Поклонись їй і віддай ці гроші. (Дає.) Та розкажи старій в утіху все те, що
знаєш сам про мене; а коли матері не знайдеш, то на громадське діло
гроші поверни. Веди мене мерщій – я смерть вже чую.
Медвідь повів його в печеру.
Голос. Наші повертаються, тільки щось мало їх.
Знахар. Косить кирпата завзятих, а вони знову наростають… Коли цій
різні буде край?
Медвідь (виходить з печери). Помер, ще одного велетня не стало…
ЯВА VIII
Ті ж, Гнат, Шмигельський і решта.
Гнат. А скілько нас зосталось?
1-й запорожець. Лиш п’ятнадцять, батьку, та й ті каліки всі.
Гнат. Дорого ж ми заплатили! Сорок п’ять лягло!
Гайдамаки всі п’ють воду. Дід роздивляється, перев’язує, шепче,
дає пить зілля.
Дай і мені води, мов у пропасниці, увесь горю. (П’є.) Сорок п’ять таких
лицарів… Ох! Нема Вернигори, Молочая… Вовка.
Медвідь. Молочай дійшов сюди і там з Микитою рядом помер.
3-й запорожець.Вернигору оцей (показує на Шмигельського) проткнув!
Гнат. О, цей багатьох поклав, він Вовкові у мене на очах голову
розвалив. Я думав – Сава і, кинувшись на нього, звалив на землю, але і
тут ми довго ще боролись, поки йому я рота не заткнув своїм кисетом з
тютюном!
Запорожець. Це старший! Чого ти куняєш?
Гнат. Дайте йому води. А я й не бачу, що тут наш лікар нагодився.
Медвідь(дає Шмигельському води). Напився?
Шмигельський (напившись). Спасибі.
Гнат. Ну, діду, перш усього до цього приступи, бо він вже віша голову, а
мені б хотілося з ним побалакать, а потім повісить його.
Знахар(огляда Шмигельського). Він увесь рана. Тілько в однім ось місці
з правої руки найбільш юшить, а то скрізь зашкорубло. (Шепче.) Ковтни.
(Дає склянку.) Три рази…
Шмигельський п’є.
Гнат. А тепер дай і мені доброго чого напитись, бо всього пече.
Знахар. Стривай, давай руку. О, тут ще багато крові. А не чуєш, ніде
тепленька не тече?
Гнат. Не чую. Певно, рани невеликі й зашкорубли. Обдивимось завтра.
Знахар. На, пий. Це зілля тебе зараз підтримає і сон добрий дасть.
Гнат (п’є). Ну, пане ляше, давай побалакаєм, бо скоро тобі стане легше
– я тебе повісю.
Шмигельський. Я не собака, щоб мене вішать! Хіба немає інших кар?
Посади на палю або шкуру здери з живого.
Гнат. Знайомий голос, і балачка чисто запорозька. Хто ти?
Шмигельський. Іван Шмигельський, приятель твого найпершого друга й
побратима.
Гнат. Сави??! Пізнав! О, чом же ти не Сава! Я б тебе не вішав, а на
цепу водив би за собою, а потім вимотав би жили з тебе.
Шмигельський. Мотай і з мене жили. Роби зо мною все, що з Савою б
робив, і заспокой свою ти наболілу душу. Ні ти, ні я, ні Сава в тім не
винуваті, що йшли ми різними шляхами… А якби Сави слухав ти, не так
би склалося, як зараз є.
Гнат. Найшовся б инчий Сава? Багато зрадників настало, що за панські
ласощі й принади свій кидають народ і віру, до инчого люду пристають
та й ворогують там проти братів своїх далеко гірше й більше, ніж сам
ворог!.. Скажи мені: що Сава, як живе? Чи простим козаком, яким і був,
чи паном став, як усі пани?
Шмигельський. Для всякого створіння назначено, де й і як йому слід
жити!.. Риба живе у чистій воді, птиця в повітрі, звір в норах, а чоловік
повинен жити так, як йому здається краще! Сава живе, як Сава; Гнат
живе, як Гнат; Потоцький, як Потоцький.
Гнат. В розкошах один, а тисячі без хліба? На палю б вас усіх!
Шмигельський. І тебе на палю треба посадить за те, що ти не знаєш,
чого хочеш!
Гнат. Рівності!
Шмигельський. Однакових листів на дереві нема.
Гнат. Будь собі хоч семи п’ядей у лобі, носи на плечах скелі, але на
мене й на моє руки не піднімай!
Шмигельський. Одначе ти піднімаєш руку на моє життя, а хто ж тобі на
це дав право?
Гнат. Ти – зрадник! А поки душа моя живе у моїм тілі, ніхто не спинить
мої руки. Вони не перестануть тих карати, що зрадили народові свойому
і одсахнулися від нього за панські ласощі й принади.
Шмигельський. І ти зрадник! Зрадив ти законам Речі Посполитої! Ти
проливаєш кров і винуватих, і невинних; ми ж винні тілько в тім, що
думали не так, як ти, а все ж таки служили краю.
Гнат. Панам!
Шмигельський. Тобі здається так, а нам інакше. За кривди панські ти
хочеш помстою платить, шукаючи у тім для ран народних ліків; а ми
лічить хотіли тим народне лихо, щоб гайдамацтво знищить і дати спокій
Україні!
Гнат. Панам!!
Шмигельський. Нас бог розсудить там, а поки що суди мене, як хочеш,
сам!
Гнат(мовчить). Жаль твого розуму. Я б тебе не покарав, якби був певен
в тім, що до моїх думок пристанеш і Саву покарать мені поможеш!
Шмигельський. Ні, Гнате! Як сонце й місяць ніколи не зійдуться на своїй
путі, так ми не зійдемось думками.
Гнат. Правда! Нас порівня лиш домовина. Пани-браття, виведіть пана
Івана за кіш і там прострельте йому лоба. Та викопайте яму для Микити,
Молочая й для пана Івана; він варт того, щоб поховать його з
січовиками вкупі.
Шмигельський. Спасибі, пане отамане, за честь! Ще ласки я прошу:
звели, щоб по мені стріляли три або чотири – певніша смерть, бо коли
один добре не влучить, прийдеться знову добивати, як собаку.
1-й запорожець. Я в ухо тобі стрельну – і зразу смерть.
Шмигельський. Ну, гаразд… Прощай, Гнате!.. Ходім, пани-браття.
Пішли.
ЯВА IX
Ті ж, без Шмигельського.
Гнат. Ти знаєш, діду, що громада присудила предати смерті Саву.
Послали двох на цеє діло; один, Кульбаба, зрадив, другий, Горицвіт,
сам смерть прийняв! Порай мені: кого тепер послати, щоб Саву смерті
він предав?
Знахар. Сави ніхто не візьме, ніхто не стратить. Тілько ти візьмеш,
тілько ти стратиш, Гнате! Йому призначено, щоб згинув він від братньої
руки за гріх великий свій! Та ще візьми Кравчину – при ньому смерть до
вас не доторкнеться!
Гнат. Коли призначено – то й станеться! Візьму Медведя і Кравчину та й
зараз же піду.
Знахар. Іще моя вам рада: покладіть у чоботи своєї ви землі, щоб ніхто
не знав вашої підмови.
Вистріл.
Гнат. Пропав зрадник! Так пропаде і Сава без пуття, без слави, так
пропадуть всі зрадники свого народу!.. Готуйтеся, товариші, підем в
дорогу… Лісами, ярами я приведу вас в палац Сави і сам, своєю
власною рукою його скараю!
Завіса.

ДІЯ П’ЯТА
Світлиця Сави, гарно убрана килимами. На стінах зброя.
Під стінами турецькі канапи; напереді стіл. Вглибині колиска.
ЯВА І
Зося колише дитину, біля неї стоїть баба.
Зося. Заснуло. Ідіть, бабусю, відпочиньте. Коли дитя прокинеться, я вас
покличу.
Баба. А коли ж, серце, будемо хрестити, бо вже ж пора: чотири неділі
минуло, як дитя родилось, а ще й досі в хрест не ввели.
Зося. Завтра, бабусю… Ждемо пана Шмигельського. Він буде кумом!
Баба. А який піп, пані, буде хрестить: чи наш, чи уніятський, чи ксьондз?
Зося. Отець Іван.
Баба. Оце добре. Діти повинні йти по батькові… А де ж пан
Шмигельський? Його вже третій день не бачу, а він же в нас щодня?
Зося. Пан Іван позавчора погнався за гайдамаками, що, кажуть, десь
містечко і костьол геть обібрали… А господи, коли б уже тих гайдамаків
не стало! Ловить їх Сава, ловить, а вони єсть і єсть. Та ще
похваляються на Саву… Мені таки боязко за нього, а особливо, як пана
Івана немає дома.
Баба. О моя кохана пані, хто осмілиться до такого лицаря, як Сава,
доступити? Кругом нас милиція, і вся у пана Сави під рукою.
Зося.Ото-бо мене й ляка, бабусю, що Сава дуже сміливий, а через те в
дворі у нас, бува, частенько зовсім немає козаків. Та от хоч би й
сьогодня – всіх розіслав.
Баба. А двірня в нас хіба мала?
ЯВА II
Ті ж і Сава. Баба, уклонившись, виходить.
3ося обніма Саву, потім бере його за руку і веде до колиски, одводить
частину полога. Сава довгенько дивиться на дитину, а Зося, обнявши
Саву за стан, стоїть, схиливши йому голову на плече. Сава по хвилі
спуска полог, цілує Зосю і одходить від колиски.
Сава. Міцно спить, козарюга!.. Так що ж, Зосю, чи згодна ти, щоб синові
дать ім’я Гнат?
Зося. Ні, ні! Мені той Гнат страшний, і я не хочу, щоб сина нашого так
звали. Назвем його Савою. Це ім’я для мене миле, а коли тебе не буде
дома, я, розмовляючи до сина, буду всякий раз говорить: “Сава! Мій
милий, мій коханий”,- і так мені здаватись буде, що я з тобою
розмовляю.
Сава. Ну, то нехай буде Сава! Може, малий Сава, як виросте, кращий
буде, ніж його батько!
Зося. Кращим від тебе не буде!
Сава зітхає.
Чого ти, Саво, так зітхаєш тяжко?
Сава (то нервово, то запальчиво). Ох, Зосю, так мене ксьондзи й пани
неправдою своєю до віри нашої грецької й до люду ображають, що
каюсь іноді за те, що до Потоцького пристав, і навіть… мучусь! Я кожний
день все більше й більш помилку свою бачу… Кругом вовки, що їсти
овець хотять, а пасти їх і стерегти – не мають навіть в думці, і кривда
через те, як панувала скрізь, так і панує, і не мені, я бачу, її на Україні
побороти!
Зося. Що ж там сталось знову, Саво, що ти стривожив так себе?
Сава. Був я у попа! І так наскаржився мені отець Іван на пробоща, що я
хотів поїхать зараз у Немирів і власними руками розбити голову
лукавому ксьондзу.
Зося. Та що ж таке зробив ксьондз-пробощ?
Чалий. Що?! Він навпаки моїм наказам дозволив уніятському попові
Антонію вигнать отця Івана з церкви! Так я оце одняв в Антонія ключі від
церкви, оддав отцю Івану; Антонія ж так настращав, що він утік в
Немирів!
Зося. То й заспокойся, коли поставив по-свойому.
Чалий. Не можна, серденько!.. Я вже не раз ксьондзам і шляхті говорив,
що, поки я живий, тут унії не буде! А вони на теє не вважають і,
змовившись, навмисне йдуть всі проти мене, знаючи, що я лиш в тім
утіху маю, що можу заступатися за люд свій і за віру.
Зося.А ти все-таки заступайся і борони.
Чалий. Іноді я навіть забуваю про те, що сотником у гетьмана служу, і
хочеться розправитися з ними по-гайдамацьки, бо то єдине страх на них
наводить!
Зося. Ти зробиш все по-свойому, бо пан ясновельможний тебе любить і
слуха!
Чалий.Та воно ніби й так, а тілько став я помічать, що там, на дні, у його
панській душі, живе ненависть і до хлопа, й до його віри, і часто він
почав кривитися на мене!.. А що ж би то було, коли б такого друга, як-от
Шмигельський, я не мав? Він один боротись проти кривди помагає. О,
як би тут хороше жилося, коли б народ любила шляхта, як братів!..
(Глянув у вікно.) Що це за люде? (У двері.) Джуро!
Зося(підбіга до вікна). Ціла юрба!
Входить джура.
Джура. Люде хотять бачить пана.
Чалий. Звідкіль вони?
Джура. Не знаю. Між ними один Кульбаба з слободи панської, а то чужі.
Чалий, бере шапку, хоче йти.
Зося. (бере у нього шапку). Любий мій, будь обережний, не довіряй себе
так сміливо юрбі!
Чалий. Бог з тобою! Чого ж я буду боятися? Між ними є Кульбаба з
нашої слободи. Певно, скарги мають, а може, оселитись хочуть тут, у
слободах моїх.
Зося. Ти їх не знаєш, мій коханий, а я боюся посполитих з того часу, як,
пам’ятаєш, два гайдамаки, одягнені мов кметі, вмішались у юрбу
посполитих і вбить тебе хотіли… Між ними ж був, здається, і Кульбаба…
Чалий. Так же ж не вбили! Горицвіта повісив я, а Кульбаба став першим
між хазяїнами у Степашках!
Зося. Твоє життя, коханий мій, дорожче від мого,- храни його для сина
нашого.
Чалий. Заспокойся, моя любко! Що з тобою?
Зося. У тебе так багато ворогів: і гайдамаки, і пани, й ксьондзи, а хіба не
можна підкупить кого… Не йди до них, прошу тебе, зваж на мою ти
просьбу. Поклич сюди Кульбабу одного і сам до бока шаблю причепи.
Чалий(в двері). Джуро, скажи, щоб Кульбаба прийшов сюди, в
світлицю!.. Ну що ж, тепер ти спокійніша?
Зося. Надінь же шаблю.
Чалий. Зосю! І не сором? Гайдамацька жінка боїться посполитих.
Зося. Бо я свого гайдамаку без міри кохаю; й після того, як дав нам
господь сина, я стала занадто полохлива, і все мене страшні думки
гнітять… Може, через те, що я ще хвора… Прошу тебе: поки я видужаю і
вернеться до мене прежній спокій, постав ти варту у дворі, бо в нас
частенько, от як і сьогодня, нема ні одного озброєного чоловіка.
Чалий. З завтрішнього дня цілий десяток добрих козаків буде сидіть у
нас в дворі і оберігатиме дорогий для мене спокій моєї любої жони.
Тілько не тривож себе даремно, будь спокійна, моя голубко, бо
тривогою своєю і в мою душу смуток наливаєш, і невідомий перше
страх мене тривожить починає.
Зося. Я вже не буду.
ЯВА III
Тіж і джура.
Чалий. Ну?.. Чом же Кульбаба не йде?
Джура. Гості приїхали до вас, пани з Немирова. Так Кульбаба питає: чи
підождать, чи прийти завтра?
Зося. Чи не Шмигельськич? (Глянувши у вікно.) Ні, Жезніцький пан, а з
ним Яворський.
Чалий. Чорт їм рад! (До джури.) Скажи, щоб завтра Кульбаба прийшов з
людьми. А зараз вели накрить столи та принеси горілки з льоху: нехай
всі люде вип’ють за здоров’я пані і мого сина.
Джура вийшов.
ЯВА IV
Ті ж, без джури.
Зося(біля вікна). 3 ними мало не ціла хоругв надвірних козаків… Чого б
то?
Чалий. То так бояться. Жезніцькому ввижаються скрізь гайдамаки. Він
хоробрий тілько в замку, а за стінами замку тремтить, як заєць. Я його
терпіть не можу! І чого це вони притислись?
Зося. Це перший раз… Ти ж, Саво, не показуй виду, що гості не в пору.
ЯВА V
Ті ж, Яворський і Жезніцький.
Яворський і Жезніцький. Пану полковнику чолом б’ємо.
Чалий. Прошу вас так не жартувать, панове! Я сотник тілько, навіщо ж
величаєте полковником мене?
Яворський. Слухаю пана.
Жезніцький(подає лист, Сава чита). Це не жарт, ми б жартувать так не
посміли! Пан Сава справді є полковник! Полковника ж достав за те, що у
поход послідній розвалив град запорозький на річці Бугові і розігнав
відтіль ватагу запорожців-гайдамак, спаливши церкву їх!.. Вітаємо ще
раз полковника!..
Зося. Саво! Ти церкву спалив?
Чалий. В запалі, моя голубко, в кривавім бою не розібрали, чи то
церква, чи просто будинок,- і спалили!.. Це гріх великий на моїй душі… Я
каюсь і жалкую… але не вернеш!.. Багато дечого не вернеш! Ну, що про
це… Зате, як бачиш, тепер полковник я і справді! Вибачайте, панове, що
зразу не повірив.
Жезніцький. І не тілько полковник, а віднині Сава Чалий благородний
шляхтич Речі Посполитої! А от і грамота від короля! (Кланяється, за ним
Яворський.)
Чалий(розвернувши грамоту, поцілував). Спасибі вам, панове, за добрі
вісті! Прошу сідати.
Сідають.
Тепера, Зосю, не будуть родичі тебе цуратись.
Зося. Байдуже. Шляхтичів багато, а Сава один!
Жезніцький. Ясновельможний гетьман теж віта полковника свого з
королівською милостю і просить прибуть до нього завтра на обід і разом
з тим принять ще подарунок.
(Подає ще лист і кланяється.)
Яворський теж кланяється.
Зося. Що там ще?
Чалий(чита). Ясновельможний гетьман дарує синові нашому сто тисяч
злотих і просить… щоб я сина свого… хрестив у католицьку віру!
Зося. Для чого ж то?
Сава. Об цім ми побалакаєм з тобою опісля… Стілько, панове, разом
наград, що я не знаю, що й сказать! Завтра приїду сам в Немирів і там
подякую ясновельможного гетьмана за його ласку до мене! Джуро,
меду!
Жезніцький. Тепер пану полковнику і шляхтичу не випада стоять, як
перше, за хлопські інтереси, повинен він оберігати інтереси панські.
Джура вносить мед.
Чалий (налива кубки). Холопський і панський інтерес один: спокій і
добробит! Але краще ми не будемо про це балакать, бо пан Жезніцький
занадто розходиться зо мною у поглядах і вийде суперечка, а у такі
щасливії хвилини я б не хотів сваритися з гостями дорогими. Прошу,
панове.
Яворський (бере кубок). Слухаю пана!
Жезніцький. За здоров’я прекрасної пані полковникової і її сина.
П’ють.
Чалий (знов наливає). А пан Шмигельський ще не вертався?
Жезніцький. Нема ще й досі, і ясновельможний гетьман тривожиться.
Чалий. Я й сам в тривозі немалій, бо маю відомості, що тут десь
недалеко Гнат Голий, і завтра я сам хочу йти шукать його ватагу…
Прошу, панове!
Яворський (бере кубок). Слухаю пана!
Жезніцький(бере кубок). Пан Шмигельський заздрить пану полковнику, і
не пораявшись, пішов сам у погоню, щоб самостійно лаври взять.
Чалий(наливає). Пан Шмигельський – лицар. Велику має честь і славу
при всіх дворах панських і нікому не завидує! Панове, прошу! (Бере
кубок.)
Яворський (бере кубок). Слухаю пана.
Жезніцький.Ну та й слухняний же пан Яворський, коли приходиться пить
мед!
Чалий.Зосю! Почастуй нас, рибко!
Зося(наливає). Прошу випить за здоров’я мого гайдамаки!
Жезніцький. Шляхтича!
Яворський (бере кубок). Слухаю пані!
Жезніцький. Прекрасну пані Зофію пан Яворський слуха, а свою пані не
слуха!
Яворський. Ба, слухаю! Присягаю! Ми так кохаємось, що жить одно без
другого не можем. От я вже занудився за моєю панею, бо хвилина без
неї мені віком здається!
Жезніцький(Чалому). Бреше! Щодня б’є канчуком! Ну, пане Яворський,
їдемо до Немирова.
Яворський. Слухаю пана.
Жезніцький. А як же б пан не послухав, коли вже сонце над заході і
треба засвітла добратися до замку, щоб часом де не злапав нас бестія
Голий!
Чалий. При вас мало не ціла хоругв козаків – і пан боїться?
Яворський. Я? Ні крапелини, присягаю! Що я їм зробив?..
Чалий. І правда. А пан Жезніцький?
Жезніцький. У-у! Противні морди! Але і я їх не боюся, коли вони сидять
у мене в тюрмі. (Сміється.) Прощайте! (Іде до дверей.)
Яворський. Завтра побачимось!
Чалий. Як будем живі!
Жезніцький. А чого ж нам помирать?.. Певно, пан полковник дума, що
ми піймаємось і справді Гнатові у лапи? Не піймає! У нас коні добрі…
Вийшли. Чалий за ними.
ЯВА VI
Зося одна, іде до дверей.
Зося. Бабуню! А йдіть сюди! (Іде до колиски, тихо, замислившись.
Здригнула.) Сава сказав, що Гнат тут близько десь, і в мене ноги
затремтіли… І раз у раз так страшно робиться мені, коли я чую ім’я
Гната!.. Сава його так любить, а він на Саву ножа гострить. Цур йому,
нехай він згине…
Входе баба.
Перенесем, бабуню, дитя в опочивальню.
ЯВА VII
Ті жіЧалий.
Чалий. Вже виносите мого козака від мене? Ну, прощай, сину, рости
здоров!
Баба. Я сама, пані, однесу (Виносить.)
Чалий. Га? Зосю, чула?
Зося. Що, Саво? Що?
Чалий(запальчиво). Мало їм, бач, того, що я роблю для них, вони ж
обманюють мене, не виповняють слова, та й ще хотять купить мою
дитину, хотять, щоб сина я свого хрестив не в грецькую, а в католицьку
віру?.. Яка образа, яка зневага!
Зося. Хіба ж вони тебе примусить можуть! Тепер та шляхтич, рівний
гетьману самому, то й король заступиться за тебе!
Чалий. Я й сам за себе заступлюсь. Але не в тому річ! Ти тілько
подумай! Чого хотять? І хотять, знаючи, що я за віру грецьку
заступаюсь. Виходить, псом мене всі лічать, що я за гроші і почесті, і
віру проміняю, і стану люд свій до унії примушувать!.. Помиляються!
Гайдамаки – одно, а віра – друге! Не від гетьмана ця думка йде, а від
ксьондзів!
Зося. А коли так, то не тілько син твій не буде католиком, але і я, жона
твоя, пристаю до грецької віри, і не посміє нас ніхто за те судить, бо
жона і муж – тіло одно, а в однім тілі і дух повинен буть один!
Чалий. О горлице моя! Я родину покинув, по ній тужив би я безмірно,
коли б краса душі твоєї мені боротись з ними не помагала всякий раз,-
як от хоч би й тепер! Ти – родина моя, ти – все для мене!.. Ох, як жалкую
я, що тоді, коли ти бранкою була, в корчмі сиділа, не одруживсь з тобою
і не покинув все, щоб тихе, мирнеє почать життя там далеко-далеко –
десь над Дніпром!.. Навіщо слава, почот, маєтки? А там з тобою був би
рай!
Зося. Так що ж, тікаймо звідціля… Я тут боюся усього, а особливо Гната
Голого! Бо ті гайдамаки, що їх звелів повісить ти, казали, що їх послав
убить тебе Гнат Голий! Тікаймо! Мені так хочеться десь жить далеко від
людей, з тобою щохвилини вкупі, а тут ти ходиш у походи і кидаєш
мене, і раз у раз я повна страху, що вже не вернешся з походу!
Чалий. Прийдеться утікать… (Піднімається і слуха.)
Зося. Чого ти? Наче що побачив, слухаєш!
Чалий. Ти нічого не чула?
Зося. Ні.
Чалий. Мені здалося, наче хто під вікном сказав: “Добривечір!”
Зося. Ой!
Чалий (ласкаво). Бог з тобою. А може ж, і справді хто сказав:
“Добривечір”.
Входить джура і ставить свічку на стіл.
А подивися, чи нема кого там на подвір’ї.
Джура вийшов. Чалий бере Зосю за стан і садовить біля себе.
Сядь коло мене та пригорнись до мене, моя бранко!
Зося(сіла і пригортається). Бранка! Ох, як гарно тоді було, коли я тебе
щовечора у корчмі ждала, аж радісно згадать! Сидю, в вікно дивлюся і
вся тремтю… Та тілько то не страх був, як тепер, то була тривога, що
серце наповняла і прудко гнала кров, малюючи у мріях чарівну постать
страшного всім і славного на Україні Сави, которого я так покохала, так
(дивиться на Саву), що батька, матір, все для нього забувала і рада б з
ним була в корчмі весь вік сидіть – отак! (Обгортає його шию і цілує.)
Чалий. Чого ж ти вся тремтиш?
Зося. Від щастя, милий, біля твоїх грудей – страху нема! Я зараз смілива
така, я – справжній гайдамака і нічогісінько вже не боюсь: з твоїх грудей
в мої перелилася смілість і одвага.
Входить джура.
Джура. Не видко ніде нікого: ні біля світлиці, ні на подвір’ї. (Вийшов.)
Чалий.Отак, коли стривожишся чого, тоді і вбачається, і вчувається.
Зося. А, пусте.
Входить баба.
ЯВА VIII
Баба. Ідіть, пані, погодуйте сина.
Зося. Плаче?
Баба. Ні, тілько мурчить.
Чалий. А ніхто не приходив у двір?
Баба. Ні, нікого не було!
Чалий. Почулось!.. Іди ж, голубко, та й спатоньки ля-гай, а я листи ще
напишу і сам прийду до тебе.
Зося. Може б, я ще прийшла сюда?
Чалий. Краще спи! Нехай тебе хранить господь!
Зося. (іде, і од дверей). А може б, ти завтра листи написав, бо вже
нерано…
Чалий. Не будь же дитиною, моя люба, у мене діло є.
Зося. Ну, то я вже піду… (Постоявши.) Слухай, Саво, і я з тобою поїду
завтра в Немирів, і сина візьмемо. Добре?
Чалий. Гаразд.
Зос.Мерщій же пиши листи, бо я однаково не буду спати. (Пішла.)
ЯВА ІХ
Сава один, сіда до столу.
Сава. В Немирів завтра не поїду, а напишу ясновельможному листа, що
повертать свій рід у католицьку віру я не згоден, бо це б зневажило
мене перед очима всіх панів, яко одступника від предківської віри, за
котру вчора ще боровся з ними! (Пише, потім перестає, піднімається і
слуха.) Проклятий пугач, як засміявся погано!.. (Сіда і пише.) І де він
взявся? Учора двох убив, і більш, здається, тут їх не було. (Пише, по
хвилі здригнув, підняв очі на вікно і слуха.) Що це? Здалося, наче знову
хто сказав “добривечір”! А, дурість! Ну, добривечір, то й добривечір…
Коли б мерщій вертавсь Шмигельський. Я цілий день сьогодня жду його
і тим себе так розтривожив, що ніяк не віджену тяжких думок, все
більше й більш нагнічують вони мій мозок… Дивна річ… Коли я жив в
степу, в норі, у лісі,- не знав тоді такої я тривоги… А тепер, от як не
силкуюсь,- нічого не зроблю з собою!.. Особливо сьогодня. Оці награди
мов ранили чим гострим і отруїли мою душу… От чую, наче хто шепче
мені і зараз, що праця та, яку я у своїх думках лічив корисною народові,
була і єсть на користь лиш панам! І чую я, що єсть тут правда – страшна,
страшна правда!.. За те, що гайдамак, своїх братів, ловив і смерті
предавав найкращих оборонців прав народних, за те, що церкву божую
спалив,- полковник я і шляхтич!.. Шляхтич? Рідня, виходить, всім
панам!.. Ох, як мені нудно і на серці трудно! Здається, зараз би
вернувся до своїх у ліс, у нори… Зося піде скрізь за мною… А там я
вигодую сина свойого Саву козакам на славу! І він закриє батькові гріхи!
Ох, ні!.. Заросли мої шляхи тернами – немає повороту… Нема! Нема!
(Б’є кулаком об стіл, говоре нервно, ніби хоче заглушити тривогу душі.) І
не треба! Дитячий страх напав на мене, і я себе мор-дую. Щоб край
утихомирить, то треба припинити дику волю гайдамацьку, поки не
захопив цей рух увесь народ!.. Так… Так!.. Як море зрадливе сьогодня
на лоні своїм гойдає тихо байдак і мов присипляє пливця, а завтра в
мент один скаженіє і б’є на тріски той самий байдак і топить у хвилях
своїх навісних необачного пливця – отак і народ: коли розірве ланцюг
покори, подібен морю навісному! Покірний ще сьогодня й тихий,- він в
мент один страшну підніме бурю, і Посполиту Річ потопить в крові, і все
оберне у руїну! Пріч же, сумні думки, пріч! Не проти народа я воюю, а
проти гайдамак; народові ж бажаю миру і спокою, щоб він під панською
рукою добув широкої освіти і прав на вільне й корисне життя для всього
краю. (Здригнув і прислухається.) Знову хтось сказав “добривечір”! (Іде
до вікна і, заглянувши, одскакує.) Що це? Ввижається мені! Чи й справді
то Шмигельський?!! (Підходе до вікна.) Пан Шмигельський, блідний, і з
уха кров дзюрчить! Пане Іване! Чого ж ти… Щез!.. Це мана… Це так мені
здалося…
ЯВА Х
Чалий і джура.
Чалий. Це ти в вікно заглядав?
Джура. Ні.
Чалий. І нема нікого?
Джура. Ба, приїхав зараз козак з хоругви пана Шмигельського.
Чалий. Де він? (Хутко, не діждавшись одповіді, вийшов.)
З других дверей виходить Зося.
ЯВА XI
Зося. Джуро, що там сталось, що пан так прудко вийшов? Мені здалось,
що пан Шмигельський приїхав?
Джура. Ні, пані, козак з його хоругви.
Зося.То, певно, він вернувся?
Джура. Не знаю.
Зося. Здається, йдуть! Ти не кажи, що я виходила, щоб пан не гнівавсь.
Джура. Слухаю, пані.
Зося зникає за двері.
ЯВА XII
Чалий і надвірний козак. У козака голова перев’язана.
Чалий. От через що я так тривожусь цілий день – душа нещастя чула!
Ну, ну – далі розказуй…
Козак. Я певен, що всі там полягли, до одного усі. І їх там полягло
багато. Коли уранці після бою до мене знов вернулося життя, то я
побачив, що балка вся завалена була козачим трупом – немовби хто
розвозив їх багато так навмисне. Шукав між трупом я сотника пана
Шмигельського, але його там не було. Коли на гору вийшов, то на горі з
десяток наших коней уже здихало, бо в них розпорені були їх животи, а
далі паслось скілько коней, так я піймав одного і от до тебе прискакав з
цією звісткою лихою!
Чалий.О боже мій, яка потеря! Це Гнат – його робота, бачу. Ти знаєш
місце добре?
Козак. Знаю.
Чалий. Так ти нас проведеш туди. Іди тим часом спочивай, обмий і
перев’яжи свої рани. Джуро, дай йому добрий кухоль меду, скажи, щоб
зараз коней трьох сідлали, і сам вертайсь сюди.
Джура і козак вийшли.
(Сава сідає і пише лист, а написавши.) Сто душ лягло на полі і з ними
кращий друг! Друг, котрий підтримував всяк час мій дух, друг, що вмів
розгонити найтяжчі хмари життєві, які гнітили часто мозок мій, і душу, й
серце!.. О, тепер я попалю усі ліси, я виверну все гайдамацьке гніздо, я
заплатю за смерть Щмигельського вам всім сторицею, страшно,
страшно заплатю!!
Входить джура.
ЯВА XIII
Чалий і джура.
Чалий. От три листи; один, що згорнутий удвоє,- в Немирів! Другий, що
край один заламаний,- у Тульчин, а третій, одкритий,- в Рубань!
Птицями нехай летять всі три!
Джура. Тоді у нас нікого не останеться в дворі, бо Харко й Трохим пішли
на слободу і досі не вернулись.
Чалий. Так ти на слободу йди зараз і в двір до мене поклич Кульбабу;
скажи йому, щоб він узяв з собою всіх своїх товаришів, що колись були у
гайдамаках. Вони мені потрібні і за послугу будуть мати добру плату. Іди
ж мерщій! А не забув, куди який послати лист?
Джура. Цей – в Немирів, цей – у Тульчин, а цей – у Рубань.
Чалий. Так.
Джура пішов.
Годі вагатись, годі!
Входить 3ося.
І ти не спиш ще на лихо?
3ося. Яке там лихо? Я чую тривогу; скажи, що сталось? Я ні жива ні
мертва!
Чалий. Молю тебе, не заважай мені! Сотня Шмигельського пропала, і я
піду шукать її. Скоро збереться сюди вся близька милиція, і я виступлю
зараз, по дорозі захоплю решту – і в поход!
Зося. То нехай коней зараз запрягають, і я поїду у Немирів з сином, бо
тут без тебе я не зостанусь.
Чалий. Я вже послав на слободу, і зараз сюди прийде Кульбаба, а з ним
п’ятнадцять таких молодців, що і на сотню підуть. Для всіх роздам я
списи, порох, кулі і мушкети. Це буде твоя варта. Коли ж захочеш їхать,
то завтра вже поїдеш у Немирів; а варта все ж таки нехай стоїть в
дворі… Іди ж, моя голубко, і спи спокійно, тебе одну я не покину! Знай,
що у дворі у тебе буде п’ятнадцять добрих молодців! Іди і спи спокійно.
Мені немає часу: треба ще написать ясновельможному, бо все, як
бачиш, раптом перемінилось!
Зося. Я слухаю тебе, і спокій мов росте в моїй душі. Прощай, мій сокіл
ясний! Боже, як не хочеться з тобою розлучатись… Згадуй свою Зосю, а
я щохвилини буду з тобою розмовлять, бо біля мене малий Сава!
Прощай!
Сава. Будь здорова, моя зоре. (Цілує її.)
Зося. Зайдеш же сина перехрестиш. (Вийшла.)
ЯВА XIV
Сава один, пише.
Сава. Увесь тремтю від злості… Коли б мерщій милиція… (Пише.)
Кипить моя душа!.. Я не так до вас приймуся… Коли б піймавсь мені
тепер сам Гнат – я і його без жалю на палю посадю! (Пише.)
По хвилі входять тихо Гнат, Медвідь і Кравчина.
ЯВА XV
Чалий, Гнат, Медвідь і Кравчина.
Гнат. Добривечір!
Чалий повертається і схоплюється з крісла.
Здоров, здоров, пане Саво! Здалека ти нежданії гості маєш, чим будеш
вітати?
Чалий (шука очима броню). А чим же я таких го-стей привітаю… Послав
мені господь сина, буду в куми звати.
Гнат. Не кумовать тобі, Саво, з нами; не пить горілки та медів з
преславним товариством, а заплатити перше треба за сукні та за
адамашки, що ти нажив, пане Саво, з козацької ласки…
Чалий хоче взять шаблю. Медвідь йому дорогу заступає. Сава хоче
взять рушницю, що в другім кінці стоїть,- Кравчина заступа йому дорогу.
Сава, нахиливши голову, хвилю мовчить.
Чалий. Чого ж брати мої хотять? Чи битись, чи миритись?
Гнат. Прийшов час, Саво, розплатитись за кривди ті, які ти нам і людям
всім своїм зробив.
Чалий. Я лиш обороняв від кривди вашої ввесь край. Один проти
другого ми у поле виступали, озброєні, мов лицарі на герць! Тепер же
ви утрьох на мене безоружного напали,- цього не дозволя честь лицаря
такого, як ти, Гнате! Коли вже воля божа є на те, щоб з вами