У той день Сему здалося, що Фродо ожив, і це його здивувало – адже він позбувся зовсім малої ваги. Тому спочатку вони рухалися набагато швидше, ніж очікували. Хоча околиця була поорана вибоїнами і порита, вони зуміли до вечора підійти впритул до гори. Але день минав, рано, занадто рано згасло слабке світло. Фродо знову горбився, знову його хитало. Коли зупинилися на привал, він повалився на землю і сказав тільки: «Пити хочеться, Семе…» Сем дав йому ковтнути з фляги. Залишалося ще кілька краплин – Сем пити не став. І коли ніч над Мордором знову вступила у свої права, він уже не міг думати ні про що, крім води. Усі ріки, струмки і річечки, бачені ним, лисніючі на сонці або затінені вербами, з булькотом і плескотом пропливали перед його збудженими очима. Він почував під ногами вогкий пісок Заріччя, де гуляв у дитинстві з Джоллі Шерстоном, з Томом Курносиком і сестричкою їхньою Трояндочкою… «Давненько це було, – зітхав він. – Та й далеченько… І дорога додому, якщо вона взагалі є, лежить через цю трикляту гору».
Заснути він ніяк не міг і все сперечався сам із собою. [197]
«Дотепер нам більше щастило, ніж я очікував, – радів він. – Так чи інакше, половину справи зроблено. Ще один день…»
«Не верзи дурниць, – заперечував він, трохи поміркувавши. – Фродо не витримає ще одного такого дня, він навіть піднятись не зможе… Та й ти не зайдеш далеко, віддаватимеш йому свою частку хліба і води» – «Я можу ще йти, і я піду». – «Куди?» – «Ясна річ, на гору». – «А потім, Семе Гемджи? Потім що? Фродо сам не впорається…»
На це питання Сем відповісти не зумів. Він не міг навіть уявити, що слід зробити. Фродо про своє завдання говорити не любив, а Сем знав тільки, що Перстень якимось чином треба кинути у вогонь. У пам’яті спливла назва: «Згубна Щілина». Пан Фродо, мабуть, знає, де вона, а я – ні… От і виходить, що усе безнадійно. Фродо так і казав. Тільки дурень може себе обманювати марними надіями. Якби не моя упертість, ми б уже давно лягли удвох у якійсь воронці і заснули навіки. Смерть і так нас не мине – а може, судилося нам і щось гірше за смерть. Краще вже визнати, що програв, і більше не рипатися. Нам ніколи не піднятися на цю вершину…»
І відразу він сказав своє останнє слово:
«Я дійду до вершини, хоч би від мене самі кістки зосталися. І пана Фродо донесу, хоч би й надірвався. Годі молоти дурниці. Я не піддамся!»
Тої ж миті Сем відчув спиною тремтіння землі і почув у надрах її віддалений гул і грім. Сніп червоних іскор вдарив у хмари і згас. Згубна Гора теж спала тривожно.
Настав ранок, і почалося сходження. Сем не міг збагнути, як він досі зносить ці тортури. Змарнілий, виснажений, він уже не міг проштовхнути в пересохле горло ані шматочка хліба. Було темно, і не тільки від подиху Гори: насувалася гроза. Чорні хмари росли вдалечині, на південному сході, повзли над чорною землею, і вже розрізали небо багряні блискавиці. Повітря було насичене випарами. У головах гобітів паморочилось, ноги підгиналися. І все ж таки Гора неухильно наближалася, і настала хвилина, коли, піднявши обважнілі голови, вони побачили її конус [198] прямо перед собою. Вона заступила увесь світ. Вона височіла перед ними, завалена попелом, шлаком і оплавленим камінням, пік її вкривали хмари. Надвечір гобіти допленталися до самого підніжжя. Фродо зі стогоном упав там, де зупинився. Сем приліг поруч. Як це не дивно, йому полегшало: сумніви більше не дошкуляли йому. Він усе вирішив, і тепер зупинити його могла тільки смерть. Сем струснув сонливість, розуміючи, що треба бути напоготові. Усі лиха й небезпеки зібралися тут, на випаленому шматку землі, і завтрашній день вирішить усе: останній ривок, а там перемога або смерть.
Але коли ж настане цей ранок? Час немов зупинився. Мертві хвилини складалися в мертві години, навколо нічого не змінювалося. Сему вже спадало на думку, чи не почалася нова епоха Темних років. Він намацав руку Фродо. Вона була крижана і дрібно тремтіла: Фродо трясла пропасниця.
– Не треба було викидати ковдри! – промурмотів Сем, ліг поруч із Фродо й пригорнув його до себе, щоб хоч якось зігріти. Мутна зоря останнього дня застала гобітів сплячими. Вітер, що вщух напередодні, піднявся тепер з півночі і відчайдушно бився об гору. Світло невидимого сонця прорізалось крізь завісу диму і лягло на обличчя Сема і Фродо.
– Пора. Останній ривок, – хрипко вимовив Сем, підводячись із землі. Він обережно розбудив Фродо. Храни-тель Персня застогнав, важко піднявся і упав на коліна. Підвів голову, подивився на чорні укоси Згубної Гори і попою уперед на колінах.
Серце Сема рвалося від болю, але сліз не було. «Сказав, що понесу його, отож і понесу, – подумав він. – А там хай буде що буде».
– Я не можу понести ваш тягар, але вас самого понести можу! – гукнув він. – Чіпляйтеся мені на спину, Фродо, голубе, я вас візьму на плечі, тільки покажіть, куди нести!
Фродо обхопив руками шию Сема, намагаючись не тиснути, Сем міцно взявся за його ноги з боків і трохи постояв, збираючись на силі. Однак ноша виявилася зовсім легкою. Чи то Фродо виснажили багатоденні поневіряння, поранення, отрута Шелоби, сум та страх, чи то в [199]Сема взялися звідкись свіжі сили, але підняв він свого товариша легко, немов якесь гобітятко. Він зітхнув, набираючи в груди повітря, і рушив уперед.
Вони підібралися до Ородруїну з північного заходу, де схил був не такий крутий. Фродо мовчав, Сем вибирав дорогу сам, намагаючись швидше зіп’ястись якнайвище, поки його не залишили сили і воля. Він ішов зиґзаґами, часто оступаючись і падаючи на коліна, потім поповз, як равлик з важкою мушлею. Нарешті він зупинився і м’яко опустив Фродо на землю.
Фродо розплющив очі і судомно зітхнув. Тут, на височині, дихати було легше – смердючі випари накопичувались нижче.
– Спасибі тобі, Семе, – хрипко шепнув він. – Звідси ще далеко?
– Чи я знаю? Залежить від того, куди нам треба… Сем глянув нагору, униз – і здивувався, як далеко вони
опинилися. Ородруїн, самотній і грізний, здаля здавався вищим, ніж насправді. Гори Ефель-Дуат, либонь, були вищі – а вони ж через них перевалили! Широко розкинуті розгалужені відроги підніжжя підіймалися десь на три тисячі футів, а з них виростав удвічі нижчий конус на зразок труби над броварнею, з кратером на вершині. Рівнина Гор-горот розтанула в імлі під ногами в гобітів. Подивившись угору, Сем мало не скрикнув: між буграми і вибоїнами лежала уторована стежка. Вона підіймалася з заходу до самого піка, огинаючи його, і пропадала з очей. Сем здогадався, що продовження доріжки повинно лежати десь прямо над ними. Немов навмисне підсунули, – подумав Сем. – Інакше зазнали б ми поразки біля самого порога… Але ця зручна стежка була прокладена зовсім не для гобітів. Сем і не підозрював, що вона з’єднувала Барад-Дур із Саммат-Науром, Лігвищем Вогню. Від західних воріт Чорного Замку вона йшла по залізному мосту над прірвою і далі по рівнині між двома димними проваллями до довгого похилого насипу, що зливався із східним схилом Ородруїну. Петляючи з півдня на північ, вона оперізувала могутні підніжжя і, не доходячи до вогнедишного кратера, звертала до темної діри, що дивилась прямо на схід, на оповиту тінями твердиню, де невсипно пильнувало страхітливе око Саурона. Виверження Ородруїну часто засипали [200] й обвалювали стежку, але сюди приганяли юрми ор-ків, і все відновлювалось…
Сем почухав у потилиці. Виходить, дорога є. Як же до неї видертися? Насамперед дати спочинок втомленій спині та плечам. Він приліг поруч із Фродо. Обоє мовчали. Тим часом помалу розвиднілося. Раптом Сем, сам не розуміючи, як це сталося, відчув: треба поспішати. Немов хтось крикнув у нього над вухом: «Уперед! Швидко! За хвилину буде пізно!» Сем напружився і встав. Фродо, здається, теж почув заклик: заворушився, підвівся на коліна.
– Далі я сам, – шепнув він.
Вони поповзли по схилу, як сірі мурахи. Стежка знайшлась неподалік. Вона була вимощена рінню і засипана утоптаним попелом. Ступивши на неї, Фродо повільно, немов щось штовхало його, повернувся обличчям на схід. Вдалечині клубочилася Сауронова Тьма; свіжий вітер розкуйовдив її, і на мить перед Фродо відкрилися чорні, чорніші за ніч, грізні шпилі і залізний вінець над донжоном Барад-Дуру. І цієї миті Фродо встиг побачити, як з величезного вікна, що майоріло неймовірно високо над землею, майнула спрямована на північ люта блискавка, вогняний погляд безжалісного Ока. Потім тінь зімкнулася знову, і видиво розтануло. Око дивилося на північ, де стояли при брамі Мордору вожді Заходу, туди ж були спрямовані усі думи Саурона, що готував нищівний удар. І все одно Фродо повалився на землю і, здригаючись всім тілом, смикнув за ланцюжок, що висів на шиї.
Сем схилився до нього і почув ледве чутний шепіт:
– Допоможи! Допоможи! Втримай мою руку… Я більше не можу…
Сем схопив його руки, склав долоню до долоні, поцілував і обережно притиснув. Раптом промайнула думка: «Вистежили нас! Все пропало!»
І знову Сем звалив непритомного хазяїна на спину, але тепер ноги Фродо бовталися, бо руками Сем притискав до своїх грудей його долоні. Уперто нахиливши голову, він пішов по стежці нагору. Це виявилося не так просто. На щастя, останнє виверження викинуло струмені лави тільки на західному і південному схилах, і стежка збереглася. Але її раз у раз перетинали завали і вибоїни, до того ж вона увесь час круто завертала. На одному із закрутів стирчав [201] величезний, погризений зубом часу валун, залишок давнього виверження. Обминаючи його зі своєю ношею, Сем пригнувся майже до землі і все ж таки помітив краєчком ока, як з валуна покотився начебто чорний загострений камінь; Сем подумав, чи не сам він його зачепив, аж раптом сильний удар звалив його з ніг. Сем упав долілиць, обдерши руки, і відпустив Фродо. І почулося знайоме ненависне сичання:
– Злий гобіт! Бридкий! Обдурив насс! Обдурив Смеа-горла, гор-р-лум! Туди не можна йти. Не можна нищити наш ссскарб! Віддай його Смеагорлу, віддай, віддай, віддай!
Сем різко підхопився, вихопив меч, але не вдарив. Горлум і Фродо, зліпившись в один клубок, качалися по землі. Горлум дряпав Фродо, силкуючись підчепити Перстень. Ніщо інше не могло б краще розворушити заціпенілу волю Фродо. Він захищався з люттю, здивувавши не тільки Сема, але й Горлума. І все ж таки сутичка могла скінчитися погано, якби незвідані стежки, блукання на самоті, без їжі й води, у муках жадібності та страху, не виснажили злощасного Горлума. Тепер це була схудла, жалюгідна істота, жовта в’яла шкіра та кістки. Очі дико горіли, але злість і хитрість не замінять колишньої чіпкості рук. Фродо струснув його і встав, тремтячи всім тілом.
– Геть! Геть! – крикнув він зривистим голосом і приклав руку до грудей, затиснувши Перстень в кулаці разом з краєм шкіряної куртки. – Геть з дороги, підла потворо! Твій час скінчився. Ти більше не можеш ні вбити, ні зрадити мене!
І знову, як уже було під Емін-Мейлом, Сем побачив супротивників іншими. Один корчився в поросі і здавався лише тінню живої істоти, другий стояв, недоступний милосердю, у білому плащі, притискаючи до грудей вогняний Перстень. З полум’я донеслося:
– Йди геть, не смій заважати мені. Якщо наважилися мене торкнутися, тебе поглине згубне полум’я!
Жалюгідна тварина відступила, мружачи осліплені очі, але жадібність не згасла в них.
Полум’я вщухло, і знову перед Семом стояв Фродо, важко дихаючи і стискуючи руки на грудях, а перед ним, упираючись плоскими долонями, качався на колінах Горлум. [202]
– Бережіться! – крикнув Сем. – Він зараз стрибне! Він ступнув уперед і здійняв меч.
– Біжіть, пане! Скоріше! Біжіть щодуху! З цим я сам розберуся!
Фродо глянув на нього, немов упав з неба на землю.
– Так, мені пора, – хрипко сказав він. – Прощай, Семе. Тепер уже точно все скінчено. Ми на Згубній Горі, і нині вершиться наша доля. Прощай!
Він обернувся і повільно, тримаючись дуже прямо, пішов нагору по стежці.
– Ну, зараз я з тобою поквитаюся! – мовив Сем, кидаючись на Горлума. Але той не ворухнувся – лежав на землі і плакав.
– Не вбивай нас, – схлипував він. – Не протикай нас цим жахливим, холодним залізом! Дозволь пожити ще трошки, хоч трішечки! Ми пропали, пропали! Якщо наш скарб загине, ми загинемо, розсиплемося порохом, так-так! – довгими кощавими пальцями він шарпав попіл. – Порохом!
Гнів закипав у душі Сема при одному спогаді про всі лиха, заподіяні Горлумом. Але рука його завмерла. Було б цілком справедливо убити підступного гада, вбивцю, що стократ заслуговував страти. Розум підказував, що це навіть необхідно заради безпеки і Фродо, і його власної. Але все ж таки щось утримувало Сема. Він не міг ударити зрадника, що повзав у поросі. Хоча і недовго ніс Сем тягар Персня, він міг зрозуміти’страждання спустошеної душі і виснаженого тіла Горлума, невільника Персня, так обплутаного злими чарами, що не було вже для нього ані спокою, ані іншого життя. Сем добре відчував усе це, але, як завжди, не вмів дібрати слів.
– Ах, лихий би тебе взяв, підлабуза ти! =- сказав він. – Геть звідси! І щоб я тебе більше не бачив. Мені й торкатися тебе гидко, а то б завдав тобі жару! Геть, бо познайомишся ближче з цим жахливим, противним залізом…
Горлум рачки відповз, потім обернувся і, зрозумівши, що Сем не жартує, пострибав стежкою вниз. Сем враз і забув про нього. Фродо вже не було видно. Сем помчався доганяти. Якби він озирнувся, міг би помітити, як Горлум, спустившись на пару футів, завернув назад і, скажено [203] блискаючи очима, став швидко і спритно збиратися нагору, минаючи стежку.
Останній закрут вивів Сема прямо до Саммат-Науру. Сонце досягло зеніту і просвічувало крізь дим, мов бурий тьмяний щит. Землі навколо Ородруїну безгучно причаїлися, очікуючи останнього удару. Сем підійшов до темного провалля Лігвища Вогню; усередині було димно і задушно. Глухий підземний гуркіт стрясав землю.
– Пане Фродо! Фродо! – покликав Сем. Ніхто не відгукнувся. Сем одну мить постояв – серце його від страху так і билося об ребра, – потім увійшов. За ним ковзнула коротка темна тінь.
Спочатку Сем не бачив нічого. Він дістав світильник Галадріелі, але руки його тремтіли, і світло виникло слабке, бліде. Сем стояв у кузні, де колись кувалася могутність Саурона. Боязко озираючись, Сем ступив уперед раз, другий, і раптом з-під його ніг у високе склепіння вдарила червона блискавка, освітивши довгу печеру, що йшла у димні надра гори. Трохи віддалік підлога і стіни печери прорізала глибока щілина, звідкіля віяло жаром і злітали язики полум’я, то розквітаючи, то падаючи в пітьму. І звідки ж лунав невпинний гуркіт, немов десь крутилися колеса величезної, лиховісної махини.
Знову спалахнула блискавка, і Сем побачив, нарешті, Фродо: він стояв над прірвою, маленький, прямий, нерухомий.
– Пане Фродо! – крикнув Сем.
Фродо здригнувся, обернувся і заговорив – чітко, лунко, як ніколи не говорив, перекриваючи голос Ородруїну:
– Ось я і тут. Я прийшов. Але я не зроблю того, для чого мене посилали. Не зроблю! Перстень належить мені!
Раптом він надів Перстень на палець і зник. Сем розкрив рота, але не встиг закричати: неймовірні події лавиною посипалися на нього.
Щось боляче вдарило Сема в спину, хтось схопив його за ноги й жбурнув так, що бідолаха влип головою об стіну. Невиразна тінь перестрибнула через нього. Сем на хвилину знепритомнів.
Тієї ж миті, як Фродо, стоячи біля Колиски Перснів, надів Перстень Влади на знак володіння, у Барад-Дурі [204] сколихнулася земля і Чорний Замок здригнувся від підземель до сталевого вінця. Саурон зрозумів усе. Його Око, пробивши пітьму і тінь, звернулося до Лігвища Вогню. Миттєво усвідомив він свою помилку й осягнув задум супротивника. Нищівний гнів спалахнув у ньому, але і страх огорнув його душу, немов димна хмара. Володар Тьми почув, що доля його висить на волосині.
Розум, що так довго керував силами Тьми, забув усі військові плани, усі хитрощі, погрози, лестощі, зрадництво; заціпеніння охопило Мордор. Воєначальники розгубилися, прислужники затремтіли. Владика забув про них… Думки і воля його були прикуті тепер до Згубної Гори. На заклик Саурона назгули, примари Персня, злетіли і шумлячи крилами, загрозливо волаючи, мов вітер помчали на південь.
Сем опам’ятався і звівся на ноги. У вухах дзвеніло, кров з розбитого чола заливала очі. Навпомацки побрів він уперед і побачив дивне і страшне видовище: на краю прірви Горлум, мов навіжений, бився з невидимкою. Він то відступав, то подавався вперед, іноді нависаючи над щілиною, падав, звивався, викручувався. І безупинно, не вимовляючи ані слова, сичав крізь вискалені зуби.
Глибинні вогні розгорілися, багряні язики били без упину, наповнюючи печеру світлом і жаром. Раптом Горлум підніс свої довгі руки до рота, ікла його з брязкотом зімкнулися. Фродо закричав, і Сем побачив його – він лежав на самому краї Згубної Щілини. Горлум, кружляючи в божевільному танці, тримав у піднятій руці Перстень разом з відкушеним пальцем Фродо. Перстень сяяв і переливався.
– Мій с-скарб, мій с-скарб! С-скарб мій! – викрикував Горлум. – С-скарб, ого-го! Мій, мій, мій!
Наспівуючи, милуючись дорогоцінною здобиччю, він зробив зайвий крок, спіткнувся, на мить затримався на крайці і з диким вереском звалився у вогонь. Востаннє пролунало: «Мі-і-й с-с-с-карб!» Полум’я ревіло. Вогняні язики лизали склепіння. Земля тряслася дедалі сильніше. Гора тремтіла до самих надр. Сем кинувся до Фродо, схопив і потягнув до виходу. На порозі Лігвища Вогню він застиг, вражений. [205]
Перед ним у повітрі вихрилася гігантська хмара, а посеред неї – могутні вежі, неприступні стіни, бастіони і каземати, мости і навстіж розчинені сталеві ворота. Мить – і все зникло. Вежі й стіни надломились і впали. Здійнялися довгі спіралі диму, стовпи пари. Вони підіймалися вище і вище, і нарешті вся ця споруда важко впала, і тоді над принишклими просторами рознісся глухий гуркіт, розростаючись до оглушливого ревіння. Рівнина здіймалася хвилями, ґрунт тріскався. Ородруїн гойдався, як підрубане дерево. Блискавки голками прошивали небо. Злива хльостала землю. І в саму гущавину цієї грози, розриваючи крилами хмари, увірвалися назгули, і вир падаючих гір та бурхливого неба затягнув їх і спопелив.
– Все скінчилося, – сказав безмірно втомлений голос за спиною Сема. Фродо, блідий і змучений, знову став самим собою. Очі його були спокійні, напруга, божевілля і страх зникли. Поруч із Семом стояв колишній Фродо Торбинс, як у добрі старі дні в Гобітоні.
– Ох, пане! – крикнув Сем, падаючи на коліна. На руїнах колишнього світу він відчув чисту, сильну радість. Завдання виконано, Фродо врятований, вільний… Ох, а як же його рука?
– Але ж ви поранені! – зойкнув Сем. – Кров тече! А в мене нема чим перев’язати! Ох, краще б той негідник мені руку по плече відхопив… Але з ним усе покінчено. Його ми більше не побачимо.
– Так, – спокійно сказав Фродо. – А пам’ятаєш слова Гандальфа: «Навіть Горлум може ще тобі стати у пригоді»? Якби не він, я не знайшов би в собі сили знищити Перстень. Так що не будемо згадувати лихом Горлума. Справа зроблена, ми квиті. Я дуже радий, що ти тут зі мною, Семе: тут, в останню годину існування світу.
Розділ 4
НА ЛУГАХ КОРМАЛЛАН
Навколо пагорбів кишіла мордорська солдатня. Чорна навала, мов повінь, заливала гондорську рать. Сонце світило багряно, крила назгулів плямували землю смертоносною тінню. Арагорн стояв під королівським прапором, [206] мовчазний і суворий, думки його,’здавалося, витали далеко, але очі сяяли тим сильніше, чим густішою ставала ніч. Гандальф стояв на самій вершині, Тінь не торкалася його осяйних шат. Атаки насувалися хвиля за хвилею на приречені пагорби, вишуми бою, брязкіт криці й лемент зливалися у грізний гул штормового моря. Раптом Гандальф здригнувся, обернувся на північ, де ще зостався клаптик блідого чистого неба, змахнув руками і крикнув громовим голосом:
– Орли летять!
І інші підхопили:
– Орли летять! Орли!
Найманці Мордору здивовано поглядали в небо, не розуміючи, що означає це небесне знамення. До бойовища поспішав Гваїхор-Вітробій і брат його Менельтор, найчудовіші з орлів півночі, гордих нащадків прабатька Торон-дора, що звив гніздо ще в Передвічні дні Середзем’я. За ними, підхоплені дужим вітром, мчалися зграєю “їхні піддані. Різко знизившись, орли накинулись на назгулів; їхні величезні крила звихрили повітря, мов ураган.
Але в цю хвилину назгули, почувши заклик Володаря з Чорного Замку, здійнялися і зникли в пітьмі над Мордо-ром; сумнів зародився в чорних душах прислужників Тьми, нахабний сміх застряв у пащах, із тремтячих рук падала зброя, коліна підгиналися в поплічників Саурона. Владика, чия міць гнала їх у бій, чия воля годувала їх ненависть і злість, завагався, відвернувся. І вони, подивившись в очі своїх супротивників, побачили в них світло, нещадне світло, і жахнулися.
Далеко пролунали урочисті вигуки вождів Заходу; лицарі Гондору, вершники Рохану, дунадани з півночі згуртованими рядами пішли на заціпеніле воїнство ворога, прокладаючи собі дорогу вістрями списів. Але Гандальф здійняв руки і знову владно крикнув:
– Стійте! Стійте й чекайте! Настала заповітна хвилина! – І ще не встиг він вимовити ці слова, як земля заходила ходором. Вдалині, високо, вище гір зметнулася до неба чорна хмара, неосяжна, прошита полум’ям. Земля двигтіла і стогнала. Гострі вежі Мораннону, Зуби Мбрдору, надломилися й упали, могутня стіна осіла безформною купою. Чорні Ворота були стерті з лиця землі; здалека, то [207] тихіше, то голосніше, досягаючи хмар, долинув гул, гуркіт, посилений луною, немов прокотився каменепад.
– Кінець пануванню Саурона! – сповістив Гандальф. – Хранитель Персня виконав своє призначення!
Усі подивилися на південь, у бік Мордору, і багатьом здалося, начебто на тлі білястої хмари здіймається хитка чорна тінь у вінці з блискавок. Вона зависла, заповнюючи собою небо, ворушачи щупальцями, немов загрожуючи світу, лиховісна і безсила; потім сильний порив вітру зім’яв її і відніс геть. Все стихло.
Вожді Гондору схилили голови, а коли знову глянули на бойовище, ворожа армія вже бігла врозсип: сили Тьми розвіялися, мов порох під вітром. Коли гине мурашина матка, що керує всім родом, мурахи розповзаються хто куди, безпомічні і незграбні, слабшають і гинуть. Те ж трапилося і з поплічниками Саурона: орки, тролі, навчені злу звірі раптом, втративши розум, забігали, тикаючись безглуздо в різні боки. Деякі самі собі смерть заподіювали, натикаючись на власні списи чи падаючи в ями; інші, волаючи, шукали темні нори, де можна укритися від пекучого світла. Тільки люди з озера Рун і з Хараду, східні варвари і жителі півдня сприйняли падіння свого володаря і велич вождів Гондору. Ті, що давно служили Саурону і до глибини душі пройнялися ненавистю, зберігши, однак, пиху й відвагу, згуртувалися для останньої, безнадійної битви. Але інші – більшість – у паніці втікали на схід; були й такі, що, кинувши зброю, благали про пощаду.
Гандальф, полишивши Арагорна з його товаришами вирішувати воєнні справи, піднявся на вершину пагорба і голосно покликав Вітробоя. Той миттєво злетів до нього з піднебесся.
– Двічі носив ти мене, друже мій, – сказав маг. – Доведи ще раз свою дружбу, якщо твоя ласка. Я, мабуть, не став набагато важчим з того дня, коли ти відніс мене з вершини Зіракзигілу, де згоріло моє колишнє життя…
– Я понесу тебе, куди побажаєш, хоч би ти був важчим за камінь, – відповів Гваїхор.
– Тоді летимо! Візьми із собою брата і ще двох-трьох родичів, що літають найшвидше. Нам треба обігнати не тільки вітер, але й назгулів. [208]
– Вітер північний, але ми його переженемо, – сказав Гваїхор.
– Як добре, що ти тут зі мною, – сказав Фродо, – в останню годину існування світу.
– Так, я з вами, пане, – сказав Сем, обережно перекладаючи поранену руку Фродо собі на груди. – І ви зі мною. Наш похід скінчився. Але якщо вже ми зайшли так далеко, мабуть, не варто здаватися. Я так не звик, ви ж мене знаєте…
– Може, ти й не звик, але так улаштований світ: надії не здійснюються. Всьому є край. Тепер вже недовго. Усе летить казна-куди, і нам не врятуватися…
– Будь що буде, пане, тільки чому б не відійти від цього небезпечного місця, Згубної Щілини, чи як там її? Це, принаймні, нам під силу, еге ж? Нумо спустімося по стежині!
– Гаразд, Семе. Якщо тобі так хочеться…
Вони повільно пішли вниз закрутами стежини, а коли досягли розворушеного підніжжя гори, з печери Саммат-Наур виметнувся стовп диму, купол вершини тріснув, з нього вилився вогняний потік і поповз по східному схилу.
Фродо і Сем видряпались на купу попелу біля підніжжя Ородруїну, але далі ходу не було, їх обступила вируюча стихія. Усюди навколо розверзалися тріщини, з них витікав густий дим, гора судомо здригалося, схили розступалися, язики лави ліниво повзли до гобітов. На голови друзів дощем сипався гарячий попіл. Ще трохи, і їх змете…
їм залишалося лише стояти і чекати. Сем, як і раніше, притискав до грудей руку Фродо.
– Взагалі дуже цікава склалася історія, чи не так, пане? – зітхнув Сем. – Шкода, не почути мені, як її будуть розповідати… Сядуть гуртом, і хтось скаже: «А тепер послухайте про Фродо Дев’ятипалого і про Перстень Влади». І усі принишкнуть, як ми самі в Рівенделлі, коли слухали про Берена Однорукого і про Безцінний Скарб… А що там далі буде, без нас?..
Він говорив і говорив, намагаючись до останнього не піддатися страху, і поглядав на північ: там небо зовсім посвітліло, вітер, набираючи сили, розігнав жмути пітьми [209] та клуби хмар. А тим часом гострі очі Гваїхора вже помітили гобітів. Орел знизився і, переборюючи вихори, став кружляти над пагорбом: дві маленькі, самотні фігурки стояли на острівці серед вогняних потоків, тримаючись за руки, а смерть дихала їм в обличчя нестерпним жаром. Орел вже спускався до них, коли вони, задихаючись у випарах, не маючи більше сили дивитися на наближення неминучої загибелі, захиталися й упали. І поринули з неба до вогняного виру Гваїхор і могутній брат його, Менель-дор, і підхопили міцними своїми дзьобами непритомних гобітів, і віднесли у небесну далечінь, геть із країни вогню і пітьми.
Сем прокинувся на м’якій постелі. Над ним тихо колихалося товсте букове гілля, крізь молоде листя лилося золотаво-зелене світло, повітря повнилося медовим духом. Сем упізнав аромат лугів Ітіліену^. «От сонько, – подумав він. – Скільки ж я проспав?» Йому здавалося, ніби ще триває той день, коли він розіклав багаття в розігрітому сонечком лавровому гаю; усе, що було після того, потонуло в його напівсонній пам’яті. Він потягнувся, вдихнув глибше. «Оце так сон мені привидівся, – подумав він. – Вчасно прокинувся!» Він сів і побачив поруч себе Фродо, який безтурботно спав: одна рука під головою, друга поверх ковдри, знайома рука – але без середнього пальця.
Сем відразу ж усе пригадав і скрикнув:
– Це не сон! Леле, тоді де ж ми зараз? Хтось за його спиною шанобливо відповів:
– В Ітіліені, під захистом короля, який чекає на вас! З-за бука вийшов Гандальф, у білосніжному плащі, із
сліпучо-білою бородою.
– Як почуваєш себе, Семе Гемджи?
Сем повалився на постіль, роззявивши рота, онімівши від щасливого подиву. Нарешті він спромігся прошепотіти:
– Гандальфе! Ти живий! І ми теж живі… а я ж бо думав навпаки! То що ж трапилось?
– Тінь розвіялась, – відповів Гандальф і засміявся, і сміх його звучав, як мурмотіння джерела, що пробилося в пустелі. З давніх-давен не чув Сем сміху – музики сердечних веселощів. Ожила в душі його пам’ять про всі колишні радощі, і ні з того ні з сього він раптом розридався. Але [210]cльози пролилися і висохли, як весняний теплий дощик, і підхопився Сем і закричав, сміючись:
– Як я себе почуваю? Немає слів! – Він широко розкинув руки і задріботів: – Як весна по зимі, як сонце в листі, як дзенькіт арфи і гул сурми, як всі пісні світу…
Він перевів подих і повернувся до Фродо:
– А як же пан Фродо? Шкода пальця, зате все інше, сподіваюсь, у доброму стані, еге ж? Жахливі речі довелося йому витерпіти…
– Щира правда, я цілий і здоровий, – сказав Фродо, широко усміхаючись і теж підхоплюючись. – Чекав, чекав тебе, та й заснув удруге, непоправний ти сонько! Першого разу я прокинувся на світанні, а зараз майже полудень.
– Полудень? – повторив Сем, намагаючись визначити час. – А якого дня?
– Чотирнадцятого після Нового року, – відповів Гандальф, – або, коли хочеш, 8 квітня згідно з гобітанським календарем. Відтепер у Гондорі рік завжди буде починатися з 25 березня1, на пам’ять про той день, коли був переломлений Саурон, а ви були врятовані з вогню і доставлені до короля. Сам він і доглядав за вами, а тепер бажає вас бачити. Вас запрошують до його столу. Збирайтеся, я вас проведу.
– Король? – не второпав Сем. – Що за король? Чий?
– Король Гондору, володар усіх західних земель, – туманно пояснив Гандальф. – Він вступив у володіння своїм королівством і незабаром вирушить у столицю для коронації – він чекав, поки ви одужаєте.
– У чому ж ми підемо? – стурбувався Сем, не бачачи поруч з постіллю нічого, крім вицвілого й рваного дрантя – залишків похідного одягу.
– Одягнете те, в чому ходили в Мордор, – сказав Гандальф. – Це орче ганчір’я ми збережемо, Фродо. Ані шовк, ані полотно, ані обладунок з гербом не принесуть вам більшої пошани. Ну, а пізніше, зрозуміло, підберемо вам усе нове.
Він простягнув уперед руку, і з його розкритої долоні потекло яскраве світло.
1 Березень – по-гобітанськи Ратен – налічував за календарем гобітів 30 днів. – Прим, автора.
[211]
– Що це?! – вигукнув Фродо. – Чи це можливо…
– Ми знайшли це в потайній кишені Сема, коли орли принесли вас. Це дарунки Володарки Лоріену – світильник Фродо і скринька Сема. Я вважаю, вам приємно буде одержати їх знову…
Гобіти вмилися, одяглися і, трохи попоївши, вирушу-ли з Гандальфом до короля. Від букового гаю, де вони спали, маг провів їх зеленим лугом, до купи величних дерев з темним листям і червоними квітами. Неподалік шумів водоспад, у траві плюскотів струмок, що біг до діброви; здаля з-за стовбурів поблискувала ще одна стрічка води.