Джон Р. Р. Толкін. “Володар Перснів: Повернення короля”

На галявині лицарі – рослі гвардійці в блискучих кольчугах, чорних зі сріблом, – усі низько схилялися перед гобітами. Потім лунко заграла сурма, і вони ступили на просіку, що розділяла діброву. За нею відкрилося розлоге поле, а за ним – широка річка; легесенький пар, що здійнявся над водою, сповивав сріблястим серпанком довгий лісистий острів на стрижні і безліч причалених до берега кораблів. На полі рівними рядами вишикувалися незліченні полки. Коли гобіти наблизились, блиснули мечі, вийняті з піхов, списи вдарили об щити, заграли ріжки і сурми, і багатоголосий, різномовний хор вигукнув:
- Хай живуть напіврослики! Кайо і Періан ананн! Аг-лар і Періаннат! Слава Фродо і Сему! Даур а Бергаель, коннин-ен Аннун! Еглеріо! Хвала їм! А ланта-те! Лаудаве лайтуваль! Слава! Коннаколиндор, а лайта таріенна! Хра-нителям Персня слава повік!
. Фродо і Сем, вражені, зніяковілі, червоніючи, з блискучими очима йшли серед цих дружних вигуків до узвишшя, вкритого дерном. На ньому стояли три похідних крісла: над “правим тріпотів прапор з білим конем на зеленому полі, над лівим – блакитний зі срібним кораблем. Посередині ж, на високому ратищі, майорів на вітрі чорний прапор із квітучим Білим Деревом, короною і Сімома Зірками. Під ним на різьбленому кріслі сидів воїн у кольчузі, але без шолома, з великим мечем на колінах. Він підвівся назустріч гобітам, темноволосий, із сірими очима, прекрасний і світосяйний, справжній король Рослого народу. І хоча він дуже змінився, гобіти відразу впізнали його і кинулися обіймати: [212]
- Це вже занадто! – кричав Сем. – Та це ж наш Блу-кач!
- Та він же, – посміхнувся Арагорн. – Далеку дорогу ми пройшли від Бригори, де я так тобі не сподобався при першій зустрічі, правда? Усім було важко в цьому поході, але вам важче за всіх…
І ще сильніше здивувався і зніяковів Сем, коли король низько вклонився їм і, узявши за руки, посадив Фродо праворуч, а Сема ліворуч від себе. Потім звернувся до військ, і його почули по всьому полю:
- Слава напівросликам! Слава!
Голосний заклик радості вирвався з тисяч грудей, а коли він стих, з’явився гондорський менестрель і, схиливши коліно, попросив дозволу заспівати:
-г До вас звертаюся я, витязі і воїни з серцями, що не знають страху, правителі і князі, шляхетні мужі Гондору, вершники Рохану і ви, сини Елронда, дунадани півночі, ельфи, гноми і славетні діти мирної Гобітанії! Діти Вільних народів, слухайте! Я проспіваю вам про славні діяння Фродо Дев’ятипалого і про Перстень Влади.
Сем щасливо розсміявся і, зіскочивши з місця, закричав:
- Як красиво! Як здорово! Усі мої мрії здійснюються! І раптом він розплакався. І разом з ним сміялося і пла-
- кало все військо, і тільки чистий, дзвінкий голос співака заспокоїв їх.
Менестрель співав то ельфійською, то Загальною мовою, і серця слухачів, розчулені красою слів, наповнилися радістю, гострою, як клинок меча, і поринули думки їх у країну, де біль і щастя сплавлені воєдино, а сльози напувають веселощами, як вино.
Коли сонце перейшло до вечірнього пруга і тіні дерев подовжилися, співак востаннє вигукнув: «Слава!» і замовк. Тоді Арагорн підвівся, відпустив військо, і люди посідали за довгими столами під навісами їсти, пити й веселитись, доки не стемніє.
Фродо і Сема провели до намету, де вони скинули похідне дрантя; люди старанно склали його і сховали в особливу скриньку. Натомість гобіти одержали чисту білизну і все інше, а коли вже кінчали вдягатися, з’явився Гандальф і приніс речі, викрадені в Мордорі: меч, ельфійський плащ [213] і кольчугу з мітрілу. Для Сема знайшлася позолочена ко-льчужка, а його сірий плащ, відпрасований і вичищений, знову виглядав як новий.
- Меч я не візьму, – сказав Фродо.
- Сьогодні ти повинен бути при мечі, – заперечив Гандальф.
Тоді Фродо взяв той меч, що Сем залишив йому, ідучи з перевалу Кіріт-Унгол.
- Жало я віддав Сему, – пояснив він.
- Ох, ні, пане! Пан Більбо дав вам його разом з кольчугою, напевно, йому б не сподобалося, якби його носив хтось інший!
Фродо погодився. Гандальф, схиляючись як зброєносець, допоміг їм надягти обладунок, подав два срібних вінця. У такому вигляді гобіти і вирушили на королівський бенкет, де, крім Арагорна, з ними за столом сиділи Гандальф, Гімлі і Леголас, Еомер, ярл Рохану, і конунг Імраель, і найславетніші з воїнів.
Коли по хвилині урочистого мовчання кубки наповнилися вином, Сем помітив двох пажів, що прийшли, як він вирішив, прислужувати за столом, – один був у туніці чорній зі сріблом, другий – в білій з зеленим. Спершу Сем здивувався, як це таких малят взяли на службу. Але, придивившись краще, він радісно заволав:
- Пане, пане, погляньте-но! Та це ж наш Пін, тобто я хотів сказати, пан Тук, і пан Меррі! Виросли як! Ви подумайте! Не у нас одних, мабуть, є що розповісти!
- Ще б пак, – підхопив Пін, обертаючись до Сема. – І ми вам після бенкету охоче все викладемо. Поки що спробуй розворушити Гандальфа. Він уже не такий потайний, хоч і сміється тепер більше, ніж говорить. А в нас з Меррі роботи аж по саме горло. Бачиш, ми обоє служимо: я – Гондору, а Меррі – Рохану, як ти вже міг здогадатися!
Минув, нарешті, і цей щасливий день. Сонце пішло спати, місяць виплив з туману над Андуїном, проливаючи на листя сріблисте сяйво; Фродо і Сем сіли під деревами, насолоджуючись свіжим шелестінням і пахощами прекрасних Ітіліенських земель. Допізна пробалакали вони з Меррі, Піном і Гандальфом; Гімлі і Леголас, звичайно ж, приєдналися. Фродо і Сем незабаром довідалися про все, [214] що трапилося після пам’ятного нещасливого дня на Причальному Лузі біля водоспаду Раурос, але не було кінця запитанням і відповідям.
Орки, енти, широкі степи, вершники, осяяні самоцвітами печери, білі вежі і золоті палати, стрункі кораблі з напнутими вітрилами, битви і подвиги – усе це жваво вставало перед очима приголомшеного Сема. З усіх див його більше за все займало, чого Меррі і Пін так виросли. Він приставляв їх то до Фродо, то до себе, вимірював, чухав у потилиці.
- Щось не візьму я до тями, як це могло з вами трапитися, і це в вашому віці! – мовив він нарешті. – Але от вам факт: ви тепер на цілих три вершки більші, ніж були, не будь я гобіт!
- Ти гобіт і є, на гнома зовсім не схожий, – пирскнув Гімлі. – Я ж казав, смертним пити воду ентів – не те, що кухоль пива!
- Вода ентів? – зацікавився Сем. – Ви їх усі згадуєте, але хоч убийте мене, якщо я знаю, хто це такі. Нам, либонь, цілий місяць доведеться розбиратися, поки ми порозуміємось!
- Не менше місяця, – погодився Пін. – А Фродо ми замкнемо в Білій Вежі, хай опише всі свої поневіряння. Інакше він половину позабуває і підведе старого Більбо.
Пізно вночі Гандальф нагадав:
- Руки короля зціляють, але ви, друзі мої, були на краю смерті, і йому потрібна була вся його сила, щоб витягти вас і занурити в цілюще забуття. Ви спали довго і солодко, але й зараз вам непогано б відпочити.
- Не тільки їм, але і тобі, Піне, теж, – додав Гімлі. – Я за тебе турбуюся, щоб мої зусилля не пропали марно! Узяти хоча б останню битву: якби не Гімлі, кінець . би тобі настав. Мені пощастило збагнути, як виглядає ступня гобіта, якщо від усієї його особи тільки вона одна й стирчить з-під купи тіл. А коли я скинув тушу троля, мені здалося, що ти вже вмер. Я ледве бороду собі не вирвав з горя. І піднявся ти з ліжка тільки вчора. Отже, й тобі час спати, та й іншим було б непогано…
- А я погуляю ще лісами цієї прекрасної землі, – сказав Леголас. – Для мене кращого відпочинку немає. Якщо [215] король не заперечуватиме, я запрошу сюди декого з наших, і Ітіліен стане щасливим краєм… на якийсь час. На місяць, чи на одне покоління, чи на сто людських літ. Андуїн близько, Андуїн, дорога до Моря…
До Моря, до Моря, де чайки печально квилять,
Де крилами вітер торкається пінної хвилі!
На захід, на захід схиляється сонячне коло,
Вітрильника срібного чую далекий голос.
То пісня народу мого долинає і кличе з собою,
- І серце в зелених лісах не знаходить спокою.
Прощайте, ліси! Догоряє осіннє світання,
Поплину я Морем бурхливим в самотнє блукання.
Віки і віки пестять хвилі мій берег останній:
Наспівів дзвінких долинає солодке вітання.
О, там Ерессеа, – мій дім, для людей недосяжний,
Той край, де знайшли собі ельфи притулок назавше.
Наспівуючи, Леголас заглибився в ліс. Почали розходитися й інші. Фродо і Сем заснули у своїх ліжках під буком, а вранці піднялися, повні спокою і радощів. Луги Кормаллан, де розкинувся табір Арагорна, лежали поблизу від Аннет-Аннун; ночами чутно було голос потоку, що плинув квітучими лугами до Кайр-Андросу, де впадав в Андуїн. Гобіти блукали околицями, побували на місці свого першого привалу. Сем усе сподівався застати десь у затишній лощинці оліфанта на пасовиську. Довідавшись, що під час облоги Мінас-Тіріту ворог пригнав безліч оліфантів до стін міста і усі вони там загинули, Сем страшенно засмутився:
- Чому не можна бути відразу у двох місцях? Як багато я втратив!
Помалу втома минала, рани гоїлися. Деякі загони зазнали значних втрат в сутичках з недобитками армії Сау-рона, але успішно довершили справу. Пізніше за всіх повернулися ті, кого посилали в глиб Мордору – руйнувати укріплення. Тільки наприкінці квітня був відданий наказ повертатися, і кораблі понесли переможців від Кайр-Андросу до Осгіліату; там зупинилися на день, а наступного вечора військо і почет короля вступили на зелені луги Пе-леннору і знову побачили білі вежі під хребтом Міндол-луїну, останнє з поселень вигнанців із Заокраїнного заходу, що, пройшовши крізь пітьму і полум’я, дочекалося зорі нових часів. [216]
У полі розбили шатри і намети на ніч; а ранком, в останній день травня, на сході сонця, король мав переступити ворота столиці, що тепер належала йому.
Розділ 5
НАМІСНИК І КОРОЛЬ
У місті панували непевність і неспокій. З години на годину очікували звісток про поразку; гарна погода і ясне сонце здавалися глузуванням. Правитель міста помер, тіло його згоріло; у залі Цитаделі спочивали останки ярла Рохану, а його спадкоємець пішов воювати з такою страшною силою, що даремними здавалися зусилля навіть най-хоробріших витязів. Звісток не було. Після того як ополчення залишило долину Моргулу і пішло далі на північ, до міста не прибували гінці, не доходили ніякі чутки.
За два дні після відходу ополчення Еовіна, Краса Рохану, наполягла, щоб їй принесли одяг, і, не слухаючи умовлянь доглядальниць, піднялася з ліжка. Ретельно одягнена, з рукою на полотняній перев’язі, вона з’явилася до Старшого Опікуна.
- Мене мучить тривога, – сказала вона, – я не можу більше лежати тут без діла.
- Ти ще не зовсім здорова, – заперечив Опікун. – Мені доручили доглядати за тобою якомога дбайливіше. Тобі слід полежати ще хоча б тиждень, так ми домовилися. Прошу тебе, повернися в ліжко!
- Я цілком здорова! У всякому разі, тілом. Рука ще болить, але незабаром мине і це. А якщо я не займуся чим-небудь важливим, напевно заслабну знову. Чи немає яких звісток? Жінки нічого не могли сказати мені.
- Відомо тільки, що військо увійшло в долину Моргулу, – сказав Опікун. – їх веде, здається, новий воєначальник, що прибув з півночі. Гідна людина і здібний цілитель – це мене особливо дивує. Рука, що уміло володіє зброєю, рідко вміє зціляти! У наш час такого не зустрінеш, хоча колись, кажуть, бувало. Вже багато років ми, цілителі, лише лікували рани, нанесені тими, хто володіє мечем. Щоправда, і без війни в нас було досить турбот. Багато на світі хвороб і лиха – а війна їх ще примножує… [217]
- Іноді війни хоче лише один із супротивників, – зауважила Еовіна, – і ті, хто меча не підіймає, часто гинуть від чужих мечів. Невже ти здатний обмежитися збором лікувального зілля, коли Володар Тьми збирає свою рать? Зцілення тіла – це не завжди добре; буває краще загинути в бою, хоча б і болісною смертю… Якби можна було вибирати, я б віддала перевагу такому кінцю.
Цілитель уважно подивився на дівчину. Вона стояла перед ним, бліда, тендітна, очі її блищали, а дивилася вона поверх голови старого у вікно, що виходило на схід. Цілитель зітхнув і похитав головою.
- Хіба для мене не знайдеться справи? – згодом запитала Еовіна. – Хто править містом?
- Достеменно не знаю, якось не цікавився. У роханців свій головний, у нас, здається, Гурін. Але законним Намісником вважають Фарамира.
- Де я можу його знайти?
- Тут у нас, пані. Він страждає від тяжких ран, але помалу одужує. Тільки я не знаю…
- Проведіть мене до нього, а там подивимося, – твердо сказала Еовіна.
Фарамир походжав на самоті по саду; сонце пригрівало, свіжими силами наливалося його тіло, але на серці було важко, і він не відводив очей зі сходу. В саду і застали його Опікун з Еовіною. Почувши, що його кличуть, Фарамир обернувся і побачив Красу Рохану: бліду, з рукою на перев’язі, з сумом і тривогою в очах.
- Володарю, – сказав Опікун, – перед тобою сестра ярла Рохану, Еовіна. Вона боролася пліч-о-пліч із загиблим ярлом і нині знаходиться тут на лікуванні. Однак їй важко зносити довге неробство і вона хоче звернутися до тебе як до Намісника.
- Прошу зрозуміти мене вірно, – сказала Еовіна. – Я не скаржуся на брак турботи і догляду. Ніде не було б краще тому, хто жадає спокою. Але я не терплю безглуздого сидіння в чотирьох стінах. Я шукала смерті в бою, та вона обійшла мене, а війна йде далі…
Фарамир зробив Старшому Опікуну знак вийти і запитав:
- Чого хочеш ти від мене? Адже я теж у полоні в лікарів! [218]
Він дивився на неї, і чуйне серце його вразили краса і сум дівчини. Еовіна зростала серед воїнів і розуміла, що Фарамиру не знайшлося б рівних мужністю серед роханців, але в його серйозному погляді вона вловила м’якість.
- Чого ти чекаєш від мене? – повторив Фарамир. – Усе, що в моїх силах, я зроблю.
- Накажи Опікуну відпустити мене, – сказала вона; і хоча слова звучали гордо, Еовіна вперше в житті відчула невпевненість: цьому чоловіку, такому серйозному і ласкавому, її бажання могло здатися примхою вередливої дитини, що не має досить витримки, щоб довести нудну, хоча й потрібну справу до кінця.
- Я сам поки що підкоряюсь цілителям, – сказав Фарамир, – і справами правління ще не займався. Але навіть якби я правив давно, не став би опиратися порадам цілителів у питанні, яке вони знають краще за мене, без крайньої потреби.
- Я не прагну видужати, – заперечила Еовіна. – Мені треба піти на війну, як мій брат Еомер, і загинути, як брат моєї матері Теоден, здобувши і славу, і заспокоєння.
- Вже пізно, – сказав Фарамир. – Ополчення тепер не наздогнати і здоровому. А смерть у бою може знайти нас і тут, шукаємо ми її чи ні. Якщо ти цілком відновиш сили, вони тобі знадобляться. Ми обоє мусимо терпляче чекати…
Вона не відповіла, але йому здалося, що погляд її пом’якшав, немов міцна крига піддалася першому подиху весни. Сльоза блиснула на її віях і сповзла по щоці, переливаючись, мов крапля роси. Горда голова трохи схилилася. Еовіна вимовила спокійно, скоріше до себе, ніж до Фарамира:
- Лікарі мають намір протримати мене в ліжку ще тиждень. А з мого вікна сходу не видно.
Голос її пролунав по-дівочому смутно. Фарамир усміхнувся, хоча серце його стисла жалість:
- Ну, це легко виправити. Я можу попрохати Опікуна. Якщо ти погодишся залишитись тут, ніхто не заборонить тобі гуляти в саду і дивитися на схід, де жевріють зараз усі твої надії. Я теж часто приходжу сюди… Ти розрадиш мою тугу, якщо не відмовишся терпіти мою присутність і розмовляти зі мною. [219]
Вона підвела голову і глянула йому прямо в обличчя; легкий рум’янець вкрив її щоки.
- Як же я можу розрадити тебе? Розмовляти з живими мене не тягне…
- Чи дозволиш висловитися відверто?
- Так, – сказала Еовіна.
- Тоді слухай. Прекрасні квіти наших гірських долин, прекрасніші за квіти наші дівчата. Але жодна квітка, жодна дівчина, що я їх бачив досі, не зрівняються з тобою, Красо Рохану. Ти й сумуючи чарівна. Хтозна, може, нам залишилося жити кілька днів, і Тьма навіки затягне наше небо; я сподіваюся не зламатися в лиху годину, але якщо я встигну надивитися на тебе, поки сонце світить… мені буде легше. Нас зачепило одне й те саме чорне крило і до життя повернула одна рука!
- На жаль, Тінь не відпускає мене. Не чекай розради: я звикла до меча і щита, рука моя тверда. Але я вдячна тобі, що зможу тепер залишати осоружні палати. З дозволу Намісника я гулятиму в саду!
Вона відійшла з чемним уклоном. Фарамир довго ще блукав серед квітників на самоті, і погляд його частіше звертався до вікон Дому Цілителів, ніж до східних стін міста.
Повернувшись до своєї кімнати, Фарамир покликав Опікуна і попросив розповісти усе, що той знав про Еовіну.
- Я впевнений, – сказав Опікун наприкінці, – що більше за мене знає той напіврослик, який також знаходиться в нас: адже він прибув з Теоденом і, як кажуть, супроводжував пані в битві.
Так довелося і Меррі з’явитися перед Фарамиром. Вони говорили до вечора, і молодий Намісник довідався багато чого, навіть більше, ніж Меррі міг висловити, і багато чого зрозумів. Увечері вони з Меррі вдвох знову вийшли в сад, але Еовіна не прийшла.
Зате вранці Фарамир побачив її білу сукню на стінах. Він позвав Еовіну, вона спустилася в сад, і вони разом ходили по траві і відпочивали в тіні дерев, то розмовляючи, то мовчки. Ці прогулянки стали щоденними. Опікун поглядав на них з вікна задоволено: старого лікаря втішало, що ці двоє, доручені його нагляду, на відміну від інших [220] мешканців міста, не піддаються гнітючому страху, а навпаки,- щодня набираються сил і впевненості.
Так минуло п’ять днів. На шостий, як і щоранку, Еовіна з Фарамиром піднялися на міську стіну. Звісток, як і раніше, не було, люди втрачали надію з кожною годиною. Погода теж зіпсувалася. Стало холодно. Вночі піднявся північний вітер, вдень він посилився, поля Пеленнору лежали сірі і сумовиті.
Фарамир і Еовіна загорнулися в теплі плащі. Плащ для Еовіни, темно-синій, як небо вночі влітку, Фарамир велів доставити в Дім Цілителів і сам накинув їй на плечі. Колись цей плащ належав його рано померлій матері, Фін-дуїлас з Амроту; пам’ятка веселого дитинства і першого великого горя, він здався Фарамиру придатним для чарівної і печальної Еовіни. Дійсно, Краса Рохану стала в цьому вбранні ще гарніша і величніша.
І все ж таки крізь теплу тканину проникав вітер; Еовіна тремтіла, дивлячись в далечину, туди, де чисте небо суворо синіло над обрієм.
- Що ти побачила, Еовіно? – запитав Фарамир.
- Чорна Брама лежить прямо перед нами, чи не так? – сказала вона. – Вони вже напевно там. Адже минув цілий тиждень!
- Так, тиждень… Зізнаюся, цей тиждень приніс мені і біль, і радість, яких я ніколи не знав. Не подумай про мене погано! Радість – від зустрічей з тобою; біль – від того, що страх і напруга не минають. Не хотілося б мені, Еовіно, дожити до кінця світу і втратити відразу все, що так неочікувано знайшов!
- Все втратити? – вона глянула йому в очі зі стриманою ласкою. – Що міг ти знайти в дні втрат? Не будемо говорити про це, друже мій. Не будемо говорити ні про що! Я стою на якійсь жахливій межі: попереду непроглядна пітьма, а чи є світло за спиною – не знаю, не можу поки що озирнутися. Я чекаю миті здійснення долі.
- Ми всі її ждемо…
Більше вони не вимовили ані слова. І вітер вщух, і сонце світило тьмаво. Завчасно споночіло. Завмер шум у місті і на полях, не шурхотіло листя. Мовчали люди і птахи, навіть серця стали стукотіли тихіше. Час зупинився.
Самі того не помітивши, Фарамир і Еовіна міцно взялися за руки і застигли в чеканні, не знаючи, чого ждуть. [221]
У якусь мить їм здалося, що над віддаленою гірською грядою виросла ще одна, пронизана блискавками, немов хвиля над вутлим човником. Потім земля зітхнула так, що здригнулися стіни, і серця їх знову забилися сильніше.
- Так було в Нуменорі, – сказав Фарамир, з подивом прислухаючись до власного голосу.
- В Нуменорі? – перепитала Еовіна.
- Нині його немає. Він лежав далеко на заході. Величезна чорна хвиля здійнялася над зеленими полями і горами Нуменору і поглинула їх, затопивши все. Мені це часто сниться.
- Отже, ти вважаєш, наближається Тьма? Невідворотна Тьма? – Еовіна мимоволі пригорнулася до нього.
- Ні, – дивлячись у її ясні очі, відповів він, – це лише гра уяви. Не знаю, що відбувається. Тверезий розум каже: трапилося зле, а серце повниться радістю. Еовіно, Еовіно, я не вірю, що ми бачили перемогу Тьми!
І, схилившись до неї, він поцілував її в чоло.
Вони все стояли на стіні, раптом сильний вітер підхопив і переплів у повітрі їхнє волосся, чорне і золоте. Хмари розвіялися, світло залило землю. Води Андуїну блиснули живим сріблом, і по всьому місту люди заспівали, відчувши “несвідому радість.
Сонце ледь перейшло зеніт, коли зі сходу прилетів чудовий орел зі звістками від вождів ополчення, звістками радісними понад усякі сподівання.
Радо співайте, о люди Арнору!
Впала навік Сауронова влада!
Світлом зруйнована Темна твердиня!
Нині радій, о сторожа недремна,
- Пильність бо ваша була недаремна!
Брама ворожа упала під ноги!
Хід короля вам несе перемогу!
Піснею славте, о Заходу діти,
Звістку, принесену крилами вітру!
З вами король ваш пребуде вовіки!
Древо зів’яле відродиться пишно
І зацвіте на Арнорських узвишшях,
Благословляючи край!
Радуйтесь, люди! [222]
Такі пісні бриніли на вулицях Мінас-Тіріту.
Настали погожі дні, весна в союзі з літом прикрасили землі Гондору. Примчали на баских конях гінці з новинами, і в місті закипіли приготування. Меріадока на чолі обозу з провіантом відправили до Кайр-Аддросу, де вантаж мали перенести на барки і відправити в Осгіліат. Фарамир, цілком одужавши, зайняв посаду Намісника – ненадовго, бо він готувався, згідно зі звичаєм, передати владу королю.
Еовіна залишилася в Мінас-Тіріті, хоч брат і покликав її до себе на луги Кормаллан. її рішення здивувало Фара-мира. Зайнятий безліччю невідкладних справ, він рідко бачився з нею в ці дні; Еовіна самотньо гуляла по саду Дому Цілителів і знову зблідла. В усьому місті, мабуть, вона одна залишалася сумною.
Коли Фарамир знайшов час, щоб відвідати її, вони знов піднялися вдвох на міську стіну.
- Еовіно, чому ти не їдеш у табір за Кайр-Андросом, де мають бути урочистості і де чекає на тебе брат? – запитав Фарамир.
- А ти не розумієш?
- Я припускаю дві причини. Яка з них справжня?
- Мені зараз не до загадок. Кажи прямо, Фарамире!
- Скажу, якщо хочеш. Ти не поспішаєш туди, тому що тебе покликав тільки Еомер, а свято Арагорна, спадкоємця Еленділа, не дало б тобі радості. А може, ти залишилася тому, що не поїхав я? Чи обидві причини змішані і ти сама не знаєш, яка вагоміша? Чи любиш ти, чи бажаєш полюбити, Еовіно?
- Я бажала, щоб мене полюбив… інший. Жалості ж мені нічиєї не треба!
- Я знаю. Арагорн прекрасний, могутній, а ти жадала слави, пошани, піднесення над жалюгідними, безкрилими нікчемами. Він засліпив і захопив тебе, як великий полководець юного ратника, тому що з нинішних володарів він гідний найбільшої пошани. Але, відчувши лише розуміння і співчуття, ти відмовилася від своїх мрій і не бажала вже нічого, крім славної загибелі. Подивися ж мені у вічі, Еовіно!
Вона підвела голову і глянула на нього безтрепетно. [223]
- Не зневажай жалість, – вів далі Фарамир, – якщо її дарує чесне серце! Але я не жалість тобі пропоную. Ти належиш до високого роду, і ти гідна його, ти завоювала славу, нечувану серед жінок, і ти прекрасніша за найпре-красніші ельфійські співи. Жалість пройняла мою душу спочатку, тому що ти сумувала. Нині я люблю і буду любити, навіть якщо ти забудеш тривоги й тугу, навіть якби ти, радіючи, зійшла на престол відродженого королівства! А ти – чи можеш ти полюбити мене, Еовіно?
За туманом горя людина часом не бачить, як у душі проростають сходи нових надій. Так трапилося і з Еові-ною. Палка промова Фарамира відкрила їй істину. Серце її стрепенулося, і вона сказала:
- Зі стіни Мінас-Тіріту бачу я мирні простори. Тінь повалена. Не потрібні мені більше зброя, походи, бойові гімни. Я хотіла б стати цілителькою. Відтепер мені любе усе, що росте і плодоносить, – вона знову глянула на Фарамира і усміхнулася. – Та й королівська корона мені більш ні до чого!
- Чудово! – сміючись, відповів Фарамир. – Адже я короною не володію! Але чоловіком Краси Рохану, дочки Еомунда, стану, якщо їй буде завгодно. Залишимо Білий Замок, поїдемо в зарічні Ітіліенські землі – нехай там росте і квітне усе, що радує душу!
- Але як я залишу свій народ? Твої гордовиті одноплемінники скажуть: «Наш шляхетний лицар узяв за дружину дикунку з півночі. Невже не знайшлося б йому пари серед дівчат нуменорської крові?»
- А нехай собі кажуть! – заперечив Фарамир і обережно пригорнув її до себе. І вона поцілувала його під ясним небом, не звертаючи уваги, чи хтось їх бачить. І багато хто справді бачив, тоді і пізніше, коли вони, щасливі, йшли, тримаючись за руки, у Дім Цілителів.
- Еовіна, дочка і сестра ярлів Рохану, зцілилася, – сказав Фарамир Опікуну.
- Бачу і готовий відпустити, – відповів цілитель. – Хай не доведеться їй страждати від поранень та хвороб! Довіряю її Наміснику до повернення брата.
- Ніщо тепер не утримує мене, – сказала Еовіна, – а хотілося б ще пожити тут. Цей дім став мені милішим за всі домівки на світі! [224]
І вона прожила в Домі Цілителів аж до повернення короля.
Все було готове; звістка про перемогу розлетілася від Мін-Риммону до Піннат-Геліну і далеких узбереж. Усі, хто міг, поспішали до столиці; зібралася незліченна сила люду. Знову з’явилися на вулицях та подвір’ях жінки й діти: вони поверталися додому з оберемками гірських і лугових квітів. З Дол-Амроту прибули арфісти – незрівнянні майстри, перші в Гондорі; збиралися і ті, хто грав на віолах та флейтах, і ріжечники, і дзвінкоголосі співаки з Лебенніну.
І от якось надвечір зі стін помітили розкинуті в полі намети; мешканці цілу ніч не гасили світло – чекали ранг ку. Сонце піднялося над безпечними відтепер горами сходу, ясне і тепле. Задзеленчали дзвони, пружні вимпели затріпотіли на вітрі, а над Білою Вежею востаннє здійнявся прапор Намісників, без гербів і девізів, граючи білосніжним полотнищем. Воєначальники повели полки до міста, а городяни висипали на стіни і милувалися, як вони наближаються, ряд за рядом, лисніючи у промінні вечірньої зорі. Не доходячи кілька десятків кроків до Головної Брами, війська зупинилися. Ворота ще не встигли відбудувати, тільки поставили ґратчастий бар’єр поперек проїзду; по боках його завмерли гвардійці з мечами наголо.
За бар’єром ждали Фарамир, Намісник Гондору, Гу-рін, Хранитель ключів, Еовіна – Краса Рохану, маркграф Ельфхельм і найкращі з роханських витязів. За ними щільно, але не штовхаючись, стояли городяни й гості – різнобарвна ошатна юрба з вінками і гірляндами.
Перед бар’єром залишалося вільне місце. Настала цілковита тиша, коли з рядів виступили дунадани в сірих зі сріблом плащах. Першим йшов Арагорн, у чорній кольчузі зі срібним поясом, у білому переливчастому плащі з блискучим зеленим самоцвітом на комірі. За Арагорном ішли його соратники: Еомер, ярл Рохану, Імраель, Гандальф, весь у білому, і чотири низькорослих чоловічки.
- Ні, голубе, це не діти, – пояснювала шановна Іорет землячці з Імлот-Мелуї. – Це періани з далекої країни, або напіврослики. У себе вдома вони шляхетні князі. Я це добре знаю, сама доглядала за одним у нашому Домі. Маленькі, але хоробрі неймовірно! Уяви собі, хтось із них [225]удвох зі зброєносцем без всякого війська прийшов до Країни Тьми, побив Чорного Володаря і підпалив його замок! Бачиш, саме той, що йде відразу за Елессаром – Скарбом Ельфів? Кажуть, вони всі – друзі короля. А король у нас чудовий буде! Може, не зовсім чемний, але серце золоте – усі так кажуть. А руки його зціляють! Я так їм і сказала: рука короля зціляє. Тоді всі збагнули, що до чого. І Мітрандір сказав: «Іорет, люди довго будуть пам’ятати твої пророцькі слова!» Отож…
Іорет довелося перервати розповідь: заспівала сурма. Всі відразу замовкли. З брами вийшов Фарамир, його супроводжував тільки Гурін. За ними четверо воїнів у високих шоломах несли велику скриньку з чорного дерева ле-бетрон, окуту сріблом.
Фарамир і Арагорн зійшлися посередині вільного простору. Фарамир опустився на одне коліно і сказав:
- Останній Намісник Гондору просить тебе зняти з нього тягар обов’язків!
Він подав королю білий жезл, але Арагорн негайно повернув його:
- Твоя справа ще не довершена. Ти й надалі збережеш своє звання, а після тебе – твої нащадки, доки не згасне мій рід. А тепер чини те, що слід!
Фарамир підвівся і дзвінким голосом проголосив:
- Народе Гондору, слухай слово Намісника! Прибув справжній король, щоб вступити у володіння законною спадщиною. Він перед вами – Арагорн, син Арахорна, перший серед арнорських дунаданів, проводир воїнства Заходу, витязь Зірки Півночі, що володіє відродженим мечем, Елессар з роду Валанділа, рука його переможна і цілюща. Чи бажаєте ви мати його своїм володарем? Чи бажаєте, щоб він увійшов до міста й навіки став правителем усіх земель Гондору?
Війська і народ одностайно закричали: «Бажаємо!» Іорет пояснила землячці:
- Бачиш, такий у нас звичай, але король уже бував тут, у місті, і розмовляв зі мною…
Однак її знову перервали.
- Мешканці Гондору! – вів далі Фарамир. – Мудреці стверджують, що відповідно до звичаю король одержував корону від свого батька; якщо ж це виявлялося неможливим, [226] він сам брав корону з рук .батька, що спочивав на ложі смерті. Однак нині я своєю владою розсудив інакше. Я сам приніс з Рат-Дінен, Оселі Мовчання, корону Еарнура, останнього короля, що правив за життя наших прабатьків.
Четверо воїнів піднесли скриньку, і Фарамир дістав з неї древню корону. Вона нагадувала шоломи стражів Білої Вежі, але була ще вища, уся біла; з боків були прикріплені посипані перлами пластини на зразок крил чайки – птаха, що служив гербом королів, які прибули колись через море. Сім діамантів сяяли на обручі, а один, найчудовіший, жаром горів на верхівці шолома.
Арагорн узяв корону з рук Фарамира, підняв над головою і вигукнув:
- Ет Еарелло ендоренна отолієн. Синоме марван ар Хільдін’яр тену Андор метта!
То були слова, сказані Еленділом, коли вітер приніс його до нового узбережжя: «Через Море Велике прибув я в Середзем’я. Тут я й залишуся, і тут зостануться мої нащадки до віку».

Страницы: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20

Ваш відгук

Сторінки

Рубрики

Пошук

Мітки

Архів

Жовтень 2017
П В С Ч П С Н
« Бер    
 1
2345678
9101112131415
16171819202122
23242526272829
3031  

Підписка

  • Цікаве