– Ніхто заздалегідь не знає, що з ним скоїться, – заперечував Меррі. – Хіба не для того приймав ти мене на службу, щоб я завжди був при тобі? Хто відсиджується вдома, про того пісень не складають.
– Мені доручено берегти тебе, – відповідав Теоден. – Якби ми билися біля воріт Едорасу, я впевнений, ти зумів би показати себе в найкращому світлі, але до Мундборгу, твердині Денетора, сто ліг, а брати зайвий вантаж на сідло нікому з вершників не можна. Не проси, мій друже. Це моє останнє слово.
Меррі, ледве не плачучи, вклонився і пішов уздовж колони, придивляючись до воїнів. Люди готувалися до подорожі: підтягували попруги, стремена, підковували коней, раз у раз хмуро поглядаючи на низькі хмари. Раптом чиясь легка рука лягла на плече Меррі.
– Хто дуже бажає, знаходить спосіб, – шепнув тихий голос йому на вухо. – Чи не стану я тобі в нагоді, друже?
Перед Меррі стояв той самий юнак, що так дивно дивився на нього ще вранці.
– Тобі не хочеться залишати ярла, чи не так? – запитав він. – Я вірно кажу?
– Так, – шепнув Меррі. [63]
– Тоді поїхали зі мною. Я посаджу тебе поперед себе і прикрию плащем, доки не від’їдемо далеко і пітьма не погустішає. Гріх не відгукнутися на таке бажання, як твоє. Мовчи і йди за мною!
– Сердечно дякую, – просяяв Меррі. – Але ми не знайомі!
– Гаразд, – кивнув юнак, – можеш звати мене Арн-хельмом.
Ось у такий спосіб склалося, що гобіт не залишився в Едорасі. Сірий жеребець Вихор навіть не відчув, що ноша його зросла: Арнхельм, стрункий і гнучкий, важив менше за інших їздців.
На ніч вони зупинилися під вербами, біля злиття Сніговиці та Ентули, за дванадцять ліг від Едорасу. На світанку поїхали далі по землях Східної Марки; праворуч на схилах Хальфіріену розкинулися густі діброви – там уже починалися володіння Гондору, -*- а ліворуч у тумані колихалися трясовини нижнього Андуїну. Скачучи щодуху, доганяли ярла гінці зі звістками одна тривожніша від іншої. З півночі увірвалися вороги, зі сходу на плоскогір’я Рохану пробилася банда орків.
– Нам ніколи озиратися, – говорив Теоден. – Прирі-кові драговини прикриють наш фланг. Не можна втрачати жодної хвилини. Вперед!
Отже, ярл Теоден, син Тенгіла, залишав свої одвічні володіння; миля за милею вів він своїх людей на схід. Одну по одній минали вони всі вершини, що позначають кордони Гондору: Каланад, Мін-Рімон, Ерелас, Нардол; багаття на них уже згасли. Навколо стояла сіра тиша. Тінь густішала. Надія потроху згасала у всіх, навіть найстійкі-ших серцях.
Розділ 4
ГОНДОР В ОБЛОЗІ
Піна розбудив Гандальф. У кімнаті горіли свічки – за вікнами ледь світилося. Повітря було важким, як перед грозою.
– Котра година? – тамуючи позіхання, запитав Пін.
– Третя, – відповів Гандальф. – Вставай і вдягайся, Намісник чекає. Настав час виконувати нові обов’язки. [64]
– А мене там нагодують?
– Ні, але я тобі дещо приготував, до полудня як-небудь перетерпиш. Віддано наказ заощаджувати провізію.
Пін сумно подивився на тонку скибочку хліба з мізерним, на його погляд, кружечком масла, приготовлену на красивій тарілці, поряд з кухлем збираного молока.
– І навіщо ти мене сюди привіз…
– Ти сам це добре знаєш, – сухо відповів маг. – Щоб уберегти від ще гірших халеп. А якщо тобі не подобається, пригадай, що ти сам напросився.
Пін відразу принишк і заходився їсти.
Незабаром вони вже крокували по знайомій холодній галереї до тронного залу Білої Вежі. Денетор сидів на колишньому місці, немов і не ворухнувся з учорашнього дня. Він вказав Гандальфу на крісло, а Піна начебто і не помітив. Тільки після довгої паузи Намісник запитав:
– Ну, пане мій Перегріне, сподіваюся, вчорашній день ти провів з користю? На жаль, харчування в Мінас-Тіріті нині скупеньке, не на твій апетит!
Пін промовчав: неприємно почувати, що за твоїми справами стежать і навіть читають думки!
– Чим би ти хотів займатися на моїй службі? – знову запитав Намісник.
– Я думав, ласкавий володарю, ти сам призначиш мені заняття.
– Спершу я маю довідатися, на що ти здатний. Для цього ти залишишся при мені. Мій зброєносець вчора вирушив на стіни, в оборону, і я можу взяти тебе на його місце. Будеш прислужувати, виконувати доручення і розважати мене бесідою, якщо видасться вільна хвилина. Ти вмієш співати?
– У своєму колі – так, – сказав Пін. – Але наші пісні не пасують до великих хором, та ще в такі часи. Ми співаємо заради сміху, про всякі веселі випадки, про страви і питво.
– Ну і чому ж гобітанським пісням не звучати тут і зараз? Ми охоче послухали б пісні країв, що не зазнали наших турбот. Ви співаєте для забави, бо ви в спокої та безпеці – виходить, ми тут працювали недарма, хоч ви й не знали, кому зобов’язані! [65]
Пін спохмурнів. Його не надихала думка виконувати перед правителем Мінас-Тіріту домашні пісеньки, особливо жартівливі, котрі йому краще вдавалися; занадто простацька це була розвага для такої компанії. Втім, Денетор і не зажадав співів зараз же; він став розпитувати Гандаль-фа про наміри роханців, про становище Еомера – племінника ярла. Піна вразило, які підробиці знав Денетор, вже багато років не залишаючи Гондору, про народ, що так далеко живе.
Серед розмови Денетор покликав гобіта, кивнувши головою^
– Йди до арсеналу, нехай тобі видадуть амуніцію і форму, яку носять гвардійці Цитаделі. Речі повинні бути вже готові, я вчора розпорядився. Переодягнись і повертайся до мене.
В арсеналі все дійсно було готове. Пін довго не міг звикнути до нового сріблясто-чорного вбрання. Кольчуж-ка зі сталевих кілець була воронована, чорна, як агат; високий шолом прикрашало вороняче крило, а над переніссям блищала срібна зірка, емальована в коло. Поверх кольчуги вдягали короткий, теж чорний каптан з Білим Деревом, гаптованим на грудях срібною ниткою. Колишній одяг гобіта згорнули і віднесли на склад, залишили тільки лоріенський сірий плащ, але і його дозволялося носити лише поза службою. Тепер Пін вигляда» точнісінько як Ерніл-і-Періаннат, князь напівросликів, як його уявляли гондорці; але почував він себе дуже ніяково. На душі йому посутеніло, як і навколо. Весь день було хмарно, напівтемно; похмурі тіні стали насуватися задовго до вечора, дрож проймала тіло, а тривога – серце. З Мордору насувалася, неухильно розростаючись, величезна хмара. Повітря в долині Андуїну застигло в чеканні нищівного урагану.
Близько одинадцятої, звільнившись нарешті від елуж-би, Пін вийшов пошукати чого-небудь на обід – підживити дух, що помітно слабшав, і якось розважитись у ці важкі години чекання. Біля трапезної зали гвардійців він зустрів Берегонда; той їздив передавати накази по сторожових постах на стінах Пеленнору і щойно повернувся. Удвох вони вийшли – Піну було тісно і задушливо в просторих [66] залах Цитаделі, – і сіли на тому самому місці, де відпочивали напередодні.
Вечір тільки наближався, але запона тіні вже простяглася далеко, і сонце зуміло послати лише кілька прощальних променів, опускаючись у Море, – тих самих променів, що позолотили голову скинутого короля на Роздоріжжі, на очах у Фродо. Полям Пеленнору, схованим за Міндол-луїном, не дісталося і цього скороминущого вітання. Піну здавалося, начебто не вчора, а двадцять років тому він сидів тут уперше, легковажний гобіт, любитель мандрівок, якого лише краєчком зачепило все пережите. Тепер він – маленький солдат міста, готового до жахливого удару, у вишуканому і похмурому вбранні.
Іншим часом та в іншому місці Піна, можливо, і розважив би такий маскарад, але зараз він не міг забути, що зовсім не граючись втрутився у справи великі і дуже небезпечні. Кольчуга гнітила плечі, шолом стискав голову. Плащ Пін поклав поруч із собою на кам’яну лаву і, намагаючись не дивитися на притьмарені поля десь унизу, мимоволі зітхнув.
– Втомився сьогодні? – поспівчував Берегонд.
– Жахливо! Нічого немає гіршого за бездіяльне чекання. Оце так служба! Цілісінький день тинятися під замкненими дверима, поки володар радиться з Гандальфом, Ім-раелем та іншими вельможами. І ще: не звик я на порожній шлунок слугувати іншим за їжею. Для гобіта це справжня мука. Ти скажеш мені, що варто цінувати таку честь, тільки що мені з цієї честі? Та якби я й наївся, все одно ця хмара висить… Що за штука така? Так сьогодні парко в повітрі, ніби воно погустішало. Чи часто у вас такі тумани бувають, коли вітер зі сходу?
– Це не просто непогода, а злість підступного Володаря Тьми. Він насилає зі Згубної Гори отруйний дим, щоб бентежити серця і розум. І йому це вдається! Хоч би Фара-мир скоріше повернувся!.. Цей не піддасться. Але пітьма може перешкодити і йому.
– Гандальф теж стурбований, – згадав Пін. – Мені здається, через відсутність Фарамира він дуже засмутився. До речі, де Гандальф? Він пішов з наради ще до полудня, і дуже стривожений.
Берегонд не встиг відповісти. Протяжливий крик, повний лютої злості, зірвався з неба. Пін скорчився на лаві, [67] заткнувши руками вуха, Берегонд завмер біля парапету, напружено підвівши голову. Точнісінько такий лемент Пін уже чув у лісах Гобітанії – з того часу крик набув нової сили та злості…
Берегонд із зусиллям струснув головою і промовив хрипко:
– Прилетіли… Наберися духу і глянь, які страховиська! Пін без особливого бажання перевісився через стіну.
Поля Пеленнору тонули в сутінках. Річка вдалині ледве виднілася. Між рікою і Міндоллуїном кружляли, як тіні у вітряну ніч, мерзенні чудовиська, начебто кажани, але розмірами більші за орла. Вони то наближалися на політ стріли, то віддалялися.
– Чорні Вершники, – прошепотів Пін. – Чорні Вершники літають… Ой, дивись, Берегонде! Вони знижуються в одному й тому ж місці! Бачиш? Там щось рухається, якісь маленькі фігурки… Так-так, це люди на конях. Чотири… п’ять вершників! Ой, не можу… не стану дивитися… Ган-дальфе, Гандальфе, врятуй їх!
Знову пролунав протяжливий, несамовитий крик. Пін відсахнувся від парапету й скоцюрбився під ним, важко дихаючи. Поволі згасало виття назгула, і крізь нього стало чутно слабкий голос сигнального ріжка. Але наступної миті він обірвався високою дзвінкою нотою.
– Фарамир! – скрикнув Берегонд. – Наш Фарамир, це його сигнал! Ти бачиш – він не злякався! Але як же він проб’ється? Ці пекельні тварини його не пустять! Ні, наші не відступають… Дивись, дивись! їхні коні перелякані, задкують… Молодці, вони зістрибнули з коней – і бігцем! Тільки Фарамир утримався в сідлі, нашого капітана слухаються і люди, і коні… Чудовисько знижується, в нього цілить… Рятуйте! Рятуйте! Невже це кінець? Фа-ра-ми-ре!
Не перестаючи кричати, Берегонд помчав по стіні до найближчих вартових. Він боявся не за себе, за свого капітана… Піну стало соромно, і він змусив себе виглянути знов. На півночі затьмареної рівнини мигнула срібна зірочка й раптом стала наближатися, дедалі швидше, наганяючи чотирьох людей, що бігли наосліп. Вона випромінювала ясний, чистий вогонь, і чорні тіні розступалися перед нею.
– Гандальфе! – заволав Пін. – Ти почув! Поспішай, Білий Вершнику! Гандальфе, Гандальфе! – гарячково вигукував [68] він, немов глядач на змаганнях, коли потрібно підбадьорити своїх гравців. Але в цьому змаганні кожен і без того не беріг сил.
Крилаті потвори теж помітили нового супротивника. Одна завернула до нього, але Білий Вершник здійняв руку, і з долоні його зірвався сніп сліпучих сонячних променів – так здалося Піну. Назгул заскиглив і, завалюючись набік, ривками полетів геть; інші четверо, збентежені, швидко злетіли вгору і гвинтом врізалися в чорну хмару. Морок над Пеленнором трохи розвіявся.
Пін бачив, як врятований вершник наблизився до Ган-дальфа і обидва вони затрималися, очікуючи тих, що бігли позаду. Потім усі разом рушили до міста і зникли за зовнішньою стіною. Пін зрозумів, що вони підуть прямо до Намісника, і побіг до брами верхнього кола. Там уже зібралася юрба: не один лише гобіт стежив за подіями…
Звістка швидко розійшлася по місту, і уздовж вулиць, що вели до Цитаделі, стіною стояли люди. Усюди повторювали імена Фарамира і Мітрандіра. Нарешті з’явилися люди зі смолоскипами, і Пін побачив двох вершників, що їхали ступою; один у білому вбранні, але вже не сяючому, а матовому, ніби весь вогонь був витрачений у сутичці, другий – у темному плащі, з опущеною головою. Біля входу до Цитаделі вони зійшли з коней, віддали повідця конюхам. Гандальф крокував рішуче, відкинувши за плечі старий плащ, в очах його ще жеврів гнівний жар. Фарамир ішов важко, похитуючись від смертельної втоми.
Пін протиснувся ближче до світла, глянув в обличчя Фарамиру, і горло його перехопило: ця людина пережила нестерпний жах і стримувала біль зусиллям волі. Гордовитий і стійкий, він постояв кілька хвилин, розмовляючи з вартовими, і Пін устиг з подивом помітити, наскільки він схожий на Боромира. Старшого сина Денетора гобіт з першого ж дня походу міцно полюбив, хоч і дивувався його вдачі, де змішалися вельможна зарозумілість і шляхетна простота. Але в Фарамирі вражала особлива гідність, яка іноді проривалася також у Арагорна: це був син людського племені, народжений правити, але пройнятий мудрістю і сумом старших братів – ельфів. Пін зрозумів, чому Берегонд розповідав про свого капітана з такою любов’ю. За [69] Фарамиром содцати пішли б у вогонь; за ним і гобіт ступив би без вагань під тінь вражих крил.
– Фарамире! – закричав Пін разом з гондорцями. – Привіт, Фарамире!
Його голос, не схожий на інші, привернув увагу капітана; той обернувся і запитав здивовано:
– Напіврослик, у мундирі стража Вежі! Звідкіля ти тут узявся?
– Він прибув зі мною з країни гобітів, – пояснив Ган-дальф. – Не будемо затримуватися. Треба багато чого обговорити і зробити, а ти втомився. Гобіт піде з нами: йому слід постійно знаходитися при Наміснику. Ходімо, Піне!
Вони увійшли до покоїв, де відпочивав Денетор. У каміні палали дрова; перед ним поставили глибокі крісла, подали вино, але Пін, стоячи за спиною Денетора, навіть не помітив цього – так він боявся втратити хоч слово з цікавої розмови; втоми його наче й не було.
Фарамир з’їв скибку білого хліба, запив вином і відкинувся на спинку крісла, поставленого ліворуч від Денетора. Праворуч і трохи віддалік улаштувався Гандальф; спочатку Піну здавалося, начебто він дрімає. Фарамир повідомив про дії свого загону за минулі десять днів, про битву на Південному Тракті, про розгром харадримів і про жахливого звіра оліфанта, про рух війська Ворога і його союзників. Взагалі, Намісник не раз вислухував такі доповіді – прикордонні сутички траплялися часто і нікого вже не хвилювали.
Раптом Фарамир подивився на Піна:
– А зараз я розповім вам дещо незвичайне. Цей напіврослик – уже не перший, якого я зустрічаю.
Гандальф стрепенувся, випрямився і стиснув підлокітники крісла. Але не сказав нічого і поглядом звелів Піну мовчати теж. Денетор глянув на них обох і кивнув головою на знак того, що багато чого йому вже відомо. Тим часом Фарамир говорив, не спускаючи очей з Гандальфа, і тільки іноді кидав погляд на Піна, немов хотів освіжити в пам’яті образи гобітів, яких зустрів за Андуїном.
Коли він дійшов до ночівлі в Еннет-Аннун, Пін помітив, як тремтять руки Гандальфа, і з жахом зрозумів, що Гандальф – сам Гандальф! – дуже стривожений, а може, навіть зляканий. У кімнаті було задушливо і тихо. Коли [70] Фарамир описав прощання з мандрівниками і згадав Кі-ріт-Унгол, голос його перехопило. Він похитав головою і замовк. Гандальф підхопився:
– Кіріт-Унгол! Долина Моргулу! Коли це було, Фарамире? Пригадай точно! Коли вони могли дійти до цієї проклятої долини?
– Ми розійшлися позавчора ранком. Якщо вони пішли прямо на південь, то їм залишалося п’ятнадцять ліг до входу в долину і ще п’ять до Заклятої Вежі. Навіть найшвидшим маршем вони не дійшли б раніше, ніж сьогодні, а може, ще йдуть. Я розумію, чого ти побоюєшся. Але Тьма надходить не через них. Хмари з’явилися учора ввечері і за ніч затягли весь Ітіліен. Ворог, безперечно, призначив годину наступу задовго до нашої зустрічі.
Гандальф нервово заходив по кімнаті.
– Позавчора вранці, близько трьох днів ходу! Скільки ліг звідси до місця, де ви розпрощалися?
– По прямій десь ліг двадцять п’ять, – відповів Фарамир. – Але прийти раніше я не міг. Учора ми затрималися на Кайр-Андросі: це острів посередині Ріки, там чатує постійна сторожа. Коней ми залишили на тім березі. Коли стала наповзати пітьма, я зрозумів, що потрібно поспішати, і виїхав з чотирма вершниками. Іншим велів іти на південь, на допомогу гарнізону Осгіліату. Сподіваюся, це не буде визнано за помилку? – звернувся він до батька.
– Ти ще питаєш? – вигукнув Денетор, і очі його дивно спалахнули. – Ти – капітан, загін підлеглий тобі. Але якщо хочеш знати мою думку – слухай! У живі очі мені ти удаєш слухняність, але давно вже не питаєш поради. Ти і зараз говорив дуже гарно. Сину мій, я старий, однак розум досі не зраджував мені! Ані зір мій, ані слух не притупилися. По обличчю Мітрандіра бажав ти впевнитися, що зображуєш усе як потрібно і не сказав зайвого! Мітрандір заволодів твоїм серцем, і вже давно. Я не забув жодного разу, коли ти щось недоговорював або замовчував. Але в мене є ключ до твоїх загадок. О горе, горе мені! Навіщо доля забрала Боромира!
– Чим я прогнівив тебе, батьку? – тихо запитав Фарамир. – Я шкодую, що не зміг звернутися до тебе за порадою, перш ніж брати на себе таку відповідальність…
– Невже ти зробив би інакше на догоду мені? – уїдливо мовив Денетор. – О ні! Я бачу тебе наскрізь! Ти мрієш [71] уподобитися королям минулих часів, граєш у великодушність і мудрість. Може, за мирних часів це й непогано для нащадка знатного роду, але в лиху годину за м’якотілість і базікання часто накладають головою!
– Я готовий заплатити, – сказав Фарамир.
– Ось як? – вигукнув Денетор. – Але ти поставив на карту життя не тільки своє, але і батька свого, і всього народу, охороняти який ти зобов’язаний – тепер, коли з нами немає Боромира!
– Ти волів би радше втратити мене?
– Боромир був вірним сином, а не вихованцем чарівника. Він пам’ятав, як важко його країні і його батькові! Скарб сам ішов до рук – він зберіг би для батька цей рятівний дарунок долі!
На мить витримка зрадила Фарамирові.
– Спробуй пригадати, батьку, – кинув він різко, – чому саме я опинився в Етеріені! Намісник Мінас-Тіріту сам обрав Боромира!
– Так, цей трунок я сам собі приготував, – зітхнув Денетор.
– Гіркота його на вустах моїх уже багато днів, і чи не виявиться ще гіршим осад на дні. Мої побоювання справджуються… Навіщо все так безглуздо вийшло! Чому безцінний дарунок вислизнув від мене!
– Втішся, – сказав раптом Гандальф. – Боромир загинув, і загинув з честю – хай спочиває в спокої! А якби він захопив скарб, то згубив би і тебе, і себе. Він не зміг би розлучитися зі знахідкою, і якби повернувся з нею сюди, ти не впізнав би власного сина.
Денетор холодно перервав:
– Шкодуєш, що не спромігся приборкати Боромира, чи не так? Я, його батько, стверджую: Боромир віддав би… Ти, безперечно, мудрий, але неглибокий. Є способи різні: від мережі інтриг, що плетуть маги, до безглуздих витівок дурнів. Я обізнаний краще, ніж ти вважаєш!
– Та чи багато ти знаєш?
– Досить, щоб зрозуміти, яких помилок належало уникати. Користуватися скарбом небезпечно. Однак послати його в чорну годину під опікою нетями до володінь Ворога, як це зробив ти, Мітрандіре, вкупі з моїм сином, – це верх нерозсудливості!
– А як вчинив би премудрий Денетор? [72]
– Насамперед я не дав би себе втягти в безнадійну справу. На успіх її може сподіватися лише божевільний. Скінчиться тим, що Ворог поверне собі те, що втратив, і це буде наша остаточна загибель! Дарунок належало принести сюди і помістити в найнадійніше, найтаємніше сховище. Не користатися ним без крайньої потреби, але й охороняти, щоб Ворог не дотягся до нього. Хіба що після нашого повного розгрому, але тоді нам, мертвим, вже було б усе одно…
– Правителю Гондору личить піклуватися про долю своєї країни, – сказав Гандальф. – Але є інші племена, інші землі, і життя не кінчається сьогоднішнім днем. Я бажаю допомогти усім, навіть тим, хто несвідомо став пособником Ворога…
– А до кого звернуться по допомогу ці «інші», якщо Гондор буде втрачено? Якби цей предмет був схований у глибоких підвалах моєї Цитаделі, ми могли б діяти спокійно, помірковано, не тремтячи від страху перед Тінню. А якщо ти не віриш, що я витримав би цей іспит, – ти не знаєш мене, Гандальфе!
– І все ж таки я не вірю, Денеторе. Інакше давно передав би скарб тобі на збереження, заощадивши і собі, й іншим багато марної праці. Що довше я слухаю тебе, то менше довіряю, як не міг довіряти і Боромирові. Не гнівайся! У цій справі я не довіряю навіть собі самому: мені пропонували стати охоронцем скарбу, але я відмовився. Ти, безперечно, сильний, Денеторе, але скарб швидко заволодів би тобою. Навіть закопаний під п’ятою Міндол-луїну, він палив би твоє серце, і тим сильніше, чим більше лиховісних подій відбувалося б навколо…
Очі Денетора знову зблиснули, два мудреці подивилися один на одного, і Пін відчув, як зіштовхнулися їхня воля і сила. От-от трапиться щось жахливе! Але Денетор раптом охолов, обличчя його немов зашерхло кригою. Він знизав плечима:
– Коли б я заволодів… Коли б тобі пощастило… Коли б, якщо! Порожні слова. ВІН у володіннях Ворога, і тільки час покаже, що призначено йому і нам. Чекати вже недовго. А поки що нехай кожен, хто бореться зі спільним Ворогом, зберігає надію; коли надія згине – нехай у нас забракне мужності вмерти, як належить вільним людям…
Денетор повернувся до Фарамира: [73]
– Що скажеш про справи в Осгіліаті?
– Там не вистачає людей. Тому я і послав своїх.
– Як на мене, цього все одно недостатньо. Але ж Осгі-ліату доведеться витримати перший натиск. Там потрібен досвідчений командир!
– Так само, як і в багатьох інших місцях, – додав Фа-рамир. – На жаль, брата вже немає з нами!
Він підвівся, тримаючись за спинку крісла, – так його трусило.
– Ти дозволиш мені піти, батьку?
– Ти дуже стомлений, – помітив Денетор. – Занадто швидко їхав і занадто довго пробув на затемнених землях, під владою Тіні.
– Не варто зараз говорити про це…
– Як хочеш. Поки що йди спочинь. Вранці на тебе чекають випробування важчі за нинішні.
Надворі вже стояла чорна, беззоряна ніч, коли Ган-дальф з Піном, що ніс смолоскип, повернулися до себе на квартиру. Ледве дочекавшись, поки зачиняться двері спальні, гобіт схопив Гандальфа за руку:
– Скажи: можна сподіватися, що Фродо врятується? Маг задумливо погладив його по голові:
– Особливих надій не було і з самого початку. Правий Денетор: тільки божевільний міг сподіватися на удачу. Але Кіріт-Унгол…
Він обірвав на півслові і підійшов до вікна, немов бажаючи простромити ніч поглядом.
– Кіріт-Унгол… – повторив він пошепки. – Жахливий вибір! Навіщо? Знаєш, Піне, коли я почув цю назву, у мене на серці похолонуло. І все ж таки дещо втішає: виходить, Ворог ступив на шлях війни, коли Фродо, безперечно, був живий і вільний. Отже, на кілька днів Око відвернеться. Я добре відчуваю тривогу і поспіх, які охопили Ворога. Він почав раніше, ніж збирався. Щось змусило його поспішати…
Хвилину Гандальф помовчав, міркуючи.
– А може… Може, допомогла твоя дурна витівка, Піне. Днів п’ять тому він з’ясував точно, що ми розгромили Са-румана і забрали палантір з Ортханку. Але ми не могли б ним користуватися потай від Ворога. Отже… Арагорн? Надходить [74] його час. Він сильний, сміливий, суворий і справедливий, він вміє вирішувати і ризикувати, коли необхідно. Так, це цілком можливо… Арагорн міг заглянути в палантір і кинути виклик ворогу. Цікаво! Ну а точно ми дізнаємося, коли прибудуть роханці – якщо не запізняться. Нас чекають важкі дні. Давай, доки є час, ляжемо спати.
– Але… – почав був Пін.
– Що? Запитуй – сьогодні можна.
– Але Горлум! Горлум за провідника у Фродо і Сема! Обраний ними шлях лякає і тебе, і Фарамира – чому?
– Цього я тобі нині не скажу. Але я давно передчував, що Фродо повинен зіткнутися з Горлумом. На щастя чи на лихо. Про Кіріт-Унгол я говорити не хочу. Та це жалюгідне створіння ще й здатне зрадити… Але подітися нікуди. Часто зрадник сам себе губить і проти волі служить добру. Буває, все буває. На добраніч, Перегріне!
Ранком місто прокинулося в сірій півімлі: замість світання настало смеркання. Бадьорість, що ожила було з поверненням Фарамира, згасла. Крилаті Примари не з’являлися, але городяни кілька разів чули, долинали з високості приглушені крики, від яких болісно стискалися серця сильних, а слабкі відкрито стогнали і плакали. Фарамир знову залишив столицю. «Відпочити не дають капітану, – перешіптувалися люди. – Намісник занадто багато жадає від молодшого сина, удвічі навантажує після загибелі старшого». І усі поглядали на північ: де ж роханська кіннота?
Фарамир виїхав не зі своєї волі. Намісник умів нав’язувати свою думку Раді, і в ці дні менш, ніж будь-коли, схильний був прислухатися до чужих думок. Рано-вранці він скликав Раду, і всі радники погодилися, що з такими незначними силами ніяких дій до приходу роханців починати не слід, а потрібно розставити воїнів по стінах і чекати.
– Проте, – казав Денетор, – не можна легковажно залишати форпости і стіну Раммас-Ехор, зведену тяжкою працею. Ворог повинен дорого заплатити за переправу через Андуїн. Він не може переправитися всією силою ні на півночі, де драговини захищають Кайр-Андрос, ні на півдні, в Лебенніні: там Ріка вже занадто широка. Виходить, ворог піде на Осгіліат, як і минулого разу, коли Боромиру пощастило перетнути їм дорогу. [75]
– То була тільки спроба, – нагадав Фарамир. – Тепер, якщо навіть втрати ворога будуть удесятеро більші за наші, це його не втримає. Йому не так страшно втратити цілу армію, як нам – одну роту. А вартові на далеких ділянках будуть відрізані, коли вороже військо прорветься до Пеленнору.
– А що буде з Кайр-Андросом? – запитав Імраель, правитель Дол-Амроту. – Його потрібно неодмінно утримати, якщо ми бажаємо захистити Осгіліат. Не можна забувати про ліве крило. Роханці можуть і не з’явитися. Фарамир повідомив, які величезні сили зібралися за Чорною Брамою. Не одна рать вийде звідтіля, і не в одному місці спробують вони подолати Ріку.
– На війні завжди ризикують, – заперечив Денетор. – Гарнізон Кайр-Андросу збільшити ми не можемо. Але берег Ріки і Пеленнор я не віддам без бою, якщо знайдеться воєначальник, здатний виконати наказ свого володаря!
Радники перезирнулися. Фарамир подивився прямо в обличчя Денетора:
– Я не стану супроти твоєї волі, батьку. Якщо доля взяла в нас Боромира, я піду куди скажеш і зроблю все, що зможу – замість нього. Чи правильно я тебе зрозумів?
– Так, – відповів Денетор.
– Тоді прощавай, батьку. Якщо повернуся, ти, мабуть, будеш ласкавіше ставитись до мене…
– Залежить від того, з чим повернешся. Ти будеш потрібен тут не тільки для військових завдань.
Останнім, хто розмовляв з Фарамиром перед його від’їздом на схід, був Гандальф.
– Не лізь у пазурі смерті, – попросив він. – Навіть у тяжкій сердечній скруті. Батько любить тебе, Фарамире, і доостанньої миті зберігатиме цю любов. Йди з миром!
По годині Фарамир залишив Мінас-Тіріт із купкою добровольців – захисників міста, яких йому можна було виділити; стоячи на стінах, люди марно намагалися зрозуміти, що діється в півмороці на руїнах Осгіліату. Інші з надією поглядали на північ, підраховуючи, скільки ліг відокремлює Гондор від Рохану.
– Чи Теоден прибуде? Він не забув про стародавній союз? – раз по раз запитували Гандальфа. [76]
– Прибуде, – відповідав маг. – Навіть якщо спізниться. Не забувайте: Червону стрілу він міг одержати в кращому разі два дні тому, а від Едорасу шлях неблизький…
Вночі дочекалися звісток. З берега Андуїну примчав вершник і повідомив, що з Мінас-Моргулу до бродів Осгіліату рухається військо; до нього приєдналися полки відомих своєю жорстокістю харадримів.
– Веде їх сам Вождь Дев’ятки, – сказав гонець, – і його ім’я наводить жах на усе по берегах Ріки.
Цими невеселими словами закінчився третій день Пе-регріна Тука в Мінас-Тіріті. Мало хто спав тієї ночі. Усі розуміли: надії на порятунок незначні, і навіть Фарамиру не втримати бродів на Андуїні.
Назавтра темрява не погустішала – далі було нікуди, – але вщерть наповнила душі. Знову сталі відомі безрадісні новини. Ворог перейшов Андуїн. Фарамир відступав, збираючи всі сили для зміцнення Раммас-Ехору, але військо супротивника було вдесятеро більше.
– Якщо Фарамир відступить до Пеленнору, – сказав черговий гонець, – ворог піде за ним по п’ятах. Переправа обійшлася ворогу не так дорого, як ми сподівалися. План нападу був докладно продуманий. На схід від Осгіліату потайки готувалася ціла флотилія човнів та плотів. Вони попливли через ріку усі разом. Але найстрашніше – це Чорний Вождь. Мало хто ризикує заступати йому шлях, а більшість втрачає мужність вже від його імені. Підлеглі ж слухаються його беззаперечно, кожен готовий горло собі перерізати за першим наказом.
Вислухавши гінця, Гандальф спохмурнів:
– Мабуть, мені варто бути не тут, а там!
Не встиг ніхто і слова вимовити – маг свистом підкликав Тінебора, блискавкою промайнув за ворітьми і зник. А Пін цілу ніч самотньо вештався по стінах, пильно вдивляючись у чорну пітьму на сході.
Знову лише по калатанню дзвонів можна було відрізнити початок дня: брунатна пітьма ущільнилася, як перед ураганом. Ще не замовк передзвін, як Пін помітив удалині вогні; вони спалахували подекуди уздовж лінії, що позначала укріплення майже невидимого в сутінках Раммас-Ехору. Вартові голосно загукали, солдати розійшлися по [77] бойових місцях. Червоні вогні множилися на обрії, і звідтіля вже долітав глухий гуркіт вибухів.
– Раммас-Ехор втрачено! – кричали люди. – Вони зруйнували стіну! Вони вже близько!
– Де ж Фарамир? – кусаючи губи, у розпачі вигукував Берегонд. – Невже загинув?
Перші правдиві повідомлення привіз Гандальф. Він з’явився близько полудня з кількома вершниками, супроводжуючи обоз фургонів. Під полотняними навісами лежали поранені, жертви жахливої сутички на Раммас-Ехорі. Гандальф негайно попрямував до Денетора. Намісник сидів у кімнаті на самому верху Білої вежі, Пін стояв поруч. Вікна були затягнуті каламуттю, начебто вежа занурилася у збаламучену воду. Денетор напружено дивився в північне вікно, немов сподіваючись почути далекий стукіт копит.
– Фарамир повернувся? – не обертаючись, запитав він.