починає зітхать, охати, нарікать на свою важку долю, на своє вбожество,
а потім починає чепляться до Антона та говорити йому на-путіння.
Антонові не подобалась така забавка в гостях: він не любить охкання та
бідкання, ненавидить сльози. Сестра починає напутювать його. Антін
ненавидить уся-кове напутіння, та ще заправлене слізми, неначе перцем.
Він мовчить та кривить своє лице.
– Господи милостивий та милосердний! і що ти за людина? – починає
свою проповідь сестра.- Тобі все смішки, все жарти. Ти ж вже не
маленький, не хлопець, а дорослий, дійшлий чоловік. Хіба ж таки не час
тобі до пуття й до розуму дійти? Он другі люде твого віку вже
поженилися, а ти й досі тиняєшся, й досі байдики б’єш. Ти якийсь
непоміркований, нестатковий. Тобі все смішки та жарти в думці, з котрих
користі, як з цапа молока.
– Підсипай, підсипай перцю в горілку! Буде смачніша.- жартує Антін.
– Господи! що б то сказав наш небіжчик батько, якби оце встав з
домовини,- тягне далі сестра напутіння.
– Нічогісінько не сказав би, а ти от так наговориш три мішки гречаної
вовни,- вже трохи поважно, але не сердито обзивається Антін.
Сестру трудно спинить і впинити: вона почуває потяг до слів та до
читання моралі.
– Кожного тобі зачепить, з кожного насміється! з кожного глузує та
знущається. Не минає ні старого, ні малого. Нема тобі ні сорому, ні
гріха. Чепляється до дівчат, зачіпає молодиць… Господи! в кого ти
вдався? І що ти за людина? – каже далі сестра.
В Антона вже не стає терпіння. Він підступає до сестри й підставляє
полу свого жупана, неначе хоче зібрати в полу перли навчіння та
напутіння, розсипаного сестрою.
– Сип жару в полу, сипі-каже Антін не то сердито, не то жартуючи.
– Взяв би дочку в щербашинського дяка та й жив би, як живуть люде.
Гортань у тебе добра, співати в церкві вмієш,- тягне далі сестра.
– Оту птаху з полив’яним носом? Ще колись ви-клюкає мені очі своїм
носом, як ключкою,-одповідає Антін.
– Нічого те, що в неї гострий ніс, зате ж у її батька і воли, і
корови, і коні, і багацько всякого добра. Помре старий, станеш на його
місці за дяка. А ти все тиняєшся по світі, мов од гіллі одірваний. Де ті
гроші, що береш за службу? За вітром пускаєш… Господи милостивий та
милосердний! – вже не говорить, а якось пищить сестра, хапаючись, неначе
лапаючи себе обома руками за голову. В її маленьких карих очах
навертаються й справді сльози.
– Сип, сип жару! От уже повний припіл насипала. Сип ще в халяву! –
каже Антін і руками розчепірює одну широченьку халяву.
– А боже мій! Що з тебе буде? Доки ти будеш так волочитись по світі
та бурлакувать? Он незабаром посивієш. Подивись лиш на себе в дзеркало!
Он на голові вже сивий волос світиться!-каже сестра вже крізь сльози.-
Ти нічим не пеклюєшся, не падкуєш коло роботи, тільки й падкуєш коло
жартів, а з їх хліба не буде.
Сестрині сльози зовсім роздражнюють Антона. Він присідає перед
сестрою й одставляє комір сорочки на потилиці.
– Насипай ще жару за комір у сорочку, щоб гірше дошкуляло! Отак буде
дошкульніше.
На лавці сидить мовчки менший Антонів брат Іван. Натура дуже
неодномірне поділила свої дари між брата–ми та сестрою. На сестрину
частку випали сльози та практичний розум; Антін загарбав собі сміх та
жарти; меншому братові не припало нічогісінько: він трохи не ідіот і
виродок і, як більша частка ідіотів, невимовне самолюбний, опришкуватий
та гордий. Його доля надарувала потягом та охотою до фізичної праці. З
його вийшов дуже добрий робітник, що ладен робити роботу з раннього
ранку до пізнього вечора. Менший брат зненавидів Антона за його жарти та
смішки з його. Іван, здається, зненавидів саме Антонове обличчя, котре
ніби нудило йому в животі, доводило до блювання. Антонове комедіантство
з сестрою, сестрині сльози – все це доходить до самого Іванового серця.
Він почав встоювати й заступатись за сестру.
– Оттак він усе! Оттак він усе!-починає Іван, сидячи на лаві.- Ти
нестатковита людина, нездатна до роботи; в тебе все жарти та смішки.
Нікого не слухає. Сестра навчає – він не слухає; я навчаю, говорю – він
і вухом не веде.
– Ще й цей блазень починає! На тобі припіл! Сип жару ще в другий
припіл, бо вже один повний! – каже Антін і підставляє другу полу свого
жупана під самісінький Іванів ніс, ще й регочеться, аж заливається.
– Де ти гроші діваєш!-тягне далі сестра.-Скільки ти тих грошей
достаєш, а в кишені нічого нема, нічогісінько! Ой господи милосердний!
Тобі ж треба таки колись ожениться. Підуть діти. Як ти будеш на світі
жити? – клопочеться, аж пищить сестра крізь сльози й знов нащось
хапається обома руками за виски й давить їх, неначе на їх згонить
злість.
– Оттак він усе! Оттак він усе, що б хто не казав йому!-притакує Іван
сестрі.-Своє товче, та й годі.
Антін не витерпів. Він у одповідь на нападаючу на його з двох боків
мораль встругнув штуку. Зараз почав удавать роль ніби людини, котрій
насипали жару в халяви та за комір сорочки.
– Ой, пече, пече, пече! Ой, насипали ж мені оце жару за сорочку.
Ой-ой-ой, пече, пече, пече! Ой вей мір, та-теле, мамеле! – репетує
Антін, скакаючи по хаті, і він
Дриґає ногами, підскакує, як риба на сковороді, неначе йому й справді
насипали в халяви жару, ворушить та крутить спиною й головою, неначе і
справді в його десь шкварчить шкура од жару, і він корчиться, пищить,
сичить, ніби од великої болісти. Антін до дріб’язків удає муки святого
Лаврентія на розпечених ґратках.
Сестра дивиться на це артистичне грання й, задивившись^, перестає
провадить напутіння, та ще й ущипливі. На її жалібних устах з’являється
щось схоже на осміх. Вона з одчаю тільки махнула на Антона рукою:
пропав, мов, чоловік ні за що, ні про що! і вона й сама регочеться. Але
для самолюбного брата невтямна усолода Аито-новим артизмом, і він тягне
далі свою лекцію. Він нев-благаний напутник і силкується напутить брата
й навести на добру путь.
– Оттак він усе! Сестра навчає, а він і вухом не веде! Я
говорю-говорю, а віні мене не слухає, а він скаче. Я навчаю, а він
дуріє, а він скаче. Це якась проява, а не людина,- промовляє Іван.- Ти
навіжена, цапленна, навісна людина! Ти давно сказився й з’їхав з глузду
ще змалку. Слухай!
– Ще б пак такого дурня слухав! – обзивається Антін.- Он гляди лишень
своїх дзвонів. Дав тобі батюшка посторонки в руки, то й дзвони. А то ти
й незугарний дзвонити гаразд.
Іван спахнув і неначе стрибнув з лавки, мов жаром опечений.
– Хто? Я не вмію дзвонить? Я дурний?-не кричав, а шипів сипким
голосом Іван.
– Авжеж не вмієш. Дурно тебе батюшка настановив за генерала над
дзвонами,- дражниться Антін.
– Брешеш ти! Он люде кажуть, що ніхто ще в Хиль-ках не дзвонив так
гарно, як я! От що! – гордовито обзивається Іван.
– Он подивись лиш на свої дзвони. Голуби та горобці так їх побілили,
що вони стали такі гарні, як глиняники, а ти й не догадаєшся пообмивати
їх. Ти думаєш, що ти дзвониш в дзвони? Ти дзвониш в глиняники, от що! –
допікає Антін братові.- Який з тебе паламар? Ти той паламар, “що свічки
поламав”. Ти й паламарувать нездатний.
– Я? я дзвоню в глиняники? Хто? Я! я! – аж прискає Іван, мов кіт,
зачеплений за саме серце. Він показує Антонові свій здоровецький жилавий
кулак, зовсім не-пропорціональний його невеликій кругленькій постаті.
– Що не вмієш, то не вмієш, бо ти незугарний і в дзвони дзвонить,-
нігде правди діти. Создав тебе господь та й кається,- кидає Антін ще
одні смішки по адресі брата.- Ти тільки дурно береш частку приносин до
церкви, дурно їси церковний хліб, от що!
Іван тричі плює набік і оступається в далекий куток хати, аж до полу,
сідає на полу, повертає своє сумне лице до стіни, як роблять маленькі
пещені сердиті діти.
– Дзвонить гаразд не вміє, а ще й сікається до мене, чваниться.
– Я йому даю в руки образи, а він каже – луб’я. Оттак він усе! Я ж
кажу, оттак він усе. Матушка казала, що я найкраще дзвоню на ввесь
повіт, що по всій губернії нема такого дзвонаря, а він своє топче,
неначе він розумніший од матушки. Оттак він усе, та й годі! і сьогодні,
і вчора, і позавчора! хоч сядь та й плач. Я кажу- образи, а він каже –
луб’я,- аж пищить Іван, розмахуючи кулаком.
– Іване! чом же ти не хапаєшся за голову, як Мар’яна? – дражниться
Антін.
– Пху на тебе, сатано!-плює Іван на діл і знов сідає якнайдалі од
Антона, в далекому кутку хати. Антонова сестра Мар’яна, мовчки дивлячись
на цю сцену, з одчаю тільки мах’нула рукою.
Антонів швагер чув цю усю розмову з кімнати через одчинені двері. Він
знав, що в його господі зібрались докупи непомирливі люде, щось таке,
як, приміром, вода, огонь і ще третє щось невловне, невагове. Зять
стямку-вав, що вже настав час вмикнутись в ту тяганину й як-небудь хоч
для форми помирити те, що між собою ніяк не мирить.
– Та годі вже вам жартувать! Давайте ще будемо діло робити! – каже
швагер, прямуючи до шафи, вробленої в кутку кімнати в стіні, як
трикутник, помальований зеленою фарбою.
Він одчиняє шафу й бере з полички синю пляшку з горілкою, вироблену,
як ведмідь, що підвівся на задніх лапах.
– А ходіть лиш до цього ведмедя! І чарка очевидячки зводить їх
докупи. Але Іван не-вблаганий і непомирливий. Він не слухає запросин
швагра, плює ще раз набік і виходить надвір, гуркнувши дверима.
Через кільки тижнів після того в неділю Іван пішов у Стеблів до
крамниць по усякі закупки. Він думав набрати собі дечого на жупан та
жилетку. Сестра доручила йому купити солі, свічок, олії та яловичини на
печеню. І’ва’н, прийшовши в Стеблів, поперед усього зайшов до крамниці,
щоб набрать собі матерії на жупан. Крамар розгорнув перед ним кільки
шматків матерії. Іван вибрав матерію й почав торгуватись. Коли це
несподівано в крамницю входе Антін. Не поздоровкавшись з братом, Антін
обертається передніше до крамаря.
– А це що за чоловік у тебе в крамниці? – питає Антін старого
крамаря-єврея.
– А хіба ж ви не бачите! Це ж ваш брат,- обзивається крамар за
прилавком, само по собі знаючи, що Антін любить жартувати де треба, де й
не треба.
– Який мій брат? Це якийсь волоцюга, заволока, безштанько! А пашпорт
в його є? Нащо ти приймаєш у свою крамницю людей без пашпорта?
– А мені яке діло до того? Мені однаково, кому продавати крам, чи має
він білет, чи не має,- каже крамар.
– А пашпорт, чоловіче, маєш? А коли нема білета, то в тюрму його, в
кайдани! А чого ти, чоловіче, оце прийшов аж за шість верстов до
Стеблева без білета? -обертається Антін до брата.
Іван витріщив очі й тільки мовчки дивиться на Антона.
– Може, це якийсь збіжалий москаль; може, це якийсь волоцюга
приблукав з-за границі. Ого-го! Усяково буває на світі. В волость його
та в холодну, щоб не швендяв по світі дурнички, та ще й без пашпорта. Чи
то мало в Стеблеві вештається тутечки на фабриках усяких приблуді –
репетує з поважною начальницькою міною Антін, мов справді становий
пристав.
Це збурило Іванову душу до самісінького дна. Він дивиться на Антона,
не мовлячи й слова, потім плює, раптом вибігає з крамниці та й дременув
просто за царину до свого села. Він забув навіть і про сестрину
доруче-ність купити солі, олії, свічок та яловичини.
Вертається Іван до сестри.
– А де ж сіль, олія, свічки та яловичина? – питає сестра в Івана.
– Не купив! Не дав купити отой навіжений шибеник,-кричить Іван.-В
крамницю вбіг Антін та чогось причепився причепою до мене, що я прийшов
в Стеблів без пашпорта, та кричить на мене, сікається до мене, як
скажений. Така мене досада взяла, така досада, так я пе-репечалився, що
вже не знав, що робить з досади. Я плюнув трохи не в вічі йому та з
досади додому втік. Оттак він усе! Я ж кажу, він мене колись з’їсть без
солі.
Сестра починає сваритись та гримать, а потім по своєму звичаю
бідкається й плаче. Вона виходе з світлиці, махнувши рукою: пропащі ви
обидва на віки вічнії – неначе хоче вона виявити цим махом руки свою
потаємну думку й одчай.
Довго ще жартував Антін з дівчатами та молодицями, довго залицявся до
їх, але й сам незчувся, як опинився в кайданах Гіменея. Раз Антін одвіз
мене й брата в Київ після великодня і, вертаючись додому порожньом,
зустрів на шляху молоду удову Настю. Настя верталась з Києва з прощі
додому в Стеблів і попросила Антона підвезти її. Антін посадив її на
повозку й завіз до самого Стеблева. Настя була московка, її чоловік десь
зник після війни, і про його ніякої чутки й вістки не було. Од того часу
між Антоном та Настею почалося велике приятельство. Настя без сорому
залицялася до Антона. Вона була не дуже й гарна, але дуже добра й
симпатична своїми невеличкими ясними карими очима, тонкими делікатними
устами та ласкавим осміхом. На кутку Круглику, зараз за єврейськими
хатами на містечку, вона мала свою хатину з городом, була робоча,
поважна, не гультяйка й тиха на вдачу. Настя любила людей веселої вдачі,
а в Стеблеві не було чоловіка, веселішого од Антона. Щовечора Настя було
робить Антонові візити за нашим двором; прала йому плаття, приносила
вечерю в стайню: вареники з сметаною, млинці, мнишики, коржі. Антін не
встояв проти такої принади й однієї неділі несподівано повінчався з
Настею й справив своє весілля. Він покинув у нас службу й перейшов на
життя в Настину хату. Мій панотець дав Насті до рук половину Антонової
плати за ввесь час його служби: він ніколи не давав до рук Антонові усіх
грошей, знаючи про його розтратливість. Половину грошей він давав
Антонові до рук, а половину приховував на чорний день.
Тепер Антонові довелося вибирать для себе спосіб і зайнятку. Мій
панотець порадив йому стать на роботу в стеблівській суконній фабриці й
послав його з листом до директора фабрики. Директор добре знав про
Антонів характер, вагався, чи буде він здатний до якоїсь роботи, і був в
великому клопоті, не знаючи, до якої роботи приставить Антона. Він добре
знав, що як поставить Антона коло машини, то трапилось би так, або Антін
пожартує з машиною й попсує її, або машина од недогляду пожартує з
Антоном, вхопивши зубами його за руку або за ногу. Директор таки добрав
йому місце: посадив Антона з бабами та молодицями скубти вовну, цебто
розскубувать руками випрані й висушені руна вовни. Вагання директора
незабаром таки справдилось.
Антін сів на цю бабську роботу, мов Геркулес коло кужеля в Омфали, і
почав скубти вовну. Така робота при його веселому ворушливому
темпераменті була для його надзвичайно нудна. Антін почав по своєму
звичаю розважать себе жартами, бо його без жартів брала нудьга. Він вже
перенудився, сидячи попліч з бабами.
– Був я колись чоловік, а тепер, горенько моє, між бабами й сам
швидко й незабаром стану бабою. Доведеться мені зовсім побабитись. Ой
бабки! чи нема пак в котрої зайвого очіпка? – казав Антін, обертаючись
до бабів.
– А де ж знайдеться той зайвий очіпок, коли в кожної баби по одному
очіпку на голові, а не по два,- обзивається одна баба.
– Глядіть же, щоб завтра мені будлі-котра принесла очіпок та хустку.
Зав’яжуся, то люде подумають, що й я баба. А то якось тут виходе, ніби
“повний хлівець овець, а між ними один баранець” – каже він загадку.
Антін повертає свій картуз на голові козирком на потилицю. Виходить
щось схоже на жіночий очіпок. Антін з своїм кирпатим носом, з вусами, з
неголеною бруснатою бородою, з здоровим козирком на потилиці виходить і
справді смішний. Він передражнює одну дуже стару стеб-лівську бабу,
роззявляє рота; його спідня губа звішується й труситься.
Баби й молодиці, задивившись на таку комедію, само по собі кидають
роботу й регочуться. Антонові жарти тягнуться один за другим, неначе
безконешник. У бабів і в Антона робота йде, “як мокре горить”. Результат
роботи ввечері показується багацько менший од звичайного щоденного.
Директор мусів одставить Антона од цієї роботи Геркулеса в Омфали й
приставив його до роботи на місці в фабриці нарізному, опрічньому од
робітників. Але Антін недовго служив на фабриці: робота фабрицька на
одному місці з ранку до вечора була для його дуже нудна й швидко
остогидла йому. Він покинув службу в фабриці й став до роботи мужицької,
більш для його цікавої, бо він був рушливий, непосидящий. Але, здається,
Насті часто доводилось працювати самій за двох. Не до такої праці був
здатний Антін. Не для такої праці призначила Антона його вдача. Життя
вчинило велику помилку, повернувши його на таку стежку праці.
Багацько втекло води в Росі, багацько минуло часу й вилилось в
безодню вічності, як Антін оженився. Мені часто доводилось пробувать
літніми вакаціями в Стеблеві й бачитись з Антоном. Антін зостався таким,
яким був і передніше: незмінним штукарем та гумористом. Сім’єве життя ні
кришки не змінило його веселої жвавої вдачі, не змінило його потягу до
штукарства. Антін був по-давньому жвавий, ворушливий, веселий,
по-давньому говорив компліменти дівчатам, жартував з молодицями,
чоловіками, з євреями. Гумор його, як і колись передніше, був
невичерпний, вигадливість в штукарстві безмежна. В його ворушливій
жвавій натурі неначе б’є якесь незсяк-ле життьове джерело веселості,
сміху та жартів, джерело, бризкаюче дужою цівкою, багате на воду,
шумливе, піняче, як сама натура, котра має в своєму життєвому сут-ті
вічне джерело живоття й завсіднього поновління. І здається, в натурі
Антоновій заховується не наша природа, замираюча зимою й поновляюча себе
весною; в йому заховується природа тропічна, завсігди цвітуча, що
осміхається незмінне і синім небом, і нев’янучими квітками, і гарячим
подихом вітру.
Років з тридцять прожив Антін з Настею в Круглику, що потонув в
долині між крутими горбами серед густих садків на горбах, серед зелених
верб на левадах. Його старший син вивчився шевцювать, став добрим
майстром і жив при батькові, займаючись своїм ремеством. Менший син вже
вчився в стеблівській школі. Настя несподівано застудилась, заслабла на
гарячку й померла. Антін зостався без хазяйки з двома синами.
– А де, Антоне, ваша Настя? – спитав я раз Антона, зустрівши його в
Круглику.
– О! уви! вмерла! – каже Антін, згорнувши навхрест на грудях руки й
підвівши очі до неба на зразець прика-янної Магдалини.
Ця Антонова поза була роблено комічна. До інших поз Антін був
нездатний, хоч би йому й трапилось велике горе. З грудей його одначе
вирвалось дуже придавлене зітхання.
– Теперечки як не оженюся, то в Росі втоплюся,- жаргував Антін
по-давньому.
– Де ж ви тепер знайдете собі жінку?-питаю я в його.
– В цілому Стеблеві нема такої Мелегерії Султанівни, якої мені треба.
Мабуть, мені доведеться виписувати з-за границі якусь Милитрису
Кирбітовну,- каже Антін.
– А хто ж вам тепер варить обід та вечерю?
– А хто ж варить. Я та син: варимо вдвох,-каже Антін.-Або так: син
чоботи шиє, а я борщ варю,-од-повідає Антін.
І недоброхіть пригадалась мені гірка доля одставних старих актьорів
та артистів, доля цієї богеми після довгого недбайного циганського життя
й тиняння. Антін, безперечно, підходив своєю вдачею до цієї категорії
людей.
Минуло ще кілька років. В 1889 році я пробував на літніх вакаціях в
Стеблові. Я знов зустрівся з Антоном при оригінальних обставинах.
В Стеблеві збирались ставить нову дзвіницю. Баня й верх старої
дзвіниці вже був зруйнований, зламаний! Треба було одчіплювать і знімати
великого дзвона. Невва-жаючи на жнива, на гарячий робочий час, на
цвинтарі зібралася сила народу. Старі та діти прийшли од цікавості;
чоловіки та парубки прийшли, щоб помогти одчіплювать стопудового дзвона.
Прийшов і Антін Радивиловський само по собі більше од цікавості, ніж од
бажання стати до помочі майстрам. Зняли поміст в середніх етажах і на
блоках спустили дзвона в найнижчий етаж і поставили його на дві товсті й
гладенькі колодки, направлені через двері надвір. Колодки, покладені
рівно, горизонтально, підвели з одного кінця, нахиляючи їх до дверей.
Дзвін помаленьку й повагом посунувся по колодках через двері надвір.
– Як поважно йде, неначе стара княгиня сунеться в кареті, щоб часом
її кісток не розтрусило,- примічає Антін, кмітячи за рушінням дзвона.
Дзвін скотився помаленьку на траву й спинився.
– Тпру! – кричить Антін.- Вже приїхала стара княгиня.
Дзвона обліпили люде, мов мухи, вчепились руками й звалили його
набік. До вух дзвона причепили товстющі вірьовки й почали котить його по
землі до вкопаних в землю двох стовпів з бантиною зверху, на котрій
треба було почепить дзвона. Люде гуртом кинулись до дзвона. За дві
вірьовки вхопилася сотня рук. Коло самого дзвона, вхопившись за
вірьовки, стояли чоловіки, спереду начепля-лись хлопчики, мов раки.
Піднявся шум, галас. “Ну, разом! ну, разом!” – командував майстер. Все,
що було живого на цвинтарі, заворушилось, зашуміло.
Антін вхопив прездорового дрючка, став позад дзвона за стовпищем
народу, підняв дрючка й почав поганяти. Стовпище нагадувало мені
картинки, де були намальовані маси єгиптян, котрі перевозили прездорові
камінюки для будування пірамід.
– Гей, сірий! Цабе, безрогий! А чого ти стягаєшся? Соб, соб, соб!
повертай мерщій! -кричить Антін, махаючи дрючком і наче граючи роль
фараонового пригонича та при-ставника коло робітників, що будували
фараонові піраміди.
– Що ж ти нас поганяєш, а сам не везеш? А запрягайся лишень і сам!
-обзивається титар.
Антін забігає вперед, вмішується в натовп, хапається руками за
вірьовку і напружується з усієї сили. Несподівано вірьовка луснула й
перервалась. Цілий довгий рядок людей, неначе од команди, заразом
звалився на землю, гепнув і ліг. Антін звалився й собі разом з другими.
Почувся невдержний голосний регіт. Усі воднораз схопились і стали на
ноги, а регіт не перестає. Я наблизився до місця катастрофи. Дивлюсь,
Антін лежить на спині й Дриґає ногами та махає руками, неначе гуска,
перекинута догори ногами, котра дриґає лапками, силкується встать і ніяк
не може, і тільки крутить довгою шиєю та червоним дзьобом.
– Гей, киктяр (титар)! давай лиш доктора! Ой, вбився ж я на смерть!
Ой, рятуйте! мерщій, швидчій! бо от-от вмру. З дзвона впав,- репетує
Антін, дриґаючи ногами та махаючи руками.
– Хіба ж ти з дзвіниці впав, що до тебе треба ще й доктора кликать?
От я тобі дам ліків, ‘що й сам схопишся та не потрапиш, кудою і
втікать,- каже титар, замахую-чись на Антона здоровим дрючком.
Антін схопився на ноги, мов жвавий хлопчик, на котрого замахнулись
різкою. А тим часом Антонові в той час стукнуло 63 роки! Антін вже
значно неначе поменшав у тілі, бо таки дс>-5ре зсохся. На його жилавій
шиї стали примітні сухі жили, неначе шнурки: уся шия стала схожа на
пучок шнурків, обтягнутих тонкою шкуркою. На голові світиться невеличка
лисина. Руки й ноги стали сухі, жилаві; білі зуби пожовкли. Але,
невважаючи на ці прикмети старості, Антін по-давньому виявляє жвавість,
меткість, проворність молодого жвавого школяра. Очі в його світяться й
блищать, як і передніше. Волосся на голові ледве-ледве починає сивіть.
Він жартує й смішить по-давньому, але вигадливість жартів в його вже не
така. Він вже згасає: з дівчатами зовсім не жартує. Сагайдак його
гострих стріл очевидячки спорожнився. До молодиць він чепляє-ться часом.
Іноді він повторює давні свої жарти, неначе твердо вивчені лекції, але
вогонь його гумористичної творчості не згас до решти, і якась комашина
жвавість та во-рушливість ще кипить в його тілі. Він зовсім не
скидається ще на старого діда.
Того-таки літа в тихий та ясний вечір в місяці липці я пішов на
прогуляння в садовий куток Стеблева, в Круг-лик. Походивши стежками по
зелених левадах в долині та по садках, я вертався додому. Я помаленьку
йшов улицею до виходу з Круглика коло поетичної оселі старого Те-решка,
коло його зеленої левади, котра од дороги була обставлена рядком
столітніх верб. Ці верби були вже старі-престарі та товстющі, ще годів
сорок до того, як я був ще малим хлопцем і гуляв у холодку під ними.
Зрубані зверху вже не раз, ці верби стали схожі на рядок високих барил
або кадовбів, багацько ширших вгорі, ніж унизу; зверху цих ніби барил
обхоплювали ці стовбури, неначе кружала або вінки в товстих стовбурах,,
котрі були самі вже такі товсті, як справдешні старі верби, що виросли з
густих паростків навкруги старих пнів. Між цими верхніми стовбурами на
кожній старій вербі можна лягти людині, тільки трохи підобгавши ноги та
коліна. На зрубаних місцях вгорі зеленів мох та усякове зілля, росло
зелене бадилля, мов на землі. За цими чорними старими вербами блищала
зелена левада в неширокій долині, неначе застелена ясно-зеленим сукном.
По другий бік насупроти попід маленькими горбами левада обрамована
довгою гірляндою калинових кущів Калинова гірлянда в’ється звивчасто, як
уж, і неначе уся горить, вкрита пучками червоних китяхів. Серед левади в
низенькій, сливе при самій землі криниці блищить вода, неначе ясне очко
левади. На горбах за калиною, як зелена хмара, виступав старий садок, а
з садка виглядали стовпчики ґанку коло чималої білої гарної Терешкової
хати. Хата неначе дивиться на леваду ясними блискучими вікнами та
зеленими віконницями.
Тихою ходою я йшов цією чудовою вербовою алеєю, вдихаючи в себе
повними грудьми вогке чисте повітря, усолоджуючи душу тишею та спокоєм в
цьому пишному закуточку. Згадки про дитячі давні мої літа роєм пролітали
передо мною, неначе веселі ластівки вилися та грали в зеленому вербовому
листі. Я ввесь ніби потонув у згадках про минувше й задумався… Передо
мною майнули картини давнього минувшого часу, виринали в пам’яті, неначе
виходили з сизої далечі, з сизого туману. От я ніби гуляю надвечір у
неділю маленьким хлопцем під цими самими вербами з своєю матір’ю. Через
леваду мені видно на пригорку чистенький Терешків ґанок. На лавці в
ґанку сидить старий сухорлявий Терешко з здоровою прозірною книжкою в
руках. Він читає “Житія святих”, поважно наморщивши чоло; очі заслонені
здоровецькими окулярами. Ці окуляри здаються мені неначе витріщені й
випнуті наверх власні Терешкові очі. Терешко із такими жаб’ячими очима
здавався тоді мені дуже чудним і смішним. Я починаю реготаться без
сорому, голосно. Мій сміх аж лящить попід вербами, а мати мене спиняє,
щоб Терешко часом’ не почув та не зобидився. Коло Терешка, цього
стеблів-ського аскета, сидить Терещиха, висока, поставна, рівна станом,
тілиста й рум’яна, як півонія. На шиї в неї разки товстого різаного
доброго намиста з трьома золотими дукачами; червона з чорними квітками
шовкова хустка на голові сяє через гілля, неначе пучок червоних зірок;
сорочка біла, вишивана серед зеленого гілля аж лиснить. Терещиха
вгляділа нас і запрошує до себе в світлицю. Ми входимо в садок і
стежечкою йдемо трошки вгору до ґанку попід старими грушами та
черешнями. Ми сідаємо на лавці в ґанку. Терешко починає розмову з
матір’ю про святих. Мене цікавлять більше здорові груші дулі, що облили
рясно-прерясно зелене гілля, аж гнуть його додолу. Терещиха, хоч сама
бездітна, вгадала мої притаяні думки: пішла в садок, нарвала повний
полумисок здорових груш, Ще й поклала зверху троє червоних яблучок…
І тепер я викликав у пам’яті згадки про ту картину давнього минувшого
часу. Вже давно помер Терешко, померла й Терещиха; вже давно інші люде
сидять на тому ґанку з повирізуваними штучно колонками, а я все ніби
бачу слабовитого Терешка з книжкою в руках, неначе якогось аскета-ченця
в зеленій дикій пущі, а попліч з ним червоновиду та повновиду Терещиху в
червоних сап’янцях, котра мені уявляється й привиджується, мов та Гера
давньої Еллади серед пишнозелених гаїв Олімпу. Натура неначе встругнула
Антонів жарт, звівши до пари ченця-аскета й Афродіту.
Вже й той кругликівський чернець давно помер, вже й пишної
кругликівської Гери давно нема на світі; а їх левада зеленіє
по-давньому, а їх верби стали ще густіші, ще товщі і, може, переживуть
іще не одну кругликівську Геру. Якась тиха задума несподівано спала мені
на душу серед глибокого вечірнього спокою. Тінь од садка посовувалась на
зелену леваду. Впало сонце за гори, впала тінь на усю леваду; спала
задума й тиха жалість на мою душу, що на світі неначе нема незмінливого
буття, а тільки плине щось текуче, змінне, якась швидко минаюча
буваємість, якесь тільки мигаюче бування, схоже на мигаючі й швидко
гаснучі іскри блискавки.
Коли це несподівано бачу, в кінці алеї на голому горбику над
маленьким ставочком стоїть якась постать в оригінальній позі монумента:
одна нога одставлена уперед; одна рука по-козацькій взялась убік, друга
піднялась вище од голови вгору й неначе обтінює її. Проти червоного фону
заходу ця постать здавалась чорним обвідом людини, темним силуетом
якогось монумента, випадково поставленого в цьому пишному закутку.
Монумент пречудове підходив до виходу з тієї столітньої алеї
патріархів-верб.