Джон Р. Р. Толкін. “Володар Перснів: Повернення короля”

Вони зупинилися. Фродо сумно подивився на південь.
- Побачитися б! – сказав він. – Цікаво, як йому живеться?
- Чудово, як і завжди, не маю сумніву, – відповів Гандальф. – Безтурботний Бомбадил навіть не особливо зацікавиться, що ми робили і бачили, окрім зустрічі з ентами. [257]
Може, пізніше ти його й відвідаєш. Але зараз я б на твоєму місці не зволікав ані хвилини, інакше не встигнете переїхати міст до закриття воріт.
- Немає на мосту жодних воріт! – здивувався Мер-рі. – Ти ж сам знаєш, Гандальфе! У Забоччі, звичайно, ворота є, але мені в будь-яку мить їх відчинять!
- Раніше не було. А тепер є. І навіть у Забоччі можуть трапитися несподіванки. Але ви чудово з усім впораєтеся. До побачення, любі мої! Ми розлучаємося ще не назавжди. Щасти вам!
Маг завернув Тінебора до узбіччя тракту; кінь легко перескочив широкий зелений вал. Гандальф присвиснув, і Тінебор вихором помчав його до Могильників.
- Ну от, як пішли ми вчотирьох, так вчотирьох і повертаємось, – сказав Меррі. – Усіх друзів по одному по дорозі залишили. Можна подумати, ми спали, а тепер потроху прокидаємось…
- А мені здається навпаки, – сказав Фродо, – ніби я зараз знову засинаю.
Роздій 8
НОВИЙ ЛАД У ГОБІТАНІЇ
Вже в суцільній темряві змоклі та змерзлі подорожани досягли Берендуїну і наткнулися на огорожу. Міст був перегороджений з обох кінців тином з ворітьми. За рікою виднілися нові будинки, двоповерхові, з погано освітленими вузькими вікнами.
Стукали, стукали – ніхто не відповідав; потім просурмив ріжок, і вогні в будинках згасли. Хтось гримнув у пітьмі:
- Хто там? Відійдіть від воріт! Зараз проїзду немає. Читати не вмієте? Написано ж: «Зачинено від заходу до сходу сонця»!
- А ви пробували читати в темряві? – крикнув у відповідь Сем. – Якщо через вашу цидулку чесні гобіти повинні всю ніч під дощем мокнути, то я її зараз відшукаю й зірву!
Зі стукотом закрилося вікно, і зі сторожки на тому березі висипала купка гобітів з ліхтарями. Вони відчинили ворота на своєму кінці, деякі навіть перебігли міст і, побачивши приїжджих, злякано завмерли. [258]
- Ану, підійди сюди, Хобе Скирдинг! – покликав Меррі, впізнавши земляка у світлі ліхтаря. – Не впізнаєш Брендібока? Роз’ясни, як усе це розуміти і що тут поробляють пристойні мешканці Забоччя, такі, як ти? Якщо не помиляюсь, ти служив при заставі Гобітону!
- Гей-гей! – заволав Хоб. – Та це ж пан Меріадок у військовій амуніції! А в нас базікали, начебто ви загинули в Старому Лісі. Дуже радий бачити вас живого і здорового!
- Чим казати люб’язності через тин, відчинив би! – перервав його Меррі.
- Пробачте, пане, ніяк не можу! Наказ…
- Наказ? Чий?
- Губернатора…
- Що за губернатор? Часом не Лотто? – запитав Фродо.
- Саме він. Але ж тепер його треба звати Губернатором.
- Чудово! Так він принаймні не ганьбить ім’я Торбин-сів, – пирхнув Фродо. – Ну, я бачу, пора родичам узятися за нього і привести до тями!
З-за воріт долетів боязкий шепіт:
- Будь ласка, не треба так казати! А що як раптом він довідається? І якщо ви будете так шуміти, може прокинутися здоровило, що йому служить!
- Неодмінно прокинеться, – пообіцяв Меррі. – І ми швиденько його заспокоїмо! Якщо ваш новоз’явлений правитель наймає бандитів з Пустищ, то, схоже, ми й справді пізненько повернулися!
Він зістрибнув із сідла, зірвав оголошення і кинув за тин. Гобіти відсахнулися, жоден не зважився відсунути засуви.
- Піне, до мене! – скомандував Меррі. – Нас двох вистачить!
Вони видряпались на поперечину воріт. Гобіти-сторо-жі утекли. Знову занив ріжок. З двоповерхового будинку висунулася довга постать, що добре була помітна в освітленому прямокутнику дверей.
- Що за шум? – гаркнув здоровило, наближаючись. – Хто сміє ломитися у ворота? Пішли звідси, паршиві недомірки, поки шиї не позвертав!
Раптом він позадкував: перед ним блиснули мечі. [259]
- Гей, Білле Тернику! – крикнув Меррі. – Якщо за десять секунд не відкриєш, гірко пошкодуєш! Відчиняй і забирайся геть, щоб духу твого не залишилося!
Терник, зіщулившись, підійшов до воріт і зняв засуви.
- Ключ віддай! – наказав Меррі.
Розбійник жбурнув ключ йому під ноги і кинувся навтіки. Коли він пробігав повз поні, один з них вискнув і піддав йому копитом. Терник заскиглив і назавжди згинув у темряві.
- Браво, Білле! – засміявся Сем.
- Так, із здоровилом все гаразд, – весело сказав Меррі. – 3 Губернатором теж у свій час поквитаємося. А зараз нам потрібна кімната для ночівлі. Якщо ви розвалили заїзд і замість нього наліпили поганих сараїв, доведеться вам самим нас розміщувати.
- Вибачте, пане Меррі… Це теж заборонено, – боязко промурмотів Хоб. – Приймати проїжджих, харчуватися не за розкладом… і все таке.
- Та що ж у вас діється? – вразився Меррі. – Недорід? Літо начебто було вдале і врожай відмінний!
- Рік таки видався непоганий, – зізнався Хоб. – Багато усього зібрали, але ніхто не знає, куди воно поділося. Приходили всякі збирачі, усюди лазили, все заміряли, на склади забирали. Зібрати зібрали, а роздати забули, нічого ми з цих складів не одержали…
- Слово честі, огидно слухати, – буркнув Пін, позіхаючи. – Та ще проти ночі! Ми маємо досить харчів. Ви тільки відведіть місце, де голову прихилити. Нам і гірші ночівлі випадали!
Гобіти-брамники все м’ялися та мимрили – пропозиція Піна відверто суперечила усім суворим наказам. Але ніхто не насмілився опиратися чотирьом добре озброєним, рослим і сильним подорожанам. Фродо наказав знов зачинити ворота – якщо навколо водилися злодії, ця обережність не була зайвою. Потім друзі увійшли до сторожки – напівпорожнього, похмурого приміщення з вогнищем, де не розводили вогню, і абияк розташувалися. На другому поверсі стояли тверді ліжка, а на стінах висіли довжелезні списки заборон і розпоряджень. Пін їх негайно зірвав. Пива [260] не було взагалі, їжі обмаль; але з провізії, що гості розділили на всіх, вийшла пристойна вечеря. Пін, порушивши розпорядження № 4, кинув у вогнище цілу в’язку хмизу, приготовану для наступного дня.
- Зараз би люлечку закурити, – сказав Пін, – легше було б ваші новини слухати…
- Тютюну немає, – зітхнув Хоб. – Тобто немає ні для кого, крім людей. Кажуть, запаси скінчилися. А цілі каравани відряджали з Південної чверті, через Сарнський Брід – з рік тому, саме після вашого від’їзду. Але, схоже, тютюн і раніш потроху спливав з Гобітанії. Цей Лотто…
- Тримай язика за зубами, Хобе! – сполохнулися відразу кілька гобітів. – Ти ж знаєш, такі промови заборонені! Губернатор довідається, нам усім буде погано!
- Він би не довідався, якби не були ви підлабузника^ ми! – запально викрикнув Хоб.
- Тихо, тихо! – зупинив його Сем. – І так усе ясно – гостинність скасована, пива нема, тютюну нема, але по горлянку заборон і чвар. Берете приклад з орків? А я вже думав відпочити нарешті! Ну, попрацюємо ще трохи… А зараз ходімо спати. Ранок покаже!
У новоз’явленого правителя, вочевидь, були свої засоби дізнаватися про новини. Від моста до Торби-на-Кручі було сорок миль з гаком, але хтось встиг протягом доби доповісти; Фродо і його супутники незабаром переконалися в цьому.
Вони не мали чітких планів; спочатку думали відправитися до Струмкової Яруги і трохи відпочити; але тепер вирішили їхати прямо до Гобітону. Тому вони виїхали рано-вранці і пустили своїх поні клусом. Вітер вщух, але небо залишалося похмурим. Округа здавалася безжиттєвою й сумною; щоправда, і пора настала така: листопад, пізня осінь. Але навіть для цієї пори занадто багато горіло багать уздовж дороги і занадто багато їдкого диму стелилося над Лісовою Межею.
Надвечір мандрівники прибули до Жаб’ячого Лугу – великого селища за двадцять миль від моста; вони хотіли переночувати в трактирі «Пливучий Пень», повсюди відомому хорошею кухнею. Однак на околиці їх зустріла рогатка поперек дороги з причепленою картонкою: «Вхід заборонено». [261]
За рогаткою стовпилися гобіти з пір’ям на шапках і з ціпками в руках, фізіономії їхні були пихаті, надуті і трохи злякані.
- Що це ви? – поцікавився Фродо, ледве стримуючись від сміху.
- А от що, пане Торбинсе, – відповів найголовніший гобіт, із двома пір’їнами на шапці, – ви арештовані з приводу зламання воріт, псування офіційних оголошень, беззаконного порушення кордонів і підкупу стражів, що виконують службові обов’язки, шляхом їх частування!
- Оце й усе? – посміхнувся Фродо.
- Дозвольте, я трошки додам, – втрутився Сем. – Називання губернатора на ім’я, злочинне чесання рук з метою дати доброго ляпаса по його прищавій фізіономії, а також образа посадових осіб шляхом іменування їх чередою дурнів!
- Припинити! Згідно з наказом ви повинні піти за нами без опору! – заверещав гобіт із двома пір’їнами – так званий шериф. – Ми відведемо вас до Заріччя і передамо здоровилам. Там ви відповісте на всі запитання і висловите все, що забажаєте. Але якщо вам не подобається сидіти у в’язниці, раджу не патякати зайвого!
Шериф і його попихачі тільки роти роззявили, коли Фродо і його друзі у відповідь голосно розреготалися.
- Не плети нісенітниць, – сказав Фродо крізь сміх. – Я пощу куди побажаю і коли захочу. Проте зараз я поспішаю до Торби-на-Кручі, в мене там справи, можеш іти за мною, я не заперечую.
- Хай так і буде, пане Торбинсе, – відразу ж погодився шериф, – але пам’ятайте, що я вас заарештував, добре?
- Не забуду, можеішбути певний, – завірив Фродо. – Повік не забуду. Але, можливо, колись пробачу. У будь-якому разі, зараз я нікуди не їду. Будь ласкавий провести мене до «Пливучого Пня».
- Не можу, пане. Трактир зачинено. Є казарма, на тім кінці села, можу надати вам…
- Давай, – сказав Фродо. – Ти вперед, ми за тобою.
Вони вирушили далі. Дорогою Сем оглянув ряди сільських стражів порядку і помітив знайоме обличчя. [262]
- Ей, Робіне! Робін Ямкинс! -.окликнув він. – Підійди сюди, поговорити треба!
Робін боязко подивився на шерифа, той насупився, але суперечити не посмів. Сем спішився, і Робін пішов поруч
з ним.
- Слухай, приятелю, – сказав Сем, – ти виріс у Гобі-тоні і повинен мати трохи більше здорового глузду. Чи не соромно тобі зачіпати пана Фродо? І чого це раптом трактир зачинено?
- Трактири усі зачинено, – шепнув Ямкинс. – Губернатор не любить пива. У всякому разі, з цього почалося. Тому що, щиро кажучи, здоровили п’ють, скільки влізе. Ще він не любить, щоб вешталися де заманеться по країні, і тому, якщо кому треба їхати, зобов’язаний іти до шерифа і доповідати, куди й навіщо.
- І ти вплутався в такі неподобства! Я пам’ятаю, ти завжди віддавав перевагу огляду трактирів не зовні, а зсередини. На службі і після служби охоче потягував пивце!
- І зараз не відмовився б… Не сердься на мене, Семе! Куди мені подітися? Я ж пішов до шерифа служити сім років тому, коли нам таке й не снилося! Думав, розумієш, що зможу всюди ходити і слухати плітки, де пиво краще. А вийшло он бач як…
- То й кидай її до біса, цю службу, якщо не хочеш паскудитися!
- Не дозволять, – зітхнув Робін. – Заборонено…
- Якщо я від тебе це слівце ще почую, – обурився Сем, – розлючуся! Так і знай!
- Чесно кажучи, я б не образився, – сказав Робін, знижуючи голос. – Нам би розлютитися всім разом, може, що і зрушилося б. Але зрозумій, Семе! Губернатору служать здоровили, він їх усюди посилає, і якщо хто обурюється – відразу тягнуть до в’язниці. Перший туди потрапив товстун Уші Шерстопал, бургомістр, а потім – ще багато хто… Арештантів б’ють…
- А ти на них працюєш? – зі злістю перебив Сем. – Хто тебе послав до Жаб’ячого Лугу?
- Ніхто. Ми тут постійно. Живемо в казармі… Загалом у Східній чверті стражників сотні дві, а буде ще більше – Губернатор видав наказ про новий набір. Багато хто служить з-під палки, але не всі. Знайшлися в Гобітанії охочі [263] сунути ніс у чужі справи й величатися! Знайшлися й такі, що доносять…
- Ага! Саме так Лотто про нас дізнався, чи що?
- Звичайно. Жителям не дозволяється користуватися поштою, а шпигунам можна, і вони тримають посильних напоготові. Один такий прибіг уночі з Кривої Версти з «секретною естафетою», другий її далі поніс. А нині опівдні прийшов таким чином наказ: вас затримати і доставити до Заріччя, а не прямо у в’язницю. Напевно, Губернатор хоче швидше з вами розправитися…
- Як пан Фродо з ним перемовиться, відразу передумає, – переконано сказав Сем.
Сільська казарма була нітрохи не краща за казарму при мосту: одноповерхова, вікна вузькі, стіни з бридкої сірої цегли, усередині темно й вогко, вечерю подали на довгому столі з неструганих дошок, які, до того ж, нікому не спадало на думку вимити і пошкребти. їжа була саме до такого столу. Мандрівники не відчули щонайменшого бажання затримуватися, а оскільки від Заріччя їх відокремлювало ще вісімнадцять миль, вони виїхали вранці, близько десятої. Виїхали б і раніше, якби не помітили, що зволікання дратує шерифа. Вітер перемінився з західного на північний, похолодало, але дощу не було.
При виїзді з селища кавалькада мала чудернацький вигляд, хоч ті нечисленні мешканці, що наважилися вийти подивитись, мовчали, не знаючи, чи дозволено сміятися. «Арештантів» повинні були супроводжувати два десятки стражників, але Меррі змусив їх вишикуватися спереду, а четверо Хранителів їхали за ними. Меррі, Пін і Сем сміялися, співали, невимушено розмовляли, а стражники крокували, як дерев’яні, силкуючись надати собі суворого і поважного вигляду. Фродо мовчав, здавався сумним і замисленим. Останнім, повз кого вони проїхали на сільській вулиці, був бадьорий дідок, що підстригав живопліт.
- Гей, гей! – крикнув він, побачивши процесію. – Хто тут кого веде?
З колони відразу вискочили двоє і рушили до дідка.
- Пане шерифе! – вигукнув Фродо. – Негайно заклич своїх підлеглих до порядку, бо інакше я це зроблю замість тебе!
Шериф поспішно покликав стражників, і ті, похмурі, повернулися в стрій. [264]
- Вперед, кроком руш! – скомандував Меррі.
Вершники подбали, щоб непроханий ескорт був змушений швидше ворушитися. Сонце визирнуло крізь хмари, і хоч віяв холодний вітер, стражники засапалися і добряче змокли.
Діставшись до Каменя Трьох чвертей, вони зовсім скисли. Пробіжка на чотирнадцять миль з одним-єдиним привалом опівдні – не жарт, а йшли вже третю годину! Голодні, із збитими ногами, стражники вже не могли бігти нарівні з поні.
- Ну, ми вас не примушуємо, наздоженете, коли зможете, – сказав Меррі. – Ми їдемо далі.
- Будь здоровий, Робчику! – помахав рукою Сем. – Чекаю тебе в «Зеленому Драконі», якщо не забув туди дорогу!
- Арештанти тікають і знову порушують розпорядження, – сумовито промурмотів шериф. – Я за це не відповідаю!
- Не бійся, ми й інші розпорядження усі до єдиного порушимо, в тебе не запитаємо, – запевнив його Пін. – До побачення!
Вони пустилися риссю, і коли сонце почало знижуватися до Білого Нагір’я, дісталися Заріччя. Звідси починалися вже рідні місця Фродо і Сема, і тут їх наздогнало перше болісне враження. Багатьох знайомих будинків бракувало: одні згоріли, інші розібрані. На північному схилі пагорба – над Великим Ставком – затишні нірки зяяли пусткою; садки, що тягайся раніше строкатим килимом аж до берега, заросли бур’яном. Там, де дорога на Гобітон йшла прямо понад ставком, на місці гомінких дерев вишикувався ряд нових нудних будівель. Подивившись з жахом убік, вони побачили вдалині високу цегельну трубу; вона плювалася клубами чорного диму у вечірнє небо. Сем скипів:
- Мені вже несила на це дивитися, пане! Я туди їду негайно! Розібратися хочу, старого свого відшукати!
- Спершу з’ясуємо, що нас там чекає, – зупинив його Меррі. – У «правителя» під рукою напевно ціла зграя охорони. Треба розпитати кого-небудь…
Але будинки і нірки Заріччя стояли покинуті, і ніхто не вийшов їм назустріч. Причина незабаром з’ясувалася: під [265] сунути ніс у чужі справи й величатися! Знайшлися й такі, що доносять…
- Ага! Саме так Лотто про нас дізнався, чи що?
- Звичайно. Жителям не дозволяється користуватися поштою, а шпигунам можна, і вони тримають посильних напоготові. Один такий прибіг уночі з Кривої Версти з «секретною естафетою», другий її далі поніс. А нині опівдні прийшов таким чином наказ: вас затримати і доставити до Заріччя, а не прямо у в’язницю. Напевно, Губернатор хоче швидше з вами розправитися…
- Як пан Фродо з ним перемовиться, відразу передумає, – переконано сказав Сем.
Сільська казарма була нітрохи не краща за казарму при мосту: одноповерхова, вікна вузькі, стіни з бридкої сірої цегли, усередині темно й вогко, вечерю подали на довгому столі з неструганих дошок, які, до того ж, нікому не спадало на думку вимити і пошкребти. їжа була саме до такого столу. Мандрівники не відчули щонайменшого бажання затримуватися, а оскільки від Заріччя їх відокремлювало ще вісімнадцять миль, вони виїхали вранці, близько десятої. Виїхали б і раніше, якби не помітили, що зволікання дратує шерифа. Вітер перемінився з західного на північний, похолодало, але дощу не було.
При виїзді з селища кавалькада мала чудернацький вигляд, хоч ті нечисленні мешканці, що наважилися вийти подивитись, мовчали, не знаючи, чи дозволено сміятися. «Арештантів» повинні були супроводжувати два десятки стражників, але Меррі змусив їх вишикуватися спереду, а четверо Хранителів їхали за ними. Меррі, Пін і Сем сміялися, співали, невимушено розмовляли, а стражники крокували, як дерев’яні, силкуючись надати собі суворого і поважного вигляду. Фродо мовчав, здавався сумним і замисленим. Останнім, повз кого вони проїхали на сільській вулиці, був бадьорий дідок, що підстригав живопліт.
- Гей, гей! – крикнув він, побачивши процесію. – Хто тут кого веде?
З колони відразу вискочили двоє і рушили до дідка.
- Пане шерифе! – вигукнув Фродо. – Негайно заклич своїх підлеглих до порядку, бо інакше я це зроблю замість тебе!
Шериф поспішно покликав стражників, і ті, похмурі, повернулися в стрій. [264]
- Вперед, кроком руш! – скомандував Меррі.
Вершники подбали, щоб непроханий ескорт був змушений швидше ворушитися. Сонце визирнуло крізь хмари, і хоч віяв холодний вітер, стражники засапалися і добряче змокли.
Діставшись до Каменя Трьох чвертей, вони зовсім скисли. Пробіжка на чотирнадцять миль з одним-єдиним привалом опівдні – не жарт, а йшли вже третю годину! Голодні, із збитими ногами, стражники вже не могли бігти нарівні з поні.
- Ну, ми вас не примушуємо, наздоженете, коли зможете, – сказав Меррі. – Ми їдемо далі.
- Будь здоровий, Робчику! – помахав рукою Сем. – Чекаю тебе в «Зеленому Драконі», якщо не забув туди дорогу!
- Арештанти тікають і знову порушують розпорядження, – сумовито промурмотів шериф. – Я за це не відповідаю!
- Не бійся, ми й інші розпорядження усі до єдиного порушимо, в тебе не запитаємо, – запевнив його Пін. – До побачення!
Вони пустилися риссю, і коли сонце почало знижуватися до Білого Нагір’я, дісталися Заріччя. Звідси починалися вже рідні місця Фродо і Сема, і тут їх наздогнало перше болісне враження. Багатьох знайомих будинків бракувало: одні згоріли, інші розібрані. На північному схилі пагорба – над Великим Ставком – затишні нірки зяяли пусткою; садки, що тягайся раніше строкатим килимом аж до берега, заросли бур’яном. Там, де дорога на Гобітон йшла прямо понад ставком, на місці гомінких дерев вишикувався ряд нових нудних будівель. Подивившись з жахом убік, вони побачили вдалині високу цегельну трубу; вона плювалася клубами чорного диму у вечірнє небо. Сем скипів:
- Мені вже несила на це дивитися, пане! Я туди їду негайно! Розібратися хочу, старого свого відшукати!
- Спершу з’ясуємо, що нас там чекає, – зупинив його Меррі. – У «правителя» під рукою напевно ціла зграя охорони. Треба розпитати кого-небудь…
Але будинки і нірки Заріччя стояли покинуті, і ніхто не вийшов їм назустріч. Причина незабаром з’ясувалася: під [265] стіною корчми «Зеленіш Дракон» – він стояв, як і колись, останнім по дорозі на Гобітон, порожній, зяючи розбитими вікнами, – маячили фігури людей, довготелесих і косооких.
- Точнісінько Білл Терник з Бригори, – сказав Сем.
- Чи його родичі з Ізенгарду, – буркнув Меррі.
Здаля гобіти помітили ціпки в руках у розбійників і ріжки на поясах; іншої зброї не було видно. Коли подорожани наблизилися, вони висипали на дорогу і перегородили проїзд.
- Куди прямуєте? – запитав один, найбільший і най-бридкіший. – Далі їхати не можна. І де ваш славний ескорт?
- Іде за нами, – повідомив Меррі. – їм щось ноги болять. Ми обіцяли їх тут почекати.
- Ну, що я казав? – кинув бандит своїм дружкам. – Цим малорослим дурням вірити не слід, я так Шаркі й сказав. Потрібно було вислати парочку наших хлопців!
- Вийшло б те ж саме, – заперечив Меррі. – Щоправда, ми в наших краях до піших розбійників не звикли, але вже як-небудь призвичаїлися б.
- Розбійники? Це ти про нас? Краще по-доброму принишкни, бо я інакше заговорю! У вас, недоростків, у головах розгардіяш. Не дуже розраховуй на м’якосердя правителя! У нас є Шаркі, і Губернатор зробить усе, як він скаже!
- І що ж він каже? – спокійно запитав Фродо.
- Настав час розворушити вас і навчити правильно жити. Шаркі свого доб’ється і носитися з вами не стане. Вам потрібен справжній правитель. І ви його одержите, ще до кінця року, якщо не кинете бунтувати. Ми провчимо ваш щурячий виводок!
- Ну, спасибі, що пояснив, – кивнув Фродо. – Ось які ваші наміри! Я саме їцу до пана Лотто – думаю, йому теж цікаво буде послухати!
Бандит зареготав:
- Лотто! Лотто усе знає. Про нього не турбуйся. Лотто послухає Шаркі. Позаяк примхливого правителя можна й скинути. А якщо Малий народець здумає втручатися не у свої справи, вкоротимо його! Зрозумів?
- Цілком, – відповів Фродо. – По-перше, я бачу, ви тут дещо відстали від життя. На півдні багато чого змінилося [266] з того часу, як ти звідтіля пішов. Чорний Замок повалено, до Гондору повернувся король, Ізенгард зруйнований, і твій знаменитий начальник блукає світом, як жебрак. Я зустрів його по дорозі. Тепер уже не зграї розбійників, а посланці короля будуть прибувати до нас по Зеленому тракту.
Косоокий глузливо посміхнувся:
- Як жебрак, кажеш? Та невже? Ач, вихизовується, хвалько! Нам це не перешкодить затишно влаштуватися у вашому тихому куточку. Годі гобітам ледарювати! А щодо королівських посланців – ось що я з ними зроблю! – додав він, клацаючи пальцями під самим носом Фродо. – Бачив? Якщо я взагалі забажаю звернути на них увагу!
Цього Пін уже стерпіти не міг. Він згадав луги Кормал-лану, і кров його скипіла: як сміє косоокий лиходій обзивати хвальком Хранителя Персня! Пін відкинув плащ за плечі, витяг меч і, сяючи срібним шитвом гондорського вбрання, виступив зі своїм коником уперед:
- Я – друг і посланець короля, прославлений у землях заходу. Ти не тільки злодій, але й дурень. На коліна, мерзотнику, і проси пробачення, якщо не хочеш, щоб я провчив тебе цим клинком, який рубав тролів!
Меч блиснув у промінні вечірнього сонця. Сем і Меррі теж взялися за зброю і приєдналися до Піна. Але Фродо сидів нерухомо, лише мовчки дивився на ворогів. І ті відступили. Дотепер вони легко приструнювали неозброєних селюків Бригори чи приголомшених мешканців Гобітанії. Безстрашні гобіти з гострими мечами і суворими обличчями – це було щось нечуване!
- Забирайтеся геть! – звелів Меррі. – А якщо ризикнете коли-небудь ще порушувати наш спокій, пошкодуєте!
Бандити порозбігалися, запекло сурмлячи на ходу у свої ріжки. Гобіти рушили далі.
- Все ж таки ми вчасно повернулися! – сказав Меррі.
- Мабуть, навіть дещо запізно, – заперечив Фродо. – У всякому разі, Лотто вже не врятувати. Нікчемний дурень, а все-таки шкода його!
- Врятувати Лотто? – здивувався Пін. – Ти, мабуть, мав на увазі – покарати?
- Ти, здається, не зовсім зрозумів суть справи. Лотто дурний, марнославний, і його заманили в пастку. Лиходії [267] загарбали все у свої руки, грабують, залякують і руйнують усе самовільно, прикриваючись його ім’ям. Лотто, по суті, у полоні і напевно тремтить від страху в Торбі-на-Кручі. Отож я й кажу: треба його виручати.
- У мене голова обертом йде! – поскаржився Пін. – Чого завгодно очікував, будь-якої катавасії, але бити на-піворків-лиходіїв заради порятунку прищуватого Лотто…
- Бити? Так, може дійти і до цього, – сказав Фро-до. – Але пам’ятай: гобітів – ні єдиного! Навіть тих, хто служить ворогу не зі страху, а через схильність. Не бувало ще в Гобітанії, щоб гобіт убив гобіта навмисно. І не нам цей звичай порушувати. Взагалі, не прагни вбивати – це припустимо, лише коли неминуче. Стримуйся, не піднімай руку, не зваживши!
- Якщо цих типів тут багато, – зауважив Меррі, – без бійки не обійтись. Ні співчуттям, ні сумом, мій Фродо, не врятувати ні Лотто, ні тим більше всю Гобітанію!
- Авжеж, усіх так легко не розженеш, – погодився Пін. – Цих ми зненацька застигли. Чули, як сурмили? Виходить, їх поблизу ще багато. А гуртом вони похоробрі-шають. Пошукаємо, де укритися на ніч? Хоч ми і озброєні, нас усього четверо.
- Є ідея! – сказав Сем. – Поїхали до старого Вовне-ра. Він живе на південній стежці і завжди був гідним гобі-том. Та ще в нього ціла купа синів, і усі – мої приятелі.
- Ні, – заперечив Меррі. – Шукати притулку немає сенсу. Гобіти завжди так робили – і виходило на руку ворогам. З’являться цілою юрбою, оточать і викурять нас, або й зовсім спалять разом з будинком! Ні, треба діяти!
- Як? – запитав Пін.
- Підіймати Гобітанію. І негайно! Будити гобітів! Нові порядки не могли нікому сподобатися, за винятком ледарів і дурнів: ті сподіваються таким чином здобути повагу й становище, а на інше їм плювати! Гобіти довго жили в спокої і достатку і тепер розгубилися. Але якщо кинути смолоскип, багаття охоче спалахне! Здоровили це, звичайно, розуміють. Вони спробують потоптати нас якнайшвидше. Не можна втрачати ані хвилини. Семе, якщо хочеш, навідайся до Вовнера. Його тут поважають, і недарма. Але поквапся! Я зараз заграю в мій роханський ріг. Тут такої музики, мабуть, і не чули! [268]
Друзі учвал поскакали до головної площі Заріччя, Сем завернув на бічну стежинку і помчався до Вовнерів. Незабаром його наздогнав чистий, дзвінкий наспів рога. Далеко в горах і полях відповіла йому луна, і такий наполегливий був заклик, що Сем ледь не повернув назад. Його поні став дибки і заіржав.
- Уперед! – весело гукнув Сем. – Не бійся, ми незабаром повернемося!
Тим часом Меррі заграв побудку, відому в Забоччі: «Вставай! Вороги, пожежа! Горимо!» У селищі за спиною Сема загрюкали двері. А попереду замигтіли вогні, загавкали собаки, почулись квапливі кроки, і назустріч Сему вибіг старий Вовнер і три його сини – Том, Джоллі й Нік, усі із сокирами. Вони заступили дорогу, але старий відразу зупинив їх:
- Стривайте! Він схожий на гобіта! Егей! Хто ти такий і чому у Заріччі галас?
- Не впізнаєте? Сема Гемджи не впізнаєте? Вовнер підійшов до нього впритул і придивився:
- Оце так-так! І голос Сема, і обличчя точнісінько. Ну, ти й вдягся! Якби я навіть зустрівся з тобою ніс до носа, і тоді не збагнув би, з ким маю честь… Отже, повернувся з далеких країв? А ми вже боялися, що тебе й не побачимо живим.
- Живісінький, – відповів Сем, – і пан Фродо теж. Він тут неподалік із друзями. Тому й галас: ми бунтувати зібралися… Не набрид вам правитель і його зграя? Я за вами!
- Дуже добре! – сказав Вовнер. – Врешті-решт, хтось почав! Мені весь рік аж кортіло узятись за це, та ніхто не хотів підсобити. До того ж я не міг залишити дружину з дочкою: бандити тут всюди вештаються. Ну, а якщо ви бунтуєте, то й ми з вами!
- А дружина, а дочка? – запитав Сем. – їх і зараз самих залишати небезпечно!
- З ними залишиться Нібс. Якщо думаєш, що він один не справиться, можеш і ти залишитися, – лукаво посміхнувся Вовнер, потім махнув рукою, підкликаючи синів, і вони, тупочучи, побігли до селища.
Сем поспішив до ферми. У глибині просторого подвір’я, на ґаночку перед круглими дверима, стояли дружина Вовнера [269] з дочкою, а під ґанком – юний Нібс із вилами напоготові.
- Обережніше, хлопче! – крикнув Сем ще здаля. – Не пробуй мене підняти на вила, я в кольчузі, Нібсе, нічого не вийде!
Він зістрибнув з поні і вибіг на ґанок. Господарка дивилася на нього, округливши очі.
- Добрий вечір, матінко Вовнер! – привітався Сем. – Добрий вечір, Трояндочко!
- Добрий вечір! – жваво відгукнулася Трояндочка. – Де ж ти пропадав? Усі казали – загинув, а я так із самої весни тебе ждала. Щось ти не дуже поспішав!
- Що вірно, то вірно, – погодився Сем. – Зате зараз я поспішаю жахливо. Ми вирішили розібратися з вашими справами, і на мене чекає пан Фродо. Я тільки забіг побачитися, подивитися, як ви тут живете.
- Пречудово живемо, – сказала матінка Вовнер. – І було б ще краще, якби не ці злодії й розбійники.
- Ну, Семе, біжи, – сказала Трояндочка. – Якщо ти допомагав пану Фродо увесь цей час, не годиться залишати його зараз, коли починаються справжні небезпеки!
Сем онімів від такого несправедливого докору, але йому довелося б витратити тиждень, щоб докладно порозумітися, і тому він круто обернувся, скочив у сідло і натягнув повідця, але Трояндочка встигла зістрибнути з ґанку і підбігти до нього.
- Знаєш, Семе, ти так гарно виглядаєш! – вигукнула вона. – Поспішай! Але будь обережний, будь ласка, і як проженеш лиходіїв – відразу до нас!
У Заріччі вже все вирувало. Повернувшись, Сем застав і юрбу молоді, і близько сотні дорослих, кремезних гобі-тів, озброєних сокирами, кувалдами, довгими ножами та кийками, у деяких були навіть мисливські луки. А з околишніх ферм прибували все нові добровольці.
Розпалили багаття: по-перше, це суворо заборонялося, по-друге, ставало темно. Меррі велів перегородити дорогу на обох кінцях селища. Присланий загін, наштовхнувшись на перешкоду, відразу ж зупинився, а коли стражники втямили, що до чого, більшість, зірвавши пера із шапок, приєдналися до повстанців, а інші потихеньку накивали п’ятами. [270]
Коли Сем з’явився, Фродо розмовляв зі старим Вовне-ром, а околишні жителі стояли навколо щільним гуртом і розглядали їх з цікавістю та подивом,
- З чого ж починати? – запитав Вовнер.
- Поки що не знаю, – сказав Фродо, – спершу треба зібрати відомості. Скільки тут у вас розбійників?

Страницы: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20

Ваш відгук