– Ну, гаразд. Не треба занадто піклуватися про наступну днину, нам ще довго кожен новий день буде приносити [18] величезні турботи… Зараз я вже не зможу допомогти тобі. Фігури розставлено, гра почалась; і одна фігура мене особливо цікавить – Фарамир, новий спадкоємець Денетора. Чи в місті він? Треба буде дізнатися. А зараз мені вже час іти, Піне. Я хочу відвідати військову нараду, послухати, про що йтиметься. Хід у відповідь тепер мусить зробити ворог, і пішаки в цій грі важать не менше фігур, повір мені, Перегріне, захиснику Гондору! Гостри свій меч! Вже стоячи на порозі, Гандальф обернувся:
– Мало не забув! Будь ласка, якщо підеш гуляти, знайди Тінебора, перевір, як його влаштували. Місцевий народ тварин любить, але за кіньми добре доглядати вміють тільки роханці!
Гандальф їгішов; дзвін на вежі Цитаделі відлічив третю годину по сходу сонця, гучний сріблястий звук прокотився над містом.
Піну не сиділося вдома; він вийшов на вулицю й озирнувся. Сонце яскраво світило, чіткі тіні від будинків та веж лягали на захід. Високий білий шолом Міндоллуїну підпирав блакитне небо. Вояки в бойовому спорядженні заповнили вулиці – мабуть, йшла -зміна варти.
– Зараз в Гобітанії вже, певно, десята ранку, – розмір-кувовуав Пін уголос. – Оце б сісти за солідний сніданок біля відчиненого віконця, на весняному сонечку. Невже мені так і пропадати? Цікаво, тут, врешті-ренгг, снідають? Чи час уже минув? Коли ж вони тоді обідають і де?
Тут він звернув увагу на чоловіка у чорно-білій формі, який ішов вузенькою вуличкою йому назустріч від центру цитаделі. Пін, відчуваючи себе надзвичайно самотнім, вирішив заговорити з незнайомцем, коли той підійде ближче. Але чоловік сам звернувся до нього:
– Ти – Перегрій Напіврослик? Мені повідомили, що ти присягнув Володарю. Давай знайомитись.
Перегрій, здивувавшись, потиснув простягнуту долоню. Гондорець вів далі: v
– Мене звати Берегонд, син Беренора. Сьогодні вранці я вільний від варти, тому мене послали передати тобі паролі та ввести тебе в курс справи. А ще порозпитувати тебе. Тому що раніше напівросликів у нас ніхто не бачив, тільки чутки ходили. Окрім того, ти друг Мітрандіра. Чи ти його добре знаєш? [19]
– Ну, що тобі відповісти? – замислився Пін. – Я, звісно, його знаю, скільки живу, та й весь цей рік ми мандруємо разом. Але, розумієш, Ґандальф – це товстелезна книга, з котрої я знаю, може, одну чи дві сторінки. Хоч більшість навіть і того не знає. З нашого загону, здається, тільки Арагорн знає його по-справжньому.
– Арагорн? – спитав Берегонд. – А хто це?
– Та так… один проводир, – схаменувшись, ніяково відповів Пін. – Він ішов з нами, а зараз, здається, залишився в Рохані.
– А ти теж там був? На Рохан тепер у нас вся надія, точніше, все, що від неї залишилось. Як там воно?.. Але я відволікаюся: мені ж потрібно спершу відповісти на твої питання! Про що ти хотів би дізнатися в першу чергу, пане Перегрій?
– О, – пожвавішав Пін, – мене дуже цікавить одна злиденна… вибач, злободенна проблема: як у вас тут зі сніданками або чимось подібним, але того ж змісту? Я маю на увазі, о котрій годині у вас сідають до столу і де тут можна підживитися, тобто чи є десь поблизу шинок? У дорозі мене підбадьорювала думка, що в мудрих та поважних гондорців мені пощастить хильнути ковток-дру-гий пива.
Берегонд з повагою подивився на гобіта:
– Відразу помітно досвідченого вояка! Старі кажуть, у поході найперша річ – це їжа та випивка. Мені самому в далеких мандрах бувати не доводилось. Тож ти сьогодні ще нічого не їв?
– Ну, якщо бути щирим, мене пригощав ваш Володар, – зізнався Пін. – Келих вина та декілька білих булочок – не так уже й погано, але за це мене цілу годину розпитували, а від цього, мушу зауважити, апетит тільки поліпшується!
Берегонд засміявся:
– За столом і малий молодець, так у нас кажуть. На жаль, те, що тобі припадало на ранок, як і нам усім, ти вже з’їв, та ще й з такими почестями. Мінас-Тіріт – фортеця, Цитадель – його сторожова башта, зараз у нас воєнний стан. Встаємо до світанку, їмо по шматку хліба, йдемо на варту, коли відчиняють Головну браму. Але не журися, – сказав Берегонд, помітивши, як Пін похнюпився. [20]
Для тих, хто виконує важливі доручення, у нас видають додаткову порцію до обіду, а ще існує полуденок, ну і, звичайно, надвечір ми всі збираємось, щоб пообідати та розважитись. Ходімо зі мною! Отримаємо харч і поїмо на свіжому повітрі!
– Хвилинку, – затримав його Пін, червоніючи. – Апетит, або, якщо дозволиш, голод зовсім відбив мені пам’ять. Ґандальф, по-вашому Мітрандір, просив мене приглянути за його конем. Кінь цей чарівний, улюбленець ярла Рохану, від нього Ґандальф одержав Тінебора в нагороду. Здається, новий господар любить його більше, ніж багатьох людей, отже, якщо добра воля чарівника потрібна Гондору, до Тінебора треба ставитися з повагою! А також з добротою, ось як ти ставишся до мене, до гобіта, навіть краще…
– До гобіта? – перепитав Берегонд.
– Так ми самі себе називаємо, – звично пояснив Пін.
– Дуже приємно, – посміхнувся гвардієць. – Іноземна вимова добрій мові не шкодить, а гобіти, як я зрозумів, спритні на слова. Ну, ходімо, ти познайомиш мене з цим гідним скакуном. Я люблю тварин, а тут їх рідко побачиш. Мої пращури жили у вільних гірських долинах, а ще раніше-в Ітіліені… Ти не турбуйся, ми довго не затримаємося, зробимо візит ввічливості, а потім відразу до комори!
Пін пересвідчився, що Тінебор ні в чому не має нестачі. В шостому окрузі, під Цитаделлю, знаходились стайні для дюжини коней, поблизу мешкали гінці, завжди готові виконати термінове доручення від Денетора або його воєначальників. На цю пору стайні були порожні, бо гінці роз’їхались.
Коли Пін зайшов до денника, Тінебор неголосно, радісно заіржав і у вітанні схилив голову.
– Доброго ранку, – сказав Пін. – Ґандальф прийде, як тільки звільниться. Він страшенно заклопотаний, але велів тебе вітати й перевірити, як тут тебе доглядають. Отже, відпочивай, ти попрацював на славу, набирайся нових сил.
Тінебор покрутив головою, тупнув копитом, але дозволив Берегонду попестити себе по шиї та по крутих боках.
– Та він уже бажає перегонів, а не відпочинку! – сказав із захопленням Берегонд. – Який він сильний та гордай! [21]
А де його збруя? Уявляю, якою розкішною вона повинна бути!
– Для нього й найрозкішніша буде поганою, – відповів Пін. – Він не терпить збруї зовсім. Згодиться тебе нести – понесе й так, а коли ні, то вже ніякі шпори не -допоможуть. Бувай здоровий, Тінеборе! Терпи і чекай, битва не за горами!
Кінь затанцював, вибивши копитами такий дріб, що вся стайня затряслась. Пін ще раз перевірив, чи повні ясла, попрощався з конем, і вони пішли.
– Тепер нам самим пора до ясел, – сказав Берегонд і повів Піна до господарського двору Цитаделі. Вони обійшли донжон і пірнули в низенькі дверцята. Довгі сходи вели до підвалу, освітленого ліхтарями. В стінах підвалу знаходились зачинені ляди. Одна ляда була відкрита.
– Це комора нашої роти, – пояснив Берегонд, просуваючи голову до отвору, і гучно покликав: – Гей, Таргоне! Привіт! Я знаю, що ще рано, але тут зі мною новенький. Намісник прийняв його на службу. Він приїхав верхи здалека й зголоднів, отож пригости нас чимось!
Вони отримали кошик з хлібом, маслом, твердим сиром і навіть парою яблук – залишки від зимових запасів, трошки зів’ялі, але міцні й солодкі. Також тут знайшлося місце для пласкої шкіряної пляшечки зі свіжим пивом, дерев’яних мисок, ложок та келихів. З цим добром вони перебралися до затишного куточка у східній частині навісної галереї; там між зубців фортеці стояла кам’яна лава і відкривався чудовий краєвид на залиту вранішнім сонцем далечінь.
Вони поїли, попили й поговорили. Берегонд розповів про Гондор, про життя в місті, про місцеві звичаї, а Пін – про свою далеку батьківщину і дивовижні краї, де встиг побувати, Берегонд спостерігав за гобітом щодалі з більшим подивом, коли той, сидячи на. лаві, теліпав ногами або вставав навшпиньки, щоб виглянути з-за зубців.
– Скажу не приховуючи, пане Перегрій, – сказав Берегонд нарешті, – хоч ти і виглядаєш років на дев’ять, не більше, але зазнав таких поневірянь і бачив такі дива, що небагато наших старих воїнів могли б позмагатися з тобою. Я був подумав, що наш Намісник з примхи, наслідуючи старих королів, вирішив мати власного пажа. Але тепер [22] бачу, що ти не малюк, прошу вибачити за непорозуміння.
– З радістю вибачаю, – відповів Пін. – Хоча ти недалекий від істини. За нашими мірками, я трохи старший за підлітка – мені ще чотири роки до повноліття, коли я ввійду в літа, як у нас кажуть. Але чого ми все про мене та про мене, краще ти мені поясни, що у вас тут до чого.
Сонце піднялося вже високо; туман над долинами танув, шматки його пропливали над їхніми головами. Східний вітер посилювався, білі стяги тріпотіли й плюскотіли над фортецею. Далеко внизу, за п’ять ліг від міста виразно сріблилась Велика Ріка, вигинаючись величною дугою з північного заходу на південний; далі вона губилася у світлому серпанку, а за ним, десь за п’ятдесят ліг, лежало Море.
Пеленнор відкривався Піну мов на долоні, подекуди темніли будинки, низькі загороди, клуні та кошари, але ніякої худоби не було видно. По шляхах та стежках, через зелені поля, до Головної брами тягнулися вервечки возів, їх раз у раз випереджали вершники, спішувались біля брами й поспішно заходили до міста; інші вози – таких було ще більше – навпаки,, виїжджали з міста і прямували на південь по Великому Тракту. Тракт був широкий, добре мощений, з утоптаною стежкою для кінноти н захисним парканом. По стежці мчали чвалом вершники, а тракт був заповнений возами. Придивившись, Пін зрозумів» що безладдя на шляху не існувало. Рух складався з трьох частин: перший потік – швидші кінні візки* у другому воли тягли величезні вози з кольоровими полотняними запиналами, а в третьому люди самі штовхали возики та тачки.
– Ми відправляємо старих, жінок та дітей, – пояснив Берегонд. – Тракт веде в долини Тумладену та Лоссарна-ху, потім: до гірських селищ і дані-на Лебеннін. Це останні обози, до полудня шлях має бути звільнений на лігу від брами, такий наказ. Сумна необхідність! – зітхнув гвардієць. – Мало з тих, хто розлучається тепер, зустрінуться знову… В місті завжди дітей було не дуже багато, а тепер зовсім не зосталося – хіба десяток-другий підлітків, для яких тут знайдеться справа. Мій син теж залишився…
Пін занепокоєно подивився на схід, неначе очікуючи, що звідтіля ось-ось наваляться тисячні орди орків і затоплять зелені поля. [23]
– Що це там далеко? – спитав він, показуючи на середину завороту Андуїну. – Ще якесь місто?
– Було місто. Столиця Гондору. Мінас-Тїріт тоді був звичайною фортецею. Це руїни Осгіліату. Колись він лежав по обидва боки річки. Ворог захопив його і спалив, дуже давно. Коли Денетор був ще молодий, ми відвоювали руїни, але вирішили там не оселятися, тільки відбудували міст та укріплення, щоб наше військо могло легко, переправлятися через річку. Але тут з’явилися Люті Вершники з Мінас-Моргулу…
– Чорні Вершники? – широко розплющивши очі, зойкнув Пін.
– Так, вони були чорні, – кивнув Берегонд. – Чи ти про них чув? І нічого не розповідаєш!
– Чув… – тихо сказав Пін. – Але не розповідатиму так близько від… – він замовк, потім подивився на річку, і йому там примарилась грізна тінь. Чи то гори маячіли на обрії, відділені двадцятьма лігами туманного повітря, чи то пасмо хмар застоялося на самому небокраї, – а далі збирався морок ще глибший. Та поки Пін дивився, морок цей ворушився, пухнув і повільно, дуже повільно, поглинав ясне небо.
– Ти мав на увазі – близько від Мордору? – незворушно закінчив Берегонд. – Так, вона там, ця країна. Ми рідко згадуємо її ім’я, але весь час живемо з цією тінню перед очима. Вона інколи слабшає, тоді віддаляється, інколи густішає, тоді пересувається ближче. Останнім часом вона зростає, наше занепокоєння зростає разом з нею. А майже рік тому Люті Вершники захопили переправу. Кращі наші бійці полягли там. Боромиру вдалося відкинути ворога з нашого, західного берега, і околиці Осгіліату поки що за нами. Ми чекаємо на новий удар. Здається, що він стане вирішальним.
– Коли ж почнеться війна? – сгіитав Пін. – Як ти гадаєш? Вчора ми бачили сигнальні вогні та гінців. Ган-дальф сказав: це знак, що війна вже- почалась. Він так поспішав! А тут усе немов застигло…
– Це тому, що все вже зроблено. Ми, так би мовити, набираємо зараз якмога більше повітря перед тим, як пірнути.
– Навіщо ж тоді запалювали багаття? [24]
– Коли почнеться облога, пізно буде звати на допомогу. Не знаю, що вирішив Намісник. Він знає багато способів, як швидко отримувати новини. Наш Денетор людина незвичайна. Він ясновидець! Кажуть, нібито ночами він підіймається на вежу, там, пронизуючи зором простір у всіх напрямках, читає в минулому та майбутньому, навіть може проникнути у думки Ворога, борючись з ним. Від цього він передчасно зістарівся. Гадаю, що не випадково Фарамир, наш капітан, зараз десь за річкою, – він там на небезпечному завданні, і, можливо, вже є від нього якась звістка. Але, як я розумію, вогні вирішили запалити позавчора, після отримання новин з Лебенніну. Флот корсарів з Умбару підходить до гирла Андуїну. Вони вже давно не бояться Гондору, мабуть, порозумілися з Ворогом; тепер їхня навала полегшить його справу: воювати з корсарами доведеться тими силами, що повинні були підійти з Лебенніну та Белфалату, а вояки там стійкі й досвідчені. Тепер наша остання надія – Рохан, тому ми так зраділи, почувши звістку про їхню перемогу. Та все ж… – Берегонд підвівся і окинув поглядом небокрай. – Падіння Ізен-гарду – це попередження для нас. Це вже не сутички біля переправ, не грабунок із засідки, не вилазки з Ітіліену – це велика війна, ретельно підготовлена й виважена, і ми – лише перша мішень, хоч як би це не обурювало нашу гордість. Кажуть, щось діється на далекому сході, за Внутрішнім Морем, а також на півночі в Глухомані, на півдні в Харадь Всім країнам доведеться витримати грізне випробування.
Та все ж, пане мій Перегріне, нам випала велика честь: саме в нас перших цілить зараз Володар Тьми. Ненависть його пройшла крізь безодню століть і морські глибини. Нам випала найжорстокіша битва. Тому Мітрандір так поспішав. Бо якщо Гондор впаде, хто витримає? Тільки, пане мій, скажи, чи бачиш ти хоч якусь надію на те, що ми справді зможемо вистояти?
Пін не відповів. Він глянув на могутні стіни, на стрункі башти та гордовиті стяги; сонце стояло високо, а десь вдалечині купчився морок. І Пін подумав, що в темряви довгі руки, і згадав орків, лісових та гірських, і Саруманову зраду, і хижих птахів, і Чорних Вершників у Гобітанії, згадав літаючий жах – крилатого назгула. Він здригнувся, і в цю хвилину сонце немовби згасло, закреслене темними крилами. [25]
З надхмарної височини зірвався лютий вереск – приглушений, але такий жорстокий, крижаний, пронизливий, що від нього захололо все в середині. Пін зблід і зіщулився.
– Що це було? – спитав Берегонд. – Ти теж відчув?
– Так, – пробурмотів Пін. – То Лютий Вершник на крилах темряви, згубний провісник нашого кінця…
– Згубний провісник, – повторив Берегонд. – Так, Мінас-Тіріт, мабуть, не витримає. Насувається ніч. Моя кров холоне в жилах…
Вони замовкли, похнюпившись. Але коли Пін знову підвів голову, сонце сяяло, як і раніше, і прапори майоріли на вітрі
– Минуло, – з полегшенням промовив Пін. – Багато галасу даремно. Постривай зневірюватись. Гандальфа ми вже колись поховали – а він повернувся! Нехай ми навіть захитаємось, але не впадемо, а якщо й упадемо, – знов підіймемося. Чия відвага, того й перемога?
– Гарно сказано! – Берегонд підскочив і почав збуджено ходити уздовж стіни. – Всьому живому колись настає кінець, але для Гондору час ще не настав. Ворог може поламати стіни, навергати купи мертвих тіл – нічого, знайдуться інші твердині, таємні переходи попід горамиї Надія і пам’ять врятуються в затишних долинах, де зеленіє трава…
– Нехай як би усе не скінчилося, аби скоріше, – зітхнув Пін. – 3 мене поганий вояка, мене нудить від самої думки про війну. Але сидіти й чекати ще гірше, жданика-ми не наїсися! День здається безкінечним, ранок ніяк не закінчується.- Навіщо дозволяти ворогові бити першим? Гадаю, що в Рохані нічого б не вийшло, якби Гандальф усіх там не розворушив.
– Це наше слабке місце. Тут багато хто почуває себе так само. Зрозуміло, все ще може змінитися, коли повернеться Фарамир. Його вважають слабким: в наш час люди не вірять, що мудрість і м’яка вдача не заважають відвазі. Він не такий відчайдушний і запальний, як Боромир, – ну то й що? Втім, капітан теж мало чим допоможе. В нас недостатньо сил, щоб кидати першими виклик… так би мовити… тому володарю. Ми можемо тільки захищатися, й не нападатимемо, доки ворог не ступить на нашу землю. Але тоді вже не схибимо! [26]
Рука Берегонда звичним рухом торкнулася меча. Він випростався, розправив плечі, очі його спалахнули у передчутті битв. «Погано мені, – подумав Пін, – вони тут усі такі величезні, а моя рука легша за пір’їну… На що я здатний? Не вартий дірки з бублика. Так і Гандальф казав – пішак, але якщо я вже на шахівниці, треба не осоромитись…»
Нові друзі розмовляли до полудня. Вдарив дзвін, навколо почався рух – сторожа пішла обідати.
– Чи не підеш зі мною? – запропонував Берегонд. – Доки не знаєш, до якої роти тебе зараховано, можеш приєднатися до нашого товариства. Ти будеш бажаним гостем, та й встигнеш краще познайомитись з людьми, поки ще є час.
– Піду з радістю, – відповів Пін. – Щиро кажучи, мені тут дуже самотньо. Я залишив у Рохані кращого друга, ні побалакати, ні посміятися – один як палець… А добре й справді було 6 приєднатися до твоєї роти! Ти ж командир, тож занеси мене до реєстру сам або замов слівце…
– Ну що ти! – посміхнувся Берегонд. – Я не командир, титулів та посад не маю. Я звичайний гвардієць третьої роти. Але май на увазі, пане мій Перегріне: бути гвардійцем при Білій Вежі справа почесна! Нас поважають не тільки в місті, а навіть у всій країні.
– Тоді це для мене занадто велика честь, – мовив Пін. – Проведи мене до нашого житла, і, якщо Гандальф не повернувся, я піду з тобою, куди скажеш.
Гандальф не прийшов, навіть не залишив ніякої звістки; Пін вирушив з Берегондом і познайомився з третьою ротою. Виявилося, що Пін уже став знаменитістю, по фортеці ходили чутки про чудернацького супутника Мітран-діра та про довгу бесіду його з Денетором. Пішов поголос, що з’явився князь напівросликів, щоб запропонувати Гондору підкріплення – п’ять тисяч клинків, і що роханці з’являться, маючи кожен по воїну-напіврослику на луці сідла, а вони хоч малі, але відчайдушні.
Пікові довелося розвіювати марні мрії, але від титулу відхреститися він уже не міг, гондорці були впевнені, що особа, яка спромоглася завоювати прихильність Денетора та Боромира, повинна бути щонайменш князем. Піну дякували наперебій за пропозицію допомоги, ловили кожне [27] слово, кожну розповідь про далекі краї, пригощали досхочу найкращими стравами та пивом. Одна залишилась турбота у Піна – не передати куті меду, як то буває з гобітами у дружньому колі.
Нарешті Берегонд піднявся з-за столу.
– Поки що прощавай, – сказав він. – Мені пора на службу. Ми всі будемо на варті до заходу сонця. А ти, якщо хочеш, прогуляйся містом з моїм сином, він залюбки познайомиться з тобою. Ти лишень зійди до першого кола, спитай дорогу до Старої таверни на Рат-Келердайн, вулиці Ліхтарників. Там ти знайдеш мого сина. Гарний хлопчина, скажу тобі! До зачинення брами ще встигнете нагулятися.
На вулиці стояла гарна днина, тільки небо трохи змарніло, та було жаркіше, ніж звичайно в березні, навіть тут, на півдні. Піна долала дрімота, але вдома було так порожньо та сумно! Він вирішив піти прогулятися; навідався до Тінебора, пригостив його ласощами – кінь милостиво прийняв частування, хоч, звичайно, мав усього досить, – а потім звивистими вулицями пішов до першого кола.
Всі, хто йшов назустріч Пінові, витріщали на нього очі, хоча й додержувалися церемонної чемності: схрестивши на грудях руки, за гондорським звичаєм, схиляли голови, але за спиною в нього не стримували здивованих вигуків й кликали тих, хто сидів удома, подивитися на князя напів-росликів, супутника Мітрандіра. Навіть не знаючи місцевої мови, Пін незабаром сам зрозумів, що означають слова «Ерніл-і-Періаннат»: його новий титул став відомим у місті раніше за нього самого.
Перегрій пройшов широкими, мощеними під’їздами попід арками і нарешті вийшов до першого, найбільшого кола Мінас-Тіріту: Йому показали вулицю Ліхтарників – широку й гарну; вона підходила до самої Великої брами. Стара таверна виявилась довгою спорудою з сірого вивітреного каменю. Обидва її крила виходили на вулицю, ба-гатовіконний фасад з портиком та сходами відокремлював вузький зелений палісадник. Поміж колонами гралися хлопці. Пін ще не бачив місцевих дітей, тому зупинився глянути. Раптом один з хлопців перестрибнув палісадник і попрямував до Піна, відверто розглядаючи того з голови до ніг. . [28]
– Привіт! – сказав хлопець. – Ти звідки? Адже ти не тутешній!
– Був, – коротко відповів Пін. – Тепер я тут на службі.
– Ясна річ, ми тут усі на службі. Скільки тобі років? Як тебе звуть? Мені вже десять, я майже доріс до п’яти футів. Я вищий за тебе, щоправда, мій батько, гвардієць, теж вищий за багатьох. А хто твій батько?
– На яке питання відповідати по-перше? – пирскнув Пін. – Мій батько має ферму поблизу Зайгорду в Гобіта-нії, а років мені майже двадцять дев’ять, так що тут я попереду. І хоч на зріст я маю лише чотири фути, рости я більше не буду, хіба що поперек себе.
– Двадцять дев’ять! – аж присвиснув хлопець. – Ого-го, та ти вже зовсім старий! Мій дядько Йорлас теж старий. А все одно, б’юся об заклад, – додав він задерикувато, – я тебе запросто покладу на обидві лопатки!
– Звичайно, якщо я дозволю. Ми, гобіти, маємо свої секретні хитрощі, а мене, якщо хочеш знати, вважають особливо сильним та спритним. Поки що ніхто не міг покласти мене на обидві лопатки. От підростеш і зрозумієш, що не можна судити за зовнішністю. Ти мене прийняв за слабке дитинча, вважаєш легкою здобиччю, але я не хлопчик, дозволь попередити тебе, я напіврослик, сильний, хоробрий і відчайдушний!
Тут Пін скривив таку страшну міну, що хлопець подався назад, але відразу ж стиснув кулаки й рушив уперед; в його очах спалахнув бойовий азарт.
– Та постривай! – розсміявся Пін. – Поспішно довіряти спритним на слово незнайомцям теж не слід. Я не битися прийшов, а якщо ти вирішив викликати мене на двобій, треба спершу відрекомендуватися!
– Я – Бергіль, син гвардійця Берегонда.
– Так я й зрозумів, – сказав Пін, – ти на нього дуже схожий. Це твій батько послав мене сюди.
– Чому ж ти відразу не сказав? – здивувався Бергіль і раптом насупився: – Тільки не кажи, що він передумав і звелів мене відіслати звідси разом з дівчиськами? Невже останні обози ще не відійшли?
– Відійшли, не хвилюйся, – запевнив Пін. – Твій батько просив повідомити: якщо тобі не схочеться класти мене на лопатки, можеш повести мене й показати місто, [29] таким чином розважиш мене, а я розповім тобі дещо про далекі краї.
Бергіль від радості заплескав у долоні:
– Оце добре! Тоді відразу йдемо! Ми саме збиралися до Головної брами!
– А що там таке?
– Сьогодні на захід сонця управителі союзних земель прибудуть по південному шляху. Буде цікаво, ось побачиш!
Бергіль виявився гарним приятелем, і Пін вперше після розлучення з Меррі розвеселився: вони гомоніли і сміялись, прямуючи вулицею, і не помічали цікавих поглядів. Біля Головної брами зібрався великий натовп; тут Пін набув особливої ваги в очах Бергіля, бо гобіт назвав пароль, і варта відразу віддала йому честь, випустила та навіть дозволила взяти з собою Бергіля.
– Ой, як гарно! – радів хлопчик. – Адже нам не дозволяється без дорослих виходити за ворота, а з тобою я все побачу!
За воротами знаходився широкий майдан, вимощений бруківкою, сюди вливалися всі шляхи, які підходили до міста. По його краях та вздовж самого шляху тісно стояли люди.
– Дивись, курява над шляхом! – заволав хтось. – Йдуть, йдуть!
Пін з Бергілем протиснулись до першого ряду. Десь недалеко заграли ріжки, натовпом прокотився радісний гомін. Потім голосно заграла сурма, і люди закричали: ‘ • • – Форлонгі Форлонг!
– Що це значить? – спитав Пін у Бергіля.
– Прибув Форлонг, старий Форлонг Товстий, володар Лоссарнаху. Ось він, дивись! Привіт! Привіт славетному Форлонгу!
На дорозі з’явився сивобородий вершник у кольчузі та чорному шоломі, на великому, важкому жеребці – широкоплечий, з великим черевом, у руці – довга піка. За ним по четверо в ряд, здіймаючи хмари куряви, йшли воїни, вбрані в міцні обладунки, озброєні сокирами.
Але коли ополченці з Лоссарнаху пройшли крізь браму, люди зашепотіли: «Як їх мало! Що таке дві сотні бійців, коли ми розраховували на дві тисячі щонайменше? А все через цих клятих умбарців. Форлонг міг відправити [ЗО] нам на допомогу лишень десяту частину… Краще мало, ніж зовсім нічого…»
Один по одному підходили підкріплення, проходили під радісні вітання і втягувалися під браму; союзні землі збирались на захист Гондору. Але їх було замало, надто мало.
Триста піхотинців, очолюваних сином вождя Дерріном, прийшли з долини Рінгло; з нагір’я Мортонду кремезний Дуїнгер з синами, Дейліном та Дервіном, привели п’ятсот лучників. З Анфалату, далекої області над Морем, прийшов збірний загін: мисливці, пастухи, землероби, всі бідно споряджені, окрім Голасгіла, їхнього вождя, та його дружини. З Ламедону з’явились, ніким не очолювані, півсотні похмурих, могутніх горян. З Етіру прийшли рибалки й матроси, десь більше сотні – всі, кого можна було зняти з кораблів. Ерлуїн Щирий з пагорбів Піннат-Геліну привів триста доблесних бійців, одягнених у зелене. Останнім гордовито з’явився Імраель, правитель Дол-Амроту, родич Денетора, пщ шитим золотом гербовим прапором, і з ним загін кінних лицарів у повному бойовому спорядженні та сім сотень піших воїнів, високих, сірооких, темноволосих; вони співали в такт крокам.
Це було все – менше ніж три тисячі бійців. Більше чекати було нікого. Спів, бойові заклики та відгук кроків завмерли на вулицях міста. Глядачі ще довго стояли мовчки. Курява висіла в повітрі, вітер ущух, настало парке смеркання. Надходив час зачинення брами, багряне сонце закотилося за Міндоллуїн; тінь упала на місто.
Пін подивився на небо, і йому здалося, що воно стало попелясто-сірим, задимленим. Тільки на заході палало золотисто-криваве бескеття хмар. Міндоллуїн чорнів, немов купа попелу в поступово холонучому горнилі.
– Так сяйво дня змінюється на гнів ночі, – пробурмотів Пін.
– Та ще на великий гнів, коли я не повернусь до вечірнього дзвону! – схаменувся Бергіль. – Ходімо! Чуєш, вже грають зорю…
Тримаючись за руки, вони повернулися до міста; брама зачинилася за ними. Коли друзі вийшли на Рат-Келер-дайн, всюди загули дзвони. В сімейних будинках та казармах, що приліпилися попід мурами першого кола, запалювали вогні, співали вечірні гімни. [31]
– До побачення, -сказав Бергіяь. – Передавай моєму батькові вітання, скажи, що я дякую за наше знайомство. Я тебе уподобав. Знаєш, я вже не радий, що зараз війна, бо інакше з’їздили б до Лоссарнаху, там живе мій дід. Там дуже гарно навесні, в лісі та на лугах рясні квіти… Ну, може, ще з’їздимо. Ворогові ніколи не здолати нашого Намісника, та й мій батько, знаєш, який хоробрий! Будь ласка, приходь ще!
Пін поспішив додому. Шлях був неблизький, він захекався і зголоднів. На вечерю до третьої роти він запізнився, але Берегонд радо його зустрів, посадив і почав розпитувати про сина. Швидко насувалася глуха ніч без зірок і місяця. Невдовзі по вечері Пін попрощався, бо йому кортіло побачитись із Гандальфом, на серці було чомусь неспокійно.
– Дорогу знайдеш? – спитав Берегонд, проводячи його до дверей зали, де вони вечеряли. – Ніч темна, а вогні наказано гасити по всьому місту, навіть на стінах. Та ще прибув наказ: Намісник чекає на тебе завтра рано-вранці. Гадаю, до нашої, роти тебе не відпустять. Але ми зможемо бачитись. Бувай здоровий і спи спокійно!
Вдома було темно, тільки маленький ліхтарик палав на столі. Гандальфа не було. Нудьга стискала серце Піна дедалі сильніше. Гобіт заліз на лаву, щоб подивитися у вікно, але нічого там не побачив, немов заглянув до чорнильного озера. Тоді він спустив віконниці, заліз у ліжко і поринув у тривожний сон.
Вночі його розбудило світло: повернувся Гандальф, він міряв кімнату широкими кроками з кутка в куток, довга тінь стрибала по фіранках. На столі та підвіконні горіли свічки, всюди лежали пергаментні сувої. Маг тяжко зітхав і бурмотів щось незрозуміле: «Фарамир… коли ж повернеться Фарамир?»
– Доброго вечора, – привітався Пін, висунувши голову з-під ковдри. – А я думав, ти про мене зовсім забув. Дуже радий тебе бачити! Який довгий був день…
– Зате ніч буде надто короткою, – мовив Гандальф. – Я прийшов, тому що мені потрібно побути на самоті, зібратися з думками. А ти спи, доки можна. На світанку нас знову викликають до Денетора. Ні, не на світанку- як викличуть, то й підемо. Темрява бере своє, світанку завтра не буде. [32]
Розділ 2
ШЛЯХ ДУНАДАНІВ
Гандальф від’їхав, стукіт копит Тінебора завмер у темряві, коли Меррі зі спакованими речами повернувся до Арагорна. Всі речі вмістилися в невеличкому вузлі – адже подорожні торби Меррі та Піна залишилися на Причальному Лузі, і тепер гобіти мали лише кілька корисних речей, які вони підібрали на руїнах Ізенгарду. Хасуфель був уже осідланий, Гімлі з Леголасом чекали поряд, верхи на Ароді.
– Ну ось, нас знову четверо Хранителів, – мовив Ара-горн. – Далі ми поїдемо разом, але не самі, як планувалося раніше: ярл теж виступає з нами. Крилате страховисько змусило його діставатися до підгір’я під покровом ночі.
– А потім куди? – спитав Леголас.
– Поки що не знаю. Ярл поїде на загальний збір, котрий відбудеться в Едорасі за чотири доби. Там, на мою думку, він отримає звістку про початок війни й виступить до Мінас-Тіріту. Щодо мене й тих, хто забажає їхати зі мною…
– Я поїду! – вигукнув Леголас.
– І я теж! – відгукнувся гном.
– …так-от, шлях мій пролягає крізь темряву, хоча кінцева мета – також Мінас-Тіріт. Але дорога мені ще не відома.