Джон Р. Р. Толкін. “Володар Перснів: Повернення короля”

- Важко сказати. Вони то приходять, то зникають. Близько півсотні в їхньому сараї по дорозі на Гобітон, звідти вони розповзаються всюди красти – це в них називається «реквізиція». Але при начальнику завжди залишається не менше двох дюжин, при Губернаторі тобто. Взагалі ж він проживає в Торбі, але останнім часом не показується, вже десь два тижні. Щоправда, його люди нікого до садиби не підпускають.
- Але здоровили є не тільки в Гобітоні, чи не так? – запитав Пін.
- Де їх тільки немає! Ціла зграя на півдні, у Глибоко-пі, і над Сарнським Бродом, і в Лісовій Межі, кажуть, ховаються, а при Роздоріжжі збудували собі будинок. Та ще є Підвали, тобто старі льохи в Гобітоні, там вони в’язницю влаштували… А взагалі ж цих негідників по всій Го-бітанії більше трьохсот не набереться. Якщо навалимося усім миром, впораємось.
- Зброя в них є? – запитав Меррі.
- Батоги, палиці та ножі. їм цього вистачає. Але якщо дійде до сутички, в них знайдеться, безперечно, щось серьозніше. Деякі навіть луки мають. Вони якось застрелили декого з наших…
- Бачиш, Фродо, – мовив Меррі, – я казав: без бійки не обійтися. Ті першими почали убивати!
- Не зовсім так, – заперечив Вовнер. – Стріляти почали ваші, пане Перегріне. Батечко ваш не бажав підкоритися Лотто, мовляв, якщо кому й правити Гобіганією, то це законному тану, а не самозванцю. Тоді Лотто наслав своїх людей, а пан Тук заявив, що не дозволить втручатися у свої справи. Тукам добре, вони мають у Пагорбах глибокі нори, та ще й Великі Кладівники. Туки лиходіїв до своєї землі і на крок не пускають. Якщо хто й заблукає – проганяють, а трьох застали за крадіжкою – тих і зовсім застрелили. Тоді здоровили дуже озлобилися, обложили садибу Туків, ніхто туди не пройде і звідтіля не вибереться… [271]
- Молодці родичі! – вигукнув Пін. – І все-таки з ними треба зв’язатися. Я їду до Кладівників. Хто зі мною?
Визвалося декілька хлопців. їм відразу підвели поні.
- До скорого побачення! – крикнув Пін. – Навпростець тут не більше ніж чотирнадцять миль, до ранку приведу ополчення!
Меррі засурмив у ріг, гобіти дружно крикнули «Ура!», і Пін з товаришами зник у густому мороці ночі.
- І все ж мені противне вбивство, – зітхнув Фродо. – Намагайтеся щадити навіть цих негідників, якщо не буде загрози для життя гобітів…
- Добре, – кивнув Меррі. – Візиту наших нових знайомих з Гобітона можна чекати з хвилини на хвилину. І вони сюди не базікати прийдуть! Постараємося обійтися з ними по-шляхетному, але готуватися треба до гіршого. В мене є план…
- Добре, – сказав Фродо. – Влаштовуй усе, як ти розумієш.
Підбігли два підлітки, яких Меррі годину тому посилав на розвідку до Гобітона:
- Йдуть! Голів двадцять, а то й більше. Двоє завернули ланами на захід.
- Напевно, до Роздоріжжя, – припустив Вовнер, – за підкріпленням. Ну, туди та назад їм ще відмахати миль по п’ятнадцять треба. Поки що можемо не турбуватися.
Меррі поспішив приступити до підготовки. Том Вовнер очистив дорогу, відіславши по домівках усіх, хто не мав зброї. Чекати довелося недовго. Незабаром почулися різкі голоси і тупотіння важких чобіт. Підійшовши до завалу на околиці, люди вибухнули сміхом: їм не вірилося, що в цьому тихому краю могли знайтися сміливці, готові чинити опір двом десяткам людей-здоровил!
Гобіти відкрили прохід у завалі і вишикувалися обабіч дороги.
- Дякуємо! – глумливо закричали бандити. – А тепер марш звідси, під перини, якщо не хочете отримати прочухана!
Тупочучи по вулицях Заріччя, вони репетували:
- Гаси лампи! Усі по домах! У разі непокори п’ятдесят голів заберемо на рік у Підвали! По домах! У начальства уривається терпець! [272]
Ніхто не звертав на ці крики уваги. Гобіти дочекалися, поки загін пройде, вишикувалися по чотири в ряд і покрокували слідом.
Біля багаття на площі бандити застали одного Тома Вовнера – він грів руки над вогнем.
- Ти хто такий? Що тут робиш? – напустився на нього ватажок банди.
Вовнер не поспішаючи озирнувся:
- Саме це я хотів би довідатися у вас. Ця земля не ваша, і ніхто вас сюди не звав!
- Ого! – здивувався ватажок. – Ану, хлопці, візьміть його! До Підвалів! А по дорозі провчимо його, щоб не брикався!
Двоє бандитів підбігли до Тома, але відразу ж застигли, мов укопані: виявилося, що старий фермер на площі не один. У сутінку, по краю кола, куди досягало світло багаття, стояли гобіти, що тихо прокралися слідом за бандитами під прикриттям темряви. їх було близько двохсот, і усі озброєні.
У коло світла увійшов Меррі:
- Ми вже зустрічалися сьогодні, і я вас, здається, застерігав? Застерігаю вдруге: ви добре освітлені, і наші лучники вже прицілилися. Якщо посмієте торкнути цього старого чи когось з інших гобітів, вони спустять стріли. Кидайте зброю!
Ватажок озирнувся – виходу з пастки не було. Однак, маючи при собі два десятки шибеників і погано знаючи гобітів, він не злякався. Йому здавалося, що пробитися через оточення буде легко.
- Бийте їх, хлопці! – верескнув він. – Бийте, не жалійте! – І з довгим ножем в одній руці і палицею в другій він кинувся на прорив. Меррі заступив йому шлях – бандит люто замахнувся палицею – і впав, пробитий відразу чотирма стрілами.
Інші бандити відразу все зрозуміли й здалися. їх роззброїли, зв’язали і замкнули в казармі, яку вони для себе ж і побудували. До дверей поставили варту. Убитого ватажка закопали віддалік від дороги.
- Непогано вийшло, га? – радів Вовнер. – Впоралися! Я ж казав, треба тільки підштовхнути… Ви вчасно повернулися, пане Меррі! [273]
- Ну, це ще тільки початок, – сказав Меррі. – Якщо ти вірно підрахував, ми знешкодили усього десяту частину зграї. Але продовження доведеться відкласти, бо вже. темно. А вранці відвідаємо правителя.
- Чому не відразу? – запитав Сем. – Восьма година, дитячий час! А мені кортить побачити старого. Дядечку Вовнер, чи ви щось чули про нього?
- Чув… Поганого мало, але й хорошого нічого. Навколо Торби усе перерили, і старий сильно хвилювався. Люди Губернатора спочатку, крім паління та крадіжок, ще справою займалися, збудували кілька халуп. От старого туди і переселили. Це за милю звідси, він відвідує мене при нагоді. З харчами в нього, здається, краще, ніж в інших бідолах. Зрозуміло, він проти нових порядків! Я б запросив його пожити в нас, але це забороняють…
- Спасибі, дядечку, повік не забуду! – схвилювався Сем. – Неодмінно поїду до старого. Цей самий Губернатор і Шаркун, чи як там його, таку капость вночі можуть зробити!
- Хочеш – їдь, – сказав Вовнер, – тільки візьми із собою кого-небудь. Везіть старого до мене на ферму, до Гобітону не наближайтеся. Джоллі тобі покаже дорогу.
Сем вирушив не зволікаючи. Меррі розіслав розвідку по окрузі, розставив пости й застави і поїхав разом із Фро-до до Вовнерів. Допізна просиділи вони з домочадцями Вовнера в теплій кухні, хазяїни ввічливо розпитували гостей, але слухали упіввуха – їх занадто поглинули події в Гобітанії.
- Усе почалося з Тіпуна, тобто з Лотто, – говорив Вовнер. – І почалося майже відразу після вашого від’їзду. Цей Тіпун що надумав: усе загарбати й усіх підкорити! Він, виявляється, давно вже накопичував усяке добро – тільки до добра воно його не довело… Скуповував, бачте, направо і наліво, звідкіля і гроші бралися! І броварні, і заїзди, і ферми, і тютюнові лани… У Піскомана млин відкупив, ще перед тим, як оселився в Торбі-на-Кручі. Ну, відомо, йому чимала спадщина від батька дісталася в Південній чверті. Ще пару років тому подейкували, начебто найкращий листовий тютюн він продає за кордон; а наприкінці минулого року він і готовий тютюн вивозити почав, цілими обозами. У нас курива забракло, а тут ще й [274] зима настала. Народ загаласував, але він якось зумів усіх утихомирити. Возіями в нього люди служили, усі справжні лиходії, він одних з товаром на південь відправив, а інші тут оселились. Далі ми й незчулися, аж гульк! – як їх усюди повно стало. Заходилися вони валити ліс, копати, будувати собі будинки, одне слово, розперезалися. Спершу Тіпун збиток відшкодовував, та де там! Незабаром вони просто стали хапати все, що вподобають. Тоді народ заремствував, щоправда, не дуже голосно. Старий бургомістр, Уїлл, вирядився протестувати, але по дорозі здоровили його схопили, потягли в Підвали, там він, бідолашний, і досі сидить. Це, мабуть, десь після Нового року, а як не стало бургомістра, Тіпун оголосив себе Верховним шерифом і став усім заправляти. А хто насмілювався грубіянити, як вони це називають, на того чекала доля Уїлла. І з кожним днем дедалі гірше! Люлькового тютюну не залишилося ні в кого, крім людей Губернатора, те ж саме і з пивом: люди п’ють, а гобіти ні – мовляв, Губернатор пивного духу не терпить. Взагалі усього ставало менше, тільки розпоряджень більше, щоб ніхто не смів ховати своє добро, коли бандити шастають з хати в хату, начебто для «справедливого поділу», а насправді все гребли собі, а гобітам – самі недоїдки в казармах, усяка зіпсована гидота. Погано було! Але як з’явився Шаркі, отут зовсім стало непереливки…
- Хто ж він такий? – запитав Меррі. – Щось ці типи про нього балакали…
- їхній головний, наскільки я знаю. Перший раз почули ми про нього в пору жнив, наприкінці вересня. Ніхто його не бачив. Живе нібито в Торбі. Він, схоже, нами зараз і керує. Лиходії його слухаються. Він їм велить рубати, палити, трощити, і вбивати теж. А то й зовсім без усякого сенсу дерева валять і залишають гнити на місці, будинки палять, а нових не будують. А що з млином Піс-комановим було! Тіпун його розвалив, привів якихось з бандитськими пиками, вони йому новий побудували, більший колишнього і з усякими викрутасами. Дурний Тод зрадів і тепер там працює, служить Губернатору на тім самім місці, де батько його сам собі хазяїном був. Тіпун заявив, мовляв, новий млин меле швидше і краще, і понабудовував ще декілька таких самих. Та звідкіля зерна взяти [275] для нового млина, і більше, ніж для старого? А при Шаркі взагалі молоти нічого стало. Тепер тільки і дає ця махина, що гуркіт, та дим, та кіптяву. В усій окрузі сморід стоїть, спокою немає ні вдень, ні вночі. У ставок виливають якісь помиї, навмисно воду забруднюють, і все це пливе в Берен-дуїн! Якщо їм забажалось згубити Гобітанію, кращого способу не знайдеш! Але хоч який Тіпун дурень, а не може він цього прагнути. Тому я думаю, що це витівки Шаркі. – Ясна річ, – підтакнув молодший Тім Вовнер, – інакше вони матусю Лотто, Геранію, не посадили б у Підвали: адже він її дуже любить, одну на всьому світі. У Гобіто-ні бачили, йшла Геранія по стежині з Кручі, зі своєю старою парасолькою. їй назустріч, вгору, бандити на великому возі. Вона запитує: «Куди їдете?» – «До Торби-на-Кручі». – «Навіщо?» – «Будувати комори для Шаркі». Вона зарепетувала: «Та хто це вам дозволив?» – «Шаркі, – відповідають, – геть з дороги, стара відьмо!» Ну, вона як закричить: «Я вам покажу Шаркі! Підлі негідники, злодії!» – і кинулася на них з парасолькою. А вони удвічі вищі на зріст! Ну, ясна річ, схопили її й потягли до Підвалів, а вона вже не молоденька! Звичайно, особливою любов’ю вона не користувалася, але, якщо чесно, Геранія виявилася хоробрішою за інших!
Аж тут до кухні ввалився Сем зі своїм батьком. Старий Гемджи на вигляд за рік не змінився, але оглухнув ще дужче.
- Добрий вечір, пане Торбинсе, – сказав він. – Радий вас бачити живого і здорового. Але, пане, я на вас, якщо можна так висловитися, серджуся: не треба було продавати Кручу! З цього всі лиха і почалися. Поки ви, пане, мандрували собі по чужих краях і боролися з Чорним народцем – якщо, звичайно, я вірно зрозумів, що Сем наплів, а його годі й витлумачити! – отож, поки суд та діло, лиходії перекопали всю нашу Кручу, і плакала моя бараболька!
- Дуже вам співчуваю, пане Гемджи, – відповів Фро-до. – Тепер я повернувся і подбаю в міру сил, щоб відшкодувати збиток.
- Дякую на доброму слові! Пан Фродо Торбинс – порядний гобіт, я це завжди казав, хоча, перепрошую, аж ніяк не про всіх, що носять це ім’я, можна сказати те саме. [276]
Сподіваюся, мій Сем поводився як слід? Ви ним задоволені?
- Цілком! – запевнив Фродо. – Не знаю, чи повірите, але ваш Сем тепер відомий на весь світ, звідси аж до Моря, а на Великій Ріці про нього пісні складають!
Сем почервонів і з вдячністю глянув на Фродо: Трояндочка зашарілася й посміхнулася герою!
- Повірити важко, – сказав Гемджи-старший. – Але, бачу, малий потрапив у дивну компанію. Що за каптан! Навіщо пристойному гобіту чіпляти на себе залізяки? Щоправда, вони зношуються не так швидко, як сукно…
Вранці і хазяїни, і гості піднялися ще вдосвіта. Ніч минула спокійно, однак ранок обіцяв великі клопоти.
- Схоже, у Торбі супротивника вже немає, – сказав Вовнер, – але банда з Роздоріжжя от-от з’явиться.
Не встигли поснідати, як примчав посланець з Тукви-ча, бадьорий, розпалений:
- Тан підняв на ноги усю чверть! Новини повзуть, мов пожежа! Бандити, що тримали Туквич в облозі, тобто які живі зосталися, втекли на південь. Тан переслідує їх, щоб не дати з’єднатися з іншими. Пан Меррі з ним, а Перегрій виїхав майже сам, не хотів порушувати плани Брендібо-ків…
Меррі, що пробув цілу ніч у сідлі, повернувся на ферму близько десятої ранку. Його новини були не такі приємні.
- Ми не всіх виловили, вони зібралися біля Роздоріжжя і прямують сюди гуртом, близько сотні. Йдуть і підпалюють усе, що побачать, негідники!
- Так, ці до переговорів не схильні, – сказав Вовнер. – Вони вбивати йдуть. Якщо Тук зі своїми не встигне прийти раніше, доведеться ховатись і стріляти з засідки. На жаль, пане Фродо, без бійки не обійдеться!
Але рід Туків не підвів. З Туквича і з Зелених Пагорбів спішним маршем з’явилася сотня гобітів на чолі з Піном. Тепер у Меррі були сили для відсічі ворогу. Розвідники доповіли, що супротивник поводиться зухвало. Вони вочевидь збиралися придушити бунт без жалю і знали, що головні заколотники – у Заріччі. Але ця небезпечна, розлючена банда не мала досвідченого ватажка. На марші вони [277] зовсім не подбали про безпеку. Меррі обміркував повідомлення і швидко склав план дій.
Бандити пройшли по Східному Тракту і завернули, не затримуючись, до Заріччя. Дорога йшла спадисто між високими укосами, що поросли поверху густим чагарником. За першим поворотом, за чверть милі від тракту, банда натрапила на перешкоду: поперек дороги лежала повалена набік важка сільська хура. Бандити стали озиратися і помітили над головами, серед кущів, стіну з гобітів. Інші го-біти прудко викотили на дорогу поза їхніми спинами ще дві хури, відрізаючи банді відхід. Зверху пролунав голос Меррі:
- От вам і гаплик! І вашим дружкам у Гобітоні. Один з них убитий, інших ми взяли в полон. Складіть зброю! Відступіть на двадцять кроків і сідайте. Хто спробує втекти, того підстрелимо!
Однак бандити виявилися не з полохливих. Дехто і послухався б, але побоялися інших. Зо два десятки кинулися штурмувати загородження, шестеро відразу впали, прошиті стрілами, інші, вбивши двох гобітів, прорвалися і врозсип чкурнули полями до Лісової Межі. Ще двох стріли наздогнали на бігу. Меррі голосно затрубив у ріг, і здаля донісся відповідний заклик.
- Далеко не втечуть, – сказав Пін. – Наших тут усюди повно.
У пастці залишалося ще близько вісімдесяти розбійників. Вони пробували видертися на схили, гобітам довелося взятися і за луки, і за сокири. Усе ж таки багатьом ворогам, найбільш спритним і злим, пощастило вибратися. На західному схилі зав’язалася рукопашна. Ще декілька гобітів загинуло, вони вже починали слабшати, але тут зі східного схилу примчалися Меррі з Піном і втрутилися у сутичку. Меррі власноручно убив ватажка бандитів – косоокого дужого здоровила, схожого на орка. Потім він наказав усім відходити, залишивши навколо недобитих бандитів оточення з лучників.
Усе було скінчено. У бою знайшли свою смерть близько вісімдесяти ворогів, інші потрапили в полон. Гобіти втратили дев’ятнадцять загиблих і ще тридцять були поранені. Трупи ворогів навантажили на хури, відвезли на піщаний [278] кар’єр і там закопали. З того часу місце між двома пагорбами називали Бойовою перемичкою. Убитих гобітів поховали всіх разом на вершині пагорба, пізніше на могилі встановили велику плиту з написом, а навколо посадили дерева. Так завершилася битва під Заріччям 1419 року, остання битва на землі Гобітанії і перша відтоді, як затихли бої в Південній чверті 1147 року. Хоч цей бій і не був занадто кривавим, йому присвячено цілий розділ Червоної Книги; там перелічені імена всіх учасників, і літописці Гобітанії знали цей перелік напам’ять. З того дня стала зростати слава і достаток роду Вовнерів, але у всіх списках хронік на першому місці значаться імена Меріадока Брен-дібока та Перегріна Тука.
Фродо був очевидцем бою, але навіть не виймав меча з піхов; він тільки стримував гобітів, розлючених загибеллю стількох друзів, щоб не чіпали ворогів, які здалися на їхню милість. Після битви і поховання полеглих четверо Хра-нителів повернулися до Вовнерів. По обіді Фродо сказав, зітхнувши:
- Ну, а тепер, здається, настав час розібратися з Губернатором.
- І чим швидше, тим краще, – додав Меррі. – Тільки, будь ласка, поводься без зайвої м’якості! Адже він відповідає за навалу, за все, що тут банда накоїла! Вовнер уже підібрав дюжину розумних молодиків нам у супровід. Скоріше за все, у Торбі бандитів уже немає, але про всякий випадок…
Незабаром вони вирушили. Це були найсумніші години в їхньому житті. Всю дорогу перед ними настирливо стовбичила висока цегляна труба, а коли вони рушили в обхід садиби між двома рядами потворних будівель, новий млин постав перед ними у всьому своєму неподобстві: за-кіптюжені стіни нависали над річкою, по жолобу у воду лився масний чорний бруд. Дерева уздовж дороги були зрубані геть усі. Коли друзі перейшли міст і подивилися нагору, на Кручу, від душевного болю в них подих перехопило. Навіть дзеркало Галадріелі не обіцяло такого видовища. На місці колишньої комори виросли просмолені халабуди. Каштани зникли. Газони і клумби перекопані, потолочені, на пересохлій землі стояли без ладу вози й [279] хури. Вулички навколо Кручі пориті канавами, завалені шлаком та жужелицею. Навіть саму садибу неможливо було відразу розгледіти за бараками, що тіснилися по схилу.
- Вони зрубали святкове дерево! – скрикнув Сем. Усі подивилися туди, де колись був розкинутий намет і
Більбо оголосив свою прощальну промову. Мертвий обдертий стовбур лежав на сухій землі. І ця остання крапля переповнила чашу гіркоти. Сем розплакався.
Йому відповіло глузливе хихотіння, з-за огорожі млина радісно щирив зуби засмальцьований гобіт з чорними від бруду руками:
- Що, Семчику, не до смаку тобі видовище, га? Ти завжди був нюня! Хіба ти не поплив на кораблі, як колись любив розпатякувати? Плавав би собі по морях! Ми тут трудимося тепер в поті чола.
- Бачу, – витираючи сльози, відповів Сем. – Так запрацювався, що й умитися забув, а лупати очима з-за тину час знайшовся! У нас з тобою старі рахунки, краще не додавай, бо невідомо, чи вистачить тобі власної шкіри, щоб розрахуватися!
Тод Піскоман плюнув через тин.
- Боявся я тебе! Ти мене і пальцем не посмієш торкнути, я – друг Губернатора! Тільки пискни, він тебе не пальцем торкне!
- Не марнуй часу на цього дурня, Семе, – сказав Фро-до. – Сподіваюся, мало хто з гобітів подурнішав так, як оцей. Це було б сумніше за все!
- Ти, Піскомане, нечупара й нечема, – сказав Мер-рі. – І до того ж потрапив прямо пальцем у небо. Ми саме зібралися видворяти твого Губернатора. А банда його вже розбита вщент.
Тод здивовано витріщив очі: він тільки зараз помітив збройний почет на мосту. Піскоман метнувся за двері млина, вискочив з ріжком у руці і засурмив, надуваючись від натуги.
- Побережи щоки, – засміявся Меррі, – моя пісня краща!
Він підніс до вуст свій срібний ріг, заграв, і відразу з усіх нір, землянок і занедбаних будиночків Гобітону йому відгукнулися гобіти. Вони вибігали на дорогу, кричали «ура!», радісно плескали в долоні, танцювали – і приєднувалися до загону, що йшов очищати Кручу. . [280]
Трохи нижче вершини пагорба народ зупинився. Фро-до з товаришами пішов далі і ступив, нарешті, за огорожу колись рідної оселі. Сад був забудований клунями, вони стояли впритул і застили світ. Усюди купи сміття і покидьків. Двері облупилися, шнур від дзвоника обірваний, дзвоник не дзвонив. Вони взялися стукати, їм ніхто не відповідав. Тоді вони натиснули – і двері одхилилися. Друзі увійшли. У будинку смерділо затхлістю, усюди розгардіяш і бруд. Схоже, що там давно вже ніхто не жив.
- Куди ж цей негідник Лотто подівся? – здивувався Меррі.
Вони обшукали всі кімнати і комори, але не знайшли нікого, крім пацюків та мишей.
- Може, покличемо народ, хай обшукають двір? – запропонував Пін.
- Тут гірше, ніж у Мордорі, – промурмотів Сем. – Так, набагато гірше! Рідний будинок, пам’ять споганили…
- Це теж Мордор, – сказав Фродо. – Одна з чорних справ Мордрру. Саруман старався на його користь, навіть коли вважав, що йде до власної мети. Так само і всі ті, хто дозволив Саруману себе зачарувати, і Лотто – не виняток…
Серце Меррі защеміло від туги та відрази.
- Ходімо на повітря! – попросив він. – Знав би я, що тут діється, запхнув би свій кисет Саруманові аж у саму горлянку!
- Неодмінно! Однак ти цього не зробив, завдяки чому я можу сьогодні вітати тебе – тут!
На порозі стояв Саруман, ситий і задоволений. Очі його зловтішно блищали. Фродо раптом усе зрозумів.
- Шаркі! – крикнув він. Саруман голосно розреготався.
- А, ти чув моє прізвисько? Так мене називали піддані ще в Ізенгарді – думаю, з любові до мене1. Ти, звичайно, не розраховував зустрітися зі мною у власному будинку?
- Авжеж. Але мав би передбачити! Жалюгідна, дріб’язкова злість… Гандальф попереджав, що на це в тебе ще вистачить сил!
1 Це ім’я, ймовірно, утворене від слова «шарку», що мовою орків означає «дідок». – Прим. авт.
[281]
- Цілком, – пирхнув Саруман. – Я здатний і на більші підступи. Мені хотілося сміятися, коли ви удавали з себе шляхетних панів, плентаючись у хвості в ельфів. Такі пихаті, такі задоволені собою! Ви збиралися гуляючи розійтись по домівках і провести залишок своїх днів у затишку і спокої? Одна річ вигнати Сарумана, зруйнувати його дім, інша річ – ваші нори! Адже вами опікується сам Ган-дальф! – Саруман знову розреготався. – Ви його ще не розкусили! Коли знаряддя відслужило своє, він його спокійно відкидає. А ви так липнули до нього, зволікали, поїхали кружним шляхом! «Ну, якщо вони такі дурні, – подумав я, – провчу ж їх гарненько! Око за око!» І я провчив би вас ще краще, аби мав трохи більше часу. Але я й так встиг чимало, ви могли вже переконатися. Вам життя не вистачить, щоб усе облаштувати. Мені це надзвичайно приємно, це почасти втішає мене!
- Неподобство втішає? Мені шкода тебе, Сарумане, – сказав Фродо. – Цієї втіхи ти незабаром позбавишся. Йди звідси і більше не навертайся на очі!
Поки йшла ця розмова, гобіти, зацікавившись, піднялися всією юрбою на пагорб.
Почувши останні слова Фродо, вони обурено закричали:
- Не відпускай його! Не пустимо живцем! Він убивця, кат! Вбити його! Смерть йому!
Саруман глузливо оглянув розгніваних гобітів:
- Гей-гей! Гаразд, спробуйте мене вбити, якщо вистачить духу, поважні гобіти!
Він зарозуміло випростався й подивився на Фродо хмурими чорними очима.
- Не думайте, що я разом з майном втратив і свою міць! Хто підійме на мене руку – прокляну! Якщо кров моя заплямує землю Гобітанії, бути їй навіки безплідною!
Гобіти відсахнулися, але Фродо вигукнув:
- Не вірте йому! Його сила тільки в голосі! Він залякає й обплутає вас, якщо піддастеся! Але вбивати його не годиться. Не будемо злом платити за зло. Йди геть, Сарумане, йди негайно!
- Гей, беззуба гадюко! – покликав Саруман. – Вилазь!
З ближньої комори виповз рачки Гадючий Язик. [282]
- Ми знову пускаємося в мандри, – сказав йому Саруман. – Великодушні добродії гобіти виганяють нас. Ходімо!
Саруман, не озираючись, попрямував до воріт. Гадючий Язик поплентався за ним. Але коли вони проходили повз Фродо, у руці Сарумана раптом блиснув ніж. Лютий удар вразив би Фродо, але клинок зісковзнув по кольчузі, прихованій під плащем, і зламався. Сем перший кинувся на Сарумана, за ним – інші; негідника повалили на землю. Сем витяг меча.
- Стривай! – крикнув Фродо. – Навіть зараз – не вбивай! Він не зачепив мене. Не повинен кінчати так той, хто був магом, членом великого братства. Він упав, і ми неспроможні підняти його. Але ми повинні зберегти йому життя: може, хтось інший зуміє відродити його душу…
Гобіти розступилися. Саруман підвівся на ноги й уважно подивився на Фродо. В очах його промайнув подив, повага і ненависть – усе разом.
- А ти виріс, напіврослику, – сказав він. – Так-так, дуже виріс. Ти мудрий і жорстокий. Ти відібрав у мене насолоду помсти, тепер я повинен забрати із собою думку, що зобов’язаний тобі життям. Ненавиджу тебе! Але турбувати більше не буду. Я йду. Не чекай від мене побажань здоров’я і довгих років життя. Тобі не судилося ані те, ані друге. Але це вже не моя справа!
Стискаючи свою зброю так, що аж пальці побіліли, гобіти дозволили йому пройти. Гадючий Язик, завагавшись, пішов за ним.
- Гей, Гриме! – окликнув Фродо. – Тебе ніхто не жене. Ти перед нами, здається, ні в чому не винуватий. Можеш поїсти і відпочити, а потім йди куди хочеш.
Гадючий Язик був зупинився і, схоже, вирішив послухатися. Але Саруман різко обернувся і засміявся скрипливо:
- Не винуватий? Ну зрозуміло! Ночами він виходив з будинку лише для того, щоб помилуватися на зірки! До речі, ви цікавилися, куди дівся неборака Лотто? Ти міг би дещо сповістити про це, чи не так, єхидно? Ну, що мовчиш?
Гадючий Язик втягнув голову в плечі: [283]
- Ні! Я не знаю!
- Тоді я за тебе скажу, – посміхнувся Саруман. – Гадючий Язик вбив вашого Губернатора, дурного коротуна. Ти, здається, зарізав його сплячого, га? І, сподіваюся, закопав поглибше? Втім, за це ручатися не можу – наш Гадючий Язик останнім часом зголоднів… Ні, його не назвеш приємним сусідом. Краще віддайте його мені – я з ним справляюся непогано!
Дика ненависть спалахнула в налитих кров’ю вічках Грима.
- Ти сам послав мене, – засичав він. – Ти сам змусив!
- А ти завжди слухався Шаркі, чи не так? – засміявся Саруман. – Ну, тоді слухайся і зараз. Йди за мною!
Він тицьнув ногою свого злощасного невільника, що скоцюрбився на землі, і обернувся, щоб піти; раптом Гадючий Язик розпрямився, мов пружина, і, вихопивши захований за пазухою ніж, стрибнув на спину Сарумана. Мить – і колишній маг звалився з перерізаним горлом, а Гадючий Язик, волаючи, помчався по стежині вниз. Не встиг Фродо опам’ятатися, як три тятиви водночас натягнулися, три гобітанських стріли проспівали – і Грим Гадючий Язик мертвий упав додолу.
На очах у приголомшених гобітів сірий серпанок раптом огорнув тіло Сарумана, і, піднявшись тоненьким струмком у небо, зависла над Кручею безтілесна тінь у савані. Вона злегка колихалася, обертаючись на захід, але тут повіяв холодний вітер, тінь зігнулася і з легким зітханням розтанула назавжди.
З жахом і жалістю дивився Фродо, як нещадний час роз’їдав розпростерте біля його ніг мертве тіло: воно зморщувалось, зсихалося, шкіра звисла шматками, позначився череп… Фродо схопив драний, брудний плащ, що валявся поруч, прикрив моторошні останки і поспішив залишити свій старий, опаскуджений будинок.
- Ось тепер точно кінець, – промурмотів Сем. – Очі б мої цього не бачили! Зате на світі двома гадами стало менше.
- І війна завершилася, – додав Меррі.
- Сподіваюся, – зітхнув Фродо. – Це був останній удар. Багато чого мене тривожило, але такого я не очікував… Доля мага здійснилася на порозі мого будинку! [284]
- Війна закінчиться остаточно, коли ми все упорядкуємо, – смутно сказав Сем. – А роботи нам вистачить на довгі-довгі роки…
Розділ 9
СРІБЛЯСТА ГАВАНЬ
Дійсно, роботи виявилося багато, однак впоралися швидше, ніж очікував Сем. Ранком після битви Фродо поїхав до Гобітону звільняти в’язнів з Підвалів. Там знайшов він Фредегара Бульбера, якого тепер ніхто не назвав би Череванчиком. Разом з кількома друзями він намагався укритися в Крутоярах, але прислужники Губернатора викурили їх і схопили…
- Ех, краще б ти з нами пішов! – сказав Пін, коли Бульбера винесли з Підвалів – бідолаха був виснажений і сам іти не міг.
Фредегар розплющив очі і через силу посміхнувся:
- Що це за велетень з таким гучним голосом? Невже то наш маленький Пін? Ти який розмір капелюха тепер носиш?
Звільнили і Геранію. її знайшли в темному і тісному прикомірку; стара, змарніла, вона все ж таки побажала вийти сама, і коли з’явилася, спираючись на руку Фродо, стискаючи свою незмінну парасольку, гобіти не поскупилися на оплески, «ура!» і «браво!». Вперше в житті випало їй загальне співчуття. Звістка про загибель Лотто приголомшила Геранію. Вона нізащо не хотіла повертатися до Тор-би-на-Кручі, садибу віддала Фродо, а сама оселилася в домі рідних, Булкінсів із Каверну.
Навесні наступного року Геранія померла – адже їй було вже за сто! – і залишила Фродо все майно, своє і Лотто, із проханням використовувати його для допомоги потерпілим під час смути. Так несподівано закінчилася стара сімейна чвара.
Поважний Уїлл Шерстопал просидів у Підвалах довше за всіх; і хоча з багатьма там поводилися гірше, йому довелося довго від’їдатися, щоб повернути колишню огрядність, що личить бургомістрові головного міста Гобітанії. Поки він набирав вагу, його заміщав Фродо. За час свого керування він провів лише єдину важливу реформу: втроє [285] скоротив численність шерифів і стражників і обмежив їх обов’язки тільки наведенням порядку на вулицях, як це і було колись. Очистити ліси від залишків розгромленої банди доручили Меррі і Піну, вони впоралися із завданням без особливих зусиль. Приблудні жителі півдня, почувши про розгром у Заріччі, заквапилися самі забратися з Гобітанії. Ще до кінця року останні лиходії були оточені в лісах і спроваджені за межі.

Страницы: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20

Ваш відгук

Сторінки

Рубрики

Пошук

Мітки

Архів

Червень 2017
П В С Ч П С Н
« Бер    
 1234
567891011
12131415161718
19202122232425
2627282930  

Підписка

  • Цікаве