ПЕРЕДМОВА

Поетові чи драматургові – а по суті, це синоніми, бо кожен справжній
драматург є поет,- який би взявся до відтворення великого образу Ярослава
Мудрого, неминуче доведеться натрапити не тільки на надзвичайну складність
цього суперечливого, характеру, а й на труднощі формального порядку: які
саме події з довгого і бурхливого життя Ярослава взяти в основу твору?
Особливу проблему утворює це питання для поета драматичної форми, бо ця
форма вимагає насамперед значної конденсованості зовнішніх подій,
звичайно, якщо спинитись на жанрі трагедії, а не драматичної хроніки. Інакше
кажучи, в творі з драматичним конфліктом на історичну тему неминучі певні
анахронізми та інші відступи від зовнішньої історичної правди, право на які
давно вже визнано за драматичними поетами.
В нашій драмі таких порушень небагато. 3 довгого політичною життя
Ярослава я взяв невеликий порівняно відтинок – з 1030 по 1036 рік, тобто ті
роки, коли Ярослав після довгої боротьби і Святополком, Болеславом,
Брячиславом і Мстиславом нарешті “витер пота” і зайнявся “нарядом”
об’єднаної під владою руської землі; цей період завершився блискучою
перемогою над печенізькими ордами і остаточним розгромом їх під Києвом. З
інших зовнішніх подій до цього періоду належать лише похід Ярослава на
Чюдь (1030 р.), відвоювання червенських городів у Польщі (1031) і невдалий
похід Улеба (Ульфа) в зирянську землю до “Залізних воріт” (1032). Все це
лишається в драмі без змін і хронологічних порушень, крім одного: на 1032 р.
я відношу шлюб Ярославової дочки Єлизавети з Гаральдом норвезьким,- ця
подія насправді відбулась пізніше – в 1044 р., порушення не таке вже істотне,
бо в 1032 р. в Інгігерди вже могла бути доросла дочка, якщо згадати, що в 1014
р. вона була в Новгороді дружиною Ярослава і обставала за варягів, побитих в
славнозвісному “Поромонь дворі”. Віддаляти ж сватання Гаральда на 12 років і
на такий же строк розтягувати час драми було незручним, так само як і
відмовитись від цього вдячного епізоду.
Друге порушення історичних, вірніше – літописних, фактів вже зовсім дрібне –
це обставини знаменитої битви з печенігами під Києвом 1036 року. За даними
літопису, в той час, коли величезна орда печенігів обложила Київ, Ярослав
перебував у Новгороді, де “собрав воя многи и приде Києву й вьниде в град
свой”, і вже потім “выступи из града” і прийняв бій з печенігами, які напали на
нього (“приступати начаша”). В моїй драмі Ярослав довідується про рух
печенізької орди, перебуваючи в самому Києві, причому новгородська
допомога приходить за напружених і драматичних обставин, заздалегідь
вмотивованих попереднім ходом подій. Думаю, що мав право на таку
неістотну зміну, тим більш, що літописна версія не вільна від деяких
суперечностей: чому печеніги не використали відсутності князя і його війська
в Києві для розгрому міста, маючи очевидну численну перевагу (“бе же
печенег бещисла”), а потім пропустили Ярослава із стомленими дальнім
переходом полками в Київ замість одразу напасти на нього? Нарешті, вигадані
мною драматичні подробиці оборони Києва мають таке ж право на художнє
існування, як і інші поетичні домисли та образи драми – як месник за вчинені
Новгороду кривди Микита (син історичного посадника Коснятина), як заколот
Ульфа і Інгігерди проти Ярослава, як пригоди Свічкогаса і т. ін. – без яких не
обходиться жодна історична драма чи роман, – аби вони відповідали
внутрішній правді зображуваної епохи. До речі, щодо активної ролі в драмі
Інгігерди, дружини Ярослава, про яку літописи згадують лише в рік її смерті і
не дають інших відомостей, довелося користуватися західними джерелами, а
саме відомими ісландськими сагами (Еймундова сага), де Ярославу і Інгігерді
приділено чимало уваги і де нехай ідеалізована постать скандинавської
принцеси і властолюбної дружини руського князя змальована в сильних і
мальовничих рисах.
Щодо самого Ярослава, центрального образу драматичної поеми, то в
змалюванні його треба було прагнути не тільки історичної та художньої
правди, але й якогось філософського узагальнення, якогось свіжого розкриття
цього надзвичайно суперечливого характеру. І справді, образ історичного
Ярослава складається з таких несхожих рис, як честолюбство, нерозбірливість
в засобах його задоволення і щира любов до культури й освіти,
великодушність і лукавство; рицарська одвага і поряд з цим малодушна
лякливість у вирішальну мить (згадаймо драматичний епізод 1017 р., коли
Ярослав, розбитий Болеславом, готовий був тікати за море, але був силоміць
примушений новгородцями продовжувати боротьбу за престол); щедрість і
скупість, невдячність за зроблені йому послуги тощо. В цілому – це риси
монументальної трагічної постаті, однаково величної і в своїх чеснотах, і в
своїх пороках, характер надзвичайно активний і палкий.
Дуже цікаві нам для усвідомлення цього характеру дають недавно
опубліковані (в 1940 році) підсумки анатомічного і рентгенологічного
вивчення кістяка Ярослава при відкритті знаменитого саркофага в
Софійському соборі. Цілий ряд висловлених при цьому дотепних гіпотез і
висновків відтворюють не лише фізичний образ дужої людини з чималими
пошкодженнями в коліні і правому крижостегновому суглобі (кульгавість), з
підвищеною функцією щитовидної залози, а й повною мірою духовний образ –
людину, яка відзначалася жвавістю уяви, запальністю, схильністю до вибухів і
бурхливих реакцій, людину, чиї величезна енергія і активність, проявлені за
молодих років, неминуче повинні були спрямуватись пізніше на мирну творчу
діяльнісгь, як воно і було насправді. Проте ця характеристика здавалася мені
надто елементарною, вірніш – однобічною. Розкриваючи цей бурхливий
характер в діяльності, я прийшов до висновку, що справа була не в простій
сублімації енергії, в скеруванні її під старість в більш спокійне річище. Мені
захотілося побачити Ярослава у внутрішньому конфлікті, в боротьбі обох
напрямків його творчої енергії – бойового і мирнобудівничого.
Та справа не тільки в цьому роздвоєнні прагнень. Ярослав розуміє, що славне
варязьке минуле вже відіграло свою роль, що “годі вже цих ярлів без землі, які
на Русь по золото плили”, що варяги, які, на думку Інгігерди, здобули йому
престол, були лише наємниками, які “продавали свій меч тому, хто дав
дорожче”. І коли Інгігерда із зневагою дорікає йому за домішку до шляхетної
варязької крові рабининої крові (натяк на матір Володимира Малушу),
Ярослав з гнівом і гордістю парирує цей удар:
З усіх небесних благ
Найвищим благом кров я цю вважаю,
Що є з народом вірний мій зв’язок.
Мені не треба пишних тих казок,
Що предків нам шукають десь за морем,
Народ мій тут, на рідних цих просторах,
Від Києва до Ладоги живе…
І, нарешті, ще одним, неминучим у драмі про Ярослава Мудрого мотивом є,
звичайно, мотив мудрості: що вона є і як вона дається людям? Відповідь
єдина, її висловлюють багато разів як сам Ярослав, так і інші персонажі поеми:
Береться мудрість не із заповітів,
А із шукань і помилок гірких…
В цілому ж ідею поеми можна визначити як нелегке і часом болісне шукання
правди і мудрості життя разом з народом на користь вітчизні, шукання, в
якому Ярославу допомагають не тільки друзі, але й ті, хто, як Микита,
повставали проти нього зі своєю особистою правдою, або ті, хто, як Журейко.
були скривджені князем, але врятували його в біді, бо всіх їх єднала і
примиряла любов до вітчизни, до Києва, причаровувала приваблива
особистість Ярослава. І в цьому світлі для нас особливо зворушливим є
історичний факт незмінної вірності Ярославу Великого Новгорода – факт, що
дав мені дорогоцінну можливість для створення цілого ряду драматичних
положень і сцен.
АВТОР.

ДІЙОВІ ОСОБИ:
Ярослав, великий князь Київський.
Інгігерда,його дружина.
Єлизавета
Анна їх діти.
Володимир
Гаральд,витязь норвезький.
Микита,монах-художник.
Сильвестр,учений монах.
Людомир,старий селянин,
Милуша,його дочка.
Журейко, каменщик київський.
Давид
нарочиті мужі новгородські.
Ратибор
Ульф,син Рангвальда, варяг.
Мирослав
бояри київські.
Слав’ята
Ярун,тіун1 княжий.
Фока Свічкогас,монах-переписувач.
Джема,дівчина з Сіцілії, рабиня.
Роальд,начальник варязької дружини.
Парфеній,грецький купець.
Турвальд,варяг.
Бояри, варяги, робітники-будівники, народ, челядь княжа.
Діється в Києві в тридцятих роках XI століття.
1 Тіун – урядовець.

ДІЯ ПЕРША
“Сокіл”
1030 р.
Галерея в княжому теремі в Києві, яка веде із внутрішніх покоїв до хатньої
церкви. Крізь легкі романські арки галереї, що спираються на подвійні
мармурові колонки, видно далекі простори зелених лугів і синього Дніпра.
Тихий дзвін лунає в ласкавій тиші літнього ранку.
І
За невеликими конторками сидять, схилившись над книгами, кілька ченців-
переписувачів. Ближче до рампи за такою ж конторкою сидить ще один
молодий, вродливий монах Микита з чорною борідкою на блідім обличчі; він
малює заставки й мініатюри на книзі. Далі теж молодий, але гладкий і
рум’яний монах Фока Свічкогас з пишним рудуватим волоссям, що
вибивається з-під чорної шапочки. Роботою керує поважний старець, срібно-
кучерявий ієромонах Сильвестр з посохом і золотим хрестом на грудях.
Сильвестр
Благослови, господь, державний Київ,
Що на горі над голубим Дніпром
Пильнує мир і всі труди людськії,
Що їх живить земля своїм добром.
Благослови, господь, твоїх людей,
Не забувай їх в радості і в горі,
Оратая, що в полі ниву оре,
Строїтеля, що камені кладе
І розчином скріпляє найміцнішим,
Списателя, що праведним пером
Скарби словесні в книгу перепише.
Який простір, привілля, тишина,
Як там гаї в далечині синіють,
Лиш тихий дзвін під ясним небом мріє,
І спить пастушка біля казана.
Бо крепок князь і власть його міцна,
Бо Ярослав залізними полками
Всім ворогам дороги заградив,
І божий мир, як сонце над полями,
Над Києвом і Руссю заяснів.
Отак-то всі повинні шанувати,
Що на землі і мир, і тишина.
Потщитесь, браття, треба поспішати.
Щоб книги всі переписати нам.
Бо скоро князь повернеться із Чюді.
Де воював і города воздвиг.
А повернувшись, зараз же розсудить,
Чи много ми переписали книг.
Прилежен-бо і часто книги чтяше.
Мов виноград у золотую чашу,
Вино словес він проливає в світ.
Микита
Благослови, премудрий отче, слово,-
Не те чеснота, лиш би книги чтить,
А щоб од книг зерно добра й любові
В своїй душі посіяти й зростить.
Сильвестр
І просвітить добром серця людськії.
Такий і князь наш мудрий Ярослав.
Не тільки сам жадає він Софії,
Немов олень істочника води,
Но нас усіх тим медом напував,
Що назбирав ще в роки молоді
Від мудрих книг, благословенних слів.
Не вдав би тілу своєму покою,
Доколі правди двері не відкрив…
А скільки він зазнав тяжких трудів,
В яких боях кривавих ісполчався,
Які поправ крамоли і лукавства,
Аж поки прах їх не розвіяв вітер,
На отній стол не сів і пота витер,
І цілу Русь як древле об’єднав.
Микита
Святі слова. Але на тих дорогах
Не легко б князь добувся перемоги,
Коли б господь йому не допоміг
І Новгорода в поміч не воздвиг.
І скільки раз, забувши кривди давні,
Полчився знову Новгород державний,
Своїх мужів і золото збирав
І Ярославу в поміч поспішав
Під Любечем, на Альти берегах,
Під Лиственом – на багатьох полях
Лилася кров братів-новогородців,
Яку забув так скоро Ярослав…
Сильвестр
(хитаючи головою).
О брате мій, ти сам забув, мабуть,
Що тільки бог царів і царства судить
Лиш він один далеку бачить путь,
Якою йдуть царі і прості люди.
А нам, смиренним інокам, годиться
Не помнить зла і за князів молиться.
Ну, братіє, пильнуйте, в добрий час,
Аби перо не схибило у вас.
З молитвою пергаменту торкайтесь,
Щоби не вліз лукавий, яко тать1,
Не довелось похибки підчищать.
Микита
З пергаменту недовго зчистить ваду,
Лиш з совісті не зчистити її.
Сильвестр
Дивись, Микито, знов мою пораду
Ти позабув і судиш про князів!
Микита
Прости, мій отче. Зараз я згадав
Великий гріх, яким пергамент чистий
Свого життя заплямив Ярослав,
Коли схопив і ув’язнив безвинно
Посадника чесного Коснятина…
Сильвестр
Не нам судить. Мабуть, цей Коснятин
Повстав на князя.
Микита
(гнівно).
Господи святий!
Цей Коснятин, посадник Новгородський,
В годину чорну князя врятував,
Коли від орд німецьких і угорських
Без війська втік розбитий Ярослав
І вже човни наладив геть за море;
Цей Коснятин човни ті порубав,
І Новгорода воїни суворі
Мечі і злато князю принесли –
Веди нас, княже, битись до загину
За честь і єдність руської землі!
І так пішли і ворогів розбили,
І князю стол дістали золотий
І за таку ось вірність Коснятину
Він кривдою лихою відплатив!
Сильвестр
Смирись, Микито! Скрізь ти кривди бачиш,
Які судити ти ще молодий.
За це тобі епітим’ю2 призначу –
Вночі поклонів сорок поклади.

Чути кроки і срібний дзвін ручного дзвоника, і в галерею входить з правого її
боку процесія: попереду хлопчик у стихарі з дзвоником і запаленою свічкою.
За ним Інгігерда, в княжому уборі і золотій діадемі з важкими підвісками-
колтами поверх щільно обіп’ятого білим шовком волосся, за нею придворні
дами, всі з молитовниками в руках. Ченці підводяться й поштиво уклоняються.
Процесія зникає ліворуч.
Сильвестр
Спаси, господь, княгиню милосерду,
К її молитвам ухо преклони.
Завжди прилежна церкві Інгігерда
І молиться за тих, хто на війні.
Микита
Не вадило б їй також помолитись
За тисячу мужів тих іменитих,
Що за її намовою убито
В той рік, коли помер Владимир князь,
А Ярослав…
Сильвестр
(здіймаючи руки вгору).
Опамятайся, брате.
Смири свій дух. Навіщо раз у раз
В пожежу злу огонь той роздувати,
Що міг би душу зогрівать твою?
Тебе ж господь сподобив дивних знаній
І чудному мистецтву научив.
Способен ти умілим малюванням
Ізобразити все ясніше слів:
Поля зелені, бірюзові води,
Червлені корзна, зорі золоті
І лепоту жіночої уроди.
Чого ж бо ти мирською злістю дишеш,
Для чого змій неситих ворушить,
Як можеш тут в благословенній тиші
Мистецтвом дивним господа хвалить?
Микита
О, якби міг обрати кожен вільно
Нехибний шлях майбутнього життя!
Але нема з дороги вороття,
І не дає людині бог всесильний
Ні тишини… ні забуття…
І де б я міг зірвати грона спілі,
Як юнаком покинув отній дом,
І давній сум за мною йшов слідом…
1Тать-злодій.
2Епітимія -церковна кара.
І як зрощу в душі голубок білих,
Коли там ворон чорний звив гніздо…
Сильвестр
Свят, свят господь! Не хочу далі слухать,
Сьогодні в храм до мене завітай
І душу там збентежену одкриєш.
(До іншого ченця).
Куди це ти зібрався, Свічкогасе?
Свічкогас
Благослови, достойний отче, вийти –
Чорнило зсякло, треба розвести
І каламар просохлий цей наповнить.
Сильвестр
Ану сиди і не кажи брехні!
Не каламар просох, а мабуть, горло,
І не чорнила жаждеш, а вина!
Свічкогас
Їй-богу ж ні! По-перше, я не п’ю,
І жодної вівериці1 не маю,
Та й ключник княжий виїхав в село.
Хто ж бідного монаха почастує?
Сильвестр
А ти б і рад! Чекаєш лиш нагоди,
Аби вином упитись даровим!
Одумайся, невіголос ледачий,
Згадай, чим був і чим тепер єси.
Знов хочеш стать нещасним свічкогасом!
Свічкогас
Та я ж нічого!
Сильвестр
Я тебе призрів,
Ченцем зробив, списателем іскусним.
Ти хоч дурний, принаймні сапоги
Мужів розумних поносив у мене,
То знов назад!
Свічкогас
Прости, премудрий отче!
Сильвестр
Хіба не чув словес святих отців,
Як хміль ченців в скотів перевертає,
Що третю чашу наливає лев,
Четверту – вепр скажений, п’яту – біс.
Свічкогас
О боже ж мій! Та я ж єдину чашу,
Куди вже там про п’яту і гадать!
II
В галерею з правого боку входить князівна Єлизавета, молода 17-літня
дівчина, з молитовником в руках.
Сильвестр
Благослови господь тебе, князівно!
Ченці поштиво уклоняються, а Єлизавета, кивнувши їм голівкою, підходить
під благословення до Сильвестра.
Єлизавета
Скажи, мій отче, чи давно пройшла
До церкви мати?
Сильвестр
Тільки що, недавно.
Спіши, дитя, господь тебе простить,
(гладить її по голівці).
Бо ангельська душа твоя і чиста.
Єлизавета
О ні, мій отче… зараз грішна я,
Бо гусляра заслухалась старого
І в божий храм спізнилась.
Сильвестр
Бог простить.
Єлизавета
Як тут у вас затишно і цікаво.
Які книжки великі…
(Спиняється біля конторки Микити).
А які
Блискучі фарби! Чисті і яскраві,
Немов смарагд або в саду квітки…
У тата є фіал1 дорогоцінний,
Неначе мед прозоро-золотий.
Крізь нього я, коли була дитина,
На божий світ дивилась з темноти.
І все тоді таким здавалось дивним.
1Вівериця – найдрібніша монета в стародавній русь-кій грошовій системі.
1 Фіал – чаша.
Немов в раю чи в радісному сні –
Такі ж твої малюнки чарівні…
Сильвестр
Микита в нас зело прехитрий майстер
І в чудному художестві велик.
Єлизавета
(милуючись мініатюрою в книзі).
Яка краса! Як барви всі согласно
В один вінок на золоті сплелись!
Так, це той світ далекий і прекрасний,
Що в кришталі я бачила колись.
Микита
Бо дивний світ, що бачила ти в чаші,
І є, княжна, мистецтва дивний світ –
Воно завжди підносить душу нашу,
Краси й добра нехибний заповіт.
Але душі збентеженій і хмурій
В святу красу дороги не знайти…
Блажен, кого життя минають бурі,
Спокуса зла не стріне на путі…
Свічкогас
Отак і я, коли дивлюся в чашу,
Далеко легше стане на душі.
Проходить скорб…
Сильвестр
(гнівно).
А ти чого, монаше!
Ану-бо геть! Знайшовся теж мудрець!
Геть з-пред очей!
Свічкогас
(про себе).
Якраз мені до речі –
Напевно, вже прийшов виночерпець…
(Виходить).
Єлизавета
Ну, я піду
(зітхнувши),
бо гнівається мама…
Прощай, мій отче…
Сильвестр
Бог благослови
Тебе, голубко наша яснокрила!
Єлизавета
(до Микити).
Прощай і ти, художниче умілий.
З яких до нас ти завітав країв?
Микита
(підводиться).
Я мандрував багато і далеко
І рідний край давно вже залишив…
Єлизавета
А де ж твій край?
Микита
То Новгород великий.
Єлизавета
Суворий край…
(Здригнувшись).
Я народилась там,
але тремчу, коли його згадаю…
Б’ють на сполох… пожежа… Буйні крики…
Убивство… кров.
Микита
(хмуро).
То кров людей свята,
Яку не ми, а інші проливали…
Єлизавета
Тоді була дитина я мала,
Але й тепер ту радість відчуваю,
Яка мене, мов сонце, пройняла,
Коли сюди приїхали ми в маї,
І солов’ї співали над Дніпром.
Що миготів на сонці серебром,
І Київ враз засяяв перед нами
Серед дерев златими куполами.
З того часу я Київ полюбила.
Не там, а тут моя вітчизна мила.
Прости, тобі я болю завдала.
Микита
Дарма – аби ти радісна була…
Чути тупіт кінських копит, і за хвилину в галерею вбігає А н н а, сестра
Єлизавети, трохи старша за неї дівчина, жвава й схвильована. На лівій руці, на
рукавичці, вона тримає мисливського сокола. Не звертаючи уваги на поклони
ченців, вона кидається до сестри.
Анна
Яка ж я рада, що знайшла тебе!
Де мама? В церкві?
Єлизавета
(киває).
Анна
Так-бо ж я і знала!
Спізнилась знов! Ну, буде прочухан…
Єлизавета
Та як же ти… ще з соколом!
Анна
Ну що ж!
Коли ж такая трапилась пригода,
Що й досі я не схаменусь ніяк!
Єлизавета
Та що ж таке?
Анна
Під Вишгородом я
На лебедів уранці полювала.
Аж гульк, дивлюсь, із лісової мли
Ватага суне витязів удалих
З богатирем прегарним на чолі.
Напевно, то якісь нові варяги,
Бо в нас таких не зустрічала я…
Так чи не так, острогами коня
Я стиснула і далі од ватаги!
Дивлюсь назад – він скаче наздогін!
Єлизавета
Хто наздогін?
Анна
Та той варязький витязь…
Я ще хутчіш – що мить, то ближче він.
Аж до Гори я не могла спинитись,
І тільки стук загрозливий копит
За спиною я близько почувала.
Єлизавета
Безумная!
Анна
Аж ось коло воріт
Його, мабуть, застава затримала,
І я сюди, нарешті, утекла!
Аж стисло дух!
Сильвестр
Та хто ж цей окаянний?
Його схопити треба!
Анна
Менше з тим!
Аби від мами тільки не попало.
Піду скоріш до церкви…
Єлизавета
Схаменись!
Ти ж з соколом!
Анна
І справді… що ж робить…
Візьми його, голубко, хоч на мить.
Передає Єлизаветі сокола, та бере.
III
Чути тупіт багатьох коней, і зараз же по тому в галерею вбігає Гаральд,
молодий, ставний і вродливий норвежець з сміливим обличчям, з рудо-
золотавим волоссям. Злякана Єлизавета відступає й горнеться до Сильвестра, а
Гаральд підходить до Анни. Кілька варягів входять за ним.
Гаральд
Нарешті я догнав тебе, царівно!
Даремно ти тікала, бо вели
Мене сюди мої пригоди дивні,
Коли я плив до вашої землі…
Що бачу я! Великий Бальдер, хто це,
Хто дівчина ота світловолоса…
Біля монаха чорного, отам?
Хапає Анну за руку. Але Єлизавета вже зникла за поворотом галереї.
Анна
Ця дівчина? Спитай у неї сам.
Мене ж облиш.
Гаральд
О, дівчина чудова…
Так ось куди судьба мене тягла…
(Стоїть приголомшений).
З лівого боку вертається почет Інгігерди. Попереду йде сама Інгігерда поряд із
збентеженою Єлизаветою, яка, винувато похиливши голову, слухає догану
матері.
Інгігерда
Яка ганьба! До церкви не прийшла,
В святі часи ганяєш десь по ловах,
Немов хлопчак який дурноголовий!
Де розум твій? Як сміла в божий храм
Ти увійти з оцим нечистим птахом?
А ще князівна! Дівчина! Що ж там
Подумали про тебе всі монахи!
Єлизавета
(крізь сльози).
Пробач мені… не знала…
Гаральд
(швидко підходить до Інгігерди і схиляється перед нею на одне коліно).
Королево!
Інгігерда
(здивовано).
Та це ж Гаральд! Гаральде, звідки ти
У Києві з’явився полудневім,
Північний гість від конунгів-братів?
Гаральд
(цілує край її сукні).
Багато де я мандрував і бився,
В Сіцілії, у грецького царя,
З того часу, як переплив моря
І з родичами злими посварився.
І ось до вас свій човен повернув,
В Гардарику1 шукати талану.
Тобі клянусь служити чесно й твердо,-
Чи прихистиш вигнанця, Інгігердо?
Інгігерда
Бажаний гість, тебе я бачить рада,
Гаральде, син Сігурда, смілий князь.
І Ярослав, я певна, в слушний час
Як вернеться, знайде тобі посаду.
Гаральд
(підводиться з колін).
Тобі мій меч і все життя моє!
Єлизавета
(скрикує).
Ай! боже мій! Він дряпає, клює!
Візьми його! Не можу далі я!
Гаральд
Дозволь мені!
(Обережно забирає сокола).
Бідняточко моє!
Рука в крові! Хіба ж їх можна брати
Без рукавички – гей, візьми, Рулав!
(Передає сокола джурі).
Але стривай! У лісі ж не була ти,
І я тоді не за тобою мчав…
А звідки ж сокіл…
О, яка пригода!
(Оглядається і бачить Анну, яка сміється).
Це, значить, ти його передала!
О королево! Знов тобі хвала
За двох дочок прекраснішої вроди!
Як ти сама, Олафова дочка.
Інгігерда
Так – Анна це, а це Єлизавета.
Гаральд
(палко).
Єлизавета! Єлизіф! Яка,
Яка ж вона прекрасна! Так, мене ти
Сюди на щастя, доле, привела!
О віщі діви Долі і Часу,
Верданді, мудра діва днів біжучих,
Ти провела мене крізь ліс дрімучий,
Щоб я знайшов життя мого красу!
Я мчав крізь ліс, крізь гори і долини,
Немов ловець на ловах соколиних,
А сокіл цей, що так мене манив,
На іншу руку раптом пересів.
І щоб здобути руку цю дівочу,
Пройду я світ від півдня до півночі,
Своїм човном схвилюю всі моря,
Здобуду світ, корону, перли, славу,
І все для тебе, донька Ярослава,
Лиш покохай мене, моя зоря!
(Бере за руку Єлизавету, зазираючи їй у вічі).
IV
Раптом чути дзвін багатьох дзвонів, сурми, вітальні крики. Всі кидаються до
арок.
Інгігерда
Це князь! Це він! Мерщій подати коні!
Назустріч всі! Ходім, Гаральде! Доні!
1 Давня скандинавська назва Русі.
Всі швидко йдуть до виходу. Лиш один Микита залишається в галереї. Він
дивиться задумливо крізь арки.
Микита
Настав мій час… бажаний час відплати.
За кривди всі, що Новгород зазнав…
Та хочу все ж тепер я сам пізнати,
Чим він людей отак причарував.
Владика Русі, мудрий Ярослав…
Але в цей час, рішучий і врочистий,
Чого ж мій дух збентежений охляв…
Бо ясний ангел, лагідний і чистий.
Тебе закрив від мене, Ярослав…

Завіса
ДІЯ ДРУГА

“Закон і благодать”
1030 р.
Луг перед брамою княжого терема – замка в Києві. Його мури із скупо
прорізаними де-не-де подвійними вікнами візантійського стилю, з півкруглим
верхом і колонкою посередині здіймаються в глибині лугу. Внизу, під широко
розкинутим гіллям величезною дуба – глибока арка брами, входу до княжою
двору. За рогом замка праворуч, через низеньку огорожу з двох чи трьох
брусів, видно крутий обрив – яр, за ним віддаля, на сусідньому горбі –
величний храм богородиці десятинної з золотими банями та інші будівлі.
З лівого боку лугу, на першому плані, на гранітному підмурку – велика
мармурова статуя лежачого лева. Навколо постаменту мармурові лави з
різьбленими спинками. Літній ранок.
І
За сценою далекий спів дівчат. З воріт замка звуки сурм, і зараз же по тому з
брами виходить загін княжої варти, яка стає обабіч входу. А за хвилю з брами
виходить сам Ярослав у супроводі Сильвестра і Микити, який іде позаду.
Ярослав трохи кульгає на праву ногу. Ще далі – два боярини: Мирослав і
Слав’ята.
Ярослав
(До Сильвестра).
То скільки ж книг сьогодні вже готові.
І чи багато почали писать?
Сильвестр
Готово п’ять книжок, великий княже:
“3латая цепь”, слова святих отців,
Козьми Індикоплова мандрування.
Ця книга дуже рідка й дорога.
Діянія Дігеніса Акріга
І “Шестоднев” болгарського попа.
Ярослав
Великий труд. Спасибі, мудрий отче,
Корисних книг замало ще у нас.
І добрій книзі більше я радію,
Ніж золоту в коморі. А проте
І по книжках казок багато різних,
Яких в житті, напевно, не знайти.
Микита
Зате в житті бракує часом правди.
І казка це поправити спішить,
Бо ж тільки в казці дістає відплату
За добрі вчинки справедливий муж.
Ярослав
(суворо).
За зло й добро відплачує создатель,
Він воздає по правді коємуж.
(до Сильвестра).
Хто це такий?
Сильвестр
Ти наказав знайти
Якогось мужа, хитра і розумна,
Щоб міг тобі в наряді послужить,
Зовуть його Микита, книги знає,
В художестві іскусен, а проте,
Хоч зараз мніх, мабуть, служив і в раті,
Бо часом, як почне рубати,-
Страшні дуби, мов цурки, розсіка.
Ярослав
(До Микити).
Ти київський?
Микита
(хмуро).
Ні, княже господине.
Не імам града здє…
Ярослав
(глузливо).
Небесного взискуєш?
Ну що ж, приходь – писатимеш мені.
Так, запиши і зараз
(подає Микиті маленьку книжку й олівця)
мудре слово.
“Раніш закон, а потім благодать”.
Мені казав це піп із Берестова
Іларіон1, гораздо мудрий муж.
“Раніш закон, а потім благодать…”
Ще запиши: “Червенські гради взять;
Поставити на Росі города,
Щоб степова спинилася орда…”
До речі – час подумать і про Юр’єв,
Що я оце на Чюді заснував.
А де ж Слав’ята?
Слав’ята
(наближається).
Тут, великий княже.
Ярослав
Чи не знайшов городника мені
Послати в Юр’єв? Треба мужа хитра
І вмілого, щоб город міг зрубить.
Слав’ята
Є в мене грек іскусний на прикметі.
Ярослав
Не хочу грека, звичай їх лукав,
І за очі не слід їх посилати.
Когось іншого пошукай, Слав’ято.
Слав’ята
Знайду когось.
Ярослав
Та не барись шукать.
Відсилає жестом варту, яка вертається в замок, а сам з помітним зусиллям
сідає на мармурову лаву під левом, запрошуючи Сильвестра. Інші стоять.
“Раніш закон, а потім благодать”…
Так, мудре слово…
(До Микити).
Ну, то, значить, ти
Взискуєш града вишнього, іного,
А на землі, бач, правди не знайти,
І у князів нема туди дороги…
О, якби міг іти я тим шляхом,
Де тишина і мудрість благодаті,
Щоб, меч важкий поклавши і шолом,
Палати білі й храми будувати…
І в Істини золотоверхий храм
Ввійти собі і двер відкрити вам.
Але важке в князів на плечах брем’я…
Як думаєш ти, легко то мені
Цю хвору ногу підіймати в стрем’я
І їздити старому на війні?
А я ж весь вік воджу в походи рать…
Раніш закон… а потім благодать.
(Підводиться).
Ну, то ходім подивимось, чи вчасно
Будови йдуть, що почали торік.
Так, мніше,- треба воювати вік,
Щоб збудувать єдиний храм прекрасний.
Всі йдуть праворуч.
II
Раптом чути сміх і дівочі голоси, і на лужок вбігає Єлизавета в супроводі
кількох сільських дівчат. Єлизавета кидається до батька, а дівчата спиняються
замішані біля мармурового лева, дивлячись на нього.
Єлизавета
Добридень, тату!
(Горнеться до батька).
Ярослав
Зіронько моя!
Де ти була, чим бавилась, дитино?
Єлизавета
З дівчатами на Угорській горі
Збирали квіти, у Дніпрі купались.
Ярослав
(голублячи її).
Гуляй, гуляй, дівчаточко моє,
Короткий вік дівочий, люба доню.
Одне тобі я можу обіцять:
Хоч доведеться мужа роззувать,
Але з колін піднімешся в короні.
Сильвестр
Найкраще всіх корон твоя дочка
Премудростію книжною сіяє.
І поки ти на Чюді воював,
Вона навчилась з Грек перекладати
І вже читає грецькі письмена.
Ярослав
Чи правда це? Розумнице моя!
Хіба тобі так Греки до вподоби?
Єлизавета
Але ж у них – ти сам мені казав –
Усі земні премудрості сокрито.
То хочу я побачить, чи не знав
Якийсь мудрець такого заповіту,
Щоб утворився спокій на землі
І люди мудро, як в раю, жили.
Сильвестр
Премудрість ця в ученії Христовім.
Ярослав
Христос сказав – несу не мир, но меч…
Ні, друже мій, нема шляхів готових,
Щоб давній гріх зложити з людських плеч
І мудрий рай тут на землі зростити.
Береться мудрість не із заповітів.
А із шукань і помилок гірких.
А щоб людей добру призвичаїти,
Чимало князь голів стинає злих…
Бо кроткий вік без крові не создать,-
Раніш закон, а потім благодать.