Людей учу я страхом і книжками,
Але і сам я у людей учусь.
Бо мудр народ, і житиме віками
В трудах і битвах вихована Русь.
В цю хвилину чути якесь рикання, а потім дівочий сміх і вереск біля статуї
лева.
Ярослав
Що там таке? Чого це крик дівочий?
Чого вони всі скупчилися там?
Піди довідайсь.
Дівчата з реготом кидаються врозтіч. З-за рогу постаменту висуваються
спочатку чиїсь ноги в чоботах, а потім вся чорна фігура бородатого монаха, що
сідає на лаві і протирає очі. Дівчата сміються.
1 Іларіон – церковний письменник, перший митрополит із руських. Автор
“Слова о законі і благодаті” – високохудожнього патріотичного ораторського
твору (написано між 1037-1050 рр.), в якому прославлено Руську землю князя
Володимира, що запровадив християнство на Русі і об’єднав, зміцнив державу.
Дівчата
– Та який рудий!
– Дивись, дивись! патлатий!
– З бородою!
– Неначе лев! І рикає як лев!
Свічкогас
Киш, мокрохвості! Вам чого тут треба?
(Пробує підвестись, але знову сідає).
Бо як вхоплю… то голову зверну.
Ярослав та інші наближаються.
Ярослав
(суворо).
Хто це такий?
Сильвестр
Та це наш Свічкогас!
Списатель книжний.
Ярослав
Що ти там робив?
Дівчата
Під левом спав. А це під головою!
(Показують чималий череп’яний плескуватий
жбан).
Сильвестр
Упився знов, п’яниця безсоромний.
Сосуд скудельний! Я ж тобі казав:
Не доведи до бісової чаші.
Спинись на третій.
Свічкогас
(жалісно).
Господи, прости!
То чим би я лічив, премудрий отче,
Як не було тут чаші, тільки жбан…
Сильвестр
Опам’ятайсь, безумче! Встань пред князем
І не скверни брехнею язика.
Свічкогас
(схоплюється зляканий).
Прости мене, великий господине.
Не од вина, од мудрості охляв…
Ярослав
Що ти верзеш!
Свічкогас
Єй-єй, великий княже!
Сам посуди, якщо вже на вино
І то якась потрібна міра, кажуть,
Щоб розум не пішов кудись на дно,
Та що ж тоді казать про мудрість книжну.
Яка міцніша всякого вина!
Ось я писав, бач, книгу дивовижну,
Аж чую – в голові якась мана…
Свят, свят господь! Мерщій вина хильнув,
Щоб з розуму прогнати цей туман,
Та надто вже малий попався жбан…
Бо не розвіяв мудрість навісну,-
І з горя я заплакав і заснув.
Ярослав
Ти правду кажеш – писано-бо єсть,
Щоб бісеру свиням не розкидали.
То і тобі ж така довлєєт честь:
Якщо від книг глава твоя страждала,
Та щоб од мудрості не вилізли власи –
Іди на хутір і свиней паси.
Свічкогас
Як то свиней! Але ж я божий інок!
Не хочу я!
Сильвестр
Не слухався порад,
То і паси тепер свиней і свинок,
Коли святий не впорав вертоград.
III
Чути тупіт коней, і на луг з лівого боку в’їжджає Гаральд в супроводі джури.
Побачивши князя, він швидко сплигує з коня і підходить до нього.
Гаральд
(поштиво уклоняючись).
Привіт тобі, мій княже господине,
Хоробрий вождь і мудрий будівник!
Привіт, принцесо!
Ярослав
(пригортаючи до себе дочку).
В добрую годину!
Привіт, Гаральде, смілий войовник
І хвиль морських одважний розтинатель.
Ось бачиш, доню, скрізь він побував
І в Греках жив. Спитай, він мусить знати,
Чи справді там лиш мудрість і любов
І кроткі всі, немов в небеснім раї,
Чи навпаки – лукавство лиш і кров.
Все бачив він – і все, напевно, знає.
Спитай, не бійся.
Гаральд
(палко).
Все, що бачив я
І що здобув в мандрівках і боях,
Все – золото, шовки, убори гарні,
Алмази, ладан, келихи янтарні,
Вино хіоське, ласощі, шербети,
Не варто все усмішки свіжих уст,
Чудових уст твоїх, Єлизавето!
За тебе, за твою єдину ласку,
За погляд твій я все віддати рад,
Всі береги від Смірни до Дамаска
І город світу осяйний Царград!
Ярослав
(глузливо).
Проте цих див у тебе ще немає,
Та і з Царграду, кажуть, довелось
Від кесаря тобі мерщій тікати.
Єлизавета
Не ображай вигнанця, любий тату.
В руці господній терези війни,
І що в часи недолі витязь втратив,
То завтра він поверне в час ясний.
До того ж він вітчизну втратив любу,
Чи є ж на світі гірша цеї згуба!
Ярослав
(здивований).
Насправді бог младенців умудряє.
Дитиночко розумная моя!
Пробач, Гаральде.
Гаральд
(цілує край сукні Єлизавети).
Дівчино святая!
Тобі повік служити буду я!
Тим часом чути далекий, але все сильніший шум і крики.
Ярослав
Що там таке? Чого це крик і гамір?
Ану, підіть довідайтесь мерщій!
Але в цю мить вбігає збентежений і задиханий Ярун. Обличчя й одяг у нього
заляпані глиною і крейдою, яку він даремно намагається стерти і тільки
розмазує.
Ярослав
(здивований).
Та це ж Ярун! Що скоїлось, кажи-но?
Чого ти весь у крейді і багні?
Ярун
Свавілля то, великий господине!
Здуріли всі.
Ярослав
Ти сам, мабуть, здурів!
Що там таке?
Ярун
То каменщики, княже.
Дереводіли, теслі, столяри.
Що храм новий будують на горі.
То ось вони порозганяли стражу.
Порозкидали шпаглі, молотки
І крик зняли – не хочем працювати!
Коли ж я взяв кількох бунтівників,
То почали скудель1 перевертати
І вапною закидали мене!
Ярослав
(здивований).
Та звідки в них свавілля це дурне?
А може, ти не заплатив їм плати
Або убавив? То дивись тоді,
Коли дізнаюсь, милості не жди.
Ярун
Їй-богу, ні! Всім платим по ногаті2,
Як ти звелів. А це варяги десь
Вчинили гвалт, до когось вдерлись в хату,
Покривдили чиюсь дівочу честь,
Когось убили…
Ярослав
(у гніві).
Знов варягів знати!
Слав’ято, йди, негайно розсуди,
Іди і ти, Микито.
Ярун, Слав’ята і Микита виходять.
Ну, тоді
Я не піду дивитись на будови.
Ходім, Сильвестре, покажи мені
Твої книжки, якщо вони готові.
Ну що ж, Гаральде… Бачу, що мене ти
Питаєш мовчки про свою судьбу,
І як не помиляюсь, то, мабуть,
Ти щиро покохав Єлизавету,
Тому тебе я вислухати рад.
Гаральд
(радо).
Великий конунг!
Ярослав
Не спіши, Гаральд.
Але ж ти сам повинен розуміти,
Що, перш як доню сватати мою,
Пора тобі уділа мати в світі
І всамперед вітчизну і сім’ю,
Бо князю руському негоже віддавати
Свою дочку бездольному пірату,
Хоча б він був грозою всіх морів.
Іди, здобудь корону, землю, славу,
Тоді вертайсь до доньки Ярослава
І радісних, клянусь, діждешся слів.
Гаральд
Спасибі, конунг. Виклик твій приймаю
І доведу, що справжній я варяг!
Я завтра же вітрила напинаю –
І заблищить мій меч, немов зоря!
І де б не був – в човні, в бою, в наметі,
До тебе лиш, моя Єлизавето,
Я думкою полину крізь моря!
Ярослав і Сильвестр виходять за браму, Єлизавета повільно йде за ними,
кивнувши головою Гаральду.
Єлизавета
Прощай, Гаральде! Хай тебе господь
Хранить в путі, а я молитись буду,
Щоб він тобі вітчизну повернув.
Гаральд
(затримує її, вхопивши за руку).
О, не виходь! Залишся хоч на хвилю,
Дозволь мені в прощальную цю мить
1 Скудель – глиняний розчин.
2 Ногата – стародавня монета.
Востаннє надивитись в очі милі,
Щоб дух сумний надією зміцнить.
Благаю, сядь, принцесо. Коло тебе.
Біля твоїх дозволь схилитись ніг.
(Змушує її сісти на лаву і сам сідає біля її ніг).
Ти, як зоря північная на небі,
Сіятимеш мені в путях моїх.
То накажи ж, моя царице-діво,
Що мушу я в твою свершити честь,
Які скарби нечувані і дива
Тобі в бою дістати і привезть.
Ти любиш храми – хочеш, із Софії
Святиню вищу – чаші золотії –
В Царграді я дістану й привезу?
Єлизавета
Не в золоті краса Софії храма,
А в співах дивних, що під куполами
Лунають там в блискучій вишині,-
Цих співів ти не привезеш мені,
їх ангели співати научили.
Гаральд
(спантеличений).
Ні, купола, звичайно, не зніму
І співу взяти в руки не зумію,
Але як справді ангели в Софії
Чи в кесаря співають в терему,
Тоді, клянусь, хоч одного зловлю
І з вісткою до тебе надішлю!
Єлизавета
(сміється).
Господь з тобою, княже! Та хіба
Людина може ангела впіймати!
Гаральд
(з досадою).
То що ж робити! О, яка журба,
Нічим тебе не вмію вшанувати.
Ну, хочеш, я з Дамаска привезу
Тобі таку чудову бірюзу,
Що, мов блакить, зорітиме у хаті?
Єлизавета
(підводиться).
Прощай, Гаральде! Бог тебе храни.
Повір, скарбів таких мені не треба.
Коли вже хочеш, привези мені
З того Дамаска, де під ясним небом
Почив співець великий Іоанн,
З його могили рожу чи тюльпан.
IV
Ця розмова раптом перебивається галасом і криками, і на луг ввалюється ціла
юрба збуджених людей, теслі з сокирами і пилами, каменщики з молотками і
шпаглями та інші. На чолі натовпу каменщик Журейко , вродливий, ставний,
чорнобородий муж. Він веде під руку Людомира, сивого діда, за яким іде
Милуша, гарна дівчина в простому селянському одязі – білій сорочці і
барвистій чорно-червоній запасці. Тут же двоє селян тримають зв’язаного
молодого варяга Турвальда. Далі Слав’ята і Микита.
Голоси з натовпу
– Суда і правди! Покарай його!
– Казни убивцю! Годі вже терпіти!
– Геть кривдників!
Мирослав і варта, що вийшли з замка, марно намагаються відтіснити юрбу.
Мирослав
Назад! Не можна тут!
Вертайтеся! Як смієте свавільно
Під теремом збиратись і кричать!
По що прийшли?
Журейко
По суд і правду княжу!
Суда і правди вимагаєм ми!
Вбігають кілька варягів і кидаються на визвіл Турвальда, оголивши мечі.
Варяги
Тримайсь, Турвальде! Розв’яжіть його!
Або негайно всіх вас тут…
Гаральд
(миттю кидається до варягів).
Назад!
Варяги з сухим ремством відступають. Єлизавета йде до брами.
Голоси
– Суда і правди! Покарать злочинця!
– Суда і правди! Правди і суда!
– Казни убивцю! Геть варягів!
З брами виходить Ярослав. За ним Інгігерда, Анна і дехто з дружини.
Ярослав
(підіймає руку).
Тихо!
Гомін негайно вщухає.
Ярослав
(гнівно).
Хто сміє тут крамолу учиняти
І сварами бентежити народ?
Чого вам треба?
Журейко
(виступає вперед).
Правди і суда!
(Підводить Милушу і Людомира).
У цих людей убито сина й брата.
Убивця тут. Отой варяг.
Ярослав
Хто послух?
Журейко
Увесь народ! Всі бачили, як він
Цю дівчину в селі хотів покривдить,
А брат обстав, то він його убив
Раніш, ніж люди встигли схаменутись.
Людомир
Єдиний син, надія вся моя,
Єдина, що на старості лишилась…
Було ще два… але обидва ті
На Судомирі-річці в жаркій січі
За тебе, княже, разом полягли.
Еге, тоді… На Судомирі-річці,
Коли ти з Брячиславом воював.
А це один… найменший… Де ж та правда?
За віщо ж він загинув? Добрий був
І лагідний… та не стерпів наруги…
За це погиб… за правду…
Журейко
Чуєш, князь?
Ярослав
Я чую все. А ти ж бо тут при чому?
Тебе я знаю. Каменщик єси,
З отих майстрів, що храм новий будують.
Чого прибіг?
Журейко
Моя то лада, княже,
І за їі я мушу встати честь.
Ярослав
(гнівно).
Ти мусиш храм усердно будувати,
А ти ще всіх з роботи позривав!
Журейко
(хмуро).
Раніш ніж храми будувать святі,
Годиться правду ствердити в житті.
Ярослав
(гнівно).
Подякуй лиш, що тверді ваші шиї
Згинаю в храмах я пред олтарем.
А не на торзі княжеським мечем.
Нехай вас учать словеса святії.
Ну, то чого ж ти хочеш зараз?
Журейко
Помсти.
Казни його – ти ж згадував про меч.
Ярослав
Чого ж ти сам не покарав його?
Твоє було це право.
Журейко
Не було
Мене в той час. Коли його зв’язали,
Не міг же я такого убивать!
Людомир
Всіх треба їх од нас повиганяти,
Бо кривди лиш і сором.
Ярослав
(про себе).
Боже правий,
Як важко це – творити правий суд…
І де ціна життю! Його ж не вернеш
Ні золотом, ні кров’ю. Лиш одна
В цім правда є – щоб трепетали злі
І тиша панувала на землі.
Інгігерда
(що помітила вагання Ярослава).
Дозволь тобі порадити, мій княже.
Адже ж Гаральд поїде, то нехай
Пролита кров човна його не тяжить.
І вирою1 ти вбивцю покарай
Хай золотом відкупиться.
Ярослав
(спалахує гнівом).
Ти знов
За цих заброд-варягів обстаєш,
Як в Новгороді, де лилася кров
Моїх мужів, ошуканих за те ж!
Не буде ж так! Отець мій Володимир,
Коли поклав зміцнити на землі мир,
Сокирою розбійників карав!
Урун! Слав’ято! Плаху та сокиру!
Вам Ярослав затвердив правду-виру,
То правду-меч покаже Ярослав!
Єлизавета
(кидається до батька).
Ні, ні, не треба крові, тату милий!
І Володимир потім скасував
На смерть карати. То і ти помилуй!
Нехай-бо мудрим буде Ярослав,
Яким народ уже тебе назвав!
(Звертається до Людомира).
Прости і ти злочинця, діду любий!
Навіщо кров? Вона ж не верне згуби
І сина вже твого не воскресить.
Людомир
(розчулений).
Хай буде так, дитиночко ласкава,
Мов сонечко, ти сяєш на землі…
Хай доленька ясна тобі щастить
І лада любого Даждьбог тобі пошли.
Ярослав
Да буде так. То розв’яжіть його
І хай заплатить вісімдесят гривен –
Подвійну виру.
В натовпі глухе ремство.
Журейко
(хмуро).
То неправий суд.
Ярослав
Ти, каменщик, коли будуєш церкву,
Єдиний кут свій бачиш, я ж усю
Від самого підмурка до хреста.
Варта розв’язує Турвальда.
Гаральд
(кидає йому великий гаман з золотом).
Не вартий ти помилування, дурень!
Принцесі дякуй за своє життя
Плати вину!
Слав’ята і Ярун відлічують гроші і дають Людомиру.
Турвальд
(випростується з дурним сміхом).
Тепер, ха-ха, я вільний.
І дівку цю я золотом купив!
(Хапає в обійми Милушу).
Вона моя!
Журейко
(кидається до нього).
То пропадай же, клятий!
(Вражає Турвальда ножем, той падає).
Ярослав
(в страшному гніві).
Держіть його!
Але Журейко зник у натовпі. Гаральдові варяги кидаються, вихопивши меч, на
Людомира й Милушу.
Гей, рицарі, до зброї!
Рубайте всіх!
Але Микита з силою відштовхує перших двох варягів.
Микита
Геть, прокляті заброди!
Варта й юрба будівників миттю відтісняє й обеззброює варягів. Шум стихає.
Єлизавета горнеться в сльозах до Ярослава.
Ярослав
Ось бачиш, люба доню, мудрий лад
Не насадити кроткими руками,
Немов троянд і лілій тихий сад.
1Вира – грошова кара, встановлена в “Руській правді” Ярослава.
Як дикий ліс мотиками, роками
Державне поле треба корчувать.
Щоб виросла на ньому благодать
Да буде мир! І богом я клянусь,
Що кожного вразить моя сокира,
Хто збаламутить Київ наш і Русь,
Хто осквернить насильством справу миру.
Як каменщик, що оголив ножа,
Коли я суд перед людьми держав.
Тепер до праці. Хай живуть навіки
Державна Русь і Київ наш великий!
Вигуки. Сурми.
Завіса
ДІЯ ТРЕТЯ
“Квітневий сніг”
1032 р.
Той самий лужок перед княжим замком в Києві, що й у попередньому акті.
Але тепер усе: і луг, і дерева, і виступи стін, дверей та вікон замка занесене
несподіваним квітневим снігом, що випав вночі і не встиг ще ні пожовкнути,
ні розтанути.
Чудовий сонячний ранок з легким приморозком 3 правого боку лугу збудовано
дерев’яний поміст, який зараз кілька отроків і майстрів застилають червоним
сукном, інші ладнають крісла. Біля брами стоїть, опершись на топірець,
хмурий воїн.
І
З замкової брами виходить Людомир. Спинившись біля воріт, він дивиться
примруженими і прикритими рукою очима на сніг і непохвально хитає
головою.
Людомир
(до вартового).
Диви, яке! У квітні раптом сніг!
Уже весна дерева розбудила,
Уже струмки побігли по ярах
І Хорс1 великий зняв покрови білі
З усіх полів і в зелень їх одяг.
Аж раптом сніг… не гоже… не добро.
З давніх-давен такого не чували,
Щоб сніг новий у квітні. Не гаразд…
Хіба в той рік, як Володимир князь
Старих богів повикидав в Дніпро…
(Хитає головою).
Еге… еге… було це в рік печалі…
Ось і тепер… не гоже… не добро…
Лиш воронам це радість. Ворон кряче
На сніг новий. Бо – кажуть, прилетів
З-за моря крук, отож воно і значить:
Гаральд цей крук, і на голубку нашу
На білую… він кігті нагострив.
З лівого боку виходять Давид і Ратибор, двоє похмурих новгородських мужів,
солідно вдягнених в суконні шуби. Вони йдуть до брами, але вартовий їх
спиняє.
Вартовий
Не можна в терем. Хто ви єсть?
Ратибор
(суворо, басом).
Пусти.
Ми нарочиті мужі Новгородські
Давид і Ратибор.
Давид
(улесливо, тенором).
Шукаєм мніха
По імені Микита. Сей монах
Живе у князя і малює книги.
Вартовий
Проходьте.
Людомир
Не люблю цих дзвонарів.
Давид і Ратибор проходять в браму.
З міста, але з правого боку, знизу через яр підіймається схвильована і задихана
Милуша.Вгледівши батька, вона підбігає до нього.
Милуша
Ой любий тату! Що я зараз чула!
Ходім сюди!
(Одводить його далі од брами).
Не знаю, що й робить.
Людомир
Та що таке, що скоїлось?
Милуша
На торзі
Зустріла я одного тесляра,
1 Хорс – божество у слов’ян.
Який тоді з Журейком працював.
О ладо мій! Невже він повернувся?
Невже тебе побачу знову я?
Людомир
Хто повернувсь?
Милуша
Та ладо ж любий мій!
Клянеться тесля, що його він бачив,
В печерах на Звіринці десь живе,
Ховається і лиш вночі виходить.
Туди мерщій!
Людомир
Так ось що значив сніг!
Звалився він на голову тобі.
До нього йти!.. А ти хіба забула,
Що клявся князь Журейка покарать?
Милуша
(ламає руки).
Ой лишенько! Його ще справді схоплять…
Що ж діяти? Просить князівну. Ні!
Сама піду і в ноги кинусь князю,
Адже ж Гаральд приїхав на весілля,
І, може, князь на радощах простить…
Людомир
(хитаючи головою).
Навряд, Милуша, дуже він зрадіє,
Що люба доня вийде за поріг
І назавжди покине рідний Київ.
Коли б її затримати він міг…
Але в князів потреби, бач, не тії…
Хоч доньку жаль, але пильнуй державу.
Отак-то і звалився в квітні сніг
На голову і нам… і Ярославу…
Таке, бач, доню, діло наше…
II
З-за брами чути гучні й високі звуки сурм, і з воріт виходить зміна варти.
Милуша
(зі страхом).
Князь!
(Одводить батька праворуч до яру).
Хвилина мовчання, після якої в морозному повітрі чути веселий дівочий сміх.
З-за брами на лужок вибігає Анна, тягнучи за руку Єли завету. Обидві в
соболевих шубках, рум’яні й свіжі від морозу.
Анна
Та ну ж бо, ну! Чого така сумна ти?
Дивись, як гарно! Сонечко яке!
А сніг який чистенький і не м’ятий,
Яке повітря свіже і п’янке!
Як веселої їй-бо, це краще квітів.
Весняний сніг в апрілі – це, мабуть,
Привіз Гаральд з країн тих льодовитих,
Де хуртовини цілий рік метуть!
Щасливиця!
Такого мати лада!
По всій землі ім’я його гримить!
На всі моря його сягає влада,
Норвегії король! І цілий світ
Твоє ім’я з ним поряд повторяє!
Єлизавета
Оце мене і мучить і гнітить…
Подумай лиш! Од краю і до краю
Лилася кров в походах тих гучних,
І скільки жертв невинних проклинали
Моє ім’я… а це великий гріх,
Його не змить ні каяттям, ні жалем.
Анна
При чому ж ти! Мужчини всі такі.
Їм лиш давай добичу та походи.
А що десь там чекають їх жінки,-
Байдуже їм, хоча за нашу вроду
Вони і б’ються ніби по світах.
Та не сумуй. Тепер він споважніє,
Як став король, а не мандрівний птах,
І будеш з ним в Норвегії сидіти,
Полотна прясти й колисати діти!
Єлизавета
О боже мій… покинуть рідний Київ
І рідний край… Я не знесу розлуки.
Анна
(зітхає).
Це справді зле. Але дівочу руку
Завжди жених, де схоче, поведе.
Ох, і мене такая ж доля жде!
Адже мене король французький свата.
І як на це погодиться наш тато,
То доведеться їхати в Париж!
А це мені неначе гострий ніж!
Там ні кравців, ні крамарів путящих,
Доми холодні, вулиці брудні.
Та ще вовки десь поряд виють в хащах,
Ні хліба гарного, ні меду, ні блинів,
Не кажучи уже про кавуни.
Єлизавета
(зітхнувши).
Ласунка люба!.. Що ж мені казати!
Де я знайду чудових стільки книг,
Такі пісні, як в Києві у тата,
Що королів мудріший всіх земних.
А Київ наш – зелений і прозорий!
Дніпро широкий… кучеряві гори,
Палати білі, бані золоті…
Де ще красу подібную знайти?
І це все кинуть… Тата, отній дім?
Анна
Та ну-бо, годі! Годі сумувати.
Ще, може, щось придумаєм, зажди…
Пора, здається, убиратись в шати.
Твого Гаральда зустрічать Ходім!
Ідуть повільно до брами. Милуша кидається за ними навздогін.
III
Тим часом з воріт замка виходить Давид і Ратибор в супроводі хмурого
Микити, який, порівнявшись з князівнами, поштиво їм уклоняється.
Анна
(озирнувшись на Микиту).
Чого він ходить мніхом, цей Микита,
Замість шукати долі на коні.
Як інші мужі славні і міцні?
Чи не тебе він покохав несито,
Що з горя заховав свою судьбу
І серця жар під чорний цей клобук?1
Дивись мені! Чогось на тебе він
Скидає оком прикрим, мов полин.
Виходять.
Ратибор
(озираючись на князівен).
Хто ці дівиці? Дщері Ровоама?
Коліно нечестивого царя?
Давид
(озираючись).
Ушей тут много зайвих і чужих,
То потечемо лучше на Подольє
В подвір’я наше, поговорим там.
Микита
Ні, зараз я невільний, бо наряд
Мені дав князь і нехтувать не можу.
Давид
То сядьмо тут.
Струшує сніг на лавці біля статуї лева й сідає.
Ратибор
(сідає поряд).
Нам дивно чути, брате,
Що сам себе невільним ти зовеш,
Що служиш ти, виходить, супостату
І нечестивих уряди блюдеш.
Не те я мислив: коли нам сказали,
Що в Києві тут бачили тебе
В одежі мніха, в князя під началом,
То радості ісповнились серця.
Гадали ми, що тайно в стан ворожий
Проникнув ти, щоб мстити за отця.
За Новгород великий, город божий.
Чиї вольності зламав цей Ровоам!
Микита
(стримано).
Мені казать не треба – знаю сам.
Але чи варто мстити Ярославу,
Коли тепер будує він державу
І Новгород міцніє разом з ним?
Ратибор
(обурений).
Як Новгород міцніє? Наче грім,
На город наш нове звалилось горе:
В похід нещасний Ульф, Рагнвальдів син,
Водив полки в якісь Зирянські гори,
І кілька тисяч наших край землі,
Біля Воріт Залізних, полягли.
1Клобук – висока циліндрична шапка з покривалом. Носять православні
монахи.
Давид
(зітхнувши).
Мої сини погибли там обоє
І тисячі іних хоробрих воїв.
Ратибор
А Ульф живий! І знову Ярослав
Його до нас посадить.
Микита
Вже відняв
Великий князь посадництво у нього,
На Ульфа він страшну обрушив лють.
Ратибор
Це все одно! Бо кривд минулих много,
І всі вони до бога вопіють!
Возстань і мсти! Згадай, що ти Микита!
Син Коснятина славного того,
Що, вірності зразок був знаменитий,
Коли човни князівські порубав –
Щоб на Русі був князем Ярослав!
А він його за вірність заточив!
Возстань і мсти! Тобі належить гнів
І месті меч, як сину Коснятина,
Добриничу, насліднику князів!
Микита
(випростується схвильований).
Так, я Добринич. Скоро вже три роки,
Як я живу в цім стані ворогів.
Куди мене привів священний гнів
І жажда помсти. Пильно крок за кроком
Ходжу за князем і ховаю ніж –
О боже мій! – під цим убранням миру…
Але чи можу зважитись я щиро
Його вразити зараз! І коли ж!
Коли пізнав так близько розум дивний
Мудрішого з усіх земних царів,
Пізнав того, хто не лише в добрі,
А навіть в злі, і в хибах все ж нехибний,
Немов насправді вишнього рука
Його веде до правди в помилках!
Що б не робив і як би не блукав,-
Завжди мети доходить Ярослав!
Давид і Ратибор підводяться.
Ратибор
Прощай, Микито! Тільки пам’ятай,
Що Новгород чужий тобі навіки!
Виходять, піднявши руки. Але обурений Микита хапає Ратибора за руку і
примушує повернутись.
Микита
Мені чужий! А хто ж бо дав вам право
Від Новгорода всього промовлять?
Хто ви такі? Самотні і лукаві,
Ви плетете гнилу, нікчемну сіть,
Якою вам життя не зупинить,
А Новгород стоїть за Ярослава
І за єдину руськую державу.
Ратибор
Що кажеш ти, безумче! Ти ж бо сам
Розпечений кривавою жагою…
Микита
Нехай це я! Я скривджений судьбою
І маю право мстити за отця.
Хоч знаю сам, що в час рішучий бою
Не доведу я помсти до кінця…
Ідіть собі! І не мені, а вам
Зачинять двері новгородських брам!
Іде повільно в браму. Давид і Ратибор виходять. З замка виходять пишно
одягнена Інгігерда з Ульфом, продовжуючи розмову.
Інгігерда
Своїм не вірю вухам! Ярослав
Відняв у тебе Новгород! Відняв
Уділ наслідний родичів моїх!
Ульф
(хмуро).
Не тільки це. Неначе справді сніг,
Знов накотивсь на мене вчора князь,
Щоб з Ладоги також я забиравсь.
Інгігерда
(обурено).
Як з Ладоги! Нечувана новина!
З Альдейгюборга, міста мого віна1,
Де сам Рагнвальд намісником сидів!
Та це ж образа пам’яті батьків
Й мені самій! Він збожеволів, певно!
Образа це тяжка, смертельна, кревна!
Та ще в той час, коли Гаральд вертає,
Овіяний вітрами всіх морів,
1 В і н о – посаг.
Де слави він всесвітньої зажив!
Ні, з князем я сама поговорю,
Зарано він людей тих ображає,
Які колись знайшли його зорю!
Стривай! Йому хоч трохи я віддячу.
Звели дружині, щоб сурмили збір.
Ульф
Але ж нема Гаральда, і дозір
Не сповістив про нього ще неначе…
Інгігерда
Іди й сурми!
Ульф, здвигнувши плечима, іде в браму. Зараз же по тому в замку чути
урочисті звуки сурми.
Інгігерда
Нехай тепер побачить.
IV
З брами виходить загін князівських дружинників, який вишикується обабіч
воріт, а за хвилину виходить Ярослав. Він в повному князівському уборі, але
хмурий і стурбований Він жестом спиняє почет, що йде слідом за ним – бояр,
духівництво, дочок,- затримавши одного лише Сильвестра, з яким виходить на
авансцену.
Інгігерда
(про себе).
Нехай тепер Гаральда почекає,
То, може, це зіб’є йому пихи…
Боюся я, що справа йде до краю
І не минути свар мені лихих…
Пауза. Напружене чекання.
Ярослав
(до Сильвестра).
З усіх сторін встають примари давні,
Мої полки побито у Зирян,
І знов Мстислав готує меч і брань
На города й права мої державні…
Хай боротьба! Не це страшить, Сильвестре,
Не в перший раз мені водити рать.
Страшне доріг таємне перехрестя,
Коли не знаєш, путь яку обрать.
І знов біда. Неначе сніг весняний,
Зваливсь Гаральд на голову мені…
Що тут робить?.. Віддать дочку кохану
В далекий край? О, ні, це гірше смерті…
Лишити тут з Гаральдом? Знову ні!
Це значить дати зброю Інгігерді,
Та ще в таку знаменную добу,
Коли на бій я викликав судьбу…
Сильвестр
Судьба царів земних в руці господній,
І не страшний в апрілі божий сніг,
Бо не к різдву іде, а к великодню,
І скоро вже прийде він на поріг.
Розтане сніг, а з ним твої турботи,
Та і дочку відпустиш не навік.
Ярослав
(нетерпляче).
А там весна… а там… яка нудота
Оці слова нікчемні і пусті.
Що їх за мудрість продають в житті!
Мовчи, монаше! Не дратуй словами.
Де ж той Гаральд? Невже перед дверима
Його повинен ждати руський князь!
Гей, хто там є?
Слав’ята підходить.
Хто дав тобі наказ
Сурмити збір, коли нема Гаральда?
Слав’ята
(здивований).
Княгиня, княже. Власне, син Рагнвальда.
Ярослав
(гнівно).
Це змова, щоб мою понизить честь!
Де Інгігерда?
Інгігерда підходить.
Знову злая лесть!
Як цар Давид глаголет. Знов мене
Ядий мій хліб вражає. Хто почне
Гірке вино, то хай не кривить рота.
Інгігерда
(гордо).
Не Ульф почав. Тобі прийшла охота
З Альдейгюборга вигнати його.
Із міста віна шлюбного мого!
Як міг Гольмгард у нього ти відняти?
Ярослав
(гнівно).
Гольмгарда я не відаю, жона!
Є Новгород – і час би пам’ятати
Княгині руській славні імена!
І не відняв, бо не його то місто,
Правителем моїм лише він був.
Та й правив зле і не приніс користі,
Згубив полки і слави не здобув.
То дякуйте ж терпінню моєму,
Що голови я не зітнув йому
І в монастир тебе ще не замкнув!
Інгігерда
(бліднучи від гніву).
Не смієш ти! Він ярл1 і старший в роді,
А я дочка Олафа!
Ярослав
Досить! Годі!
Доволі вже цих ярлів без землі!
Пройшли часи Еймунда і варягів,
Які на Русь по золото плили.
Інгігерда
Тоді і ти не мав землі і стягів,
Еймунд тобі здобув і Русь і стол.
Сурми і музика.
Ярослав
Яка брехня! Наємником за гроші
Був твій Еймунд, а потім перейшов
До ворога, що дав за меч дорожче.
Такі варяги!
Інгігерда
(спалахнувши).
Але і ти варяг!
Ярослав
Ні, не варяг! Є в мене кров іная.
Інгігерда
Рабинина…
Ярослав
З усіх небесних благ
Найвищим благом кров я цю вважаю,
Що є з народом вірний мій зв’язок.
Мені не треба пишних тих казок,
Що предків нам шукають десь за морем.
Народ мій тут, на рідних цих просторах,
Від Києва до Ладоги живе.
І не заброд Ісландії суворих,-
Мене своїм він предком назове!
Повертається, щоб іти до помосту, але в цю мить підходить видимо
стурбований Мирослав.
Мирослав
Пробач мені, великий господине!
Ярослав
Що там таке? Нема часу для справ.
Мирослав
Чекать не можна. Знов про Коснятина
Я новину важливую пізнав.
Дивись цей лист, його перехопили
В кружалі1 ми в таємного гінця.
На тебе змова…
Ярослав
(переглядає нашвидку пергамент).
Ще не до кінця
Звершили ви своє ганебне діло!
Не досить їм державу розхитать.
То вже мене вразити яко тать,
О Коснятине, мислиш, раб лукавий!
На родича, на князя ніж кривавий
Наважився убивцям передать
Чи не тебе прощав я стільки раз,
Шануючи усі твої чесноти
І допомогу в оний бурний час…
І ось тепер знов заколот і проти
Мого життя крамола піднялась!
Так, це його і підпис, і печать…
Але кому ж надіслано листа?
Мирослав
Тепер цього не можна вже пізнать,
Бо посланця живим я не застав.
Ярослав
Страшні діла! Коли закон і правду
Нарешті я затвердив на Русі,
Вони війни і крові тільки жаждуть,
1 Кружало – шинок.
1 Ярл – можновладний граф.
Щоб повернуть усобиці часи.
Ні, годі вже вагань і милосердя!
Вразити треба гідру навісну…
У монастир замкну я Інгігерду
І Коснятину голову зітну.
З гордо піднесеною головою іде на поміст і сідає на трон. Інгігерда, Анна,
Єлизавета та 12-літній хлопчик Володимир ідуть за ним і займають свої місця.
Бояри й дружинники стають навкруги помосту. Народ заповнює луг.
V
Під звуки музики починається похід Гаральда. З лівого боку повз натовп, що
розступився, йде Гаральдова дружина з знаменами, невільники, що несуть
дари, і нарешті сам Гаральд в пишній туніці та позолоченій кольчузі і в