увінчаному короною шоломі. За ним кілька джур і зброєносців, з яких один
несе невеличку позолочену арфу. Серед варягів Свічкогас, чиє бородате й
добродушне слов’янське обличчя аж ніяк не пасує до варязького його
озброєння і одягу. Гаральд з гордо піднесеною головою швидко підходить до
помосту і, схилившись на одне коліно, зараз же встає.
Гаральд
Дозволь тебе вітати господине,
Великий конунг Руської землі,
Гаральдові, що клятву ствердив нині
І, подолавши перешкоди злі,
Вернувся не мандрівником бездомним,
А конунгом Норвегії законним
І власником земель і кораблів.
Ярослав
І я вітаю радо і ласкаво
Гаральда, переможця-короля,
Давно для нас твоя крилата слава
Вперед летіла швидше корабля.
Будь гостем в нас, бажаним, дорогим.
Гаральд
Дозволь мені сплатити ці борги
Моєї дяки і моєї шани,
Піднести в дар здобутки океану
Та тих його розкішних берегів,
Де я пройшов, поклавши меч на керму,
Від самого Босфору до Палермо.
Він дає знак, і кілька невільників підносять і складають біля ніг князя й
княгині золоті й срібні чаші, сувої шовку, плоди і т. ін.
Ярослав
Твої дари, Гаральде, я приймаю,
Але в житті ясніше всіх скарбів
Людини честь і мужа вірність сяє, –
Чи з чистим серцем ти до нас приплив?
Гаральд
Великий конунг!
Ярослав
Ні, не треба слів.
Тобі я вірю. Вибач це питання,
Воно в душі з’явилось мимохіть,
Коли пізнав я щойно в мить останню
Велике зло, яке хотів вчинить
Мені один колись найближчий муж…
Кому ж тоді довірити? Кому ж?
Які алмази, перли чи смарагди
Дорожчі нам від вірності і правди,
Які я прагнув ствердити в житті!
Гаральд
Прославлений за це навіки ти,
Що мудрий суд і громадянське право
Ти записав у книзі Ярослава
І “Руську правду” людям дарував,
Щоб мир і труд в народі панував.
Вигуки.
Нехай живе премудрий Ярослав!
Ярослав
Так, мир і труд. Привіт тобі, Гаральде!
Мій розум ти відчув і зрозумів,-
Щоб наш народ міцнів в труді і правді,
Не можу я прощати ворогів.
І кожен, хто порушить справу миру,
На правду хто на руську посягне,-
Того вразить безжалісна сокира,
Бо мир і труд – це благо основне.
Тебе ж, Гаральде, щиро я вітаю,
Як родича і мирного посла.
Тому, хто руську правду поважає,
Завжди у нас і шана, і хвала.
Гаральд
Великий конунг, честь тобі і слава.
Норвегія шанує Ярослава.
Музика. Похід триває.
Сильвестр
Свят, свят господь! Та це ж наш Свічкогас!
Коли ж це він в варяга обернувся?
Що за мана! Ану-бо, йди до нас!
(Підзиває пальцем).
Свічкогас підходить.
Сильвестр
Чи ти здурів? У що це ти узувся?
Де ти блукав, де свині пас?
Свічкогас
Ба ні!
Не свині пас, а бився на війні,
Для нас, варягів, море по коліно.
У нас, варягів, вдача соколина,
Хапай де хочеш золота, вина
І чаш лічить не треба – пий до дна.
Сильвестр
(обурений).
Тьху, щоб тебе! Та звідки ж ти варяг?
Свічкогас
(співає).
Коли монах поплавав по морях,
То стане він варяг, а не монах!
Одна з невільниць, дуже гарна, напівроздягнена, але в золотих оздобах
дівчина-італійка, що тримає золоту тацю з помаранчами, тремтить від холоду.
Єлизавета
(підводиться).
Чи бачиш, тату, дівчину прекрасну,
Що помаранчі держить золоті?
Вона півгола, сирота нещасна,
І на морозі, бідная, тремтить…
Це, певно, італійка… йди сюди!
Дівчина боязко підходить.

Єлизавета
Зогрійся, бідна… годі, не тремти.
Спускає з плеча своє хутряне корзно1 і укриває ним дівчину, тоді сідає.
Дівчина
О грація, о грація, реджина2!
(Цілує її сукню і руки).
Гаральд
(вражений про себе).
О дівчина, ясніша, ніж кришталь!
Невже мені судив таку дружину
Великий бог чудесного хреста!
(Голосно).
Вона твоя, ласкава королівно,
І сам твоїм я радий стать рабом,
Бо і мене теплом живим і дивним
Зогріла ти, як цю своїм крилом.
Але пробач! Ніде в цілому світі
Я не знайшов ніде таких дарів,
Які б могли як слід тобі личити,
Тобі, моїй недосяжній зорі.
Щоправда, є одна у мене шана,
Я пам’ятав священний заповіт
Зірвать тобі з могили Іоанна
Тюльпан, лілею чи рожевий цвіт…
Але пізнай, моя Єлизавето,
Хай не сумує серце золоте:
Немає квітів на труні поета,
Один лиш терен дикий там росте.
Єлизавета
Така судьба усіх співців чудових –
Їх тернами увінчує життя…
Гаральд
Зате не в’яне цей вінок терновий,
Для тебе я зірвав оце гілля
І в золото оправив та рубіни.
(Бере в джури і подає з поклоном Єлизаветі
оправлений в золото вінок).
А на могилі насадив шипшину,
Щоб колючки із рожами сплелись.
Єлизавета
(підводиться зворушена).
Хай бог тебе нагородить колись
За вчинок цей, гідніший всеї слави.
Що ти зажив в ці роки по світах!
Якби ти всі завоював держави,
Пройшов весь світ, всі межі і застави,
Ти б не знайшов до мого серця шлях.
А вшанувати так співця могилу
Міг тільки той, хто сам складав пісні,
І цим тепер дорожчий ти мені.
Бо я ціню святу натхнення силу.
1 Корзно – хутряний одяг, схожий на плащ.
2 Реджина (італ.) – королева.
І зараз вірю, що насправді скальд1,
А не звитяжець тільки мій Гаральд.
Гаральд
(бере у джури арфу, проводить рукою по
струнах, співає).
Славу тобі, тобі, моя кохана,
Я проспівав у всіх краях землі.
Скрізь, де пройшли по хвилях океану
В піні сріблястій мої кораблі,
Йшли ми крізь скелі в верниводах бурних,
Тільки до тебе неслися думки,
Потім спинилися в водах лазурних,
Де, як сапфіри, горять острівки.
Тільки і там, і там не знав покою.
Скрізь я шукав чудесний образ твій.
В хвилях морських, в мереживі прибою,
В струнах шукав на арфі золотій.
І ось тепер крізь бурі і замети
Приніс тобі душі незгаслий спів:
Тебе люблю, моя Єлизавето,
Тобі весь пал невимовлених слів!
Ярослав
(підводиться).
Хвала тобі, всесвітній переможцю,
На струнах ти ще краще, ніж в бою.
Здобув собі звитягу найдорожчу,
Дівоче серце, горлицю твою.
Отож, коли вона тебе вітає,
То в згоді я також не відмовляю.
Привіт тобі! Судьбу свою прослав!
Вигуки.
Нехай живе премудрий Ярослав!
Музика.
Завіса

ДІЯ ЧЕТВЕРТА
“Каменщик і князь”
1032 р.
Сад в замку Ярослава. Вздовж всього середнього плану, навкіс, з лівого боку
авансцени і в глибину саду йде відкрита галерея – переходи. На передньому
плані праворуч мармуровий басейн з фонтаном і мармуровою ж лавкою поряд.
Травневий вечір, що скоро переходить в ніч.
І
В садку і за аркадами галереї рух – сьогодні весілля Гаральда і Єлизавети.
Проходить заклопотана челядь, пробігають дівчата. За одною з них женеться й
наздоганяє Свічкогас. Він у розкішному західному вбранні дружинника-
варяга, з чималою флягою на поясі.
Дівчина
(пручається).
Та одчепись, дурний! Знайшов-бо час
Чіплятися без сорому й користі!
Хіба не знаєш, що весілля в нас
І треба в церкву виряджать невісту!
А ще монах!
Свічкогас
І зовсім не монах
І можу це сугубо доказати.
Недурно ж я поїздив по світах
І знаю, як сотворені дівчата.
У нас, варягів, скрізь один звичай:
На морі – напинай вітрила,
На суші – вихиляй барила
І скрізь дівчат гарненьких приручай!
(Знову обіймає дівчину).
Дівчина
Пусти, скажений. Я ж кажу – не час!
Он люди ходять.
Сильвестр
(входить і бачить цю сцену).
Знову Свічкогас!
Ти що тут робиш, демоне лукавий?
Дівчина тікає.
Вже до дівчат присікався, як пес!
Сосуд пекельний! Окаянний бєс!
Та я тебе, єретика, прояву,
Негайно в яму кину по уставу
Усіх семи соборів пресвятих!
Свічкогас
(гороїжиться).
А ти би, отче, все ж таки притих,
Дивись, ворон поснулих розшугаєш,
1Скальд – скандинавський поет і співак, який складає пісні про битви і походи
вікінгів, конунгів та їхні перемоги.
Мене ж уставом тим не залякаєш,
У нас, варягів, лиш один устав –
Бери, що треба, та держи, як взяв.
Отак-то, отче!
Сідає на лаву і починає спокійнісінько смоктати з фляги.
Сильвестр
(обурений).
Ах ти,єретик!
Іуда, Арій 1, Святополк2, Ахав!3
Та як у тебе повернувсь язик
Таку хулу на церкву возглашати!
“У нас, варягів!” Ах ти, свинопас!
Свічкогас
(не підводячись, добродушно).
Та годі-бо акафіста4 читати,
А то ще горло з крику заболить.
Хильни-но краще чару в добрий час.
Адже ж весілля – то коли ж і пить.
(Наливає срібну чару і простягає Сильвестрові).
Сильвестр
(в гніві).
Та як ти смів подумати, проклятий,
Що я, монах і княжий духівник,
З тобою буду чаші вихиляти,
Немов я сам безбожний єретик!
Свічкогас
О боже ж мій… Для чого глум і чвара?
Ну, вип’ю сам.
(П’є).
Ех, отче, то хіба
Я єретик, що вип’ю зайву чару?
Така уже, мабуть, моя судьба…
Був свічкогас, монах, списатель книжний.
Перехилив… іди свиней пасти…
Покривдили… не міг цього знести
І став варягом чудом дивовижним…
Багатий… вільний… цілий світ пройшов.
Але в душі нема спокою знов!
(Схлипує).
Не можу я! Не хочу мандрувати!
В оцих шовках… Який я там варяг!
Стужився я за цвітом рути-м’яти,
За Києвом знудився у сльозах…
Ладен я свині пасти в цих ярах,
Ладен свічки гасити по церквах,
Ніж рицарем вельможним і багатим
Розкошувати по чужих краях!
Сильвестр
(розчулений).
Добро, мій сину. Не сумуй, зажди.
Подумаєм, як нам з тобою бути.
Хто вип’є раз дніпрової води,
Тому ніколи Київ не забути,
Хоч би в яку забрався далечінь.
Благослови господь тебе святий
І нині й присно… хоч і дурень ти…
П’яниця ти… во вєки веков, амінь.
Благословляє Свічкогаса, який встає і поштиво цілує йому руку. Сильвестр
виходить.
Свічкогас
(сам, знову сідає на лаву).
О боже ж мій! Як важко вибрать шлях
Серед шляхів поплутаних усіх!
Все крайності – розбійник чи монах.
Пиши книжки або свиней паси.
А іншого не жди і не проси…
(Замислився).
II
З-за дерев виходить Журейко. Він у рибальському одязі, єдиною ознакою його
мандрування є пов’язана шовковою хусткою голена голова і засмагле обличчя.
Поверх рибальського одягу він закутаний в легку чорну кирею-бурнус1.
Журейко
(тихо до Свічкогаса).
Гей, Фоко!
1 Арій (помер 336 р.) – александрійський священик, основоположник
релігійної течії аріанства, яке церква визнала єрессю.
2 Святополк Окаянний (бл. 980-1019 рр.) – руський князь, що в усобній
боротьбі за престол убив своїх братів Бориса, Гліба, Святослава. Убитий
Ярославом.
3 Ахав (917-895 рр. до н. е.) – ізраїльський цар, що ввів культ Ваала і Астарти,
засуджений у релігійних книгах.
3 Акафіст – церковна хвалебна пісня-молитва.
1 Кирея-бурнус – довгий з вовняної тканини плащ з капюшоном.
Свічкогас
Хто це? боже мій, це ти!
Чого ти знов, безумче, в зашморг лізеш!
Насилу в квітні удалось втекти,
То щоб тепер потрапити в заліза.
Тікай мерщій.
Журейко
Не поспішай, монах,
Не можу без Милуші я тікати.
Іди поклич її до мене з хати.
Я зачекаю тут, в оцих кущах.
Свічкогас
Опам’ятайся! Знов поклявся князь
Тебе скарати…
Журейко
Смерть приходить раз.
Іди, кажу!
Свічкогас
Та хоч сховайсь, упертий.
Іде в галерею.
Журейко
(сам).
Не властен князь в моїх житті і смерті,
І каменщик згодиться ще йому.
І не в одну хвилину вирішну…
Входить хмурий і задуманий Ярослав. Журейко відступає в тінь.
Ярослав
(про себе).
Всю ніч мене страшні гнітили сни,
І цілий день нудьга стискає груди,
Немов судьба мене востаннє судить
За всі мої чесноти і вини…
Журейко
(про себе).
Не владен князь вперед пізнати ходи,
Куди і як вони його ведуть,
Але як вірний буде він народу,
То зрештою натрапить вірну путь.
Ярослав
(про себе).
Про що мені віщує ця тривога?
Чия рука… Якого духа злого
Знов підняла на мене божий бич…
Тінь Святополка бачив я цю ніч…
Казав мені він реготом пекельним –
А що, коли б у січі тій смертельній
Не ти, а я на Альті подолав?
То як би нас народ тоді судив?
Обидва ж ми одного лігва вовки,
І руки в нас обох в крові братів…
Мабуть, назвали б мудрим Святополка,
І окаянним звався Ярослав…
Невже це правда?
Ні! Брехня! Здолав
Я ворогів не для своєї слави,
А щоб з’єднати Руськую державу
І запровести спокій на землі.
А він чужих покликав королів
І був ладен всю Русь пошматувати,
Аби собі вінець князівський взяти.
Тому народ і допоміг мені,
А не йому в смертельній цій борні!
(Проходить).
Журейко
(про себе).
Збентежена й смутна його душа,
Але дарма… аби вперед рушав.
Вбігає схвильована Милуша й кидається до Журейка.
Журейко
Милушо! Рідна!
Милуша
Ладо, любий мій!
Журейко
Голубко люба! Зіронька ясна!
О, як же я стужився за тобою,
Бідняточко, в землі отій чужій!
Милуша
А я ж бо як! Не знала я спокою
Ні вдень, ні вніч. Замучена, смутна,
Блукала скрізь, а як тоді пізнала,
Що ти був тут, що я пережила,
Коли тебе по всіх ярах шукали!
Тікай-бо, любий!
Журейко
Так. Пора прийшла.
Готове все. Мій човен на Дніпрі
Чекає нас – збирайся, до зорі,
Цієї ж ночі рушимо ми в путь!
Милуша
Як до зорі! Не можу я збагнуть…
Покинуть все… домівку, батька, Київ,
Могили рідні…
Журейко
Вибирай сама.
Зі мною там нове життя зоріє,
А тут лише могила і тюрма.
У мене там в рясній Тьмутаракані
Своя господа, власная земля,
Свій корабель, на ньому в полюванні
За здобиччю по морю я гуляв…
То як же ти не хочеш вільну долю
З твоїм коханим зараз розділить!
Милуша
Ой лишечко… Не можу ж я без болю
Покинуть Київ… Не спіши.
Журейко
В цю мить
Рішати треба. Далі буде пізно.
Милуша
Зажди хоч день. Піду до князя знов,
Благатиму… невже лишать вітчизну,
Могили… батька…
(Плаче).
Журейко
Ось твоя любов!
Милуша
(схоплюється).
Зажди, благаю… хоч одну цю ніч!
Журейко
Гаразд, зажду. Я буду тут. Поклич,
Коли мені захочеш щось сказати…
А щоб тебе покликати із хати,
Я пугачем три рази закричу.
Милуша
Прощай, мій любий, обережним будь,
Навколо варта… можуть-бо почуть.

Цілує його й тікає. Журейко зникає в кущах.
III
Стемніло. За аркадами заясніло світло і видно, як через усю галерею
проходить весільний похід: дівчата в білому з золотом вбранні, з запаленими
свічками в руках. Гаральд і Єлизавета, дружки. В сад виходить Микита. Він
сідає на мармурову лаву, похиливши голову на руку.
Дівчата
(співають).
Із нашого саду ми хмелю взяли,
Ой ладо, ой лада, ой ладо люлі!
Курили ми ладан і сипали хмель,
Ой, ладо, ой лада, з’єднає вас Лель1 ,
З’єднати коханих вінок ми сплели
Ой ладо, ой лада, ой ладо люлі!
Микита
(сумно дивлячись на похід).
Чудовий спів кохання і життя
Звучить мені як пісня погребальна
Безумних мрій, що їх без вороття
Я поховав навік в цю мить прощальну
Прощай, моя зоря… ніколи на путі
Тобі я не ставав ні тінню, ні докором.
Іди й тепер шляхом своїм прозорим,
Нехай ніхто його не замутить…
А я клянусь зректися мсти і зла,
Щоб тільки ти спокійною була.
(Похід проходить, пісня помалу затихає).
Свічки і спів розтанули у тьмі
І згасло світло на шляху моєму…
І хто ж його тепер освітить…
До лави нечутно підходить Джема – та сама італійська дівчина, що несла
помаранчі. Тепер вона в звичайному одязі. Вона схиляється до ніг. Микити і
цілує йому руку.
Микита
(здригнувшись).
Джема!
Джема
(ніжно).
О, не сумуй, сеньйоре любий мій…
Я знаю, ти кохаєш королівну…
Забудь її… і серця не гніти…
Тобі ж бо з нею щастя не знайти…
1 Лель – бог кохання.
Микита
Встань, дівчино! З тобою ми нерівні…
Іди собі.
Джема
О, не жени мене!
Не проганяй од себе бідну Джему,
Не однімай це щастя чарівне –
Тебе кохати палко і таємно…
Микита
(здивовано).
Опам’ятайсь, безумна! Я монах!
Джема
(не випускаючи його рук).
Неправда це! Ти не монах… Я знаю…
Великий ти сеньйор в своїх краях,
Лиш серця жар під рясою ховаєш…
Мене малу ще научила мати,
Як суть людей укриту пізнавати.
В твоїй душі я бачу гнів і месть,
А на чолі – сеньйорів горду честь…
Ти, мабуть, князь…
Микита
Мовчи! Важкий тягар
Поклав мені на плечі долг суворий.
О, якби міг позбутись я примар,
Які за мною йдуть слідом з докором!
Дивись… і зараз… бачиш… вже прийшли…
Іди собі… залиш мене.
Джема
Не треба!
Я прожену примари всі страшні,
Я поцілую… пригорнусь до тебе.
Микита
(м ‘яко).
Іди від мене… вирішить ця ніч
Мою судьбу… іди… прощай.
Джема
(раптом оповиває його шию руками і цілує).
Коханий!..
IV
З темряви виникають три чорні постаті і спиняються перед Микитою. Джема з
легким вигуком зникає.
Ратибор
Внемли, Микито. Час настав. Востаннє
Тебе на помсту Новгород зове.
Возстань і мсти!
Давид
Наповнився сосуд.
Ратибор
Гримить труба!
Давид
Звершиться божий суд.
Ратибор
Нехай твій меч окови розірве
І поразить Ахава.
Микита
(гнівно).
Геть ідіть!
Доволі вже дурних, порожніх слів!
Я знаю сам і вам про це казав,
Що зараз нам не ворог Ярослав.
Ідіть собі.
(Повертається, щоб вийти).
Ратибор
Спинися, раб лукавий!
Опам’ятайсь! Якби ти тільки знав
Останнє зло, останній гріх кривавий,
Що Ярослав безбожно учинив!
То слухай же, безумний. Він убив
Твого отця, чесного Коснятина!
Микита
(відсахується вражений).
Ви брешете! Ні, ні! Він не загинув!
Недавно ж князь Слав’яту відрядив
До Мурома, щоб повернув отця!
Ратибор
Він вбив його! Ось правда до кінця.
Послухай свідка, хай розкаже він.
Повідай все, Стемире, син Збислава.
Третя чорна постать виступає вперед.
Стемир
Я з Мурома. Велінням Ярослава
Бисть убієн Добринич Коснятин
В день Якова апостола. Амінь.
Прийми господь його в свої оселі.
Микита падає на лавку, сховавши обличчя в долоні. Знову світло і спів у і
галереї. Весільний похід вертається з церкви.
Ратибор
Прощай, Микито! Меле божий млин.
Не жди часу, коли й тебе він змеле!
Зникають всі троє. Дівчата співають.
Дівчата
Із нашого саду ми грона зняли,
Ой ладо, ой лада, ой ладо люлі!
Роздавимо грона ми в чашах златих
І соком червоним наповнимо їх!
Ой ладо, ой лада, ой ладо люлі!
Як повная чаша любов на землі!
Микита
(підводиться хитаючись).
Не жди часу… О недостойний син…
Невже я міг, забувши поклик горній,
Ганебно жити в кривдника мого…
І хліб його не став у мене в горлі.
Отрутою не опекло вино…
Так, хто в житті захоче кривду чорну
З найвищим благом якось примирить,
Того нещадно змелють божі жорна…
Бо мудрою буває тільки мить,
Яку в житті нам не дано спинить.
Повільно йде в глибину саду.
V
За арками яскраве світло, музика й шум весільного бенкету. В сад входять
Ульф і Інгігерда, продовжуючи розмову.
Інгігерда
Гаральд не знає?
Ульф
Ні. Йому сказать –
Це значило б усю зірвати справу,
Він надто вже шанує Ярослава,
Та ще тепер, коли його він зять.
Інгігерда
(задумливо).
Так… рицарська у нього надто честь,
Нездатний він на змову і на лесть,
Проте… коли б він раптом десь пізнав,
Що князь звелів віддать мене в черниці,
То може б він обурився як рицар
І меч тоді за честь мою підняв.
Ну, добре… з ним сама поговорю.
Всі знають час?
Ульф
Коли задзвонить дзвін.
Інгігерда
(про себе).
Так… жереб кинуто… Що обіцяє він?
Не в перший раз я за кермо берусь,
Щоб корабель від згуби рятувать.
Ще з тих часів, коли в боях за Русь
З Еймундом спір я мусила рішать.
Всім я тоді поклала межі тверді,
І рівною князям і королям
Тоді на Русь вернулась Інгігерда.
Коли ж тепер він все ламає сам
Й на мене вже знялась його рука,
То хай собі лиш дорікає князь,
Що не знесла Олафова дочка
Насильства і нечуваних образ!
(Ульфові).
Ходімо, Ульфе, близько дії час.
Виходять в глибину.
VI
Чути крик пугача. Другий, третій. З галереї вибігає схвильована Милуша і
обережно пробирається до фонтана. 3 гущі дерев виникає постать Журейка.
Він підбігає до дівчини й хапає її руки.
Милуша
Не встигла я поговорить про тебе
З князівною, коханий.
Журейко
(схвильований).
Вже не треба!
Піду тепер до Ярослава сам.
Страшні діла! Лукавим ворогам
Він проданий. Ще вчора дещо чув
Між варти я варязької – їх мову
Я розумію; зараз же в саду
Про все дізнавсь; на князя злая змова.
Його в тюрму…
Милуша
Не може бути!
Журейко
Сам
Я зараз чув. Веди мене в палати.
Милуша
(з жахом).
Не можна, ні! Тебе ж бо схоплять там!
Журейко
(вагається).
То що ж робить? Не можна зволікати,
Мабуть, мене побачили в саду.
Е, будь-що-будь – я сам туди піду.
Веди мене.
Рішуче прямує до галереї, але в цю хвилину з-за дерев вибігає схвильований
Ульф в супроводі двох варягів.
Ульф
А, ось куди ти втік!
Беріть його, злочинця, душогуба!
(Варяги хапають Журейка, який відбивається).
Та ще з ножем! На княжому дворі!
На князя ніж!
Журейко
(кричить).
Ти сам на князя згубу
З княгинею умислив!
Ульф
В дальній кут
Ведіть його і там убийте!
Милуша
(кричить).
Пробі!
Рятуйте, ґвалт!
(Біжить до галереї).
Журейко
Милуша, рідна!
Ульф
(хапає Милушу).
Стій!
Мовчи, проклята!
Милуша
Не замовкну! Ні!
Верни Журейка! Ви на князя в злобі
Підняли руку!
Ульф
Пропадай же, суко!
Поражає її ножем і тікає. Милуша падає.
Знялась тривога, замиготіло світло. З галереї і з усіх кінців збігаються люди.
Ярослав, Інгігерда, Гаральд, Єлизавета, Микита, бояри,варта з смолоскипами
в руках.
Ярослав
Що тут таке? Убивство!
Єлизавета
(з жахом).
Це Милуша!
(Схиляється над нею).
Милуша, люба! Хто тебе, сердешна?
Ярослав
(в гніві).
Доколи ж я терпіти зло це мушу…
Вже в теремі у мене небезпечно!
Хто вбив її?..
Милуша
(розплющує очі).
Мерщій… Спасіть його!
Ярослав
(схиляється над нею).
Кого спасти?
Милуша
Його… Журейка… Лада…
Ярослав
(здивовано).
Хіба він тут? Та він же втік давно.
Милуша
Вернувся він… Він зараз викрив зраду…
Його схопили… Ульф мене вразив…
Кричала я.
Ярослав
(випростується).
Так ось які діла!
На князя вже стає крамола зла…
Гей, зараз же сурмити скрізь тривогу.
Схопити Ульфа!
Але в цю мить вбігає Журейко. Він скривавлений, в подертому одязі, з
розірваними ремінцями на руках.
Журейко
Князь! Хвалити бога!
Я не спізнивсь.
Сьогодні-бо вночі
Умислив Ульф з княгинею лукаво
Тебе схопить і в поруб1 заточить,
А Київ весь варягам…
(Побачивши Милушу).
Боже правий!
(Кидається на коліна перед Милушею).
Милушо! Рідна! Рутонька гірка!
Голубко чиста, ластівко бездольна…
Та хто ж це смів! Чия знялась рука…
Милуша
Кричала я… Це Ульф… отой крамольний…
Така вже доля… Не судилось нам
У Києві… собі… гніздечко звити.
Журейко
(цілує її руки, плаче).
Ні, ні, тебе я смерті не віддам.
Бо де ж тоді шукати правди в світі?
Єлизавета
(пригорнувшись до Гаральда).
О боже мій… і знову ллється кров…
Невже немає справді місця в світі,
Де б мир царив і де б цвіла любов
Серед людей, братерством оповитих!
Ярослав
(в гніві хапає за руку Інгігерду).
То навіть тут, в цю ніч любові й миру,
Ти давнє зло наважилась збудить!
Хотіла знов ісландськую сокиру
На тиху Русь, як древле, опустить.
Знов страсті злі, лукавство, козні, зраду
Посіяти хотіла. Злую тінь
Еймундову покликати із аду,
Кривавих ярлів давніх поколінь.
Та кров’ю вірних бог рятує Русь
Від кознів злих і дьявольських спокус,
Перед лицем її святої крові
Тебе я міг би смертю покарать.
Та ради свята миру і любові
Не хочу меч кривавий піднімать.
Йди в монастир замолювать гріхи.
Тебе, Гаральде, не жену я з хати,
Та перелітних не спинить птахів,
І, мабуть, сам зібрався ти рушати
До рідних скандинавських берегів.
Гаральд
Так, государ. Але, повір, ніколи
Не мислив я тобі якогось зла!
Ярослав
Тобі я вірю. Та не вірю долі,
Що знов на Русь варягів привела.
Хоч як мені тяжка дочки утрата,
Прощай, Гаральде, Русь понад усе.
(Одвертається).
Єлизавета
(в сльозах припадає до батька).
Невже навік всіх вас мені лишати…
Яку ж печаль ця ніч мені несе…
Журейко
(На колінах біля Милуші).
Милушо! Рідна! Любушка єдина,
Не покидай безроду-сиротину,
Не покидай самотнього мене!
Та хто ж тепер до серця пригорне,
Хто пожаліє бідного бурлаку…
То так, мабуть, і згину, як собака,
Що не діждався добрих хазяїв.
Ридає, схилившись над нею.
Милуша
(слабою рукою голубить його волосся).
Не плач, коханий… ти ж мене любив,
І ця любов тобі життя зогріє…
Прощай…
Вмирає.
Журейко
(ніжно цілує її).
Прощай. Умерла. Згасли вії…
Ярослав знімає шапку. Всі роблять так само.
1 Поруб – тюрма.
Журейко
(підводиться).
Прощай, мій княже. Поховай її…
Я ж понесу далеко серця сум
В степи широкі… в мовчазні гаї,
У синє море сум свій понесу…
Ярослав
(бере Журейка за руки).
Зостанься тут, мій каменщик одважний,
Тобі я дам оселю, землю, сад,
В моїй дружині будеш мужем княжим,
Мені самому будеш друг і брат,
Тобі як князь воздам за вірну душу.
Журейко
(сумно).
Ні, княже, ні. Все мертве без Милуші…
Поїду я в далекі ті краї,
Де зараз тільки орди кочові,
А згодом стане Руськая держава.
Там міг би я твоїй служити справі,
Лиш перстень дай князівський іменний,
Щоб при нагоді вірили мені.
Ярослав
(знімає з пальця перстень).
Гаразд, бери. Пильнуй південний край.
І як тривога, в Київ поспішай.
Журейко бере й цілує перстень, а потім схиляється над Милушею.
Ярослав
Замкнуть ворота всіх надвірних брам.
Її ж несіть з пошаною у храм.
Повертається, щоб іти.
Микита
(виступає вперед).
Спинися, княже! Перед тілом сим
Признай хоч раз, що ти лукав єси,
Що кривдою і смертію завжди
Платив ти всім за службу і труди,
І всі тебе покинуть в час біди,
Як каменщик, якого засудив,
Як цей Гаральд, якого ти прогнав,
Як Ульф Рагнвальдич, воїн чужоземний,
Якого ти ожесточив даремно.
І я піду од тебе, Ярослав!
І будеш ти самотній в час лихий,
Як в лісі вовк або лукавий змій!
Ярослав
Ти брешеш, мніх безумний! Вся земля
За мене встане! Люди, гори, ріки!
Микита
Яка земля? Чи Новгород великий,
Який тебе три рази визволяв
І стол добув князівський золотий!
То чим йому за це ти заплатив?
Тим, що убив чесного Коснятина,
Що спас тебе від смерті і ганьби
Та що ладью твоєї ж бо судьби,
В якій хотів ти за море полинуть,
Він скерував на княжий цей вінець!
Ярослав
(в гніві).
Як смієш ти! І не тобі, чернець,
Я відповім за всі мої провини!
Микита
Так, не мені, хоч син я Коснятина,-
Народ тебе судитиме один…
Ярослав
(відступає вражений).
Не вірю, ні! Ти Коснятина син?
Микита
Дивуєшся? Що не вразив із месті
Тебе ножем? Бо не хотів ганьбить
Я Новгорода вірності і честі…
Тебе господь за мене поразить.
Ярослав
(з великою гідністю).
Так, господу і руському народу
Я відповім за всі мої діла.
І хоч часами плутана була
Моя стезя і помацки проходу
Серед страшних шукав я перешкод,
І помилки робив я неминучі,
І сто разів зривався я із кручі,-
Завжди мене мій рятував народ.
Зате і я служив йому сумлінно
І рятував, як міг, в тяжкі часи.
Тому й скарав чесного Коснятина,
Що він порушив спокій на Русі
І мирний лад, що довгими роками
І війнами народу я зміцнив,
Хотів він кинуть жадними руками
На терези усобної війни.
Цього не міг простити я нікому,
Бо вищих я не відаю скарбів,
Ніж мирний труд і щастя в мирнім домі,
Які весь вік я чесно боронив.
І, поки жив, стояти я клянусь
За руську правду і єдину Русь!
Завіса

ДІЯ П’ЯТА
Перша відміна
“Гуслі і меч”
1036 р.
Зал у теремі Ярослава, оздоблений мармуром і позолотою у візантійсько-
романському стилі, з вікнами-арками, що виходять на Дніпро.
І
Пишно вдягнений, у великому княжному уборі, але похмурий, сидить Ярослав
на престолі, закінчуючи промову до угорського і польського послів, які стоять
тут же серед пишного почту й дружини князя.
Поряд Ярослава Інгігерда в рудуватому чернечому убранні, а між ними
старший син, 16-літній підліток Володимир.
Ярослав
Великий строк господь мені поклав,
Щоб міг свою державу я устроїть.
Але якби я тільки будував…
А то ж ніколи не складав я зброї
І, як Ізраїль, цеглу на стінах
Я клав міцну, але з мечем в руках.
Та не пройшли на марно ці труди –
Всіх ворогів я нині побідив.
І ось тепер з кончиною Мстислава
В моїх руках вся Руськая держава
Знов зібрана, єдина і міцна.
(Підводиться з гордістю).
Вона стоїть, немов свята стіна,
Як захист всіх народів християнських,
І всіх скарбів ученій вікових
Від Азії кочовників поганських.
Про це в краях повідайте своїх,
О ви, посли сусіднього кордону
Угорської і Лядської держав,
Що твердо тут тримає оборону
Європи сторож – руський Ярослав.
(Сідає).
Але господь послав нове нам горе –
Преставилась улюблена дочка
Єлизавета, що була за морем
Супругою Гаральда-Смільчака.
Отож простіть, що ця печаль родинна
Нам не дає прийняти вас гостинно
І вшанувати зараз як би слід.
Ви ж королям, братам моїм ласкавим,
Мій передайте, прошу вас, привіт.
Ярослав підводиться.
Посли уклоняються і виходять, за ними весь почет і Володимир, Ярослав знову
сідає на своє тронне крісло, схиливши голову на руку в сумному задумі.
Інгігерда, яка залишилася в залі, дивиться на князя з сумом і видимим
співчуттям. Вона дуже змінилась за ці чотири роки. Горде і владне обличчя її
ніби пом’якшало, крізь риси колишньої твердості і честолюбства все ясніше
проступають прояви жіночої турботи і суму.
Інгігерда
Та годі-бо. Облиш думки журливі
І розуму ясного не мути…
Таке життя: за кожен рік щасливий
Повинні ми утратами платить…
Ярослав
Яка брехня! Сам я віддав цю плату,
Дочку любиму в дальню сторону,
Щоб одігнати привиди прокляті,
Які на Русь хотіла ти вернуть.
Мовчи вже краще! Не життя, а ти
Взяла у мене викуп цей безбожний
За те, що стяг Гаральда переможний
Тобі на втіху я не допустив.
Інгігерда
(з суміом).
Зазнали ми тоді гіркої втрати…
Багато сліз сама я пролила…