повітрі цей курячий пронизуватий викрик.
Порон вдарився об гатку й трошки з розгону одско-чив. Дівчата, котрі
стояли спереду, так і посипались на гатку, прямуючи до Антона. Антін
дрібненько та швиденько все біжить п’ятами назад, піднявши жменю вгору
нібито з просом і розсипаючи ніби просо перед дівчатами. І зовсім
виходить картина, дуже нагадуюча іншу, як курчата з усього двору раптом
збігаються до проса, що розсипає для їх хазяйчина жменя.
– Кудкудак! кудкудак! – обертається Антін здалеки до баби Марти й
неначебто кидає під ноги жменю проса.
– А ти, недовірку! оглашений! чортова супостать, бісова намога!
Намагається та й намагається з своїми жартами! Одже доведеться лаяться з
ним і в святу неділю. Дав мені бог таку терпеливість, що я довго терплю,
але вже в мене терпець увірвався. Це не людина, а якась чортяча спокуса
на людей. От я тобі покажу кудкудак! – гримає баба Марта, махаючи та
заміряючись на Антона своїм костуром.- Йди лиш сюди ближче! Ага! боїшся,
бо втікаєш од палиці.
– Не лайтесь, бабо, бо я чарівник: пороблю вам так, що ви будете
ходити назад п’ятами, а наперед пальцями! – гукає Антін до баби, але на
далеченькій дистанції, на чималий простір од баби, бо в баби в руках
костур таки добре довгий.
Напрямлюючи свої жарти на гарний пол, Антін Андрійович не сприяє й
негарному полові в своїх жартах. Він пускав свої смішки та жарти й на
чоловіків, пускав на їх летючі сатиричні листки, влучні й дошкульні
критичні замітки, часом багацько переважуючі гумором і комічністю
пустенькі фельєтони провінціальних письмаків у газетах. Часом Антін
просто манив чоловіків та дражнився з ними, причепливо обсміюючи
недостачу їх життя та вдачі.
Жив у Стеблеві один чоловік, на ймення Хтодь. Він тоді тільки що
оженився. Жінка в його була гарна, але в самого Хтодя обличчя з
нерівними пружками, зморшками та якимись випнутостями пригадувало
печений поморщений гарбуз або корчакуватий та дуплинастий буряк. Хтодь і
справді був дуже негарний з лиця: ніс, як картопля, губи товсті, ще й на
додачу верхня губа була на два етажі, та ще з розколиною посередині.
Хтодь був палкий, самолюбний, опришкуватий та ревнивий. З своєї жінки
він ніби очей не зводив. Розумом Хтодь був зовсім-таки не гострий;
великим розумом господь бог зовсім-таки не надарував Хтодя. В його
голові було не багацько мизку (толку) та тями.
– Як моя жінка йде хоч би й по ярмарку, то нехай на неї й люде не
дивляться і – часом було каже хтось зопалу од великої ревнивості.
Антін, як кміта, само по собі прикмітив цю слабість Хтодевої вдачі.
Раз у неділю Антін зустрівся з Хтодем на вулиці.
– Добридень, Хтодю! – каже Антін.
– Доброго здоров’я!-обзивається знехотя й понуро Хтодь.
– Чи твоя пак Секлета вдома? – питає Антін.
– А тобі навіщо? Хіба вона твоя жінка, чи що? – обзивається понуро
Хтодь.
– Та не об тому, бач, річ! Еге, Секлети нема вдома? – знову
чепляється Антін.
– Та нема ж. Кудись пішла. А тобі нащо? – питає Хтодь, і його чорні
маленькі очки запалюються.
– А знаєш, Хтодю, де твоя жінка? – каже Антін ніби потаєнці, трохи не
пошепки, ще й оглядається на всі боки.- От ти не знаєш, а я так знаю!
– А де?-питає вже Хтодь якимсь засмученим тоном.
– Та отам в корчмі п’є з москалями,- ще тихіше шепоче Антін.
– Невже! – аж крикнув Хтодь на всю вулицю, наче вжалений або
опечений.
– І їй-богу, і присяй-богу, п’є! Там тобі така п’яна, як ніч! Та так
розчіпчила коси, що волосся аж на лоб повилазило з-під очіпка, а очіпок
з’їхав аж на потилицю. А вона обняла якогось москаля руками за шию та
так і почепилася на йому. І їй-богу, і присяй-богу! Нехай мене святий
хрест поб’є, коли я брешу! Це я дійсно кажу щиру правду, бо сам на свої
очі бачив.
Хтодь кидається до тину й зопалу та з нестямки висмикує дуже довгу
хворостину, аж тин гнеться та аж лущить.
– Ламай довшу! – шепотить Антін сливе на вухо Хтодеві.- Бо добру
баталію матимеш з солдатами.
– Коли ти по правді кажеш, вб’ю бісову пару, не пожалію,- аж шипить
ревнивий Хтодь.
– Авжеж, таки добре провчи жінку. Ти ж таки хазяїн, розумний на усе
село чоловік. Тебе чтять і шанують усі. Та вона ж оце ославить тебе на
усю губерню! – підбиває Антін, мов той Вельзевул.
– Вб’ю, не помилую! – аж шипить Хтодь і, дає дропака по вулиці, аж
курява слідком за ним піднялася. За Антоном так само курява піднялася,
тільки на супротилежний бік улиці.
Хтодь прожогом убігає в корчму. В корчмі сиділо кілька бабів та стояв
єврей-орандар. Ярий вид Хтодів, довга хворостина в його руках наводять
на полохливого єврея-страхополоха переполох, а на бабів здивування.
– Де моя Секлета? – кричить Хтодь до орандаря, втупивши в його лице
люті очі.
– А хіба ж я знаю! Хіба я чоловік твоєї жінки,- обзивається орандар.
– Куди пак вона пішла з москалями? -питає Хтодь і приступає до єврея
з хворостиною.
– З якими москалями? Схаменися, чоловіче! Я ще позаторік як бачив
москалів, та до цього часу ще нігде ні одного не бачив,- каже єврей.
– А вона ж тут сьогодні пила? – допитується Хтодь в єврея якось люто,
причепливо.
– її тутечки сьогодні й нога не ступала на мій поріг. Може, деінде й
п’є в шинку, тільки не в моєму,- каже єврей.
Хтодь прожогом вибігає з оранди, хапком, швиденько почимчикував з
хворостиною через місто й прямує до шинку. Само по собі розуміється, що
він не знаходить і тамечки своєї Секлети. Він бігцем біжить у третій
шинк, але й там ніхто й не бачив Еврідіки цього палкого Ор-фея.
Засапавшись, упрівши, аж змокрівши од поту, він вертається додому. Коло
сінешних дверей висить замок, і йому довелося тільки “поцілувати замок”,
як кажуть селяни в приказці.
Хтодь почухав потилицю й простує до тещиної хати. Він бачить, що в
садку за причілком під грушею сидять молодиці. Між ними сидить Секлета,
підобгавши ноги, і не розчіпчена, і в неї очіпок на своєму місці, і вона
таки зовсім твереза балакає з родиною.
– Ти чого п’єш та гуляєш по корчмах? – кричить Хтодь, обертаючись до
жінки й піднімаючи хворостину.
– Коли?-обзивається здивована Секлета й витріщила на його здивовані
очі.
– А сьогодні! Га? Ти думаєш, я нічого не бачу й не знаю?
– Чи ти здурів, чи ти знавіснів? Може, вже з місяць буде, як я й у
корчму ваглядала,- каже Секлета.
– Що це, сину, з тобою? Це якась напасть або якісь пльотки. Ми од
обіду тут сидимо та балакаємо й нікуди не ходили, навіть через двір не
переходили й за ворота не виходили,- оступається мати за Секлету.
– А мені Антін казав оце зараз, що ти з москалями в корчмі п’єш та
гуляєш…
– Та бреше він, бодай йому пипоть на язик ще б сім болячок у груди! –
каже сердито Секлета.
Секлетина мати насилу-силу заспокоїла Хтодя і вговорила його,
доказуючи, що то Антін встругнув з ним штуку своїм звичаєм, бо в його з
язика так і сипляться брехні, наче з ковадла іскри.
– Постривай же ти, бісової п’яти Антоне! я ж тобі обчустрю спину
оцією хворостиною,- каже Хтодь і застромляє під стріху цю смертельну
зброю для кари Антонові.
Другого дня усей Стеблів сміявся: тільки було й мови, як Хтодь бігав
по шинках та скрізь по вулицях з хворостиною в руках, мов опудало,
несамовитий, розлютований.
Швидко після того випадку з Хтодем косарі косили на наших луках
толокно. Мені довелося одвезти косарям харч та могорич. Антін повіз мене
як погонич і навіть взяв з собою косу, маючи на думці і помогти косарям,
та й стати коло їх за пригонича. Приїжджаємо ми на сінокіс. Косарі
довгим рівним рядком далеко вже увігнались в луки, в зелене море трави
та квіток; позад їх лягли наче хвилі свіжих запашних покосів. Прип’явши
коні до брички й поклавши їм свіжої травиці, Антін бере косу й з
поважною міною заклопотаного падковитого робітника прямує до косарів.
Між косарями був і Хтодь.
– Антоне, займай лишень постать попліч зо мною, то я тебе буду
приганять! – гукає на Антона титар.
Антін брикає до титаря ногою: це в його знак одрі-кання.
– Коло киктяря (так зве Антін титаря) нечля мені ставати, та й
незручно. Стану лиш я кого свого приятеля, коло Хтодя. Господи, як люблю
я оцього Хтодя! А! що за гарна людина! Будь, Хтодю, за пригінчого коло
мене, бо я таки добре ледащо, а ти господар на всю губу!
Хтодь скоса з злістю поглядає на Антона: він ще не забув його жарту з
ним й, очевидячки, ще й досі злостує на його. Косарі осміхаються; вони
ждуть, що Антін незабаром доконешно втне нову штуку Хтодеві. Довго косе
Антін мовчки і врешті усього починає потроху зачіпать Хтодя.
– Господи, як я люблю тебе, Хтодю! Кращого од тебе чоловіка в цілому
Стеблеві немає,- починає Антін в тоні криловської Лисиці, котра хвалила
й вихваляла ворону, що держала в дзьобі шматок сиру.
Хтодь мовчить. Він ще не забув хворостини.
– Які в тебе, Хтодю, гарні губи! Хоч трохи й репнула верхня губа,
зате ж спідня! золото!-дражниться Антін.
– Одчепись од моєї душі! – якось спромігся заговорити Хтодь.
– Та й гарне ж у тебе, Хтодю, личко!.. неначе решетом попечатане. Хто
ж пак тобі його так попечатав? Чи дівчата, чи молодиці? Ото якби тебе
убрать в очіпок, та зав язати червоною хусткою, та почепить на шию
червоне намисто… Ото була б з тебе красуня! – зачіпає Антін Хтодя.
Косарі регочуться, уявляючи собі, який то Хтодь був би гарний в
очіпку та в червоному намисті.
– А якби тебе вбрать у чорну запаску, та ще до неї додать червоні
чоботи!-тягне далі Антін, пишучи язиком карикатуру.
– Одчепись од мене! Шкода, що не побив я тоді на тобі хворостини! А
вона он там стримить і досі під стріхою та тебе жде,- каже Хтодь.
– Стримить і досі? То нехай влежується, то буде смачніша, як влежана
груша,- каже Антін.
– Не потрощив я на тобі хворостини, то потрощу на цурпалки на твоїй
спині оцю косу,- каже сердито Хтодь.
– Про мене, й потрощи, а завтра таки вийди на луки в очіпку та в
запасці: буде мені так зручно плескати тебе мантачкою по запасці ззаду,-
дражниться Антін.
Косарі регочуться, уявляючи собі, який то був би гарний Хтодь в
очіпку та в запасці. Цей сміх допікає Хтодеві до самого серця, до “живих
печінок”, як кажуть на селі.
– Потривай же ти, бісової п’яти чоловіче!-кричить Хтодь і
за’махується косою на Антона. Антін кидається втікать по траві. Хтодь
біжить навздогінці за ним. Але Антона трудно впіймати: в його заячі
ноги. Він далеко вже одбіг, і тільки його п’яти манячать у траві. Антін
оглядається і несподівано пуць у траву! та й присів. Хтось біжить до
його, піднявши косу вгору, от-от вже добіжить до Антона і впіймає його.
Антін пурхнув з трави, як перепелиця, з-під самісіньких Хтодевих ніг, і
його п’яти знов далеко манячать у траві. Хтодь роз’ярився, лютує й знов
біжить навздогінці за Антоном. Антін знов пуць у траву! і присів знов та
й випурхнув з-під самісіньких Хтодевих ніг.
– А годі вже вам дуріть! Дивіться, скільки он патолочі наробили.
Хтодю! чи ти маленький, чи й справді здурів зовсім? Винуєш Антона, а й
сам трохи винен,- кричить титар тоном косарського отамана.
– Коли ж допікає до живих печінок. Од цієї намоги та причепи нігде не
сховаєшся. Намагається, та чепляєть-ся, та знов липне, як шевська смола.
Я таки колись поб’ю на тобі косу! Будеш ти мене пам’ятати до нових
віників! – гукає Хтодь, в нестямці виплутуючи ноги з трави й замахуючись
на Антона здалеки косою.
Хтодь вертається й займає свою постать. Антін вже боїться ставать
поруч з Хтодем. Він іде до воза, лягає під возом навзнак, розкидавши
руки й ноги, і втирає піт з чола та одсапує.
Робітник з Антона поганий. Не такою працею судила йому доля добувати
собі хліб. А на селі смішками не добудеш ні шматка хліба, ні лусточки
паляниці.
– Антоне! з чого це ти вивернувся під возом? Заходжуйся лишень коло
полудня, бо вже з півдня звернуло! – гукає титар до Антона.
Антін схоплюється з місця. Він бере відро і йде до криниці в ярок по
воду, але по дорозі завертає без усякої потреби в пасіку до діда
пасічника й довгенько з ним балакає та жартує.
Вернувшись до воза, Антін розкладає багаття, над багаттям ставить
триноги-тагани й на триногах на ключці чепляє здоровий казанок з водою,
а сам тим часом сідає чистить картоплю. Я примощуюсь коло його й помагаю
йому облуплювать картоплю. Вода в казанку закипіла, вдарилась в ключі.
Антін кидає в окріп картоплю, а потім засипає пшоно та кидає тараню й
покришену зелену цибулю. Пасма диму делікатно-синього кольору кучеряве
в’ються в чистому повітрі над таганами. Гострий дух зеленої цибулі та
риби змішується з пахощами скошеної трави та в’ялих квіточок. Апетит у
косарів дуже роздражнюється гострими пахощами страви.
– Чи вже готова каша? -гукає титар до Антона.
– Затого вже скипить,- обзивається Антін.
– Як затого вже буде готова, то хоч і до полудня! Кидайте, косарі,
коси та рушайте до полудня!-гукає титар до косарів.
Титар перший кидає косу на покіс і простує до воза; слідом за ним
ідуть старші косарі. Молоді косарі останні кидають коси й ідуть до воза
слідком за ними.
Косарі зійшлися й стали півкругом коло багаття. Почалося частування
горілкою. Титар, як найстарший од усіх, перший п’є чарку. Несподівано
Антін стає в кружок поруч з титарем. Він кашляє й крекче, неначебто дуже
втомився й напрацювався, але це більше од того, що носом зачув пахощі
горілки.
– Мені, паничу, налийте тільки одну чарку – як шапку, щоб ні ходить,
ні говорить, а тільки носом рить,- починає вступні теревені-жарти Антін.
– Та не частуйте його! Нема за що! Не косе трави, а тільки толоче з
Хтодем вдвох,- обзивається титар.
– Отому Хтодеві таки й однієї чарки не давайте, бо то ‘він винен, а
не я. Хіба як завтра вбереться в намітку та в запаску та вийде на луки,
то тоді варт буде йому й дві чарки дати,- починає Антін чеплятись до
Хтодя.
– Я таки колись полічу тобі ребра, скільки в тебе там їх є,- сердито
мимрить собі під ніс Хтодь.
Я наливаю чарку й частую Антона. Антін бере чарку в руки й приказує:
“Пошли ж, боже, мені здоров’я, а коли вам, панове громадо, треба, то
просіть самі собі здоров’я в бога”. Антін п’є горілку не просто, як-от
п’ють її усі, а доконешно і з химерними викрутасами. Обгорнувши щільно
чарку губами, він швидко закидає голову назад, виливає в рот і висмокчуе
усю горілку, а потім так само висмикує чарку з рота. Порожня чарка
бахкає, як паперове бахкало. Антін кривить лице й губи: йому трудно
проковтнуть заразом усю чарку горілки. Він п’є мало горілки: чарку, дві,
багацько вже, як три, але йому хочеться показать якесь штукарство й у
цій справі… І Антін інакше не п’є горілки, як з усякими штукарськими
приказками.
– Ой! держіть, бо втечу!-каже Антін, виробляючи лицем гримасу
страшної муки.- Фр… фф-вва! – викрикує він якийсь чудний, невловний і
невимовний викрик і підставляє свою порожню чарку. Я вдруге наливаю. І
ця чарка бахкає в Антоновому роті, як бахкало. Косарі сміються. Антін,
очевидячки, радий, що його думка насмішить косарів досягнута й
здійснена.
Косарі випили по дві чарки горілки і, цмакаючи та втираючи губи
рукавами, сідають в затінку під возом двома рядками. Вони сидять
по-турецькій, підобгавши під себе ноги. Антін насипає кулішу в здорову
миску яндолу й ставляє її з того боку, де сидить титар і старіші косарі.
Потім він насипає Другу миску кулішу і, ставши навколішки, ставить її
перед молодшими косарями, приказуючи:
– Ваць, ваць, ваць! вацюшки, вацю, вацю! кабась, кабась, кабась! –
каже вже Антін по адресі Хтодя, присовуючи до його миску.
– Що це таке? Хіба ми тобі кабани, чи поросята, чи що? – обзиваються
молоді косарі й осміхаються. І несподівано ззаду на Антонову спину
посипались поляпаси ложками та долонями.
– Ой, як же мене кусають мухи в спину! Чи це пак ви мене б’єте! –
каже Антін, озирнувшись позад себе.- А нуте ще! Полоскочіть мене
поляпасами по спині.
Хтодь мовчить. Він дуже виголодався, та ще й таки любив багацько
їсти. Скибка хліба за скибкою зникають у його широкому роті, неначе він
шпурляє в якусь безодню.
– Хтодю! чи поламаєш ту хворостину, що держиш для мене, чи нехай ще з
рік полежить до .нових віників? – зачіпає Антін Хтодя.
Хтодь мовчить і уплітає куліш на всі застави.
– А може, на Маковія уткнеш її в зілля та понесеш до церкви
святить… Свячена хворостина може буде дошкульніша,- тягне далі Антін
свої жарти. Але Хтодь, мабуть, пам’ятає приказку: хто мовчить, той двох
навчить. Він уперто мовчить та їсть, не даючи Антонові матеріалу для
жартів.
– Оце, Антоне, добре ти зробив, що виїхав на луку,- каже титар.
– Чому так? – питає Антін і очі вирячив на титаря.
– Веселіше нам траву косити,- каже титар.
– Одже ж завтра зумисне не виїду! Хіба нехай мене Хтодь попросе…-
каже Антін, скоса поглядаючи на Хтодя.
Косарі їдять помаленьку, не хапаючись: вони за полуднем одпочивають,
бо ‘в нас на Україні ні по обіді, ні . після полудня спать людям не
годиться. Нема такого звичаю. Антін накладає в полумиски вареної тарані
й подає косарям. От косарі вже встали, скінчивши полудень,
перехрестились до схід сонця, подякували й пішли косить. Антін починає
переполіскувать посуд, полумиски. Він миє помаленьку, не хапаючись.
Склавши посуд на траві, він без церемонії лягає в тіні під возом.
– Ой ти, чумаче, ой ти, вражий сину! іди сіна косити! – гукає титар
на Антона словами пісні.
– Косіть, косіть, а я трохи полежу в холодку. Та, мабуть, вже й
додому час,- каже Антін.
До важкої чи хліборобської, чи сокирницької праці Антін зовсім-таки
не має потягу, здається, по своїй вдачі.
Сонце стало на вечірньому прузі. Косе проміння пронизало наскрізь
половину нескошеної луки. Ясно лиснить жовто-зелена пляма дрібненької,
делікатної, м’якої, як оксамит, осоки коло маленького поточка, неначе
тільки що покроплена дощем. За поточком зеленіє подовжаста смуга
темно-зелена; на їй, неначе зумисне посіяна, червоніє кров’яно-червоними
краплями смілка, де-не-де перемішана з золото-жовтими блискучими
квіточками, що люблять рости на низині та на мочарах. Ця смужка
пістрява, лиснить, неначе розстелена дорога плахта, заткана червоними та
жовтими взорцями по зеленому (фоні) полі. Надворі ти-ко-тихо. Усе дихає
спокоєм, усе неначе втомлене од довгого, як море, петрівчаного дня. Не
такий швидкий став замах кіс; лінивіші стали співи пташок в близькій
долині, в близькому ліску.
– Час додому, час додому! – каже Антін і не хапаючись запрягає коні.
Антін Радивиловський любить жартувати і з євреями, але його жарти з
євреями мають інший сутінок. Антін знає, що євреї великі страхополохи.
Він зловживає їх боязкість і полохливість для своїх жартів,
Раз зайшов у нашу пекарню єврей, перекупець пшениці та усякої пашні.
Єврей був чоловік вже літній, заможний і, як чесний крамар і фактор, в
порівнянні з іншими євреями був чоловік поважаний і євреями і панами. В
пекарні в кутку стояла стара заіржавіла рушниця, котра стала вже
іграшкою для моїх менших браті’в. Ця рушниця була, кажучи Антоновою
мовою, одставної мазниці квач. Антін несподівано хапає в руки рушницю,
націляється нею на єврея, та ще в самісінькі груди, й несамовито
кричить: бах! трах!
Крамар захилитався на ногах, одкинув голову назад, зблід, пустив
перелякані очі під лоб і трохи-трохи не зомлів і не гепнув на діл.
– Вже застрелив! Нема Мошка на цьому світі, пішов на той світ! – каже
Антін поважним тоном.
Мошко опам’ятався і почутив, що він ще на цім світі. Він втямив, що
Антін пожартував, опам’ятався, зовсім осутився од одубілості і… одразу
розсердився, спахнув та й кинувся з кулаками на Антона. Але в Антона так
легко потрапить кулаком, як в летючого горобця. Мошко махне кулаком,
Антін крутнеться, мов в’юн, і вже стоїть позад Мошка. Мошків кулак
лупить повітря. Мошко обертається й заміряється кулаком на Антона знов,
але Антін присідає й знов опиняється за спиною в Мошка, а Мошко знов б’є
кулаком повітря. Бідний Мошко вертівся, крутився на всі боки, як муха в
окропі, і нарешті втомився, б’ючись з повітрям. Засапавшись, він сідає
на лаві й одсапує. Антін сідає на ослоні й так само одсапує, неначебто
він справді дуже втомився, ще й спину собі чухає то однією рукою, то
другою, бо буцімто почуває болість од кулаків.
– Ото побив мене Мошко кулаками! аж спина щемить! – каже Антін та ще
й аж сичить, ніби од болісті.
– Потривай же! Я тебе буду позивати в суд, що ти на мене стріляв! –
насилу вимовляє, задихавшись, Мошко.
– А я тебе позиватиму в суд за те, що ти мені кулаками тельбухи
надсадив. Ож подивись лишень! В мене уся спина в синяках,- обзивається
Антін підробленим, ніби гримаючим та сердитим голосом.
Раз прийшла до моєї матері єврейка по якомусь ділу. Моя мати була
тоді в хижці. Двері з тієї комірчини, чи хижки, виходили в сіни. Єврейка
стала на порозі дверей у комірчину й розмовляє собі з матір’ю, взявшись
рукою за клямку й заглядаючи в комірчину. Антін йшов через сіни й
углядів єврейку. Несподівано в його майнула думка налякать її. Він стає
рачки, закрадається до неї й одразу починає скажено гавкать, хапає
зубами за поділ спідниці, гарчить зовсім по-собачому й рве та тріпає
поділ зубами.
– Ой ґвалт! Ой вей! тателе!-криконула єврейка й з переляку вскочила в
комірку, ще й двері причинила за собою. Бідна єврейка аж зблідла з
переляку, але, виглянувши, вона ніде не бачить собаки, тільки Антін
схопився на ноги й регочеться, аж за боки береться.
– А бодай тебе, як ти мене злякав! Навіщо тобі мене лякать? Хіба ти
не знаєш, що я боюся “собаку”? — каже вона й каже поправді: євреї,
здається, нічого в світі не бояться так, як собак, бо ця животина
страшніша для їх од усякої поліції, і її не можна ні підкупити хабарами,
ні підмогоричить.
Раз восени до мого панотця прийшов єврей купувати кулі. Кулі
сторгували. Крамар приїхав по кулі своїм возом і заїхав у клуню, де кулі
були складені в засторонку. Єврей ‘взявся сам скласти кулі на свій віз
само по собі аадля того, щоб насамоті вибрати собі найбільші. Ангін чув
усю ту розмову про кулі. Ще єврей не заїхав у клуню, а Антін вже побіг
туди, виліз на засторонок, врився в кулі та й лежить там насподі,
притаївши дух. Єврей виліз по драбині на засторонок і починає скидать
кулі в віз. Піднімає він одного куля, звідтіль несподівано вискакує
Антін. Він підскочив трохи не під крокви, замахав руками, задриґав
ногами, криконув скаженим диким голосом і знов швидко, хутко врився в
кулі, мов кріт у землю. Єврей перелякався на смерть, спотання скакає з
засторон-ка на віз, з воза на тік і дременув з клуні в двір, не
озираючись. Прибігає він у сіни блідий та переляканий і починає
репетувати.
– Ой вей мір! Ой ґвалт! там у кулях сидить дідько або чорт.
– Який там чорт? Де там той чорт узявся та ще й удень? Ти, мабуть,
сьогодні трохи випив,- кажуть наймички до його.
– Я сам бачив на свої очі,- каже єврей.- Я підняв куля, а звідтіль як
вискочить чорт, як підскочить аж під самісінькі крокви! Криконув та й
десь дівся.
Коли це а клуні виходить Антін і регочеться на всю пельку.
– Та то, може, оцей чорт вискочив з кулів! – кажуть до його наймички,
показуючи на Антона.
– Ні, не цей. Де там цей! То був зовсім не такий, був страшний.
Заверніть мені коні з клуні в двір, бо я туди сам не піду. Не хочу я й
тих кулів брати. Ой-ой-ой!-аж стогне він, хапаючись однією рукою за сухі
груди.- Ой-ой! Там у клуні щось є! Не хочу я тих кулів брать. Там є
нечиста сила.
І справді, він не схотів брати кулів. Як не вмовляли його, що то була
Антонова штука, він не пересвідчився в тому, нікому .не пойняв віри й
зостався при своїй гадці, що в кулях безпремінно заплодився чорт і що
кулі нечисті, трефні, а це й єсть причина, через котру він не візьме
кулів, хоч би йому давали їх дурно.
Одного року літом євреї-кравці шили для нас одежу в нашій пекарні.
Кравці були не стеблівські, а з недалечкого містечка Лисянки. Євреїв
було чотири: три челядники молоді й хазяїн, вже старий, сивуватий дід.
Вони сиділи кругом стола та робили свою роботу, шпортаючи голками й
порпляючись в клаптях краму. В пекарню ввійшов Антін Радивиловський.
Лисянські кравці зовсім його не знали й бачили його вперше. В Антона
несподівано промайнула думка злякать їх, а його фантазія в вигадуванні
штук просто невичерпна, мов безодня, повна цього скарбу.
Антін, поздоровкавшись з кравцями, починає з ними розмовляти й
провадить сяку-таку балачку спокійним тоном людини не домашньої, а
нібито чужої, котра прийшла чогось по ділу.
– А звідкіль ви? чи стеблівські, чи корсунські, чи, може,
богуславські?- питає Антін кравців, стоячи серед пекарні.
– Ні, ми лисянські; шили в Стеблеві в сахарні панам убрання та й сюди
заїхали,- каже старий кравець.
– Що ж це ви шиєте! чи паничам сіртуки, чи що? – питає Антін зовсім
байдужним голосом.
– Це ми шиємо для паничів сіртуки та жилетки,-• каже старий кравець.
Коли це Антін в одну мить бух на діл навзнак! Він звалився, як сніп,
ще й покотився та давай махати руками та дриґать ногами! Сопе, хропе,
важко дише, неначе його кинула на землю чорна хвороба. З ним ніби
сталися дрижаки та корчі. Він одкинув голову, стукає головою об діл,
страшно вивертає очі, пускає їх під лоб; руки й ноги ніби корчить, наче
в конвульсіях.
Кравці з переляку неначе здерев’яніли; вони сидять нерушимо,
витріщивши очі на Антона.
Антін починає вдавати умираючої, конаючої в конвульсіях людини, як
вдають її артисти на сцені. Корчі стають не такі страшні. Антін розкидав
руки й ноги по долівці, й ним вже не кидає об землю. Він тільки
конвульсіино стискає пальці на руках і стягує коліна, то страшно кривить
рота, то роззявляє його, скільки сили; язик висолоплює з рота аж на
бороду; очі зовсім пустив під лоб, тільки блимає білками. Починається
ніби передсмертне конання, хрипіння. Антін от-от дійде через хвилю,
через дві.
Кравці сидять за столом злякані, витріщивши очі; здається, що вони од
несподіванки не можуть і поворушитись. Закон чи звичай забороняє їм
дивиться на лице конаючої, вмираючої людини, і євреї в останню годину
живоття вкривають помираючу людину простирядлом і виходять з хати.
Кравцям треба було втікать з хати, але вмираючий Антін розкидав руки й
ноги впоперек пекарні й заступив їм стежку до дверей. В пекарні не було
наймичок.
Старий кравець якось опам’ятався. Він виліз на лаву, по лаві дійшов
до дверей і вискочив у сіни, а потім надвір.
– Ой, чоловік в пекарні нагло вмер!-репетує він.
– Який чоловік? Де він вмер?- питають в кравця наймички, котрі
порались у дворі.
– Ой! Там у пекарні. Скажіть панотцеві, що якийсь чоловік прийшов у
пекарню, розмовляв з нами, а потім несподівано й раптово на його напали
дрижаки та корчі;’ він впав навзнак та й вмер!-каже кравець, а сам
ледве-зводить дух.
Звістка про наглу смерть якогось чоловіка в пекарні, смерть напрасну,
стривожила всіх у покоях. Усі побігли в пекарню. Антін лежить долі й,
здається, вже зовсім доходить, от-от богу душу оддасть. Він тільки в
корчах дриґає коліньми, піднімаючи вгору наперемінку то одно, то друге
коліно. Голову звело набік, зіньки пішли під лоб.
Коли це Антін несподівано як скочить! ‘встав на ноги та давай
реготаться на всю пекарню. Безщасні молоді челядники, що сиділи за
столом і бачили удавану агонію, тільки повитріщали з дива очі. Всі, хто
був у пекарні, почали й собі реготаться.
Що думали та гадали кравці в час тієї сцени, це трудно вгадати. І їм
вже потім розказали, що всі ті страшні Антонові муки були жартами і, ми
скажемо од себе, так добре вдаваними, що їм позавидував би перворядний
артист.
З своїми близькими родичами Антін Радивиловський не в великому
приятельстві, і все-таки через свою непереможну нахильність до жартів.
Старша Антонова сестра була замужем за дяком в одному маленькому селі
Хиль-ках за верстов сім од Стеблева. Менший Антонів брат Іван жив у
сестри як робітник. Сестра не поважає й не любить Антона, вважаючи на
його, як на вітрогона. Менший брат зненавидів Антона й полаявся та
посварився з ним. Антонові про все байдуже. По своїй вдачі Антонова
сестра правдива його супротилежність. Вона практична людина,
хазяйновита, падкує коло хазяйства. В неї багацько дітей, і вона
наріклива, завсігди клопочеться, все то за роботою, то морочиться з
дітьми як сім’яниста й неза-можня людина. Вона все нарікає на свою долю,
все охає, бідкається, аж стогне, часто навіть, бідкаючись, плаче і при
тому має звичку хапаться обома руками за голову. Природа неначе
пожартувала з цієї сім’ї, неоднаково й дуже однобічно розділила між
братами та сестрою свої дари. Антін – ввесь сміх, жарти та
легкодумність; сестра – уся клопіт, сльози, бідкання та завсідні
разуразні нарікання. А що ж може бути спільного меж сміхом та сльозами?
Невважаючи на недостачу симпатії й спочування лиху своєї сестри,
Антін все-таки часом бував у неї в гостях. Сестра по своєму звичаю зараз