Іван Кочерга. “Ярослав Мудрий”

Зате тепер навчилась шанувати
Любов і мир родинного житла…
Прости мене, мій княже господине,
Коли тобі я болю завдала.
Ярослав
(зворушений, притягає її за руки).
Моя старенька… Друже мій, Ірино!
Коли за щастя платим ми судьбі,
То і вона втішає нас в журбі,
Ось як тепер, вертаючи дружину.
І не вертає навіть, а нову
Тебе дає господь наш милосердий,
Бо замість гордої, палкої Інгігерди
Я лагідну Ірину обійму!
(Обнімає Інгігерду).
Іриночко, моя дружина бідна,
З тобою вдвох ми все життя пройшли
Було й тобі, напевно, часом кривдно,
Терпів і я твої свавільства злі.
Але не зло в минулому я бачу,
Хоч часто гнів ти в серці берегла,
Зате завжди воно було гаряче,
В добрі і злі для мене ти жила.
Так, беремо ми в юності супругу,
Проте її не знаємо тоді,
І лиш в тривогах, втратах і біді
На схилку днів пізнаємо в ній друга.
(Знову схиляє голову на руки в сумному задумі).
Інгігерда
Повір мені, мій друже господине,
Хоч не завжди корилась я тобі,
Але в ясну і темную годину
Лише твоїй я вірила судьбі.
Бере й цілує його руку, тоді виходить.
II
Ярослав
(підводиться).
Мабуть, і їй тепер нелегко стало,
Коли зійшла в долину з висоти,
Не хоче серце пристрасне печалі,
Не хоче розум гордий простоти…
(Підходить до вікна і дивиться на Дніпро).
О Борисфене1, батьку наш і друже,
Біля твоїх родючих берегів
Ти нас з’єднав в часи прадавніх зрушень,
Своїм вином мандрівців напоїв.
О, як твій шлях, то мирний, то суворий,
Моє життя нагадує мені,
Бо, як і ти, я прагнув теж просторів
В блуканнях довгих, мандрах і борні…
Входить Сильвестр, за яким Свічкогас несе кілька великих книжок.
Сильвестр
Дозволь мені, великий господине,
Розважити книжками смуток твій.
До тебе відрядила нас княгиня,
Та й книги є цікаві і нові.
Ярослав
(зворушений).
Яка ж вона ласкава і дбайлива…
Бо кращого я сам би не хотів
Ану, давай, які там в тебе дива…
Сильвестр
(бере в Свічкогаса і розгортає книгу).
Все грецькі, бач, але ясні без слів,
Бо чудним всі художеством відмітні,
Наприклад, ось “Усіх святих вінок”
Семена Метафраста. Тут на всі дні
Про кожного святого є урок.
Представлено художеством умілим,
Який він був, що діяв, як страждав,-
Що й не читавши навіть зрозуміло…
Ярослав
Ну, про святих чимало я читав,
І всі вони вже надто тут похилі.
А що там ще?
(Сильвестр бере в Свічкогаса другу велику книгу).
Ну що, брат Свічкогас,
Ще голова од книг не потерпіла?
А може, знову хочеш кинуть нас
І, як варяг, пуститися на хвилі
Шукать в світах добичі і пригод?
Тоді скажи.
Свічкогас
Ні, княже господине,
Ніде нема у світі тих щедрот,
Що я знайшов отут на батьківщині,
У Києві біля твоїх чеснот,
Де чудних книг вкусить мені дано.
Ярослав
І де у князя добре є вино.
Чи не його вкушаєш ти, монаше?
Свічкогас
Нема гріха за князя випить чашу.
Сильвестр
Ні, справді-бо змінився Свічкогас,-
У міру п’є і не марнує час,
Недурно, бач, його гойдали хвилі,
Злі домішки якраз на дно осіли.
Ярослав
Гойдавсь і я чимало на човнах,
Та не позбувсь, на жаль, пороків давніх.
Ну, що там далі?
Сильвестр
В чудних малюнках
Псалтир розкішна грецького писання,
Іскуством дивна.
Ярослав
(у захваті).
О, яка ж краса!
Які тут фарби радісні й прозорі,
Які церкви в лазурних небесах
Здіймаються у золотих узорах,
В струнких просвітах, на струнких стовпах!
Коли мені дадуть хоч рік покою
Серед моїх походів і турбот,
Клянусь, такий я храм собі построю
В ім’я Софії – мудрості чеснот!
Так, дивний твір! Нехай в опочивальні
Вона лежить у мене на столі.
Вона мене розважить в час печалі,
Бо є ще діло князю на землі.
Спасибі, друже!
Сильвестр
(замішаний).
Вибач мені, княже,
Проте цю книгу я ще не купив.
Ярослав
Як не купив? Що ти верзеш? Чия ж
Вона тоді?
Сильвестр
То грек з чужих країв
Її привіз, та дорого, бач, хоче:
Сто гривен золотом.
Ярослав
(обурений).
Та що це він, здурів?
За книгу сто! Та він сміється в очі!
Сто гривен золотих! Та це ж село
Купити можна з нивами, млинами
Та всім добром.
Сильвестр
Так, дорого зело…
Ярослав
Ану, поклич його, хай перед нами
Насмілиться цю ціну повторить.
(Свічкогас хутко виходить).
Сто гривен золотом! Та я торік
За біблію віддав дванадцять гривен!
Ну, де ж той грек?
Сильвестр виходить.
III
Входить Володимир, тримаючи в руках невеличку, розкішно оправлену
книжечку.
Володимир
Мій тату, там прийшов
Якийсь мандрівець, видом надто дивен.
І передав оцей молитвослов…
(Дає Ярославу).
І просить, щоб…
Ярослав
(дуже схвильований).
Великий боже! Де ти…
Хто дав тобі? Та це ж Єлизавети
Молитвослов! Веди його сюди!
Входять Микита і Джема. Він в рудуватому одязі пілігрима, в сандаліях, з
непокритою головою, з відкритим капюшоном, вона в короткій спідниці і
сандаліях, з цитрою в руках.
Ярослав
Микито! Ти? Невже ти був у неї?
Кажи ж мерщій!
Микита
Багато, княже, де я
Помандрував і землю ісходив
З того часу, як в розпачі і горі
Покинув Київ в ту нещасну ніч…
Я побував і в Римі, і за морем,
Скрізь гнав мене, неначе божий бич,
Про батька згубу невідчепний спомин…
Нарешті, вже на третій, мабуть, рік
В Норвегію причалив я свій човен…
Ярослав
(нетерпляче).
Ну, що ж вона, її ж ти бачить міг!
Ти говорити з нею міг, щасливий!
Микита
Біля вікна, самотня і журлива,
Вона сиділа в замку короля
І все туди дивилась, де земля,
Здавалось їй, на південь простяглась.
І сумно так співала край вікна,
Що в серці гостра закипала жалість.
Ярослав
О боже мій! Як мучилась вона!
Микита
Про Київ все співала недосяжний
І так згасала, мов свята свіча…
Коли ж прийшов її останній час,
Дала мені цей молитовник княжий,
Щоб я тобі на спомин передав.
Ярослав
(цілує книжечку).
Бідняточко… Якби я тільки знав…
Микита
І ще тебе просила, вже окремо,
Щоб прихилив у себе бідну Джему,
Яка весь час отам на чужині
Була при ній і поділяла з нею
І сум за рідним краєм, і пісні.
Хоч в різні землі линули душею.
Ярослав
(кладе руку на плече Джемі).
Її ім’ям тобі я все зроблю
І з радістю у себе прихилю.
Коли ж захочеш далі в землю рідну,
Тебе туди відправлю в час погідний.
Лиш розкажи, як з нею ти жила.
Як сум її в цих струнах зберегла…
Джема
О, дякую тобі, великий княже!
Нехай розкажуть струни гомінкі,
Нехай пісні мої тобі розкажуть
Про сум твоєї любої дочки…
Твою дочку всім серцем я любила…
Про мене ж не турбуйся, мій сеньйоре,
До мандрів довгих звикла я в житті,
Піду й тепер, за тим піду, хто в горі
Мене утішив на моїй путі…
Не як коханка… Як раба служить
Тепер я буду доброму Микиті…
Дозволь мені ці струни розбудить,
Щоб Ельзи душу викликать на мить.
(Сідає й бере на цитрі кілька акордів, тоді співає).
Отак вона сиділа
У замку край вікна,
Дивилася на хвилі,
На бурні, сиві хвилі,
Самотня і сумна.
Туди дивилась, бідна,
Де в дальній далині
Десь край лишився рідний,
Десь Київ сяє рідний,
На сонці в вишині.
Коли ж плили стрункії
На морі кораблі,
Вона співала – в Київ,
Полинула б я в Київ,
До рідної землі…
І все співала з плачем:
О Київ, рідний край…
Тебе вже не побачу,
Тебе вже не побачу.
Прощай, навік прощай!
Ярослав
(витирає очі).
Бідняточко… моя Єлизавето,
Прости мене, що не поміг тобі.
Тобі ж спасибі… втішила мене ти.
Цілющі сльози визвала в журбі.
IV
Хутко входять задихані Сильвестр і Свічкогас, ведучи грецького купця
Парфенія.
Сильвестр
Пробач нас, княже, ледве розшукали
Цього ми грека в ближньому кружалі,
Де чаші він зі смаком вихиляв.
Свічкогас
(витирає губи рукою).
Насилу вже його я розшукав…
Ярослав
Найпаче ти – стезя, мабуть, знайома.
Недурно вуса мокрі од вина.
(До грека).
Ти, може, справді випив, що загнув
Таку ціну безбожну й безсоромну.
Парфеній
Повір мені, великий государ,
Що коли я візьму сто гривен плати,
То ледве лиш верну свої витрати
І викуплю заставлений товар.
Бо ця псалтир єдина на землі,
Яких немає навіть в королів,
І майстер, що писав її, єврейський,
Від фарб осліпнув, Кіріє елейсон!
Сильвестр
А ти ж казав, що майстер був монах,
Що з книгами загинув потім в морі.
Парфеній
Так і було. Його був дивний шлях.
Хрестився він в Софійському соборі.
Постригся потім.
Ярослав
Годі вже брехні!
Як хочеш, дам тобі я сорок гривен.
Парфеній
О боже мій! Та це ж хіба мені?
Я ж чесний крамар, бідний, наче півень.
Це ж за борги я винен лихварям.
Ярослав
Ну п’ятдесят, і більше ні ногати.
Сильвестр
Бери, Іудо. Це ж велика плага.
Парфеній
Не можу, княже, бо не мій це крам.
V
Раптом чути тривожний шум за дверима, і в терем входить стурбований
Мирослав.
Мирослав
Нещастя, княже! Прискакав гонець:
Скрізь печенігів незліченні лави
На нашу землю сунуть навпростець.
Вже знищили Звенигород і Лтаву
І за п’ять днів до Києва дійдуть!
Сильвестр
Спаси господь!
Володимир
Мерщій назустріч! В путь!
Свічкогас
Коня і меч! Агов, скуф’я1 і ряса!
Микита
Знов Новгород готуй своїх мужів…
Парфеній
(з жахом).
Пацінакійці! Кіріє елейсон!
Пропав, погиб! Тікати, поки жив!
Ярослав
Що ж – бій, так бій! Скликати зараз рать!
Не в перший раз нам ворога стрічать.
Мирослав
Але ж нема у нас полків готових.
Варягів мало… Орди без числа…
Несила нам… До Новгорода знову
Когось би треба зараз же послать.
Ярослав
Я їду сам. Коня мерщій і зброю!..
1 Скуф’я – чорна шапочка, яку носили ченці.
Парфеній
(зляканий).
Великий княже! Як тоді зі мною?
Я згоджуюсь! Нехай за шістдесят!
Звели лише, щоб зараз дали гроші.
Свічкогас подає князю меч.
Ярослав
(надіваючи меч).
На стіни хай негайно стане рать.
Оглянуть мури, вежі, огорожі!
Носить каміння, печі для смоли
І казани на стінах наготовить!
Мирослав виходить.
Парфеній
(невідчепно).
Звели-бо, княже, гроші щоб дали.
Ярослав
(хапаючись за меч).
Чи ти здурів, смола дурноголова,
Чіплятися тепер не до ладу!
(Парфеній відстрибує).
Хоча б сім день могли ви протриматься,
А там полки я свіжі приведу.
Микита
(похмуро).
Не приведеш. Потрібно днів дванадцять
Лише туди, а там, а знов сюди?
Та і навряд чи Новгород захоче
В котрий це раз спасать тебе в біді.
Щоб потім ти за вірність, як за злочин,
Його людей найліпших засудив!
Ярослав
(в страшному гніві).
Ти знов своє, безжалісна єхида!
Та я тобі…
Вихоплює меч і кидається на Микиту. Всі скрикують. Але в ту ж мить Джема
вергає під ноги князя свою цитру, яка падає з дзвоном. Ярослав вражений
спиняється і опускає меч, важко дихаючи.
Джема
(твердо і з гідністю).
Спинися, государ.
Парфeній
(злякано, але врочисто).
Опом’яни, господь, царя Давида
І кротості його великий дар.
Ярослав
(проводить рукою по чолу).
Так… я забувсь… Прости мене, Микито!
Микита
(похмуро).
Не ворог я… хоч і кажу тобі
Про Новгород я правду неприкриту,
Але за Київ ляжу в боротьбі.
VI
За дверима рух, входить Журейко. Він в східному одязі, з червоною шовковою
хусткою на голеній голові.
Журейко
(збуджений).
Чолом тобі, великий господине!
Ярослав
(здивований).
Знов каменщик! З яких це ти країв?
Журейко
З Чернігова і Новгорода нині,
Куди примчав з побузьких я степів.
Уже давно помітив я за Доном,
Що рушити збирається орда,
Коли ж знялися першії загони
І стала неминучою біда,
Я в Новгород помчав перед ордою
І перстень твій громаді показав.
Ярослав
(схвильований).
Ти це зробив! Сам бог чинив тобою!
Що ж Новгород?
Журейко
Негайно рать зібрав.
Вже рушили до Києва полки,
В Чернігові я залишив їх вчора,
А сам вперед до тебе навпрошки,
Аби тебе порадувати в горі.
Ярослав
(обіймає Журейка).
О каменщик! Ти камінь з серця зняв,
І твойого я діла не забуду!
Загальний рух.
Сильвестр
Велик господь, що поміч нам послав!
Володимир
(у захваті).
От Новгород! Які ж це славні люди!
О государ! По-царськи їм воздай!
Ярослав
Тебе до них пошлю я князювати.
Ну що, Микито, хоч тепер признайсь,
Що Новгород лишився вірним братом.
За вікнами сурми і шум воєнних зборів. Отроки і Свічкогас приносять
Ярославові кольчугу, шолом, щит. Він знімає корзно, верхню туніку і починає
одягатись з допомогою отроків і Свічкогаса, який між іншим бинтує князю
праву ногу.
Ярослав
Так, вже знялася бранная тривога,
Комоні ржуть, почувши дим війни,
І мушу знов трудити хвору ногу
І брати меч, як в они бурні дні.
Знов молодим завзяттям закипає –
В котрий це раз! – збентежена душа,
Але завжди з нудьгою і одчаєм
Я для меча ці книги залишав…
Щасливий ти, премудрий Свічкогасе.
Що після всіх твоїх гріхів і бур
Знайшов ти мир в оцій скуф’ї і рясі…
Мене ж в житті, неначе буйний тур,
Гаряча кров метала і носила…
І ось тепер, коли бурхливі сили
На мирний труд почав я направлять,
То знов труба тривогу протрубила
І знов на бій я мушу вести рать…
Ну що – сповив?
(Пробує оповиту ногу).
Вперед, нога окута!
О боже мій! Як важко мудрим бути,
Коли в душі дві сили б’ють ключем,
Коли вино не вийшло ще із сусла1
І двох царів жага мене пече:
Як цар Давид, люблю я мирні гуслі,
Як цар Саул, вражаю їх мечем!
Поспішно входить стурбована Інгігерда.
Інгігерда
О княже мій! невже це знов війна?
Сурми за вікнами.
Ярослав
(пригортаючи її і Володимира, з мечем в руці).
Так, королево, знов війна священна!
Встає полків залізная стіна,
Щоб нашу Русь од хижаків південних
Оборонить і знищить їх до пня.
Під Києвом великим златоглавим
Хай задзвенить прадідна наша слава!
Хай загримлять червленії щити!
То не дамо ж гнізда свого в обиду.
Вперед, на бій за землю нашу рідну,
За Київ наш, державний і святий!
Завіса

Друга відміна
“Золота брама”
1036 р.
Та сама зала, що й в попередній відміні. Через кілька днів.
І
За вікнами-арками глухий, але невгамовний шум битви. Інгігерда, Джема та
кілька придворних жінок туляться біля вікон, обережно виглядаючи назовні.
Проте битви з цього боку не видно.
Інгігерда
(молиться).
О господи великий, милосердий,
Злих ворогів на Русь не допусти!
Допоможи, святая Інгігерда,
І Ярослава в битві захисти!
Святий Георгій і свята Ірина,
Обороніть нам руськую країну,
Ми ж вам церкви збудуємо святі!
1 Сусло – сік, що бродить, з якого роблять вино.
(Зітхає в роздумі).
Як непомітно старість наступила…
Уста ще свіжі, очі молоді,
А вже нема в душі тієї сили,
Яка колись людей мені корила,
Коли сама судила я вождів…
О, якби з пліч тепер хоч років двадцять…
Чи стала б я за стінами триматься…
Сама б з мечем полинула на бій.
Минуло все, що в юності моїй
Моє життя з героями рівняло…
Де ви, могутні ярли давніх літ…
Де ти, Еймунд, чий вільний меч і щит
Судьбу царів на терезах схиляли…
Минуло все… скорилась я сама,
І, як звичайна жінка, край вікна
За чоловіка долю вболіваю…
(Шум битви з6ільшується).
О боже мій!.. Тривога ще зростає…
Де Вальдемар? Нещастя з цим дитям!
Підіть мерщій покличте! Де він ходить?
Володимир
(вбігає збуджений. Він в кольчузі й шоломі).
О мамо, як цікаво! Я був там!
Там наверху! На самій вежі!
Інгігерда
Годі!
Не смій ніде, хлопчисько неслухняний!
Сиди отут!
Володимир
О мамо! Тільки раз!
Інгігерда
Сиди у нас.
Володимир
Не хочу я з жінками!
Інгігерда
Ти ще малий.
Володимир
(гордо).
Я – Новгородський князь!
Мені казав про це напевно тато,
І мушу я свій город захищати!
Пусти мене, мамуню!
(Ластиться до матері).
Інгігерда
(гладить його по голові).
Хлопчик бідний!
Не легкий це припав тобі уділ…
Бо Новгород не те, що Київ рідний…
Там житимеш в осиному гнізді.
Серед мужів суворих і свавільних…
Чи зможеш ти?
Володимир
Нічого не боюсь!
Пусти мене! Не можу я сидіти,
Коли там битва точиться за Русь!
Все поле скрізь шоломами укрито!
Дзвенять мечі, щити! Гримить груба.
А зверху стріли носяться, мов тучі,
І батька меч, як блискавка разюча,
В усіх кінцях просіки проруба!
ІІ
Входить Парфеній, обережно пробираючись вздовж стін і зітхаючи.
Парфеній
О господи! Почуй мої молитви!
Пропав, погиб! Загинув, як курча!
Входить Свічкогас в ратному одязі, в броні, з сокирою. Жінки кидаються до
нього.
Інгігерда
Що сталося? Чого ви тут? Як битва?
Де зараз князь?
Свічкогас
Од нього я примчав,
Казав, щоб ви нічого не боялись.
Все йде гаразд. Один лише загін
Сюди прорвавсь, і, щоб чого не сталось,
Князь надіслав за ними наздогін
Мене й Роальда. Замок захищати.
Інгігерда
Невже вони на замок вже ідуть?
Парфеній
О боже мій! Куди ж тепер тікати?
Свічкогас
Не пустимо, княгине, певна будь!
Сидіть спокійно, лиш од вікон далі,
Бо ще стріла влетить яка дурна.
Парфеній
Пропав! Погиб! І книги всі пропали!
Володимир
Я з ним іду! Коли іде війна,
Не може князь ховатися з жінками!
Не смієш ти затримувать мене!
III
Входить, як завжди спокійний, Сильвестр.
Сильвестр
(благословляє Свічкогаса).
Йди, сину мій, змагайся з ворогами,
Хай мужество господь тобі вдихне.
Свічкогас виходить.
Володимир
Скажи хоч ти, премудрий отче, мамі,
Щоб і мене пустила.
Сильвестр
Сину мій!
Ще млад єси, щоб труд і подвиг ратний
Достойно міг підняти в час тяжкий.
Черпай із книг науку благодатну
І мудрістію душу укріпляй.
Крики і шум бою ближче.
Жінки
(в розпачі).
О господи! Владичице небесна!
Поганцям злим в обиду нас не дай!
Не допусти загинути безчесно!
Сильвестр
Не бійтеся! Не дасть вас бог в обиду,
Бо крепок князь і дух його міцний!
Парфеній
(хапаючи Сильвестра за рясу).
О пом’яни, господь, царя Давида…
Послухай, авво! Хай по тій ціні!
Я згоджуюсь! Хай буде п’ятдесят!
Віддам псалтир за п’ятдесят я гривен,
Як князь казав.
Сильвестр
Чому не брав, коли давав тобі він?
А хочеш двадцять?
Парфеній
(з жахом).
Ой! Мене проймає дрож!
Та це ж задурно! Це ж одверта шкода!
Один пергамент коштує…
Сильвестр
Ну, що ж,
Тоді не треба.
У вікно влітає довга стріла і встромляється, тремтячи, в стіну.
Парфеній
Ґвалт! Рятуйте! Згода!
Я згоджуюсь! Давай негайно гроші!
Хай двадцять гривен! Золотом давай!
Сильвестр
Давно би так.
(Спокійно виймає й лічить гроші, тоді дає Парфенію).
Бери. Ціна хороша.
Парфеній
О боже мій! Пропало все… Гай-гай!
За двадцять гривен!
IV
Вбігає Мирослав.
Мирослав
(збуджений).
Радуйся, княгине!
Стенувся ворог, кинувся назад.
Їх без числа на полі битви гине,
Розбитий буде хижий супостат!
Інгігерда
Хвалити бога! Слава Ярославу!
Володимир
А ти мене від слави відтягла!
Сильвестр
Велик наш бог! Повік йому хвала!
А князю честь і воїнам всім слава!
Парфеній
(в розпачі).
Продешевив! Пропало сорок гривен!
Було б одну хвилину зачекать!
Інгігерда
Назустріч князю! Славте подвиг дивний
І Ярослава переможну рать!
Клики. Сурми. Музика.
Входить Ярослав з голим мечем у руці в супроводі озброєних дружинників,
грідей1 і бояр.
Вигуки
Хвала! Осанна! Слава в вишніх богу!
Нехай живе великий Ярослав.
Що печенігів силу подолав!
Хвала! Побіда! Славте перемогу!
Володимир і Інгігерда обіймають князя. Входять Роальд, Свічкогас, Мирослав.
Ярослав
Ну, повернулись з поля косарі,
Стрічай, жона, трудівників держави
І мужу піт з чола його утри!
(Сідає на престол і віддає меч боярину).
Інгігерда підносить князю на срібному блюді золоту чашу з вином і шовкову
хустку.
Інгігерда
Здоров був, княже, ладо мій ласкавий,
Пий чашу цю, живи багато літ!
Ярослав
(знімає шолом, бере хустку і витирає піт і кров з обличчя).
Не в перший раз я витираю піт
Після роботи на полях кривавих.
(Підводиться й бере чашу).
Прославим бога і святу Софію,
Що нам дали побіду в цій війні,
І вам спасибі, браття дорогії,
Бо стійко Русь ви нині боронили
І розгромили орди навісні!
Хвала і честь вам, славні переможці!
Я за здоров’я ваше п’ю!
(П’є).
Всі
Тобі хвала, великий Ярослав!
Ярослав
А де ж мої хоробрі новгородці?
Де мужі всі, що Новгород послав?
V
Входять Давид,Ратибор і ще два новгородці, несучи на плечах покриті чорним
сукном ноші, які вони ставлять на підлогу. Стурбований Ярослав підводиться.
Ярослав
Хто це такий? Хто пав за Русь в бою?
Ратибор
(хмуро й урочисто).
Микита, син чесного Коснятина.
Хто, як і сам Добринич, положив
Своє життя за тебе, господине.
Джема
(з криком розпачу кидається на труп Микити).
Микито, любий! Друже мій єдиний,
Чом ти мене, нещасну, залишив!
Мандрівець бідний… як і я, блукав
По світу ти без друга, без дружини,
З пекучим болем в серці, ти не мав
Де голови сумної прихилити…
Один, як я… один, як я, на світі.
Вигнанцем жив… вигнанцем бідним вмер…
Ярослав
(повільно сходить з престолу і схиля голову перед Микитою).
Неправда! Не вигнанець він тепер,
Бо чесно вмер за Русь на полі брані,
Для Києва смиривши гордий дух…
Прощай, Микито, серце полум’яне,
Мій чесний ворог і таємний друг!
Прости мене за кривди, бідний брате,
Що ти зазнав од мене без провин,
Бо не хотів усобної я раті,
Яку підняти мислив Коснятин.
Прощай, мій друже… З честю, як Добриню,
Тебе ми поховаєм над Дніпром.
(По знаку князя Микиту виносять. Джема іде за ним.)
А вам клянуся праведним хрестом,
О мужі новгородські, що віднині
За вашу службу, вірність і добро
Я город ваш звільняю од данини,-
Се грамоту даю вам і устав
І цілуванням хресним обіцяю,
Да держите обичай ваших прав,
Да посягнуть ніхто же не дерзає
На новгородські вольності святі.
А щоб закон і правду вам блюсти,
Для цього сина князем посилаю
Я в Новгород, щоб вірно вам служив,
Як власний князь, а не посол чужий.
(Підзиває Володимира, який стає поряд батька
перед троном).
Тепер хвалу вознесемо ми богу,
Прославимо його за перемогу,
Що Київ наш од згуби захистив…
І я клянусь, що там, на полі бою,
Де я сьогодні ворога побив,
Я дивний храм воздвигну і построю
В ім’я Софії, щоб в віках вона
Стояла там, як свідок наших днів,
Як Русі нерушимая стіна!
Всі
Хвала тобі, великий Ярослав!
Журейко
(входить).
Побіда, княже! Господа прослав!
Побито вщент поганих супостатів,
Не знали в розпачі, куди тікати
І потонули в Сітомлі1-ріці!
Всі
Нехай живуть звитяжці-молодці!
Ярослав
Благословен єси за добрі вісті!
Ну, каменщик, чи не пора би нам,
Поклавши меч, на риштування лізти,
Почати знову будувати храм…
Лишайся в нас, якраз святу Софію,
Чудовий храм почну я будувать…
Журейко
Ні, княже мій! Тяжкий для мене Київ,
Бо не судилось щастя тут зазнать.
Даруй мені… дозволь служити й далі
Тобі в степах, на Бузі, край морів.
Є в мене там ватага смільчаків,
З якими забуваю я печалі.
Ярослав
Ну, що ж… іди. Так, різний в нас талан.
Тобі судила доля будувати,
Ти ж прагнеш битв і вічних мандрувань.
Я ж все життя не відаю спокою,
В трудах і битвах їжджу по Русі,
А я б хотів міста і храми строїть,
Кохатися в премудрості й красі.
І більшої я радості не знаю.
І книга ось предивная такая
Ще більше душу веселить мені,
Ніж славная побіда на війні.
Сильвестр
Дозволь тобі цей твір подарувати,
Його сьогодні в грека я купив,
Лиш двадцять гривен хитрому сплатив.
Парфеній
(наближається).
Задурно зовсім! Чистая утрата!
Ярослав
(цілує Сильвестра).
Спасибі, отче! Та не гоже нам
Скарби словесні дешево цінити.
За книгу цю звели твоїм ченцям
Ще вісімдесят гривен заплатити.
Парфеній
(в захваті).
О мудрий князь! Великий государ!
Великодушність є алмаз порфіри!
Ярослав
(продовжує).
1 С і т о м л я – невелика річка близько Києва, згадувана в літописі. На ній було
розбито печенігів.
Бо десять сіл не є достатня міра,
Щоб оцінить мистецтва дивний дар.
Ну, а тепер я всіх зову на пир.
Ми чаші там піднімем золотії
За нашу Русь, за наш державний Київ,
За витязів, що в битві за Софію
Погибли з честю… Слава їм і мир…
А ми, кому судилося ще жити,
Життя трудом повинні заслужити
І сили всі вітчизні присвятить.
Безсмертна Русь! Отам на полі бою
Новий чудовий Київ я построю.
Величний, пишний, як краса століть
Серед дерев златими куполами
Постане він високо на горах,
А з мурів кріпких золотая брама
В нові часи одкриє світлий шлях!
Музика. Вигуки.
Завіса
КІНЕЦЬ
1946

Страницы: 1 2 3 4

Ваш відгук

Сторінки

Рубрики

Пошук

Мітки

Архів

Липень 2017
П В С Ч П С Н
« Бер    
 12
3456789
10111213141516
17181920212223
24252627282930
31  

Підписка

  • Цікаве