Джон Р. Р. Толкін. “Володар Перснів: Повернення короля”

Нарешті, вкінець стомлений, він опустився на верхню сходинку і затулив обличчя руками. Його оточувала тиша, ворожа тиша. Смолоскип догорів, засичав тихо і згас. Темрява холодною хвилею залила гобіта. І раптом, сидячи ось так після довгих і марних зусиль, сам собі дивуючись, Сем заспівав давню гобітанську пісеньку.
Голос його лунав слабко і непевно в темряві вежі – жоден орк, що має вуха, не сприйняв би цю пісеньку за переможний спів величного воїна-ельфа. Сем виводив знайомі з дитинства наспіви, щось із віршів Більбо, і згадував про далеку рідну країну. Мало-помалу він ожив, голос зміцнів, а на просту мелодію самі собою лягли слова:
Можливо, в Західних краях
У променях ясних
Бринить під небом на вітрах
Духмяний квіт весни.
У чистім дзеркалі струмків
Гойдаються ліси, [167]
Вплітаючи у шум вітрів
Пташині голоси.
Там самоцвітами зірок
Палають небеса, їх світ крізь плетиво гілок
Спливає, мов роса.
Хай згинули мої сліди
У темній глибині,
- Твердиням Тіні і біди
Не загасить вогні
Ельфійських зір у далині,
Де сяє Вічний край!
Ще вернуться веселі дні,
- Тому ні сонцю, ні весні
Я не кажу «прощай»!
- Я не кажу «прощай», – повторив він і змовк. Йому раптом почулася слабка відповідь. Але марно він напружував слух: він вловив тільки кроки, кроки, що наближалися. Хтось відчинив двері до верхнього коридора – застогнали завіси. Сем насторожився. Двері глухо стукнули, і орк хрипко рикнув:
- Гей ти, клятий пацюк у клітці! Годі пищати, бо прийду і навчу тебе розуму. Втямив?
Йому ніхто не відповів.
- Не бажаєш говорити? Гаразд! – буркнув Снаг. – Зараз подивлюсь, що ти там поробляєш!
Знову скрипнули завіси. Сем підвівся і побачив темну фігуру орка з драбиною на плечі. Сем зрозумів: до камери під шпилем можна потрапити лише через люк у стелі коридора. Снаг приставив драбину, зіп’явся по ній нагору, брязнув засувом і знову заговорив:
- Лежи спокійно, або я тебе заспокою! Тобі не довго вже чекати на розвагу! Якщо не бажаєш, щоб вона почалася передчасно, не чіпай дверей! А щоб ти краще засвоїв, ось тобі завдаток!
Свиснув батіг. Сем здригнувся, підскочив і по-котячому м’яко зліз на драбину. Просунувши голову в люк, він побачив велику круглу камеру. З її стелі звисав червоний ліхтар, на підлозі під вікном лежав в’язень, над ним розкарячився Снаг з батогом. Але вдарити вдруге йому не довелося. [168]
Сем з несамовитим криком кинувся на орка. Той швидко обернувся, але ще швидше Сем щосили опустив меч на лапу, що тримала батіг. Виючи від болю і жаху, орк пішов на Сема, нагнувши голову, мов бугай. Другий удар Сема влучив у повітря, він втратив рівновагу і впав горілиць, вчепившись в орка, але той вирвався. Сем не встиг підвестись на ноги, як навколо загуркотіло: утікаючи в сліпій панщі, Снаг перечепився за перекладину драбини, яка стирчала з люка, і провалився в отвір. Сем не цікавився, що з ним сталося. Він підбіг до в’язня, що лежав на підлозі. Це був Фродо.
Він лежав, зовсім роздягнений, на купі брудного шмаття, затуляючи рукою лице; на його боці набрякав свіжий рубець.
- Фродо, любий! – плачучи, загукав Сем. – Це я, Сем, прийшов за вами!
Він підхопив Фродо, притиснув до грудей. Фродо розплющив очі.
- Я сплю? – прошепотів він. – Але минулі сни були жахливіші…
- Ні, пане, ви не спите! Я й справді тут, я прийшов і розмовляю з вами!
- Ох, не вірю! – сказав Фродо, схопивши Сема за руки. – Ось лише орк з батогом, і раптом – Сем! Отож, пісня теж була? Я спробував відповісти… Це ти співав?
- Я, панеу звісно, я. Не міг вас знайти і заспівав з жалю…
- І все ж таки ти знайшов мене, Семе, дорогий мій, – сказав Фродо, обіймаючи Сема, і завмер, замружившись, як дитина.
Сем охоче блаженствував би в його обіймах до кінця днів своїх, але він пам’ятав: зроблено тільки півсправи. Ще потрібно вийти з фортеці…
- Прокидайтесь, пане, пора вставати, – сказав він, пригадавши той благодушний тон, яким він будив хазаїна, відхиляючи фіранки на вікнах літнім ранком у Торбі-на-Кручі.
Фродо випрямився, зітхнувши:
- Де ж ми зараз? І як я сюди потрапив? [169]
- Доки ми звідси не виберемось, пояснювати ніколи. Ми на даху вежі, яку бачили знизу, від печери. А коли це було – й не скажу. Приблизно добу тому.
- Та й тільки? Я гадав, два-три тижні! Добре, при нагоді розповіси все докладно. Мене стукнули по голові, так? Я неначе провалився в багно, а коли очуняв… Орки обступили мене, влили в горло якусь пекучу мерзоту, в голові посвітлішало, але все боліло і сили зовсім ніякої. Вони мене обдерли, як липку, та посварились, здається, коли почали ділити речі. Я лежав тут, і мені було дуже страшно. А потім стало так тихо – страшніше, ніж під час бійки…
- Так, вони зчинили бійку, – кивнув Сем. – їх тут було сотні дві, щиро кажучи, забагато на одного Сема Гем-джи. Але вони мені допомогли: самі понищили одне одного… Ну, історія занадто довга, усього не перекажеш. Що далі робитмемо? Адже не можна ж вам гольцем мандрувати!
- Вони все позабирали, – розвів руками Фродо. – Все, що в мене було. Ти розумієш, Семе? ВСЕ!
Він обхопив голову руками і впав на підлогу, неначе притиснутий важкою поразкою.
- Ми програли, Семе. Ну, вийдемо ми звідси – куди бігти? І вдома ніщо не врятує… Виживуть тільки ельфи. Вони попливуть за Море, але, може, Чорна Тінь доповзе і туди!
- Ні, пане, вони у вас не все забрали, – сказав Сем. – Перстень у мене. Я його зняв і сховав. Ох, і тисне він! – Сем показав ланцюжок з-під коміра куртки. – Отож, забирайте його скоріше!
Однак, кажучи по правді, йому, як не дивно, не дуже кортіло якнайшвидше позбавитися цього тягаря…
- Він у тебе? – зойкнув Фродо. – Тут? Семе, ти – золото!
Раптом голос його захрип.
- Віддай мені його, – сказав він, простягаючи тремтячу руку. – Зараз же віддай, тобі не можна його тримати!
- Будь ласка, вже віддаю, – сказав Сем, трохи ображений. – Беріть, пане! – Він помалу витяг Перстень з-за пазухи і стягнув ланцюжок.
- Тільки майте на увазі, пане: ми вже в Мордорі. Як вийдемо, побачите і Вогняну Гору, й інше. Перстень поважчав [170] і заворушився… Вам важко буде, пане. Хіба мені не можна допомогти вам?
- Ні в якому разі! – різко обірвал Фродо, висмикнувши ланцюжок з Перснем із рук Сема. – Ти не отримаєш його, злодію!
Він так і упився в Сема очима, розширеними від тривоги і люті. Раптом, стиснувши Перстень в кулаці, він завмер нерухомо; потім мутний погляд посвітлішав, він потер лоба, поворушив плечима. Дія павучої отрути ще не зовсім минула, і страшенна мара здалась йому реальністю: Сем перетворився на орка, що тягне до скарбу жадібні лапи, – в огидну потвору зі слинявою пащею! Але мара швидко згинула, і знову перед ним сидів на підлозі його Сем, а по щоках його текли сльози.
- Семе, ти що! – перелякався Фродо. – Я щось погане сказав? Вибач, я не хотів! Після всього, що ти зробив… Це Перстень, злий Перстень глузує над нами! Краще б його ніхто і ніколи не знаходив! Не сердься, Семе. Я повинен донести свій тягар до кінця. Тут ніщо не допоможе. Долю не зміниш…
- Добре, добре, пане Фродо, – погодився Сем, втираючи сльози рукавом. – Я все зрозумів. Але допомогти я все ж таки можу. Я вас виведу звідси! А поки що треба знайти одіж, зброю і харчі. Перше найлегше. Якщо ми вже у Мордорі, одягнемося орками за місцевою модою – і ви, і я. Коли мандруєш удвох, треба виглядати достойно. А поки що вгорніться!
Він скинув свій сірий плащ і вдягнув його на Фродо. Потім витяг з піхов Жало. Клинок світився слабко, ледве помітно.
- Я й забув, пане, адже ви мені позичили свій меч – пам’ятаєте? – і фіал Галадріелі. Ось перше, а от і друге. Але я їх трохи пізніше поверну, добре? Я піду на пошуки, а ви почекайте. Я швиденько!
- Обережніше! І не зволікай. Може, тут недобитки по кутках ховаються…
- Нічого не поробиш, маємо ризикнути, – сказав Сем і поповз по драбині. За хвилину голова його знов з’явилася в люку – він кинув на підлогу довгий ніж.
- Знадобиться, – сказав Сем. – Той орк, що вас ударив, дуже поспішав і шию скрутив. Ви, пане, втягніть драбину, [171] якщо зможете, і не спускайте, доки я не назву пароль: «Елберет». Це слово ельфійське, його жоден орк не вимовить.
Фродо посидів трохи, вгамовуючи дрож та відганяючи паморочні, страшні думки. Потім загорнувся в плащ, підвівся і почав ходити сюди-туди, зазираючи в усі кутки своєї в’язниці.
Хвилини тягнулись наче години, але нарешті пролунало: «Елберет! Елберет!», і Фродо спустив драбину. Сем з’явився, важко дихаючи і тримаючи на голові чималий оберемок речей, який відразу кинув на підлогу:
- Тепер, пане, треба поспішати. Довелося попобігати, доки знайшлися речі, хоч трохи схожі на ваш розмір. Нікого немає, все тихо, але мені щось не подобається. Немовби хтось стежить за цим місцем. На жаль не можу пояснити, але чую – десь поблизу вештається один з цих… Може, на небі… хтось з крилатих.
Сем розв’язав оберемок. Фродо дивився на його здобич з відразою, але подітися не було куди: або чимчикувати гольцем, або натягати це огидне дрантя. Фродо натягнув довгі волохаті штани і засмальцьовану шкіряну куртку, а поверх ще й кольчугу, коротку для гобліна, але задовгу і важку для гобіта. Кольчугу перетягли поясом, до якого був причеплений широкий ніж. Сем приніс і декілька шоломів на вибір. Один з них сяк-так згодився Фродо – чорна шапка з залізним околишем, з обтягненим шкірою налобником; гострий, як дзьоб, виступ прикривав перенісся, а над ним знак Кривавого Ока.
- Речі моргульські, з солдатів Горбага, – менші і чистіші, – сказав Сем, – але після сьогоднішнього хизуватися в них необачно. Тепер дайте-но подивитися на вас! Справжнісінький орк, прошу вибачити, коли б іще маску надягти, руки витягнути, а нога вивернути… На всяк випадок загорніться ще в оце, – додав він, простягаючи йому цупкий чорний плащ. – Тепер гаразд! По дорозі підберемо ще де-небудь щит.
- А ти, Семе? Ти ж збирався теж перевдягнутися?
- Знаєте, я поміркував і передумав. Залишати тут мої речі не можна, а спалити або ще якось знищити неможливо. [172]
Кольчугу на все це не натягнеш, я лише прикриюся чим-небудь.
Він старанно згорнув свій сірий плащ – пакунок вийшов на подив маленький, – поклав у торбу, закинув її за плече, натягнув орчий шолом і накинув чорний плащ.
- Гаразд! – оглянувши себе, сказав він. – Тепер .ми більш-менш подібно до них. Ходімо, пане!
- Мене надовго не вистачить, – сумно посміхнувся Фродо. – Сподіваюсь, ти розпитав, де тут найкращі трактири? Чи забув, що нам пити-їсти треба?
- А, щоб мене розірвало, забув, пане! – схаменувся Сем. – Оце ви нагадали, так у мене відразу і живіт затяг-ло, і в горлі пересохло! Вже й не пам’ятаю, коли ми останній раз щось у роті тримали… Доки я вас шукав, у мене все з голови вилетіло! Ну, поміркуємо… На мене самого хлібців і Фарамирових запасів вистачило б на пару тижнів, якщо розтягнути. Отож на двох і ще менше. А води у флязі – краплина, і двох ковтків не буде. Пошукати тут? Хіба орки не п’ють, не їдять? Чи вони живляться тільки смердючим повітрям і отрутою?
- Зовсім ні, – сказав Фродо. – Той, хто їх створив, уміє лише наслідувати і передражнювати; нового він створити не може. Орки, як і все живе, повинні їсти. їм годиться і багниста вода, і тухлятина, але отрути вони не перенесли б. Мене ж тут годували, так що я навіть ситіший за тебе. Напевно тут є якісь комори…
- Так, тільки шукати ніколи!
- Не все ще так погано. Поки ти ходив, я зробив маленьке відкриття. Он бачиш ганчір’я, що лежить жужмом у кутку? Під ним знайшлась моя торба. Вони її, звичайно, перетрусили, все розкидали, частину потоптали, але вигляд і запах ельфійських хлібців їм ще миліший, ніж Гор-луму. Отож і я не без харчів. А ось гондорські припаси відібрали і фляжку розчавили….
- Ну, тоді і турбуватися нема про що. їжа на перший час є, з водою, щоправда, трохи гірше. Ходімо. Якщо забаримось, нам ніяка вода не допоможе…
- Спершу попоїси, – сказав Фродо, – інакше я і з місця не рушу. Ось тобі шматочок хлібця, і запий, скільки там залишилося. Справи наші безнадійні, нічого турбуватися про завтрашній день… [173]
Нарешті вони вирушили у дорогу. Злізли по драбині (Сем стягнув її і поклав у коридорі поруч із скорченим тілом Снага). До вежі прокралась темрява, але плаский дах ще трохи освітлювала заграва від Ородруїну; підібравши два щити, вони увійшли під баню надбудови.
Довго і тяжко спускалися вони нескінченними сходами. Камера під шпилем тепер здавалася їм затишним сховищем. А тут вони знову були на видноті, затиснуті вогкими, чужими стінами. Усе наче повмирало у фортеці над Кіріт-Унголом, та залишилися страх і ворожість.
Перед тим, як вийти надвір, вони затрималися. Навіть тут, за товстими стінами донжона, відбивалися люті чари невсипних Вартових. їхні чорні, нерухомі постаті було ледве видно під ворітьми. Кожен крок по двору, устеленому тілами орків, давався друзям важко. Пружна сила остаточно зупинила їх за десять кроків від арки. Просунутися ще хоча б на п’ядь значило зазнати нестерпного болю у всьому тілі, до краю напружувати волю. Фродо безпорадно повалився на холодні плити.
- Не можу більше, Семе, – прошепотів він. – Я, здається, зараз знепритомнію… Ох, не знаю, що зі мною…
- Але я знаю, пане. Тримайтеся! Це все та брама. На ній якесь пекельне закляття. Але пройшов же я сюди, отож вийдемо й звідси. Навряд чи це більш небезпечно!
Він витяг фіал Галадріелі. Ніби винагороджуючи за мужність і твердість руки, що здійснила стільки вражаю-ливих вчинків, кришталева посудинка спалахнула відразу на повну силу, полилося світло, подібне до блискавки.
- О Елберет Гілтоніель! – вигукнув Сем. Чогось перед очима у нього постали ельфи, які колись зустрічалися їм у Лісовій межі Гобітанії, і залунала пісня, що налякала Чорного Вершника…
Сила Вартових зламалася зненацька, як рветься занадто натягнута струна; Фродо і Сем пішли, а потім і побігли, промайнули під аркою, повз обидві жахливі постаті з палаючими очима, а лише ступили на дорогу – за їхніми спинами склепіння надломилось, і брама фортеці впала, розпадаючись купою трісок і щебеню. Задеренчав дзвін. Вартові пронизливо, верескливо застогнали. З пітьми, що клубочіла в небі, їм відгукнулось волання, сповнене лютої злості. З чорного неба, як снаряд, зірвався крилатий наз-гул, роздираючи своїм воланням густу хмарову завісу. [174]
Розділ 2
НА ЗАТЕМНЕНИХ ЗЕМЛЯХ
Обачність Сема спрацювала і цього разу: він миттєво сховав фіал за пазуху.
- Побігли, пане, – шепнув він. – Ні, не туди! Там відразу за стіною прірва. Біжіть за мною!
Вони помчали вниз по дорозі. За п’ятдесят кроків від воріт вона огинала підніжжя нависаючого над обривом бастіону, і гобіти вже були недосяжні для ворожих очей. Притулившись до скелі, вони зупинилися відсапнутись, і раптом їхні серця тьохнули: назгул послав їм навздогін свій убивчий клич. Луна рознесла його по горах. Гобіти перечекали, поки затихне, і попленталися далі. Новий закрут знову виніс їх на видноту усьому світу. Цілу страшну хвилину вони бігли, нічим не прикриті і, оглядаючись, встигли помітити величезний чорний силует над стіною; потім знову опинилися в тіні високих обривів, що затискали дорогу. Вони вийшли до роздоріжжя, де зливалися дороги до перевалу і на Мінас-Моргул, так і не побачивши ні орків, ні їхніх слідів. На заклик назгула ніхто не відповів. Проте гобіти знали, що переслідування почнеться з хвилини на хвилину.
- Все даремно, – сказав Фродо. – Якби ми були ор-ками, бігли б не від форту, а до нього. Перший же зустрічний нас розпізнає. Давай зійдемо з дороги, Семе!
- Куди? Крил ми поки що не маємо.
Східні схили Горілих Гір обривалися дикими, голими стрімчаками в бездонні прірви. Від наступного хребта го-бітів відокремлювала вузька ущелина. За перехрестям виявився місток, перекинутий над ущелиною до хребта Мор-гаї. Фродо і Сем з відвагою розпачу кинулися на цей місток, але не встигли ще перебігти, як повітря прорізали верескливі крики. Форт Кіріт-Унгол був уже далеко й високо; його стіни тьмяно блищали. Хрипко пролунав дзвін, заволали сурми, аж загула луна, й розсипалася тиша. Через міст донеслися відгуки сторожі. В ущелину згасаюче світло Ородруїну не досягало, і гобіти нічого не бачили попереду, тільки чули швидкий тупіт підбитих залізом чобіт і кінські копита.
- Стрибаємо, швидко! – гукнув Фродо. [175]
Вони миттю перемахнули через низькі поруччя моста. На щастя, схил Моргаї доходив тут майже до самої дороги. Але було темно і не видно, куди вони опустяться після стрибка…
- Ну, я пішов, – промурмотів Сем. – До побачення, пане!
Він стрибнув першим, Фродо – за ним. Падаючи, вони почули гуркіт копит по настилу моста, потім ходу пішого загону. І все ж таки Сем ледве стримав сміх: каркаломний стрибок скінчився лише на кілька футів нижче. Гобіти гепнулися з хрускотом і тріском у густі зарості колючих кущів. Тепер Сем лежав на них, присмоктуючи подряпану руку. ІКоли стукіт і тупіт затихли, він шепнув:
- Оце так-так! Хто міг подумати: у цьому Мордорі щось росте! Вдало стрибнули, га? Мов навмисне поцілили! Ох, і колючки тут… мабуть, з лікоть завдовжки. Треба було кольчугу в орків прихопити!
- Від таких колючок кольчугою не врятуєшся, – пирск-нув Фродо. – Тут і кожух не допоможе…
Нарешті, роздерши свої плащі вщент, визволились гобіти з колючих гамаків.
- Тепер униз, у долину, – шепнув Фродо. – А там – хутчіш на північ!
Десь далеко сходило сонце, але над Мордором нерухомо стояла ніч. Згубна Гора курилася, вогні її згасли. Східний вітер, що завзято дув з того дня, як вони залишили Ітіліен, зовсім ущух. Повільно, важко спускалися гобіти, повисаючи на руках, спотикаючись об валуни, продираючись наосліп крізь колючки і сухостій; нарешті, зовсім знесилені, змоклі від поту, повалилися відпочивати на дні ущелини.
- Якби мені зараз сам Шаграт підніс чарочку, їй-бо, прийняв би, ще й поклонився, – зітхнув Сем.
- Не треба про воду! – попросив Фродо. – Як згадаєш, так сильніше пити хочеться…
Він розтягся на землі і довго лежав мовчки. А коли із зусиллям підвівся, помітив, що Сем спить.
- Семе, прокинься! – покликав він. – Час іти! Сем із хрускотом потягнувся.
- Та хіба я спав? Ох-хо-хо… Коли довго не спиш, очі самі злипаються! [176]
Тепер першим пішов Фродо, намагаючись дотримуватися напрямку на північ по кам’яних завалах, що встеляли каньйон. Раптом він зупинився.
- Нічого не вийде. Я не здатний витримувати цю кольчугу. Навіть колишня; мітрілова, була б мені тепер надто важкою. Та й навіщо вона? На перемогу в рукопашній розраховувати ніяк не можна…
- Але можна розраховувати, що до рукопашної дійде, – заперечив Сем. – А ножі, випадкові стріли та інше? І наш добрий Горлум десь ще блукає. Що ж вас захистить? Оця шкіряна курточка?
- Та зрозумій, Семе, друже мій, я стомлений, знищений! Все мені противне, все гидке… Ні, поки я можу ворушитися, йтиму, але вистачить з мене і Персня. Будь-яке навантаження, окрім нього, мене вбиває. Не засуджуй мене за легкодумство. Я розумію, як тобі важко було обдирати убитих, щоб дістати ці речі…
- Та що вже там! Ви, пане, не хвилюйтеся, це головне. Я б вас і на руках поніс, якщо потрібно. Робіть, як вам краще…
Фродо звільнився від плаща і кольчуги, відкинув їх подалі. Його злегка проймала дрож.
- Мені б замість нього що-небудь тепле! Чи то похолодало, чи то мене лихоманить…
- А ось візьміть, – запропонував Сем і витяг ельфій-ський плащ з торби. – Підпережіть орчине ганчір’я, а зверху це. До такого вбрання не дуже пасує, але зігріє напевно і від небезпеки убереже, мабуть, краще за обладунок. Адже його ткала Володарка Лоріену…
Фродо розправив плащ, застебнув під підборіддям.
- І легше, і краще! – вигукнув він. – Тепер можна йти. Якби ще не ця пітьма. Вона мені всю душу проїла. Там, у полоні, я спробував пригадати наш Берендуїн, Лісову Межу, Гобітон – і не міг…
- Ох, пане, і про це краще не будемо, – попросив Сем. – От якби Галадріель могла нас бачити і чути, я б сказав: «Пані, нам нічого не потрібно, нічого не просимо, тільки світла і води, чистої води і звичайного денного світла, дорогоціннішого над усі скарби світу, якщо можна так висловитися!» На жаль, Лоріен далеко…
Сем похитав головою і махнув рукою у бік Горілих Гір. [177]
Вони відійшли на зовсім малу відстань, і Фродо зупинився знову:
- Над нами Чорний Вершник. Я його чую. Давай перечекаємо.
Вони сховалися за камінь і мовчки сиділи, дивлячись на захід, поки Фродо не зітхнув з полегшенням:
- Пролетів! Ходімо.
Вони підвелися – і застигли, приголомшені. Ліворуч, на півдні, небосхил посвітлішав, піки і хребти гір чітко вималювалися на ньому. На сході теж з’явився просвіт і повільно розширювався на північ. У піднебессі йшла справжня битва. Хмари Мордору відступали, вітер куйовдив їх, вітер із Країни Живих зминав завісу випарів і відштовхував у глиб чорних долин. Крізь розідрану ковдру хмар уже сльозилося слабке, але ясне світло, як буває зимовим ранком.
- Ви бачите? Бачите? – зойкнув Сем. – Вітер перемінився! Ага, не все йде по-вражому! Пітьма розповзається! Ех, знати б, що там…
Займався ранок п’ятнадцятого березня. Сонце долало пітьму над долинами Андуїну, ярл Теоден прощався з Меррі на полях Пеленнору.
Світла смуга розтяглася на всю довжину Горілих Гір, і гобіти помітили якусь істоту, що летіла із заходу. Спершу вона виднілася лише чорною цяткою, потім стала зростати, влетіла стрілою в хмари і з довгим пронизливим вигуком промчалася високо над головами подорожан. Знайомий поклик назгула не злякав гобітів: у ньому звучали розпач і скарга. Вождь Примар Персня повертався переможений.
- Ну, я казав? – радів Сем. – Не занадилося в них! Недарма Горбаг не вірив Шаграту, що воєнні справи йдуть відмінно. От і витягам вони погану карту, пане! Невже це вас не радує?
- Не дуже, – стенув плечима Фродо. – Перемога, може, і значна, так не наша вона. Ми йдемо на схід, не на захід. І я жахливо втомився. Перстень нестерпно тисне. Перед очима золоті кола…
Сем із тривогою подивився на Фродо, погладивши його по руці:
- Пане, підбадьортеся! Ми загадали два бажання, одне уже справдилося: світло є. Тепер іти буде веселіше… хоча і [178] небезпечніше теж. Давайте пройдемо ще трохи і ляжемо поспати. А поки що з’їжте хлібця…
Вони розламали сухий корж і прожували його не запиваючи. Навколо було не світліше, ніж дощовим вечором, але тепер хоча б можна було оглянути околиці. Глибока долина злегка підіймалася на північ, уздовж підніжжя західних стрімчаків тягнулося сухе корито колишнього струмка. Берегом вилася протоптана доріжка. Вони давно могли б на неї вийти – вона відокремлювалася від великої дороги на Моргул відразу ж за мостом і спускалася в долину зручними східцями. Нею користалися дозорці і гінці, яких посилали до малих фортів та застав між Кіріт-Унголом і тісниною Залізної Пащі, Карах-Ангрен.
Вийшовши на стежку, гобіти надто ризикували, але тепер важливіше за все була швидкість, а Фродо боявся, що не зможе подолати хребет Моргаї по бездоріжжю. До того ж орки навряд чи стануть шукати їх на стежці, що веде на північ, – так здавалося Фродо: «шпигун» скоріше пішов би назад до перевалу. Тому Фродо і прагнув віддалитися від Кіріт-Унголу на північ, а вже звідтіля почати останній – дійсно останній – похід.
Отже, вони перетнули сухе русло і ступили на стежку. Ліворуч подорожан прикривали нависаючі скелі, і зверху їх вистежити не могли, але тропа нескінченно петляла, і перед кожним закрутом гобіти бралися за мечі і намагалися йти безшумно.
День так і не розгорівся – густі дими Ородруїну під натиском вітру розповзлися по небу, як величезний намет, підпертий непомітним здаля стовпом. Минула майже година, і гобіти, не вірячи своїм вухам, почули дивний шум: десь поблизу хлюпала вода. По жолобу в стрімкому схилі, вузькому і рівному, немов скелю втяли сокирою, текла вода – може, останні краплі живлющого дощу, пролитого так невдало над землею Мордору. Тоненький струмок перетинав стежку і губився серед мертвого каміння.
Сем так і рвонувся до води.
- Якщо доведеться ще зустрітися з Володаркою Лорі-ену, як нам віддячити їй! – хвилювався він. – Та дивіться, дивіться! Спершу світло, тепер вода… Тільки дозвольте, пане, я нап’юся перший. [179]
- Будь ласка, але ми тут умістимося і вдвох, – здивувався Фродо.
- Не в тім річ. А що як вона отруйна?
- Знаєш, нежданому щастю і дружньому дарунку треба довіряти! Аби не була занадто холодною.
Вода виявилася в міру свіжою, але не крижаною, на смак гіркуватою і маслянистою. У себе в Гобітанії вони б такою знехтували, тут пили хильцем та похвалювали. Вгамувавши спрагу, вони вщерть наповнили флягу Сема. Фродо підбадьорився, і вони пройшли без зупинки ще кілька миль, поки стежка не перетворилася на широку дорогу, а на обриві над нею не з’явиться грубо обтесані стіни ворожої застави.
- Настав час завертати, – сказав Фродо. – Звідси – відразу на схід… – Він похитав головою, дивлячись на похмурі громади, що стерегли долину. – Мене ще вистачить, щоб залізти вище і пошукати якусь нірку. А потім доведеться зробити привал.
Сухе русло лежало тут трохи нижче стенки. Гобіти спустилися на дно і пішли до другого берега. Як не дивно, вони знайшли там темні калюжі, що їх живило якесь джерело у верхів’ях долини. Прикордонні землі Мордору вмирали, але ще не вмерли зовсім. Тут росли жорсткі, гіркі трави, кущі, покручені болісною боротьбою за життя. У долинах Моргаї чіплялися за камені розпластані деревця, якісь сірі щітки стирчали з-під валунів, обтягнутих сухим мохом, і все це звивалося в колючі, непролазні зарості. Одні кущі мали шипи довгі, прямі, інші – криві, гострі, як бритва. Зів’яле, зашкарубле торішнє листя сумно хрумтіло під ногами гобітів, а на нових бруньках, готових розкритися, вже бенкетувала товста гусінь. Сірі, чорні і бурі мухи з червоними плямами, що нагадували Криваве Око, носилися хмарами, дзижчали і боляче жалили. Над заростями очікувально зависли хмари зголоднілої комашні.
- Обладунок орків тут не врятує, – сказав Сем, відмахуючись від кровососів. – Нам би зараз товсту орчу шкіру… ¦
Вони хотіли піднятися якнайвище, щоб оглянути околиці, але на півдорозі до вершини Фродо знову заслаб; йому потрібний був відпочинок. Не знайшовши на схилі [180] хоч трохи придатної вибоїни, вони зупинилися під поплутаними хвостами колючки, що звисала з невисокого уступу, і трошки попоїли. Хлібці, що не псуються, відклали на чорний день, зате вжили половину гондорського запасу: жменька сушених фруктів, шматочок солонини, запили водою, ось і весь обід. По дорозі вони ще кілька разів зупинялися напитися, але спрагу не потамували: повітря Мордору було гірке і висушувало горло. Навіть Сем зажурився, думаючи про воду. За горами Моргаї чекала жахлива рівнина Горгорот…
- Спіть, пане, – сказав Сем. – Знову сутеніє. Мабуть, це просто вечір настав.
Фродо зітхнув і заснув раніше, ніж Сем скінчив говорити.
Як належить відданому слузі, Сем міцно тримав хазяїна за руку і силкувався здолати сонний одур. Він дотерпів до ночі. Тоді, щоб якось підбадьоритися, виповз з укриття. У темряві щось безупинно шелестіло, шаруділо, потріскувало, але не було чутно ні кроків, ні голосів. Вдалині на заході над Похмурими Горами небо ще ледве сіріло, і біла зірка проглянула крізь розірвані хмари високо над зазублинами гір. Сем, загублений у проклятому ворожому краї, помилувався красою зірки, і надія зродилася в його душі: зрештою, тінь – така нетривка штука! У світі є світло, є краса, і тінь їх не може здолати. Коли Сем співав у вежі над Кіріт-Унголом, це був виклик долі, а не надія – він оплакував самого себе. А тепер ні власна доля, ні доля улюбленого хазяїна не викликала в нього побоювань. Сем заповз назад під колючу завісу і, забувши про всі страхи, заснув глибоким, спокійним сном.
Вони спали, тримаючи один одного за руки, і прокинулися одночасно, не знаючи, котра година і як довго спали. Сем почував себе цілком бадьоро, Фродо хмурився: усю ніч йому снився вогонь, і пробудження не радувало… Все ж таки сили його відновилися. Друзі попоїли, випили по ковточку води і пішли нагору розпадиною, що довела їх до голого крутосхилу з осипами. Тут навіть для найзав-зятішого життя не було місця; сухими, зморшкуватими були мертві вершини Моргаї. [181]
Довгенько проблукавши, гобіти знайшли, де можна було піднятися, хоча останні сто футів підйому далися їм з великим зусиллям. Вузька тріщина розділила два чорних зубці останнього захисного валу Мордору; по ній гобіти досягай гребеня. Перед ними, на тисячу п’ятсот футів нижче, скільки оком сягниту, розляглася рівнина, а десь далеко, край небосхилу, здіймалася сива імла. Вітер дув західний, хмари пливли високо, але на похмурі простори Горгороту сочилося лише мутне підвальне напівсвітло. Дими тяглися над землею, накопичувались у заглибинах, із щілин та дір валили сірі клуби пари.
Десь за сорок миль від гобітів здіймалася Згубна Гора, її підніжжя загрузло в купах попелу, вузький конус врізався в небо, а пік тонув у хмарі задушливих випарів. Гора ледь жевріла, але була, як і раніше, страшною, мов сплячий звір. За Ородруїном стояла чорна пітьма, заслін Чорного Замку, зведеного на крутому відрозі Горілих Гір. Володар Мордору занурився в думки, обмірковуючи тривожні і загадкові новини; образи блискучого меча і суворого королівського обличчя застеляли погляд Кривавого Ока. І могутню твердиню Мордору, усі її незліченні вежі і ворота, накрила сумовита, паморочлива пітьма.
З відразою і тугою дивилися Фродо і Сем на ненависні землі. На три сторони світу, між ними і Згубною Горою, простяглася випалена пустеля, де ворушилися тільки димні смерчі. Де ж Саурон тримає і чим годує своїх рабів і військо? А війська в нього сила-силенна: уздовж усього пасма гір Моргаї виднілися табори й обози, намети й буди. Прямо під ногами гобітів за милю від підніжжя гір розкинулося ціле містечко, осине гніздо з прямими і нудними вулицями, з рядами комор і приземкуватих казарм. На рівнині навколо усе кишіло орками; на шляхах, що вели на південний схід, до великого Моргульського тракту, було видно навалу війська – швидко рухалися колони маленьких чорних фігурок.
- Мені це страшенно не подобається, – сказав Сем. – Хоча… де стільки війська, повинні бути і вода, і провіант. Якщо мені очі не зраджують, це не орки, а люди…

Страницы: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20

Ваш відгук

Сторінки

Рубрики

Пошук

Мітки

Архів

Вересень 2017
П В С Ч П С Н
« Бер    
 123
45678910
11121314151617
18192021222324
252627282930  

Підписка

  • Цікаве