одну молоденьку молодичку з села й почав чеплятись до неї з своїми
звичними жартами.
– Добридень тобі, моя полюбовнице, моя коханко! Чи це ти пак мене й
не впізнаєш?
Молодиця витріщила на Антона здивовані очі.
– Я тебе не знаю і зроду й не бачила,- каже молодиця.
– Бач яка! А ти хіба вже й забулась, як мене любила?
– Та я й не стеблівська, а виграївська! – каже молодиця.
– Та виграївська ж! Оце б таки забув, що ти виграївська. А хіба ж ти
вже й забула, як ми любилися та кохались? А пам’ятаєш, як ти виходила до
мене з Ви-граєва щовечора за лісок у ярок до ‘млина коло Росі, а я до
тебе виходив з Стеблева у ярок до млина? – починає плести Антін свою
звичну нісенітницю.
Коли це несподівано з-за возів виходе чоловік тієї молодички, дуже
молодий. Очевидячки, він недавно оженився. Він усе чув.
– А це, жінко, що таке? Який це твій полюбовник? То ти така! А ти ж
божилась, а ти ж присягалась, що нікого не любила. То ти такаї Га! А я
цього й не знаві
То ти така! – кидається ревнивий чоловік з криком та галасом до ні в
чому неповинної молодиці.
– Оце якась напасть мені! Та я оцього парубка вперше на віку й бачу!
– каже молодиця з слізьми в очах. -Антін стоїть і забавляється своїм
жартом.
– Брешеш ти, сяка-така!.. До тебе парубок не чепляв-ся б дурно! А ти
ж божилась мені, а ти ж присягалась, що нікого не любила! То ти мене
дурила? – вже кричить опришкуватий несамовитий од злості виграївець.
Молодиця починає плакати. Чоловік обертається до Антона вже без
жартів.
– А ти, вражий сину, чого чепляєшся до моєї жінки? Виграївець
хапається однією рукою за свою шапку. То був знак, що в його аж руки
сверблять, щоб битись. Антін ще не дометикувався до того, щоб говорити
про дівчат по-італіянській, але на червоному виду та в страшних лютих
чорних очах виграївця він прочитав страшне чужоземське слово-ууепаеііа
(помста). Він втямив умить, що треба втікати.
– Потривай же ти, чортова супостать! Я ж тобі скручу в язи! – вже не
каже, а неначе шипить чоловік, став блідий як смерть; очі в його стали
неначе дурні або п’яні. Він знов б’є себе долонею по шапці. Шапка
з’їхала трохи не на саму потилицю. То був знак: смерть Антонові! уб’ю!
замордую!
Антін, хоч був на вдачу й не полохливий, не страхополох, давай
навтеки! Виграївець за ним. Антін бігцем повертає на гору. Чоловік і
собі повертає навздогінці за ним. Антін за одним духом вибіг на малу
гору,- виграївець біжить слідком за ним на гору. Наш двір був зараз на
горі. Антін шусть у двір! і вже думає, що виграївець не насмілиться
гнатись за ним далі в браму. Оглядається він, а виграївець женеться за
ним у двір. Антін стямку-вав, що виграївець наважився його впіймать, що
за ним гониться лихо, що пекарня його не спасе, та й прожогом кинувся в
покої, в прихожу, став і притаївся в куточку за шафою, що стояла коло
самих дверей.
Виграївець вганяється просто в пекарню. Його блідий страшний вид
налякав наймичок та бабу-няньку, їм уявлялось, що в пекарню вшелепався
або скажений, що сказився на ярмарку, або навіжений розбишака з ярмарку,
або якийсь нахабний п’яний прохач-злодюга, котрий без сорому втирився в
опрічню кімнату, де були самі дівчата-наймички, щоб поцупить будлі-що в
кімнаті й дать драла на ярмарок та й сховатися в стовпище людей.
– А де той шибеник? А де він? – криконув люто в нестямці виграївець,
страшний на обличчі.
Його страшний дикий крик було чуть в усьому домі. Мій панотець
виходить у прихожу. Він углядів Антона, зирнувши скоса на його. Антін
стояв за шафою ні живий ні мертвий і щулився в куточку з переляканим
видом, з каламутними згаслими очима од ляку. Батько догадався, що
трапилась якась подія, може й небезпечна для його. Він виходить в сіни.
Виграївець стояв у сінях і, мов несамовитий, верещав: “А де той шибеник?
де ви його сховали?”
– Чого тобі, чоловіче, треба? – питає в його панотець тихим голосом.
Виграївець тільки вирячив тороплені очі й не може розказать діла од
великого роздратування.
– Я… він… на гатці… до моєї жінки… отой шибеник… каже…-
почав плутать плутанину виграївець. Він, вибігши на гору, засапався,
ледве переводить дух і робить неймовірне силкування, щоб розказать
доладу про діло, але розказати він не може: ревнива кров залила йому й
забила памороки, замакітрила голову.
– Напийся, чоловіче, передніше в пекарні води, а потім заповістишся й
розкажеш, чого тобі треба,- каже мій батько й дає знак рукою бабі. Баба
принесла кухоль з водою. Але виграївець не примічає ні баби, ні кухля з
водою; і ‘все белькоче безтямки уривчасті слова.
Батько вернувся в прихожу, налив з графина стакан води і, підождавши
трохи, щоб дати час чоловікові опам’ятатися й заспокоїтись, виносить у
сіни стакан з водою й подає виграївцеві.
– На, чоловіче, напийся свяченої води! – каже батько й подає йому
стакан з водою, кажучи:-На, випий, то швидше одійде од серця.
Чоловік вже трохи опам’ятався. Він бере стакан і випиває воду сливе
нахильці, видудлює за одним духом.
– Скинь шапку! – каже до його батько.
Виграївець скинув шапку й одслонив випнутий високий гарний лоб,
виявляючий велике завзяття. Лоб обря-мований чорними, як смола,
дрібненькими кучерями. На виступаючій трохи вперед над очима кістці лоба
неначе пензлем намальовані густі високі чорні брови. Брови неначе
кажуть: нам Доля призначила Моргать, і на котру-ми моргнемо, тієї не
повинен зачіпать ніхто в світі!
Виграївець одійшов, зовсім заспокоївся, одсапався й почав жалітись на
того шибеника. Мій батько витовмачив йому, що той шибеник – штукар, що
він тільки жартує,. що про такі жарти того шибеника знає ввесь Стеблів.
“Ти будлі-коли чув його жарти?” -питає батько.
– Ні, не чув,- каже чоловік,- бо я не тутешній, а виграївський.
– Ну, то тепер будуть чути про його й у Виграє’ві,- каже батько.- Йди
з богом та не турбуй себе надаремно. Той штукар жартує так з усіма.
Так-то стакан нібито свяченої води загасив огонь трагедії й спас од
смерті Антонову комедію.
– Аба! ото жартуй, та й міру знай,- промовив панотець до Антона,
визволяючи його з закутка за шафою.

III

От літній ясний день. Неділя. Антін іде до церкви на службу божу. Він
ходить до церкви щонеділі, щопразни”, ка, бо любить співати на криласі.
На криласі він стає не під стіною на почесному місці попліч з дяком, а
поперед усіх співаків, в передньому кутку на показному місці, щоб і себе
показати, і зиркать частенько в бабинець. Він убрався гарно; його
постать настояще схожа на постать сільського шляхтича або багатого
селянина. На йому жупан з синього тонкого сукна. Стан оповитий зеленим
новим поясом; чоботи пасові, на колодочках, з блискучими халявами до
колін. Шия зав’язана чорною хусточкою. Ви-кладчастий комір сорочки
спускається на груди, як у шляхтичів. По своєму убранні він більше
схожий на парубка з заможної сім’ї, ніж на панка. Убрання його показує
його демократичну направу само по собі тільки в убранні, але він і
справді демократ по своїй вдачі, його тягне до мужиків, він горнеться до
мас, до народу. Антін правдива супротилежність пана Зануди, гордого
своїм дворянством та своїм шляхетським родом. Антін зачісує волосся
вгору, одкидаючи його на середину голови. Лоб його білий, блискучий,
згористий, вганяється клином в темнувате волосся. Тім’я в його високе й
трохи гостре зверху. Густі вуса, колючі й шерсткі, як щетина, коротко
обстрижені. Антін голився, не запускав бороди, і ще й тепер навіть,
запустивши бороду, підстригає її коротенько.
На криласі повно півчих. В кутку, на першому місці, стоїть дяк Степан
Ілліч, вже доходжалий чоловік, кудлатий та пелехатий; він співає,
доконче підперши лівою долонею щоку й нахиливши голову, неначе він
напрямлюе свій густий бас у рукав. Поруч з ним стоїть старий Те-решко,
що прослужив у москалях за часів Миколая І 25 рік. Терешко не то
хрипить, не то шипить, не то дзижчить: випускає з горла щось схоже на
дренчання розбитого казана. Коло його Іван Михалчевський потягує сипким
здоровим баритоном. Олександр, як наймолодший на криласі, повинен
вдавати, по думці дяка Степана, найтон-шого дисканта, і Олександр пищить
фальцетом, як порося в тину. Хор загалом нагадує бренькаючі й дзвенячі
Томкові цимбали й міфічні гусла-самограни. І на фоні того шипучого,
гудючого й бреньчачого акомпаніменту в’ється чудовий тенор Антонів,
високий, дужий і вкупі з тим м’який, як оксамит, співучий, як флейта.
Антін зовсім покриває своїм здоровим голосом ті цимбали й
гусла-самограни. Його тільки й чути на всю церкву, чути навіть за Россю
на горі; а усей хор шипить та хрипить, неначе десь далеко, десь за
скелями над Россю. Широкий та надзвичайно високий Антонів голос, його
сила й м’якість були б красою усякої сцени, а найбільше в комічних
п’єсах. Навіть в його співанні в церкві примітне комічний сутінок у
голосі, бо в співі нема й сліду церковного сутінку мелодій. В йому чути
бравість, безжурність, чуть щось молодецьке, чути веселість, жвавість,
бадьористість навіть у смутних або поважних церковних мотивах. Він
співає в церкві трохи на парубоцький зразець, як часом парубок десь
виспівує за річкою сам один, вертаючись з вечорниць. В його співанні в
церкві чогось ніби чуєш і пригадуєш мотиви уподобних йому пісень.
Здається, він от-от зверне з “Господи помилуй” на “Сім день конопель, а
ячменю – три дні”.
Антін співає, й скоса все зиркає в бабинець, та зорить блискучими
зіньками по дівчатах. А бабинець літом цвіте, як квітник, і карими
очима, і чорними бровами, і стрічками та квітками, і червоними
намистами. Є на що подивитись і звеселить очі й душу. Антін все було
поглядає на красуню Олену. Але на стеблівському небокрузі зійшла нова
зоря: то була приблуда з якогось села, Олександра, делікатна, русява, з
тонким обвідом лиця, з карими задумливими очима. Олександра стала на
роботу в суконній фабриці. Вона трошечки, ледве примітне шкутильгала, її
права нога була трошечки вивихнута в кісточці; але зате вираз її лиця
був дуже симпатичний. Карі ясні очі були розумні, наче думаючі, як це
часто буває в калікуватих людей, котрі змалку звикли вдумуватись й
задумуваться. Олександра неначе туманом заслонила для Антона чорнобриву
Олену. Антонові почали сміятись цією Олексан-дрою, але Антін начебто не
вважав на неї, ще й продраж-нив ту Олександру приблудою, кривуцою та
кульгою і неначебто зовсім не цікавився нею. Смійтесь, мов, а мені
байдужісінько за неї.
– Ото знайшли ким сміяться мені – якоюсь кривуцою. От якби її
спарувать з кривим Коркішкою Гнатом, так була б саме пара: він направо
шкутильгає, а вона наліво. Саме доладу! Є в мене своя Мелегерія
Султанівна, дочка самого султана турецького. Живе вона в кришталевих
покоях, спить на золотому ліжку, їсть золоті галушки. Ото так моя! А то
вигадали якусь кривуцу…-так одби-вався Антін жартами, але дівчата
висміяли йому очі тією кривуцою.
На цю кривуцу найчастіше поглядав Антін з криласа. В церкву входить
пан Зануда, зачесаний, прилизаний, в новім убранні. На йому
рожево-рябенькі вузенькі штанці й коротенький дешевенький сіртучок, але
модний, куценький. Пан Зануда простує до царських врат, стає поперед
усіх людей і б’є три поклони, стаючи коліньми на східець солії. Його
куценький сіртучок за кожним поклоном лізе вгору на стан, і чесній
громаді ніяково дивитись. Передні люде спускають очі додолу. Малі хлопці
осміхаються й переглядаються. Зануда гордовито випрямлюється на ввесь
свій зріст, неначе на його “персах” висіли ті “мегдалі” та “регалі”,
котрими були обвішані груди його батька бригадира, як любив часто
говорити та чваниться пан Зануда. Він швидким махом пригладжує долонями,
як було каже Антін, свої пейси, йде просто в олтар і стає трохи не рядом
з священиком. Антін з криласа бачить ті Занудині миги й тріпає й собі по
висках наперемінку то однією, то другою долонею. В бабинці Антонові
жести вже примітили дівчата. Дівчата й молодиці осміхаються крадькома, а
благочестива й сердита баба Мар-та чварувато супить брови й їсть очима
Антона.
Служба божа скінчилась. Сотні ніг зашаруділи й зачовгали чобітьми по
помості. З церкви неначе полився народ через двері. З крутої гори, на
котрій стоїть церква, потекла неначе жива річка. От вона дотекла до
гатки, далі до ятки коло порона й виливається на порон. Порон стає
повнісінький людей. Натовп мальовничий од ясних квітчастих та пістрявих
уборів. Поронщик розмотує вірьовку з причалу. Порон вже одчалюе,
одходить вже сливе на сажень. Антін опізнився, десь загаявся. Він
добігає До порона, розганяється з усієї сили й перескакує на порон. Його
круглувата постать з підобганими на льоту ногами майнула над водою, як
летючий м’яч, і неначе впала на порон.
На пороні дівчата стовпились спереду, напоготові поперед усіх людей
скочить з порона на супротилежний берег. Молодиці й баби стоять по
правій руці. Чоловіки й парубки стають густим рядком коло кодоли й
тягнуть кодолу порона. Коло кодоли не видно ні однієї молодої молодиці.
Жінки ніколи не тягнуть порона, коли на пороні є чоловіки. Коло кодоли
чорніє густий рядок чорних смушевих шапок, неначе рядок чорних птиць
обсів кодолу. Чоловіки ледве доторкуються руками до кодоли. Порон плине
по воді, як селезень, плавко, швидко. Проти чоловіків стоїть купа
молодиць в квітчастих хустках на голові, баби в білих намітках. Спереду
дівчата, як мак процвітає, усі в квітках, стрічках, в зелених, червоних
квітчастих горсетах без рукавів. Рукави сорочок чудово повишивані. Порон
з мальовничим квітчастим натовпом швидко, хутко лине по тихій воді, ніби
кошик, повний усяких квіток, пущений на воду. Небо чудове, ясно-синє, як
бірюза. Круті гори понад берегами неначе вкриті зеленими килимами.
Високі стрімкі, як стіни, скелі коло церкви дивляться в воду й
одкидаються ясно в воді. Верби та лози над водою ніби дрімають в теплому
мареві. Вранішнє сонце ясно освічує картину. Щось радісне, празникове
неначе розлите в самому гарячому тихому повітрі, в проміннях сонця.
Антін веселий, його надихає й ожвавлює веселий натовп. Порон для його
готовісінька сцена з глядачами. Але з дівчатами та молодицями йому не
личить жартувати в цьому місці: на пороні стоять батьки, чоловіки. На
цей раз Антін націляє свої жарти на безоборонних бабів.
Серед порона стоїть баба Струлиха, стара-престара, суха, як опеньок.
Коло неї онуки. Однією рукою вона держить за ручку маленьку онучку,
другою спирається на палицю. Спина бабина зігнулась; голова похилилась
униз; очі каламутні, неначе змертвілі. Підборіддя її підв’язане білою
хусточкою, складеною навхрест. Два угли хусточки теліпаються: вона
підв’язала вид, бо в неї боліло в горлі. Струлиха тиха, плохенька, як
плоха курка, смирна, як ягня.
– А чого це в вас, бабо, біла борода виросла? Була, була баба, а це з
баби став на старість дід,- обертається Антін до Струлихи.
Баба Струлиха сміється, цебто робить якусь гримасу, схожу на сміх.
– А коли ж, бабо, мені до вас старостів слати? чи в М’ясниці, чи
нехай вже в петрівку? – чепляється до баби Антін.
– Е-с-с-с! – пускає баба беззубим ротом якийсь звук, нагадуючий
мекання ягняти.
– Струлиха петрівчана молода,-обзивається коло кодоли один дядько.-
Шли, Антоне, старостів до баби перед Петром: буде саме й в добрий час.
– А не дасте ж часом, бабо, мені гарбуза? – питає Антін.
– Е-с-с-с! А бодай тебе бог любив та добрі люде! – шамкає баба з-під
білої бороди.
– А скриня ж у вас не порожня? га? А рушники вже напрядені? – питає
Антін.
– Е-с-с-с! А бодай тебе миша вбрикнула! А щоб тобі курка на ногу
настоптала! – шамкає баба лайку, схожу не то на молитву, не то на
замовління од слабості та болісті.
Антін бачить, що з такого креміня не викреше вогню для своїх жартів,
бо вогонь у йому погас зовсім. Він дає покій беззубій Струлисі й
напрямлює своє кресало на зубату бабу Зіньку.
Баба Зінька висока, тонка, як безлистий соняшник-стоян, з ‘маленькими
тонкими руками, з тоненькою гусячою шиєю. Вона удова, ще не зовсім стара
й дуже не любить, як дівчата й хлопці звуть її бабою. Зінька в білій
свиті і в старих полинялих жовтих чоботях: це знак ко-кецтва та пишання.
Зінька весела, говорюча, любить пожартувать, посміятись. Вона слабка на
серце. В неї не то Що слабість, а просто-таки хвороба – молоді паничі,
котрих є багацько і в сахарні, і в суконній фабриці, і в питлі.
– Нічого в світі так не люблю, як паничів,- не раз було каже щира
Зінька навіть прилюдно.- Аджеж я стала на роботу в сахарні, щоб
надивиться на тих капосних паничів. А як де ‘вгляджу панича, то ладна
бігти за ним аж на край світу.
Очевидячки, наївна й ласа до хлопців Зінька являла собі свій ідеал
чоловічий, свою палку мрію не в свиті та в смушевій шапці, а в сіртуку,
в циліндрі, а може, навіть і в фраку, цебто в тому образі, в якому
народ, більше темний, ніж Зінька, бачить часом на греблі або в болоті
чорта. Зінька зовсім космополітка в цій справі й навіть європейська
людина. Селяни продражнили її нехтувальним прізвищем, збільшувальним
назвищем – Зіньбвать. Якби баба Зіньовать чудом стала мадам Зіньовать,
вона б забігла за будлі-яким фраком на теплі води в Баден-Баден, або в
Емс, або в той край, де “цітрони стигнуть”.
– Ги-ги-ги!-пускає Антін ноту підробленого, трохи придуркуватого
сміху, дивлячись Зіньці просто в самісінькі очі.
– Ги-ги-ги!-обзивається до його сміхом у такий самий тон і Зінька.
– Ги-ги-ги! моя бабо, моя бабко, моя бабочко, моя бабонько, моя
бабуню, моя бабусю, моя бабусечко, моя бабунечко, моя бабусенько
гарнесенька! – змінює Антін слово “баба” само по собі з отрутною думкою
на умі.
– Оце розбабився! Чи не ради святої неділі? Яка я тобі баба? Хіба я
тобі пупа різала? – одказує зобижена вже Зінька.
– Моя щебетушечко, моя беззуба цокотушечкої – сокоче далі Антін.
– Та брешеш-бо! В мене ще, хвалить бога, усі зуби в роті,- каже
Зінька й зумисне говорить якось з розмахом, зумисне роззявляючи рота та
одслоняючи на всю довжину свої тонкі губи, з-під котрих блищить два
рядки білих зубів: на, мовляв, та дивись і не бреши.
– Ой, моя ти писаночко рябесенька! Держіть мене, хлопці, бо не
видержу далі! Пришлю до тебе сватів, бо ми з тобою паристі! – меле
Антін.
– Хіба ми коні, щоб були паристі? Але ж і паристії ти присадкуватий,
низький, як гарбуз, а я висока. Та про мене й присилай! -каже Зіиька й
робить щось очима, ніби залицяється.
– Пришлю до тебе сватів у спасівку, а весілля справлятимемо на самого
спаса.
– А хто ж шле сватів у спасівку? Схаменися, чоловіче! – каже
Зінька.-Чи ти оце знавіснів, чи може й збожеволів?
– А що ж робить? До спасівчаної молодої треба й старостів слати в
спасівку,- кидає до баби дратуючу отруту Антін.
– Коли так, то потягнеш од мене гарбуза,- каже зобижена трохи Зінька.
– Ой боже мій, боже! Розженуся та з горя з отієї скелі й шубовсну в
Рось. Розступіться лиш, дівчата! – каже Антін, зробивши міну страшного
одчаю й насторо-чившись, щоб нібито розігнаться.
– Чом же ти пак не скакаєш в Рось? – питає Зі’нька.
– Бо дівчата не пускають: не розступаються, а я знаю, що дівчата не
пустять мене топитись. Але як не втоплюся сьогодні в річаній воді, то
вже завтра втоплюсь в криничній,- каже Антін до Зіньки.
Серед порона стримить, як віха, ще одна велична постать баби: то
стоїть баба Марта, поважна, богобояща, богомільна. Вона висока на зріст,
рівна, як стріла, поставна, велична, неначе якась викохана в розкошах
панія. Шостий десяток літ не зігнув її рівного стану: самий
не-впроханий, невблаганий час, здається, боїться баби Мар-ти й не
насмілюється придавити бабу своєю важкою рукою. Баба Марта спирається
однією рукою на довгу палицю, але більше через те, що вже недобачає.
Баба Марта лиха, як сатана, завзятуща, як козак, і горда, навіть
прегорда. Це обтілена й обобличчена сільська гординя. На бабі чорна
хустка на голові, чорна запаска й чорна нова свита. З-під запаски біліє
смугою поділ нової шкарубкої сорочки з рядочком дірочок заволікування.
Баба уся якась міцна, ніби витесана з каменя, шерстка та шкарубка. Ради
святої неділі вона убрана чисто, в усе нове убрання: баба Марта неначе в
своєму бабському мундирі.
– Мій чоловік був москаль, і син в москалях служе, а другий в святій
Лаврі за послушника, ставить ченцям самовари й з ченцями за одним столом
“п’єть” чай,- не раз було чваниться перед людьми баба Марта.- Я
московська жона і московська мати. Я й за границею була.
– Де ж то за границею? – якось раз питаю я в баби Марти.
– А в Глухові! аж за Ніжином! До сина москаля в гості ходила.
Баба Марта, очевидячки, розуміє границю давньої Польщі до Дніпра.
Тоді Чернігівщина з Глуховом була для київської людини й справді за
границею.
– А як була я раз у Києві та подавала на пошті синові гроші, то той
пан, котрий приймав гроші, поговорив зо мною та й каже: “Мабуть, ти не
хохлушка; ти, мабуть, руська женщина, бо дуже розумна”,- хвалила баба
Марта саму себе.
– Чи й досі ваш син у Лаврі? – раз спитав я в баби Марти.
– Ні, не видержав. Там ченці такі гладкі, як печі. Котрий вийде, то
під ним аж поміст двигтить. Того сала на їх, ніби на годованих кабанах;
якби котрого заколов, то наклав би з одного дві бодні сала. Самі нічого
не роблять, а мого сина заганяли на роботі. Терпів він, терпів та й
терпець у його увірвався, і він не видержав: утік з монастиря та й
оженився таки в Києві. Взяв таку кралю, чи пані, чи міщанку, що й на
папері не змалювать.
Як у баби Марти вгамовувалась гординя, тоді в неї випливала наверх
сатира, і з баби Марти виглядав шматочок Гоголя.
Баба Марта дуже войовнича людина: вона безперестану войдується з
цілим кутком, а найбільше з своєю невісткою та з своїм сином. Бабина
битва ніколи не перестає, бо баба завзятущий, запеклий, невгамований
борець. До останнього змагання з невісткою та сином й оповістки їм войни
на жи’воття або на смерть довела бабу зовсім нікчемна річ – проста
дерев’яна ложка.
Одного дня невістка золила плаття. Вона витягла з печі розпечений, аж
червоний камінь, щоб вкинути його в жлукто, куди вона тільки що вилила
золійник окропу. Щоб накотить камінь на лопату, невістка вхопила в
нестямці та спохвату ложку в шиї комина й почала тією ложкою нагортать
камінь на лопату. Баба Марта кинула оком і зараз впізнала свою ложку.
Вона раптом спахнула й сама ‘в одну мить розпеклась незгірше того
каменя, котрого невістка вигорнула з печі. Не кажучи й слова, вона
видерла з невістчиних рук ложку та лусь її тією ложкою в лоб!
– Навіщо ти зачіпаєш мою ложку? Он глянь! вже й попалила. Бери свою
та й вигортай камінь!-крикнула баба Марта і вхопила невістчину ложку та
й почала котить нею камінь на лопату.
Зобижена опришкувата невістка й собі спахнула, видерла з бабиних рук
свою ложку та трісь бабу Марту по губах!
Баба Марта аж приснула, мов роздратована кішка. Вона кинулась на
невістку, тріснула її ополоником по плечах, скинула з неї з голови
очіпок, ще й додолу шпурнула. Це був знак найбільшої кривди, найбільшого
безчестя, гіршого за все. Збити очіпок з голови в боротьбі й вой-дуванні
та ‘валасанні все одно для молодиць, що одняти полкову корогву з рук
хорунжого.
Між бабою та невісткою коло лежанки почалася баталія. Син кинувся на
поміч жінці. Баба Марта вхопила кочергу й так зручно орудувала цією
гаківницею, що виграла першу битву при лежанці. Одмахуючись кочергою,
баба ретирувалась в просторнішу для баталії місцину: стала в кутку коло
мисника за помийницею. Невістка й син пішли штурмом на приступ, але баба
Марта одби’валася з надзвичайною бадьористістю й виграла другу битву при
помийниці. Ворог мусив оступиться. Але після цих бабиних подвигів син з
жінкою покинув бабу Марту й перебрався до свого тестя.
Зосталася баба Марта сама на полі битви, прославленому її подвигами,
сама, як палець. Невесело їй жити: нема кого лаять. А лаятись бабі страх
як хочеться! аж губи трусяться, та нема з ким. Ходить вона по городі та
од злості шпурляє палицею на кури та на поросята.
– Нема з ким бабі войдуватись та битись, то вона б’ється з курми та з
поросюками,- говорили між собою сусіди, поглядаючи на бабу в городі.
Невважаючи на свою благочестивість і потяг до самотнього життя, баба
Марта таки не витерпіла: пішла до сина та невістки, почала запобігати в
їх ласки й таки переманила їх до себе. Але незабаром знов вийшла якась
спотичка між ними, схожа на переднішу, і діти знов утекли од баби й
згодом… знов вернулися, неначе вони усі грали в якогось чудного
хрещика, переходячи наперемінку з одного житла в друге.
Якби баба Марта якимсь дивом стала “мадам Марта”, тоді давай їй в
руки цілий департамент або й два, бо одного для неї було б мало. Якби
вона жила в козацькі часи, то може б вона не раз одбилась од татарського
нападу й наскоку, правуючи бабським полком, як колись одби-лися от
татарви ніжинські, а сухоліські козачки од польських жовнірів. Якби вона
жила за часів Богдана Хмельницького, вона зроду-звіку не далася б живцем
полякам. Сіла б на барило з порохом і сама себе зірвала, як зои-вали
себе навіть вкупі з дітьми молодиці в Буші на По-дільщині в час
несподіваного лядського нападу. Але настали інші часи, і бабі Марті
довелося тільки вигравати битви при Лежанці та при Помийниці.
До цієї-то московської жони й московської матері, вигравшої битву, та
ще й не одну, Антін Андрійович не насмілюється приступить з жартами
спереду. Він приступає до неї ззаду: стає на одно коліно, складає на
грудях руки навхрест і б’є себе ними в груди, але стиха. Він підводить
очі вгору до неба. Очі в його солодкі, і він дивиться на бабину спину,
як кіт на сало. На його виду, мов на театральній афіші, ніби
прездоровими буквами написаний прозірний заголовок Офенбахової оперети
“Всі ми жадаємо кохання”, а я більше од усіх! “Покохай! Вмираю”!-як
співає Азра султанській дочці в романсі Рубінштейна. “Якби в чоловіка
були очі спереду й ззаду, то він бачив би панів, попів, жидів й усякі
гади й пернади”,- каже народна приказка. Баба Марта має цей надприродній
дар. Од її допитливого ока не сховався через силу здержуваний осміх на
устах молодиць. Баба Марта, ніби голова Медузи, обертає в камінь
молодиць: вони не наважаться сміятись просто в вічі бабі. а тільки
осміхаються устами й очима. Але дівчат не оберне в камінь ні голова
Медузи, ні погляд бабиних Мартиних очей. Вони сміються, в рукав,
одвертаючи лице вбік. Баба Марта примічає сміх, примічає, що всім чогось
ніби ніяково. Вона тоді стямку-вала, що треба дивиться потилицею й
несподівано раптом обертається. Антін попався.
Але Антін добре тямить, що з бабою Мартою нема жартів, бо в його є
мизок (толк) в голові, та ще й неабиякий. Він, як м’яч, підводиться на
ноги й одскакує на простір, трошки ширший, ніж довжина бабиної палиці.
Антін стає в фрунт по-солдатській, випинається й робить бабі під
козирок. Він ніби замер і скам’янів в такій постаті.
– А тиоглашений та неприкаянийі Нема тобі ні празника, ні святої
неділі. В святу неділю наважився жартувать. Жартуй, та знай, з ким
жартуєш! Я з тобою свиней не пасла. Я стара, а ти ще блазень. В тебе ще
на губах молоко не обсохло,- починає напутювать Антона баба Марта.-Я
московська жона; в мене син в москалях… я тобі!..
– Ви, бабо, московська жона й московська мати, а я московський
генерал! А що? А хто з нас тепер старший?- перебиває бабину нахвалку
Антін.
– Ще й од церкви не од’їхали, а цей заводіяка вже загризається та
заводиться з людьми. Такий заводіяка, такий загризли’вий чоловік, що
проз його ні пройти, ні проїхати. Он глянь! Задери свою голову та глянь
на божий храм!-починає своє напутіння Антонові баба Марта.
Антін важко й лицемірно зітхає, закинувши голову назад і підвівши очі
вгору до церкви на скелі. З єлейним виразом Рейнеке-лиса, що вибирається
в мандрівку в Рим до святого папи на прощу, він дивиться на стремлячу на
горі над високою скелею церкву й, згорнувши руки на грудях, промовляє:
– Ой, грішний я, грішний! “Согрішив: багацько накришив, та не виїв”,-
одбивається Антін народною приказкою.
Але порон швидко та прудко лине по воді, неначе качур; проз порон
пролинув прудко човник рибалки й трохи не черкнувся об порон боком.
Рибалка обперся веслом об порон й одіпхнув човна. От вже й берег
недалечке. Високий берег вже ніби біжить до порона; біжать назустріч до
порона зелені гори з білими хатками, біжать верби та лози понад берегом
Росі. Ближче порон до берега,- і швидше біжать до його назустріч гори та
верби, неначе рушаються масою, мов хмари на небі. Ще сли’ве на сажень
порон не дійшов до гатки. Антін розганяється і вмить плиг на гатку! Він
обертається лицем до порона, швидко біжить п’ятами назад, дріботить
ногами й робить миги рукою, неначебто він розсипає курчатам просо.
– Цюррр! цюру, цюру, цюррр! ціп-ціп-ціп! мої курчаточка! – дзвенить в