Джон Р. Р. Толкін. “Володар Перснів: Повернення короля”

– Будь ласка, не загубіть мене, – сказав Меррі. – Я поки що приніс небагато користі, але не хочу пасти задніх! Роханцям тепер буде не до мене, хоч ярл і запрошував погостювати…
– Боюся, що не скоро вам доведеться посидіти біля вогнища в Медусельді, – сказав Арагорн. – Багато мрій зів’яне, так і не розквітнувши, цієї весни… І все ж, Меррі, тобі краще буде залишитись з Теоденом.
Незабаром усі приготувалися до від’їзду: дві дюжини вершників, Гімлі позаду Леголаса, Меррі на луці сідла попереду Арагорна. Загін зірвався з місця, і тупіт кінських копит злякав нічну тишу. Свіжі кургани біля Ізенських бродів залишилися позаду, коли до Теодена підскочив один з вершників ар’єргарду:
– Погоня, володарю! Ми чули шум ще біля броду, а тепер нема сумнівів: хтось мчить за нами – й швидше за нас. [33]
Теоден, не гаючи часу, наказав зупинитися. Роханці розвернули коней і взялися за піки. Арагорн спішився, поставив Меррі на землю і, вихопивши меч з піхов, став біля стремена Теодена. Еомер зі своїм зброєносцем виїхали назустріч чужинцям. «Цікаво, – подумав Меррі, – а що мені робити в бою? Ярлів загін дуже малий, його легко оточити і порубати, а я? Сховаюсь десь у темряві і залишусь один як палець у дикому степу, зовсім не знаючи, куди мені йти? Оце так…»
Меррі зітхнув, про всяк випадок затягнув тугіше пояс і витяг свого маленького меча.
Місяць сховався за хмарами і з’явився знову. Тепер уже всі чули стукіт підків, а незабаром з’явилися й темні постаті. Місяць блищав на списах, але з’ясувати кількість вершників було важко; у всякому разі їх було не менше, ніж роханців.
Підпустивши їх на півсотні кроків, Еомер вигукнув:
– Стій! Стій! Хто іще по землі Рохану?
Невідомі миттєво осадили коней. У напруженій тиші один з прибулих зістрибнув з коня і повільно рушив до роханців. У світлі місяця ледь виднілася його правиця, витягнута в мирному жесті, долонею вперед, але люди ярла все одно схопилися за зброю. За десять кроків невідомий зупинився й мовив гучним голосом:
– Рохан? Ви сказали – Рохан? Ми раді це чути. Ми поспішали здалеку в пошуках цієї землі!
– Ви її вже знайшли, – відповів Еомер. – Володіння Теодена починаються відразу за бродами. Ніхто не має права проїжджати тут без його дозволу. Хто ви? І чому так поспішаєте?
– Я – Хальвард Дунадан, слідопит з півночі. Ми розшукуємо Арагорна, сина Арахорна, бо ми чули, що він у Рохані.
– Я тут! – вигукнув Арагорн, віддав повід Меррі й кинувся обіймати Хальварда.
Меррі зітхнув з полегшенням. Він гадав, що з Сарума-на станеться – підстерегти ярла, коли при ньому лише кілька охоронців. А виходить, що вмирати, захищаючи Теодена, поки що не треба. Меррі сховав меч до піхов і зацікавлено витріщився на дунаданів.
Арагорн звернувся до Теодена, тримаючи Хальварда за руку: [34]
– Все гаразд. Мене розшукали родичі із далекого краю, де я жив. Але чому вони з’явилися і скільки їх, я не знаю.
– Зі мною тридцять чоловік, – сказав Хальвард. – Це усі, кого пощастило зібрати поспіхом, а ще з нами брати Ерлоїр та Еладан. Отримавши твій виклик, ми мчали без зупинок.
– Але я не викликав вас! – здивувався Арагорн. – Думав постійно, особливо останніми днями, але з ким я міг передати виклик? Добре, розберемося пізніше. Зараз, друзі, ми поспішаємо уникнути великої небезпеки. Якщо ярл не заперечує, поїдемо разом?
Звісно, Теоден не заперечував.
– Дуже добре, – сказав він. – Якщо твої родичі хоч трохи схожі на тебе, володарю мій Арагорне, то три десятки їх – це сила, від кількості не залежна!
Вони знову вирушили в дорогу. Хальвард та сини Ел-ронда тепер їхали пліч-о-пліч з Арагорном, і, коли вони розповіли йому останні новини з півдня та півночі, Елроїр мовив:
– Батько велів переказати: «Часу обмаль, якщо бажаєш встигнути, згадай про Стежину Мерців».
– Мені завжди не вистачало часу, – відказав Арагорн, – але такого поспіху, щоб я відважився ступити на цю стежку, ще не було!
– Там побачимо, – сказав Елроїр. – А поки що не будемо вирішувати такі речі просто неба!
Хальвард поклав руку на плече Арагорна, той обернувся і побачив у руці дунадана замість списа довге древко, туго обмотане тканиною і перев’язане тасьмою.
– Що це, друже? Що ти привіз?
– Подарунок від пані Рівенделлу, – напівголосно відповів Хальвард. – Арвен підготувала його потай від усіх – то була довга праця! Та ще веліла переказати: «Чекати вже недовго. Або надія виправдається, або їй кінець. Тому надсилаю, тобі те, що тобі одному призначено. Вітаю тебе, Скарбе ельфів!»
-*- Я зрозумів, – сказав Арагорн. – Зберігай його до вирішального часу.
Він подивився на північ, на небо, повне зірок, замовк і до самого ранку не промовив жодного слова.
Ніч закінчувалась, на сході вже світлішало, коли вони в’їхали до двору Гірського Рогу. Тут вони мали відпочити [35] і порадитися. Меррі одразу ліг спати й спав, доки його не розбудили Леголас та Гімлі.
– Сонце високо, – сказав Леголас, – ніхто не спить, усі працюють. Ходімо, пане мій ледащо, погуляємо, доки ще можна!
– Три доби тому ми з Леголасом тут змагалися, – згадав Гімлі, – і я переміг його тільки на одне очко, тобто на одного орка. Ходімо, побачиш, де це було. А ще, Меррі, тут є печери, не печери, а Країна Чудес! Чи не прогулятися нам туди, Леголасе?
– Не встигнемо. Не можна милуватися красою поспішаючи. Я ж пообіцяв, побуваємо там обов’язково… якщо злагода повернеться до нашого краю. Зараз уже майже обід, а там, мені сказали, відразу рушаємо.
Меррі зліз з постелі, широко позіхаючи. П’ять годин сну йому було мало, настрій не поліпшився. Всі навколо готувалися до справ, у яких він нічого не тямив. Меррі було соромно за свою нікчемність, та Піна кудись забрали, і пояснити, що до чого, було нікому.
– А де Арагорн? – спитав Меррі, одягаючись.
– Нагорі, в залі донжону. З ранку пішов туди і зачинився з Хальвардом. Навіть не лягав відпочити. Якась думка його бентежить…
Меррі накинув сірий плащ, і вони пішли утрьох до зламаної брами Гірського Рогу. Надворі під навісом троє ду-наданів чистили коней. Леголас посміхнувся їм здаля, ті відповіли ґречним уклоном.
– Дивний народ, – зауважив Гімлі. – Могутні, поважні… Роханці проти них – справжні діти; але які ж вони суворі! Обличчя обвітрені, і весь час мовчать…
– Але коли щось кажуть, то доброзичливі та чемні, як і сам Арагорн, – відізвався Леголас. – А на братів Елада-на та Ерлоїра ти звернув увагу? Які вони величні й достойні – справжні ельфи!
– А яким чином вони сюди прибули, Леголасе, ти не чув? – спитав Меррі.
– В Рівенделлі довідались, що Арагорн у Рохані і йому потрібна допомога. Але звідки прийшла звістка, ніхто до пуття не знає. Я гадаю, це Гандальфова справа.
– Скоріше Галадріелі, – заперечив Гімлі. – Володарка Лоріену читає в серцях! Ех, чому ми не забажали й собі по загону наших родичів? [36]
Вони вийшли за ворота; ельф зупинився, подивився на північ, на схід, і його ясні очі потемнішали.
– Я не певен, що мої змогли б прибути, – тихо сказав він. – Війна сама йде їм назустріч, якщо вже не прийшла…
Розповідаючи про події, які відбувалися під час тієї страшної ночі й переможного ранку, друзі підвели Меррі до свіжих курганів, піднялися на вал і показали Хельмів Луг. Смертний Пагорб стояв там, чорний і мертвий, а в зеленому дерні ще не зникли відбитки ніг уорнів. Темнолиці горяни й воїни Гірського Рогу працювали на валу, на зруйнованій перемичці і в полі, але все здавалося напрочуд спокійним – Хельмів Яр відпочивав після бурі. Коли настав час обіду, друзі повернулися до замку й сіли разом з усім товариством до столу у великій залі.
Побачивши Меррі, ярл підізвав його і посадив поряд із собою.
– Тут не так затишно, як хотілося б, – мовив він, – набагато гірше, ніж на Золотому Дворі, і приятеля твого бракує, але завтра в Медусельді буде не до свят, і хтозна, коли там ще накриють столи для святкового бенкету… Тож веселімося! Пригощайся, їж, пий, і давай поговоримо, поки ще є час. А потім поїдеш зі мною.
– З вами? – радісно посміхнувся Меррі. – Це чудово! – (Яким доречним було добре слово ярла!) – Хоча я поки що тільки плутаюся у всіх під ногами… але готовий зробити все, що в моїх силах.
– Я в тому певен, – посміхнувся Теоден. – Я приготував для тебе чудового поні. Він пройде гірськими стежками ліпше, ніж будь-який кінь. А наш шлях йде напрямки через гори, по дорозі заїдемо до Дунхаррану, де нас чекає Еовіна. Якщо бажаєш, будеш моїм зброєносцем. Еомере, чи знайдеться таке спорядження, що його можна припасувати на гобіта?
– Тут великих запасів нема, – відповів Еомер. – Легкий шолом, напевне, знайдемо, а з кольчугою та мечем буде складніше.
– Меч у мене є, – схвильовано сказав Меррі і, зіскочивши з лави, витягнув вірний клинок з піхов. Любов до цього сильного й лагідного старого стиснула його серце, й він, опустившись на одне коліно, поцілував руку Тео-дена. [37]
– Дозволь Меріадоку з Гобітанії служігги тобі’
– Залюбки, – відповів ярл і поклав свої міцні старі руки на кучеряву голову гобіта. – Благословляю тебе, Меррі, зброєносцю Медусельду. Підіймись, візьми свій меч і носи його щасливо!
– Відтепер ти – мій батько! – мовив Меррі.
– На жаль, ненадовго, – ледь чутно відгукнувся Тео-ден.
Потім вони почали їсти й бесідувати, поки Еомер не нагадав:
– Година, призначена для від’їзду, наближається, володарю. Чи не час вже давати сигнал збору? І до речі, де Арагорн? Його місце порожнє, він нічого не їв!
– Кличте його, – наказав Теоден. – І сурміть загальний збір. Час рушати.
Ярл зі своїми супутниками вийшов на луг. Людей зібралося багато, в Гірському Розі залишився тільки невеликий гарнізон, більшість вирушала до Едорасу. Багато хто вже сідав на коней. Тисяча списоносців уже виїхала вночі; ще півтори тисячі рушали разом з ярлом – майже всі воїни Західного долу.
Трохи осторонь чекали мовчазні Слідопити, готові до походу, зі списами, луками й мечами; каптури сірих плащів були накинуті на шоломи. Коні в них були міцні, з жорсткими гривами. Привели вони також коня і для Ара-горна, звали його Роггерін. Ні золота, ані інших прикрас не було на його збруї. Та й самі дунадани не носили ніяких прикрас, окрім срібних променистих зірок на плащах замість пряжки.
Ярлу підвели Сніжногривого, Меррі всівся на поні на ім’я Малюк. Нарешті з брами з’явився Еомер, а за ним виїхали Арагорн, Хальвард із загорнутим древком і двоє високих струнких воїнів з юними обличчями, на яких, однак, відбивалась віковічна мудрість. Елрондові сини були схожі між собою як дві краплі води, обидва з темним волоссям, з тонкими суто ельфійськими рисами, сіроокі, вбрані в блискучі кольчуги та сріблясті плащі. Гімлі з Ле-голасом вийшли слідом за ними. Але Меррі не міг відвести погляду від Арагорна, так його вразили зміни – немов багато років промайнуло над його головою за одну ніч. Обличчя його було похмуре, сіре й зморене. [38]
– Серце моє розривається від сумнівів, володарю, – сказав він, підійшовши до Теодена. – Мені переказали дивну пораду. Нові негаразди загрожують здалеку. Я довго думав і тепер повинен змінити наші плани. Скажи, скільки часу потрібно, щоб дістатися до Дунхаррану?
– Зараз майже друга година опівдні, – прикинув Еомер. – Через три дні ми підійдемо до Городища, ще за добу відбудеться загальний збір. Швидше не встигнемо, бо треба зібрати усі сили країни.
– Три дні, – промурмотів Арагорн. – Збори тільки почнуться. Нічого не вдієш…
Він підвів голову, напевно, прийнявши якесь рішення, і обличчя його проясніло.
– Тоді, володарю, дозволь мені з моїми товаришами відокремитись та піти своїм шляхом, не ховаючись більше. Час таємності для мене минув. Я повинен пройти на схід найкоротшим шляхом, і тому я піду Стежиною Мерців.
– Стежина Мерців! – здригнувся Теоден. – Навіщо? Еомер зблід і широко розплющив очі.
– Якщо ця стежка існує, вона починається в Дунхар-рані, – додав Теоден. – Але ніхто з живих не пройде нею!
– Горе мені! – похмуро мовив Еомер. – Арагорне, друже мій, ми сподівались битися пліч-о-пліч, але якщо ти підеш по тій Стежині, ми більше не побачимось!
– Цей шлях я обрав і не зверну з нього. Але ми ще зустрінемося на полі битви, Еомере, навіть якщо всі привиди Мордору стануть між нами.
– Роби, як знаєш, володарю мій Арагорне, – відповів Теоден. – Хтозна, може, тобі судилося торувати шляхи, заборонені для інших. Розлучення гірке, без тебе ми втратимо багато, але я мушу їхати не зволікаючи. Прощавай!
– Прощавай, володарю. Ти йдеш назустріч великій славі. Прощавай і ти, Меррі. Леголас та Гімлі знову йдуть зі мною на полювання, але я залишаю тебе в надійних руках.
– До побачення! – тільки й зміг промовити Меррі. Змісту розмови він не зрозумів. Погано бути маленьким і нетямущим! Ще більше, ніж раніше, йому бракувало Піна з його веселою й завжди життєрадісною вдачею. Коні роханців [39] ханців нетерпляче переступали ногами. Хоча б уже скоріше поїхати…
Теоден кивнув Еомеру, той підняв руку й вигукнув: «Уперед!» Роханці рушили по греблі, перетнули вал, Хель-мів Луг, а через милю з гаком їх поглинуло підгір’я. Ара-горн під’їхав до валу і стежив за загоном, доки він не зник за рогом. Потім сказав Хальварду:
– Ось поїхали троє з тих, кого я люблю, і найменшого-аж ніяк не менше за всіх. Як спокійно пішов Меррі назустріч невідомій долі! А втім, навіть знаючи свою долю, він би не повернувся…
– Гобіти – народ невеличкий, але тямущий, – погодився Хальвард. – Не дорікати ж їм за те, якого клопоту нам коштує охороняти їхні кордони!
– Долі наші так тісно з’єднані, та от знову доводиться розлучатися… Ну, гаразд. Я поїм чого-небудь і поїдемо. Леголасе, Гімлі, ходімо зі мною, заодно поговоримо.
Вони втрьох повернулися до фортеці. Арагорн сів до столу і мовчки почав їсти; друзі також мовчки чекали.
– Ну, годі вже тягнути, – сказав нарешті Леголас. – Кажи, розваж душу, віджени чорні тіні! Що трапилося з тобою за цей час?
– Я витримав двобій більш тяжкий, ніж битва біля Гірського Рогу, – відповів Арагорн. – Я зазирнув у палан-тір Ортханка.
– У кляте чародійське дзеркало! – жахнувся Гімлі. – Ти говорив… з Ним? Навіть Гандальф уникав цього!
– Ти забув, з ким говориш, – відповів Арагорн суворо, і очі його блиснули. – Чи ти побоюєшся, що я запропоную йому обміняти одного сварливого гнома на слухняного орка? Ох, Гімлі, Гімлі… – Тут голос його пом’якшав, стомлене обличчя посвітлішало. – Я законний спадкоємець палантіру, маю і право, і силу – так я вважав. Право безперечне, а сила… сили ледь вистачило. То була відчайдушна сутичка, не скоро я зможу заспокоїтися. Я зміг не промовити жодного слова, і камінь, врешті-решт, підкорився моїй волі. Одне це вже нестерпно Ворогові. І він побачив мене. Так, пане мій Гімлі, побачив, але не в тому вигляді, до якого ти звик. Якщо це піде на користь Ворогові, значить я зробив погано. Але скоріше буде навпаки. [40]
Зустріч зі мною – для нього удар в саме серце: сам він давно шукав мене, а знайти не зміг. Він не забув Ісілдура та Еленділа. Аж ось, в годину здійснення його давніх задумів, з’являються і спадкоємець Ісілдура, і меч Еленділа. Він бачив знову відкований клинок; та хоч велика його міць, йому знайомі і сумніви, і страх.
– А все ж таки, його сила величезна, – похитав головою Гімлі, – і тепер, безперечно, він прискорить перший удар.
– Хто поспішає бити, частіше хибить. Ми повинні врахувати це. Розумієте, коли я подолав палантір, мені багато відкрилося. З півдня на Гондор насувається непомічена небезпека. Через неї кількість захисників Мінас-Тіріту скоротилася, а якщо її швидко не зупинити, місто буде втрачено за декілька днів.
– Виходить, ми його не втримаємо, – мовив Гімлі. – Кликати на допомогу нікого, та вона й не встигне вчасно!
– Допомоги взяти ніде, це вірно. Це означає, що я мушу йти сам. І лише один шлях крізь гори дозволяє вчасно вийти до узбережжя: Стежина Мерців.
– Яка мила назва! – посміхнувся Гімлі. – Роханцям, як я помітив, вона зовсім не до вподоби. Кажуть, нібито живим ходити цією стежкою не варто? Ба навіть якщо пройдемо, що важать три неповні дюжини проти всієї армії Мордору?
– Живі не ступали на Стежину з тієї пори, як тут оселилися роханці, – підтвердив Арагорн. – Але спадкоємець Ісілдура у разі потреби може використати її – якщо насмілиться. Елронд Мудрий через своїх синів нагадав мені про старе пророцтво.
– Що за пророцтво? – спитав Леголас.
– Ось слова Мальбета-віщуна з часів Арведуї, останнього короля Форносту:
Тінь неосяжна лежить у світі,
Крила темрява тягне на захід,
Вежа двигтить: наближається доля
Аж до могил правителів давніх.
Мертві повстали: година надходить
Тих, що присягу свою зламали.
З пороху встануть при брилі Ерег,
Рогу дзвінкого зачувши поклик.
Чий буде ріг той?
Хто їх покличе
З сірої пітьми, народ забутий?
Пращуру його вони присягали.
З півночі прийде услід за бідою
Той, хто заклятий поріг переступить.
Той, хто пройде Стежиною Мертвих.
– Безсумнівно, вельми темною стежкою, – зітхнув Гім-лі, – але ж не темнішою за цей вірш!
– Якщо спроможешся зрозуміти, – сказав Арагорн, – тоді я прошу тебе поїхати зі мною. Якби не потреба, я і сам не мав би ніякого бажання туди завертати. Тому нікого не змушую, бо там на нас чекають тяжкі зусилля й жахи, а можливо, й що-небудь гірше.
– Я піду за тобою, хоч би куди ця стежка вела.
– Я теж піду, – сказав Леголас. – Мерців боятися? Це дурниці.
– Сподіваймося, що забутий народ не забув, як користуватися зброєю, – зауважив Гімлі, – інакше нема чого й турбувати його.
– Це ми з’ясуємо, якщо дістанемося до Заповітного Каменя, – сказав Арагорн. – Заради власного спокою вони мусять вступити в бій, чого вони не зробили свого часу. Ерег – це великий чорний камінь, привезений, як кажуть, Ісіддуром зі старого Нуменору. Він стоїть на пагорбі, під ним вождь Гірського князівства заприсягнувся в дружбі Ісілдуру в перші роки існування Гондору. Але коли Саурон повернувся і його міць відродилась, Ісіддур закликав союзників дотримати клятву, а ті відмовились – у Темні Роки вони перейшли на бік Саурона.
Тоді Ісілдур сказав їхньому ватажкові: «Ти будеш останнім вождем! Ім’ям Валар, могутнішим, ніж твій Чорний Володар, накладаю закляття на тебе й твоє плем’я: не знати вам спокою, доки не дотримаєте слова. Адже ця війна триватиме довгі віки, і колись вас знову покличуть!» Зрадники втекли від гніву Ісілдура і не насмілилися відкрито стати на бік Саурона. Вони сховалися в горах і більше не спілкувалися з іншими людьми, поступово вироджуючись на безплідних пагорбах. Жах Несплячих Мерців тяжіє над пагорбом Ерег і над тими місцями, де ховався цей народ. Але нам доведеться пройти їхніми шляхами, оскільки ніхто з живих не може допомогти мені…
Арагорн підвівся. [42]
– Підемо, друзі! – вигукнув він, видобувши меч з піхов. Легендарний клинок виблиснув у напівтемряві зали. – Йдемо до брили Ерег! Я ступаю на Стежину Мерців – за мною, хто готовий супроводжувати мене!
Замість відповіді Леголас та Гімлі піднялися й пішли за Арагорном. Дунадани чекали на лузі, стримані і спокійні, опустивши каптури на обличчя. Хальвард підніс до вуст великий ріг, і бойовий сигнал Слідопитів пролунав по Хельмовому Яру. Вершники торкнулися повіддя і помчали вниз луками; роханці дивилися їм услід зі стін замку та з валу із захопленням і смутком.
Отже, поки Теоден вів свою дружину обхідними стежками, загін Арагорна, мов вихор, пролетів по рівнинах і вже наступного дня опівдні прибув до Едорасу; після недовгого відпочинку вони вирушили далі й увечері досягли Дунхаррану.
Еовіна вийшла зустрічати їх; мужні дунадани і прекрасні сини Елрондові сподобались їй, але від Арагорна вона просто не відходила. За вечерею вони сиділи поруч: він розповів їй про все, що трапилось після того, як вона простилася з Теоденом, – до цього часу Еовіна не мала інших відомостей, окрім стислих повідомлень гінців. Слухаючи про битву при Гірському Розі, про знищення орків, про подвиги Теодена та його дружини, вона посміхалась, і очі її сяяли.
Після вечері Еовіна сказала:
– Ви стомилися, любі гості. На вас уже чекають постелі, поспіхом приготовлені. Ми не чекали вас, але завтра влаштуємо вам більш гідне житло.
– Не турбуйся, господине, – зупинив її Арагорн. – Якщо ми зможемо виспатися зараз та поїсти зранку, нам більше нічого не треба. Ми поспішаємо і тому маємо виїхати вдосвіта.
– У такому разі, – посміхнулась Еовіна, – дуже ґречно з твого боку, володарю мій, проїхати так багато миль тільки для того, щоб розрадити і втішити вигнанку!
– Ніхто не визнав би такий вчинок марним, – відповів Арагорн, – однак я не потрапив би сюди, якби мій шлях не пролягав через Дунхарран.
– Тоді ти помилився шляхом, – спохмурніла Еовіна. – 3 Дунхаррану нема шляху ні на південь, ні на схід. Тобі доведеться повертатися в степи. [43]
– Ні, я не помилився. Я мандрував удовж і впоперек цих країв ще до того, як ти, Еовіно, народилася на радість людям. З цієї долини є вихід. Завтра я пощу по Стежині Мерців.
Еовіна приголомшено подивилась на нього й пополотніла.
– Ти шукаєш смерті, Арагорне? Там нічого іншого не знайдеш! Мертві живих не пропускають!
– Мене, можливо, пропустять. Нехай там що, а я ризикну.
– Але це божевілля! – вигукнула Еовіна. – Адже ти не один! Невже ти ладен згубити дружину й родичів? Безславно згубити? Благаю тебе, зостанься! Чом би тобі не повернутись в Едорас до мого брата? Це зміцнить дух людей і відродить надії…
– Я не збожеволів, – заперечив Арагорн, – і шлях цей можна подолати. А супутники мої йдуть зі мною свідомо. Ніхто не забороняє їм залишитись, якщо забажають, і вирушити у похід з вами. Але я мушу йти, навіть якщо доведеться йти самому!
Вечеря закінчувалася в повній тиші. Еовіна, вже не в змозі стримуватись, не відводила стурбованих очей від Ара-горна. Гості підвелися з-за столу, вклонилися господині, подякували за частування й пішли спати. Арагорн уже підходив до намету, де вони з Гімлі та Леголасом мали відпочивати, коли зненацька Еовіна покликала його з темряви. Він зупинився, і дівчина швидко наздогнала його, задихаючись не від бігу, а від хвилювання:
– Ти не сказав, Арагорне: навіщо тобі Стежина Мерців?
– Інакше я не зможу виконати свій обов’язок. Від мене чекають дії, Еовіно, повір, я не заради марнославства обираю небезпечні шляхи. А якби я прислухався тільки до голосу свого серця, я ніколи не залишив би веселої долини Рівенделлу.
Еовіна відповіла не відразу, намагаючись зрозуміти прихований зміст цих слів. Потім обережно доторкнулася холодними пальцями до руки Арагорна:
– Ти суворий і рішучий. Таким усміхається слава… – Вона зніяковіла, але все ж додала: – Якщо ти мусиш іти, візьми й мене з собою. Мені набридло ховатися разом зі слабкими, я хочу зустрітися з ворогом сам на сам у відкритім полі! [44]
– Однак твій обов’язок – оберігати беззахисних.
– Скільки можна казати мені про обов’язок! – вигукнула вона. – Хіба я не належу до роду Еорлінгів? Чи мені до лиця панькатися зі старими та немовлятами? Я довго чекала і слухалась. Тепер, коли Рохан поза небезпекою, невже я не можу розпоряджатися собою за власним бажанням?
– Такі почуття роблять тобі честь. Проте ти дала ярлу слово бути замість нього, доки він не повернеться. Якби замість тебе поставили кого-небудь із старійшин, жоден не залишив би доручений йому пост під приводом того, що йому набридло!
– Чи завжди вибір випадатиме на мене? – гірко спитала Еовіна. – Чи завжди я сидітиму біля вогнища, поки чоловіки сідлають коней, і вестиму господарство, поки вони добувають славу, і чекатиму їх, піклуючись про постіль та їжу?
– Багато з тих, хто піде, вже не повернеться, тоді знадобиться мужність без нагороди, без сподівання на славу. Але відсутність слави не зменшує величі дій!
– Гарно говориш, а який зміст? – заперечила Еовіна. – «Ти жінка, твоє місце вдома»? Коли чоловіки загинуть у бою, можна підпалити дім, що їм більше не потрібний, і згоріти з ним разом? Ні, я дочка Еорлінгів, а не хатня служниця! Я вмію правити конем, володію зброєю, не боюсь ані праці, ані смерті.
– Чого ж ти боїшся, Еовіно?
– Сидіти в клітці. Чекати за золотими ґратами, доки втома і старість не змусять з ними змиритися, а надія на великі подвиги згасне…
– Невже при подібному настрої думок ти радила мені звернути з обраного шляху, боячись небезпеки?
– Радити іншим – не гріх. Я прохала не тікати від небезпеки, а обрати справу, де ти здобудеш і перемогу, й славу. Нестерпно думати, що твої видатні здібності загинуть даремно!
– Я б теж такого не витримав, – відповів Арагорн. – Тому і кажу тобі: залишайся! Тебе обов’язок не кличе на південь.
– Твоїх супутників теж. Вони їдуть лише тому, що… небайдужі до тебе!
Еовіна, різко обернувшись, зникла в темряві. [45]
Сонце ще ховалося за горами, ледь розвиднілося, але Арагорн наказав лаштуватися в дорогу. Дружина вже сіла на коней, він сам лагодився скочити в сідло, коли Еовіна прийшла попрощатися. Вона була вдягнена для верхової їзди, перепоясана мечем. Еовіна тримала в руці келих з вином; вона випила ковток з побажанням щасливого шляху, передала келих Арагорну, а він осушив його зі словами:
– Прощавай, Красо Рохану! П’ю за щастя твоє, твого роду та всього племені. Перекажи братові: ми ще зустрінемось!
Гімлі та Леголасу, що стояли поряд, здалося, що Еовіна ледь стримує сльози – вона, завжди така гордовита й стримана!
– Отже, ти їдеш? – ще раз запитала вона.
– їду, Еовіно.
– І не зважиш на моє прохання?
– Не можу. Не маю права без відома твого дядька й брата, а вони прибудуть не раніше цього вечора. Чекати ж мені ніколи: ми лічимо час не годинами, а хвилинами.
Дівчина в нестямі впала на коліна:
– Благаю тебе, Арагорне!
– Ні, не можу, – повторив він і, обережно піднявши Еовіну, поцілував їй руку, скочив у сідло й пустив коня риссю, не обертаючись більше. Тільки ті, хто його добре знав, могли зрозуміти, як йому тяжко далося це прощання.
Еовіна, опустивши руки, закам’яніло стежила за загоном, доки він не зник у затінку Диморборгу, Гори Духів. Потім обернулася і, спотикаючись, як сліпа, пішла додому. З роханського люду її ніхто не бачив – усі ховалися по своїх кутках, не наважуючись висунутися, поки не зійде сонце та безстрашні, божевільні прибульці не залишать городище Дунхарран. Найхоробріші говорили ледь чутно:
– Кров ельфів, чого ж тут дивуватися! Нехай собі їдуть туди, де їх місце, у своїх темних справах, ніколи б нам їх більше не бачити. Нам свого.лиха вистачить…
Сонце довго підіймалось до верху Гори Духів. Дружина їхала у вранішньому серпанку по дорозі між двома рядами вкопаних сторчма валунів. Дерева з чорними стовбурами і жорстким, немов жерстяним, листям створювали рясну тінь, килим соснових голок стишував голоси і стукіт копит; [46] навіть Леголасові стало моторошно. Димхольт, Брама Померлих, зяяла темним проваллям біля підошви гори; перед ними посеред дороги, немов застерігаючи подорожніх, стирчав бурий камінь.
– Аж морозить, – буркнув Гімлі. Коні задкували, довелося їх вести за вуздечку. Один по одному усі спустилися на дно провалля і зупинилися перед печерою. Над нею, на широкій арці, ще виднілися майже зовсім стерті літери, але щось прочитати було неможливо; тільки дух загрози витав тут, не вивітрений протягом століть.
Серця людей мимоволі стисла тривога, тільки Леголас залишався спокійним – ельфи не бояться ні духів, ані привидів.
– Це й справді Брама Смерті, – мовив Хальвард. – Відразу чуєш, як смерть чигає на нас. Та я все одно увійду, а ось коні…
– Без коней нам не можна, – відповів Арагорн. – З того боку нам ще треба здолати десятки миль, а кожна хвилина зволікання наближає перемогу Саурона. Доведеться їх змусити. Всі за мною!
Він увійшов перший, і великої сили його волі вистачило на всіх: дунадани, відразу відчувши піднесення, пішли за ним, навіть коні дали вести себе, побачивши, що люди поводяться спокійно. Тільки Арод, роханський кінь, пручався і так тремтів від жаху, що боляче було на нього дивитися. Тоді Леголас затулив йому очі долонями і щось ласкаво прошепотів чи заспівав; Арод вгамувався, й ельф обережно перевів його через поріг. Гімлі залишився сам. Ноги його не слухалися, він не мав сили поворухнутися, хоч як сердився на самого себе.
– Нечувана річ! – бурмотів він. – Ельф безстрашно ступає в підземелля, а гном труситься!
Він все ж таки перейшов поріг, але з таким зусиллям, неначе ноги його налилися свинцем; одразу його оточила пітьма, ніби він, гном Гімлі, осліп,
Арагорн не забув запастися в Дунхаррані смолоскипами й зараз ішов, тримаючи один смолоскип високо над головою; другий запалив Еладан, що йшов останнім у вервечці. Гімлі, спотикаючись, намагався їх наздогнати. Він не бачив нічого, крім чадних вогнів, але щойно він хоч на мить зупинявся, як звідусюди здіймався безупинний шепіт, приглушене бурмотіння. Ніхто не нападав, ніщо не [47] заважало йти, проте жах так і шкрябався в душі гнома; віч спиною відчував рух невидимого, безшумного війська тіней.
Час минав; мури підземелля, й без того доволі широкого, розступалися, утворюючи простору залу, де Гімлі довелось пережити жах, котрий не зник навіть після нових випробувань. У світлі смолоскипів далеко зліва щось блиснуло; Арагорн завернув туди.
– Та як же він не боїться! – пробурчав гном. – У будь-якій іншій печері Гімлі, син Глоїна, перший побіг би перевіряти: чи це не золота жила? Але тут – даруйте! Нехай собі лежить як лежало…
Однак він підійшов трохи ближче й побачив, що Арагорн став на коліна, а Еладан світить йому двома смолоскипами. Перед ними лежав кістяк чоловіка богатирського зросту, в кольчузі; мерехтіли рубіни, блищало золото на його поясі, золоті бляхи – на шоломі, поруч лежала зброя, теж позолочена, не поїдена іржею, – в підземеллі було на диво сухо. Чоловік лежав долілиць, головою до далекої стіни. Придивившись, Гімлі помітив зачинені кам’яні двері: пальці невідомого втиснулись у щілину між стулками. Судячи зі щербин на лезі меча, нещасний у нападі смертельного розпачу намагався прорубати собі вихід.
Арагорн не торкнувся кістяка, тільки пильно оглянув, потім підвівся і глибоко зітхнув.
– Над цим воїном не розквітнуть білі зімбельмайни до кінця віку, – прошепотів він. – Дев’ять курганів та сім могил зеленіють свіжою травою, а він все лежить тут перед дверима, котрі не зміг відчинити. Куди вони ведуть? Куди він поривався? Ніхто ніколи не довідається…