Джон Р. Р. Толкін. “Володар Перснів: Повернення короля”

У піснях луги Лебенніну названі зеленими, але у пітьмі вони здавалися сірими. По широкій дузі, зминаючи траву і квіти, ми гнали супротивника до ранку і наступного дня, а надвечір вийшли до Великої Ріки. Я серцем зрозумів, що Море зовсім близько; води Андуїну розлилися широко, незліченні зграї птахів гніздилися по берегових укосах. І там, собі на лихо, я почув чайок. Адже прекрасна володарка Лоріену попереджала мене! Лемент чайок звучить у моїй душі…
- А я на птахів уваги не звертав, – підхопив Гімлі. – Там саме зав’язалася пристойна сутичка. Біля гавані Пеларгіру стояв флот Умбара: п’ятдесят великих кораблів і безліч всіляких суденець. Вороги, тікаючи, встигли підняти в Пеларгірі переполох. Деякі судна відпливли, намагаючись піти вниз по річці або сховатися на тому березі, багато малих суден підпалили, щоб нам не дісталися. Але харад-рими, притиснуті до гаваней, вирішили битися – і билися люто. Вони нападали, сміючись – їх було набагато більше. І тоді Арагорн, підвівшись на стременах, громовим голосом закричав: «До мене! До мене, в ім’я Чорного Каменя!» І отут примарна рать кинулася вперед, подібна до гірської лавини. Я чув глухі заклики труб, шелест голосів, немов відгомін забутих битв. Синювато виблискували мечі; я так і не з’ясував, чи не затупилися вони протягом століть: головною зброєю примар виявився жах. Спершу вони захопили судна біля причалів, потім переметнулися на ті, що стояли на якорі посередині річки; матроси, очманівши від жаху, стрибали за борт, залишалися тільки веслярі-не-вільники, прикуті до весел. Без найменших перешкод, розбиваючи дощенту переляканих бандитів, ми досягли берега. Арагорн послав на кожну галеру по одному з дуна-данів, вони звільнили веслярів і заспокоїли їх. Ще до кінця цього похмурого дня нам стало ні з ким битися. Хто не потонув, той загинув у сутичці – усі бігли на південь, сподіваючись пішки дістатися додому. Дивним, незрозумілим здалося мені, яким чином примари, породження тьми, що сіють жах, допомогли зруйнувати плани Мордору! Ми перемогли супротивника його ж зброєю…
- Так, це дивно, – підтвердив Леголас. – Я не зводив очей з Арагорна і думав, яким непереможним володарем міг би він стати, одержавши Перстень Влади. Недарма Ворог так боїться його! Але шляхетність душі – якість, не [137] зрозуміла Саурону. Адже Арагорн походить з роду прекрасної Лючіені. Потомство його не згасне в віках!
- Гноми століттями час не рахують, – промовив Гім-лі, – але це правда; Арагорн був прегарний. Весь ворожий флот потрапив до його рук, він зійшов на борт найбільшого корабля і велів грати збір. Воїнство тіней вишикувалося на березі. Вони мовчали, їх не було видно, тільки очі горіли, відбиваючи полум’я палаючих човнів. Арагорн звернувся до них: «Слухайте спадкоємця Ісіддура! Ви виконали клятву. Повертайтеся до себе і ніколи більше не з’являйтеся в долинах. Ідіть з миром!»
Вождь померлих виступив наперед, переломив списа і кинув уламки на землю. Потім поклонився, завернув коня, сіра хмара його воїнства стала віддалятися і зникла, немов розвіяна вітром. Мені здалося, начебто я спав і от тільки зараз прокинувся.
Тієї ночі ми відпочивали, а інші працювали. На кораблях було звільнено безліч бранців, серед них чимало гон-. дорців, захоплених під час грабіжницьких набігів, до Ан-дуїну підтягувалися великі загони з Лебенніну та Ітіліену, прибув Ангбор з Ламедону з кіннотою – страх перед примарами розсіявся, і тепер вони прагнули допомогти спадкоємцю Ісіддура, чиє ім’я було в усіх на вустах і приваблювало, як вогонь вночі.
Оце й усе. Протягом вечора та ночі приготували човни, зібрали людей, а ранком ми попливли вгору по річці. Здається, начебто сто років проминуло, але ж все це відбулося лишень позавчора, вранці шостого дня після відходу з Дунхаррану. Арагорн увесь час підганяв, квапив… «Від Пеларгіру до Харлонду сорок дві милі, – повторював він. – А прибути треба вранці, інакше всьому кінець!»
На веслах сиділи тепер вільні люди, і працювали вони в повну силу. Але ми пливли проти течії, і хоча в пониззях вона не занадто сильна, нам дуже не вистачало вітру. Тому навіть перемога в Пеларгірі не радувала мене, а Леголас сміявся: «Вище голову, нащадку Даріна! Пригадай прислів’я: найтемніше перед світанком!»
Але на яких підставах він сподівається на світанок, не пояснював. Ніч нічим не відрізнялася від дня, день від ночі. Вдалині на півночі під хмарами билася величезна заграва, і Арагорн мовив: «Мінас-Тіріт палає!» Близько півночі дещо змінилося. Досвідчені моряки з Лебенніну, [138] подивившись на південь, пророчили зміну погоди і вітер з Моря. Ще задовго до світанку на щоглах поставили вітрила, і вітер наповнив їх. Ми попливли швидше, і на зорі носи наших кораблів уже бадьоро різали і спінювали воду. О третій годині по сходу сонця ми при гарному вітрі і сонячній погоді пристали в Харлонді, розгорнули прапор… Великий був день і пам’ятна година, що б не відбулося далі.
- Великих діянь час не применшує, – підтримав Леголас. – Перехід по Стежині Мерців – подвиг, і подвигом залишиться, навіть якщо нікому буде співати про нього.
- Звичайно, так може статися, – кивнув Гімлі. – Арагорн і Гандальф сильно стурбовані. Цікаво, що вони там вирішують? Мені, так само як і Меррі, хочеться, щоб вій–на скоріше скінчилася. Але якщо ще потрібно буде, я піду з усіма, щоб не зрадити честі свого племені.
- Також і я, – мовив Леголас. – І ще заради любові до короля.
Друзі замовкли і довго ще сиділи в тихому саду, занурені кожен у свої думки. А тим часом воєначальники радилися в наметі Арагорна.
Попрощавшись з Гімлі та Леголасом, Імраель негайно послав попередити^ Еомера, і вони вдвох поспішили на заклик Арагорна. Його намет стояв неподалік від місця загибелі Теодена. Крім Арагорна і Гандальфа, там уже знаходилися сини Елронда, також викликані на раду.
- Насамперед я повинен переказати прощальні слова намісника Гондору, – почав Гандальф. – «На якийсь час ви, можливо, і здобудете перемогу, – сказав він, – але ви не знаєте усієї сили Чорного Замку. Весь схід під його владою, і усі вони підуть на вас». Я не вважаю це приводом для розпачу, але нам варто визначити, скільки в цьому правди. Палантіри не брешуть, навіть Володар Барад-Дуру не примусить їх до цього. Але він може з їхньою допомогою показати людині, що слабшає духом, картини, котрі сам захоче, або примусити помилково зрозуміти те, що показане. Втім, я не сумніваюся, що, побачивши могутні сили, зібрані в Мордорі і безупинно зростаючі, Денетор побачив правдиву картину. Нас усіх ледь вистачило, щоб вистояти під першим серйозним натиском. Наступні напевно будуть сильніші. У цій війні, як вірно помітив Денетор, у нас немає надії на остаточну перемогу. Зброєю ми її [139] не доможемося – ані відсиджуючись у місті і відбиваючи облогу за облогою, ані роблячи вилазки за Ріку, де ворог має велику перевагу. Інших способів у нас немає. Обережність радить зміцнити всі наші фортеці і чекати. Тим самим вдалося б, мабуть, ще трохи виграти часу для продовження нашого життя.
- Тобто ти пропонуєш замкнутися в Дол-Амроті, Мі-нас-Тіріті чи Дунхаррані і сидіти, як сидять діти в твердині з піску, чекаючи сильної хвилі? – запитав Імраель.
- Для вас у такій пропозиції не було б нічого нового. Саме це ви і робили при Денеторі, чи не так? Але я казав: так радить обережність. Я ж не прихильник подібної обережності. Важливо тільки зрозуміти, що повної перемоги силою зброї нам не домогтися. Але є ще й інші шляхи. Пам’ятайте, що головна пружина всіх починань Мордо-ру – Перстень Влади, опора Барад-Дуру, надія Саурона!
Ви всі добре інформовані і можете ясно уявити собі стан справ. Якщо Ворог здобуде Перстень, наша мужність виявиться марною; Саурон отримає повну і швидку перемогу і до кінця світу не залишиться надії на подолання його влади. Але якщо Перстень буде знищено, Саурон загине: адже він втратить найціннішу частку своєї сили, невіддільну від його єства; все, чого він домігся за допомогою Персня, розпадеться, і він буде повалений навіки, стане лише злим духом, позбавленим оболонки.
Можуть у майбутньому з’явитися й інші виплодки зла, адже Саурон був лише слугою і поплічником справжнього Володаря Тьми, але не будемо заглядати в майбутнє, доки тут і зараз не винищимо весь бур’ян, щоб залишити нащадкам ріллю, готову для сівби. А як вони розпорядяться спадщиною – вже не наш клопіт, на це ми вплинути не зможемо.
Саурон усе це добре знає. Йому відомо, що загублений ним скарб знову виплив з глибин часу. Але де він? Довідатися про це йому поки що не вдалося, і його мучать сумніви. Якщо Перстень у нас, між нами є люди досить сильні, щоб ним скористатися. Чи правильно я здогадався, Арагорне, що ти викликав Ворога через па-лантір Ортханку?
- Перед від’їздом з Гірського Рогу я вирішив, що час настав і палантір не випадково потрапив до мене. Це сталося за десять днів після того, як Хранитель Персня пішов [140] від водоспадів Раурос на схід. Я задумав відвернути Око Саурона від його земель. Нечасто викликали його на бій з того часу, як він відновив Чорний Замок. Але якби я знав, як швидко прийде відповідь, то, мабуть, не ризикував би. Доля Мінас-Тіріту висіла на волосині.
- Я одного не розумію, – сказав Еомер. – Ти, Ган-дальфе, вважаєш, що всі зусилля будуть даремні, якщо Саурон відшукає Перстень. Та хіба він не відмовився б від свідомо невдалого нападу, підозрюючи, що Перстень у нас?
- Він не впевнений, – пояснив Гандальф. – Також він не збирався марно очікувати, поки супротивник зміцніє, як це робили ми. Користатися Перснем ми навчилися б не відразу. До того ж він може мати лише одного справж-
. нього хазяїна. Можливо, Саурон розраховує, що між нами виникне суперечка за володіння Перснем; якби переміг найсильніший, відіпхнувши усіх інших, Саурон, вчасно це врахувавши, міг би дещо вигадати. Тому він напоготові. Він багато бачить, багато чує. Назгули продовжують кружляти над нами. І сьогодні вдосвіта вони літали над Пелен-нором, хоча втомлені люди міцно спали і їх не почули. Ворог усе помічає: відродження зламаного меча, сприятливий для нас вітер з Моря, несподіваний розгром ударних загонів, загибель вождя назгулів. Око невідривно стежить за нами, воно осліпло до всього іншого. І нам потрібно відволікати його увагу на себе якомога довше. У цьому і полягає моя рада: Персня ми не маємо, мудрість (чи нерозсудливість?) підказала нам відіслати його туди, де він може бути знищений, а не чекати, доки він знищить нас. Тепер нам залишається відволікати Саурона від єдиної дійсної для нього небезпеки, підкріпивши у такий спосіб можливості Хранителя Персня, щоб він виконав своє призначення.
Можна продовжити те, що почав Арагорн, змусити Ворога випустити останні стріли із сагайдака: виманити у відкрите поле, нехай залишить без заслону власні володіння. Для цього доведеться, не гаючись, виступити йому назустріч. Ми послужимо йому принадою, він неминуче вважатиме нашу зухвалість свідченням появи Персня. І він подумає: «Ось як! Занадто поспішно і занадто далеко зайшов новий хазяїн. Нехай підійде ближче, а тоді я його заманю в пастку, звідки йому не виплутатися, і розтопчу [141] його, а скарб, що він з таким нахабством привласнив, знов стане моїм, тепер уже назавжди!»
На жаль, коли риба і потрапляє на гачок, принада залишається в її пащі. Скоріше за все, ми загинемо далеко від друзів і рідного краю і не побачимо наслідків перемоги. Але, на мою думку, обов’язок велить нам діяти саме так. До того ж, сидячи тут, ми загинемо напевно, загинемо, знаючи, що новим, кращим дням ніколи не бувати.
Довго, довго мовчали семеро радників. Нарешті першим заговорив Арагорн:
- Я почав, мені і йти до кінця. Ми зараз на межі між порятунком і загибеллю; якщо завагаємось – неминуче впадемо. Варто прислухатися до Гандальфової поради. Якби не він, усе давно пропало б. Нині його давнє протиборство з Сауроном дійшло до останньої межі. Але я не наполягаю. Вирішуйте кожен для себе.
Ерлоїр відповів відразу:
- Ту саму пораду передавав тобі батько наш Елронд. Для того ми і поспішали сюди з далекої півночі. Невже ми повернемо назад? Ми з тобою!
- Я не все збагнув, – промовив Еомер, – і мало розуміюся на складних і таємних справах. Але я знаю: Арагорн врятував мене і моїх людей. Ми підемо за ним.
- Ну, а я вважаю себе підлеглим Арагорна, – сказав Імраель. – Навіть якщо він не наполягає, я піду за ним. Але поки що я заміняю Намісника Гондору і повинен подбати про місто і народ. Тут потрібна обачність. Якщо іскра надії ще жевріє, прикро буде повернутися з перемогою до сплюндрованої країни та зруйнованого міста. А якщо ми всі підемо в похід, це може статися. Судячи з відомостей Еомера, на правому крилі супротивника залишилася ще одна армія. Цілісінька!
- Я і не пропоную залишати місто беззахисним, – пояснив Гандальф. – Для здійснення нашої мети не потрібно насправді погрожувати Сауронові, треба лише спокусити його. Важливіше за все – швидкість. Скільки людей ви можете зібрати і приготувати – щонайбільше за два дні? Це повинні бути люди хоробрі, що усвідомлюють небезпеку і готові добровільно йти їй назустріч.
- Люди втомилися, дуже багато поранених, і тяжких, і легких, – відповів Еомер. – Я втратив багато коней, це [142] теж ускладнює справу. Боюся, більше двох тисяч не зберу – адже стільки ж потрібно залишити для оборони.
- Ми можемо розраховувати на підкріплення, – додав Арагорн. – Чотири тисячі надійдуть з Пеларгіру через Лоссарнах під командою Ангбора. Якщо вирушаємо післязавтра, вони ще застануть нас. Приблизно стільки ж пливе зараз по Ріці, на човнах, кораблях і на всьому, що плаває; вітер попутний, значить, і вони незабаром висадяться тут. Вранці я вже бачив у Харлонді перші вітрила. Думаю, загалом можна буде зібрати тисяч сім кінних і піших та ще залишити в Мінас-Тіріті навіть більше війська, ніж було на початку війни.
- Браму зруйновано, – нагадав Імраель. – Де знайти працівників, щоб відбудувати її як слід?
- В Ереборі, у володіннях Даїна, – відповів Арагорн. – Якщо все відбудеться на краще, я споряджу потім Гімлі, сина Глоїна, до Самотньої Гори з проханням надіслати сюди кращих майстрів. До того ж міцність духу важливіша, ніж міцність воріт: не втримає ворога ніяка твердиня, якщо захисники ослабнуть…
На тому нарада і скінчилася: було вирішено вирушати через два дні, взявши, якщо можна буде зібрати, сім-вісім тисяч війська, переважно піхоти, бо в горах, куди вела їхня дорога, кінноті було тісно. Арагорн мусив відібрати близько двох тисяч воїнів з південних провінцій; Імраель пообіцяв три з половиною тисячі, Еомер – п’ятсот чоловік, що втратили коней і були здатні подорожувати пішки, та окрім того п’ятсот добірних кіннотників; вести їх мав він сам. Дунадани та лицарі Дол-Амрота склали другий кінний загін. Загалом шість тисяч піхоти і тисяча кінноти. Основні сили роханців – хто зберіг коней і сам уцілів – повинні були охороняти Західний Тракт від ворога, що засів в Ано-ріені. Відразу ж після наради були послані розвідники на північ і схід, з’ясувати, що діється на землях між Осгіліа-том і шляхом на Мінас-Моргул.
Коли закінчили підраховувати, видали усі необхідні розпорядження і визначили терміни, Імраель раптом розреготався:
- Подумати тільки! Кращого жарту історія Гондору не знала! Виступати з сімома тисячами – а це за давніших літ ледь вважали б за передову розвідку! – на штурм гірських [143] хребтів і неприступної твердині! Двобій дитини з паличкою і воїна в повному обладунку! Якщо володар Мордору дійсно знає так багато, як стверджує Мітрандір, він зараз, мабуть, трясеться не від страху, а від сміху, впевнений, що розчавить нас одним пальцем, як настирливу осу!
- Скоріше, він спробує впіймати осу, щоб вирвати в неї жало, – уточнив Гандальф. – До того ж серед нас є такі, чиє ім’я значить на війні більше тисячі озброєних до зубів солдатів. Ні, Саурон сміятися не буде.
- Та й ми не будемо, – підхопив Арагорн. – Для жарту це занадто гірко. Та й не жарт це – останній хід у небезпечній грі…
Він витяг з піхов Андріл і здійняв його до сонця.
- Ти не повернешся до піхов, поки не скінчиться остання битва!
Розділ 10
БІЛЯ ЧОРНОЇ БРАМИ
Два дні по тому ополчення зібралося на полях Пелен-нору. Банди Саурона насунулися було з Анорієну, але, атаковані і розбиті роханцями, відступили майже без бою на Кайр-Андрос; а невдовзі підтяглося підкріплення з півдня, і тепер Мінас-Тіріт можна було вважати надійно захищеним. Повернулися розвідники і підтвердили, що аж до самого Роздоріжжя за Андуїном ворога не видно. Усе було приготовано до останнього випробування.
Йшли всі: Гандальф, дунадани, сини Елронда – у передовій охороні, Леголас і Пмлі на одному коні – у загоні Арагорна, йшов і Берегонд, виключений із сторожі Білої Вежі, не чекаючи суду за свою провину. Разом з ним, як гондорський воїн, ішов і Пін. А от Меррі не взяли!
- Нічого ганебного тут немає, – втішав його Арагорн. – Ти ще не одужав як слід. Гобітанію серед нас буде представляти Пін. Ти заслужив уже найбільшу славу, а він, хоча і поводився гідно, не встиг зрівнятися з тобою. І заздрити йому не треба: справа небезпечна. А втім, ваша безпека теж поки ще не зміцніла.
І ось Меррі з Бергілем, сином Берегонда, стояли біля брами, проводжаючи ополчення. Шикувалися ряди, рівнялися [144] шеренги; Меррі здаля угледів Піна – маленьку вертку фігурку серед рослих добровольців Мінас-Тіріту.
Заграли сурми, військо рушило. Полк за полком, ескадрон за ескадроном проходили, прямуючи на схід. Давно вже останні ряди зникли на дорозі до Осгіліату, а Меррі, замислений, все стояв на тому ж місці. Відблиски сонця ще позначали вдалині вістря списів та шоломів, потім і вони згасли, а гобіту так не хотілося повертатися до міста… Всі близькі його серцю пішли, розтанули в диму, що затяг обрій, і не було надії знову побачитись. Від туги і горя знову занила поранена рука; Меррі відчув себе старим, немічним, а сонце, ранкове сонце, здавалося, світило напрочуд тьмяно.
Він здригнувся від дотику: Бергіль поклав руку йому на плече.
- Ходімо, славний періане. Ти ще нездоровий, як я бачу. Ходім, я проведу тебе до Дому Цілителів. Не сумуй! Наші повернуться. Ніхто не переможе людей Мінас-Тіріту, тим більше коли з ними Елессар, Скарб Ельфів… та ще й Берегонд, воїн Вежі!
Ще до полудня ополчення досягло Осгіліату. Там працювали майстри та робітники, усі, кого пощастило відшукати: одні лагодили пороми і мости зі зчеплених човнів, наведені ворогом і частково спалені при втечі, інші впорядковували запаси на складах, збирали військову здобич; треті на східному березі річки швидко насипали захисні вали. Переправившись через Андуїн біля руїн стародавнього Осгіліату, передовий загін рушив по дорозі, що колись з’єднувала блискучі твердині Сонця-на-Заході та Мі-сяця-на-Сході, нині Мінас-Моргул, що стереже прокляту долину Привражжя. За п’ять миль від Осгіліату стали табором, але кіннота попрямувала далі і до вечора зупинилася біля Роздоріжжя. У колі старих дерев панувала повна тиша, супротивник не з’являвся, не чутно було криків чи вереску, не свиснула через кам’яні завали жодна стріла. І все ж дерева, камені, листя не просто мовчали – вони сторожко прислухалися. Сонце спокійно заходило за Андуїном, білі вершини гір світилися рожевим вечірнім рум’янцем у голубій далині, але над горами Ефель-Дуат лежали тінь і морок.
Арагорн розставив сурмачів на початку кожної з чотирьох доріг, що вибігали з кільця Роздоріжжя; вони заграли [145] дзвінкий заклик, а потім виголосили: «Законний правитель Гондору повернувся! Король вступає у володіння!» Огидну пику скинули і розбили, а колишню голову короля повернули на плечі статуї, зберігши вінці з білих і золотавих квітів; блюзнірські знаки з постаменту зішкребли і змили.
На вечірній нараді Імраель запропонував спробувати взяти Мінас-Моргул. Перевал за ним був зручнішим для нападу, ніж Чорна Брама на півночі. Гандальф рішуче заперечив, посилаючись на недобру славу долини Моргулу, де отруєне повітря породжувало божевілля, і на останні новини, привезені Фарамиром. Якщо Хранитель Персня обрав саме цей напрямок, не можна привертати до нього увагу Кривавого Ока. Тому було вирішено тільки залишити біля Роздоріжжя заслін на випадок, якби ворог вирішив через Моргульський перевал вислати свої війська; у заслін призначили найкращих лучників, знайомих з лісами Ітіліе-ну. Вранці, коли всі загони наздогнали передовий, Гандальф і Арагорн з охороною все ж таки під’їхали до входу в долину і подивилися здаля на твердиню. Вона стояла темна і тиха – орки та інші слуги Саурона, що колись населяли її, загинули під Мінас-Тірітом, назгули були десь далеко. Але й у порожній долині ще не вивітрився дух ворожості і погрози. Гондорці зруйнували арку мосту, підпалили луги отруйних квітів і поспіхом повернулися до своїх.
Наступного дня, третього від початку походу, рушили по тракту на північ. Від Роздоріжжя до Мораннону було близько ста ліг, і ніхто не міг передбачити, що їх очікує на цьому шляху. Йшли обережно, однак не криючись, по дорозі вперед висилали кінну розвідку, по узбіччях – пішу; вони старанно оглядали лісову хащу, яри і лощини, над якими нависав сумовитий довгий хребет Ефель-Дуат. Погода стояла гарна, вітер усе ще дув із заходу, але ніщо не могло розвіяти морок і туман над Похмурими горами; іноді над ними здіймалися чорні дими і довго висіли в небі.
За порадою Гандальфа сурмачі час від часу повторювали оголошення: «Володар Гондору повернувся! Беззаконні загарбники, йдіть геть!»
- Треба говорити точніше, – запропонував Імраель. – Не «володар Гондору», а прямо – «король Елессар». Нехай [146] він поки що і не коронований, на Ворога це ім’я справить більше враження!
З цього дня вони тричі на день оповіщали ліси Ітіліену про повернення короля Елессара. На виклик ніхто не відгукувався, вони просувались, здавалося, без перешкод, однак тривога з кожною пройденою милею сильніше гнітила всіх, від воєначальників до останнього солдата. Під кінець другого дня шляху від Роздоріжжя вперше з’явився ворог: велика банда орків і східних варварів спробувала напасти на передову охорону; це сталося на тому самому місці, де Фарамир нападав на харадримів – дорога тут урізалася в гори вузьким коридором. Але розвідники, досвідчені вояки з Еннет-Аннун, вчасно помітили засідку, і вона перетворилася на пастку для орків: кіннота обігнула їх по широкій дузі і поклала більшість на місці; недобиті розбіглися. Але командири не особливо зраділи з цього успіху.
- Це було навмисно зроблено, – сказав Арагорн, – щоб вселити в нас хибну впевненість у слабкості супротивника, а не для того, щоб зупинити нас…
Увечері після бою з’явилися назгули і почали стежити за просуванням війська; вони літали високо, і тільки Лего-лас зміг розгледіти їх, але люди помітили, що тіні почали густішати, а сонце немов пригасло. Хоча примари Персня не знижувалися і не витрачали своїх жахливих криків, від страху, посіяного ними, позбавитись було дуже важко.
Так тягся час і тягся цей приречений похід. На четвертий день від Роздоріжжя, тобто на шостий від початку походу, вони перетнули кордон живих лісів і ступили на спустошені землі, початок перевалу Кіріт-Горгор; звідси драговини і пустища тяглися до самих підніж Надрічного узгір’я. У цьому царстві зневіри людям слабкішим почала зраджувати відвага. Молоді хлопці із Західної марки Роха-ну і хлібороби Лоссарнаха звикли з дитинства вважати Мордор скоріше символом зла, нічим не зв’язаним з їх повсякденним життям. І раптом страшний сон виявився моторошною дійсністю; нещасні не могли зрозуміти ані сенсу походу, ані потреби власної участі в ньому. Арагорн не гнівався на них.
- Повертайтеся, – сказав він їм. – Але якщо хочете уникнути остаточної ганьби, я даю вам завдання. Йдіть на [147] південний захід, до Кайр-Андросу, і утримуйте його, щоб прикрити землі Гондору та Рохану.
Дехто, засоромившись, в останній момент переміг страх і залишився. Інші вирушили виконувати доручення, зрозуміле і не занадто важке як на їхні сили. Тепер у загоні, що збирався штурмувати Чорну Браму Мордору, залишилося тільки шість тисяч.
Рухалися повільно, очікуючи з хвилини на хвилину якої-небудь відповіді на виклик; трималися щільною колоною: висилати розвідку тепер не мало сенсу. Ввечері п’ятого дня від Роздоріжжя востаннє стали табором, розпалили багаття з хмизу і сухих трав, але навіть такого палива годі було зібрати на спустошеній землі. Ніч минула без сну, люди, прислухаючись до скигління вовків, відчували присутність якихось істот, що зачаїлися поблизу. Вітер ущух, повітря завмерло. Нічого не було видно, хоча небо посвітліло і місяць уже підріс – дим і випари піднімалися від землі. Ближче до ранку повіяв північний вітер, несучи з собою різкий холод. Нічні спостерігачі сховалися, околиці, здавалося, вимерли. На півночі, серед чорних смердючих воронок з’явилися величезні насипи шлаку, щебеню, спопелілої землі – сліди кротової роботи невільників Мордору; на півдні, вже зовсім близько, між двома високими хижими вежами сутенів провал Кіріт-Горгору, Навіженої Ущелини. Тут військо Мінас-Тіріта зійшло зі старого тракту, що звертав на схід, і, оминувши жужільні відвали, попростувало до Мораннону з північного заходу, повторюючи шлях Фродо.
Стулки величезних воріт під крутою дугою арки були щільно зімкнуті. На вежах – Зубах Мордору – ані душі. Отже, мета божевільного походу була досягнута: вони стояли перед твердинею настільки могутньою, що навіть якби мали стінопробивні машини, марні були б спроби взяти її. А в горах навколо Мораннону причаїлися тисячі ворожих солдатів, а в темній ущелині чигали таємні сили… Та ще й усі назгули кружляли над Зубами Мордору; за непроханими гістьми стежили, але Ворог, як і раніше, не подавав ознак життя.
А тим часом, почавши гру, треба було дійти до її кінця. Арагорн вишикував своїх людей, як дозволяла місцевість – уздовж і по верху двох довгих пагорбів, утворених камінням і землею, насипаною орками за довгі роки старанної [148] роботи. Під пагорбами замість рову тяглося болото, повне смердючої бридоти. Коли усі стали по місцях, Гандальф, Арагорн, сини Елронда, ярл Еомер та Імраель з Дол-Ам-роту з невеликим почтом, із прапором, герольдами і сурмачами виїхали вперед; з ними вирушили також Леголас, Гімлі і Перегрій Тук – щоб усі племена, що уклали союз проти Мордору, мали своїх очевидців на переговорах.
Вони наблизилися до Мораннону настільки, щоб їх було добре чути; розгорнули прапор, заграли сурми. Герольди стали викликати супротивників, котрі чатували за стінами:
- Покажіться! Ми прибули відновити справедливість. Нехай володар Мордору вийде поговорити з нами! Бо він винен у нападі на Гондор і в руйнуванні його. Король Гондору бажає, щоб він виправив скоєне і залишив його володіння! Покажіться, ми ждемо!
Довго ні голосу, ні лементу, ні шепоту не чулося у відповідь на зухвалий виклик. Одначе Саурон все розрахував заздалегідь і збирався погратися з мишею, перш ніж встромити пазурі. Коли герольди вже збиралися повертатися до своїх, тишу порушив протяжливий гуркіт, немов обвал зірвався в горах, а потім завило безліч рогів – каміння задвигтіло, люди були приголомшені. З голосним брязкотом відчинилася одна стулка воріт, і з них виїхав посланець Чорного Замку: людина відразливої зовнішності, на чорному жеребці – мерзенна бестія з вищиреними зубами і роздутими ніздрями злобливо косила кривавим оком. Вершник, загорнутий у чорний плащ, у високому шоломі з чорного металу, був не примарою, а живою людиною. Імені його не зберегли ані-пісні, ані легенди, та й сам він забув назватися, коли сказав: «Я – посланець Саурона».
Однак згодом розповідали, що був він з так званих чорних нуменорців, тих, що, оселившись у Середзем’ї, захопились таємницями чорнокнижників і вшанували Саурона за часів його першого піднесення. Цей виродок перейшов на службу Барад-Дуру відразу ж після повернення Саурона, здобув його прихильність завдяки своїй спритності і піднімався дедалі до вищих та вищих посад. Він опанував чорну магію і добре розумів задуми свого пана, а жорстокістю сам перевершував орків. От кому володар Мордору доручив виїхати назустріч Арагорну, в оточенні солдатів, одягнених у все чорне, під прапором, позначеним страшним [149] символом Кривавого Ока. Зупинившись за кілька кроків, він оглянув Арагорна прищуленим поглядом і голосно зареготав:
- Чи є в цій череді хто-небудь, гідний розмовляти зі мною? Чи хоча б досить тямущий, щоб мене зрозуміти? Може, ти? Щоб назватися королем, мало причепити зелене скельце й оточити себе озброєним набродом. Такою бандою може похвалитися будь-який розбійник!
Арагорн, не відповідаючи ані слова, подивився прямо в очі слузі Саурона; погляди їхні схрестилися, і хоча Арагорн не торкався зброї, взагалі не ворухнувся, посланець Мор-дору похитнувся і відступив, немов ухиляючись від удару.
- Я – герольд і посол, мене не можна торкати!
- В тих краях, де дотримуються звичаїв, – мовив Ган-дальф, – жоден посол не дозволив би собі говорити таким чином. Але тобі ніхто не загрожує, доки тривають переговори. А потім усе буде залежати від розсудливості твого пана.
- Ага, ось воно що! – почав посол. – Виходить, ти заступник цієї компанії, бороданю! Ми давно стежимо за тобою, знаємо, які змови і злісні інтриги ти плетеш проти нас, сам тримаючись на безпечній відстані! Але цього разу ти висунув свого носа занадто далеко, Гандальфе, і тепер узнаєш, що буває з тими, хто виступає проти Саурона Великого. У мене є кілька дрібних подарунків, що він доручив передати тобі, якщо ти вирішиш сам з’явитися до Мораннону.
Посол кивнув одному із солдатів, і той подав йому згорток, обвитий чорною тканиною.
Посланець Мордору не поспішаючи розгорнув тканину, і товариші Арагорна побачили спершу короткий меч-кинджал Сема, потім сірий ельфійський плащ, а потім кольчугу з мітрілу, що Фродо носив завжди під курткою. У друзів Хранителя потемніло в очах, час зупинив свій біг, остання іскра надії згасла. Пін, що стояв за Імраелем, смикнувся вперед, не стримавши вигуку.
- Тихо! – суворо зупинив його Гандальф. Посланець Мордору глумливо засміявся:

Страницы: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20

Ваш відгук

Сторінки

Рубрики

Пошук

Мітки

Архів

Серпень 2017
П В С Ч П С Н
« Бер    
 123456
78910111213
14151617181920
21222324252627
28293031  

Підписка

  • Цікаве