Джон Р. Р. Толкін. “Володар Перснів: Повернення короля”

Гобіти не знали, що на півдні Мордору невільники обробляють великі лани над сумними, темними водами озера Нурнен; не знали і про шляхи, якими з підлеглих володінь [182] на сході і на півдні слуги Саурона гнали каравани, навантажені всяким добром, здобиччю і даниною, та низки нових і нових рабів. На півночі Мордору були тільки копальні та збройові кузні, а на рівнинах війська готувалися до давно задуманої війни. Тут Володар Тьми пересував полки, як пішаків на шахівниці. Коли перший спробний випад був відбитий усюди, на півночі і на півдні, Саурон став збирати біля Кіріт-Унголу свіжі армії для нового, вирішального походу. Навіть діючи спеціально, він не міг би краще перепинити шлях гобітам до Вогняної Гори.
- Правда, ми їхніх ласощів не спробуємо, – помовчавши, додав Сем. – По-перше, не бачу, як нам спускатися. А по-друге, якщо спустимося, не йти ж по рівнині, нафаршированій військами! ,
- Я очікував чогось подібного, – сказав Фродо. – Все ж таки доведеться спробувати. Я і раніш не сподівався пройти благополучно, і зараз не сподіваюся, але справу робити треба! Головне – якомога довше від них вислизати. Тому, мені здається, треба пройти ще на північ і спуститися там, де долина звужується.
- Заздалегідь можу сказати, – зауважив Сем, – де найвужче, там і ворогів наб’ється тьма-тьмуща. От побачите, пане!
- Перш ніж побачити, дійти ще треба, – насупився Фродо.
Дуже швидко вони переконалися, що йти по крайці хребта Моргаї чи поблизу неї неможливо: глибокі тріщини, між ними гострі зубці… Довелося повернутись і йти долиною, не спускаючись на стежку. Пройшовши близько милі, вони порівнялися зі сторожовою заставою. Стіна і кам’яний навіс оточували чорне жерло печери. Не було помітно ні найменшого руху, але гобіти про всякий випадок поповзли, прикриваючись буйними заростями колючки, берегом зниклої річки. Ще пара миль, і гніздо орків зникло. Мандрівники зітхнули вільніше, і тут до них долинули грубі, хрипкі голоси. Гобіти миттю пірнули в зарості. Показалися двоє орків: один дрібний, обшарпаний, з луком за плечима, із широко роздутими ніздрями, напевно, слідопит, а другий – солдат зі знаком Ока на шоломі, теж з луком і з дротиком. Вони явно належали до різних [183] племен, тому спілкувалися спільною мовою і, як звичайно, сварилися. За якихось двадцять кроків від гобітів низенький орк зупинився.
- Досить з мене! Мені пора додому! – Він кивнув головою у бік застави. – Набридло бити п’яти. Я тобі кажу, сліду нема. Через тебе все! Треба було піднятися на гору, второпав? Я був правий, а не ти!
- Цить ти, шмаркачу, собачий ніс! – відрізав солдат. – Наші очі варті більшого, ніж ваші паршиві носи!
- Ну, і що ти своїми безцінними баньками глядів? Ти взагалі не знаєш, чого шукаєш! Попрошу собі іншого напарника, либонь, знайдуться путящі, не такі тюхтії, як ти!
- Та чи я винуватий? – огризнувся солдат. – Якщо так наказують… То їм шукай воїна-ельфа в блискучому обладунку, то карлика-шпигуна. А потім раптом: зграя бунтівників – Урук-хаїв. А ти здогадуйся, кого шукати!
- Начальство голову втратило, – сказав малий. – І ще дехто втратить. Це тобі не жарти: ворог проник у форт, сотню твоїх дружків перебив, та ще й полоненого викрав! Якщо вже ви, бойові орки, так служите, не дивно, що з поля бою надходять погані звістки!
- Хто сказав «погані»? – обурився солдат.
- А хто сказав «гарні»?
- Ці чутки розпускають бунтівники! Годі горло дерти, бо на ніж надіну. Второпав?
- Мовчу, мовчу! Тільки як думав, так і буду думати. А цікаво, той слизький ненажера з цією веремією зв’язаний?
- Хто його зна! Хай йому грець! Вертівся отут, ніс сунув, куди не треба, а тільки ушився – ось вам: наказано взяти живим!
- Ну, як зловимо, то дістане прочухана, – пирснув слідопит. -Адже це він сліди поплутав! Підібрав кольчугу десь у долині і затоптав отут усе, поки ми за ним гналися…
- Кольчуга цього виродка і врятувала, – похмуро сказав солдат. – Я ще не знав, що велено брати живим, послав стрілу, а він не впав та й поскакав далі.
-^ Просто ти промазав, – відмахнувся слідопит. – Стріляєш погано, повертаєшся нехутко, а потім кличеш бідного малого на підмогу! Я вже ситий по горло! [184]
Він обернувся спиною до солдата і побіг у напрямку застави.
- Гей! Куди! – закричав солдат. – Дезертируєш! Я доповім!
- Кому? Чи не славному Шаграту? Йому більше над нами не командувати!
- Я повідомлю твоє ім’я і номер назгулам, – відповів солдат, переходячи на свистячий шепіт. – До Кіріт-Унго-лу саме прибув один, розслідує…
Малий затримався. Голос його затремтів від злості і страху.
- Ах ти падло, донощик! Та ти й родичів своїх продав би за добру ціну! Ремесла свого не знаєш, а я відповідай? Йди, йди до цих горланів, вони тобі кров заморозять! Якщо раніше їх самих не приберуть… Головного, кажуть, уже прибрали! І не чутка це, а правда!
Солдат кинувся за слідопитом, жбурнувши дротик. Але малий сховався за валунами, натягнув лук й увігнав стрілу прямісінько в око напарнику. Той із шумом повалився в кущі. Слідопит чимдуж помчав геть.
Гобіти трохи посиділи мовчки. Першим опам’ятався Сем.
- Гарно, га? Якщо такі люб’язності тут звичайна річ, нам буде набагато простіше!
- Тихіше, Семе! – шепнув Фродо. – Тут можуть й інші вештатися. Бачиш, вони йдуть по сліду, і ближче, ніж ми думали. А дух розбрату в Мордорі гніздиться всюди. Орки ж були такі завжди, судячи з переказів, ще до того, як пішли слугувати Саурону. Тільки сподіватися на це не варто. Нас вони ненавидять сильніше, і теж здавна. Ця парочка помирилася б, щоб з нами розправитись.
Знову запанувало мовчання, і знову його порушив Сем, тепер уже пошепки:
- А ви чули, пане, про слизького ненажеру? Казав я вам, Горлум живий!
- Краще б ти помилився… Тим більше не можна звідси висовуватися до ночі. Може, поки що розповіси нарешті, звідкіля про Горлума знаєш і взагалі що з тобою без мене було? Тільки помалу, не шуми! [185]
- Постараюсь. Хоч як згадаю про цього падлюку, так і хочеться кричати!
Вони просиділи в кущах, поки жалюгідне денне світло не змінила беззоряна мордорська ніч. Сем розповідав Фродо на вухо все, що міг вимовити словами, про зрадництво Горлума, про жахливу Шелобу і власні пригоди. Коли він закінчив, Фродо мовчки міцно потис йому руку, а перегодом сказав:
- Ну, а тепер пора йти. Хотів би я знати, чи довго нам ще буде щастити, коли прийде кінець цьому повзанню, усім цим мукам, та ще й марним!
Він підвівся.
- Темно, як у льоху, а фіал діставати не можна. Бережи його, Семе. Мені його зараз ніде ховати, хіба в кулаці, а руки мені знадобляться. Жало я тобі віддаю назовсім. У мене є ніж орків, та й навряд чи мені доведеться боротися такою зброєю…
Важко і ризиковано було йти ось так у темряві, але гобіти йшли, часто спотикаючись, година за годиною, все далі на північ. Коли блякле світло зажеврілося на верхівках західних схилів, години за дві після світанку над Се-редзем’ям, мандрівники знову прилягли в підхожій заглибині і по черзі поспали. Сем, стоячи на чатах, ніяк не міг відволіктися від продовольчих клопотів. Коли Фродо прокинувся і запропонував щось пожувати, Сем запитав про те, що мучило його вже давно:
- Прошу пробачити, пане, ви не могли б сказати, як довго нам ще крокувати?
- Дуже приблизно, – сказав Фродо. – У Рівенделлі я бачив карту Мордору, зроблену ще до повернення Ворога, але запам’ятав погано. Десь обидві гряди, західна і північна, немов пускають паростки всередину рівнини і сходяться майже впритул. Від мосту під Кіріт-Унголом туди не менше двадцяти ліг. Пройшли ми поки що близько дванадцяти. Правда, ми таким чином віддаляємося від Згубної Гори миль на шістдесят. Навіть якщо все піде як треба, раніше ніж за тиждень я до Гори не дійду. Боюся, голубе, що тягар мій стане ще важчим, і чимчикувати я буду тим повільніше, чим ближче до мети.
Сем зітхнув. [186]
- Цього я й боявся. У такому разі, пане, не кажучи вже про питво, ми повинні тепер або менше їсти, або швидше йти, хоча б по рівній місцевості. Ще одна вечеря або сніданок – і залишиться тільки дещиця ельфійських хлібців.
- Я спробую йти швидше, – сказав Фродо, глибоко вдихаючи сухе повітря. – Отож, пішли…
Вони вирушили ще засвітла і не зупинялися всю ніч. Коли світанок позначив край темного небосхилу, вони сховалися під виступом якоїсь скелі. Повільно розвиднілося, сильний західний вітер змітав тепер димну завісу навіть у височині, і незабаром усе стало видно на кілька миль навколо. Каньйон Моргаї піднімався, поступово звужуючись, поки хребет не перетворювався на карниз, приставлений до стрімкої стіни Горілих Гір, зі сходу він обривався до рівнини Горгорот, немов обрізаний ножем. Назустріч йому від сірого, імлистого північного кряжа Еред-Литуї тяглася немовби довга лапа, залишаючи вузький прохід Карах-Ангрен, або Залізної Пащі. За ним лежала відокремлена глибока долина Удун. Десь тут ховалися підземні арсенали, приготовлені для оборони Чорної Брами. Володар Мордору готувався відбити напад союзного війська заходу. На відрогах гір ставили вартові вишки, розпалювали багаття, впоперек проходів городили земляні насипи.
Милі на дві на північ, на розі, де від головного хребта відщеплявся західний відріг, стояв високо на горі стародавній замок Дуртханг, один із трьох укріплених фортів, що охороняли долину Удун. Від замку вниз повзла, петляючи, дорога на схід, до Залізної Пащі. І хоча похмура, задимлена долина була порожня – ні військ, ні обозів, – гобіти зрозуміли, що весь обхідний шлях відмахали дарма.
- Ми зайшли в тупик, Семе, – сказав Фродо. – Підемо під гору – потрапимо прямо у фортецю; підемо дорогою – будемо як на долоні. А іншого спуску немає. Залишається тільки повернутися.
- Або вийти на дорогу. Давайте ризикнемо, покладемося на талан, пане, якщо талан в Мордорі взагалі мешкає. Годі кружляти наосліп. Вже краще прямо піти і здатися в полон… У нас провізія закінчується! [187]
- Добре, Семе. Тоді веди ти. Ти ще сподіваєшся… А в мене – одна зола. Тільки бігцем я не зможу, пошкандибаю потроху.
- Навіть щоб шкандибати, треба відпочити і поїсти. Давайте дозволимо собі і те, й друге, у міру можливості.
Сем подав Фродо флягу, відламав величенький шматочок хлібця. Потім згорнув свій плащ замість подушки ненаглядному своєму товаришу. А Фродо був занадто змучений, він навіть не помітив, як випив усю воду до краплі і з’їв, крім своєї, порцію вірного Сема. Коли він заснув, Сем прислухався до його подиху, вдивлявся в обличчя; воно змарніло, але не втратило виразу спокійної безстрашності. «Вже пробачте, пане, – подумав Сем, – доведеться мені вас на хвилиночку залишити. Вода потрібна. Без неї далеко не зайдемо…»
Стрибаючи з каменя на камінь з обережністю, надзвичайною навіть для гобіта, він збіг до сухого русла і пішов уздовж нього, пригадуючи, де бачив мимохідь сліди джерела. Раз у раз він нахилявся, ледь не чиркаючи вухом по каменю, і нарешті розчув слабкий шепіт води. Темний струмок падав у неглибоку яму і розтікався калюжею між камінням. Сем спробував – вода виявилася цілком питною. Сем напився досхочу і наповнив флягу; розпрямляючи спину, він раптом помітив чорну живу цятку неподалік від укриття, де спав Фродо. Сем стримав зойк, перемахнув одним стрибком яму з водою і помчав нагору по схилу. Чорна тварина була напоготові, спритно ховалася, але Сем знав, кого побачить, і руки в нього вже свербіли… Чорна голова майнула над обривом і відразу зникла.
- Ну, доля поки що за нас, – посміхнувся Сем. – Мало нам орків, ще й цей падлюка винюхувати з’явився! І як його, лиходія, земля носить…
Сем присів поруч із Фродо; будити не хотілося, але в нього самого очі злипалися, і він м’яко поплескав Фродо по плечу:
- Пане, Горлум з’явився. А не він, то його двійник. Я по воду ходив – аж гульк, стирчить голівонька. У такім сусідстві спати вдвох не можна. А я вже, прошу вибачити, прямо носом клюю…
- Давно пора! – зніяковів Фродо. – Лягай, голубе, спи. Як на мене, вже краще Горлум, ніж орки. У всякому [188] разі, він нас не видасть, якщо сам у їхні лапи не потрапить.
- Зате своїми лапами й уб’є, і пограбує, – промурмотів Сем. – Ви, пане, дивіться в обидва. Ось вам фляжка, пийте досхочу. Перед відходом я ще наберу…
Прокинувся він надвечір. Фродо сидів, притулившись до скелі, і спав. Фляга була порожня, Горлум не з’являвся, над Мордором знову лежала безпросвітна імла. Тільки сторожові вогні на вершинах сипали в небо червоні іскри. Вибираючи місця, де темніше, гобіти знову рушили в дорогу, ще небезпечнішу, ніж досі. Спершу навідалися до джерела, потім, ледве знаходячи опору для ніг, спустилися на звивисту стежку. Звідси до Залізної Пащі було двадцять миль. Вузька доріжка, без підпірної стінки й парапету, йшла над самісенькою прірвою. Гобіти прислухалися – нічого підозрілого; тоді вони вискочили на дорогу і майже бігцем помчали на схід.
Зупинилися друзі, тільки коли здолали цілих дванадцять миль. Дорога тут вигиналася на північ, і вони не могли спостерігати за пройденим її відрізком. Це ледве не згубило їх. Не встигли вони присісти і відсапатись, яку нічній тиші розлігся тупіт маршируючих ніг; з-за рогу вдарило, щохвилини стаючи яскравішим, світло смолоскипів.
- От і покладайся на талан, – сказав Фродо. – Пропали ми…
Він гарячково окинув поглядом скелю, але ті, хто колись побудував її, гладко обтесали каміння і вирівняли стіну на багато ліктів над дорогою. Метнувся на другий бік – там зяяла чорна безодня.
- Пропали… – повторив він, повернувшись до Сема, сів під скелею й похнюпився.
- Схоже, ваша правда, – сказав Сем, тулячись до нього. – Нічого, подивимося ще, як воно буде.
їм не довелося довго чекати. З-за рогу з’явилися орки зі смолоскипами. Сем відвернув обличчя від світла, ноги затулив щитом, щоб не видно було гобітанської вовни на ногах. «А що як приймуть нас за солдатиків, що відстали, та й дадуть спокій?» – подумав він.
Це було цілком можливо. Перші ряди промчалися пою них не оглядаючись – низькорослі орки з півночі, яких [189] гнали на війну за Чорного Володаря; їх ніщо не цікавило, аби швидше добігти і не дістали бичем по потилиці. Уздовж колони носилися два здоровенних Урук-хаї, покрикуючи і розмахуючи бичами. Ряд за рядом пробігали далі, небезпечне світло вже пересунулося вперед. Сем тамував подих. Половина колони пройшла. Раптом один з Урук-хаїв помітив дві скорчені фігурки під скелею, свиснув бичем і закричав:
- Встати, виродки!
Гобіти не ворухнулися. Погонич скомандував загону зупинитися.
- Пішли, пішли, кляті ледарі! Не час спати! Він підійшов ближче і помітив значки на щитах.
- Ага, втекти надумали? Усі ваші ще вчора повинні буди зібратися в долині Удун! Ну, цього досить! Стати до ряду! Та хуткіше, бо повідомлю ваші номери начальству!
Гобіти незграбно піднялися і,.горблячись, прилаштувалися до останнього ряду.
- Не туди! – гаркнув погонич. – У третій ряд від кінця! І глядіть мені, щоб не заманулося комусь тікати, я за вами стежитиму!
Довгий батіг свиснув над їхніми головами, оглушливо клацнув – і Урук-хай наказав пуститися бігцем з місця. Сем ледве встигав за орками. Фродо ж терпів справжні тортури. Зціпивши зуби, він біг, біг уперед. Його нудило від мерзенного смороду упрілих орків, до нестями хотілося пити, а вони все бігли, бігли… Фродо хапав ротом повітря, як риба на піску, і намагався не думати, до якої жахливої мети він так поспішає. Надії на порятунок не було. Погонич раз у раз перевіряв «дезертирів».
- Бігцем! Жвавіше! – гримав він, сміючись і шмагаючи їх батогом по щиколотках. – Швидше, виродки! Я б вас повчив, але ви і так своє одержите, коли спізнитеся в табір до збору. Війна йде, виродки, чи забули?
За кілька миль дорога почала похило спускатися на рівнину. Фродо втрачав останні крихти сил і волі. Сем намагався підтримати його, але і сам ледве стояв на ногах. З хвилини на хвилину Фродо впаде, усе розкриється, запеклі зусилля зійдуть нанівець. «Але з цим здорованем-погоничем я ще встигну поквитатися!» – думав Сем, хапаючись на бігу за руків’я меча. І тут трапилось щось несподіване. [190]
Вони вже бігли по рівнині. Перед мостом східна дорога зливалася з іншими, що йшли з півдня і з Барад-Дуру. Усі вони були забиті: гондорська рать наближалася, і Саурон поспішав відправити полки на північ. Тому на злитті доріг, куди не діставало світло палаючих на скелях багать, зіштовхнулися відразу кілька загонів. Здійнялися метушня, шум, сварка – кожний хотів пройти першим. Дарма погоничі лаялися й орудували батогами; зав’язалася бійка, подекуди вже брязкали шаблі. Полк важко озброєних Урук-хаїв з Барад-Дуру пригас колону, де страждали Фродо і Сем; ряди змішалися, здійнялася веремія.
Заціпенілий від болю й втоми Сем відразу стрепенувся і, скориставшись з нагоди, кинувся на землю, потягнувши за собою і Фродо. Орки, волаючи і лаючись, спотикалися через них, падали один на одного. Гобіти потихеньку на карачках відповзли від сутички на узбіччя дороги. її відокремлювала від рівнини огорожа заввишки два фути. За огорожею панувала густа тінь. Кілька хвилин гобіти лежали нерухомо. Шукати притулку в темряві було неможливо, однак Сем розумів, що треба відповзти якнайдалі. «Нумо вперед, пане, – шепнув він. – Ще хоч пару кроків, і відпочинете…» Фродо останнім, неймовірним зусиллям проповз ще кроків двадцять і раптом наткнувся на невелику вирву на рівнині. Він скотився на дно і завмер у смертельній знемозі.
Розділ З
ЗГУБНА ГОРА
Сем підсунув під голову Фродо свій розідраний орків плащ і накрився разом із Фродо сірим, лоріенським: витканий ельфами, він захистить їх у чужому відкритому полі. Сему стало тепло, і мрії його полинули до веселих ельфій-ських лісів. Шум і брязкання стихли, орки порозумілися і пройшли крізь Залізну Пащу. Можна було сподіватися, що відсутності двох дезертирів не помітили, принаймні відразу.
Не чуючи за собою погоні, гобіти помалу опам’яталися. Сем ковтнув води із фляги, щедро напоїв Фродо, а коли той трохи прийшов до тями, змусив його з’їсти цілу скибу дорогоцінного хліба. Потім,, від втоми не почуваючи [191] страху, вони скрутилися в ямі клубочком і заснули, тривожно, часто прокидаючись і тремтячи: рясний піт, висихаючи, проймав їх холодом, а від твердого грунту нили всі кістки. З півночі, через Кіріт-Горгор, тягло понизу крижаним протягом.
Ранком знову настало сіре напівсвітло; західний вітер віяв на височині, але нижче, у внутрішнім колі гір, повітря стояло нерухомо, холодне й задушливе одночасно. Сем визирнув з ями. їх оточували сумні, пласкі поля. Рух по дорозі завмер, але Сем побоювався невсипущих дозорів Залізної Пащі – не більше ніж за якусь чверть милі на північ. На південному сході велетенською тінню майоріла Згубна Гора. З неї бив дим – частину його відносив вітер, а частина клубочилася, розповзаючись по схилах. За декілька миль на північний схід темним силуетом проступали Горілі Гори, за ними невиразно окреслювалася крайка північних хребтів. Сем вирішив визначити відстань хоча б приблизно і вибрати найкращу дорогу.
- Щонайменше миль п’ятдесят, – бурмотав він заклопотано, поглядаючи на лиховісну гору, – отже, якщо врахувати стан бідолашного пана Фродо, ще тиждень шляху…
Сем із сумнівом похитав головою. Вперше він усвідомив до кінця те, що стільки разів казав Фродо: про зворотний шлях можна не турбуватися. Запасів вистачить лише для того, щоб дійти до мети. А потім, виконавши своє призначення, вони з Фродо повинні будуть загинути – самотні, безпритульні, посеред нещадної пустелі. Що вже там думати про повернення!..
«Так ось який обов’язок я поклав на себе, коли напросився в похід, – думав Сем. – Допомагати Фродо, а потім померти разом. Що робити, коли так – хай так і буде… А як би хотілося побачити ще наше Заріччя, і Трояндочку Вовнер, і братів її, і Старого, і всіх сусідів по Гобітону! І не віриться, що Гандальф міг послати нас сюди, не маючи хоч якогось зернятка надії. Ох, коли б він не пропав у Морії… Страшенно не поталанило нам! Він уже нас виручив би як-небудь…»
І все ж таки, втративши надію, Сем не втратив відваги. Його звичайно добродушне обличчя стало майже похмурим, але в душі прокинулася непереможна завзятість. Сем Гемджи перетворився на істоту з каменю та криці – ні [192] розпач, ні втома, ні нескінченна дорога вже не мали влади над ним.
З новим почуттям відповідальності він озирнувся, обмірковуючи, що чинити далі. Тим часом трохи розвиднілось, і Сем побачив, що рівнина, яка здавалася суцільно пласкою, насправді вкрита вирвами, вибоїнами, завалами щебеню, немов якісь велетні поорали її кам’яними ядрами, стріляючи з пращі. Від вибоїн вусібіч розходилися звивисті, мов змії, тріщини. По такій місцевості цілком можна було крастися, не побоюючись найпильніших очей. Щоправда, для цього був потрібен чималий запас сил та часу. Для зголоднілих, виснажених мандрівників завдання непосильне…
Міркуючи про все це, Сем повернувся до Фродо. Будити його не довелося; він лежав горілиць, вдивляючись у похмуре небо.
- Ну, пане, – сказав Сем, – я тут дещо роздивився. Всюди тихо, можна вирушати. Чи ви впораєтесь?
- Впораюсь, – сказав Фродо. – Повинен впоратися…
І вони поповзли від ями до ями, користуючись будь-якою тінню, що траплялася, навпростець до підніжжя північної гряди. Неподалік йшов Східний Тракт, в далечині його сіра стрічка танула в тіні гір. Тракт був порожній, армії Мордору вже пройшли, до того ж Саурон волів пересувати полки під покровом ночі, побоюючись непокірливих вітрів, що розривають димову завісу. Непокоїли його також чутки про зухвалих вивідачів, що спромоглися перейти кордон…
Здолавши з великим зусиллям кілька миль, друзі зупинилися. Фродо знемагав. Сем зрозумів, що таким чином вони далеко не зайдуть – перебіжками в три погибелі, поповзом…
- Ходімо по дорозі, поки не споночіло? – запропонував він. – Адже вчора якось викрутилися! Ризикнемо, зате виграємо час, і можна буде відпочити.
Ризикували вони набагато більше, ніж Семові здавалося, але Фродо, роз’ятрений сердечним розбратом, знемо-жений зневірою, пригнічений тяжким тягарем обов’язку, на все був згодний. І вони пішли по твердому грунту тракту, що вів прямо до Чорного Замку. їм знов поталанило: [193] до ночі не зустрілася жодна жива душа, а вночі їх укрила темрява. Мордор завмер у передчутті бурі: отруйні луги під Мінас-Моргулом палали, вожді Заходу минали Роздоріжжя.
Так воно й відбувалося: Перстень рухався на південь, гондорська рать – на північ. Кожен день, кожна миля збільшували муки гобітів; сили танули, страх наростав. Удень вони ворогів не зустрічали, уночі, намагаючись заснути в якій-небудь щілині біля дороги, чули вигуки і тупіт безлічі ніг, дробовий перестук копит коней, яких безжалісно кололи острогами. Але гірше явної небезпеки була безсонна сила, злісний розум того, до чийого гнізда вони наближалися. Що ближче до Барад-Дуру, то страшнішою здавалася гобітам ця чорна перешкода, стіна ночі на останньому рубежі світу.
У той час, коли гондорська рать залишила Ітіліен, двоє подорожан боролися з лавиною чорного розпачу. Минуло чотири дні, як вони вирвалися з колони орків, але почуття кошмарного сну не минало. Протягом усього четвертого дня Фродо не вимовив ані слова, він ішов, зігнувшись до землі, і спотикався, як сліпий. Сем нічим не міг йому до-зарадити: тягар Персня, нестерпний для тіла і болісний для душі, дедалі зростав. З тривогою помічав Сем, що Фродо часто підіймає ліву руку, начебто прикриваючись від удару, або затуляє очі, осліплені пекучим поглядом жахливого Ока. Часто тягнулася його рука і до захованого на грудях Персня, жадібно хапалася за нього й в останній момент, підкоряючись наказу волі, безсило падала.
Настала ще одна ніч; Фродо сів, поклавши голову на коліна, опустив руки – пальці його дрібно тремтіли. Сем не зводив з нього очей, поки не погустішала темрява. Сему вже бракувало втішних слів. Якби не чудодійні хлібці, обидва гобіти давно б загинули. Але, підтримуючи сили, апетиту вони не збавляли; Сем з тугою згадував різні смачні страви і мріяв про шматок звичайного білого хліба із шинкою. І все ж таки без ельфійських хлібців – а вони тепер харчувалися тільки ними – друзі не зберегли б так довго і силу, і стійкість… А зараз їм треба було прийняти нове рішення. Йти трактом далі було неможливо. Згубна Гора височіла праворуч від них, майже точно на півдні. Від тракту її відокремлювала велика мертва долина, засипана попелом [194] і залита скам’янілою лавою. Треба було перейти це рівне, не заросле й не закрите нічим місце, щоб опинитися біля підніжжя…
- Води б нам… води! – шепотів Сем; він шкодував витрачати на себе навіть краплю, губи його пересихали, язик затвердів і розпух. Але, незважаючи на його ощадливість, у флязі залишилося менше половини. А йти вони мали ще кілька днів. І цей запас давно вичерпався б, коли вони не зважилися йти трактом: уздовж нього, на великій відстані одне від одного, на випадок спішного переходу військ, були влаштовані водоймища. В одному такому водозбірнику Сем і наповнив останній раз флягу затхлою, мулистою, але на крайній випадок придатною водою. Це було два дні тому. Розраховувати на нову нагоду не доводилося.
Нарешті Сем задрімав, так нічого і не придумавши. Йому наснилися пожежі, палаючі будинки, проповзали якісь тіні, рикали дикі звірі, хтось жахливо кричав під тортурами; але коли він прокидався, навколо була все та ж сама пітьма, пустка й тиша. Тільки раз, підвівши голову, він помітив, твердо знаючи, що не спить, бліде мерехтіння пари очей – але вони відразу відсахнулися і згасли.
Жахлива ніч тяглася без кінця. Світанок настав мутний: з-за Згубної Гори сюди дотягувалися щупальці Тьми, яку простяг Саурон навколо Чорного Замку. Будити Фродо Сему не хотілося, але це був його обов’язок – будити, годувати і примушувати йти далі. Він погладив Фродо по чолу і прошепотів на вухо:
- Пане, час підійматися!
Фродо скинувся, начебто зненацька почув дзвоник, подивився на південь і, вгледівши Згубну Гору, похмуро зіщулився.
- Не можу, Семе. Мені несила рухатися, я не здолаю…
Сем знав: будь-які слова зараз даремні і скоріше зашкодять, ніж допоможуть, але співчуття проймало його, і він не зумів промовчати.
- Дозвольте мені трохи понести його. Ви ж знаєте, я можу…
Очі Фродо гнівно блиснули:
- Не наближайся до мене! Не торкай мене! Він мій! Геть звідси! – Він намацав на поясі руків’я меча, але раптом [195] притих. – Ох, ні, Семе, – сказав він печально. – Постарайся зрозуміти. Це мій тягар, ніхто інший його не винесе. Пізно, Семе, любий мій друже. Я вже майже цілком у його владі. Я не можу віддати його нікому, а якщо ти відбереш силоміць, напевно, збожеволію.
- Я розумію… Але мені здається, що від зайвої ваги позбавитися можна. Чом би не дозволити собі хоч малий попуск? Адже ми зараз прямуємо до Гори. Навіщо тягти непотрібні речі?
Фродо, не відриваючи погляду від Ородруїну, кивнув.
- Гаразд. У дорозі нам мало що знадобиться, а потім – і зовсім нічого…
Він підняв орчий щит, що лежав на землі, закинув подалі, туди ж пожбурив і шолом, і важкий пояс з ножем, а чорний плащ роздер на смуги і пустив за вітром:
- Не хочу орком прикидатися! Піду далі без зброї, чистої чи нечистої – все одно. Нехай мене вб’ють, якщо захочуть!
Сем теж скинув одіж та зброю орків, витяг з торби своє майно. Кожна дрібничка була така дорога для нього, адже він заніс їх у таку далечінь! Але найважче було розставатися з кухарським начинням.
- Пам’ятаєте тушкованого кролика? – запитав він. – Лавровий гай, тепле сонечко? Там ми зустріли Фарамира і бачили оліфанта…
- На жаль, Семе, нічого я не пам’ятаю. Тобто я знаю, це було, а ось у пам’яті нічого нема. Все розгубив: смак печені, свіжість води, шум вітру, усе забув – і місяць, і зірки… Йду один у пітьмі і нічого не бачу, окрім вогняного кола. Я його вже й наяву бачу…
- Отже, треба поспішати, – підхопив Сем. Голос його зривався. – Чим скоріше впораємося, тим швидше вам можна буде відпочити…
«Словами йому не допоможеш, – думав Сем, збираючи розкидані речі – він не хотів залишати їх на видноті. – Падлюка знайшов кольчугу, тепер йому ще не вистачало знайти ніж. Він і з голими лапами досить небезпечний. І не дочекається, щоб я йому дозволив лапати мої каструлі!»
Він відніс весь оберемок до найближчої тріщини і жбурнув на дно. Похоронним дзвоном відлунив у вухах Сема [196] брязкіт його улюблених казанків, що котились у чорну пащу. Він труснув головою і став готуватися до походу: відрізав частину лоріенської мотузки, обв’язав нею Фродо, туго загорнув його в сірий плащ. Залишок мотузки старанно згорнув і сховав у торбу. Там бовталися тепер лише згорток із хлібцями та фляга; на поясі ще висіло Жало, а в потайній кишені зберігався фіал Галадріелі і скринька з грудочкою лоріенської землі.
Нарешті вони повернулися обличчям до Згубної Гори і вирушили в дорогу, більше не ховаючись, зосередивши останні зусилля волі на одній меті – йти вперед. У сутінках похмурого дня навіть у цій країні, що її так добре стерегли, важко було помітити гобітів, особливо здалеку. З усіх поплічників Володаря Тьми тільки назгули могли попередити його про цих двох мандрівників, маленьких і непохитних, що крок за кроком заходили до самого серця його володінь. Однак назгули на своїх перетинчастокрилих скакунах відлетіли в іншому напрямку – їм було доручено стежити за просуванням гондорської союзної раті до Мо-раннону, туди ж була звернена увага і самого Саурона.

Страницы: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20

Ваш відгук

Сторінки

Рубрики

Пошук

Мітки

Архів

Листопад 2017
П В С Ч П С Н
« Бер    
 12345
6789101112
13141516171819
20212223242526
27282930  

Підписка

  • Цікаве