Іван Нечуй-Левицький. “Українські гумористи та штукарі”

жертву для своїх жартів в іншому стилі. Йому припала охота жартувать,
неначе в йому засіло сім дідьків жарту й не дають йому спокою ані на
одну хвилину. Він вибирає між дівчатами найпоганшу, Варку. Підступивши
до неї близенько, Антін складає кулаки й, згорнувши руки навхрест, б’є
ними з усієї сили себе в груди так міцно, що груди аж гудуть, мов
порожнє барило. Антін зітхає так глибоко, неначе його вразило якесь
велике горе. Закинувши голову назад, він пускає очі під лоб, ще раз
глибоко з самого дна зітхнувши, мов ковальський міх, вимовляє неначе од
великої туги: ох! 382
Його ворушливе лице, його очі так виразно виявляють Тугу, що,
глянувши на його, несамохіть подумаєш: пропаде Антін од безнадійного
кохання! він сам собі смерть заподіє.
Варка розуміє Антонові смішки, націлені на неї, і од-пихає його
рукою. Вона нервова, поважна й сердита; жартів вона не любе.
– Одчепись од мене, сатано!- гукає сердито Варка.
– Ой, вмру, таки сьогодні ввечері вмру за тобою! Побачиш! Вмру! не
діжду, поки й сонце зайде, серденько моє, моя зіронько, моя ти
цокотушечко, моя щебетушечко!- щебече Антін найделікатнішим солоденьким
тихим тоном і наближає своє лице трохи не до самісінького Вар” чийого
лиця.
– Про мене, вмирай хоч і заразі Не буду за тобою плакати,- каже
Варка, оступаючись на один ступінь од Антона.
Антін трохи ніби зобидився й кидає стріли Купідона вже з другого
лука.
– Ой ти моя Мелетрисо Кирбитівно, моя Мелегеріе Султанівно! Ой ти ж
моя вершо в болоті, моя турецька скрипочко! Ой господи, як я тебе люблю!
Так люблю, як собака цибулю: така ти молоденька, що вже тебе вкрила
цвіль та пліснява!
Варка сердиться; вона починає лаятись не на жарти. Антін бачить, що
непереливки, боїться, щоб не переборщить. Він знає міру, знає, що од
Варки час оступиться. Він знов іде до Олени.
– Ой серденько! хоч подивись на мене чорними оченьками.
Олена одвертає голову й дивиться вбік.
– Дівчата! котра мене любить, та на мене не дивиться,- командує
Антін.
Олена швидко повертає голову, але дивиться скоса на Антона; вона дає
тим знак, що не любить Антона.
– Аба! таки подивилась на мене хоч скоса, не втерпіла. А що! Я таки
знав, що ти мене любиш, та тільки соромишся на мене дивитись,- просто
каже Антін.
На парубків, навіть на своїх приятелів на гулянці Антін сипле
епітетами, зовсім вже не делікатними й не дуже приємними.
– Гей, ти. глеку макітровичу! рипиця, капиця! смердячий египецький
одуд! Бова королевичі Єруслан Лазаревич! чумацька мазниця! одставний
глиняник! одставноі кози барабанщик! цебто тієї кози, котру показували
колись приходьки великоруси, що водили придомашнених ведмедів.
– Хто ж ти такий, коли в тебе все глеки макітрови-чі?- питали в
Антона парубки.
Антін стає в величну позу, приставляє показувальний палець до чола і,
взявшись в бік лівою рукою, одповідає:
– Я? О, я велике цабе! Я був колись Георг аглицький милорд, а тепер я
став одставноі мазниці квач!
Епітет, так щиро й немилосердно прикладений Антоном до своєї особи,
піднімає веселий сміх між дівчатами та парубками.
От на шляху далеченько од шинку заманячила висока сухорлява постать в
черкешиновому сіртучку, в старому картузі з здоровим козирком, в старих
дешевеньких рябих панталонах; то йде пан Зануда, стеблівський вбогий
шляхтич. Він звертає до шинку, щоб з нудьги побалакати . з сусідами,
котрі сидять рядочком під шинком на призьбі. Пан Зануда бідний, бідніший
од заможного мужика, але він гордовитий, бундючний по-шляхетському од
надмірної пихи й свідомості своєї шляхетської вартності, ще й до того
чваньковитий. Якби йнять віри панові Зануді, батько його дослужився до
чину бригадира. Од свого батька бригадира пан Зануда перейняв деяку,
сказати б, вій-ськовість: він ходив, випнувшись, задерши голову вгору,
волосся зачісував по моді часів імператора Олександра Благословенного:
над лобом в його стримів гребінь, неначе в півня; васильки на висках
намазував оливою, прилизував, неначе їх кішка прилизала, так що вони
прилипали до висків і кінчиками були закручені до брів.
Антін Радивиловський одним скоком скочив, опинився позад пана Зануди
й достоту передражнює його ходу й манери: він стає навшпиньки,
вирівнюється, витягується, як струна, задер носа до неба й туди ж
задирає козирок свого картуза.
Він удає бригадира в третій редакції, швидко насовує волосся на
виски, повертає його до брів і швиденько тріпає їх наперемінку то
однією, то другою рукою зовсім так, як кіт вмивається лапами. Такий жест
пан Зануда практикував в церкві при службі божій на льоду на Ор-дані й
при інших схожих випадках.
В стовпищі піднімається регіт, але пан Зануда велично сунеться далі:
він знає, що Антін виробляє позад його, ллє з гордим нехтуванням
дивиться на ці хлоп’ячі штуки Антонові, як той баский кінь не вважає й
не оглядається на маленького цуцика, що гавкає позад його.
На небокрузі з’являється ще одна постать,- прямує до шинку кривий
Гнат. Ради святої неділі він убрався в нову свиту, підперезався зеленим
поясом, взувся в нові чоботи з довгими халявами. Одна його нога трохи
викривлена в коліні так, що трохи одстає й випинається набік. Гяат іде,
одкидаючи ногу вбік од себе; його чобіт обчіркує на повітрі ніби дугу.
Здалеки здається, ніби він все когось торкає ногою або брикається набік
правою ногою.
Антін в одну мить покотився зайцем поза челяддю і вже йде за спиною
Гната. Він одставляє праву ногу ‘вбік, шкутильгає так само в такт з
Гнатом, неначе москаль на муштрі. Між челяддю піднімається регіт. Усі
повертають очі до Гната. Він догадується, несподівано обертається й
ловить Антона на гарячому вчинку.
– Ось я тебе палицею! Я тобі покажу штуки! Це чиста стеблівська
сатана, оця проява!- кричить Гнат, сердитий та вразливий, як сливе усі
каліки.
Цей сільський Гаррік, може незгірший на талант од відомого
англійського Гарріка, і справді міг здаватись чесній громаді чимсь
схожим на сатану в людському тілі або на дивовижну прояву.
До гурту наближається молодий парубок в триковому жупані та в
картузі: то шляхтич Олександр, приятель Антонів, веселий, жвавий,
говорючий і так само охочий до жартів. Може, Антін тим і симпатизує йому
з тієї причини, що він вміє піддавать жару до жартів і давати Антонові
матеріалу до жартів.
– Здоров, Рогаче Макогоновичу!- гукає Антін, подаючи руку
Олександрові, і почоломкався з ним, ляпнувши цупкою рукою по долоні, аж
одляски пішли.
– Здоров, Глеку Макітровичу!- дає йому здачі тими ж грішми Олександр.
– А заграй лишень на свої гусла-самограни, поки музики прийдуть, бо в
дівчат аж жижки дрижать до танців, так кортить їм,- каже Антін.
– Цур йому! ще мої гусла-самограни попухнуть, як набасую їх,- каже
Олександр.
Гусла-самограни, про котрі казав Антін Олександрові, це їх власні
губи та язики. На цих самогранах вони вдвох часто вигравали козачка до
танців, під котрі охочі до танців дівчата йшли в танець несамохіть.
Текст до тих мелодій Антін, здається, імпровізував сам, бо цей текст мав
у собі одибиток його невпинного штукарства. До куплетів народних пісень
він часом прикидав свої приспівки:

Омелга, дереза,
Коромисло, макогін,
Кобилячі клуби.
А хто мене любе,
Поцілує в губи.
Сім день – конопель,
А ячменю – три дні;
Хто за мене піде,
То готові злиднії

Антін з своїм приятелем Олександром любили часом критикувати дівчат
і, загалом кажучи, виявляли уявки свою думку про їх голосно таки їм у
вічі. Для цього вони вигадали опрічню мову, котрою вони й провадили свою
розмову, не почуваючи себе ніяково перед ними. Попереду вони пустили
мову, придаючи до кожного склада слів придаток “хир”.
– Хир-0-хир-ле-хир-на-хир-гар-хир-на (Олена гарна),- починає Антін.
– Хир-У-хир-стя-хир-ще-хир-кра-хир-ща (Устя ще краща),- одказує
Олександр.
При швидкій розмові цей спосіб розмови, затіняний капосним придатком,
був невтямний для дівчат; але на селі багацько людей його знало, і
дівчатам неважко було його одгадать і постерегти. Вони знайшли ключ для
зрозуміння цього немудрого Антонового воляпюка, і Антонові жарт не
вдався.
Тоді Антін з Олександром десь добули другий спосіб розмови. Вони
почали додавати до кожного складу слова придаток “нава”, змінюючи
повнозвучну а на іншу таку букву, котрою кінчається переднішній склад.
– Олександре! Ва-нава-рка-нава-гу-нава-ба-нава-та” нава (Варка
губата),-починає Антін.
– Еге! гу-нуву-би-ниви-я-нава- к по-ново-сто-ново-ли-ниви (Еге! губи,
як постоли),-одказує Олександр.
Довго вони морочили дівчат цією мовою, занесеною, здається, з
Богуслава. Цікавість дівчат була дуже роздратована, але ключ розуміння
вони знов знайшли.
Тоді Антін почав провадити розмову з Олександром по складах.
– Олександре! віди-аз-Ва-ирци-како-аз-ка, добро-ук-ду-ирци-наш-аз-на,
я-како-ер, како-он-ко-ирци-он-ро-віди-аз-ва; цебто; Варка дурна, як
корова.
Але, на Антонове нещастя, між тамтешніми парубками та чоловіками
часом траплялися письменні. Вони часом виказували Антонів секрет і
голосно перекладали на звичайну мову складені слова. Антонові та його
приятелеві було дуже ніяково перед чесною громадою, бо їх розмова й
думки про дівчат були часом зовсім-таки нецензурні.
Але Антін не журиться, бо він і на вдачу нежурливий: він
невгамований, що стосується до вигадок у жартах. Він кидається на
останній спосіб, щоб тільки вдержати в тайні свою розмову з Олександром
та попоморочить цікавих дівчат: він починає розмовлять по-єврейській.
Ця єврейська Антонова мова була така: він тулив докупи деякі речення,
перейняті ним у єврейській розмові, і між тими реченнями вставляв ймення
дівчат і назвища деяких видатних прикмет вдачі дівчат, приставляючи до
тих слів швабсько-єврейські кінці “-еле”.
– Олександре! а гіра шварц ур: Тетянеле вчорале, герці ту, менеле
поцілувале,- починає Антін.
– Герш ду, дер ком гері дивись, як ніхтду гелд, Прі-скеле роскваселе,
ком гер, губеле,- обзивається Олександр.
– Ким леместе балабусте: а губеле товстеле, ким леместе зігебер, як
рипиці та капицеле, як у конякеле,- говорить Антін далі.- Варкеле
балабуста, паскуднеле, по-ганеле, ким леместе балабусте дер-дер-дер:
Варкеле-чор-теле, біселе, дер відьмеле з хвостеле ще й міт цибулькес та
часничкес.
– Чи ти ба! їй же богу, по-жидівській говоре!-аж кричать од того дива
дівчата.- Ну та й не капосний же тобі Антін! По-всякому тобі заговоре.
Одже ж оцього ми вже не розберемо.
Воно й справді, сам Шампіньон з Моцофанті тільки б з дива очі
повитріщали, почувши таку мову; але Антін і Олександр чудово розуміють
один одного.
Дівчата й парубки щиро ймуть віри в високий філологічний Антонів
талант, але для чоловіків ця його вченість здається неймовірною; вони
вагаються в його філологічній здатності й од вагання тільки осміхаються.
– Чи то пак справді ота проява розмовляє по-жидів-ській,- питає один
дядько в другого.
– Де там! мабуть, ота бісова тінь тільки ману пускає, дурить та
дражнить дівчат. Живе на доброму хлібі, йому догода в усьому, то в йому
й обрік грає,- каже глибокодумно другий дядько.
Опівдні до шинку надходять музики. От іде високий поставний плечистий
шляхтич Тбмко Садовський; він і рибалка, і ш’вець, і вкупі з тим ще й
музика. На його шиї почеплений ремінь; на ремені збоку теліпаються
цимбали. Рядом з ним йдуть скрипка та решето: це троїсті музики. Музики
хапком сідають рядочком на призьбі. Томко одчиняє цимбали й торкає
струни двома молоточками. Скрипник направляє скрипку, бренькає по
струнах. Загули, задзвеніли цимбали, заскрипіла, зацигикала скрипка,
брязнуло бубон-решето. Веселий жвавий козачок пішов електричною течією
по нервах дівчат та хлопців, їм на-пропали хочеться танцювати.
– Антоне! найми лиш нам музики: напропали хочеться танцювати!-
обертається з жартом до Антона чорнобрива красуня Олена!
– Аба! як музики, то й найми, а дивитись на мене, то й не хочеш,
кирпу гнеш,- каже Антін.
Одначе він ради Олени наймає дівчатам музики, але сам не йде в
танець: він ніколи не танцює з дівчатами й парубками на музиках та на
‘весіллях, бо хоч і спростився на селі, але все-таки не рівняється з
селянами, почуває свою вартність: він пан возний і людина не мужицького
роду, і через це він хоч єднався з селянами, але не братався, не ставав
запанібрата. Дівчата вітром полетіли в метелиці, і Антін дивиться й
кидає в літаючу зграю критичні замітки, фельєтони, летючі сатиричні
памфлети, котрі будять у парубків сміх, часом піднімають регіт, неначе
якийсь веселий акомпанімент до Томкових цим-бал. Гострі нецензурні
памфлети він кидає до свого приятеля своїм буцімто єврейським жаргоном,
не лякаючись громадської цензури.
Як було якийсь парубок просе його до танців, то він каже: “А зась
тобі! нечля тобі зо мною танцювать”.
Одначе Антін часом було й танцює, хоч це траплялося рідко, при
виняткових випадках: танцює він було в нашій пекарні, як часом у
світлиці будлі-хто з паннів вигравав на фортеп’яні жваві мелодії до
танців або як часом було чехи забредуть у містечко й грають у нашій
прихожій. Тоді ‘він танцює по-своєму, придаючи танцям свій природжений
жарт: то був комічний танець-скажений козачок з додатками якогось танцю
– зіг-заг, якихось неймовірних викрутасів власної вигадки.
Раз мій панотець видавав свою сестру заміж. Весілля справляли в
нашому домі. В понеділок, цебто другого дня після весілля, музики ще
грали для старих. Вікна й двері були поодчинені настіж. В пекарні було
виразно чути мелодії до танців, а там зійшлася своя публіка: погоничі,
все не стеблівські, з близьких сіл, сусіди шляхтичі з жінками, що зайшли
на хвилину подивитись на весілля. В одчинені вікна пекарні заглядали з
двору дівчата, котрі збіглися послухать музик та подивиться на весілля.
Публіка для Антона готова; глядачів багацько. Жваві музики аж
підбивають до танців. В Антона в ногах задрижали жижки. Він починає
жартувать, він веселий. Увага усієї публіки звернута на його, підбиває
його, електризує. Антін, певно, почуває ту електричність вважливих очей
і раптом розпочинає танець. Починає він звичайного козачка, але в його з
простого козачка виходить щось чортяче, скажене, таке, що танцюрист
трохи не на голові ходить. Антін пустує, як хлопець. Він відбиває
тропака, садить гопака, впаде навприсідки і вмить підскочить вгору,
кидається на всі боки, неначе птиця, що кидається в вікна; то знов впаде
навприсідки по хаті жваво, швидко, неначе резинова опука качається по
землі й при тому розкидає ногами то назад, то вперед, то брикається
вбік, наче прудкий павук-косар. Він підскакує, мов знавіснів од танців,
махає руками, підіймає руки до стелі й раптом хапком, кулею падає
навприсідки, то знов стає на руках, одкидає обидві нозі назад, неначе
брикає ними трохи не під стелю, як брикають молоді лошата, виграваючи на
степу. Він неначе вже танцює руками, а ноги метляються зверху на
повітрі. Сатана, істино сатана! Яка дивовижна прудкість, яка жвавість в
його цупких, як резина, мускулах, в його нервах! Яка енергія весела,
живуча, комічна! Мабуть, так скажено танцювали запорожці після вдатного
походу на татар або турків.
Антін Радивиловський – це тип нервового українця, яких у нас чимало
трапляється по селах. В кожній жилі цього цупкого, еластичного організму
неначе б’є й ворушиться живе джерело самої живої натури. І прориваються
ті збитки живоття наверх через нерзи, через рушіння, через миги та
жести. Антін пригадує мені в своїх скажених танцях зручних і в’юнких
чорноморських козаків-пластунів, їх дивовижну джигітовку й
танці-козачки, котрі мені й доводилось бачить. Він тип
нервово-ворушливого надзвичайно жвавого степового українця. Цей тип
виглядів, викохав, вигодував широкий сухий вольний степ, потайний,
небезпечний, повний бродячого народу, дикої татарви, повний потаємних
пригод та притичин, як те синє вольне море викохало сміливих піратів
нормаяців; той степ, де колись треба було залягати в траві, ‘в тирсі, як
залягає лев в бенгальських очеретах, де треба було щогодини стерегтися
ворога, підстерегать, закрадатись нечуйною тихою котячою ходою,
плазувать на животі по-гадю-чому, як плазують і тепер чорноморські
кубанські пластуни, кидаться на ворога одним скоком лева та тигра й
хапать за шию ворога пальцями, як обценьками. Українець цього типу
жилавий, нервовний, прудкий, проворний, говорючий, красномовний, навіть
трохи крикливий і лепетливий, мов провансалець або араб, цей син
далекого Сходу.
Антін розходився й танцював, ніби забивши собі па-мороки. На прилавку
в пекарні коло порога під мисником був складений купами посуд: тарілки,
тарілочки, вази й усякі миски та полумиски, взяті набір на час весілля в
єврейській крамниці. Антін налетів на прилавок, як вихор, хвицнув ногами
під прилавок і підкинув його вгору з усієї сили. Прилавок з посудом
затріщав, загув і неначе крикнув, полетів трохи не під стелю. Тарілки,
тарілочки, миски й полумиски посипались, мов град, на Антона.
Він схопився й склав долоні на грудях, як на молитві, маючи вид
смиренний, покаянний, ніби він ішов на сповідь.
– Ой лишечко! Ой, чого ж це я накоїв! Ой, що ж мені тепер за це буде!
Ой гвулт! тателе, мамеле, чортиле, біселе! Пропав я на віки вічні! Тепер
же мене зашлють у монастир на покуту на рік за слимака. Ой, не дадуть же
мені брикать у монастирі,- репетує Антін плаксивим голосом, схиливши
голову.
Постояв він трохи, постояв, поквилив, потім прожогом кинувся до
порога в куток, де стояли рогачі, кочерги, лопати й макогін, вхопив
макогона. Завернувши руки назад за спину й стоячи на черепках, наче на
руїнах зруйнованого Карфагена, він починає немилосердно лупить себе
ззаду макогоном.
– Оце ж тобі, шельмо! Ото ж тобі покута, ледащо! А не дурій, а не
дурій! не пустуй, не бий посуду! Так тобі й треба! Бий його лучче! Ой,
не буду більше, їй-богу, не буду! І батечку, і голубчику, помилуй! Не
буду більше!- кричить Антін і лупить себе вже з другого боку. Сам б’є
себе, сам приказує, сам і плаче: він сам собі кат і жертва.
Кругом регіт навісний, скажений. Реготом стогне пекарня, повна людей,
стогнуть сіни, так само набиті натовпом глядачів. Тріскот розбитого
посуду, голосного реготу глушить музика й доходить до світлиці. Гості
біжать у сіни. Перед ними комічна картина: Антін стоїть на черепках і
лупить себе ззаду макогоном. Гості регочуться; хазяїни й собі сміються.
Посміялися, дореготались і забули Антонову провину. Йому вибачили ради
жарту й сміху, бо як приказують: “Дурневі й господь не противиться”.
Такому штукареві й хазяйські кошти не противляться, бо веселий сміх та
жарт – це ж перли живоття, котрі чогось та коштують. Хто ж не знав у
Стеблеві за його навіжену штукарську вдачу й за його жарти й штучки!
Антін наробив гармидеру й шкоди, але не всі тарілки були побиті; чимало
їх видержали й, поскобзнувшись набік, зосталися цілі. За побиті тарілки
хазяїн мусив вернуть гроші крамареві.
Того ж таки року була посватана красуня Олена, котру, здається, Антін
дуже кохав. В квітках та стрічках на голові, з вишиваним рушником у
руці, в червоних чоботях, у червоному намисті, в зеленому горсеті,
підперезана червоним широким поясом з довгими кінцями, рум’яна, як
калина, здорова, чорнобрива, уся в сяєві й блиску од квіток та стрічок,
з лискучими, сливе чорними очима, вона по народному звичаю прийшла до
нас просити на весілля. Олену обступили дванадцять дружок і проводили її
з піснями. Молода увійшла в двір, і дружки заспівали: “Ой, попе, попе,
батьку наш! одчиняй церковцю проти нас”. Антін зирнув у вікно, і
глибоке-глибоке зітхання вихопилось недоброхіть з його грудей.
Олена увійшла з дружками в пекарню й почала по тричі кланятись
кожному, цілуватись та прохати на весілля. Антін вхопив себе обома
руками за груди коло серця, пустив очі під лоб, одкинув голову назад і з
удаваною, а може й щирою міною пригнобленого горем чоловіка починає
стогнать.
– Ой-ой-ой! Ой, вмру! Ой, смерть моя прийшла за мною!-репетує комічно
химерник, і голос його стає все тихіший та скорботніший. Вже він,
здається, був напоготові зомліть і все стогнав, поки Олена одбуває
церемонію поклонів. От вона вже поклонилась усім і підступає до Антона.
Він заточується, нахиляється набік і, наче зрубане дерево, несподівано
падає на діл і лежить, одкинувши руки. Дружки й наймички регочуться, але
Олена, як молода, поважно видержує свою роль: вона тричі кланяється
лежачому на долу Антонові.
Але Антін добре тямив, що молода повинна цілуваться з кожним,
прохаючи на весілля. Він раптом схоплюється, мов опечений, і цілується з
Оленою, а потім хапає в руки рубель та качалку й грає на качалці рублем,
ніби лучком на скрипці, ще й набасував губи й кричить та ніби брязкає на
бубоні-решеті: “Дзень, дзень! ти-лі-лі-лі! бом-бом-бом! тра-ла-ла-ла,
бом-бом-бом, дзень, дзень, брязь!” – приграє Антін язиком до цих
імпровізованих музичних струменів і крутить, вертить головою ще й
пританцьовує й приспівує наперемінку то тоненьким голоском, удаючи
скрипку, то густим баском, мов бубон.
Дружки регочуться. Олена поважна, ані осміхнеться. Тільки її темні
веселі очі ніби грають і блискають. Вона ледве видержує свою поважну
роль до кінця.
Антін умлівав і падав на землю, мов мертвий, таки частенько й
найбільше, як прохаюча на весілля молода була гарна з лиця.
З молодицями та бабами Антін Радивиловський жартує на інший спосіб.
От, наприклад, йдуть молодиці вулицею. Антін зустрічається з ними й
обертається до найкращої та наймолодшої.
– Добридень тобі, моє серденько! А чом ти до мене не вийшла вчора
ввечері?
– А чого б то я до тебе виходила?-питає молодиця.
– А ти й забулась, чого? Ти ж моя коханка!-ніби чепляється Антін до
молодиці.
– Одчепися ти од моєї душі! Я ж чоловіка ‘маю,- сердито.одказує
молодиця.
– Тільки б і лиха, що чоловік. Бач, яка ти добра! Я тобі й спідницю
справив, а ти меяе цураєшся.
– Яку спідницю? Оцю, що на мені?- вже з жартом каже молодиця,
показуючи на свою дешеву збляклу стару, трохи не драну спідницю.
– І цю справив, і ту червону в квітках, що в тебе схована в скрині:
обидві мої, а ти оце чогось перестала мене любити,- каже, дуріючи,
Антін.
– Та в мене червоної спідниці й заводу нема!-каже з сміхом молодиця.-
І одколи я заміжня, в мене й не було червоної спідниці. Оце причепилась
причепа! Не думай, що я така нетяма, щоб позабувала, які на колір були в
мене спідниці.
– То зелена ж! і то моя. Ой боже мій, боже! тільки десять карбованців
дурнісінько запагубив!-каже Антін і при тому важко зітхає, аж сопе, мов
ковальський міх.
– Купи мені спідницю, то я й носитиму,- обзивається молодиця.
– Купив вже дві, куплю й третю, як любитимеш мене, моє серденько,-
каже Антін.
Іде Антін через місто, цебто через ярмарковий майдан, зустрічає гурт
молодиць і знов націлюється на нову жертву своїх жартів та дурощів, само
по собі на найкращу.
– Будь здорова, чорнобрива, цокотушко моя, щебетушко моя, моя ти
перепілочко, моя ти ластівочко! – щебече Антін дрібно-дрібно солоденьким
голоском.- А ти вже й не здоровкаєшся зо мною, й не дивишся на мене?
– Та я тебе, сказати по правді, і не примітила,- каже молодиця.
– Бач, яка ти! Любилися, кохалися, як риба з водою, а теперечки ти
вже мене й не примічаєш. Або з горя піду в Росі втоплюся, або повішусь:
оттут серед базару заб’ю кілка та й повішусь,- каже Антін і важко
зітхає, аж сопе. На його виду майнув одчайдушний виявок журби, неначе
йому тільки зосталось обмотати вірьовкою шию та й повіситься десь на
бантині в стайні.
– Та про мене й повісся! плакати не буду,- каже молодиця й регочеться
на ввесь майдан.
– А як я буду перед смертю дриґать ногами, то може й заплачеш. Я
знаю, що всі молодиці збіжаться до мене та будуть сльозами вмиватись, як
я буду перед смертю ногами дриґотіть. Ох!- важко зітхає Антін,
роззявивши рота, мов вершу.
Усі стеблівські молодиці знали цей підступ та спосіб Антонових
навісних жартів і нітрошки не зобижались. Але часом Антін помилявся й
обертався з такими жартами до молодиць з чужих близьких сіл. Молодиці
бачили Антона вперше й не знали про такі його жарти. Жарти виходили й
справді смішні, бо молодиці опинялись в смішному або ‘в ніяковому
становищі, їм і справді було якось ніяково перед людьми.
Зустрічає якось раз Антін дуже гарну молоденьку молодицю в ярмаркову
неділю на гатці коло порона. Вона була з близького містечка Шендерівки.
Порон був ще по той бік Росі, і чоловіки тягли за кодолу, стоячи між
двома стовпами, й гнали порон до гатки.
– Добридень тобі, серце!-обертається Антін до молодиці прилюдно з
таким інтимним привітом.
– Доброго здоров’я!-обзивається молодиця й з дива витріщає очі на
Антона.
– Чи це ти мене не впізнала?-питає Антін.
– Ні,- каже молодиця поважним тоном.- Бо я бачу вас вперше на віку.
– Ой!- зітхає Антін.- Ой господи! Бач, який тепер світ настав! А ці
червоні чоботи, що я тобі справив, і досі носиш… а мене вже й забула.
– Коли ж ти мені купував червоні чоботи?- питає молодиця, і її великі
очі з превеликого дива стали ще більші.
– А хіба ж ти вже й забула? А тоді, як я до тебе ходив щовечора на
вечорниці,- каже Антін з поважною міною.
Молодиця вирячила очі на Антона, як корова на нові ворота. Вона,
очевидячки, силкується пригадать дівоцькі залицяння з своєї недавньої
молодості й, само по собі, не знаходить таких гріхів у своїй пам’яті.
– Що це ти брешеш! Ці червоні чоботи справив мені чоловік, а не ти,-
каже молодиця.
– Та вже ж пак чоловік… При людях, бач, треба ж казать, нібито
чоловік справив…- каже Антін.
– Оце причепилась якась причепа серед шляху, та ще й серед людей…
Може, ще скажеш, що й це червоне намисто, що на мені, ти купив?-вже
сердито каже молодиця. –
– Атож пак хто! Авжеж я!- каже вже поважно Антін, ще й трохи підняв
угору голос, буцімто з претензією.
– Коли ж ти мені його справляв?- питає сердито молодиця.
– А тоді ж таки, як ми любилися з тобою,- каже Антін.
– Бий тебе сила божа! Я ж тебе вперше бачу на своєму віку. Та я ж не
стеблівська! – каже молодиця, вже зовсім зобижена.
– А хіба ж я не знаю, що ти з Шендерівки? – каже Антін.
Стоявші навкруги їх стеблівські молодиці та чоловіки осміхаються, бо
їх забавляють Антонові жарти. Вони неначе ждуть, що то з того вийде,
який буде кінець. Ці жарти ще більше забавляють самого Антона.
– Ой господи, господи! який тепер світ настав,- каже Антін жалібним
голосом.- Вже й забула. А чи давно ж те діялось? А пам’ятаєш, як ти
вибігала до мене з Шендерівки за три верстви за лісок у той ярок, що
коло лісу? Ти з Шендерівки у ярок, а я з Стеблева за три верстви до тебе
у лісок… та все щовечора, щовечора; ще й мене було випереджаєш… я
прийду, а ти вже мене ждеш,- верзе Антін.
В стовпищі на гатці й під яткою в тіні, де між стовпами була
накручена кодола, піднімається регіт. Антін стоїть і ледве вдержує
поважну міну. Шендерівська молодиця починає не на жарти сердитись.
– Ще що скажи! Це якась напасть мені з цим чоловіком. Довго
пам’ятатиму цей ярмарок! – кричить вже молодиця.
Одначе молодиця вже починає прикмічать, що люде кругом неї ‘весело
регочуться, здогадом вгадує вона щось комічне в тому чеплянні та
удаваній нахабності, та ще й при людях, і догадується, що тут затаївся
якийсь жарт або якісь смішки.
– Та не йми йому віри, молодице! – обзивається один чоловік з
натовпу.- То він жартує. Це в його така вдача, така манорія. Він усе так
жартує з усіма, кого зустріне: чи старого, чи молодого.
Молодиця й сама починає сміятись, що дала себе піддурить. Вона
пригадує всі смішні подробиці своєї розмови з “Антоном, повертає очі,
щоб подивиться на ту прояву, але Антонів і слід вже щез: шукай вітра в
полі’!
Само по собі розуміється, Антін причеплювався з такими жартами до
молодиць, як не було поблизу їх чоловіків.
– Ой Антоне! намне будлі-коли тобі чуба якийсь мужик,- казали
Антонові, даючи йому перше й друге застереження. Але не тільки перше й
друге, а навіть трете й четверте застерігання нічого не вдіяло, і Антін
таки попався в біду.
Була ярмаркова неділя, цебто неділя, в котру ставав ярмарок у
Стеблеві. Антін вертався з церкви. Йому треба було перевозиться через
Рось пороном, бо наш дім стояв за Россю на горі. В ярмаркову неділю на
пороні, й на обох гатках, і коло гаток під ятками, де була причеплена
кодола між стовпами на перекладині під покрівлею, було дуже завізно.
Люде возами то їхали на ярмарок, то, поторгувавши і скупивши все, чого
було треба, верталися З ярмарку додому. На малому пороні не встигали
швидко перевозить велику силу возів. Вози стовпились на обох гатках.
Перевізшись на пороні через Рось, Антін примітив між натовпом на гатці