Іван Нечуй-Левицький. “Українські гумористи та штукарі”

“Що за оказіяі – думаю я.- Ні мужикові, ні євреєві з містечка і в
голову не прийде стати в такій чудній позі, а п’яний чоловік так само
незугарний зробити з рук та з ніг таких мудро вигаданих закарлючок.
Я спинився й стояв в недомислі, що то за постать манячить, мов
намальована на червонястому небі. Приходжу я ближче до тієї фігури, вона
ворушиться й оддає мені честь під козирок по-солдатському. Я зараз
догадався, що то на горбику стовбичить Антін. Він, зустрічаючись зо
мною, все вітає мене цим військовим знаком. Монументальну позитуру
Антін, мабуть, вкрав з обкладок московського календаря, де намальований
монумент Мініна та Пожарського. Я несамохіть зареготався в вічі
Антонові^
– Добривечір вам! – обзивається до мене живісінький монумент з горба.
– Доброго здоров’я! – кажу я в одповідь.- Чи це ви? А я вас здалеки
та ще в такій премудрій позитурі й не впізнав.
– Оджеж скільки раз гуляєте в Круглику, а в мою хатину й не
вступите,- каже Антін, показуючи на перелаз у свій двір, бо воріт у двір
не було, як не було коло хати й самого двора, хазяйського, втертого,
вбитого, мов тік, возами та худобою.
Ми переступили через низенький перелаз. Оселя Анто-нова була
невеличка. Увесь огород було видко як на долоні; нігде було й оком
зачепитись. Житло його було старе, низьке; кругом хати пусто, тільки
скрізь зеленів густий, як руно, зелений шпориш та зелені грядки на
огороді. Тільки за хатою стриміло кілька старих вишень та проти хати в
кутку коло тину стояла невеличка повіточка під старою грушею. Мов
соловейкова пісня, промайнула молодість, промайнуло й усе живоття цього
оригінального чоловіка. Він не звив собі доброго міцного гнізда та
кубельця за весь свій довгий вік.
Антін запросив мене до хати. Хата мазанка, збита з глини пополовині з
соломою, стара, низенька, але не тісна. Чистота й порядність в хаті
зразцева. В печі палав сухий трусок. Коло печі поралась Антонова
невістка, невеличка на зріст, молоденька, зав’язана новою квітчастою
хусткою. Вона красуня: обличчя класичне, лице матове, очі пишні, чималі,
темні, блискучі й трохи подовжасті, як у молдаванок. Антонова вподоба в
красі, його розуміння доладності виявилось і в його сина. Невістка пекла
млинці на сковороді, то висовувала її з печі, то присовувала до жару.
Полум’я нагріло її біло-матові делікатні щоки й навело на їх рум’янці.
Я сів на дерев’яному липовому стільці з спинкою кінець столу й почав
розмову з Антоном та з його невісткою то про се, то про те.
– От теперечки я вже не варю сам борщу! Хвалить бога, невістку маю,-
почав Антін.- Тільки шкода, що хата моя мала. Оце думаю накликати бабів
з усього Круг-лика, поставлю могорича та поставлю їх кругом печі; вони
обіпруться руками об піч та й посунуть її трохи в сіни, а я тоді
перегороджу хату, та й буде в мене і світлиця, і друга ще кімната, бо
діти живуть у кімнаті, а я, мов панюга, сплю в світлиці.
– Глядіть лишень, щоб баби часом не побились коло печі, бо піч – це
якесь закляте місце для бабів, де вони доконче чогось посваряться й
полаються,-кажу я до Антона.
– Коли б пак часом і справді не вийшло так, як співають у колядці:
Ой пішли баби колядувати;
Наколядували кишок
Аж повний мішок.
А кишки дмуться,
А баби б’ються.
Рачкинди-динди!
Греч по колінця завшинди!
проспівав Антін жартовливу колядку, неначе комічні куплети, скоса
позираючи на красуню-невістку й натякаючи на щось. Я втямив це
натякання: молода невісточка, хоч і молоденька ще, була з таківських, що
дмуться… Лучче жилося Антонові за небіжки, доброї та тихої Насті…
– Нащо ж це ви печете млинці? Сьогодні ж, здається, не Меланки?*-
спитав я в Антона.
– Хоч і не Меланки, а було щось таке, як Меланки,- обізвалась
Антонова невістка, очевидячки, не дуже вдоволена імпровізованими
Меланками, цебто загаданою їй роботою та тяганиною з млинцями. В її
розмові, звичайній і ласкавій, прохоплювалась роздратованість нервової
людини.
– Та то, бачте, до мене сьогодні зійшлися гості,- почав Антін,-
трапилась оказія: наша кішка давно ходить вагітна, а це несподівано
обродинилась.
– Хто ж це був у вас в гостях? – спитав я Антона.
– Та було їх, хвалить бога, чимало і з Стеблева, і звідусіль,-каже
Антін і, розчепіривши п’ять пальців лівої руки, почав лічити гостей по
пальцях, нагинаючи палець за пальцем до долоні: був Георг – аглицький
милорд, був
– На країні селяни печуть млинці доконче на св. Мелані! напередодні
Нового року. Це якісь “обрядові” млинці в знак повернення сонця з зими
на літо, бо млинці круглі, як сонце. З першим млинцем дівчата ходять
підслухать попід віконцями, щоб вгадать, чи вийдуть вони заміж того ж
таки року. Як котра почує слово “піди” або “йти”, то та й вийде
незабаром заміж.-Прим. І. Нечуя-Левицького (ред.). .
Бова Королевич, був Єруслан Лазаревич, були рипиця й капиця з Глеком
Макітровичем, була й нем’ята шкура, був старий шкарбан з жінкою, був
смердячий одуд з своєю посмітюхою, була й Мелегерія Султанівна, була й
Мелет-риса Кирбитівна, була й Макітра Макогонівна, була й та, що ротом
дише, а носом свистить, була недопечена перепічка, була й перепечена
пампушка, була й птаха з полив’яним червоним носом, була й одеська
дрохва з одру1-баним хвостом, була й та, що одним оком дивиться на
стелю, а другим у помийницю…
Антін перелічував свою цікаву колекцію гостей, вже й не знаю, котрий
раз пригинаючи до долоні пальцем правої руки наперемінку пальці лівої
руки.
– Де ж вони помістились у вас в оцій світлиці, коли їх насходилась
кучугура? – питаю я в Антона.
– Одні на лавці, а як випили, то опинились під лавою; одні на полу,
другі під полом, та й усім місця стало.
– А де ж ви вже посадовили ту особу, що ротом дише, а носом свистить?
Мабуть, на почестивому місці, за столом на покуті,- питав я всмішки.
– Та сиділа ж на покуті за столом, а потім чогось опинилась під
столом,- каже Антін.
– Чим же ви тепер живете? – питав я в Антона.
– Божим духом живу,- каже Антін,- тепер я служу в міщанській… чи то
пак, в жидівській управі за 25 карбованців на рік за розсильщика. Якось
живемо й хліб жуємо, ще й горілочку п’ємо, поки сторчака в сиру землю
дамо.
– Мабуть, для вас ще не швидко прийде той сторчак; доведеться ще
довго кидати в рот чарку, як шапку,- кажу я до Антона.
– Дай, господи! – патетично викрикує Антін.- А ЧИ то правда, що
кажуть, нібито вже помер Феофан Гаврилович Лебединцев?-несподівано
спитав він у мене. •’
– Вмер. А хіба ж ви його знали?
– Ще б пак не знав! Знав, бо я з ним вчився вкупі в першому класі в
Богуславі в училищі,- каже Антін.
– Що ж, чи дружили ви з ним? Чи були близькими приятелями? -спитав я
в Антона.
– Були не дуже близькі: він був першим учеником у класі, а я
останнім. Це не близький світ! Кажуть, що він вийшов у великі пани, а от
мені довелось коням хвости крутить,- каже Антін.
Антонів жарт навів на мене смутні думи. На Україні багатьом-багатьом
талантам часом трохи не доводиться коням хвости крутить. Це відомий
художник маляр Айва-зовський, сам родом з Криму, примітив в своїй
автобіографії, що на південній Росії таланти трохи не валяються на
вулицях, і… їх тільки ніхто не підіймає (додам я од себе), щоб довести
до пуття. Антін Радивиловський, безперечно, дужий комічний талант
самородний, самосійний. В його жартах, в його штукарстві неначебто
багацько “школяр-ництва”, але треба пригадать, що Антін був у школі
всього-на-всього, може, рік і не встиг убгати в себе всієї премудрості
жартів “щколярництва” та пустування. Йому вже стукнуло років з 20, як
він з’явився в Стеблеві. До того часу він проживав то в батька в селі
Хильках, то в родичів десь коло Канева. 43 роки прожив він вже в
Стеблові; 43 роки він забавляє стеблівців своїми жартами та штуками. Ця
здатність в йому, сказати б, доживотня, коли не загасла ще на 63-му року
живоття. Школярництво не буває таке живуче. Здатність і велика невдержна
охота до усякого комічного грання, здатність викидати усякі штуки,
вигадливість в жартах виявляють захований в Антонові дужий комічний
талант, загинувший в безвісті, в пущі, в тій самій пущі, пишній,
затіненій багатими садками, з котрої випадком вилинув соловейком на
широкий світ божий Шевченків геній. Якби пак це трапилось і з Антоном,
може б не одні стеблівські дівчата й дядьки регота- | лись до сліз,
забавляючись його смішними жартами. Може Д б од його заразливого та
заметливого сміху засміялись і -Д “одеські дрохви”, і “петербурзькі
корови”, і усякі “єги-Г пецькі одуди”, і усякі “Мелегерії Султанівни”.
Якби це^^Н трапилось, хто знає, може б примітили й той веселий закуток в
ярах, котрий виростив Антона й напоїв своїм повітрям цю оригінальну
особість; може б примітили і ті чорні очі, котрі його чарували й
надихували його гумором та веселими жартами…
Антін Андрійович Радивиловський жив довго. Він помер на 81 року й
сливе до кінця свого живоття не втратив і природженої веселості,
жвавості в розмові, в рушіннях і потягу до веселих жартів. За все своє
живоття мені не доводилось бачить такого кміти над людьми, яким був
Антін. Його бистрі темні очі зорили по людях бистро, якось допитливо,
неначе проймали наскрізь людей, котрі впали йому в очі. Така кмітлива
була й його сестра Мар’яна. Але вона наче недобачала, що було смішного в
людях, і вважала на людей більше з практичного погляду. Антонів брат так
само жив довго, більше ніж сімдесят год. Як не було в його роботи, він
ішов у повітку, де стояли жорна, сідав і крутив жорна, встромивши кілок
у дірку в камені, що висів на бантині на вірьовці над жорнами. Тоді ще
на селах у людей не вивелись стародавні жорна та ножані ступи, щоб дома
й молоть пашню на борошно, і товкти просо на пшоно в той час, як у Росі
й у ставках висихала в жнива вода і млини не мололи часом цілий місяць
*.
– Нащо ти, Іване, крутиш жорна? Хіба в тебе роботи нема? – було часом
питаю в його, як приїжджаю в Хильки.
– Мелю, бо в швагра борошна мало. Не буде з чого варить гречаних
галушок. А я так люблю гречані галушки з вишкварками, що й снідав би
галушки, і обідав, і полуднував, і підвечіркував, ще й вечеряв би. А
Мар’яна мені таки годить. У неї купа дітей; з’їжа велика, то я й мелю на
борошно, щоб настачить харчі на всю сім’ю.
– Чом, ти, Іване, й досі не оженився? Аджеж тобі час би й ожениться!
– Егеї тепер такі горді панни, що я як заговорю до будлі-котрої, то
вона кирпу гне, говорить зо мною не хоче.
Я зирнув на його кругле лице з кудлатими бровами, з кудлатими
вусиками, з зеленими, як у кота, очима, і мені уявилось, що за жорнами
сидить зеленоокий кіт і меле гречку. Я стямкував, чого панни
одвертаються од його й не хотять навіть з ним говорить.
Чи садовити Антона на Олімп за стіл, чи ні? Це питання покидаю як
змагальне. Олімп сердитий на нас ще од часів Котляревського, од часів
його “Перелицьованої Енеїди”. Ще Котляревський допік олімпійцям своїми
жартами. А тут ще Антін, випивши за столом богів чарку нектару, як
шапку, ще встругнув би штуку якому-небудь богові, назвавши його
“одставним козобарабанщиком”, а яку-небудь божицю продражнив би тією
птахою, що курчата хапає. Цур їм, тим богам та божицям! Антін, зігрі
—- * Ймення й прізвища усіх дійових осіб в оповіданні не змінені, й
усі події й вчинки їх не змінені й виложені без усяких додатків. Та й
додавать що-небудь цікавіше од того, що мені довелося бачить і чути,
було б зайвим і нецікавим.- Прим. І. Нечуя-Левицького (ред.).

тий чорними очима “волооких богинь”, може б пішов навприсідки, та ще
й підкинув би вгору прилавок з полумисками олімпійської амброзії й
пляшками нектару.
Боги та божиці тоді зостались би голодні. А голодні боги – це не
жарти. Тоді який-небудь одноокий Циклоп, котрий трохи не з’їв у печері
Одісея, може, з’їв би самого Антона. Цур, пек цим богам! Я вернув би
Антона не в таку давню давнину: посадив би його за писарський стіл в
Запорозькій Січі. Він не спасував би в жартах перед своїм переднішцем,
написавшим відому грамоту до турецького султана, в котрій він потріпує
його єрусалимським пивоваром, антіохійським свинопасом та нашого бога
дурнем. Антін потрапив би надряпать до султана таку грамоту, од котрої
султан з своїм причтом чхав би та крутив носом до самої смерті.
Між сучасними Антонові штукарями мені відомі ще два
штукарі-гумористи, їх жарти, їх гумор мали таку саму прикметність, такий
штиб жартів, як і Антонові жарти. То були люде однакового з Антоном
штукарського типу, були його двойчатниками, але обидва вони не мали
такої надзвичайної жвавості, ворушливості, такої вигадливості в штучках,
якою визначувався Антін. Один з їх добродій Лисінський був урядовцем в
повітовому місті Василькові, а потім перейшов на урядову службу в Київ;
другий був передніше на службі, здається, в містечку Корсуні й швидко
так само перейшов у Київ. їх жарти були направлені на всіх і на все: на
селян, євреїв, на провінціальну інтелігенцію, а найбільше на паній та
панів у провінції, а в Києві – на міщанок та міщан. Але обидва ці
штукарі слабкіші при порівнянні їх з Антоном, і через те ми про їх
говорити не будемо.
Окрім штукарів, в ті ще не так давні часи, цебто в сорокових роках, в
нашому краї визначувались ще люде іншого типу, так само оригінального:
то були якісь химерники, люде трохи химерні, і вони стали відомі в
околиці своїм чудасійством та чудернацтвом. Один священик, Петро Лу..
.ич Трезвінський, чоловік розумний і просвічений, увесь свій вік прожив
якимсь аскетом: їв часто за обідом в себе дома, навіть у гостях тільки
одну-яотраву. борщ, в гості нікуди не їздив, і в себе гостей ніколи не
приймав, і не запрошував нікого зумисне до себе в гості, любив жити в
самотині, зачинившись в своїй кімнаті з книжками, його кімната була
схожа на кабінет вченого трудівника, або на просту хатину давнього
запорожця, або на келію ченця-аскета. В кімнаті стояло тверде ліжко,
стіл, один стілець, і висіла на стіні поличка з книжками. В його завжди
зачинену кімнату не насмілювались входить ні слуги, ні один і єдиний
син, ні жінка. Вбирався він дуже просто, навіть убого, носив одну
одежину доти, доки вона зношувалась до решти, і тоді справляв собі
другу. В кімнаті й світлиці висіло на стінах тільки по одному образу в
куточку. В покоях було сливе голо, порожньо, гірше, ніж в монастирських
чернечих келіях. Ця порожнеча та простота в кімнатах пригадувала
простоту давніх козаків, а найбільше запорожців, од котрих він виводив
по традиції свій родовід.
Після зруйнування Запорізької Січі 1775 року царицею Катериною II два
запорозькі козаки, на прізвище Мики-тенки, втекли з Запоріжжя за Дніпро,
в Чигиринщину, цебто по-тодішньому – за границю, в Польщу. Один з їх
назвав себе Трезвінським, а брат його прийняв прізвище- Коцевольський.
Обидва брати були письменні, співали на криласі в запорозькій церкві й
добре знали церковний устав та церковну одправу. На Правобережній
Україні в той час саме після Уманської різанини 1768 року Ґонти й
Залізняка, після “Гайдамаччини”, знов розпочалося в краї силування
українського народу до приставання на католицьку віру або принаймні до
унії. Вони обидва повисвячува-лись на священиків і стали до оборони
своєї віри, що, як відомо, було прапором й обітницею кожного запорожця в
Січі.
О. Петро Лукич, певно, був на вдачу істинно запорожцем. В йому,
здається, ще не видихався дух стародавніх запорожців, але був на якийсь
свій онрічній зра-зець: в його був примітний потяг до простоти в
обставі, в одяганні, неначе в давнього запорожця, нехтування панських
збитків і панських витребеньок у їжі, в убранні покоїв та й самого себе,
нахильність ніби до аскетизму монастирського або старовинного
запорозького. Од такої його вдачі й виходило багацько дечого химерного й
чудернацького в його житті. На його тоді вважали як на оригінальну
людину, котру в наш час продражнили б психопатом.
Петро Лукич був високий на зріст, поставний, плечистий, які були й
усі п’ять братів. Усі вони були голосисті, любили співать, а три з їх
вміли грати на скрипці, ще й четвертий любив грать на гітарі. В домі їх
батька
був неначе свій завсідній хор співців українських народних пісень та
модних романсів. Усі вони були жваві, веселі, говорючі й жартовливі на
вдачу. Навіть найстарший з їх Петро Лук. . .ич, поважна й розумна
людина, часом любив кидати несподівано гострі насмішкуваті слівця, од
которих недобре гикалось тим, на кого вони були кинуті.
В його було тільки два сини. Старший хлопчик захирів і вмер; менший
виріс і вдався в батька з лиця, але не на вдачу. Батько ще змалку зучив
синка усім казать, “ти”, а не “ви”, навіть йому й матері.
– Кажи всім “ти”, а не “ви”, бо всі люде рівня. Тепер пішла чудна
поведенція: пани кажуть мужикам “ти”, а мужики кажуть панам “ви”, неначе
усі люде неоднакові. А колись було не так. Кажи, синку, на всіх “ти”: і
старим, і молодим, і панам, і паніям.
І син зучився тикать усім так, що насилу одучився потім згодом, як
вже виріс. В наш час це не було б чудно та дивно, бо вже пішла
поведенція в панів, щоб діти батькам тикали, але в той давній час така
рівність в мові запанібрата з батьками й дідами здавалась дуже
чудернацькою. З цієї причини на Петра Лук. . .ича вважали як на
химерника й якусь прояву між батюшками, надто видатну на селі.
Його незабаром настановили благочинним як видатну людину в околиці.
Він згодився прийнять цей чин з охотою. Але на цей раз він поставив у
своїй кімнаті ще два стільці коло стола: для себе й задля одного або
двох гостей, що прибували до його по усякових ділах само по собі не на
довгий час. І тільки як кінчався рік, перед різдвом, та на святках перед
Новим роком та орданню його господиня вітала в своєму домі наїзд і…
була на той час неначе не господиня в домі, а ніби в когось у гостях.
Жінка купила собі “добре намисто”, цебто коралі, та ще й товсті, бо
тоді була поведенція на товсті коралі. В неділю вона почепила на шию
червоне намисто. На обід вона ввійшла в коралях на шиї й сіла за стіл.
– Господи Іісусе Христеї – аж перехрестився Петро Лук. . .ич, сідаючи
за стіл.- Іродіяда! їй-богу, Іродіяда! Чи це ти почепила якусь ману на
шию, щоб звеселять бога й його святих? – піднімав він на сміх свою
жінку.
– Та тепер же пішла поведенція на добре намисто. Інші ж убираються,
то й я вбралась,- одказує жінка.
– Оце убралась! “як чорт на заутреню”, щоб людей спокушать та
наводити на гріх у церкві,- сміявся він з жінки.
Раз він, йдучи до Києва, заїхав по дорозі до своєї сестри. Сестра й
швагер дуже любили картини. В великій світлиці три стіни були обвішані
образами в двох кутках, а далі картинами. Він увійшов у світлицю, зорив
довго очима по стінах та потім каже:
– Господи! чи це в тебе монастирська церква, чи музей картин? Нащо
вони тобі здалися? Не знаю, чи хреститись, чи дивитись на оті панянки з
котиками в руках.
Сестра, рада братові, зготувала на обід три потрави. Подали обід,
випили по чарці. Він виїв дві тарілки борщу, встав з-за столу й
хреститься до образів. Сестра просить сісти: подають печену курку й
бабку; вона просить його їсти.
– Я не хочу! Доволі з мене борщу, а курятиною повечеряю. Годі! спать
хочу, здорожився.- І він взяв з канапи сап’яну подушку й пішов у клуню
спать на засторонку.
Він дуже любив птицю: держав гуси, індики, завів цесарки, десь купив
павича й дві пави. Любив придомаш-нювати галки. Кури їх били й клювали,
а потім звикали до їх. Раз він десь достав собі, й вигодував, і
придомаш-нив орла. Орел виріс і дибає собі по кімнатах з приборканими
крилами та по дворі, як індик. Хазяїнові втіха, але орел почав
немилосердно вбивати кури, качки й навіть гуси, і незабаром в
хазяйському дворі не зосталось ні однієї птиці. Повбивавши хазяйську
птицю, орел кинувся лущить кури та качки по сусідських дворах. На
прохання своєї жінки, на жаління й нахвалку сусід він не звертав ні
найменшої вваги.
Він був чоловік розумний, й поміркований, але страшенно упертий на
вдачу, закатований. Його не можна було нізащо в світі ні впрохати, ні
вблагать. Як більше його просили та благали, він ставав ще упертіший.
Усякі благання неначе тільки дратували його завзятущу вдачу й тільки
сердили його. Сусіди терпіли, терпіли, а потім кілками вбили того
хижака. Але в його була якась прилюб-ність до птаства. Він швидко достав
не таких хижих птиць, а чорних воронів і вигодував їх, але й ворони
перехапали усі курчата і в хазяйському дворі, і в сусід, за що їм мужики
завдали таку саму кару, як і орлові. Химерник одягався сливе вбого й
просто, сам любив простоту в усьому, не любив, щоб і жінка його гарно
вбиралась. Цей нарікливии химерник допікав настирливо й своїй жінці
своїми смішками за кожну модну одежину! (*)
Київ. 1890 року.

ПРИМІТКИ

3 Мар’яни Андріївни неначе насміялася доля. Третій її син Феоктист
Петрович Левицький, певно, вдався в свого дядька Антона Андрійовича, а
не в матір та батька, хазяйновитого й жартовли-вого Петра Степановича
Левицького. Феоктист Петрович покинув духовну школу й поїхав до
Петербурга, щоб здійснить свою мрію й свій потяг до театру. В його був
гарний голос – горьовий бас. Він пристав у Києві до митрополітанської
півчої й поїхав з хором в Петербург, а згодом перейшов у хор
Ісакіївського собору. Професори петербурзької консерваторії зумисне
ходили в собор, ставали коло криласа, підслуховували, котрий півчий
видатніший на голос, і запрошували ходити в консерваторію і вчитись
співать без плати за право вчення. Феоктнст скінчив курс співу і вступив
в київську оперу. Раз якось його мати прибула в Київ на прощу саме тоді,
як син співав і грав в опері роль “Мельника” (мірошника). Син зумисне
привів свою матір в убірну кімнату для артистів за сценою, щоб вона
досвідчилась і дізналась, іцо то таке театр та опера. Він почав
перебираться за мірошника, убрався в просту свиту й штани, напнув голову
рудим патлатим париком; парикмахер причепив йому сиву бороду, а він
перед дзеркалом сидів і намазував щоки, малював на лобі густі пелехаті
брови. Мати довго дивилась, а далі почала плакати. Син сміявся й
спитався: “Чого ви, мамо, так гірко плачете?” А вона каже: “Навіщо ото
вони мордують мою дитину; опаскудили лице, й брови, й голову, наділи
свиту й взули тебе, сину, в старі шкарбани-чоботища. Боже мій! що це в
тебе за служба? Це ж глум, якісь смішки! тут знущаються над тобою та
мордують тебе, неначе якісь бузувіри, бусурмени. Кидай оцю паскудну
службу та тікай додому зараз зо мною. Невже я вигодувала й виростила
тебе задля того, щоб оті люде глузували з тебе й піднімали тебе на
смішки, як твого дядька Антона?”
– Але ж, мамо, дядькові ніхто не платив за смішки, а мені за ці
смішки тут платять добрі гроші,- обзивається син.
– Цур їм, пек їм, тим грошам! Я й тим грошам не рада, як оце дивлюся
й бачу, що тут піднімають тебе на смішки та на глум, мов твого дядька
Івана. А батько твій ще й радий, що ти нібито вийшов у люде. Це гарні
люде! Зараз-таки вертайся зо мною додому та напитуй собі будлі-де іншу
луччу службу. Кидай оте чортовиння з бутвинням таки зараз!
Син поставив її за лаштунками, щоб вона послухала, як він співатиме,
й побачила натовп публіки. Мати довго стояла й слухала; їй сподобались
співи, і вона таки дометикувалась, що син тільки удає дуже штучно
мужика-мірошника. Але це все незабаром їй обридло, і вона каже синові:
“Уся ця панська забавка гарна, але я ж не дурна дівка, щоб до півночі
слухати музики”. І вона дременула додому й зараз лягла спати, щоб не
опізнитись на ранню службу божу в Михайлівському монастирі, та зрання
запричаститься, і спокутувать гріх за музику й співи, котрі вона слухала
в театрі хоч і недоброхіть, бо син присилував їй й спокусив на той гріх,
вчинити котрого вона і в думці не мала.

Страницы: 1 2 3 4 5 6 7

Ваш відгук

Сторінки

Рубрики

Пошук

Мітки

Архів

Липень 2017
П В С Ч П С Н
« Бер    
 12
3456789
10111213141516
17181920212223
24252627282930
31  

Підписка

  • Цікаве