Єпіскоп звелів запросить дідича. Дідич прийшов у світлицю отця
Василія Єл. На канапі сидів вікарій і навіть не попросив пана сісти. Пан
уклонився і все стояв коло порога й терся та м’явся.
– Ты почему не строишь дома для причта?-почав архієрей говорити до
пана з великим гнівом та криком.- Разве я не писал тебе приказа? Гляди ж
мені! Я зараз їду в Богуслав і буду там ночувать у монастирі. Доганяй
мене й достав мені обліч на забудування й поруку, що доми для причта
зараз неодкладно будуть збудовані! Чуєш І Гляди ж мені! – крикнув
вікарій до пана.
Дідич, впіймавши такого облизня, зблід. Він переступив з ноги на
ногу, пом’явся, постояв та й вийшов, ледве потрапивши в двері од сорому
й обиди. Форма обходіння з ним на “ти”, самий грубий тон вдивили його,
мов сніг серед літа, і зачепили його амбіцію й гонор.
– Ото мій пан,- розказував о. Василій Єл.,- вислухавши такий загад,
сів в екіпаж та й покатив мерщій додому. Приїжджає він у свій двір, зліз
з екіпажа та з горя й до дверей дому не дійшов. Дочалапав він до ґанку
та й сів на лавці. Ой-ой-ой! все ойкає він та важко дише, поклавши руки
на коліна. Пан був з дрібних дідичів, сам лаяв мужиків ще гірше. Але він
був вже літній чоловік.
– Грицьку! – каже дідич до погонича.- Скажи ти мені, будь ласка, що
то таке архієрей?
– А хіба ж я знаю! Архієрей, та й годії-обзивається Грицько.
– Чи має він яке прайс казати мені – ти? Чи тгі знаєш, що він т й к а
в на мене, ніби на якогось свого наймита? Чи має пак він на те право?
– А бог його зна! Коли казав, то, певно, має право, як-от, приміром,
ви кажете мені,- обзивається Грицько.
Дідич П. був вже старий удівець і не мав дітей. Очевидячки, йому не
було з ким душу одвести. Він і одводив душу з Грицьком як людиною
православної віри, котра, як здавалося йому, повинна за це ‘все добре
знати.
– Я пан з діда-прадіда, з пра-прадіда. Може, двісті, може й, триста
год, може, тисячу год на мій рід ніхто не тикав. А це хтось приїхав,
держить мене коло порога, неначе лакея, неначе наважився мене зобидити,
навіть не попросив мене сісти, ще й каже на мене-ти! Чи воно пак
митрополит?
– Мабуть, ні; бо то таки що митрополит, то таки митрополит,- каже
Грицько.
– Він, мабуть, чи не старший од самого губернатора, коли тикав на
мене, як оце я на тебе,-каже пан до Грицька.
Сидить пан на ґанку та все стогне: ох-ох-ох 1 Встав він з лавки,
вхопився обома руками за живіт та й поніс його в покої. Мабуть,
архієрейське кривдне слово потрапило не в серце, а влучило в живіт та
там і застрягло,- докладав та вигадував о. Василій Єлис.- А писати
бо-магу та бігти в Богуслав було доконче треба, та ще й зараз. Пан П.
знав за це добре. Він взявся за перо, насилу стулив бомагу й перед
вечером одвіз її в Богуслав до того архієрея. Не гаячи часу, дідич зараз
взявся за будування дома для о. Василія Єл., бо добре втямив, що з
Москвою жартувать небезпечно.
Зате ж пан П. не загаявся оддячити й о. Василеві Єл. По вірі й по
духові поляк, але по крові й по вдачі син України, та ще на вдачу й сам
штукар, він незабаром встругнув штуку й от. Василеві Єлис-ву.
– Раз якось сиджу я в своїй новій хаті,- розказував от. Василій Єл.,-
коли чую, десь катеринка грає, грає та й грає, але десь далеко, ніби за
селом, за цариною. Прислухаюся – катеринка грає якось чудно, якраз так,
як двері в моїй коморі запищать високим дишкантом та й з’їжджають
помаленьку на баса, а на кінці ніби крикнуть, ще й з притиском. “Одже
ж,- думаю,- занесло з-за границі якогось німця з катеринкою аж у наше
село. Вийду я на ґанок та з нудьги послухаю тієї катеринки й на
за-границю подивлюсь”. Виходжу я на ґанок, слухаю, аж то свиня кувікає.
Коли дивлюсь, проз мій двір помалесеньку везуть на возі мою рябу свиню
льоху, неначе молоду з перезвою. Коло воза йдуть панські наймити.
Посадили мою льоху на задні ноги, наче собаку, а попід передні ноги
спиною прив’язали до крижовниці. Верещить свиня, репетує, аж рило вгору
до неба задерла, зовсім неначе собака скиглить. Стою я на ґанку та
регочусь. Льоха аж кричала, кувікала та вже й з голосу спала: не
кувікає, а якось мекає, мов коза, та скиглить, як собака.
– Подякуйте своєму панові од мене за комедію! – кажу я до панських
наймитів.- Ще зроду не доводилось мені бачить, як свиня сидить на возі
на задніх ногах! За це варто й гроші заплатить.
Дідич П. мстився над отцем Василієм Єл. за архієрея. Впіймавши його
свиню на своєму лану, він звелів наймитам з пишнотою та церемонією
провезти її проз ворожий двір отця Василія Єл., прив’язавши її на возі в
комічній, зовсім не свинячій позі. Воно пак і невелика біда, як свиня
трохи обшмульгає ноги та ракотиці або й скалічіє. Давні штукарі на
широку ногу Потоцькі, Каньовські й інші вчиняли штуки дивовижніші навіть
з живими людьми. Панові наймити провезли свиню проз двір от. Василія та
й одвезли знов у панський двір.
– Ото посилаю я до пана свого наймита з викупом за свиню,- розказував
от. Василій Єл.
– Я так спроста свині не оддам,- одказав пан наймитові.- Льоха
наробила на моєму лану багацько шкоди. Це справа хазяйська. Нехай
батюшка пише до мене про-шення за свою свиню. Адже ж мусив я через його
писати бомагу, аж чуб у мене став мокрий.
– Коли так, то про мене, нехай пан з’їсть мою свиню, бо з неї шинки
будуть ситі й добрі, підуть за спаш. Скажи панові, що бомаги писати я не
буду, бо од тих бо-маг в консисторію і в мене стає чуб мокрий. Піди та
так і скажи панові,- кажу я до свого наймита.
Коли на другий день дивлюсь, біжить, моя ряба льоха в мій двір,
біжить, аж підскакує: рада, що вирвалась з неволі.
– А що! проїздилась в екіпажі за прогуляння на панських буряках! –
кажу я сам до себе.- Ото ж знай: де два б’ються, третій не микайся, бо
третьому найгірше достанеться.
Чи дійсно так було діло з усіма його смішними дрібницями, напевно
сказати не можу. Цей факт був відомий тоді в цілій околиці: про це тоді
скрізь балакали. В кожному разі веселий о. Василій Єл. вмів чудово
передавати в смішних словах події цього випадку. Оповідання, сказати б,
переціджувались через його темперамент, були перелиті через призму його
творчості й виходили на світ у веселій веселчаній поикрасі. І ‘все те
оповідання було заправлене дзвінким безперестанку сміхом в веселій
направі душі, од чого оповідання виходило вдвоє цікавішим.
Пригадую ще одно оповідання о. Василія Єл. про те, як той самий
архієрей ревізував церкву в одному селі й як стикнувся з старосвітською
матушкою.
Маршрутом для об’їзду вікарія був призначений для його обід у
показаний час у домі священика одного села. Але вікарій приїхав у село
раніше показаного в маршруті часу. Мабуть, він був вже голодний, бо був
дуже роздражнений і сердитий. Зайшов він у церкву, оглядів усе і всім
був невдоволений. Все здавалось йому недоладу й негарно. Архієрей почав
по своєму звичаю голосно на всю церкву лаяти батюшку.
– І церкву нечисто держиш, і на стінах скрізь павутиння, й іконостас
задимлений. І дзвони ‘в тебе побиті й торохтять, наче розбиті горшки. І
церква стара, і ти сам старий. Став нову церкву, а то зніму з тебе
рясу,- сердився та галасував архієрей.
– Грошей нема, ваше преосвященство,- насмілився боязко бовкнути
батюшка, ледве зводячи од страху дух.
Архієрей не любив, щоб сперечаться, виправдуватись та щось говорити
тоді, як він репетував. Найлучче було б в той час мовчать та кланятись.
Батюшка не потрапив на політику архієрея.
– Что? – криконув архієрей.- Денег нет? Продай хату, продай жінку,
продай діти, продай воли й корови, а мені щоб церква була. Чуєш? –
сказав наважливо й сердито архієрей.
В батюшки в душі похололо. Молодиці, батющині сусі-‘ди само по собі
чули в церкві, як архієрей гнівався на батюшку, і, вертаючись додому,
забігли до матушки й усе дочиста розказали матушці про страшну нахвалку
архієрея.
Архієрей, оглядівши церкву, поїхав до батюшки на обід. На нещастя й
обід був неготовий, а вікарій був голодний.
– А что ж обед? – питав архієрей у батюшки.
– Зараз буде, ваше преосвященство,-казав батюшка й вийшов у пекарню.
– Чи вже готовий обід? Бога ради, застеляй стіл, бо архієрей
намагається та вельми сердиться,- казав батюшка до своєї матушки.
Матушка була з зубатих. Закачавши рукави, вона парила парка з
молодицями коло печі. Обід був ще не готовий. Матушка була сердита й
роздратована. Вона хапалась, своїми руками соваючись до горшків, як до
ворогів, попекла руки, а тут іще архієрей кинув на неї гірку оби-ду.
Вона була сердита на два зводи, бо притичина була не од неї, а од зміни
в маршруті часу обіду.
– Скажи, нехай підожде! А чого так зарані приїхав? – крикнула
матушка.
– Бійся бога! Аджеж архієреєві не можна так казать! – промовив стиха
батюшка, затаївши голос до шепотіння.
– А не хочеш говорити, то, про мене, мовчи! Нехай голодний отам
сидить,- аж шипіла матушка.
Батюшка пішов до архієрея й доклав йому, що обід ще не готовий, але
незабаром буде готовий, вже докипає. Архієрей сідає на канапі й з
терпеливістю жде. Пождавши трохи, він знов посилає господаря до пекарні.
Обід все-таки був не готовий. Матушка вешталась, крутилася, як муха в
окропі, і сердилась, аж сопла. Доклавши архієреєві, що обід ще не зовсім
готовий, батюшка вернувся в пекарню, сів на лаві й з одчаєм в душі
тільки дивився на куховарську тяганину та біганину молодиць.
В архієрея терпець увірвався: він сам пішов у пекарню.
Одчиняє він двері в пекарню. В перспективі картини він углядів
батюшку на лаві. Матушка, червона на виду, як жар, поралась з рогачем
коло печі. На передньому плані стояла помийниця, повнісінька помий
вщерть.
– От і одразу видно, що не хазяйка!- почав архієрей, стоячи на
порозі: і помийниця повнісінька помий, а ти й не догадалась винести її
домашнім відомим звірятам. І обід у тебе не готовий, і мух повна хата,
що й рота страшно роззявить.
Це зовсім роздратувало старосвітську матушку. Вона трохи не
зверетенилась.
– То затуляйте рота, коли в нас мух повно. Хіба мухи бджоли? Хіба ми
їх плодимо, чи що? Самі винні, що обід не готовий, бо їздите не тоді,
коли треба, не в свій час. Ваше місце ‘в церкві, а не в пекарні. Були в
нас архієреї, але ми ще не бачили таких, щоб у піч зазирали та в горшки
заглядали. Оттак пак! продай жінку, продай діти та став церкву! Хіба
жінка товаряка чи вівця? Так-то й продати жінку. А хто мене купить та ще
й з дітьми? Хіба який чернець з Лаври або з монастиря Михайлівського? Це
справді аж чудно! Неначе наважились, щоб нас з світу з’вести!- І матушка
пустила язик, як млин, на всі застави.
– І кажу правду в вічі,- тягла далі матушка. На мені ряси нема, то й
з мене ряси не здіймуть, бо я в спідниці ходжу, а не в рясі.
Вікарій тільки очі витріщив на таку матушку. Він стямкував одразу, що
матушці вже відомо все, все до > словечка те, що він казав у церкві. Він
помаленьку причинив двері й вернувся в світлицю.
Приїде Василій Єл. до кого в гості, він приносить з собою веселість,
стає предметом уваги всіх, а найбільше тоді, коли між гістьми трапиться
дві-три особи веселі й говорючі, здатні піддержати його штукарську
творчість. Тоді він розходжується; тоді його штукарство бризкає
фонтаном, шумує неперестаючим каскадом і грає, як старий питний мед.
Оповідання пливе за оповіданням: то про сусід панів, то про мужиків, то
про євреїв, з котрими йому доводилося стикаться або мати якесь діло. Усе
це були не відомі заїжджені анекдоти, а живі оповідання, зачерпнуті його
кмітливою допитливою творчістю просто з плинучого життя. А кміта він
напродиво був гарний і здатний.
Раз один дідич з маленького сусіднього присілка, вже немолодий панич,
поїхав за границю й навіть був у Англії. Цей панич привіз з собою
перейняті там англійські норови, набравшить англійського потягу до
спорту. Ради оригінальності він почав удавати з себе справжнього
англійського спортсмена.
– Нап’яв панок на себе якесь куце кепі з задертим вгору до неба
козирком,- розказував отець Василій Єл.,- надів циганську червону
кущеньку куртку до пояса, натяг узесенькі штанці тілового кольору,
взувся в ботфорти з довгими халявами та й ганяє по полях та по хуторах.
Йому все, мабуть, здавалось, що він ще не в Перепечин-цях, а в Лондоні
або десь коло Йорка. Побачили селяни таке диво та й питають в мене: що
то сталося з перепе-чинським паном? Доки не їздив за границю на теплі
води, доти й ходив у одежі, як люде ходять, пробачайте – в штанях; а це
як повернувся з теплих вод, то неначе з ним щось сталося: їздить верхи,
вибачайте, без штанів, та світить грішним тілом, мов той циган. Чи то
воно так ходять там на теплих водах, чи що?
– Придивіться,- кажу,- люде добрі, лучче!- розказував о. Василій Єл.-
То на йому таки штани, тільки якісь чудернацькі, німецькі, вузесенькі.
А пан і справді в тій червоній курточці по пояс був схожий на
“козу-дерезу, півбока луплену”,- розказував о. Василій Єл.
В ті часи почали заводитись в сільських батюшок фор-теп’яни. Отець
Василій Єл. любив музику, і йому забажалось вивчити свою дочку грати на
фортеп’яні. Купив він десь старий клавікорд, і дочка вивчилась грати. На
вече-рах у отця Василія Єл. часто танцювала молоднеча під шипучу музику
того клавікорда. О. Василій Єл. було дивиться, дивиться на той
безконечник танців та й каже:
– У цих паничів та паннів один рай у серці, а другий у п’ятах. Оце
дивлюся я на їх ноги, а в їх п’яти тільки мель-мель! якраз так, як
кулаки в млиновому колесі; дриґають та й дриґають ногами, неначе коло їх
стоїть коваль з розпеченими обценьками та й щипає їх за п’яти. Якби яка
катеринка йшла до самого Києва та грала, то вони слідком за катеринкою
танцювали б до самісінького Києва і хіба коло святої лаврської брами
схаменулись би.
На сороковім году живоття отцеві Василієві Єл. трапилось велике горе:
померла його жінка, котру він любив, як свою душу. Одрізавши її розкішну
русу косу, він звелів заплести її, вплести в неї разки червоного
намиста, котре носила небіжка, і поклав косу в невеличку скриньку,
засклену з усіх боків, як дорогий спадок про свою подругу. Поставивши
скляну скриньку в кутку під образами на столику, о. Василій Єл. цілі
години стояв, дивлячись на ту русу косу та червоне намисто, на той
останній слід замер-шого живоття, як на легенький одлиск погасаючої
смерком вечірньої зорі.
От. Василій Єл. зажурився, засумував, але… ненадовго. Довгий тяжкий
смуток не міг пустить глибоко в його душу свого отрутного коріння, бо не
був придатний закоренитись в його жвавій веселій натурі. Знов почулось
його веселе: хи-хи-хи! Знов він став веселий і звеселяв усіх. Тільки з
плином часу лице його стало через міру повнішать, стало, як кажуть,
ширше ніж довше. Щоки стали повні та червоні. Шия десь щезла, неначе
пірнула в плечі. Творчість його гумору почала вже спадати, неначе
згасала. Він іще жартував і сміявся безперестану, але веселі оповідання
й жарти вже втратили пахощі, вже видихались і не викликали реготу, а
тільки будили сміх. От. Василій Єл. почав часами ніби задумуватись і…
одного літнього гарячого ранку вмер нагло, напрасною смертю од паралічу,
гуляючи в зятя по дворі.
Пригадую ще одного штукаря такого самого типу, як о. Василій Єл. Він
був родом з самого Києва й походив з середньої київської буржуазії. Він
так само вмів смішить усіх, але тільки декотрі його жарти мали на собі
напечаток народного гумору. Він перемішував їх з салоновими каламбурами,
хоч і ті каламбури доводили всіх до сміху. Цікава річ: як тільки він
оженився, в йому зовсім неначе висохло те джерело штукарства. Його гумор
зовсім погас, як свічка, несподівано загашена одним дмухом вітру. Чи
супружеські ланцюги мали такий чудний вплив на його штукарську
творчість, чи, може, він узяв у придане київську тещу, огнем жегому, що
була з одного кодла з кор-сунською, про це історія нічого не каже. Не
сидіти цьому штукареві за столом богів на Олімпі.

II

Штукарі в дії – це ті ж самі штукарі-гумористи, але вони часто
супроводять свої жарти якою-небудь драматичністю: смішною жестикуляцією,
химерними мигами, киванням, морганням, перекривлянням, передражнюванням
своїх знайомих, котре часто доходило до справдешнього артизму. Часом
вони на забавку людям вигадують комічні сюрпризи, і, загалом сказавши,
вони ладні встругнуть смішну штучку на кожному місці й кожного часу, де
й коли їм припаде охота.
Я спинюся на одному такому суб’єкті з цього рядка українських
штукарів як на дуже характерному й дуже мені відомому. Можна наважливо
сказать, що усей його вік – це непереривчастий, разуразній рядок
комедій, жартів та усякого лицедійства.
Звуть його Антін Андрійович Радивиловський. Батько його був
священиком у селі Хильках Канівського повіту. В Богуславське духовне
училище він вступив вже парубчаком, що тоді було не диво. Його вигнали з
першого-таки класу училища. Так як він доводився моєму батькові якимсь
далеким родичем сватом, то мій батько взяв його до себе за розсильщика,
цебто, кажучи по-старосвітсько-му, за возного. Антін Радивиловський був
повинен розвозити по благочинній “курсори'”, цебто всі бомаги, всі укази
та прикази, котрі йшли з консисторії й були адресовані до священиків.
Вкупі з тим Антін служив у мого панотця за погонича коней: він возив
мене годів з дванадцять у школу: в Богуслав та в Київ.
Я добре пам’ятаю, ще як Антін був паничем, або, луччс сказати,
парубком, бо він сам вважав на себе як на парубка, а не як на панича,
хоч і вдягався в неділі та на празниках у синій суконний жупан, як
шляхтич, але в будні не цурався й свити тільки доконче білої. Зросту він
середнього, голова в його невелика, кругловата, але гостроверха, губи
рум’яні, повні; очі карі, зуби чималі, рівні та білі. Обвід його
виразного широкого рота неначе зумисне добраний до сміху. Карі гострі
невеликі очі завсігди блищать веселістю, кидаються в вічі примітною
ворушли-вістю: вони в його блискають, ворушаться, ніби крутяться, неначе
живе срібло. Уся його постать ворушлива, в’юнка, гнучка, неначе
резинова. Він аж кидається кожному в вічі своєю зручністю, швидкістю й
ворушінням та жвавими мигами. Його проворність та в’юнкість нагадують
швидку в’юнкість білки. Антін завсігди веселий, безклопотний, все
сміється і всіх смішить. Я ніколи не бачив на його виду, в його очах ні
найменшого сутінку журби, задуманості. Він сливе ніколи не сердиться, а
коли розсердиться, то гнів його держиться одну хвилину й зараз щезає, як
блискавка в небі. Він ні на кого не зло-стує, а коли хто його
розсердить, він крикне, присне, як кіт, налає та в одну мить вже й
готовий жартувать та сміятись. Натура неначе одняла од його ці
взрушення, але за те вдвоє надарувала його іншим своїм даром: сміхом та
штукарством.
– Антоне! За що вас вилучили з школи? Чи ви не вчилися, чи, може,
яких штук накоїли?-бувало питаю я в його.
– Таки сказати по правді, не вчився, бо трудно було вчитись,- казав
Антін.- Нічого не втямлю, за що там було розказують вчителі, а я слухаю,
слухаю, нічогісінько не второпаю, бо я, на своє лихо, тоді ще не вмів
говорить по-руській, та вже й не слухаю, а тільки дивлюсь у вікна, як
горобці літають.
Антін і справді не міг нічого второпати, бо не розумів великоруської
книжної мови й не міг говорити тією мовою, як не вміли в ті часи
говорити по-руському усі сини та дочки священиків; і ті хлопці, котрі
потім вчилися зо мною в Богуславській школі, як приїхали в школу, то
зовсім не вміли говорити “по-руській”,
– А то ще раз така трапилась мені оказія: раз я нарвав кислиць та й
насипав у класі коло дверей. Кислиці були дрібненькі та слизькі.
Смотритель ступив через поріг, поскобзнувся по кислицях та й гепнув на
поміст. Вибили мене таки добре різками та й прогнали з училища.
А тим часом Антін Андрійович зовсім-таки не без розуму чоловік. Він
людина поміркована, жвава, ‘міг би вчитись і скінчити курс у школі, якби
тільки не ті капосні кислиці та книжна ‘мова, котрої й я в училищі не
розбирав гаразд.
Йдучи селом по вулиці або йдучи шляхом і зустрічаючись із знайомими й
чужими селянами або євреями, Антін нікого не пропустить: кожного
зачепить якимсь жартом. Ця прикметність його вдачі якась липка, як
смола, вче-плива, як реп’яхи, і неначе природжена в його натурі, неначе
вкупі з ним родилась, і в купелі купалася, вкупі з ним зросла, і,
мабуть, укупі з ним і помре. Він ніяк не може вдержаться од цієї
спокуси, неначе в йому сидить сім чортів, штовхають його, підбивають та
нашіптують: зачепи-бо й пожартуй, посмійся! Бувало, їдеш з ним у дорозі,
неначе слухаєш у театрі читання комічних оповіданнів.
Оце було виїжджаємо за село. Проти нас іде знайомий Антонові селянин,
таки стеблівський.
– Дядьку! чи ти пак знаєш, що трапилося в нас у містечку?- кричить до
його Антін стривоженим голосом.- Там твоя хата горить!
– Ой боже мій!-криконе з нестямки од страху селянин, і його очі
одразу неначе погаснуть од ляку. Він обертає каламутний погляд на село.
Над селом, при ясному небі, нігде не видно ні найменшої смужки диму.
Селянин, зрозумівши жарт, оглядається і сипле навздогінці Антонові
страшний проклін. Антін оглядається й регочеться.
От їде шляхом проти нас другий селянин; лежачи на возі, він апатично
махає батогом, поганяючи воли.
– Дядьку, чи ти ба! В тебе вісь у колесі,- кричить до його раптом
Антін.
Дядько схвачується мов опечений. Він спотання не добрався до
правдивої тями того Антонового жарту. Од надзвичайної швидкості дрі’бно
сказаного жарту дядькові здалося, що колесо спало з осі. Він в одну мить
оглядає всі колеса,-всі колеса на своєму місці, і, як слід, усі осі в
колесах. Дядько зараз стямкував, що то був жарт, і його лайка десь
далеко вже гуде позад нас за стовпом куряви. Антін регочеться.
Знов їде проти нас на возі молодий парубчак.
– Хлопче! В тебе голова в шапці! – кричить до його Антін.
Парубчакові здається, що він загубив шапку. Він лапає рукою шапку –
шапка на своєму місці.
От з-за гори виїжджає здорова єврейська богуславська балагула,
запряжена парою сухоребрих шкап. Євреї вертаються з ярмарку. В балагулі
густо-прегусто єврейських голов, неначе маківок на грядці. Висока
пелехата балагула чорніє на горбу й важко хилитається на обидва боки,
неначе верблюд у пустині. Вона наближається помаленьку. Замордовані
шкапи ледве біжать підтюпцем. Антін придержує коні. Балагула напхана
євреями, мов бочка платаними судаками. В будці на почестиаому місці
сидять старі “хусити” з пейсами, з довгими сивими бородами, в блискучих
чорних каптанах. Проти їх рядок єврейок сидить на якихось мішках, сидять
два молоді євреї, спустивши ноги з балагули. На козлах попліч з
погоничем причепились ще два дуже вбогі та обідрані крамарі, неначе
круки або галки вчепились за гілки дерева пазурями. Балагула,
коливаючись, хилитає й усю масу живих тіл;
вона рипить, скрипить, стукотить, гуде на ході; єврейські ноги
теліпаються по обидва боки, ніби живі маятники того струмента. Євреї
балакають голосно, неначе кричать, ге-гають, мов гуси на ставку восени.
Уся балагула з євреями має вид якогось міфічного казчаного чудного та
шумливого звіра, про якого розказують в казках.
Антін їде зумисне помалесеньку, ледве сунеться. Над’їхавши близько до
балагули, Антін швидко, жваво починає лічити євреїв, починаючи од самого
найменшого чину,. од погонича, і тикає на кожного пальцем: раз, два,
три, чотири, п’ять… десять, одинадцять, дванадцять. Перелічування з
показуванням Антонового пальця доторкується до вищих чинів, хуситів.
Вищі чини не видержують цієї штуки. Євреї вважають за гріх перелічувати
людей, як гусей або свиней; хусити починають лаяться, за ними лаються й
єврейки, лається й погонич. Балагула роздратована; починається трохи не
бунт. Уся балагула зашвар-готіла, загегала, наче роздратоване стадо
гусей: “А гігра шварц ур! ферфлюхтер! матері твої чорт! свиня!”-лається
вся балагула. Молоді євреї налагодились скочить з балагули й показують
кулаки.
Антін бачить усе те. Він обертається, бере в руки кінчик поли, робить
свиняче вухо й тріпає цим вухом до балагули. Євреї не видержують.
Балагула спиняється. Один молодий єврей, почуваючи за своєю спиною
масову силу, набирається сміливості й зскакує додолу: це був знак, що
терпець увірвався, і євреї у такому випадку кидаються масою, піднімають
страшний ґвалт, б’ються й навіть щипаються.
Антін бачить, що вже нажартувався доволі, махає батогом по конях.
Коні шарпнули й побігли швидко, скоком. Євреї ще шваргочуть та
репетують, але вже Антонів і слід щез.
От проти нас плуганиться воловий віз. Воли ледве переставляють ноги.
Поганяє чоловік, а за його спиною вподовж усього воза рядком сидять на
соломі, підобгавши ноги, молодиці з горшками, мисками, з глечиками й
усяким крамом.
– Дядьку! а що, не продав усіх молодиць на ярмарку та й додому
везеш?- кричить до дядька Антін.
– Ні! Коли хочеш, купи в мене зо дві; недорого заправлю!-флегматичне
обзивається з воза дядько.
– Продай мені оту стару беззубу бабу, що в тебе за спиною сидить!-
гукає Антін.
– А що даси?
– Дам три шаги без двох щагіві- каже Антін.
– Не продам. Дешево даєш. Ця баба дорога. Нехай зостається на
насіння,- обзивається дядько з кіптяги куряви за возом.
І такі жарти Антін справляє цілісіньку дорогу, неначе в йому сидить
дідько й вищиряє смішні зуби.
От Антін Радивиловський серед дівчат в їх кружку чи на роботі, чи на
гулянці – на музиках під орандою, або на весіллях. Дівчата мають його за
рівню, вважають на його як на парубка, а не панича. Антін розходжується
перед дівчатами, як чорт на заутрені. Коло корчми в неділю по обіді
збираються дівчата й хлопці на музики. Антін пристає до гурту.
Примітивши одну між ними найкращу, Антін приступає до неї з залицянням
та такими компліментами, з якими парубок не приступає до дівчат при
людях. Він наближає своє лице трохи не до самісінького її лиця, піднімає
долоні вгору, хилитає головою й робить дуже солодку міну. Його уста
осміхаються, і зуби блищать. Антін по своїй вдачі естет: він любе красу
й розуміє гарність форм і в природі, і в людині, а більше од усього – в
дівчатах.
– Ой моя ти горличко, моя ти перепілочко, моя щебетушечко! Ой як же я
тебе люблю! І вночі не їм, і вдень не сплю, так тебе люблю!- починає
Антін верзти свої залицяння, перевертаючи ніч на день в приказці.
– Та одчепись ти од мене! Ти мене любиш, а я тебе зовсім не люблю,-
каже проворна дівчина й сміється.-Хто ж пак уночі їсть? Вночі люде
сплять, а не їдять.
– Мабуть, учора любила, а сьогодні вже й перестала.
– Та я й учора не думала тебе любити. Причепись до кого багатшого, он
до Олени, або що,- каже дівчина, показуючи на Олену.
– Коли Олена бриклива, а ти плоха, некуслива: тим-то я тебе й кохаю,-
каже Антін.
Дівчата знають про Антонові жарти й знущаються над ним таки без
церемонії.
– То й я стану куслива, як Олена,- каже дівчина.
– А на, вкуси мене! Я, господи, як люблю, як дівчата кусаються, моя
ти зозуле рябенька, моя курочко зозуляста!- каже Антін.
Антін пристає до красуні Олени, котра йому .дуже подобалась. Він
починає щебетать і до неї, сипле, як з торби, такі самі компліменти.
Олена трохи сердита, натуриста й палка. Вона не в гуморі й одрізує
Антонові дуже різко. Антін змінює тон компліментів. Сипляться вже інші
залицяння, вже не такі делікатні…
– Ти мене любила три дні, а я тебе зовсім таки ні. Моя ти задрипана
посмітюхо! Ти та птаха, що курчата хапає (ворона); ти той соловейко, що
в болоті співає тоненько (жаба), ти та птиця з полив’яним носом, що тих
соловейків клює (чапля).
Як часом Антін розсердиться на яку-небудь дівчину за те, що вона
одвертає од його лице й не хоче з ним говорити, тоді він починає сипати
компліменти зовсім-таки не делікатні.
– Ти петербурзька корова, херсонська дрохва. Ой, не люблять мене
сьогодні дівчата! Піду та з горя в Росі втоплюся, або візьму вірвечку та
на колисці повішусь ще й ногами дриґатиму до самісінького вечора, поки
не здохну, та з колиски просто в пекло чортам на сніданок.
– То йди та топись! Стрибай з скелі в Рось!-кажуть йому дівчата.
Антін робить плаксиву міну.
– Так мене дівчата люблять, що я за кулаками й світу не бачу,-
промовляє він, скривившись.
– Ану, заплач!-сміються парубки.
Антін надуває губи й починає пхикать, як пхикають маленькі діти, та
все гірше та гірше. Він розквасив губи і втирає очі кулаками та
щиколотками по-дитячій. Він удає дитяче пхикання, дитячий плач
натурально до найвищої міри. його лице плаче, от-от заридає, заллється,
дитячим плачем, а очі сміються. Він лукаво й хитро позирає з-під кулаків
на дівчат. Дівчата регочуться. Кожний актьор позавидував би його
жартовливому плачу й смішним очам.
Давши покій красуні Олені й іншим кращим дівчатам, Антін вибирає нову