На превеликий подив глядачів, Арагорн не став надівати корону, а повернув її Фарамиру зі словами:
– Спадщина повернулася до мене стараннями й мужністю багатьох соратників. На знак вдячності я хотів би, щоб корону подав Хранитель Персня, а Мітрандір, якщо згодиться, хай покладе її. Адже він був душею нашої справи, і йому належить перемога, що ми нині її святкуємо!
Фарамир подав корону Фродо, той передав Гандальфу. Арагорн опустився на коліна, і Гандальф поклав корону на його голову.
– Відтепер настають дні короля, нехай же вони минають щасливо, поки не похитнуться престоли Валар!
Арагорн підвівся оновлений. Стрункий і ставний, на голову вищий свого почту, він здавався і зрілим чоловіком, і квітучим юнаком. Мудрістю були позначені його риси, сильні були його руки, що вміють зціляти, і весь він немов світився.
– Ось наш король! – вигукнув Фарамир.
Заграли сурми, Гурін-скарбничий відсунув бар’єр, і король Елессар вступив на всіяні квітами вулиці під музику арф, віол і флейт, під спів чистих і радісних голосів. Він [227] піднявся до Цитаделі, переступив поріг Білої Вежі, і на
. шпилі підняли прапор Білого Дерева й Семи Зірок. Так
почалося правління Елессара, оспіване в тисячах пісень.
Мінас-Тіріт став при ньому прекрасніший, ніж будь-коли, прекрасніший, ніж у роки колишнього панування. З’явилися зелень і фонтани, арки з мітрілу, що не іржавіють, та вулиці, бруковані білим мармуром; гноми, мешканці надр, допомагали будувати, ельфи, жителі лісів, охоче відвідували відроджену столицю. Все зруйноване було відновлено, усякий збиток відшкодований; заселені знову будинки задзвеніли дитячими голосами, зникли сліпі вікна й зарослі двори. А коли Третя Епоха підійшла до кінця, пам’ять про великі діяння перейшла до нових поколінь.
Кілька днів по коронації король розглядав невідкладні справи і виносив рішення, сидячи на троні у Великому залі Білої Вежі. Він приймав посольства зі сходу і півдня, з Чорнолісся і західних земель. Східних варварів, що віддалися на милість переможця, він відпустив по хатах, уклав мир також і з Харадом. Він забезпечив усім необхідним звільнених невільників Саурона і віддав їм для поселення береги озера Нурнен, колишнього Озера Сліз. Воїни, що особливо відзначилися, одержали з його рук нагороду і подяку за мужність. Нарешті начальник гвардії привів до нього на суд Берегонда.
– Ти пролив кров у священному місці, де не можна навіть торкатися зброї, – сказав йому король. – Крім того, ти покинув без дозволу свій пост. Старі закони вимагають за такі провини смертної кари. Я мушу винести тобі вирок. Отже, слухай! Усі провини я тобі прощаю за відвагу в бою, а також за врятування Фарамира. Але гвардію і місто тобі доведеться залишити.
Кров відхлинула від обличчя Берегонда, серце защеміло, він похмуро опустив голову. А король додав:
– Тобі доведеться залишити нас, оскільки ти призначений начальником гвардії Фарамира, правителя Ітіліену, і житимеш там у пошані і спокої. Служи Фарамиру – адже саме заради нього ти ризикував життям і честю!
Не відразу збагнув Берегонд зміст вироку, але, осягнувши його точність і справедливість, гвардієць просяяв і, відсалютувавши королю мечем, пішов, щасливий до глибини [228] душі. Арагорн віддав Фарамиру Ітіліен як удільне князівство і порадив оселитися в горах Емін-Арнен, у межах видимості з Білої Вежі.
– Мінас-Ітіль доведеться зруйнувати, – сказав Арагорн, – і хоча згодом долина Моргулу очиститься від лиха, нікому не варто селитися там ще багато років.
Останнім викликав король до себе Еомера, обійняв його і сказав:
– Між нами не потрібні ані слова, ані нагороди – ми стали братами. У щасливий день з’явився сюди Еорл Юний! Світ не знав союзу міцнішого, ніж союз Гондору й Рохану: жодного разу жодна зі сторін не підводила іншу і не підведе. Якщо не заперечуєш, ми поховаємо Теодена Славного в усипальниці гондорських королів. Але якщо бажаєш, щоб його останки знайшли спокій у землі Рохану, ми проведемо його з великою пошаною.
– З тієї хвилини, як ти вперше виріс переді мною з трави на пагорбі, я полюбив тебе, – відповів Еомер. – І я тебе ніколи не залишу. Але зараз на мене чекають вдома термінові справи. А коли все буде приготоване, я повернуся за тілом славетного ярла.
Еовіна сказала Фарамиру:
– І мені треба побувати на батьківщині, попрощатися з нею, допомогти братові. Коли ж мій названий батько ляже в рідну землю, я повернусь до тебе.
Настав час зяйнятися справами. Роханські вершники виїхали Північним Трактом; від воріт столиці до стін Пе-леннору вони їхали між щільними рядами гондорців, що прийшли провести вірних друзів. Усі, хто прибув у Гондор здалеку, з легким серцем роз’їжджалися додому. А в місті вирувала робота, і багато знаходилося бажаючих докласти рук: лагодити, відбудовувати, заліковувати сліди війни й виганяти пам’ять про навалу Тьми.
Гобіти залишилися в Мінас-Тіріті разом з Леголасом і Гімлі. Арагорну важко було розстатися з друзями-храните-лями.
– Всьому настає кінець, – казав він, – але ви заждіть ще трохи, щоб побачити завершення історії, яку ви самі так відважно створили. Наближається день, про який я мріяв довгі роки, з часів моєї юності, і коли він наступить, цей день, я хотів би бачити поряд вас, друзі мої! [229]
Однак про який день йдеться, Арагорн не пояснював. Колишні Хранителі разом з Гандальфом оселилися в красивому і затишному будинку і проводили дні, гуляючи по місту.
– Ти не знаєш, на що натякає Арагорн? – запитав якось Фродо в Гандальфа. – Нам тут добре, і їхати не тягне, але час іде, Більбо жде, і мій дім стоїть порожній у Гобітанії.
– Щодо Більбо, – відповів маг, – він чекає того ж самого дня і знає, чому ви затримуєтесь. Час, звичайно, йде, але зараз лише травень, до розпалу літа далеко. Це тільки нам здається, нібито світ перевернувся, але дерева й трави пам’ятають, що з того дня, як ти вийшов з дому, круговорот року ще не завершився.
– Послухай-но, Піне, – зауважив Фродо, – чи ти й справді вважаєш, що Гандальф став не такий потайний? Це в нього, мабуть, було від утоми. А тепер він, схоже, отямився!
– Дехто любить заздалегідь знати, чим його почастують, – пирскнув Гандальф, – але ті, хто готує бенкет, воліють зберігати секрет: чим більша несподіванка, тим голосніші похвали. І потім, Арагорн теж чекає умовного знаку…
Одного чудового вечора Гандальф зник, і друзі марно гадали, що б це значило. А старий маг з Арагорном вийшли з міста до південних відрогів Міндоллуїну і там відшукали початок стежки* прокладеної багато сторіч тому. Ніхто не зважувався ходити по ній, бо вона вела до вершини, куди дозволялося підійматись лише королям. Вони вдвох підіймались по кручі, поки не зупинилися неподалік від засніженого піка, на увалі над прірвою, між відрогами Міндоллуїну. Вже світало, з гори можна було розрізнити лани й місто, що розкинулося прямо під ногами, долину Андуїну і далекі Імлисті Гори в золотавому серпанку. З одного боку виднілися сірі хребти Прирічного узгір’я і водоспади Раурос, з другого примхливо вилася Велика Ріка аж до Пеларгіра, а ще далі світла крайка, злита з небокраєм, нагадувала про Море.
– Ось усі твої володіння, зародок прийдешнього, ще більшого королівства, – сказав Гандальф. – Третя Епоха кінчається. Ти маєш стати зачинателем і зберегти все, гідне [230] збереження. Правда, багато чому відтепер кінець. Зникла сила Трьох Перснів. Усі землі, видимі звідси і сховані за обрієм, стануть землями людей. Настала їхня доба. Плем’я Першонароджених зів’яне чи відійде.
– Знаю, друже мій. І все ж таки я хотів би й надалі користуватися твоїми порадами.
– Недовго вже, – відгукнувся Гандальф. – Я був Ворогом Саурона, я виконав те, для чого посланий. Незабаром я піду. Тоді весь тягар ляже на тебе і твій народ.
– Але ж я смертний! Нехай у жилах моїх тече кров нуменорців і я проживу значно довше звичайного віку – все одно часу не так уже й багато. Коли ті, хто ще не народився, змужніють і зістаріють, зістарію також і я. Якщо моя мрія не здійсниться, хто правитиме Гондором і всіма народами нашого союзу? Дерево в Цитаделі, як і раніше, мертве. Де ж ознаки надії?
– Відвернися від квітучого світу, стань обличчям до вічної зими!
Арагорн обернувся і подивився на схил, що опадав зморшками униз від межі снігів. Там, серед голого каміння, виднілася тоненька, як прутик, жива рослинка. Арагорн піднявся ближче. На самій межі снігу й каменю молоденьке, десь на три фути, деревце випустило свіжі листочки, округлі, темні зверху, знизу зі сріблястим пушком; на верхівці розкрилася китиця сніжно-білих квіток, що відбивали сонце.
– Егєйє! Утвеніє! – вигукнув Арагорн. – Тут проросло найдавніше з дерев! Йому немає й семи років! Звідки воно тут?
Гандальф підійшов, оглянув деревце і сказав:
– Так, це Німлот-Прекрасна з насіння Галатіліону, із плодів Тельперіону Багатойменного, найстарішого з рослин світу. Саме тут і саме сьогодні! Вершина ця здавна заповітна. Хто ж устиг посіяти тут насіння ще до того, як загинув останній король і Біле Дерево зів’яло? Кажуть, що плоди його визрівають рідко, але насіння здатне дрімати багато років, і не можна угадати, коли воно оживе. Пам’ятай про це. Щойно дерево дасть стиглий плід, потрібно посіяти насіння, щоб рід його не згас. Рід Німлот-Біло-сніжної старший від твого, Елессаре! А це насіння дожило до наших днів, укрите в пустельних горах, як і нащадки Еленділа на пустищах півночі… [231]
Арагорн дбайливо торкнувся тонкого стовбура, і деревце відразу ж немов саме пішло йому в руки: корені ледь трималися в тонкому шарі грунту і, неушкоджені, легко відокремилися. Король загорнув саджанець і відніс у місто. Сухий стовбур викорчували, але не спалили, а поклали на спокій у тиші вулиці Мовчання. Арагорн сам посадив нове деревце над водоймищем в Цитаделі, воно швидко й міцно вкоренилося, дало сильні паростки і до червня усе покрилося квітами.
– Ось і знамення, – сказав Арагорн. – День наближається.
І він велів виставити на стінах спостережні пости.
Напередодні найдовшого дня року до міста примчали-ся гінці з Амон-Діну і повідомили, що з півночі до стін Пеленнору наближається чудовий кортеж.
– Нарешті! – сказав король. – Готуйтеся зустрічати гостей!
І ось напередодні Маківки літа, коли небо стало синє, мов сапфіри, і білі зірки заблищали на сході, а захід ще рум’янило вечірнє сонце, Північним Трактом до воріт Мінас-Тіріту наблизилися дивні вершники: Елладан і Ерлоїр, за ними Глорфіндель, Ерестор і всі ельфи Рівенделлу, за ними Володарка Галадріель і Келеборн на білих конях та безліч ельфів Лоріену в сірих плащах з коштовними аграфами, нарешті з’явився Елронд, шанований і людьми, і ельфами, з жезлом Анумінасу в руці. Дочка Елронда Арвен їхала поруч на сірому коні. Фродо з захопленням дивився, як вона наближалася, Вечірня Зірка свого племені, ясніючи в літніх сутінках, і зірки блищали над її чолом.
– Ось тепер ясно, чого ми чекали, – сказав Фродо Гандальфу. – Тепер наша історія гарно скінчиться. І дні будуть нам милі, і ночі солодкі та безпечні!
Король вийшов назустріч гостям, коли вони спішилися. Елронд передав Арагорну жезл і з’єднав руку своєї дочки з рукою короля. І вони усі разом вирушили наверх, до Білої Вежі Мінас-Тіріту, під небом, що сяяло одвічними зірками. Арагорн-Елессар одружився з Арвен Андоміель, і зіграли весілля в столиці в день літнього сонцестояння.
І на тому прийшов кінець довгим рокам чекання і смутку. [232]
Розділ 6.
ПРОЩАННЯ І РОЗЛУКИ
Коли минули святкові дні і друзі стали подумувати про повернення додому, Фродо навідався до короля. Той відпочивав біля водограю під рясним квітом Білого Дерева, слухаючи спів Арвен, своєї королеви. Помітивши гобіта, він піднявся і сказав:
– Здогадуюся, чого ти прийшов, Фродо! Ви хочете додому. Вірно, любий друже, усяке дерево краще росте в рідному ґрунті. Але май на увазі: усі землі королівства будуть завжди відкриті перед тобою. Хоч досі твій народ займав небагато місця у легендах Великих народів, відтепер він удостоївся слави, якою не кожна держава може похвалитися.
– Так, ми хотіли б повернутися до Гобітанії, – підтвердив Фродо. – Але спершу ще потрібно завітати до Рівенделлу. Якщо мені зараз чогось не вистачає, то це тільки старого Більбо. Дуже шкодую, що його не було в почті Елронда!
– Чому ж ти дивуєшся, Хранителю Персня? – сказала Арвен. – Адже ти сам випробував силу знищеного скарбу. Усе, що трималося його владою, розпалося. Твій дядечко володів Перснем довше за тебе. Він дожив до поважного віку, за міркою вашого племені. А тепер він сам виїхати вже не зможе… хіба востаннє.
– Тоді дозволь мені, володарю, відправитися швидше! – попросив Фродо.
– За тиждень поїдемо всі разом. Нам по дорозі до самого Рохану. Через три дні Еомер повернеться за тілом Теодена, і ми супроводжуватимемо їх додому, щоб ушанувати пам’ять славетного ярла. Але я вже зараз хочу підтвердити слово Фарамира: тобі надана повна воля і допомога в межах Гондору. Якби я мав нагороду, гідну твоїх заслуг, я віддав би її не шкодуючи. Але ти й так можеш узяти що побажаєш, тебе спорядять у дорогу, як князя, і проводять гідно.
– Прийми дарунок і від мене, – додала Арвен. – Я дочка Елронда, але він вирушить до Сріблястої Гавані без мене: я вибрала, як колись Лючіень, долю і солодку, і гірку. І я поступаюся тобі, Хранителю Персня, своїм місцем. [233]
Коли настане твоя година, можеш, якщо побажаєш, відпливти з ельфами за Море. Якщо ж тобі дошкулятимуть старі рани і спогади про скинутий тягар, відправляйся на захід, за Море, там вгамуються біль і туга. І носи ось це на пам’ять про Елессара Ельфійського і Вечірню Зірку, з якими звело тебе життя. Це охоронятиме тебе від важких дум про страх і пітьму.
З цими словами вона зняла зі своїх грудей білий переливчастий камінь на срібному ланцюжку і наділа на шию Фродо.
Як і казав Арагорн, за три дні прибув Еомер з найслав-нішими воїнами Рохану. їх зустріли з належною пошаною, а коли всі зібралися за столами у Великому бенкетному залі Цитаделі, Еомер вперше побачив і Володарку Галадріель, і королеву Арвен. Після бенкету він відшукав гнома Гімлі і запитав:
– Гімлі, сину Глоїна, твоя сокира при тобі?
– Ні, але якщо потрібно, можу принести.
– То принеси, вона тобі зараз знадобиться. Бо я оголошую, що зовсім не пані Галадріель – найчарівніша в цьому світі!
– Усе ясно. Біжу за сокирою!
– Зачекай, дай мені виправдатися, – сказав Еомер. – Якби я побачив її одну, погодився б з тобою. Але сьогодні я віддав першість королеві Арвен, Вечірній Зірці, і готовий битися з усяким, хто буде заперечувати. Ну, чи братися мені за меч?
Гімлі низько вклонився.
– Ти виправданий цілком, ярле. Ти вибрав Вечір, я – Ранок, але серце підказує мені, що Ранок незабаром мине…
Настав день від’їзду. Усе було готове. Правителі Гон-дору й Рохану на золотих ношах пронесли тіло Теодена вулицею Мовчання, Рат-Дінен, мовчазним містом й уклали на похоронну колісницю. Підняли прапор; колісницю оточили роханські вершники. Меррі, як зброєносець Теодена, сидів на колісниці, тримаючи його меч і щит.
Іншим Хранителям підібрали коней на зріст; Фродо і Сем їхали з Арагорном, Гандальф – на Тінеборі, Пін приєднався до гондорської гвардії, а Леголас і Гімлі, як і колись, удвох умістилися на Ароді. [234]
Проводжали Теодена і Арвен, і, Келеборн із Галадріел-лю й кількома ельфами, і Елронд із синами, правителі Дол-Амроту та Ітіліену, і багато воїнів і лицарів. Жоден з ярлів Рохану не мав такого почту, як Теоден, син Тенгіла, на своєму останньому шляху.
Урочисто і неспішно пройшли вони по Аноріену, затрималися поблизу Сірого Лісу біля підніжжя Амон-Діна; горами розлігся гуркіт барабанів, але не було видно ані душі. Арагорн велів сурмачам грати, герольди виступили вперед і гучно проголосили:
– Слухайте! Слухайте! Тут стоїть король Елессар! Він віддає ліс Друадан у вічне володіння Ган-бури-гану і його нащадкам. Нічия нога відтепер не ступить на цю землю без дозволу Ган-бури-гана і його родичів!
Барабани вибили радісний дріб і змовкли.
За два тижні, пройшовши по зелених степах Рохану, кортеж Теодена прибув у Едорас. Золотий Двір, завішений строкатими килимами, сяяв безліччю вогнів; тут було підготоване свято, якого ці стіни не бачили з дня новосілля. Через три дні Теоден був похований у кам’яній гробниці; туди поклали зброю, кольчуги і багато речей, що служили йому при житті. Над гробницею насипали високий курган, восьмий на правій стороні могильного поля, виклали його шарами дерну, і незабаром свіжий насип вкрився білими зірочками зимбельмайнів – квіток безсмертя.
Охоронці Теодена, верхи на білих конях, оточили новий курган і проспівали плач, складений бардом Глеові-ном; з того часу він більше пісень не складав. Сильні і глибокі голоси роханців зворушили навіть тих, хто не розумів мови; а в родичів Теодена очі блищали, і вчувався їм перестук коней, що летять з півночі, і голос Еорла, що йде в бій на Келебранті. Все було в тій пісні: ріг Хельма сурмив у горах, насувалася Тьма, ярл Теоден вступав у битву з Тінню і Вогнем, гинув зі славою, і сонце поверталося на небосхил, і люди горювали, а ранок сяяв над Міндол-луїном.
Серед пітьми прокинувся він до життя.
Коли сонце зійшло, загинув.
Не страшні йому долі пророцтва,
Старість не страшна! [235]
Назустріч світанку летів нащадок героїв,
Меч та пісню батьківську взявши до бою.
Відродив він надію в серцях
І з надією в серці загинув.
Не страшні йому долі пророцтва,
Старість не страшна!
Лютою смертю за славу сплативши,
Безсмертя здобув він навік.
Меррі плакав біля підніжжя кургану, а коли спів затих, вигукнув, не стримуючи плачу:
– Теодене, ярле Теодене! Батьку мій, що на короткий час повернувся! Прощай!
Коли відбулися поминальні обряди і затих жіночий плач, Теоден залишився сам під землею, а народ зібрався в Золотому Дворі, забувши про сум: адже ярл дожив до глибокої старості і вмер у бою, а не в ліжку. Вшанувати померлого келихом вина не вважалося блюзнірством. Еовіна, Краса Рохану, у сукні, що переливалась сонячним золотом і місячним сріблом, подала перший келих Еомеру.
Коли келихи обійшли коло, вийшов літописець і пом’янув усіх правителів Рохану, починаючи з Еорла Юного: Брего, будівельника Золотого Двору, Альдора, брата нещасливого Бальдора, Фрейра, Фреавіна, Годуїна і Део-ра, Грама і Хельма, що укрився в Білих Горах, коли ворог захопив степ; ці дев’ятеро сплять вічним сном під дев’ятьма Західними курганами. На Хельмі рід перервався, нову династію почав племінник його Фреалаф; потім один по одному йшли Бритт, Вальд і Фолько, Фольквін і Фенгель, Тенгіл і останній – Теоден. Коли бард дійшов до цього імені, Еовіна звеліла слугам наповнити келихи знову, і всі, підвівшись, випили за здоров’я нового ярла. Наприкінці свята Еомер оголосив:
– Ми справили тризну по Теодену, але перш ніж розійдемося, я хочу повідомити вам радісну новину; небіжчик дарував би мені це, бо любив сестру мою Еовіну як рідну доньку. Отже, знайте, шляхетні гості з Лоріену й інших земель, найславетніші з усіх, кого мав честь приймати Золотий Двір: Фарамир, намісник Гондору і правитель Іті-ліену, просив руки сестри моєї Еовіни, і вона погодилася стати його дружиною. І зараз у вашій присутності вони заручаться! [236]
Фарамир і Еовіна подали один одному руки; гості випили за їхнє здоров’я.
– Я особливо радий, – сказав Еомер, – що ці нові узи ще більше зміцнять нашу давню дружбу з Гондором.
– І дружба ця щедра, Еомере, якщо ти даруєш Гондору найпрекрасніше, що створила твоя земля! – вигукнув Арагорн. Еовіна подивилася йому прямо у вічі й сказала:
– Володарю, зцілителю мій, побажай мені сьогодні щастя!
– Я бажав його тобі з першої ж нашої зустрічі. А тепер ти щаслива, і тягар з мого серця знятий!
Скінчилися і ці бенкети. Ті, хто мав від’їжджати у далеку путь – Арагорн, ельфи Лоріену і Рівенделлу, – прощалися з Еомером; Фарамир і Імраель поки що залишалися в Едорасі. Залишилася й Арвен – вона мала попрощатися з братами. Ніхто не чув її прощальної бесіди з батьком: вони вдвох надовго пішли в гори. Гірка, вічна розлука чекала на них – і після кінця світу не судилося їм побачитись…
Перед самим від’їздом Меррі відвідали Еомер і Еовіна.
– Доброї дороги тобі, славний Меріадоку, Головний виночерпій Рохану! Ми будемо раді, якщо ти незабаром повернешся відвідати нас!
– Правителі колишніх часів обдарували б тебе за подвиг під стінами Мундборгу цілим обозом скарбів, – додав Еомер, – але ти не бажаєш іншої нагороди, крім обла-дунку, який носив з такою доблестю. Я схвалюю твій вибір. Але сестра моя просить прийняти оцю дрібничку на пам’ять про Арнхельма та про ті наспіви, якими ми зустрічаємо ранкове сонце.
Еовіна подала гобіту стародавній ріжок митецької роботи, срібний, на зеленому шнурі, візерунок – вершники, що скачуть ланцюгом, – був викарбуваний від наконечника до краю ріжка і переплетений з доброзичливими рунами.
– Ріг цей здавна в нашому роду, – сказала Еовіна, – робили його гноми. Він був знайдений серед скарбів, викрадених драконом Скатом, Еорл привіз його з півночі. Хто потребує допомоги, повинен піднести ріжок до вуст і заграти, тоді ворогів уразить страх, а друзі почують і при-мчаться на допомогу. [237]
Меррі поцілував руку Еовіни і прийняв ріжок – від такого дарунка відмовлятися не годилося. А Еомер обійняв гобіта, і на цьому вони розпрощалися.
Випили келих на розстання і відправилися до Хельмо-вого Яру. Там затрималися ще на два дні. Леголас, тримаючи слово, дане Гімлі, побував разом з ним у печерах Аг-ларонду. Повернувся він мовчазний і лише повторював, що відповідні слова може знайти тільки Гімлі.
– Нечувана річ, – казав він, – гном красномовством перевершив ельфа! Але тепер нам треба удвох відвідати ліс Фангорна, там уже я зрівняю рахунок!
Від Хельмового Яру виїхали до Ізенгарду, де тепер господарювали енти. Вони знесли коло стін, перетворили улоговину на розкішний сад, прорізаний нитками чистих струмків. Тільки посередині залишилося озеро, а з нього виростала вежа Ортханк, як і раніше неприступна, і чорні стіни її відбивалися в дзеркалі води.
Мандрівники трохи перепочили там, де нещодавно піднімалися ворота Ізенгарду, – замість них тепер красувалися два струнких клени, позначаючи початок стежки, що вела до Ортханку. Стільки змін – а навколо нікого! Аж ось пролунало знайоме гобітам «Хм! Хм!», і на стежці з’явилися Древес і Брегалад.
– Вітаємо вас у садах Ортханку! – звучно вимовив Древес. – Я очікував вашого приїзду, але справи затримали мене у віддаленій долині. Тут ще багато роботи! Та й ви, як я чув, не втрачали часу даремно. На півдні і на заході про вас говорять багато хорошего, багато!
Він похвалив кожного за його діяння – він про все знав, опікун Фангорна, – а потім звернувся до Гандальфа:
– Отже, ти довів свою силу, здійснилось усе, що ти задумував. Куди ж ти прямуєш тепер? І для чого прибув сюди?
– Подивитись, як ви тут пораєтеся, друже, – відповів Гандальф, – і подякувати за допомогу.
– Хм-хм, так, енти зробили все, на що були спроможні. Ми розправилися не тільки з цим… як його, хм-хм… проклятим катом лісу, але і з цілою бандою… буррарум… косооко-кривоного-кровожерливих мориамои-кахонда… хм… добре, я думаю, повна назва цих мерзенних орків для слуху ваших квапливих племен дуже довга, ви її не запам’ятаєте. [238]
Вони з’явилися з півночі, в обхід Лауреліндоре-нану, куди не змогли вторгнутися завдяки могутності Осіб, яких ми нині раді бачити, – тут він вклонився Келеборну й Галадріелі і вів далі: – Підлі орки дуже здивувалися, зустрівши нас тут, тому що про ентів і не чули – як і багато хто з порядніших істот, так би мовити. І попередити інші банди, мабуть, буде нікому: з прибульців мало хто повернувся живий; здебільшого вони потрапили в Ріку. Вам пощастило, що вони натрапили на нас, бо інакше володар степу не мав би куди зараз повертатися.
– Ми знаємо про це, – сказав Арагорн, – і ніколи не забудемо, ні в Едорасі, ні в Мінас-Тіріті.
– «Ніколи» – це занадто довго навіть для мене. Ти хотів сказати: «Поки стоять наші держави»? Довго ж потрібно їм існувати, щоб ми вважали цей термін дійсно довгим!..
– Починається нова епоха, – втрутився Гандальф, – і те, що створене людьми, можливо, переживе навіть тебе, друже Фангорне. Але зараз скажи, як ти впорався з моїм дорученням? Що з Саруманом? Йому ще не набрид Ортханк? Навряд чи його особливо тішить новий краєвид з вікон!
Древес вирячився на Гандальфа і раптом – так згодом стверджував Меррі, – хитро підморгнув:
– Хм-хм! Я чекав цього питання. Чи не набридло йому в Ортханку? Дуже. Головне, йому набрид мій голос. Я отут розповів йому декілька досить довгих історій… довгих, звичайно, як на ваш смак.
– Як же він слухав тебе? Хіба ти заходив до вежі?
– Хм-хм… Ні, я не заходив, він стояв біля вікна і слухав, оскільки інакше звідки б він довідався про новини? А він був жадібний до новин, навіть нерадісних. І я вже намагався доповісти йому все якнайретельніше! Та ще від себе додавав дещо, на мій погляд, корисне. Зрештою, він занудьгував. Він завжди занадто поспішав. Це його і згубило.
– Послухай-но, любий Фангорне, чому ти постійно вживаєш минулий час: «слухав», «був»? Хіба він помер?
– Хм-хм, наскільки мені відомо – ні, не помер. Але звідси забрався. Так, я його випустив. Адже від нього, можна [239] сказати, тільки спогад залишився. А той повзучий гад, його компаньйон, взагалі став схожий на тінь. Будь ласка, Ган-дальфе, не нагадуй, що я обіцяв за ним доглянути, – я це й сам пам’ятаю. Але з того дня багато чого змінилося. Я утримував його, поки він був небезпечний. Адже ти повинен знати – я не терплю позбавляти волі живі істоти, і навіть таку отруйну тварину не міг тримати замкненею довше, ніж було необхідно. Якщо отруйний зуб вирвано, гадюку можна випустити: нехай собі плазує, де їй подобається.
– Можливо, ти й маєш рацію, – задумливо сказав Ган-дальф, – але в цієї гадюки отруйний зуб не один… Отрута була в його голосі, і, схоже, він зумів зачепити тебе – намацавши, як завжди, слабку струну твого серця. Ну, нічого не поробиш. Хай буде що буде. Але знай, що Ортханк повертається під владу короля – по праву. І оскільки він йому, вочевидь, вже не знадобиться…
– Час покаже, – сказав Арагорн. – У будь-якому разі долину цю я віддаю ентам, нехай влаштовуються, як їм зручніше, аби стерегли Ортханк і не пускали нікого туди без мого дозволу.
– Він замкнений, – сказав Древес. – Я велів Сарума-ну замкнути двері і віддати ключі. Вони зберігаються в
Брегалада.
Брегалад схилився, як дерево під вітром, і простягнув Арагорну два великих ключі хитромудрої форми, з’єднаних сталевим кільцем.
– Ще раз дякую вам, – сказав Арагорн. – А поки що прощайте! Хай росте ваш ліс безжурно! Якщо вам стане тісно в долині, то на захід від Гір, де колись жили енти, є досить вільного місця.
Древес засмутився.
– Ліси, звісно, розростуться. Але енти… Дітей ми не маємо!
– Тоді відновіть свої пошуки. Тепер у вас більше надії на успіх: досліджуйте колись недоступні землі сходу!
– Далеченько, – похитав головою Древес. – І людей там розплодилося багато. Однак що ж це я? Забалакався і забув усяку ввічливість! Чи не бажаєте погостювати в нас довше? А може, хтось з вас побажає проїхати через Фан-горн і тим самим скоротити собі дорогу додому? [240]
При цьому він запитливо подивився на Келеборна і Галадріель; але всі мусили без зволікань вирушати далі, на південь або на захід. Тільки Леголас вигукнув:
– Гімлі, чуєш? З дозволу самого Фангорна ми можемо проникнути всередину його лісів. Ми побачимо дерева, що не ростуть більше ніде в Середземні! Адже ти не цору-шиш домовленості? А потім разом поїдемо додому – до Чорнолісся й далі…
Гімлі погодився, хоча і без особливого захвату.
– Ось і розпадається дружина Хранителів, – сказав Арагорн. – Але я сподіваюсь незабаром побачити вас знову. Адже ви обіцяли допомогти відбудовувати місто!
– Повернемось, якщо вдома відпустять, – відгукнувся Гімлі. – Ну, гобіти, прощавайте! Тепер уже ви без пригод потрапите додому, і я можу нарешті спати спокійно. При першій же нагоді надішлю вам вітання, та й бачитися зможемо час від часу. Хоч, боюся, усього товариства нам уже ніколи не зібрати!
Древес попрощався з кожним окремо, а Келеборну тричі з великою повагою вклонився:
– Давно; давно вже познайомилися ми, біля самих коренів часу. А ванімар, ванімаліон настра! І ось ми зустрічаємось вдруге – коли все кінчається! На жаль, світ змінюється безповоротно. Я це чую по смаку води, землі, повітря. І немає надії побачитись ще…
– Навіть не знаю, як відповісти тобі, Найстарший, – тихо сказав Келеборн.
– У Середзем’ї ми не зустрінемось, – додала Галадріель, – поки земля, вкрита морем, не підніметься знов. Тоді, можливо, ми прогуляємось під вербами Тасаринану. Прощай, Найстарший!
Останніми прощалися з Древесом Меррі і Пін. Дивлячись на них, старий ент розвеселився.
– Ну, веселі чоловічки, чи не вип’єте зі мною на прощання?
– З великим задоволенням! – хором відповіли гобіти. Древес відвів їх на кілька кроків убік, де в затінку під
деревами стояв високий кам’яний жбан, наповнив три келихи, і вони випили всі троє; придивившись до гобітів поверх келиха своїми дивними очима, Древес пирхнув: [241]
– Дивіться! А ви здорово підросли з нашої останньої зустрічі!
Сміючись, вони осушили келихи до дна.
– До побачення! І не забудьте сповістити мене, якщо почуєте що-небудь про наших жінок!
Древес махав своїми кострубатими руками услід подорожнім, а коли вони від’їхали далеко, обернувся й зник серед молодої порості.
їхній шлях лежав тепер до Воріт Рохану. Поїхали набагато швидше; нарешті, неподалік від того місця, де Пін так необережно зазирнув у палантір, Арагорн розпрощався з ними. Гобіти зажурилися. Адже Арагорн ніколи не підводив їх, і під його проводом вони вийшли неушкодже-
ними з таких колотнеч!
– От би нам мати таку кулю, щоб бачити в ній всіх друзів, – зітхнув Пін. – Чи якось розмовляти…
– На те, що показав би тобі палантір Мінас-Тіріту, тобі напевно дивитись не захочеться, – сказав Арагорн. – Ти б міг користуватися палантіром Ортханку, але він потрібний королю для діла. Перегріне, пам’ятай: ти одержав звання лицаря Гондору! Я тебе звільняти не збираюся. Відпускаю тимчасово, на відвідини, але незабаром покличу назад! І майте на увазі, друзі мої: королівство моє охоплює і північні краї, отже, і я вас неодмінно відвідаю.