несуть, курей не дають, суничок і горіхів не збирають в лісі, прядива
самі не мають, та ще і Чалим Савою лякають. Один бестія утік. Я сама
мушу собі їсти варить, а Кася моя,- (до дочки) кланяйся! – сама,
вибачайте, сорочки стирає. Вони мене в гроб вженуть своєю
непокірністю, а Касю мою,- (до неї) кланяйся! – так настращали, що
бідне дитя не спить та цілу ніч зітхає. (До дочки.) Кланяйся! Нема у нас
заступника, нема мого коханого малжонка** Яся; за другого ж вийти
заміж я не можу, бо так кохаю свого покійничка, як свою душу!..
Потоцький. Пані мені вже обридла своїми скаргами на хлопів! Пане
Яворський!
Яворський підбігає.
Яворський. Слухаю пана.
Потоцький. Я б хотів…
Яворський. Слухаю пана. (Хоче йти.)
Потоцький. Прошу ж слухать до кінця, а ні, то, може, пану дать води?
Яворський. Ні, бардзо дзінькую, я сьогодня нічого солоного не їв.
Потоцький. Зроби мені велику ласку.
Яворський. Слухаю пана.
Потоцький. Женись, я буду твоїм сватом…
Яворський. Слухаю пана.
Потоцький. Пані Качинська! От я даю п’ять тисяч злотих приданого панні
Касі і хочу, щоб вона зараз повінчалась з паном Яворським; тоді буде у
вас заступник, і ви мене зоставите в спокої!
Качинська. Ясновельможний пане! Доня моя… (До Касі.) Кланяйся!
Кася присіда.
Доня моя занадто молода, вона про шлюб зовсім не дума, їй ще треба
підождати пари; а коли вже ласка панськая для бідної вдови, то краще я
повінчаюся з паном Яворським.
Потоцький. Пане Яворський!
Яворський. Слухаю пана!
Потоцький (показує на стару Качинську). От пану наречена. Сьогодні
хочу і весілля справить.
Яворський. Слухаю пана.
Потоцький. Пане Яворський, поцілуй свою наречену!
Яворський. Слухаю пана (Іде до Качинської.)
Качинська. При людях соромно. Нехай уже по шлюбі, ясновельможний
пане!
Потоцький. Пане Яворський! Прошу до шлюбу зараз.
Яворський подає руку Качинській. Кася присіда Потоцькому.
З дороги Качинська обертається.
Качинська. А коли ж ясновельможний пан дозволить взять п’ять тисяч
злотих?
Потоцький. По шлюбі.
Яворський. Слухаю пана!
Вийшли.
ЯВА V
Ті ж, без Яворського, Качинської і Касі, а потім Жезніцький і гайдук.
Потоцький. Ха-ха! Серед таких тяжких обставин для розваги приятна
комбінація! Потап! Після шлюбу закликать Яворського до мене – я його
не пустю до Качинської, буде з неї п’ять тисяч злотих! Ха-ха!
Входить гайдук з листом, за ним Жезніцький.
Гайдук (подає лист). Від хорунжого пана Реви лист.
Жезніцький (потирає руки). А при ньому скованого гайдамаку привели.
Потоцький (читає). “Вчора біля Очеретного21 я наскочив на
гайдамацькую ватагу, розпудив хлопців, порубав, а ватажка Саву
Чалого на суд ясновельможного пана посилаю!” (Говорить.) Знову Сава!
Четвертий Сава! Подле ім’я, коли його почуєш або вголос вимовиш, то
мов гадюка в пазусі ворушиться й сичить. (Читає.) “Тепер околиця вся
наша від страху спочине, бо цей харциз Сава так настращав усіх, що
рідко хто не схоплюється в сні і не кричить це подле ім’я! Усі
з’їжджались до мене, коли почули, що гайдамака Сава Чалий у мене в
руках. Вже вся шляхетська околиця знай радіє, що Саву піймали, а
хлопи похнюпили носи і посмирніли. Тепер ми будем спать спокійно”.
(Говорить.) Даремно! (До Жезніцького.) А приведи сюди харциза;
побачим, що за птиця!
Жезніцький. А може б, перше підпекти?
Потоцький. Поспієш ще, давай сирого.
Жезніцький. Слухаю. Запорожці всі в тюрмі, а один утік; коли б не
гайдамаки, чого йому тікать? (Пішов.)
ЯВА VI
Ті ж, без Жезніцького.
Шмигельський. Ясновельможний пане! Коли вже я оригінал, то
дозволяю собі все, що думаю, говорити прямо.
Потоцький. Через шлюб Яворського я в гуморі. Говори.
Шмигельський. Нехай Жезніцький не спішить допитувати запорожців,
можна ж певні відомості мать від коша.
Потоцький. Покриють, гадюки.
Шмигельський. Не треба звіра дратувать! Відомо пану, коли українська
партія в Лисянці22 без всякого суда сорок запорожців смертю скарала,
якими муками жидам і шляхті заплатили їх товариші?
Потоцький. А ми поквитаємось!
ЯВА VII
Ті ж і гайдамака, скований і зв’язаний, біля нього козаки з списами.
Потоцький (довго дивиться на гайдамаку). Ти знаєш, хто я?
Гайдамака (довго дивиться на Потоцького). Може, знаю, а може, й ні!
Потоцький. І смерть твоя, й життя – в моїх руках!
Гайдамака. Може, в твоїх, а може, й ні.
Жезніцький. Гадюко! З тобою пан Потоцький розмовляє!
Гайдамака. Може, Потоцький, а може, й ні.
Жезніцький. Я з тебе живого здеру шкуру за такі слова.
Гайдамака. Може, здереш, а може, й ні.
Потоцький. Стривай! Хто ти? Скажи по правді – я тебе зараз одпустю.
Гайдамака. Може, одпустиш, а може, й ні.
Потоцький. Признайся, я тобі сто злотих дам, ти Сава Чалий?
Гайдамака. Може, Сава, а може, й ні.
Потоцький (бере з столу пістоль і цілить в гайдамаку). Говори: ти
Чалий? Уб’ю, як собаку!
Гайдамака. Може, уб’єш, а може, й ні.
Потоцький стріляє; осікається пістоль.
А бач, не вбив!
Потоцький. На палю його зараз!
Гайдамака. Це той Потоцький, що розум в нього жіноцький23.
Потоцький. Посади його в бочку і задави димом від сірки.
Гайдамаку виводять.
Ну, пане Шмигельський, що з таким народом зробиш?
Шмигельський. З таким народом можна весь світ покорить!
Потоцький. Ти мене дратуєш не менш, ніж цей диявол; стережись!
Шмигельський. Я шут, оригінал; мені ясновельможний пан дозволив
говорити все, а в пана слово королівське, і я знов сміло говорю. Вели,
ясновельможний пане, замість мук і кари, розкувать його, нагодувать
його гарненько, дай йому добрий кухоль горілки – і він тобі розкаже все,
а муками і страхом нічого ти від нього не добудеш!
Потоцький. Ха-ха-ха! Гайдамаку вітать, як дорогого гостя? Оригінально!
Гукни Жезніцького!
Шмигельський (до козачка). Поклич пана Жезніцького.
Потоцький. Чудово, чудово!.. Почнем харцизів частувати, музика буде
грати їм, нехай танцюють п’яні бестії, а після танців і на палю!.. Нехай
оригінально умирають… Ха-ха-ха!
Входе Жезніцький.
Розкувать гайдамаку, дать йому добре їсти, поїть горілкою три дні, щоб
кожний день був п’яний, як на весіллі, а Лейба нехай грає йому на
цимбалах веселу до танців! Ха-ха-ха! Нова кара! Ну, чого стоїш? Ти
м’яса хочеш? Буде м’ясо! На третій день, коли нічого нам харциз не
скаже, посади його на палю; Лейба буде грать йому веселу, а він нехай
конає, бестія, під танець.
ЯВА VIII
Ті ж і гайдук з листом.
Гайдук. Ясновельможному від хорунжого Реви лист. (Вийшов.)
Потоцький (читає). Сава Чалий!.. (Говоре.) Диявол! Знову це гадюче
ім’я!.. (Читає.) “Сава Чалий нас обманив. Навмисне він послав малий
загін, його посікли ми і ватажка піймали, а той сказав, що ніби Чалий він.
Його послав я вашій мосці*. Тим часом справжній Сава на другу ніч з
загоном чоловік у двісті напав на Очеретне, забрав з комор пшоно,
сало, весь хліб, всіх коней, сорок пар волів, дочку підстарости
Курчинського, прекрасну Зосю, взяв і щез, як дим в повітрі!” (Говорить.)
Диявол! Диявол! Диявол! (Читає.) “В погоню пішла хоругв Ружицького”.
(Говорить.) О, коли б його піймали, я місяць би його горілкою поїв, поки
б не збожеволів він, а потім на цепу водив би його по всій Україні. Ні, це
не чоловік, це, певно, чорт назвався Чалим.
Шмигельський. Це міф, ясновельможний пане. Певно, кожний ватажок
навмисне Чалим себе зве.
Потоцький. Ні, ні!.. Це надзвичайний чоловік, це не міф; а тілько так його
всі фиглі цінять гайдамаки, що кожному б із них хотілось Чалим буть!..
Але то все мізерія!.. Сава справжній був в Карапишах24. Він на очах
Миколи Потоцького і трьохсот його волохів погасив бочки смоляні так
легко, як свічки; пальнув у вічі всім з мушкетів, щез як вітер, потім побив
погоню, і небіж мій з волохами своїми мусив світом рушить, бо думав
він, що сила Сави переважить його силу; а Сава в той самий день
спалив всю слободу і вивів хлопів всіх в степи далекі! Га?.. Це
страшний, це надзвичайний, це цікавий чоловік! Пане Шмигельський! Ти
говорив, що знаєш народ, що жив ти довго серед його, тобі відомі всякі
фиглі, бо ти й вояка добрий… Їдь, іди, що хоч роби, найди і приведи мені
ти Чалого! Він не дає мені спо-кою, не буду їсти й спать, поки його я не
побачу! Я його помилую, я його хочу побачить… Пообіщай йому
маєтності великі, сто тисяч злотих, від короля шляхетство; і все те я,
клянусь, добуду, дам, тілько нехай пристане на мою руку і поможе мені
гайдамаків всіх переловить!.. Це ім’я – Чалий – сила! Це та сила, що
приворожує людей до себе! Ради краю, ради спокою одшукай і приведи
мені Чалого, бо коли до себе ми його не переманим, то гайдамаччина
Хмельниччиною стане!
Шмигельський. Я згоден, і піду шукати Чалого хоч зараз, і жив не буду, а
знайду його, і коли він справді є, то переманю його сюди. Але для
поспіху у такім ділі прошу ясновельможного я пана написать до Сави
лист і приложить свою печать гербову, бо Сава, певно, так не ввіриться
мені, а в тім листі пообіщай йому вільготи для поспільства, про які я
говорив вже його мосці!
Потоцький. Умови з хлопом? Хлопові лист? Багато хочеш ти!
Шмигельський. Історія складається з помилок, і коли ті, що на чолі
стоять народу, свої помилки поправляють бажанням стать на певний
шлях,- вони достойнії сини отчизни!
Потоцький (після паузи). Ходім! Я дам тобі до Сави лист. І коли справді
Сава є і гайдамаків припинить поможе, тоді я все зроблю і для
поспільства, аби надалі вже життя спокійне забезпечить Україні.
Шмигельський. А коли ця думка золота та стане ділом, вона всю
Посполиту Річ і заспокоїть, і прославить!
Завіса.

ДІЯ ТРЕТЯ
КАРТИНА 1
Ліс. В глибині насипано дві купи грошей; купи покриті воловими
шкурами. Біля куп вартовий з списом у руці.
ЯВА І
Вартовий (пройшовшись). Нема ще варти; а час би вже й перемінить
мене!
Входить п’ять чоловік козаків.
Чотири одягнені в чорних свитках, при шаблях, з мушкетами за плечима
і списами в руках, а п’ятий у запорозькому жупані.
А от і нова варта – даремно ремствував. Пильнує добре старшина!
Запорожець. Панько! Ти будеш на варті біля грошей.
1-й вартовий. Приймай! Тут дві купи грошей: одна – срібні, друга – мідні!
Нехай скарає того бог, хто візьме шаг із грошей кошових.
2-й вартовий. Щоб сонця я не вздрів, коли я сам візьму або кому
дозволю взять хоч шаг один із грошей кошових.
Запорожець. Тепер ходімо далі зміняти вартових.
1-й вартовий. Я тут вас підожду.
Запорожець. Гаразд.
Зникають.
ЯВА ІІ
Т і ж, без запорожця і варти.
1-й вартовий (набиває люльку). Добре все заведено у нас. Кожний
чоловік знає своє діло. А все то Сава!
2-й вартовий. Кажуть, що коли б Саву нашого та кошовим на Січі
обібрали, то він би об’явив війну ляхам.
1-й вартовий. Підожди, він і так вийде битись в чисте поле; адже скрізь
розсила листи – присоглаша до себе малі купи, збирає хліб, пшоно і
сало. Вже і тепер надбали стілько, що стане нам на цілий рік.
2-й вартовий. Гармат нема.
1-й вартовий. Сава достане… Розумно править і справедливо!.. А за ту
дівку, що в Очеретнім Клим захопив, якого всім нагнав і сорому, і
страху!.. Що ви, каже, хочете, щоб мене розбійником лічили і щоб від
мене одвернулись люди наші? Хіба на те зібрались ми, щоб дівчат
захоплювать в полон? Смерті предам, хто таке вчинить другий раз!
2-й вартовий. І правда, хіба ми татари… А ти не чув, де ту дівку діли?
1-й вартовий. Визвавсь якийсь митець, з нових, і повіз її додому.
2-й вартовий. То правда, що митець. Одвезти дівку назад додому
важче, ніж вихопить було її із дому, бо то гуртом, а це один. Не довезе її
він до Очеретного. Коли під’їзди панськії піймають, то повісять, бо дівка
ця – дочка підстарости, здається!
ЯВА ІІІ
Ті ж і запорожець з вартовими.
Запорожець. Зараз прибуло із Січі двадцять братчиків.
2-й вартовий. Ростем на силах.
Запорожець. Листа од кошового привезли.
1-й вартовий. Може, й Січ до Сави нашого пристане. Коли б бог дав, та
щоб мерщій у поле – помірятися з ворогом, а то без діла сумно тут
сидіть!
Запорожець. Голота січова поривається до нас, так старшина
придержує: вона поспільству не сприяє, бо і сама б по-панськи жить
хотіла.
1-й вартовий. Дарма! Голота нишком таки тіка до нас із Січі. Тепер у нас
в коші народу сила.
Запорожець. Та й ще з поспільства прибувають. Для того ж то й
харчами так запасається наш Сава.
1-й вартовий. Харчів нема куди й дівать: сто горлових ям повнісінькі
зерна. Вже потомилися на жорнах хліба молоть.
Запорожець. Хліб -перве діло. Звідціль нас не добуде ціле військо, аби
харчі.
1-й вартовий. Та Сава зна, що робить.
Запорожець. Розумний.
1-й вартовий. Та й побратим його Гнат Голий, бра, незгірше.
Запорожець. Запальний дуже.
1-й вартовий. Коли б вони не посварились, бо Гнат частенько згарячу на
Саву гніватися став.
Запорожець. Вони брати, хрестами обмінялись, то хоч і скаже згарячу
що Гнат, йому всякчас, як я примітив, Сава вибачає.
1-й вартовий. Дай боже, щоб усе було гаразд!
Запорожець. Ходім – почуємо, що там нового нам братчики із Січі
привезли.
2-й вартовий. Цікаво дуже! Шкода, що я не буду з вами.
ЯВА IV
Ті ж, Сава і Шмигельський.
Чалий. Здорові, пани-браття!
Запорожець (а за ним і другі). З поворотом, пане отамане!
Чалий. Спасибі! Що нового?
Запорожець. Двадцять братчиків приїхали із Січі і привезли листа
якогось.
Чалий. Цікаво, що за лист! А ми горілки десять барил привезли, сушеної
риби добули і десять пар волів… Нехай горілку Грива на замок запре і
варту там поставить,- річ ласа… Рибу нехай складуть у тому курені, де
сало й сіль, волів порізать на обід, а що зостанеться, то посолить і ті
бочки докласти, котрі не повні ще. Оце й усі хазяйські справи. Тепер за
військові приймемся. Клич старшину і запорожців тих, що лист із Січі
привезли, нехай ідуть і инчі, хто має охоту слухать новини.
Запорожець і вся варта пішли. 2-й вартовий стоїть вглибині біля грошей
нерухомо, спершись на спис.
ЯВА V
Сава Чалий і Шмигельський на передкону.
Чалий. Тепер з тобою побалакаєм на самоті. Цікаво дуже знать, як ти
довіз до Очеретного панну Зосю? Тебе послав навмисне я, щоб
спробувать твою козацьку вдачу перше, а потім вже прийняти до коша.
Ну, розказуй, побачимо твій хист.
Шмигельський. Прекрасна панна Зося – дочка підстарости Курчинського
із Очеретного. Історію її давно вже знає вся околиця. Так я і
скористувався цим. До першого села Потоцького привіз нас рудий
орандар. А там, умовившись з панянкою, ми розказали цікаву байку, що
ніби панну Зосю я від тебе викрав. Всі раділи і приймали нас, як дорогих
гостей! А потім у кочі панськім до самого Курчинського у Очеретне
одвезли. І я батькам віддав дочку, вони ж мені за те коня дали, як
сокола, прудкого.
Чалий. Розумно й хитро! Митець з тебе не послідній, і я тебе охоче
приймаю до коша.
Шмигельський. Я он який радий, що так сталось, що в час короткий
заслужив від тебе, пане отамане, щире слово і хвалу!
Чалий. Скажи ж мені тепера, хто ти?
Шмигельський. Шляхтич Іван Шмигельський. Служив при панських я
дворах, але не зміг дивитися на тяжкі людські біди, так от і втік сюди.
Чалий. А ти правду кажеш?
Шмигельський. Хіба у вас тут солодко живеться, хіба не смерть тут
кожного чека щодня чи в полі, чи на палі? То за які б же ласощі хотів
брехать тобі, мій батьку?
Чалий. Та й то правда. Від розкошів до гайдамацького коша не підеш!..
Які ж ти кривди такі бачив, що утікати від панів тебе примусили вони?
Шмигельський. Кривди? О, та хіба їх перелічиш? Найбільша ж кривда в
тім, що не однаковий для всіх закон, а справжнього суда зовсім нема, і
той, хто дужчий, чужеє право зневажа…
Чалий. О, то ти розумний, бачу, в батька син, та й вчений неабияк. А що
ж би ти хотів зробить, щоб кривди тієї не було?
Шмигельський. Занадто вже великую ціну даєш ти розуму моєму… Ти,
пане отамане, народну волю чиниш, ти на чолі стоїш коша значного,
обміркував усе давно і знаєш, певно, чого хочеш і що робити будеш?.. І
от себе всього я віддаю на твою волю, бо сам я знаю тілько те, що жити
так, як ми тепер живем,- несила, що все скінчиться знов руїною, спокою
ж в тім не буде!
Чалий. Ти наче серце й мозок маєш мій і язиком моїм говориш! Не маю
я охоти кров безоружних проливать і плюндрувати край!.. На бой
чесний, на груди – груди, покликать хочу я панів. Для того сили я сюди
збираю. Або поляжем всі в бою, або заставимо панів зменшити
панщину й податки і рівний суд всім дать! А тих, хто чуже право
зневажає, карати смертію, хоч би то був і пан значний.
Шмигельський. З тобою поруч я готов рубати ворогів твоїх думок, а за
одну краплину твоєї крові готов я виточить усю свою!
Чалий. Я чую щирість в твоїй мові; до тебе я душею лину і дуже рад
тому, що шляхтич ти освічений і поруч станеш з нами, щоб боронить
народ!.. Будь моїм приятелем, а коли що, то і пораду добру дай.
Шмигельський. За щастя за велике я те маю, що ти мене приятелем
назвав, і всім життям своїм тобі я дружбу докажу.
Чалий. Вірю. (Помовчав.) Слухай, скажи мені: що, Зося рада, щаслива
тим, що до батьків вернулась?
Шмигельський. Ні.
Чалий (зітхнувши). Дивно! Чого ж бо то?
Шмигельський. Дівоче серце ти запалив коханням!… На тобі ось від
панни перстень. Прощаючись зо мною, панна Зося дала цей перстень і
сказала: віддай Саві і скажи йому, що я його кохаю й кохати буду все
життя, і рада б більш була зостатись з ним, аніж вертатися додому.
Чалий (зітхнувши). Жалкую й я, що сталось так. Ця дівчина між гарними
була б найкраща! Сказать по правді, її краса опанувала мною теж, а очі
яснії, як небо, вже другу ніч мені спати не дають! Признаюся тобі, що я
хотів женитись з нею, бо і вона на теє була згодна. На превелику силу я
задавив своє кохання, щоб не пошкодило воно моїй меті – повстанню! І
от тепер одвіз її додому ти, а я щодня зітхаю й думаю про Зосю; хоч не
пристало це мені, та що ж робить, коли ніяк не можу серця вгамувать…
Aле… забудеться, пусте!
ЯВА VI
Ті ж і Гнат.
Чалий. Здоров, мій брате! А це той козарлюга вже вернувся,
спровадивши дівча, що я тобі розказував про нього… Але я бачу, брате,
що ти сумний ізнову? Що сталось?
Гнат. Нудно тут сидіть згорнувши руки. Щодня ми чуємо, як в
Тульчині25, Немирові, Лисянці26 стинають голови братам, що сміливо
боронять право, а ми тут мовчки ждем слушного часу, хоч нас
набралось стільки, що всю Брацлавщину27 поставити уверх ногами
можна! Пора і нам почать зненацька нападать, і різать, і палить
напасників.
Чалий. Брате! Ти тілько мстити хочеш, а я прогнать всі кривди хочу з
України, щоб не було потім причини нам кров братерську знову й знову
проливать! Про це не раз уже тобі казав я… І от прийдуть до нас всі ті
ватаги, яким листи я розіслав: і на Подол28, і на Волинь29 – і виступим
тоді у поле справжньою війною! Буде ще час і силу, брате, і завзятість
показать!
Гнат. Поки там що, а ми тепер страху нагнали б їм і сала залили за
шкуру!
Чалий. Поспієм ще, пожди, щоб згарячу не зопсувати діла,- я жду
людей, я жду гармат… А от почуємо, що кошовий нам пише.
ЯВА VII
Ті ж, запорожці і гайдамаки, одягнені як посполиті, в свитках, при
шаблях. Деякі в одних сорочках, при зброї, у польських кунтушах,
постолах.
1-й запорожець. Ось тобі лист від кошового.
2-й запорожець.А нас от двадцять, не вважаючи на те, що там написано
в листі, прийшли тобі на поміч, батьку отамане!
Всі запорожці. Наші голови батькові Саві!
Чалий. Спасибі, лицарі преславні! Що ж тут в листі цікавого, побачимо.
Ану лиш, пане Іване, прочитай, будь нам за писаря, у нас нема.
Шмигельський (читає). “Річ Посполита…”
Всі загули: “О-о-о!”
Чалий. Слухайте, пани-браття, тихо!
Шмигельський. “Річ Посполита жалобу московському урядові вчиняє,
що запорожці, з’являючись на Україні, піднімають усе поспільство проти
панів; що хлопи кидають ґрунти й оселю, ідуть в ліси й степи і там, при
помочі січовиків, складаються в загони і, мов татари, нападають скрізь
на шляхту, на жидів, навіть на замки; що край не має спокою, що все
кругом плюндрують гайдамаки, пожежею й грабунком нищать Україну! А
з поводу цього уряд московський приказує карати смертію тих січовиків,
которі до гайдамак пристануть. Приказ цей об’являю і сам наказую від
себе всім, хто на Україні,- вернутись в Січ, справляти службу військову,
оберігать границі, не потурати гайдамакам, розганять їх, ловить утікачів
і віддавать на суд військовий, щоб смертію карати непокірних”.
Всі мовчать.
Чалий. Чули, панове?
Гнат. Це так! От і досиділись!
Починається ґвалт: говорять всі разом. Серед гвалту повинні скілько
можна виділятись Гнатові слова.
1-а купа.
Гнат. Пани ляхи самі всьому виною, вони знущаються над всім
посполитством, що оселилося на слободах, вважаючи на привілеї!
Всі. Так, так…
Гнат. З жидами, вірними своїми слугами, укупі зневажають віру
православну, заводять унію. А пани, замість того щоб припинить себе і
свою челядь, лютують на народ. Бояться, щоб не повстали всі, та з
страху самі себе розпалюють.
Всі. Правда, правда.
Гнат. Ощади не дають нікому, і вішають і на кілки садовлять всіх, і
винуватих і невинних. (Переходить в третю купу.)
2-а купа.
Гаврило (почина на репліку “От і досиділись”). Хоч не живи на світі!
Медвідь. Хто ж за нас заступиться, коли від нас і Запорожжя
відсахнеться?
Грива. А запорожців хіба милують?
Медвідь. Де зустріли – на палю!
1-й запорожець. Попустили себе так. Перше не посмів би ніхто з
братчиками розправляться!
Гаврило. Всі жили вільно на Вкраїні.
3-я купа.
2-й чоловік. Як же його видержиш, коли такі податки, що цілий рік треба
робить, щоб хоч відкупитись.
Микита. І на панщину, і на варту, ще й гроші плати.
2-й чоловік. Коли ж робить на себе?
Микита. Тепер вже ті й померли, що йшли на слободи і мали привілеї, а
ми за них роби!
2-й чоловік. А тілько писнув хто, зараз на ланцюг, яке ж це життя? Хто
його втерпить?
Микита. Не то на ланцюг, а й смерті вільно предать.
2-й чоловік(до запорожців). Просимо вас, братчики, не кидайте нас!
Всі. Не покинемо.
Гнат. Послухай мене!
Всі. Тихо, тихо! Слухайте сюди!
Всі стихають.
Гнат. Коли покинуть нас всі запорожці, то ми й самі! Пани отамани і вся
чесна громадо! Не ми ґвалтуємо проти ляхів, але вони ґвалтують проти
нас! Вони самі людей усіх без милосердя смерті предають, аби попався,
хоч і невинуватий, а потім ще й кричать на увесь світ, що ми харцизи,
що ми плюндруєм край. Тепер у Січ он закликають всіх затим, мабуть,
щоб бенкети заводить, садити гопака, напившись всмак горілки, або
щоб вкупі з кошовим ми посідали над Дніпром і удили удками рибу, тоді
як тут неправда скрізь панує і ллється братня кров річками!.. По-
лицарськи – нічого сказать! Чого ж мовчиш ти, Саво? Ти кошовий, ти нам
усім старший, ти голова, скажи своє ти слово: що будемо робить?
Всі. Кажи, батьку отамане!
Чалий. Треба покоритися наказові.
Гнат. Як? Покинуть все і в Січ вернутись, а посполитим панщину
робить?!!
Чалий. Слухай.
Медвідь. Мовчи, Гнате! Слухаєм!
Всі. Слухаєм! Слухаєм!
Чалий. Посидимо до часу слушного ми тут, у цьому місці тихо; зберем
до себе всі ватаги; за гроші ті, що маєм, придбаємо гармат як можна
більше; тим часом затихнуть трохи ґвалтовнії листи магнатів, ослабне
обережність в замках, у розкошах почнуть купатись знову вороги,
московська варта від спокою засне, і вже тоді розправим крила, та не
загонами малими, а військом дужим, як батько наш Богдан колись, на
замки їх безпечні нападем! В бою на груди – груди ми візьмем верх; я
певен в тім, бо набереться війська десять тисяч,- тоді усіх панів
заставим поважати нашу віру, дать суд і пільги посполитим!
Гнат. Поки сонце зійде, роса очі виїсть! Навколо скрізь народ катують
безоружний, а ми тут будемо мовчать і ждать?
Чалий. Готов і зараз я віддати голову свою за скривджений наш люд,
але що ж виграє від того люд той самий, коли я, як необачнеє хлоп’я, у
поле вискочу з малими силами, а там поб’ють запевне нас і всіх потроху
переловлять! Не хочу я так умирать, як той баран, що у різню його
ввели і там, зв’язавши йому ноги, ножем блискучим вже біля горла
повели, а він лежить та блимає очима! Я хочу вмерти так, як лицар: з
шаблею в руці, в бою чеснім, помірявшись на силах з ворогами!
Пождемо, панове! І ти, мій брате, не будь на цей час тим волом, що хоч
печи його, а він не встане, коли ляже, і послухай моєї ради!
Медвідь. Пождемо?
Дехто. Пождемо…
Запорожці (неохоче). Як так, то й так…
ЯВА VIII
Ті ж, варта, з нею запорожець.
3-й запорожець. Аж ось де кіш ви заснували? Ну й безпечно ж тут!
Далеко безпечніше, ніж там у нас на Січі… Коли б мене Яків, що варту
розводив, не пізнав і не гукнув на мене, то в вік би вічний не догадався,
що тут є кіш такий великий і на Запорожжі славний своїми ватажками і
фиглями з панами! Тут так усе, ніби у шапці-невидимці!
1-й запорожець.А ти звідкіль? Здається, ти на Україну поїхав коней
купувати для коша?
3-й запорожець. Поїхало нас дев’ятнадцять, а тіль-ко я один утік
1-й запорожець.А другі ж де?
3-й запорожець.Повісили в Немирові.
Грива. За віщо?
3-й запорожець. За шию!
Чалий. Та ти, брат, не пустуй, а діло нам скажи.
3-й запорожець. А що ж тут говорить? За гайдамаків всіх їх полічили, і як
вони не одмовлялись – не помогло. Скарать же були раді, бо знали ще,
що й гроші є,- то й гроші всі досталися сіпакам! А я не був на той час з
ними, так заховався у своїх людей, і думав я, що їх одпустять, а їх усіх
на п’ятий день повісили. Тоді я сів на свого коня та так ушкварив, що й
кінь здох через сутки. Тепер пішком до Січі прямував, щоб сповістить
принаймні кошового, де ділись братчики-січо-вики.
Всі запорожці. Гей, до помсти! Нападем на Немирів! Спалим!
Чалий. Підождіть, панове, до слушного часу, не псуйте ви моїх замірів, а
тоді разом заплатимо за все; тепер ми ще не готові!
Гнат. А-а!.. Згинь все, що так вагається, як Сава! Не треба нам такого
кошового!
Запорожці. Не треба!!
Гнат. Згинь і вся пузата старшина на Січі, коли вона боїться смерті
глянуть в вічі і нас мовчать примусює у такий час, коли очима й ухами
своїми ми бачимо і чуємо, які страшенні кривди роблять нам! Не хочу я
так жить, як тхір; не хочу я паскудить світ! Нащо те життя мені здалося,
коли щодня безчестям покривають голови козачі? Краще смерть, ніж тут
сидіть нам по кущах, поки не витягнуть усіх на палю! Не треба мені моєї
голови! Коли її у полі я за правду не складу – нехай за правду кат рубає!
Хто ж смерті з вас боїться, кому життя миліше честі, той на піч нехай іде
і там сидить з дідами! Гей, товариші! Хто до помсти, той за мною!
Всі. Всі, до одного усі!
Запорожець. Не треба Чалого!
Всі. Не треба!
Запорожці. Він вагається!
2-й запорожець. Нехай Гнат Голий буде нашим отаманом.
Всі(ґвалтовно). Гнат отаманом!
Чуть голоси: “Чалий”, ім’я Гната переважно, потім Чалого не чуть.
Гнат, Гнат, Чалий! Гнат отаманом!
Запорожці (роблять біля Гната коло). Веди нас, Гнате, ти!
Гнат. На Тульчин, на Немирів, заплатимо за кров своїх братів!
Всі. О-о! Заплатимо!
Завіса.
КАРТИНА 2
Середина куреня. Вигляд конуса, дерева підрізано і верхи їх зведено
докупи, потім зав’язано. Зверху навалено хворосту, трави, листя,
замість стола великий круглий пеньок, замість стільців малі пеньки
навколо. В глибині ліжко з дровеняк, заслано воловою шкурою, в
головах сідло.
ЯВА І
Чалий і Шмигельський.
Чалий сидить біля стола, схиливши голову на руки, Шмигельський
стоїть. Мовчать.
Чалий. Все пропало!.. Немає згоди, немає одностайності між нами.
Одна біда повинна б всіх єднать докупи, а ми йдемо урозтіч!.. Нічому
лихо нас не научило!..
Шмигельський. Біда, що кожний хоче старшим бути і керувать, а через
те один – будує, другий – руйнує!
Чалий. І от усе зруйновано, усе пропало.
Шмигельський. Ні, ще не все пропало, Саво!
Чалий. Все, все, все! (Встає.) Жадоба помсти в них така велика, що
здержати її, як здержать воду ту, що ринула крізь прорвану греблю,
нема у чоловіка сили! І понесуть вони тепер на Україну і смуту, і пожежу,
і кров проллють ріками, без жадної користі для народа, а потім і самі на
палях всі сконають.
Шмигельський. Так будем рятувать Україну від гайдамацької руїни!
Чалий. Як же ти її, сердешну, порятуєш?
Шмигельський. Поїдемо до гетьмана Потоцького в Немирів! Він дасть
усю милицію свою під твою руку, і ми поможемо йому прогнати
гайдамацькі купи, що лиш озвірюють панів проти людей, а люд проти
панів. Коли ж настане мирнеє життя,- тоді лиш процвіте наш край!
Споглянь: під панською рукою за час короткий пустиня стала оживать,
життя на ній в громадський стан складатись почало; не руйнувать же
його нам, а і самим сприять такій будівлі треба.
Чалий. Це ти придумав гарну річ: рятувать народ від нього самого і
помагать ляхам для себе лиш життя спокійне будувати з кісток і
людської крові! Що то шляхтич! Заговорила лядська кістка, проснувсь
мостивий пан і зуби показав.
Шмигельський. Ні, Саво! Ти помиляєшся! Я лях лиш через то, що ним
родився; а серце, розум і душа – ведуть мене не тим шляхом, яким ідуть
усі ляхи, бо я бажаю рівності, спокою, щастя і добра – не тілько шляхті,
але всім людям!
Чалий. Ти солодко говориш так, що вірить хочеться тобі, і боязко стає,
щоб ти медовими речами не отруїв душі.
Шмигельський. Коли ти вислухаєш все, що я тобі повідаю, і коли в чім
побачиш мою кривду, віддай мене на суд громаді, спали живого на
вогні, на палю посади,- як схочеш, так і покарай: в твоїх руках і смерть
моя, й моє життя, тобі його безпечно довіряю; та й страху я не знав
ніколи і не знаю, бо раз у раз робив і говорив я те, що правдою вважаю!
Чалий. Говори, послухаю, що хочеш ти сказать,- цікаво.
Шмигельський. Послідній час я у Потоцького, у гетьмана, в Немирові
служив, і він послав мене шукати Саву Чалого, щоб привернуть його на