду берегтись, — відказала вона лагідно і слухня-
но. — Я й тепер сміюсь моді в лице. Але ти, Стефане, бережись
і ти… ах!
— Що, любко?
Вони станули й споглянули на себе. Обоє були бліді.
— Ми вже дома.
— Навіть і не завважив, — відповів він придавленим голо-
сом.
— І мені не здавалося, що так близько… З її побілілого лиця
горіли стривожені очі. Приступила близько до нього.
— Бувай здоров, Стефане! — і, вхопивши його за руку,
сильно стиснула. — Пам’ятай про мене… — шептала в неска-
занному зворушенні. — Чуєш? Пам’ятай!!
Олено!
Він пристрасно притис її до серця. Опісля цілував мало що
не кождий палець. Ледве замітив, як ухопила ного за руку й теж
цілувала. Він злякався, а вона скричала з болю! Одночасно
опустила голову на його груди й заплакала.
— Сили… дорога дівчино! — просив він беззвучним голо-
сом, а в горлі неначе давив його корч.
— Боюсь о наше щастя! — простогнала вона ледве чутно.
— Я… я… ні… — відповів він.: — Ми ж любимося…
Любимося, Стефане, любимося…
…………………………………………
Будучина настала. Вона приволіклась і знічев’я уставилась,
довго й гаряче дожидана й тисячний раз проклята, з своєю чуд-
ною барвною мішаниною горя й утіхи. Радникові нанесла вона
чимало жури й болю. Особливо «світило родини» наводило не-
милосердно хмару за хмарою на безжурну голову пана радника і
його жінки. Як скоренько, здавалось добрій женщині, пройдуть
шкільні роки! Як легко осягне становище придворного радника!
Сього бажала вона за всяку ціну в світі! Однак інакше склалося.
Почавши від найнижчих класів, треба було для Германа-
Євгена-Сидора тримати домашнього інструктора. І як-небудь
пан радник з професорами жив на найліпшій стопі, через се дім
його був для них кождого часу отвертий; все ж таки Герман-
Євген-Сидор приносив кождого півріччя чимраз то гірше
свідоцтво. При таких нагодах змінялись любов і пестощі вітця в
скаженість. Поводився наче божевільний і був би роздер сина,
коли б не сестри. Небоги мали вже сховок, в котрім держали
хлопця доти, доки лютість батька не минула, і він знов у сер-
дечний, супокійний спосіб не запитував про «дитину». Тоді
брала мати на себе тяжке завдання настроювати батька на «доб-
ре», вставляючись за ним гаряче.
— Воно ще таке молоде, дитинне, — мовляла вона, — му-
сить вибуятись; час і будучина наведуть його і без того до пут-
тя, поваги і розуму. В тих школах і старі знетерпеливились би, а
не то — воно!
Батько успокоювався, м’якнув, цілував сина і умолював,
щоби він уже раз прийшов до свідомості та поправився.
Підвищив йому гроші на дрібні видатки, купив золотий годин-
ник, купив коня вмисне лише для нього і т. п. Ах, що ж бо то він
і не виправляв з тими кіньми — не надивився би-сь і за днину! І
гніватись на нього? Та за що?.. Що бистроумний? Хитрий?
Ба! — Що вміє до свого допняти? Тупий книгоїд сього не дока-
же… Так, приміром, замість до школи, забіжить тихцем до ка-
сарні, де завдяки протекції якого там нижчого «оборонця
вітчини» дістане схованку і приглядається годинами всім шту-
кам їздців та військовим фарсам.
Опісля віддає їх дома одну за одною неабияк, а сказав би-
сь: par excellence!
В таких хвилях розходилось серце старих з розкоші, і пан
радник присягався, що позволить йому відбути службу од-
норічного охотника хоч би й при гусарах.
— Куплю йому, — говорив він з ентузіазмом, — таку
«бестію», за котрою всі офіцери будуть губи гризти…
Матуру здав Герман-Євген-Сидор з тривогою, ледве що
свідомо. І вибила за нею година щастя, а заразом і година
безіменного суму для родини Ляуфлерів. Герман-Євген-Сидор
від’їхав до В., щоб відбути там дожиданий рік служби
військової, а радість родичів не тривала довго. І не стямились
вони, як стали чим раз, то частіше появлятись всякого роду век-
селі на поличках ляуфлерівського бюрка. А пан радник? Його
самого можна було частіше, як перед тим, бачити в кав’ярнях.
Деколи він таки там і ночував.
В протягу трьох літ, почавши з вечора, в котрім Олена роз-
сталась з Лієвичем, змоглася вже колишня «слаба сторона» рад-
ника в непогамований наліг…
І нині пересиджував пан радник з своїми вибраними това-
ришами при «шклянці» та нарікав гіркими словами на своє без-
талання.
— Коли Сидор буде і дальше таке заводити, — жалувався
він, — коли не перестане, то доведе до того, що піду з торбами!
— Ще чого не стало! Воно не буде так зле, любий радни-
ку! — потішав один із товаришів. Радник розсміявся гірко.
— Не зле? Пиятика, картярство й проче ледарство — се в
молодого двадцятидвохлітнього хлопця не зле? Ой, прислужив-
ся він мені, що піду з торбами… з торбами, кажу, бо вже я не в
силі дальше сього тягаря двигати!
— Лишіть його лиш, най вибуяється. — замітив знов
інший, якийсь податковий урядник. — Я вам ручуся, що вийде з
цілої історії такий чистий, такий нетиканий, як лиш того треба!
Буде ще найліпшим мужем, найліпшим батьком; у нього бист-
рий розум і духа чимало! Думаєте, що я був інший у молодих
літах? Думаєте, що наді мною не плакала не одну нічку небіжка
мати? І що ж з того? Я успокоювався помалу, от і пішов, слава
богу, у власних силах угору.
— Як, для бога, йому не гризтись?! — кликнув другий,
лікар і приятель родини Ляуфлерів: — Подумайте лиш, з ласки
своєї: він має ще дві незабезпечені доньки дома, а той без-
совісний драбисько так і накладає тягарі на карб родини.
Лярі-фарі, любий докторе! Незабезпечені! Дівчиськами не
журюсь зовсім. Позабезпечуються самі!.. — відказав «податко-
вець». — Зрештою одна, а саме Олена, так як би вже й заручена
з молодим К.?.. Невже ж, Епамінондасе?
— Ні, товаришу, не заручена, не освідчився ще…
Але ж бо люди так говорять; зрештою просиджує цілими
днями у вас!
Вона його не хоче !
— Не хоче?
Каже, що не любить.
Тут і настала нараз тишина.
— А що ти на те, старий? Радник здвигнув плечима.
— Що ж я можу вдіяти? Силувати її? Вона не дасться при-
силувати!
Один старий майор, що прислухувався спокійно розмові
своїх товаришів, нараз зареготався.
— Тут і видно, — відозвався він, — хто верх веде дома!
Бабське панування! Має вона хотіти? Чи вона, молода, є в силі
сама рішати про своє щастя, свою будучину? Встидай-ся, ста-
рий! У твоїй молодості приспівував ти інакше. Адже молодий
К. — се пишна, се славна партія! Doctor juris, судовий ад’юнкт,
се б тобі прецінь з рук не випускати!
Радник потупив очі у шклянку і знов здвигнув плечима.
— Що я можу вдіяти, товаришу? Чуєш, не любить його !..
— Не любить його! Начеб люди не побирались і не жили й
без любові! Дурниця! Химера! Колись вона сього гірко пожалує,
однак властивим виновником будеш ти! Діти виховуються
інакше, пане Ляуфлер! Як довго ти живеш, доти ти й паном; але
у тебе не знати, хто голова дому. Кождий сам собі паном. Кож-
дий іде, куди йому догідно, хоч би і до чорта. З того тепер пока-
зуються і наслідки; от тепер і маєш «любов»!
— Ваша правда, майор, слово честі, що ваша! — вмішався
наново контролер.
— Абсолютизм у родині — се річ наймудріша. Думаєте, що
в мене інакше? Моя воля — се воля всіх; а щодо точки лю-
бові — покажу приміри. Чи женився я з любові? Женились ви,
може? Мені нараджено «мою», і я пішов раз у дім, далі другий,
третій, придивлявся всьому отвертими очима, прислухувався
насторченими вухами, розпитувався, розуміється, делікатно про
теє-то, привик до неї, освідчився — і кінець. Мені видається,
пане раднику, що ваша Олена геть-геть переросла вас. Коли б се
робили хлопці, се б мені було ще сяк-так до вподоби, але
дівчата — ніколи! Прислухався я їй раз, як вона вела якусь роз-
мову, але кажу вам щиро, що наколи б була менше гарна, то не
прощено би їй ніколи тих дурниць, котрі, немов цвітами, повби-
рала гарними словами. Начиталася нездорових творів, і то є ко-
нечні наслідки. Вам було їй поводи наложити, а й тепер ще не
запізно. Попробуйте лиш і переконаєтесь, що зігнеться.
Я се також завсігди говорю, — обізвався знов старий май-
ор. — Дисципліна мусить доводитись до остатніх консеквенцій,
особливо ж у жінок. Жінка — то молодий кінь. Почує сильну,
залізну руку, так і подасться і вліво і вправо. Я не кажу поводи
стягати, але й не надто попускати. Якраз посередині, тоді йде
гарно кроком. Де-не-де цвяхнути батіжком. Перед трапом трохи
острогів, перед бар’єром — удар і остроги, поводи свобідно, тоді
летить! Надто замучувати не варто, особливо спочатку; се ж моя
теорія. Ляуфлер був завсігди лихим їздцем, тому ж його і кож-
дий кінь скидає з сідла. Так, так, — додав трохи згодом і заду-
мавшись, — дисципліна мусить проводитись, мусить…
…………………………………………
— Дай-но мені раз з Оленою розмовитись,
Епамінондасе! — говорив доктор, коли оба верталися одною й
тою самою дорогою додому.
— Говори. Скажи їй і те, товаришу. Те, ти ж знаєш… що її
батько незабавки перестане тим бути, чим був досі, а то лісовим
радником…
— Вона добра, шляхетна, — відказав, потішаюча, док-
тор. — Буде з усіх сил старатись, щоб її родина не терпіла убо-
жества; коли б лиш того могла забути…
— Кого, любчику?
— Стефана Лієвича…
— Помершого?
— Еге ж…
— Боженьку, а вона… що з ним?
— Не знаєш нічого, старий? Адже нервовість… на! Опроче
се трапляється часто-густо, що батьки суть остатні, котрих у
такі справи втаємничується…
— Любила його?
— Авжеж! Обопільно. Він від’їхав, як і то тобі відомо на