По-іншому прощався Арагорн із правителями Лоріену.
– Елессаре, Скарбе Ельфів! – сказала Галадріель. – Ти пройшов крізь Тьму до здійснення надій і досяг усього, чого прагнув. Хай всі дні і роки, що тобі судилися, будуть | щасливими!
– Прощай, родичу, – сказав Келеборн. – Хай буде доля милостивішою до тебе, ніж до нас. Зберігай свій скарб
до кінця!
На цьому вони розсталися. Сонце вже заходило, і коли гобіти обернулися востаннє, король, оточений лицарями, сидів на коні, осяяний вечірнім промінням, кольчуга його лисніла червленим золотом, а білий плащ здавався багряним. Арагорн підняв над головою свій ельфійський самоцвіт, і смарагдовий вогник спалахнув у його руці.
Незабаром мандрівники наблизилися до Ізени, переправилися і, завернувши на північ, рушили уздовж межі [242] області Темнолицих. Місцеві жителі тікали і ховалися – вони звикли боятися ельфів, хоча ті тут бували рідко; до того ж мандрівники були ще досить численні і добре озброєні. Тому їхали вільно, ставлячи намети на ніч, де сподобається. Так помалу минало літо. їхали безлюдними лісами, Імлисті Гори тепер були увесь час праворуч. Виїхавши з лісу знову на відкриті луги, вони якось наздогнали старця, що плентався з ціпком, у подертому брудно-білому одязі, а за ним шкандибав другий бурлака, горблячись і схлипуючи.
– Куди йдеш, Сарумане? – окликнув його Гандальф.
– А тобі що? – буркнув старець. – Знову хочеш мною попихати? Тобі мало мого падіння?
– Можеш відразу сам відповісти на всі три питання: нічого, не хочу, ні! Але моя справа наближається до кінця. Мій тягар взяв на свої плечі король. Якби ти не пішов з Ортханку, міг би побачитися з ним і переконатися в його мудрості і великодушності.
– Ще не вистачало мені його чекати! Я не бажаю бути йому вдячним. Знаєш, куди я йду? Шукаю вихід за межі його володінь!
– Тоді ти помилився дорогою. У цьому напрямку тобі нічого не знайти. Коли хочеш, ми могли б допомогти тобі.
– Допомогти? – обурився Саруман. – Ти посміхаєшся! Я волів би, щоб ти плакав! Не вірю я й особі, яку бачу серед вас, вона завжди ненавиділа мене і плела змови за твоєю вказівкою! Звичайно, вона навмисно вибрала цей шлях – поглузувати з мене! Якби знати заздалегідь, я б подбав, щоб не дати вам такого задоволення!
– Поглузувати з тебе? Схаменися, Сарумане! – сказала Галадріель. – У нас вистачає інших справ і турбот, важливіших. Ти повинен радіти зустрічі з нами. Це твоя остання можливість…
– Буду радий, якщо ця зустріч насправді виявиться останньою. Навіщо мені витрачати сили, слухаючи вас? Мої надії загинули, поділяти ваші я не збираюся. Якщо, звичайно, вони у вас ще є, – очі Сарумана зловтішно блиснули. – Так-так! Недарма ж я студіював стільки років таємні книги. Я знаю: ви теж приречені. Руйнуючи мій будинок, ви зруйнували також і свій. Чудово! Чи знайдеться [243] корабель, щоб віднести вас назад через таке величезне море? Ах, сріблистий кораблик, повний видінь! – засміявся він скрипливо і тицьнув ціпком свого супутника, що присів на землю. – Вставай, дурню! Завертай! Якщо шляхетне панство обрало цю дорогу, ми оберемо іншу. Ворушися жвавіше, а то й недоїдків на вечерю не одержиш!
Худий бурлака піднявся, крекчучи й лементуючи:
– Бідолашний старий Грим! Бідолашний Грим! І б’ють мене, і клянуть мене! Як я його ненавиджу! Ой, якби ж можна було його покинути…
– То покинь! – крикнув навздогін Гандальф.
Гадючий Язик лише зиркнув скоса зляканими, побляклими очиськами і зашкутильгав за Саруманом. Просуваючись уздовж кортежу, злощасна пара порівнялася з гобіта-ми; Саруман зупинився і глянув на них – а вони дивилися на нього з жалістю.
– Ага, і ви тут! – просичав Саруман. – Глузуєте з мого нестатку, га? Адже ви всього маєте досить, і їжі, і надій, і найкращого тютюну. Так-так, я все знаю. Знаю, звідкіля ваш тютюн. Чи не дасте вигнанцю жменьку?
– Я дав би, але не маю, – вибачився Фродо.
– В мене ще залишилося, – сказав Меррі. – Зажди! Він зліз зі свого поні, пошарудів у притороченій до сідла торбі і простягнув Саруману шкіряний кисет:
– Бери! Віддаю охоче, бо ми взяли його в затопленому Ізенгарді.
– Моя власність, і дорого оплачена! – закричав Саруман, жадібно хапаючи кисет. – Жалюгідні крихти від того, що ти привласнив! На жаль, жебраку належить дякувати, якщо злодій віддає хоча б частину вкраденого… Ну, ти одержиш своє з гаком, коли відвідаєш Південну чверть. У Гобітанії ще багато років буде важко з тютюном!
– Дякую на доброму слові, – сказав Меррі. – Кисет віддай, адже він не твій! Висип тютюн у який-небудь вузлик.
– На грабіж відповідають крадіжкою, – кинув Саруман, дав стусана Гадючому Язику, і обоє поспіхом вирушили до лісу.
– Оце так-так! – пирхнув Пін. – Грабіж! А нам не належить відшкодування за марш по роханських степах? [244]
– Шахрай, – сказав Сем. – Тютюн, бач, дорого дістався! Яким це чином він його здобув, ось що цікаво! Дуже мені щось не сподобалися його натяки на Гобітанію. Пора вже додому…
– Правильно, – визнав Фродо. – Але все ж таки треба відвідати Більбо.
– Неодмінно треба, – кивнув Гандальф. – Бідолаха Саруман! Боюсь, йому вже нічим не допоможеш. А ось він ще може нашкодити де-небудь, небагато, але відчутно!
Наступного дня вони досягай північної межі області Темнолицих. Ніхто тут не жив тепер, хоча місця були зелені, приємні. Почався вересень – золоті дні, срібні ночі. Одного чудового ранку, коли сонце випливло з молочно-білої далечіні, мандрівники, вийшовши з наметів, розбитих на невисокому пагорбі, побачили на сході три вершини, що майоріли над низькими хмарами: Карадрас, Келебділ і Фануїнхол – отже, недалеко вже були і ворота Морії. Тут затрималися на цілий тиждень: наближалася нова розлука, про яку страшно було й подумати, – Келеборну і Га-ладріелі з почтом пора було завертати на захід, щоб через перевал Багряного Рогу і Маревий Каскад спуститись до Срібної і повернутися у Лоріен. Вони поїхали кружним шляхом, бажаючи багато про що переговорити з Гандаль-фом і Елрондом; вони і зараз зволікали. Часто, коли гобі-ти давно вже солодко спали, вони допізна прогулювалися під зірками, згадуючи минулі битви й радості, радячись про майбутнє. Випадковому перехожому вони здалися б безмовними тінями минулого в спустілій країні. Для розмови вони не потребували ані жестів, ані слів: вони обмінювалися думками, і тільки блиск очей вторив плину бесіди.
Нарешті все було сказано, і вони розсталися, домовившись про побачення, коли настане час Трьом Персням залишити Середзем’я. Ельфи Лоріену в своїх чарівних сірих плащах швидко розтанули в тіні гір. Інші – ті, кому дорога лежала у Рівенделл, – стежили за ними з пагорба, поки здаля крізь ранковий туман не блиснула коротко яскрава блискавиця. Фродо зрозумів: це Галадріель на прощання послала їм світло свого Персня.
– Шкода, що не можна завітати до Лоріену, – зітхнув Сем. [245]
Настав нарешті день, коли вони досягай обриву пустища, що поросло вересом, і під їхніми ногами зненацька, як завжди, відкрилася глибока долина Рівенделлу і будинок Елронда у мерехтінні світла. Вони спустилися в долину, переправилися по мосту – а назустріч їм уже сяяли вогні і лунали пісні.
Гобіти, не умившись і не повечерявши, прямо в плащах побігли шукати Більбо. Вони застали його на самоті в кімнатці, заваленій аркушами паперу, книгами, перами й олівцями. Більбо сидів у кріслі перед каміном, де весело палахкотів вогонь. Він дуже постарів, і його увесь час хилило на сон. Почувши кроки, він розплющив очі й обернувся:
– Привіт! Ну, от і ви. Завтра в мене день народження. Ви вчасно прибули. Мені сповниться 129 років, не забули? Ще рік, і зрівняюся зі старим Туком. А якщо поталанить, то й пережену – ну, там побачимо…
Відсвяткували день народження, минали один за одним і наступні дні, а четверо гобітів майже безвилазно сиділи з Більбо в його кімнатці, звідки він виходив тільки попоїсти. У питаннях харчування він, як і раніше, був акуратний і лише зрідка міг проспати час обіду чи вечері. Сидячи біля каміна, друзі поступово переказали йому все, що запам’ятали зі своїх мандрівок. Спочатку Більбо намагався записувати, але раз у раз засинав, а прокинувшись, казав: «Дуже цікаво! Чудово! Та на чому ми зупинилися?» І доводилося повторювати з того моменту, на якому старий задрімав. Найбільше Більбо зацікавив і зворушив опис коронації і весілля Арагорна.
– Мене, звичайно, запрошували, – сказав він. – Адже я стільки років чекав цього весілля! Але коли дійшло до від’їзду, я якось не зміг вибратися: стільки роботи, та й речі пакувати ліньки…
Так минуло два тижні, і якось вранці Фродо, глянувши у вікно, побачив на землі іній; павутинки бабиного літа перетворилися на срібні мережива. І Фродо зрозумів, що настав час їхати. Погода все ще стояла рівна і тиха після найчарівнішого літа на людській пам’яті. Але вже прийшов жовтень, з дня на день можна було очікувати бездоріжжя і холодних вітрів, а шлях ще залишався неблизький. Однак Фродо поспішав не через холоди. Його підганяло тривожне нетерпіння. Та й Сем напередодні сказав йому: [246] – Побували ми далеко і бачили багато, а от не знайшли місця кращого, ніж Рівенделл. Не знаю, пане, чи вірно я висловлююсь, але тут у них начебто усього потроху: і Гобітанії, і Лоріену, і королівського двору, і придорожнього трактиру, і лісу, і лугу! А все ж таки серце моє чує: пора нам іти. Якщо казати відверто, пане, мені якось неспокійно за Діда…
– Вірно, Семе, тут є по частці від усього – крім Моря, – сказав Фродо і повторив про себе: – Крім Моря…
Того ж дня Фродо переговорив з Елрондом, і було вирішено їхати післязавтра. На їхню радість, Гандальф заявив:
– Я поїду з вами. Принаймні, до Бригори. В мене є справа до Барила.
Увечері пішли прощатися з Більбо.
– Ну, якщо треба, нічого не поробиш, – сказав Тор-бинс-старший. – Шкода. Мені вас бракуватиме. Так приємно, коли ви десь поруч! Але зараз мені щось хочеться спати…
Він подарував Фродо свою мітрілову кольчугу і Жало, забувши, що вже одного разу подарував їх; додав ще кілька хронік і книг з історії, написаних його рукою, тонкою в’яззю, у різні часи його життя. Томики були переплетені в червоний сап’ян і оздоблені написом: «Переклад з ель-фійської Більбо Торбинса». Сему він вручив невеликий мішечок із золотом:
– Це останні залишки скарбів дракона Смауга. Знадобляться, особливо якщо вирішиш одружитись!
Сем почервонів по самі вуха.
– Ну, а вам, молоді паничі, мені й подарувати нема чого, – сказав Більбо Меррі й Піну. – Хіба що поділитися досвідом…
І він виголосив напутню промову і закінчив дотепом у чисто гобітанському стилі:
– Та дивіться, щоб не виросли з капелюхів. Якщо й далі ростимете з такою швидкістю, розоритеся на капелюхах!
– Ти хочеш обігнати Старого Тука, чом би нам не перерости Бандобраса Бичого Рика? – пирхнув Пін.
Більбо розсміявся і витяг з кишені дві красиві люльки з перловими мундштуками, мистецьки окуті сріблом. [247]
– Згадуйте старого Більбо, пихкаючи цими люльками. їх зробили для мене ельфи, але я кинув палити… – Раптом голова його звісилася, він заснув на хвилину, потім стрепенувся: – На чому ми зупинилися? Ага, я роздавав подарунки. Що це мені нагадує?.. А, слухай, Фродо: куди подівся той перстеник, пам’ятаєш, я тобі залишав?
– Я загубив його, Більбо, голубе. Зовсім загубив…
– Шкода! – зітхнув Більбо. – Із задоволенням подивився б… Та що це я! Ти ж і в похід вирушив, щоб його позбутися! Важко все охопити, стільки тут намішано: справи Арагорна, Рада Мудрих, Гондор, вершники й оліфан-ти… ти і справді їх бачив, Семе?… Печери і замки, орки і… та хто ж усе це запам’ятає! Тепер я бачу, що свого часу занадто прямою дорогою повернувся з походу. Не дав мені тоді Гандальф подивитися на світ… Правда, інакше я спізнився б до продажу свого будинку і мав би з цим ще більше клопоту. Ну, добре. Зараз уже пізно, та й взагалі куди зручніше слухати про ці дива, сидячи тут. По-перше, тут дуже затишно, а по-друге, ельфи завжди поблизу. Чого ж мені ще?
Біжить дорога сотні літ
Геть від дверей в широкий світ,
За обрій, ген за край долин:
За нею мчати навздогін
Судилось іншим, молодим.
Вони залишать рідний дім, >.
Вони почнуть нові стежки:
А я – поспав би залюбки.
Ногам натрудженим моїм
Давно вже сниться рідний дім.
Прошепотівши останні слова, Більбо клюнув носом і солодко заснув.
Згустилися вечірні тіні, вогонь у каміні розгорівся, і друзі добре бачили обличчя Більбо: він усміхався уві сні. Посиділи, помовчали, потім Сем, подивившись на тіні, що танцювали по стінах, шепнув:
– Здається мені, пане, що пан Більбо небагато написав, поки нас не було. І нашу історію він уже не опише…
Більбо, немов розчувши ці слова, розплющив очі, потягнувся, підвівся. [248]
– Бачите, знову я заснув. Останнім часом, якщо я сідаю писати, у мене добре виходять тільки вірші. Любий Фродо, тобі не вельми складно буде перед від’їздом трохи упорядкувати мої папери? Тобто зібрати всі окремі нотатки, розрізнені аркуші. Захопив би їх із собою, га? Звичайно, я не наполягаю. Мені, розумієш, усе ніколи вибрати головне, розташувати… ну, і так далі. Сем міг би тобі допомогти, а коли розберешся, привези мені – я подивлюся. Обіцяю не дуже критикувати.
– Звичайно, зроблю все з задоволенням, – сказав Фродо. – І прищу неодмінно, адже тепер дорога безпечна. У нас є король, він забезпечить спокій і порядок.
– Спасибі, мій любий. Ти знімаєш величезний тягар з моєї душі!
І Більбо, спокійно опустившись у крісло, знову заснув.
Вранці Гандальф і гобіти знову прийшли прощатися в кімнату Більбо – на вулиці для старого було холодно. Потім простилися з Елрондом і його домочадцями.
Коли Фродо вже стояв на порозі, Елронд, побажавши йому доброї дороги, тихо додав:
– Я думаю, тобі нема чого повертатися сюди, якщо тільки ти не поспішиш з цим. Приблизно через рік, коли почнеться листопад, чекай Більбо в лісах Гобітанії. З ним буду також я… та інші.
Ніхто, крім Фродо, не чув цих слів – а Фродо ними ні з ким не поділився.
Розділ 7
ДОДОМУ, ДОДОМУ!
Побачити Гобітанію не терпілося усім, але їхали спершу дуже поволі. Фродо було якось не по собі. Коли дістались до Бруїненського броду, він попросив зупинитися, і всі зрозуміли, що він боїться входити в воду; очі його на мить помутніли, неначе засліпли… Потім до самого вечора він не промовив жодного слова. Це було шостого жовтня.
– Що з тобою? – тихо спитав Гандальф.
– Рука болить, – відповів Фродо. – Стара рана ниє, і спомини каламутять душу. Зараз якраз річниця… [249]
– На жаль, є рани, – сказав Гандальф, – які не загоюються.
– Моя саме з таких. Для мене вороття не буде. До Го-бітанії я, звісно, доїду, але нічого вже не буде, як раніше, бо я сам змінився. Кинджал і отруєний клинок, гострі зуби і важкий тягар знівечили мене. Де знайти відпочинок?
Гандальф промовчав.
Надвечір наступного дня біль стих, і Фродо ожив, як нічого й не було. їхали без пригод, дні спливали швидко, ніхто не заважав їм відпочивати скільки бажалось у тихих лісах, що палахкотіли золотом і пурпуром, під тихим осіннім сонцем. Незабаром зрівнялися з підніжжям Вітровії. Вечоріло; довгі тіні лягли на дорогу. Фродо попросив друзів дати коникам остроги; доки не виїхали з тіні Вітровії, він сидів у сідлі, втягнувши голову в плечі і щільно загорнувшись у плащ. Вночі погода змінилася, західний вітер приніс дощ, різкі пориви його зірвали і здійняли в повітря жовте листя, мов зграю зляканих птахів. Коли вийшли на узлісся, дерева стояли вже майже голі, а завіса дощу закрила від них Бригору.
Отак вітряним, дощовим вечором наприкінці жовтня, п’ятеро подорожан в’їхали крутою дорогою на пагорб і зупинилися біля південних воріт Бригори. Ворота були замкнені на чотири засуви, дощ плескав по обличчях, хмари летіли в темному небі, і в душу мимоволі закрадалися погані передчуття – такого прийому вони не очікували. Довго довелося їм кричати і стукати, доки не з’явився брамник з товстою палицею в руці. Він дивився злякано й недовірливо, але, впізнавши Гандальфа і гобітів, повеселішав.
– Заїжджайте! – сказав він, відхиляючи стулки воріт. – Важко розмовляти під дощем такої ночі, але старий Барилко буде радий прийняти вас у «Грайливому Поні», там і про всі новини дізнаєтеся!
– А ти потім розвідаєш усі наші новини? – усміхнувся Гандальф. – Ну, а як поживає Харрі?
Брамник сердито скривився:
– Так його вже нема давно. Спитай у Барбариса. Добраніч!
– Добраніч! – відгукнулись прибулі й рушили вули
цею селища. [250]
Крізь живу огорожу було видно новий будинок, довгий і низький; з-за кущів визирали насторожені мешканці. Садиба Білла Терника вся заросла бур’яном, кущі огорожі давно не стригли, вікна будинку були забиті.
– Може, ти його тоді вбив своїм яблуком, Семе? – висловив припущення Пін.
– Це було б добре, – сказав Сем, – та все ж цікаво, що сталося з бідолахою Біллом? Залишили коника під дверима Морії, сам на сам з усякою поганню…
«Грайливий Поні» на перший погляд зовсім не змінився. За червоними фіранками першого поверху привабливо горіли лампи. Смикнули шнур, задзвонив дзвінок, прибіг Ноб і, відчинивши двері, виглянув у шпаринку. Побачивши гостей у світлі ліхтаря, він заволав:
– Хазяїне! Добродію Барбарисе! Вони повернулися!
– Та невже? – загриміло всередині будинку. – Ну, зараз я з ними розправлюся!
І господар вибіг на ґанок, розмахуючи важким кийком. Однак, придивившись до прибульців, він остовпів, і грізна гримаса на його фізіономії змінилася радісною міною:
– Нобе, баранячий ти лоб! Не міг старих друзів назвати на ім’я! Ну і налякав мене цей дурень, і це за таких часів! Вітаю, вітаю! Звідки, яким вітром? Не сподівався я вас ще побачити, їй-бо! Блукач повів вас у такі краї, де темні сили прямо кишать! Дуже, дуже радий вас бачити, особливо Гандальфа! Прошу, прошу, заходьте. Чи бажаєте зайняти колишні кімнати? Вони вільні. В мене взагалі майже порожньо, ніде правди діти – ви все одно самі помітили б. Зараз вигадаю якусь вечерю і постараюся швиденько подати, але це нелегко, тому що служників не вистачає. Нобе, гей ти, незграбо, поклич Боба! Ох, прокляття, адже Боб тепер завжди ще засвітла додому йде… Заведи усіх поні до стайні, Нобе. А ти, Гандальфе, мабуть, сам влаштуєш свого коня? Чудовий скакун, слово честі, я тобі ще тоді казав! Заходьте, розташовуйтеся! Будьте як вдома!
Барил Барбарис не став порівняно з минулим роком мовчазнішим і жив, як і раніше, бігцем. Але заїзд його був майже порожній: із загальної зали слабко лунали лише два-три голоси. Коли ж господар запалив пару свічок, щоб провести їх коридором, на обличчі його стали помітні зморшки стурбованості. [251]
Барил завів їх до вітальні, де вони рік тому провели таку незвичайну ніч. Під удаваною бадьорістю господаря вчувалася зневіра. У Бригорі дійсно трапилося багато чого, і зовсім не на краще. Але гості не поспішали розпитувати.
Як вони й очікували, Барбарис з’явився після вечері спитати, чи задоволені вони. Ясна річ, усі були задоволені – пиво й частування в «Грайливому Поні» залишилися на вищому рівні.
– Не наважуюсь вам запропонувати провести вечір у загальній залі, – сказав Барбарис. – Ви, мабуть, втомилися, та й немає там нікого. Але, якщо приділите мені перед сном півгодини, я дуже хотів би побалакати спокійно й без свідків.
– І ми бажаємо саме цього, – відповів Гандальф. – Ми не дуже втомлені, подорож була спокійною. Щоправда, ми змокли й змерзли, але від цього ти нас уже вилікував. Сідай, Бурлимоне, а якби ти нам видав ще щіпку тютюну, ми б тебе благословили!
– Спитайте краще чогось іншого, – засмутився Барбарис. – Тютюну нам якраз і бракує! Скільки виростимо, стільки й наше – а це ж крапля в морі! З Гобіта-нії нічого тепер не отримуємо. Ну, заради вас я вже якось подбаю.
Він збігав кудись і приніс зв’язку нерізаного листя, якого товариству вистачило б днів на два:
– Ось, це найкраще, що маю, хоча цьому зіллю до тютюну з Південної чверті як куцому до зайця. Я завжди так вважав, хоча взагалі, прошу вибачити, Бригора мені подобається більше, ніж Гобітанія!
Для господаря підсунули до каміна широке крісло, Гандальф сів навпроти, а гобіти – на низьких стільчиках поміж ними; пробалакали не півгодини, а вчетверо більше, слухаючи місцеві новини і розповідаючи свої. Оповіді гостей вражали славетного трактирника й важко доходили до розуму; він тільки й міг повторювати:
– Та невже, добродію Торбинс… тобто Підкопай…. Ох, усе в мене геть-чисто переплуталось! Та що ви, майстре Гандальфе! Подумати тільки! Нечувано! Що за часи!
Самому Барбарису теж було що розповісти. У Бригорі було неспокійно, у справах – самі негаразди… [252]
– З-за кордону ніхто не прибуває, – скаржився Барбарис, – а тутешні всі сидять по домівках, зачинившись на всі засуви. Все через цих чужинців, що стали вчащати до нас по Зеленому шляху – та ви, мабуть, пам’ятаєте. Після вашого від’їзду вони прямо юрбами сунули. Зустрічалися серед них і справжні бідолахи, що рятувалися від навали, але здебільшого – злодії, мерзотники й підлі вбивці. До такого жаху дійшло, до справжньої сутички, були навіть постраждалі, вбиті, слово честі, я не перебільшую!
– Вірю, вірю, – кивнув Гандальф. – І скільки ж було вбитих?
– Одних троє, інших двоє, – сказав Барбарис, лічачи окремо людей і гобітів. – Бідолашні Мак Верескор, Ролі Сливоу, малюк Том Тернозбір з-за пагорба, та ще Віллі Рийберег і один Підкопай зі Старого Порубу – все порядна публіка, ми за ними досі плачемо. А Харрі, що був за брамника при Західному в’їзді, і Білл Терник переметнулися до тих приблуд, та з ними разом і втекли. Либонь, це вони впустили ворогів, коли трапилася бійка: десь під кінець року ми їх виставили без церемоній, а відразу після Нового року, як випав сніг, все й трапилось… Взагалі, Харрі й Білл перетворилися на розбійників, засіли чи в лісах за селом Тесаки, чи на пустищах північніше нашого пагорба – наче за колишніх страшних часів. На тракті всім не-затипі , намагаються далеко не їздити, а вечорами зарання в домах замикаються. І треба тримати вартових при огорожі, та ще біля воріт ставити варту.
– А нас ніхто не зачіпав, – сказав Пін, – хоча ми їхали не поспішаючи і без остороги. Ми вважали, що всі труднощі позаду…
– Ні-ні, добродію Перегріне, і попереду ще більше ніж досить! А вас не зачіпали тому, що озброєне товариство з мечами, шоломами та усім таким їм не до шмиги. Насправді будь-хто двічі зважив би, перш ніж на вас лізти. Щиро кажучи, як я вас побачив, теж трохи злякався!
Тільки тепер гобіти збагнули, що бригоряни дивуються не поверненню їх, а озброєнню. Самі вони призвичаїлися, спілкуючись з воюючими народами, і не подумали, яку увагу всіх привернуть у їхній рідній країні блискучі кольчуги, гондорські шоломи, роханські гербові щити… Та ще [253] на довершення всього Гандальф увесь у білому, на розкішному білому коні, у пишному плащі, що виблискує золотом і блакиттю, з довгим мечем біля пояса!
– От і добре, – посміхнувся маг. – Якщо ми п’ятеро на них такого жаху нагнали, можна не хвилюватися – нам супротивники зустрічалися й страшніші. Принаймні, доки ми тут, не турбуйся – вони не нападуть.
– Чи надовго? – зітхнув Барбарис. – Погостювали б ви подовше! А то ми, самі розумієте, до таких жахів не звичні, а Слідопити, схоже, наші міста покинули зовсім. Тепер уже я бачу, чим ми їм зобов’язані, як мало їх цінували! Бо завелися в нас потвори жахливіші за розбійників. Узимку вовки скиглили під огорожею, по лісу нишпорять якісь темні – подумати – аж мороз по шкірі… Так, дуже, ¦дуже це все неприємно й неспокійно.
– Ще б пак, – погодився Гандальф. – Останнім часом по всьому Середзем’ю було надто неспокійно. Але ти, Барбарисе, не журися: Бригору лихо краєчком зачепило, і я з полегшенням переконуюсь, що нічого особливо тяжкого тут не трапилось. Тепер настануть кращі часи, яких і старожили не пам’ятають. Слідопити повернулися: ми їхали разом із ними. У нас знову є король, дорогий мій Барбарисе; і він швидко нагадає про себе в цій частині свого королівства. Лихі потвори згинуть, Зелена стежка оживе, по ній будуть снувати королівські гінці, а пустища перетворяться на рясні лани.
Барило Барбарис задоволено кивнув:
– Так, мати трохи більше порядної публіки нікому не завадить. Але задерикуватих волоцюг з нас вистачить! Ми не бажаємо чужинців ані в Бригорі, ані навколо! Дайте нам спокій! Нема чого стороннім тут селитися і викорчовувати наші ліси!
– Буде вам спокій. І місця всім вистачить між Ізеною й Срібною, та й на південному березі Берендуїну; ніхто вас не буде тіснити. Адже колись люди жили за сто миль звідси на північ, де кінчається Зелений шлях, і на Північному узгір’ї, і над озером Евендим.^
– На півночі, за Валом Мертвих? – із сумнівом спитав Бурлимон. – Та там самі привиди живуть, а з живих хіба що лиходії! [254]
– Одначе там бувають і Слідопити, – заперечив Гандальф. – Вал Мертвих, кажеш? Авжеж, саме так зветься це місце здавна. Але колись звалось воно Форност-Ерайн, Північний град королів. І король незабаром повернеться туди, і тобі доведеться побачити на тракті розкішну процесію.
– Гаразд, сподіваймося на краще, – сказав Барбарис. – Може, й справи жвавіше підуть. Аби король Бригори не зачіпав.
– Не чіпатиме, будь певний. Він ваші краї знає і навіть любить.
– Яким це побитом? – здивувався Барбарис. – Сидить він десь за тридев’ять земель, на розкішному престолі у величезному палаці, винце, мабуть, із золотих келихів попиває! Навіщо йому мій заклад з пивом у кухлях? Хоча щодо пива ти, Гандальфе, не можеш заперечувати – пиво добре. А коли ти похвалив його минулої осені, ще смачніше стало! Це моя єдина втіха в тяжкі часи…
– Король теж казав, що в тебе пиво дуже добре, – вставив Сем.
і – Король?
– Егеж! Це ж наш Блукач. Чи ти ще не втямив? Хазяїн нарешті зрозумів; очі його повилазили, він голосно засопів.
– Блукач? – ледве вимовив він. – Блукач на престолі! До чого ми дожили!
– До кращих часів, – відгукнувся Гандальф.
– Так-так, тепер вірю. Ну, панове, давно вже я ні з ким не размовляв так чудово!- Поклавши руку на серце, зізнаюся: тепер я спатиму спокійно. Є про що поміркувати, але це я відкладу на завтра. Гей, Нобе! – покликав він, визирнувши в коридор. – Нобе, телепню! – Він стукнув себе по лобі. – Заждіть, заждіть… Но-о-бе! Що ж таке я хотів?
– Може, знову лист якийсь забули? – підказав Меррі.
– Ви мені не вибачили ще ту стару історію, добродію Брендібок? Гей, на чому ж я зупинився? Ноб… Стайня… О! В мене тут опинилося дещо з вашого майна. Пам’ятає^ те, Білл Терник, конокрад, продав вам поні? Так ось, він, той поні,^ до мене повернувся – звідки, вам краще знати. Ледве доплентався, худий, наче тріска, весь у реп’яхах, але бадьорий. Тепер Ноб за ним доглядає. [255]
– Мій Білл! Не може бути! – підскочив Сем. – Ех, я, мабуть, у сорочці народився, як би там мій старий не гарчав! Ще одне бажання здійснилося! Де ж він, мій Білл?
Сем не пішов спати, доки не відвідав улюбленця у стайні.
Мандрівники сиділи в Бригорі весь наступний день,, і Барилко більше не скаржився на занепад у справах: увечері цікавість перемогла страх, і в заїзді яблуку ніде було впасти. Гобіти з чемності відвідали загальну залу і відповіли на безліч запитань. А оскільки у бригорян пам’ять хороша, ті питали у Фродо: чи написав він свою книгу.
– Ще ні, – казав він. – Везу багато нотаток, як приїду, всі впорядкую.
Він мусив обіцяти, що не забуде пригадати надзвичайні події, що зворушили Бригору, бо без цього книжка, присвячена не дуже важливим подіям «десь на півдні», здавалася їм нецікавою.
Потім хтось з молоді попросив що-небудь заспівати. Усі відразу змовкли, старші тихенько пошпетили легкодумного юнака, і ніхто прохання не підтримав: бригоряни зовсім не хотіли нових халеп у заїзді. І ніщо не порушувало їхнього спокою ані вдень, ані вночі, цілу добу. Вранці наступного дня мандрівники піднялися до світанку: все ще дощило, і хотілося дістатися до Гобітанії засвітла. Бригоряни висипали проводжати, від малого до старого, і настрій у них уперше за рік покращився; хто ще не бачив приїжджих у повному озброєнні, у захваті спостерігали, як вийшов Гандальф, білобородий, сяючий, у переливчастому плащі, і четверо гобітів, схожих на мандрівних лицарів з напівзабутих легенд. Навіть ті, хто глузував з новин, запідозрили, що новини, мабуть, дійсно, вірні.
– Ну, щасливої вам дороги і щасливого повернення додому! – урочисто побажав Барбарис. – Може, мені треба було вас відразу попередити, – в Гобітанії, судячи з чуток, кепські справи. Але, знаєте, те-се, третє-десяте, у людини повний рот свого клопоту. Щоправда, ви дуже змінилися – мабуть, і самі впораєтеся з безладом. Щасти вам! І пам’ятайте – чим частіше будете відвідувати «Грайливого Поні», тим більше мене втішите!
Вони щиро попрощалися з трактирником і виїхали через західні ворота в напрямку Гобітанії. Білла взяли із собою, [256] і хоча йому довелося тягти чималі в’юки, він баско біг поруч з поні Сема і всім своїм виглядом виказував радість.
– Цікаво, що старина Барбарис мав на увазі? – спитав Фродо.
– Приблизно здогадуюсь, – похмуро відповів Сем. – Те, що мені показало дзеркало Галадріелі: порубані сади і мого старого, вигнаного з дому. Треба було раніше виїжджати!
– І в Південній чверті щось погано, – додав Меррі. – Якщо тютюн не вивозять…
– Даю руку на відсіч, тут замішаний Лотто, – сказав Пін.
– Замішаний, може, й він, – зауважив Гандальф, – але заварив кашу хтось інший. Не забувайте про Сарума-на! Він зацікавився Гобітанією раніше, ніж Саурон.
– Так, але ж ти з нами, – посміхнувся Меррі. – Все швидко владнається!
– Я з вами до Гобітанії не поїду. Доведеться вам самим розбиратися – для чого я вас, до речі, давно готував. Невже ви ще не зрозуміли? Мій час минув, наводити лад і навіть допомагати – вже не моя справа. Вам, друзі, взагалі вже й не потрібна нічия допомога. Ви підросли, гобіти, дуже підросли, і щодо вас я можу бути спокійний. Отже, невдовзі наші шляхи розійдуться. Хочу побачитися з Бом-бадилом і поговорити врешті-решт грунтовно. Він наче той лежачий камінь, що мохом заростає, а мене поносило по світу. Але мої мандри дійшли кінця, тепер ми з Бомбади-лом можемо все докладно обговорити…
Швидко вони дісталися до того місця на Східному Тракті, куди колись їх вивів БОмбадил. Гобіти мріяли і навіть очікували побачити його тут, але Тома Бомбадила не було видно ніде; сірий туман затягнув і Могильники, і Старий Ліс.