Іван Нечуй-Левицький. “Афонський пройдисвіт”

поцілувавши, він подав ченцям якісь чудної форми камінці.
Ті камінці бачили Єрусалим так само, як і Копронідос: він назбирав їх
по берегах Росі. Ченцям вже трохи обридли ті камінці: вони вже їх не
цілували, а тільки подержали в руках та й поклали.
– Були в Єрусалимі? Бачили гроб господній, Голгофу?- спитав у
Копронідоса Ісакій.
– Сподобив господь, сподобив! Бачив усі святі місця,- одповів
Копронідос.
– Ой господи! Спаси й помилуй нас!-обізвався Єремія.-Красно там,
дивно й велеліпно?
– Красно й дивно! Бачив я й Голгофу, гроб господній, чув, як душі
грішників плачуть і скрегочуть зубами. Є там у стіні в великій церкві
дірка, вона йде під землю просто в саме пекло. Як притулиш вухо, то й
чуєш і крик, і галас, і стукіт, і гуркіт, і клекіт, і плач, і скрегіт
зубів,- сказав Копронідос.
Отець Ісакій важко зітхнув і перехрестився. Він був з простих селян і
йняв віри тим побрехенькам та теревеням Копронідоса, бо вже це чув од
людей прочан, що мандрували на прощу в Єрусалим.
– Ой господи! спаси нас і помилуй,-промовив він тихо.
– А проти великодня на утрені святий огонь сходить з неба. Патріарх
входить у печеру до гробу господнього з пучком незасвічених свічок і
молиться. Огонь спадає з неба, і самі свічі запалюються,- теревенив далі
Копронідос.
– Дивні діла твої, господи,- сказав Єремія й перехрестився.
– А оце пальмові гілки, посвячені в єрусалимському храмі на вербу; це
там такі ніби верби,- сказав Копро-нідос і подав одну гілку отцеві
Палладієві. Отець Палладій узяв гілку, подивився, понюхав і поклав на
столі. Після його понюхали гілочку й другі ченці.
Отець Єремія знов важко зітхнув і глянув на образи.
Тим часом Мелетія принесла чай і поставила на столі, а до чаю подала
пухкої паляниці на тарілці. Ченці побрали стакани й розговорились.
Копронідос виніс до чаю пляшку рому.
Ченці спершу трохи церемонились, прикривали зверху •долонями стакани,
одмагались, ‘вважаючи ром за гріх; але невпроханний Копронідос силою
поналивав їм рому в чай. Отець Тарасій, випивши півстакана чаю, без
сорому взяв пляшку, бурхнув рому в стакан і сповнив його до крис.
Мелетія наливала й приносила стакани безперестанку. Пунші за пуншами
щезали, неначе ченці виливали їх у безодню.
Попиваючи пунші, ченці все судили цей гріховний мир та гудили
“болярів” та скупих на приносини “боляринь”.
– Ще тільки й зосталось благочестя, що поміж купецтвом,- почав отець
Ісакій,- благородні ходять у монастирі до церкви тільки задля того, щоб
послухати чудову півчу та подивитись на церемонію, а серце в їх-камінь;
гроб одчинений – гортань їх.
– Паничі ходять до церкви, щоб моргать на паннів, а не молитись,-
обізвався отець Тарасій з сміхом.
– Ой, правда, правда!-знов обізвався Копронідос, ще й важко, але
якось роблено зітхнув.
– Гріх твориться в храмі: не стоять на службі благо-образно,
осклабляються устами,- додав Єремія.
– А говіють – тільки в рот віють,- додав Тарасій і влив у рот трохи
не півстакана луншу, захлинувся й став кашляти, навіть чмихать.
– Кажуть, що в Петербурзі якийсь болярин завів нову віру; сам
проповідує в своїх позлащенних чертогах, а болярині грають на органах чи
на фортеп’яні та співають, та козлогласують. Ой господи, спаси нас!-
сказав Ісакій.
– Кажуть, що цар звелів тому єресіархові виіхати з Петербурга. А він
і каже: скажіть цареві, що виїду з города разом і ‘воднораз, в одну
годину, на чотирьох заставах. Ото цар звелів стерегти застави, і з усіх
чотирьох застав в одну й ту саму хвилину виїхав той єресіарх і поїхав за
границю на теплі води,- промовив авторитетно отець Єремія.
– Ото, скажіть! Такі чуда, як і на Афоні,- обізвався Копронідос.
– Не так-бо було! То Пашков, великий багатир, завів нову віру в
Петербурзі. А ви, отче Єремію, мішаєте одне з другим. То колись були
‘масони в Петербурзі, що накладали з чортами,- сказав іронічно отець
Палладій, обертаючись до Єремії, як до непросвіченого простого селянина.
– Суєта настала на світі. Мир загруз і бабляється у гріхах, як свиня
в барлозі,- далі тяг свій плач отець Єремія.
– Ат! Враг його бери! Нам байдуже!-сказав отець Тарасій, виливаючи в
рот пунш.
Після чаю та пуншів Мелетія застелила стіл скатертиною, принесла дві
тарілки пирогів, поставила тарілки з шинкою, ковбасами, оселедцями,
ікрою та сиром. За пирогами та закускою з’явились на столі пляшки з
горілкою, наливкою та винами. Копронідос налив ченцям по чарці горілки.
Ченці з смаком випили разом, неначе москалі бахнули з рушниць по
команді.
– Прошу, святі отці, закушувати; от м’ясне, а от рибне. Це пиріжки з
рибою, а оце з м’ясом: хто чого хоче. В нас, в грецьких монастирях,
чорноризці їдять і м’ясо. А як у нас їдять у монастирях м’ясо, то й вам
не гріх,- сказав Копронідос, щоб надати сміливості братії.
– Який тут гріх!- сказав отець Тарасій і кинувся на ковбаси.- “Не
входяче в уста поганить чоловіка, а виходяче з уст”.
– Та воно-то так! нігде правди діти,- обізвався отець Палладій і
кинувся до шинки з жадобою, бо вже довго піснюкав у монастирі. Отець
Ісакій та Єремія одначе крепились і закушували горілку пирогами з рибою.
Єремія тільки поглядав скоса на ‘ковбаси. Після закуски Мелетія принесла
на полумиску здорового начиненого коропа, а після коропа подала шматок
печеного поросяти з начинкою; порося було сите, пахуче, з закарцюбленим
хвостиком; вона ще й подала хрін до його, мов на велик-день. Отець
Тарасій не ждав навіть, поки його попросить хазяїн, і кинувся на порося,
як вовк на ягницю. Отець Палладій одкраяв і собі добрий шматок. Ісакій
та Єремія аж скривились і мовчки дивилися на ситеньку поросятину. Тепла
пахуча пара од поросятини страшенно дратувала в їх апетит.
Ісакій понурився і аж здихнув важко.
– Отче Ісакію!-обізвався Тарасій.-Поки ти зітхатимеш, то ми усе
порося укладемо в капи. Бери мерщій виделку та їж!-сказав він геть-то
нецеременно. Отець Ісакій і справді побачив, що Тарасій не жартує. Він
ухопив на виделку здоровий шмат поросятини й нагріб пів-тарілки
‘начинки.
– Ми в гостях, а в гостях у чужих людей все одно, що в дорозі, а в
дорозі і чорноризцеві можна їсти, іщо бог пошле,-сказав Ісакій, щоб
заспокоїти своє сумління.
– Отче Єремію! розрішайте-бо! В грецьких монастирях розрішають собі
м’ясо, і ‘це не вважається за гріх,- благав Копронідос.
Отець Єремія кривився, морщився, довго дивився одним оком на образи,
а другим на порося.
– Та вже прочитаєш дома правило в молитвах ввечері, то бог простить.
Ми ж не в монастирі, а в гостях і в дорозі; “гріх у міх, а спасіння в
торбу!” – заспокоював отець Тарасій.
Отець Єремія таки не втерпів: одшматував прездоровий шматок
поросятини, похапцем нагріб начинки й почав уплітати яа весь рот. В хаті
стало тихо, тільки було чуть, як лущало порося в зубах та жмакали й
плямкали жадобні роти.
– От так святі чорноризці! Грішний мир гудимо та судимо, а порося
уплітаємо на всі заставки та горілочку попиваємо,-сміявся отець Тарасій.
Порося так швидко зникло десь з полумиска, що й хазяїн не зоглядівся.
Після поросяти пішла чарка за чаркою. Копронідос наливав чарки
наперемінку то вином, то наливкою, то горілкою. Ченці не розбирали й
лили в рот чарку за чаркою: вони хапались, щоб часом не замкнули на ніч
монастирської брами.
-Де ж раба божа Мелетія?-спитав Тарасій, одкинувши голову на спинку
стільця й одсапуючи, неначе після праці. Йому заманулось подивитись на
чорні густі брови та карі очі тієї раби божої. Копронідос покликав
Мелетію. Вона сіла проти Тарасія, промовила кілька слів, а потім
замовкла й тільки крутила пальцем кругом пальця, неначе пряла. Тарасій
витріщав на неї очі й осміхався, показуючи широкі зуби, неначе лопатні.
Посидівши трохи, Мелетія встала й вийшла, хитаючись на ході, як годована
качка.
“Ну, цей чорноризець ласий і до поросятини, і до чорних брів…” -
подумав Копронідос і замотав собі на вус.
– Ой, час у монастир!- аж гукнув на всю світлицю отець Палладій.-
Швидко замкнуть браму.
І він обперся ліктем об локітник канапи й насилу підвів своє важке
сите тіло. Ченці наче по команді підвелися з м’ісців, перехрестились до
образів, подякували хазяїнові та хазяйці, накинули на голови клобуки,
забряжчали чотками й хапком вийшли на вулицю. Копронідос ухопив шапку й
вибіг випроводжати їх. Він боявся, що ченці не потраплять до брами,
часом зіб’ються з дороги й заблудять.
Прийшли до монастиря, до брами ї дзвіниці. Треба було виходити на
високі сходи.
– Що це таке? Виходили з монастиря – сходи були як сходи, а теперечки
стоїть неначе якась гора!- мимрив Палладій.- Як я вийду на цю гору?
– Ой, спаси нас, господи, і помилуй! Не вийду й я: такі великі
східці! – сказав Ісакій і без сорому сів на сходах.
– Ой господи, спаси нас, грішних! Не вилізу й я!- сказав Єремія і,
ступивши на сходи, спіткнувся та й сів.
Отець Тарасій якось виліз сам на сходи. Копронідос повиводив попід
руки на сходи ченців.
– Як же ми тепер посходимо наниз звідсіль? Ще порозкочуємось, як
опуки, по сходах,- бідкався отець Палладій.
Не встиг він цього промовить, як Єремія вже спіткну’в-ся на крутих
сходах.
– Ого! Отець карлюка вже внизу! Хоч маленький, але спішненький,-
обізвався Тарасій.
Копронідос мусив брати кожного ченця під плечі й позводив їх з
сходів, а потім повів по алеї, як поводатар водить сліпих старців.
– Як часом заманеться вам, чесні отці, печених єгипетських м’ясів та
“говяд” або чого питного, то я вам носитиму в келії; прикрию чим-небудь
та й принесу в хустці,- сказав Копронідос.
– Мені печене порося на вечері!-сказав Палладій.
– А мені питного чого… знаєте… спирту, рому,- обізвався Ісакій.
– Добре, добре! Моя Мелетія спече і порося, і індика, і чого схочете,
тільки давайте гроші,-сказав Копро-нідос.
– Добрий ви і богобоящий чоловік, і до монастиря ревний,- сказав
отець Палладій.
– Спаси вас, господи, і помилуй за добре діло!- обізвався Ісакій.
– І не введи нас в іскушення!-молився отець Єремія і хотів
перехреститись, але рука його не слухалась і не Достала до чола.
– Ой господи! спаси і помилуй нас, грішних! Дивні діла твої, господи!
В голові грають музики, гудуть цимбали та неначе б’ють у бубни,- мимрив
отець Ісакій.
Отець Тарасій, коливаючись на ногах., збився з дороги, звернув з алеї
на траву. На траві покотом спали прочани, чоловіки й баби. Тарасій,
одбившись од поводатара, потрапив на сонних бабів та молодиць.
– Дивні діла твої, господи! Чи я в монастирі, чи на полі брані ходжу
по трупах убієнних?- метикував отець Тарасій і наступив на сонну бабу.
Баба прокинулась і ойкнула з переляку. Тарасій опам’ятався й повернув
цабе на алею. Копронідос порозводив чорноризців по опрічних келіях і
вертався додому.
– Заплутались трошки коропи в моїй мережі: час приступати до діла.
Заплатять ченці мені і за поросята, і за індики, і за ром, і за пунші…
Заплатять щедро,- промовив нишком Копронідос, почуваючи пахощі чернечих
тисячок.
Другого дня Копронідос послав на базар Мелетію, звелів їй купити
порося та годованого індика, а сам побіг у магазин і купив два покрівці
на аналої.
Перед пізньою службою божою він прийшов до церкви заздалегідь і,
викликавши через послушника отця Палла-дія, подав йому чудові парчеві
покрівці з білим полем, з чудовими дрібненькими квітками. І ченці, і
послушники позбігались, щоб подивитись на щедрий дар богобоящого купця.
А після вечерні, того ж таки дня, Копронідос знов з’явився на
монастирській алеї. Він ніс у руках уже інший дарунок, зав’язаний у
червону велику хустку; печене порося з начинкою для отця Палладія та
печеного індика для отця Тарасія. Другого дня знов заманячила на
монастирській алеї чорна Копронідосова борода. Він знов ніс у руках
здоровий узел.
Через зав’язані кінці хустки виглядала синя шовкова матерія з
золотими дрібними квіточками. Тією матерією були прикриті здорові сулії
з горілкою та пляшки з ромом та з наливкою: то був дар Копронідоса для
отця Ісакія та Єремії, прилюбних до горілки. Копронідос став потайним
чернечим агентом для приставки пляшок з усяким добром для чорноризців…
– Та й благочесний же та щедрий на жертви оцей купець грек!-
розмовляли поміж себе послушники та бідніші ієромонахи.- Усім серцем
прилип до нашого, а не до іншого монастиря: трохи не що божого дня
носить жертви в монастир, наче наш монастир прилюбив його до себе, як
прилюблюють чарами дівчата парубків.
Але… ченці не знали, звідкіль ішла та прилюбність.

IV

Минуло доволі часу. Копронідос став близьким чоловіком, навіть
приятелем ченців. Він усе давав на монастир, як кажуть, для людського
ока, дрібні жертви: то ладан, то смирну, то оливу; купив невеличку
лампаду й почепив перед одним образом. Ченці запрошували Копронідоса до
себе на чай та на закуску й побратались з ним. Копронідос запрошував
ченців до себе й ставив для них багатенькі опрічні трапези: і для
“ядущих говяда, і для не ядущих”.
Раз Копронідос запросив до себе самого отця Палладія. За чаєм він
почав з ним таку розмову:
– Знаєте що, отче Палладію! От чорноризці мають покладні гроші й
держать їх дурнісінько під спудом, в скринях. Гроші дурно лежать,
дармують і не дають ніякої користі, ні навіть процентів. Це діло не
практичне: треба робити так, щоб гроші плодили гроші.
– Воно й справді так…- обізвався Палладій.- Але де ж нам,
чорноризцям, вести мирські грошові справи”?, Ми в монастирі, а не в
мирі…
– То давайте гроші на позичку купцям! Гроші вернуться додому, ще й
принесуть у скриню проценти. Хто має корови, той має молоко й телята; а
у вас ніби корови недійні, ялівки, без молока й без телят… – сказав
Копронідос.
– Гм… це правду ви кажете… непогане діло…- муркнув отець
Палладій і задумався.
– А скільки процентів дали б купці, приміром?- , спитав отець
Палладій.
– Дали б сорок або принаймні тридцять на сто, а може й більше,-
сказав Копронідос,- це, бачте, залежиться од умови та й од купця.
– Непогане діло. Треба б собі і мебіль шовком оббить… і перські
килими нові купити… бо почуваю, що в повітрі висить вже архімандрича
митра над моєю головою… Та й дочкам треба б послати трохи, бо вони
сім’янисті обидві і в їх дітей купа. Та треба грошей на наливки… та на
вина… на вітання значних гостей, не таких, як Ісакій швець чи
кравець…- сказав отець Палладій, і спокуса заворушилась в його голові.
– Авжеж! як підете вгору високо, то й гроші повинні йти вгору.
– А чи знайдуться ж такі купці, багаті, чесні й певні позичники? Чи
можна їм йняти віри? Гроші-ласа річ, а мир любить гроші. Люди люблять
позичать і не люблять оддавать,- сказав отець Палладій.
– Знайдуться певні й благонадійні позичники. От хоч би й я! І я ладен
платить вам тридцять п’ять процентів на рік! Дам вам вексель, завірю
його в нотаріуса. А коли хочете, запишу в заставу для забезпечності й
свій магазин. Банк не дасть вам таких процентів,- сказав Копронідос,-
спробуйте на рік, а не сподобається вам, я верну вам капітал з
процентами. А гроші вам здадуться. Дасть бог, швидко будете
архімандритом… а потім і архієреєм…
Отець Палладій довго думав та міркував, гладячи розкішну бороду.
Перспектива архімандричої обстави: дорога мебіль, перські килими,
шовкові та оксамитові ряси, золоті дорогі митри, обсипані дорогими
діамантами,- все це дуже надило й манило його. Він любив блиск, розкіш і
жадав багатої, естетичної церковно-аристократичної обстави.
“За три тисячі в один рік матиму процентів більше тисячі
карбованців… Гм… Дадуть архімандричу митру, то справді здадуться…
справлю дорогу митру з золотим полем, звелю обсипати дорогими
діамантами; хрестик зверху на митрі треба б зробити з брильянтів.
Справлю таку митру, якої нема й в архієреїв. Я люблю, як митра сяє… та
ще як вдарить сонце в вікно, то блиск по митрі аж переливається, аж
бігає смугами, а найбільше тоді, як ахіман-дрити хрестяться та
кланяються… Тим-то, мабуть, вони так часто й кланяються… Та й посох
треба позолотить, а змія зверху варто б для шику обсипати брильянтами…
Гм… на це треба багато грошей… В мене будуть у гостях професори й
архімандрити… Та й сам швидко буду архієреєм… Знов треба буде
багацько грошей, бо жалування мале – не покропишся”.
Блискуча мрія блискавкою мигнула в голові отця Пал-ладія й
розворушила його честолюбність і потяг до слави, до блиску. Отець
Палладій раптом перестав гладити свою густу бороду й легенько вдарив
долонею по столі. Повна рука з повними, наче налитими пальцями, ніби
прилипла до стола.
– Добре! Згода!-сказав він твердим голосом.-За п’ятдесят процентів на
рік!
– Скільки?-спитав Копронідос, і його чорні очі засвітились,
заблискали, неначе я кота, що налагодився кинутись на мишу і знає, що
миша вже не втече од його лапок та пазурів.
– Три тисячі!- сказав отець Палладій і подав руку Копронідосові.
Копронідос ляснув його по долоні і велів Мелетії принести пляшку
вина. Запили могорич. Написали вексель. Увечері в своїй келії отець
Палладій ‘вийняв з-під спуду гроші й оддав їх Копронідосові. Копронідос
неначе на крилах вилетів з келії. Здоровий осятер заплутався в його
афонську мережу.
Другого дня Копронідос прийшов на вечерню. Він став перед чудовним
образом, підвів очі вгору до неба й усе думав та гадав, розкидаючи
думки, на котрого б чорноризця тепер закинути мережу: чи на Єремію, чи
на Ісакія, в котрих він примітив великий потяг та прилюб-ність до чарки.
З котрим-то буде легша й корисніша справа? Хто з них скупіший? І в
Єремії ряса на спині поруділа, і в Ісакія спина руда, неначе налатана
рудою латкою. І в Єремії хустка до носа світиться наскрізь, як решето, і
в Ісакія хустка до носа неначе прострелена кулями: бо як сякає носа, то
часом гострий ніс потрапляє в дірочку й стирчить з хусточки, неначе
сякає дзьоба чорногуз. В отця Ісакія намітка на клобуці така гарна, як
стара запаска, котрою молодиці виносять попіл на смітник… Але і в отця
Єремії тільки трошки краща. І в Єремії ряснолаток на підряснику, і в
Ісакія такі самі взорці, рясненько розкидані по кафтані… І в Ісакія
чоботи на носках роззявили рота, неначе просять їсти, і в Єремії з носка
часом висовується онуча, неначе чобіт висолопив язика.
Підвівши очі вгору, Копронідос думкою лічив латки на обох чорноризцях
і налічив їх на отцеві Ісакієві більше.
“Еге! він скупіший… Треба ловити отця Єремію, засідать на засідки
на його, бо, певно, його легше буде впіймати”,- постановив собі
Копронідос і після вечері зайшов на чай до Єремії.
– Господи Ісусе Христе, сине божий, помилуй нас!- , промовив під
дверима Копронідос тихим і трохи плаксивим голосом, неначе прохач
старець, що просить хліба. . Він постукав помаленьку в двері.
– Амінь!-обізвався з-за самовара отець Єремія.- “Несе нечистий купця,
та ще й на чай. А він п’є чай у накладку, а не в прикуску; піде чотири
грудки сахару, а може й більш… бо часом п’є по три стакани чаю”,-
подумав Єремія, одначе він швиденько підвівся, й запросив купця до
кімнати, й привітався з ним. Сіли за стіл, випили по одному стаканові
чаю. Копронідос подякував і не схотів другого стакана. Єремія осміхнувся
й повеселішав. Копронідос витяг з кишені пляшку рому й поставив на
столі. Єремія став зовсім веселий і ласкавий. Він нахилив голову
близенько до пляшки й вирячив низькі очі на квиток. Дві пасмі тоненьких
кісок звісились униз і коливались, зліплені докупи, неначе їх кіт
позасмоктував.
– А я до вас маю маленьке-маленьке дільце…- сказав Копронідос.
– Яке дільце?-спитав Єремія, й одкинув голову назад, і вирівнявся на
стільці. ;
– У вас, чорноризців, гроші валяються в скринях без усякої користі,
вибачайте, як черепки на смітнику. Чом пак ви не оддаєте їх на проценти?
Чом би вам не позичити будлі-я’кому купцеві, от хоч би й мені? Я вам
заплачу великий процент, бо купцям треба не покладного, а летючого
капіталу, щоб обертався швидко, як обертається земля кругом сонця.
– У мене нема грошей. Хто вам сказав, що в мене є гроші?-перебив його
Єремія і вп’явся сердитими маленькими очима в лице Копронідосові, мов
роздратбваний ужака. ” ” ‘ ‘”
Копронідос погладив бороду й хитро, хитро й смиренно наче заглядав в
очі Єремієві.
– Мені ніхто не казав, що в вас є гроші, але я побував у багатьох
монастирях…
– В мене нема грошей! – писнув тоненьким голосом Єремія.
– Я дав би великий процент. Я купець, відомий у Києві, маю магазин…
дам вам вексель, запишу вам у заставу свій магазин. От і отець Палладій
позичив мені гроші за тридцять п’ять процентів. Я дам вам п’ятдесят.
Єремія слухав вважливе, насторочивши вуха.
– От ви маєте, нехай буде, тисячу; через рік ви вже матимете
півтисячі карбованців дурнісінько. Самі гроші прийдуть до вас у келію.
– А через два роки буде тисяча?-спитав Єремія, неначе писнув.
– А через три-півтори тисячі буде у вас!!-підняв і собі голос
Копронідос. Єремія похилив голову, погладив тонку та ріденьку борідку й
задумався.
– То як же буде, отче Єремію?-спитався Копронідос.
“Палладій позичив йому гроші… а він знає мир, хазяйнував, він
чоловік досвідчений в цих мирських справах, чоловік з розумом, вчений…
Але, але шкода випускати з рук гроші… Як-таки так! Гроші лежать у мене
в схованці, а то візьми та й оддай їх комусь…” – думав Єремія.
– Ні, ніяк не буде! У мене нема грошей!- знов писнув Єремія. “Спитати
б Палладія?..-подумав Єремія.- Але це все одно, що признатись, що в мене
є гроші. А Палладій лепетливий на язик, скаже ще комусь, а хтось
довідається та видере вікно, задушить мене і вкраде мої гроші…” -
думав мовчки отець Єремія.
– Коли хочете, я вам заплачу за перший місяць проценти зараз… та ще
й червінцями,- сказав Копронідос.
Він витяг з кишені капшук і висипав на стіл шість червінців. Червінці
засяли на скатерті. Єремія поглядав на їх, як кіт на сало.
“Чи дати, чи ні? Оце яка диявольська спокуса! Але як же його таки
витягти з кишені гроші й оддати чужому чоловікові?.. А червінці горять,
як жар. Ой спокуса! Ой, сатана манить мене!”-думав Єремія і мовчки
дивився на червінці.
– То як же буде?- знов спитав Копронідос.
– Ніяк не буде! В мене нема грошей,- сказав Єремія якимсь глухим та
жалібним голосом, що вилетів з його грудей, неначе з забитої домовини.
– Як нема, то прощайте! Одначе поміркуйте до зав-трього,- сказав
Копронідос, розпрощався й швиденько вийшов з келії.
Отець Єремія причинив двері. В келії стало тихо, неначе в могилі. Од
лампи розливався світ і ясно освічував куточок келії, білу стареньку
скатертину на столі, миготів на позолочених рамах образів. Єремія стояв
мовчки серед келії й дивився на образи.
“Це не купець, а сатана!-думав Єремія.-Це сатана наслав на мене,
грішного, якогось диявола, а не купця… а купець спокушає мене. Може,
він хоче вкрасти у мене гроші чи видурить та вивідує, де вони сховані…
Може, вже й украв…”
Отець Єремія тихісінько закрався до стільчика, взяв його у руки,
приставив до груби, виліз на стілець і без найменшого шелесту одчинив
дверці в каглі. Піднявши верхню покришку в каглі, він почав виймати
звідтіль свій скарб, загорнутий в стару хусточку. Здавалось, ніби то
порався не чернець, а якась тінь, так крадькома й тихо він зробив усе
діло, неначе сам у себе крав гроші.
Єремія зліз з табурета, розв’язав хусточку, вийняв звідтіль сувої
асигнацій і почав розкладати їх по столі. Одібравши в одну купу старі,
обстрьопані в руках селян бумажки, він поклав їх на столі; у другу купу
поскладав новісінькі лиснючі бумажки. Тоді він розгорнув білий вузлик і
витяг звідтіль з десяток червінців та старих срібних карбованців і
розсипав їх по білій скатертині. Червінці та карбованці заблищали проти
ясного світла. Єремія полічив гроші.
– Усі, дякувати господеві милосердному! Усі до одного рубля! Оце
тисяча обстрьопаними, старими бумажка-ми… Та й заялозили ж їх діди та
баби! Неначе в роті пожували. А оце сотенька новісінька! Усі цілі,
хвалити ласку отця небесного.
Отець Єремія одійшов од стола й мовчки милувався своїм скарбом, а
найбільше блиском червінців…
За дверима зашелестів келейник. Єремія здригнувся, почав голосно
читати молитви.
– Слава тобі, боже наш! Слава тобії царю небесний, утішителю…-
молився Єремія й накинув хусточку на свій скарб… Єремія важко зітхнув,
неначе живцем ліз на небо, і усе молився: він знав, що келейник не
увійде до його тоді, як він стоїть на молитві.
Шелест за дверима стих. Єремія зав’язав у хусточку нові асигнації та
червінці і знов поклав їх у каглу між двома покришками. Тисячу рублів
старими асигнаціями він сховав у скриню на саме дно.
“Нащо це я переклав тисячу в скриню? Чом не сховав усіх у каглу? Це
нечистий, а не я, володав моїми руками, водив моєю думкою. Я, здається,
не того хотів… Я хотів, здається, усі гроші заховати в каглі… Ага!
здається, думав… може, позичу тисячу за проценти… та щоб недалеко
завтра шукать. Ні, я так не думав! Ні, не позичу зроду-звіку! Я цього не
хочу…”-ворушилися думки в голові Єремії, і він усе стояв серед келії,
неначе став з якогось дива соляним стовпом.
Уже й північ минула, а Єремія стоя’в на одному місці й думав. Вдарив
дзвін на дзвіниці дванадцять. Гук дзвона неначе розбудив його, як од
сну. Він роздягся, ліг на убогу тверду постіль, але сон утік од його
очей.
Купець стояв перед ним, мов живий, і ласкавими очима манив його й
дражнив: “Дай гроші! наростуть удвоє, втроє…”
“Не дам, не позичу!” – думав Єремія.
“Дай! позич! будеш багатий! Гроші виростуть, як дерево літом”,- знов
наче говорила до його й надила тінь купця.
“Спокушає нечистий! Це він отут стоїть в моїй келії й дражнить
мене… Ой господи, спасителю мій! оджени од мене лукавого і всіх
янголів його!” – молився Єремія й хрестився; він перекидався на обидва
боки, знов Молився.
А молитва не проганяла спокусливої думки… Перед світом Єремія
задрімав. Йому привиділась якась мара, ніби серед келії стоїть сатана з
рогами, з хвостом, чорний, як Копронідос, з такими ж здоровими очима.
Сатана вищирив зуби… витріщив очі; з рота запашів жар; висолопився
червоний довгий язик; зуби здорові, ще й гострі, а в зубах блищать
червінці… І сипляться з рота, і падають без шелесту на підлогу на
купу. А золота купа з червінців усе росте, збільшується, піднімається аж
до стелі.
Задзвонив дзвін на утреню. Єремія кинувся, підвівся. В хаті блищав
тихий ранній світ.
“Спаси мене, сине божий! Завівся нечистий у моїй келії. А все через
того купця. Доки його не було, доти я жив собі тихо, в мирі, молився
богу, не знав ніякої спокуси. А тепер… Ох, як неспокійно стало, важко
на душі! Спокою мій, де ти дівся? Молитво моя, де ти поділась? Мабуть,
янгол мій оступився од мене…”
Єремія вмився, вбрався, вийшов на алею. Свіже здорове повітря обвіяло
його гаряче лице. Він став бадьористий, кремезний. Думки пішли
спокійніше, помірніше. Увійшов він у церкву, став на своєму місці у
формі і зараз кинув оком на чудовний образ. Купця перед образом не було.
Вже й утреня йшла до кінця, а купець не прийшов. Єремія сливе усю утреню
тільки й думав за купця;
молитва не йшла йому на серце, бо серце неначе зачинилось і замерло
для молитви.
“Шкода, що не прийшов… Жаль!- думав Єремія.- Може, вже більше й не
прийде! Шкода! Погано я зробив, що не позичив йому грошей. Був би
забагатів. Посипались би тисячі за тисячами. Само щастя лізло у руки. А
тепер…”
Єремія незчувся, як скінчилася утреня.
Задзвонили в дзвін на службу божу. Копронідос знов не прийшов до
церкви. Єремія поглядав на порожнє куп-цеве місце, скривився й трохи не
заплакав. Того, що правилось у церкві, він не чув і слова.
“Сили небесні! архангели й янголи! що це діється в моєму серці? Але
чом не прийшов до церкви купець?” -• думав Єремія й трохи вже не
плакав… за купцем… Єремія вертався до келії й усе оглядався, чи не
йде за ним слідком купець. Але купця не було видно. На вечерні Єремія
углядів у церкві Копронідоса й почутив у серці, що зрадів. ; І справді,
після вечерні Копронідос зайшов у келію до Єремії. Під пахвою він держав
щось чимале, загорнуте в хустку.
Посідали вони. Келейник подав чай і вийшов. Чернець почував, що ‘в
його серце швидко кидалось, і вагання найшло на душу.
– Що ж, отче Єремію, як буде з грішми? Чи позичите, чи ні? Рішимо це
діло зараз, коли ви вже наважилися позичить?-спитав Копронідос і втирив
очі в, ченця.
– Хто його зна! І сам не знаю, що робити, як вчинить,- якось повагом
обізвався отець Єремія і схилив голову та все дивився на стіл, все
думав, трохи не ймучи віри та вагаючись.
“Будуть гроші в моїй кишені… Вже в ченця інший тон… Треба
лаштувать гармату й пускати останню бомбу. Чернець оддасться в мої
руки”.

Страницы: 1 2 3

Ваш відгук

Сторінки

Рубрики

Пошук

Мітки

Архів

Травень 2017
П В С Ч П С Н
« Бер    
1234567
891011121314
15161718192021
22232425262728
293031  

Підписка

  • Цікаве