– А я от приніс,- почав Копронідос і розв’язав хустку, розгорнув
шматок квітчастої вовняної матерії, а всередині в матерії лежали
загорнуті дві пляшки доброї горілки.
– Що це? Чи не жертва на божий дім?-спитав Єремія.
– Ні, горілка не для божого дому, а так… на монастир для
благочестивих і поважних ченців на гостинець,- сказав Копронідос і
поставив на стіл пляшки з горілкою.
– А це, як позичите мені гроші, то дарую вам дарунок на рясу,- сказав
Копронідос і подав Єремії матерію. Єремія схопився як опечений, ухопив у
руки матерію та й побіг швиденько до вікна.
– Добряща матерія! десять рік поспіль рясу носитиму, то не
подереться,-сказав Єремія ще й цмакнув язиком.
– П’ятнадцять год видержить! Цупка та міцна, мов дротяна! не
бгається, насилу гнеться! Істинно, наче шовкі Носіть та за мене бога
моліть,- сказав Копронідос.
– А це ром? та, певно, ще й дорогий! цц…-цмакнув Єремія й підняв
пляшку проти вікна.
– Це дорога горілочка. Патока й полинь! усе вкупі! і солоднеча і
гіркість!-сказав Копронідос.-А що? давайте гроші! Я й векселі приніс; а
як сподобите мене довір’я, то цей дар прийміть, і проценти за перший
місяць ось нате, та ще й червінцями!
Копронідос витяг червінці й дзенькнув ними по столі. Червінці
делікатно дзенькнули, неначе арфа заграла.
“Мов небесна музика дзвенить!”-подумав Єремія й почув, що його серце
пом’якішало й подобрішало. Він кинувся до скрині, витяг тисячу
карбованців, двічі перелічив гроші і, спершу перечитавши вексель, однією
рукою подав гроші, а другою усунув вексель в одчинену скриню й в одну
мить замкнув її. Забравши гроші, спокусник, наче веселий дідько,
виплигнув з келії, забувши навіть попрощатись і поцілувати отця Єремію в
руку.
Він не йшов, а ніби яа крилах летів по алеї, наче злодій, що вкрав та
тікає з краденим добром, щоб швидше його сховать.
Після того Копронідос підступив до отця Ісакія. Три дні ходив він до
ченця, запобігав у його ласки й віри, тупцяв коло його, дратував
червінцями, приніс в дар матерії на рясу, три пляшки рому. Ісакій був
твердий, як кремінь: не взяв ні матерії, ні рому, і грошей не дав. Він у
мирі був шевцем і дуже зневірився в людях, бо добре знав їх.
“Ну, з цього кремню, мабуть, не викрешу огню. Дурнісінько втрачався
на подарунки. Але… треба братись на хитрощі”.
Копронідос довідався, що отець Ісакій у мирі був шевцем. У шевців є
прилюбність до гарних чобіт: вони усі поважають чоботи більше од усього
на світі. “Уплету я в свою мережу прегарні дорогі чоботи… Чи не
впіймаю на цей гак отого коропа”,- подумав Копронідос.
Він приніс ще раз Ісакієві матерії на рясу, дві пляшки рому й
виросткові чоботи на високих закаблуках та ще й на скрипах; халяви були
добрящі, широкі, як корито, ще й повишивані та помережені зверху скраю
на цілу долоню. Отець Ісакій, хоч був і дерзкий на вдачу, але вхопив
чоботи, і як почув дух юхти та сириці, як побачив чудові повишивані
взорці, то й не встояв; так і розімлів і таки дався в руки
пройдисвітові. Він вийняв з скрині тисячу карбованців, узяв вексель і
оддав гроші Копронідосові.
“Ловися, рибко, маленька й велика! Тепер час прими-тикуватися до
вдачі красуня отця Тарасія… Але це… москаль добрий, і треба іншої
принади на гачок, безпремінно живої рибки на цю зубату щуку, а то ще
проб’є мою мережу і випустить у дірки дрібнішу рибку… і… ще й…
накоїть мені багато лиха”,- думав Копронідос, вертаючись додому, неначе
на крилах вітру. Він не йшов, а його ніби самі ноги несли.
“Пройшов я і Туреччину, і Грузію, і Грецію, і Балкани, і Дунай, а
таких дурнів ще не бачив: таки так самі в руки й даються! Добрі, то
ймуть мені віри! Цей край для мене як рай. Ловися, рибко, маленька й
велика! Буде на харч на старості літ… Але Тарасій…” – і Копронідос
задумався, схиливши голову набік і погладжуючи густу чорну бороду.
Другого дня Копронідос зустрів у монастирі отця Тарасія.
– Чом пак ви до мене не заходите, отче Тарасію? Моя Мелетія все питає
про вас: нудьгує за вами,-сказав Копронідос.
– Стара вже ваша Мелетія,- сказав Тарасій і не засміявся, а якось
заґерґотав, як індик.
– Післязавтра ввечері приїде до мене з Одеси в гості моя далека
родичка… гм… зовиця… От так краля! Приходьте лиш, побачите! –
сказав Копронідос і хитро кліпнув одним оком.
Отець Тарасій знов заґерґотав по-індичій.
– Добре! прийду!- сказав отець Тарасій і попрощався з Копронідосом.
Діждавшись часу запросин, отець Тарасій зайшов до Копронідоса.
Переступивши через поріг кімнати, отець Тарасій кинув очима в куток і
стовпом став. Він задер голову так, що послушницька чорна скуфійка
з’їхала аж на тім’я. Він зняв швиденько скуфійку й з дива аж витріщив
здорові очі.
В кутку коло стола сиділа молода дівчина, здорова, огрядна, з східним
типом лиця, з довгим носом та з здоровими чорними очима. В неї було лице
біле, неначе обмазане крейдою; чорні товсті брови чорніли, як ужі; повні
губи червоніли, неначе помальовані червоною фарбою. На дівчині
червоніла, аж горіла, як жар, суконна куртка, обшита синіми та золотими
шнурками. На важких косах червоніла феска з синьою китицею. На шиї
висіли три разки доброго намиста, а над чолом кругом фески блищав рядок
позолочених круглих бляшок, неначе червінців. З-під білої куцої сукні
висовувались ніжки в червоних черевиках. Дівчина аж сяла на усей куток,
неначе в світлицю влетіла жар-птиця. Убрання її було схоже на ті
квітчасті азійські убори, в яких виходять на сцену актриси й
танцюристки.
– От і… зовиця приїхала до мене в гості! – сказав Копронідос.
Зовиця встала, але не приступила до отця Тарасія й не попросила
благословення. Отця Тарасія так засліпила та райська птаха, що він на це
й не звернув уваги.
– Правда, гарно вбираються в нас, у Греції? – сказав Копронідос.
– Гарно! дивно! благоліпно!-сказав отець Тарасій швидко й голосно,
неначе гупав довбнею.
– А правда, наша фустанелла краща, ніж ваша плахта? – сказав
Копронідос.
– І фустанелла гарна, і плахта непогана… Аби гарна дівчина або
панія,- сказав отець Тарасій одрубчасто, неначе цілі галушки ковтав, і
зареготався на усю кімнату.
– А наша феска! Ож придивіться лишень, отче Та-расію! правда, краща,
ніж стрічки та квітки на ваших дівчатах? – спитав Копронідос.
– Усе гарно! Усе на славу божу! Усе ліпота: і феска, і стрічки, аби
дівчина гарна,- обізвався Тарасій.
– Як же ваше святе ймення?-спитав отець Тарасій у дівчини.
– Глікерія! -перебив Копронідос похапцем.
– Еге, Глікерія…- промовила дівчина, неначе засоромившись, і
кокетно нахилила голову й спустила очі.
Вона засміялась. З-під товстих губів блиснули білі широкі зуби. Трохи
розтягнутий широкий рот з довгими та широкими губами став хижий якось
по-вовчому і неначе промовляв: “Ой, хочу ласо їсти й ласо пити! маю
такий апетит, що ладна поїсти хоч би й київських ченців!”
– Чи ви пак вмієте по-нашому говорить, чи тільки говорите по-своєму?
-спитав Тарасій.
– Я вже давно живу в Одесі і вмію й по-вашому говорити,- обізвалась
Глікерія,- трудно було навчиться, але я таки перемогла трудноту й
навчилась. Як наважишся, то всього навчишся.
– От і добре! Я думав, що ми будемо говорити на мигах, як я колись
розмовляв з молдаванами на Басара-бії.- І Тарасій показав ті миги:
крутнув головою, тикнув руками так химерно, що Глікерія зареготалась.
Копронідос подав чай; до чаю виніс пляшку рому. Він налив рому в
стакан з чаєм Тарасієві, а потім таки доволі бурхнув рому і в стакан
Глікерії. Глікерія пила міцний пунш, анітрошечки ‘не скривившись. Отець
Тарасій здивувався.
– О! то в вас, у Греції, як я бачу, і панни п’ють пунші з ромом! –
обізвався отець Тарасій.
– Атож! як і в вас,-сказала Глікерія й осміхнулась, ще й зуби
показала.
– П’ють. В нас щодо цього, то трошки вільніше, ніж у вас. Наші
грекині п’ють і ракію,- сказав Копронідос.
– Що ж то за ракія? Вино таке, чи що? – спитав Тарасій.
– Не вино, а просто горілка,- обізвався Копронідос.
– Ото, скажіть! що край, то інші звичаї,-сказав отець Тарасій і
зареготався.
Глікерія реготалась і собі, аж за боки бралась. Після чаю Копронідос
подав закуску й горілку. Почастувавши Тарасія, він налив у чарку ракії й
для Глікерії. Глікерія хапко’м та жваво випила чарку й не скривилась.
– Дивні діла твої, господи! – сказав отець Тарасій.- В вас усе не
по-нашому.
– А що, отче Тарасію? А правда, гарна, гм… зовиця. Дивіться, очі
гарні, як в ангорської кози,-сказав Копронідос.
– О, нехай бог боронить! Де ж таки, як у кози… Це не по-нашому,
зовсім не по-нашому,- сказав Тарасій.
Східні метафори очевидячки йому не сподобались. Не сподобались вони і
Глікерії, бо й вона надула губки, й насупилась, і стала понура.
Копронідос примітив це й кинувся на метафори біблійні.
– А брови, як веселки, правда? Як мальовані! – знову обізвався
Копронідос і заглянув Тарасієві в самісінькі очі, аж нахилився до нього.
– Що правда, то правда,- сказав Тарасій.
– А перси! як гора Карміл! Правда! А голова! як кедр ліванський; а
шия, мов стовп сілоамський!-хвалив Копронідос і все присовувався до
Тарасія.
– Як гора… як стовп… Це ж вагота, і велика, що й я не здержав би,
не то вона. Правда, що кедр… Нігде правди діти! – сказав Тарасій і
зітхнув важко та тяжко.
– А шия! як стовп сілоа’мський! От придивіться лиш добре! – дражнив
Копронідос Тарасія і при тих словах важко поклав свою чорну, мохнату
руку на плече Глікерії.
Отець Тарасій зареготався так, що, мабуть, було чути на усе подвір’я.
Після закуски Копронідос устав.
– Оце добре, що я згадав. А то було якось випало з голови. Овва! Маю
дільце… Треба занести оті пляшки з горілкою до отця Гсакія. Прощайте!
Моя зовиця тим часом забавить вас тут і без мене,- сказав Копронідос і
вийшов з кімнати, вхопивши в руку зав’язані в хустку пляшки.
На другий день Копронідос зайшов у келію до отця Тарасія. Тарасій
витяг з скрині п’ять сотень карбованців і позичив на вексель
Копронідосові.
“Ловися, рибко, маленька й велика! – міркував Копронідос, вертаючись
додому.- Не пропали дурно поросята, індики, ром та вина!”

V

Копронідос виловив осятрів і зимою кинувся ловить дрібну рибу. Він
вже не запрошував до себе на трапезу ієромонахів: отця Палладія, Ісакія,
Єремію та Тарасія, а затягав до себе на чарку горілки дияконів та
простих ченців. Не дорогими винами, не пуншами він частував їх, а
простою горілкою та годував оселедцями. Одначе ловитва в Копронідоса
була невелика. Він видурив у двох дияконів не більше як по сотні
карбованців.
-Не варта ця рибка й на юшку. Шкода й заходу! Це вже не риба
ловиться, а якісь жаби та пуголовки. Час пливе й минає, а заробітку
нема. Час би вже йти під другий монастир,- казав Копронідос, сидячи за
чаєм з своєю Мелетією.
Наловивши в кишені доволі чернечих грошей, Копронідос од того часу
втратив охоту ходити до церкви й подавать жертви на монастир. Вже він не
запрошував до себе ієромонахів на трапезу й навіть не кликав їх на чай.
А коли котрий і заходив до його непроханий, то Копронідос подавав
трапезу дуже вбогу: самий чай з простою паляницею. Ченці після чаю
поглядали скоса на двері, звідкіль колись, неначе з неба, летіли на стіл
печені індики та кури… Але двері не одчинялись. Мелетія навіть не
виходила до гостей і очей не появляла. А Копронідосова зовиця Глікерія
буцімто виїхала в Афіни лічитись, як казав Копронідос.
Як дізнався отець Тарасій, що зовиця дременула на теплі води, то аж
схопився з стільця, посатанів і підняв кулаки трохи не під стелю.
Копронідос одскочив аж у куток і звалив додолу і пальмові гілки, і
камінці з Йордану.
– Що це за знак! Копронідос вже не ходить до церкви,- казав отець
Палладій до ієромонахів.
– Уже й жертви на монастир не подає,- обізвався Ісакій.
– Та про жертви на монастир байдуже. А коли ще носить “жертви” в
келії, то й хвалити ласку царя небесного! спасибі й за це,- сказав
Тарасій.
– Їв його вже, певно, зубожіла й виснажилась віра, як у болярів, то й
жертви на монастир не дає: перестав до церкви ходить… А як коли й
прийде, то не молиться, вже й поклонів не кладе, а стоїть та позіхає, ще
й рота не затуляє долонею. Біс вселився і в його! Такі вони усі, – оті
боляри! І купців вже біс переманює до себе, як і болярів,- обізвався
отець Єремія.
Час минав. Ченців брала нетерплячка: вони ждали, не могли діждаться
строків, щоб забрати проценти. Настав і день строків. Отець Палладій
вилічив його трохи не з годинником у руках і пішов до Копронідоса.
Копронідос зустрів його дуже непривітно…
– А що, Христофоре Хрисанфовичу! Сьогодні строк платить проценти,-
сказав отець Палладій.
– Який строк? які проценти?-спитав Копронідос і витріщив свої здорові
баньки, неначебто з дива.
– Та проценти за тисячі, що ви у мене позичили,- сказав Палладій.
– Я? я в вас не позичив не тільки тисяч, а навіть рубля,- сказав
Копронідос і витріщив, ніби з дива, свої чорні очі.
– Як-то так? а ось вексель,- сказав сердито Палладій.
– Я не давав ніякого векселя… Може то хтось інший дав вам вексель.
Я проживав у монастирях і добре знаю, що ченцям не можна ні давати, ні
брати ніяких векселів. Це ж смертельний гріх для чорноризців, бо й по
закону ченці не мають права давати гроші на векселі.
– Але ж у нас в Росії є суди! не забувайте про це! – аж крикнув
Палладій.
– Знаю добре! І те знаю, що на суді чорноризець не дійде права, бо не
має права ні брати, ні давать векселів,- сказав Копронідос,- та ще…
знаєте… та, гм… зовиця, грекиня з Афін…- натякнув ‘він і замовк.-
Як дізнаються ігумен та митрополит, то… ви не будете ні ігуменом, ні
архімандритом. А митрополит може ж дізнатися…
В отця Палладія тьохнуло серце і в душі похололо, і він зрозумів, що
цей купець – пройдисвіт і дурисвіт. Чернець сидів, мов у тумані, і сам
ледве розумів, де він знаходиться, з ким говорить. Йому тільки здалося,
що золота митра, обсипана дорогими діамантами, знялася з його голови і,
як жайворонок, линула все вище та вище, доки сховалась десь у хмарах.
– Візьміть од мене в дар оцю єрусалимську пальмову гілку: вона
‘коштує більше, ніж тисячу,-сказав Коп-ронідос і подав Палладієві гілку
з хитрим осміхом.
Палладій гілки не взяв, устав з канапи й ледве потрапив у двері: в
його заморочилась голова.
– Я думав, що маю діло з чесним, правдивим купцем, а не з нахабним,
облесливим чоловіком і, як теперечки бачу, з непоправним шарлатаном,-
сказав Палладій у дверях.
Копронідос тільки поклонився низенько й не рушив з місця, щоб
провести гостя.
– Ви не грек, а якийсь дезертир з Афона, а може й каторжник,
пройдисвіт! – лаявся Палладій через поріг. – Я вас у тюрму, на Сибір!..
Копронідос ще раз поклонився Палладієві до пояса. Через два тижні
прийшов до Копронідоса отець Єремія, раденький та веселенький. Десь
узявся осміх на його розквашених устах. Карі очки аж бігали, аж блищали.
– Час строку вийшов, Христофоре Хрисанфовичу! Проценти! червінчики!
-сказав отець Єремія солоденьким тенорком і неначе смакував ті
червінчики.
– Які червінчики? які проценти, отче Єремію? – спитав Копронідос і
підняв товсті брови на середину свого вузького лоба.
– О! А ви й забули, що сьогодні вам строк… ввечері, в десятій
годині, саме в половині десятої,- почав Єремія.
– Про яку це десяту годину ви говорите? Щось я не второпаю,- сказав
Копронідос.
– О! А про яку ж більше, як не про ту, що ви у мене позичали торік
тисячу карбованців,- тяг далі отець Єремія.
– Вибачайте!.. Я в вас ніколи не позичав ні копійки, не то що тисячі.
Це, мабуть, на вас у сні найшло бісов-ське навождіння. То, може, хто
інший…
Єремія оступився на два ступені й перехрестивсь.
– Свят, свят, свят, господь бог Саваоф! Що ви говорите? .А ось же оце
ваш вексель? Це ж ваша рука? – спитав Єремія.
– Гм… Чудо, та й годі! Ніякого векселя я ніколи вам не давав.
Чортяча спокуса! Це на векселі не моєю рукою підписано… Це, певно, вам
сатана накрутив вексель, підібрався під мою руку й дав його вам! – тоном
безвинної дитини сказав грек.
– Як то не давали векселя? Що ви верзете за спокусу? А торік увечері,
в десятій годині, в мене в келії… Пам’ятаєте, як ви ‘мені принесли
дарунок: матерії на рясу, дві пляшки рому, п’ять червінців…
– Свят, свят, свят!-сказав Копронідос і собі перехрестився.- Я вам
ніколи не приносив ні матерії на рясу, ні рому, ні червінців. Відома
річ, хто потаєнці носить чорноризцям червінці…
– З нами сили небесні: янголи, архангели, архістра-тиги! Сатана! це
сам сатана! Чорніший од сатани,- говорив і хрестився Єремія і знов
оступився далі на два ступені.
– Може й сатана приносив вам ті подарунки… Може й сатана гроші у
вас позичав – для спокуси ченцеві, тільки не я,- сказав Копронідос.
Єремія зблід як смерть, аж пополотнів, і дивився переляканими очима
на Копронідоса. Він почутив, що в голові у його зашуміло, в вухах
загуло, в очах потуманіло. А з того туману позирав на його страшний,
насуплений, понурий Копронідос, схожий на ту мару з рогами, що він бачив
не раз у сні колись і торік бачив уявки в своїй келії…
– Сатана! мара! диявольська спокуса! нечистий! Да воскреснеть бог і
розточаться вразі його!-молився й хрестився Єремія й дивився на
Копронідоса пригаслими, наче дикими очима.
Копронідос пробував на Афоні, пробував і в інших монастирях і добре
знав душу і вдачу містиків-чорноризців…
“Ще ума тронеться або збожеволіє… Якийсь навіже-ний… Цей з тих,
що бачать чортів. Треба повернути діло інакше”,-подумав Копронідос. Він
приступив до Єремії й узяв його за руку.
– Отче Єремію! То я пожартував; сідайте та побалакаємо до ладу! Я
жартував.
– Жартував?! жартував?! Може… може…-ледве промовив Єремія,
задихаючись і ледве одсапуючи. Його губи стали білі, як крейда. В очах
виявлявся переляк і важка болість душі. Копронідос вийняв портмоне й
викинув два червінці на стіл, щоб вони своїм блиском вдарили по нервах і
полили їх ніби цілющою водою.
– От і червінці! А бачите, я жартуваві Єремія зирнув на червінці, і
його думки прояснились. Копронідос почав балакать то про се, то про те,
поки Єремія зовсім опам’ятався й заспокоївся. Грек балакав, а Єремія
вп’явся очима в червінці, мов п’явками, і неначе витягав з їх поглядом
живущу та цілющу силу. Губи стали рум’яніші, як у живої людини, в очах
засвітилась дума. Туман з-перед його очей неначе розвіявся й зник. Він
підвів очі й став дивиться на Копронідоса.
“Чоловік… Копронідос… не сатана. Це мені, мабуть, уявилось, так
здалося. Щось страшне стуманило мій розум, навело полуду на очі. Спаси
нас, сине божий, і помилуй нас, грішних!” – почав нишком молитись
Єремія. Чотки тихо зашелестіли в його руках.
Копронідос думав, що Єремія помолиться, пошелестить трохи чотками та
й піде додому. Думав, що вже добре налякав його чортами, але він
помилився. Помовчавши й помолившись, Єремія не забув за червінці.
– Не годиться вам, мирським людям, жартувать з чорноризцем. Гріх вам
буде од бога! Коли ви вже нажартувались доволі, то час вам і приступить
до діла: заплатіть проценти, та ще й червінцями, а мою тисячу верніть
мені зараз. Я не хочу більше позичать грошей людям, що так гріховно
жартують. В святому пись’мі сказано: що взяв, те оддай! -промовив отець
Єремія в моральнім тоні для напутіння цього грішного грека.
– Отче Єремію! чи ваша болість в серці спинилась? Нащо вам,
калугерам, ті гроші? Гроші призначені самим богом нам, купцям, людям
комерції, а не вам, ченцям. Вам призначене небо, а нам земля. Вам
подобає спасаться та й за нас, грішних, молитись, а не гроші збирать та
держати їх під спудом, в скринях. Гроші повинні обертаться, як земля
обертається кругом сонця,- говорив далі Копронідос.
Він знав, що Єремія – чоловік з м’яким серцем, плохенький,
полохливий, ще й до того містик, прилюбний до грошей.
– Воно неначе-то й так! Але й ченцям треба ж хліб їсти і про одежу
дбати, про завтрашній день піклуваться.
– Але ж ви одопрічнились од людей, дали обітницю в монастирі. В
святому письмі сказано: шукайте передні-ше од усього царствія небесного;
не піклуйтесь земним, не дбайте про завтрашній день…- перебив його
Копронідос.
– Гм! не дбайте, не піклуйтесь… А гроші все-таки мені вертайте! Ось
вексель. Ви богобоящий муж, до церкви ходите, богу молитесь.
– Це було колись та минуло… А вашого векселя й суд не прийме, бо
ченцям не можна брати й давать векселів. На це є закон. Ви в монастирі
не повинні мать нічого свого. А вашу тисячу з процентами я краще
пожертвую на монастир, нехай піде за спасіння од гріха вашого, а вам я
грошей не верну: ваш монастир не монастир, а якась дар-молежівка, а
ченці не ченці, а якісь лежні та дармоїди, ледарі або грошолюби. Ченці
повинні тільки животіть на світі. А я чоловік мирський, трудящий; от
імені так треба грошей. Мені треба жити, а не тільки животіти, як вам,
ченцям, для одного бога.
– Не оддасте грошей? Ви жертвуєте? Чи правду це ви кажете? – крикнув
Єремія, і його неначе щось підкинуло вгору на стільці. Блідота вкрила
його сухий вид, блиск чорних очок знов згас.
– Не оддам. І справи нігде не шукайте, бо й не знайдете. Бо закон для
монастирів і ченців стане вам на заваді. Буде вам велика притичина в цій
справі через закон для монастирів,- сказав Копронідос.
Копронідос довгенько мовчав, і отець Єремія мовчав.’
– Дарую вам за вашу позичку й ласку для мене оці святощі: оцей
камінець із Віфліємського вертепу і оцю ладанку з свяченим ладаном.
І Копронідос подав Єремії коробочку з камінцем та з ладанкою, котра
навіть ніколи й не лежала в церкві.
– Цій коробочці й ціни нема. Дарую це тільки одному вам як святому
мужеві,- сказав Копронідос.
Отець Єремія взяв у руку ту коробочку й довго ди-‘ вився на камінець
та на ладанку. Дві сльози цієї сільської простоти покотились по сухих
щоках і впали на те східне шарлатанство,-на ту коробочку з апокрифічними
святощами.
– Отче Єремію! Йдіть вже у монастир! Швидко браму зачинять,-
обізвався Копронідос.
Отець Єремія сидів, немов мертвий, і не ворухнувся. Рушіння неначе
замерло в тілі; ноги заклякли й одубли.
Копронідос підвів його під руку й одвів до монастирської брами: він
знав, що Єремія сам не втрапив би до монастиря. Страшна та ніч була для
отця Єремії. Келейник сидів коло його цілу ніч і думав, що він тронувся
ума. Вранці його однесли до лазарету в монастирі.
Отець Ісакій так само дістав од Копронідоса за свою тисячу коробочку
з камінцем та з ладанкою. Ісакій був міцніший духом. Горе для його не
було таке тяжке, як для Єремії. Він легше видержав ваготу несподіваного
горя.
– Хоч добрі чоботи маю. Ще не все пропало! Ще зроду не шив і не носив
таких гарних чобіт! – утішав сам себе отець Ісакій, виставивши з-під
ряси обидві ноги й милуючись взорцями.
Настав час платить проценти отцеві Тарасієві. Копронідос почував, що
тепер його самого бере тривога.
“З цим жарти небезпечні. Це не калугер, а справдешній москаль на
вдачу; цей солдатюга страшний! Коли послушників скубе за коси так, що
трохи голови не одірве та не викруте з в’язів, то вже певно, що мені
голову зовсім зірве… або скалічить на смерть, а може, і вб’є, як
телепне по голові кулачищем або дасть помордаса та по-ляпаса”,- думав
Копронідос, сидячи в своїй кімнаті. Він зирнув очима по кімнаті, чи нема
часом чого важкого та замашного й цупкого напохваті та на видноті. В
кутку на столику перед образами лежала чимала каменюка, буцімто взята з
гефсіманського саду. Копронідос узяв камінь і пожбурив його на вулицю,
на мостову, де він і був узятий. Коло порога в куточку стояла товста
палиця з важким олив’яним держалном, котрою Копронідос колись по селах
оборонявся од собак. Він виніс палицю в свою спочивальню й поклав під
ліжко.
Але душа в Копронідоса все-таки бентежилась і тривожилась.
“Цей чернець стане мені на заваді… Ой, стане! Він і стільцем
проломить мені голову. Страшно! А рука важка… кулаки, як довбні. Він
п’є і зо мною, братається і а купцями, п’є і з міщанами, п’є з
поліцейськими, то ще наведе, псяюха, сюди поліцейських, своїх
приятелів… Вхоплять… закинуть у тюрму. Од отця Тарасія треба
тікать… З ним напереливки… Та й роботи вже тут нема ніякої. Виловив
в цьому монастирі усю вартішу рибу; треба заздалегідь вибиратись під
другий монастир. Зміню назвище на якогось там Діаболакі або
Панбісакоса”.
І Копронідос, не гаючись, зараз вибрався з квартири й перебрався в
житло під другий монастир.
Отець Тарасій задлявся трохи, але згадав про свої гроші й строк за
проценти й пішов до Копронідоса. Увійшов він у його квартиру, вона
стояла пусткою. Хазяйка, простенька, але багатенька міщанка, мила шибки,
а наймичка мила підлогу.
– А де ж Копронідос? А де це дляється Копронідос, що його нема вдома?
– спитав він у хазяйки.
– Який Копронідос пішов та 5 десь , звалась хазяйка. десь дляеться? –
обігукнув отець
– А той грек, купець, що тут живе? Тарасій.
– Не знаю, за такого й не чула. Жив тут грек, але він у мене
записаний не Копронідос, а Кіпра. Так він і в своєму пашпорті записаний.
Та він і не купець, а крамар. Він наче й чернець, бо торгував святощами;
та він ще й до того чи доктор, чи фершал, бо все лічив од зубів якимись
краплями та афонським зіллям; продавав ці зілля на точку, лічив і од
пропасниці. В мене була пропасниця, трясла мене так, що трохи душі не
витрясла. А він написав щось на папірці по-турецькому чи по-грецькому. Я
з’їла той папірець натщесерце, і це лихо минулось. Тут до його приходили
лічитись і благородні дами. Кажуть, давав їм якийсь елексир, чи що, і
помагало. А крамничка в його і справді є на Подолі, але невеличка. Він
продає нюхальну табаку і простий тютюн, табатирки та усякий дріб’язок,-
сказала лепетлива міщанка.
– Де ж він дівся? -спитав отець Тарасій.
– Казав, що виїжджає на Афонську гору. Ви отець Тарасій? – спитала
вона.
– Я,- сказав чернець.
– То це вам звелів він передати коробочку: там у коробочці якісь
свячені камінці з Єрусалима та ладанка з Афонської гори,- сказала
міщанка й швиденько винесла з своєї кімнати коробочку й пляшечку з
водою.
– А це й свята вода з Йордану, і цю пляшечку він звелів передати
вам,- сказала вона й подала Тарасієві коробочку й пляшечку.
“Нещадимо глузує ота афонська шельма… Ну й глум! Але що з воза
впало, те пропало!”-мигнула думка в отця Тарасія. Він гуркнув дверима
так, що аж вікна задзвеніли, вийшов на вулицю, брязнув пляшкою об
мостову й кинув через баркан у двір, у бур’ян, що ріс у дворі, коробочку
з камінцями.
“Ну, маєш ти щастя, що втік! Я тобі скрутив би в’язи! Пам’ятав би ти
отця Тарасія. Вбив би, як собаку, хоч би й сам на Сибір пішов”.